Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

4 ШУКАЧІ ПРАВДИ

Щовечора великі юрби народу заповнюють просторий Московський аеровокзал — термінал для автобусів до московських аеропортів, який є одним із транспортних вузлів Радянського Союзу (СРСР). У країні з одинадцятьма часовими поясами автобуси виїжджають із аеровокзалу до аеропортів до пізньої ночі, а потім поновлюють рух у передсвітанкові години, тож у цьому скляному терміналі із його дуговими лампами, рядами шкіряних крісел, цілодобовими рестораном і телеграфом майже безперервно вирує життя. Переважну частину людської маси становлють пасажири. Вони зважують свій багаж або стають у чергу до заповненого тютюновим димом буфету, тоді як на великому табло над подвійними дверима висвітлюється час відправлення літаків внутрішніх авіарейсів. Проте крім пасажирів у залі перебувають й інші люди, які нікуди не летять. Вони фактично живуть у аеровокзалі, й дехто з них провів тут чималу частку свого життя.

Ці «мешканці» аеровокзалу є шукачами правди — трудовим людом, що приїжджає до Москви у пошуках справедливості в приймальнях державних установ зазвичай у відповідь на якусь несправедливість, вчинену в їхньому трудовому колективі.

Як правило, ці шукачі правди розпочинають свій пошук справедливості з листів до органів центральної влади, подекуди — до радянських газет. Ці листи читають, вибирають із них потрібну інформацію, а потім відсилають назад, до тієї місцевої установи, на яку скаржився шукач правди. Зазвичай це спричиняє нову хвилю листів: «Ні-ні, ви мене не зрозуміли. Я вже звертався до місцевих органів. Вони не хочуть допомогти, ВОНИ ВСІ ЗАОДНО! ТОМУ Я Й ЗВЕРНУВСЯ ДО ВАС!!!» На цей другий лист, як правило, не відповідають, і безпорадний шукач правди, нічого не добившись, залишається сам на сам із розлюченою місцевою владою. Саме після такого безрезультатного листування більшість скаржників приїжджають до Москви.

Коли такий скаржник вирушає зі свого провінційного міста шукати правди в Москві, він ступає на стежку, вкриту несправдженими сподіваннями його попередників. Його посилають із однієї приймальні до іншої, де йому доводиться заповнювати ще більш докладні бланки заяв. Минає багато часу, перш ніж йому пощастить зустрітися з якимось посадовцем, і кожна така зустріч закінчується порадою звернутися до когось ще. Цей процес ходіння установами може тривати місяцями чи навіть роками — власне кажучи, доти, доки шукач правди не зрозуміє, що шукати справедливості в радянській системі — марна справа.

У приймальні ЦК КПРС один із шукачів правди розмовляє із чиновником крізь скляну стіну за допомогою мікрофона. Інші сидять на жорстких стільцях уздовж стіни. Один-два з них мають вигляд збуджених, немовби ведуть уперту боротьбу з невидимим ворогом, який збирається зруйнувати їхнє життя.

У приймальні генерального прокурора СРСР якась жінка розповідає, що її сина заарештували на підставі хибного звинувачення у зґвалтуванні й засудили до семи років колонії після того, як він спробував викрити фінансові махінації голови їхнього колгоспу. Жінка плаче і не може примусити себе піти з приймальні, хоч її клопотання про перегляд справи відхилено.

У редакції газети «Известия» Володимир Магарик помічає, що варто лише зніяковілому провінціалу вступити до приймальні, як її працівники починають кричати: «Хто Ви? Що Ви тут робите?» Інвалід війни на милицях запитує в Магарика, чи служив він колись в армії. Магарик відповідає, що ні. «В армії, — каже інвалід, — є одна чудова річ, називається “Калашников”. Стріляєш від стегна, й одразу всім кінець...»

Шукачі правди виходять на світанку з потягів, що прибувають на московські вокзали з провінційних міст, і йдуть замерзлими вулицями столиці, щоби потім годинами нетерпляче чекати, поки відчиняться двері приймалень. Їхня віра у справедливість радянської системи є найміцнішою, хоч у цій системі для них насправді немає місця.

Початок гласності, з її набагато вільнішим доступом до інформації та готовністю до викриття корупції на місцевому рівні, не покращив становища шукачів правди. До Москви ринув потік зневірених людей зі свіжими скаргами, а також охочих поновити старі справи. Але скрізь вони наражалися на такий самий неуспіх. 12 лютого 1988 року Абульфазіза Аліскерова, мати чотирьох дітей з Азербайджану, облила себе бензином і підпалила в приймальні Верховної Ради. «Я сюди приїжджаю вже десять років, — кричала вона. — Десять років вони мене не приймають!»

Із часом — нерідко в результаті бесід з іншими прохачами в приймальнях — шукачі правди знаходять аеровокзал, і там для них починається якась подоба життя. Між шкіряними кріслами немає металевих роздільників, тож на них можна лягти, і шукачі правди часто влаштовуються там на ніч, укрившись пальтами й підклавши під голову свої валізи з речами. Вдень вони залишають ці речі в металевих боксах камери схову, розташованої в підвалі вокзалу, — це коштує 15 копійок.

З багатьох поглядів аеровокзал є найбільш прийнятним прихистком для цих людей у радянській столиці. Він тепліший і затишніший, ніж схожий на печеру і неопалюваний Київський вокзал. Крісла тут зручніші, ніж тверді пластикові сидіння на Ярославському вокзалі. Тут легше вмитися, ніж у переповнених туалетах Ленінградського вокзалу. Ці зручності дають змогу шукачам правди імпровізувати, а отже — виживати.

Із плином часу життя шукача правди набуває одноманітного характеру. Після дня, проведеного в написанні клопотань за стійками Центрального телеграфу з наступним відправленням їх до відповідних приймалень, він раннім вечором повертається до аеровокзалу і годинами сидить, спостерігаючи за життям пересічних людей, яке вирує довкола. Минають тижні, й він поступово знайомиться з іншими шукачами правди, а також із інформаторами, які наглядають за залою за дорученням КДБ.

Вночі в залі аеровокзалу стоїть галас і сяє яскраве світло. Колами ходить міліція, яка запросто може затримати шукача правди за «вештання». Одного разу міліціянти підійшли до жінки, що сиділа поруч із Валентиною Ромашовою, і заговорили з нею. Жінка стала кричати: «Я шкільна вчителька! Я порядна людина! Мене звільнили, але...» Міліціянти вивели її. Ромашову, яка була в такому самому вразливому становищі, вони чомусь не стали чіпати.

З 1988 року почалася певна лібералізація, й шукачі правди отримали змогу ночувати в аеровокзалі без періодичних утисків.

В аеровокзалі пахне пилом далеких країн. Але більшість шукачів правди через короткий проміжок часу уже майже не помічають нічого довкола. Минають тижні, й вони здебільшого сидять, занурені в свої думки, поглинуті своєю боротьбою, яка й привела їх до Москви.

Радянське суспільство відзначалося двома особливостями, внаслідок яких і виникли ці шукачі правди: безправністю радянських громадян у своїх трудових колективах і схильністю чиновників уважати людей взаємозамінними.

Колективи були засобом засліплення громадян щодо радянської системи, й фактично саме на рівні колективу траплялося найбільше утисків. Якщо громадянин демонстрував неприйнятний ступінь незалежності, перша реакція надходила не від КДБ, а саме від його колективу, де його могли піддати гонінням, звільнити чи змусити подати заяву про звільнення.

«Керівник трудового колективу має виховувати членів цього колективу, щоби вони не пиячили, не крали й взагалі були добрими радянськими громадянами», — розповідав мені Йоганнес Тамме, ліберальний естонський посадовець-ідеолог, коли ми сиділи з ним у талліннській кав’ярні в березні 1988-го. «Якщо ти поб’єш дружину, вона може прийти на твоє підприємство й поскаржитися, що вони не виховують тебе належним чином. Зазвичай кожний керівник на підприємстві відповідає за виховання підлеглих. Директор виховує начальників цехів, ті — бригадирів, а бригадири — майстрів. Якщо хтось вчинить злочин, подасть заяву на еміграцію або не повернеться із закордонного відрядження, це розглядається не просто як рішення окремої людини, а як провал у колективному вихованні, й за це можуть бути покарані керівники всі рівнів у трудовому колективі».

«Відповідальність» колективу за своїх членів давала йому право цікавитися кожним аспектом їхнього особистого життя — від подружньої зради до зловживання алкоголем і будь-яких інцидентів, дружніх зв’язків чи висловлювань, що давали підстави для підозри в політичній нелояльності. Людина не тільки перебувала під контролем свого колективу, а і цілком залежала від нього. Серед працівників розподіляли високо ціновані путівки на курорти, записували в чергу на придбання меблів або автомобілів, а головне — тут зазвичай регулювали чергу на квартиру. Як і будь-який дефіцит, квартири були предметом спекуляції, і навіть ті, хто чекав на квартиру 10–15 років, не могли бути впевнені у збереженні свого місця в черзі.

Громадянин залежав від свого трудового колективу навіть тоді, коли хотів змінити місце роботи. Щоби влаштуватися на нову роботу, треба було пред’явити трудову книжку, що містила всі деталі його попереднього стажу. Таким чином, зафіксовані в книжці пониження на посаді, догани чи звільнення — незалежно від їхньої обґрунтованості — могли зіпсувати людині перспективи працевлаштування на все життя.

Іншим чинником, який сприяв виникненню шукачів правди, була зумовлена бюрократичною машиною надзвичайна залежність суспільства від документів.

Від моменту зачаття майбутнього громадянина його мати має засвідчити факт своєї вагітності. Якщо вагітна жінка не має документів, які це підтверджують, їй не нададуть на роботі декретної відпустки — хоч би її вагітність і було видно неозброєним оком. Після народження дитина отримує «медичний паспорт», в якому вказуються імена, дати народження та національність батьків. Отже, дитина часто вже має паспорт ще до отримання власного імені.

У шістнадцять років громадянин отримує внутрішній паспорт і вже офіційно вважається повноцінним членом радянського суспільства. Він зобов’язаний завжди мати свій паспорт із собою, а сам цей документ є вражаючим прикладом обробки окремої людини в Радянському Союзі задля потреб суспільства. Некорисний для самої людини, паспорт призначений забезпечувати важливою інформацією міліцію. Там є штамп про шлюб або розлучення. Там є місце для переліку дітей, а найголовніше — є штамп прописки, який свідчить про те, що цій людині дозволено мешкати за певною адресою.

Отже, міліція має змогу тримати під наглядом майже все населення. Якщо громадянин хоче переїхати в інше місце, він має отримати в паспорті штамп про виписку з останнього місця проживання, бо без такого штампу не зможе зареєструватися на новому місці. До 1990 року радянський громадянин, плануючи поїздку до іншого міста більш ніж на три дні, мав звертатися до тамтешньої міліції за дозволом на тимчасову реєстрацію.

Коли громадянин має намір одружуватися, він знов-таки залежить від документів. Після подання нареченими заяви про намір взяти в шлюб їм пропонують заповнити анкети, які мають засвідчити правомірність їхнього наміру. Під час приймання документів майбутньому подружжю видають «Запрошення», яке дає їм право на придбання обручок, взуття та одягу в спеціальних салонах для наречених, а також на замовлення весільної машини.

Після смерті громадянина перший обов’язок найближчих родичів — здати його паспорт. Після цього їм видають свідоцтво про смерть, потрібне для придбання труни в спеціальній крамниці речей для поховання відповідного району. Глава родини зберігає документи на два місця на цвинтарі. Загубивши документи, він втрачає і місця. Підготувавши все для поховання, найближчий родич отримує довідку, на підставі якої небіжчику призначають місце на районному цвинтарі. Визначають дозволений тип пам’ятника і родичів попереджають, що за будь-яке порушення відповідних правил пам’ятник буде демонтовано.

Отже, на кожному етапі свого життя громадянин підлягає «обробці» адміністративною машиною, яка трактує його відповідно до його соціальної функції та поширює бюрократичну стандартизацію на найінтимніші та найболючіші моменти людського життя.

Тенденція адміністративного апарату вважати людей взаємозамінними часто має трагічні наслідки.

У травні 1971 року у Вітебській області Білорусії на путівцях між Вітебськом і Полоцьком став орудувати серійний вбивця. Число жертв зростало з кожним роком, і на жовтень 1985 року їх було вже тридцять сім. Тіла вбитих жінок знаходили в кущах, лісах, на пустищах, подекуди на міських околицях. Усі жертви були задушені.

Злочинець рік за роком безперешкодно скоював свої вбивства, а міліція кожне з них розглядала як окремий випадок, аж поки у 1985 році, після виявлення тіла тридцять сьомої жертви, розслідування не доручили Миколі Ігнатовичу, старшому слідчому білоруської прокуратури. Він став читати матеріали справ з усіх нерозкритих убивств жінок у цій місцевості й дійшов висновку, що всі вони були вбиті однією людиною. Схожість цих справ була цілком очевидною. Всі жертви були знайдені задушеними поблизу малолюдних сільських шляхів, і багатьох із них бачили востаннє, коли вони сідали в машину якогось незнайомця. Чимало із цих жінок були зґвалтовані, але ознаки боротьби були відсутні, що наводило на думку про зґвалтування в непритомному стані або після смерті.

Міліція нарешті почала шукати одного вбивцю, а не різних, і характер розслідування змінився. Інформація, отримана за ці роки від свідків, вказувала на те, що вбивця був високим чоловіком міцної статури, й на 1985 рік йому було близько 40. Ігнатович став шукати людину, яка відповідала цьому описові й була спроможна вбивати жінок, починаючи від 1971 року.

Слідчі спробували порівняти паузи в серії цих убивств із періодами, коли відомі злочинці з цих місць перебували в колоніях, але це не дало результатів. Однак у 1985 році знайшовся свідок, який бачив, як одна з останніх жертв сідала в червоний «Запорожець». Ігнатович виявив півтори тисячі «Запорожців», зареєстрованих у Вітебській області, і міліція почала зупиняти ці автомобілі й перевіряти документи у водіїв. Активність міліції знервувала вбивцю, і для того, щоб її дезорієнтувати, він убив ще одну жінку в незвичний спосіб. Це сталося поблизу Вітебська, і вбивця залишив у роті жертви записку: «За зраду — смерть. Боротьба з лягавими та комуністами». Завдяки записці Ігнатович отримав зразок почерку злочинця.

Ігнатович склав мапу всіх убивств жінок у цій місцевості від 1971 року, позначивши місця, де востаннє бачили жертв. Згідно з нею жертви або виїжджали вранці з Полоцька, або поверталися до нього ввечері з інших міст. Тепер стало очевидним, що вбивця жив неподалік Полоцька, й Ігнатович припустив, що останнє вбивство було вчинено під Вітебськом, щоби збити слідчих зі сліду. Він перевірив дані державної реєстрації автомобілів і виявив у районі Полоцька 45 власників червоних «Запорожців». Порівнюючи їх із ймовірним профілем убивці, Ігнатович зупинився на Геннадії Михасевичі — завідувачі авторемонтної майстерні в радгоспі «Двина», розташованому за два кілометри від Полоцька.

Михасевичу було 38 років, він був одружений і мав двох дітей. Він був активним комуністом і часто писав у місцевій газеті як передовий робітник. Коли слідчі завітали опитати його, сусіди були дуже здивовані. В минулому Михасевича, здавалося, не було нічого, що давало змогу пов’язати його з якимось злочином. Проте слідчі взяли зразок почерку Михасевича і виявили, що він збігається з запискою, знайденою в роті останньої жертви. Михасевича заарештували.

Впродовж чотирнадцяти років Михасевич убивав жінок на дорогах Білорусії, але жорна правосуддя теж оберталися: за його злочини було засуджено тринадцятьох осіб, дванадцятеро з них отримали тривалі терміни ув’язнення, а одного було розстріляно.

Першим із засуджених був Олександр Гарилов, заарештований у 1971 році після нелегального повернення до Вітебської області з колонії, де він відбував покарання за хуліганство. Гарилова звинуватили у першому з убивств, вчинених Михасевичем, хоч єдиний його зв’язок із жертвою полягав у тому, що він був заарештований за іншим обвинуваченням невдовзі після знайдення тіла жертви.

Гарилов погодився зізнатися в цьому вбивстві після того, як слідчий Михайло Жовнерович став погрожувати йому смертною карою. Проте в останню хвилину Гарилов почав кричати, що обвинувачення хибне, а Жовнерович — негідник. Незважаючи на це, суд тривав далі, і зрештою Гарилова засудили до 15-ти років ув’язнення.

Двадцятидворічному робітнику Орлу теж погрожували смертною карою. Його посадили до камери, що кишіла вошами, й запевнили — якщо він не зізнається, вони з’їдять його живцем. Воші не давали йому ні спати, ні відпочивати, тож врешті-решт Орел зізнався в тому, чого не скоював.

Ще одним звинуваченим став волоцюга на прізвище Тереня, заарештований за дрібне правопорушення, вчинене ним у стані сп’яніння в той період, коли розслідували перші вбивства. Йому пообіцяли 15 років ув’язнення, якщо він визнає свою провину. Тюремні умови були для Терені звичними, а смертної кари він боявся, тому пристав на цю пропозицію. Однак на суді він раптом заявив, що нікого не вбивав. Але потім махнув рукою й повторив ту версію злочину, яку продиктували йому слідчі. Несподівано для Терені суд засудив його до смертної кари. Клопотання про пом’якшення покарання було відхилено, і Тереню розстріляли.

Терені було понад 30 років, він був родом з одного із сіл Вітебської області. Після арешту Михасевича мати Терені звернулася до одного із московських слідчих із проханням допомогти в поверненні їй останків сина. Той зателефонував до вітебської в’язниці й дізнався, що Тереню поховали в загальній могилі. Пізніше цей слідчий розповідав журналістові «Літературної газети» Ігорю Гамаюнову: «Я не міг на неї дивитися. Вона стояла там у хустці, з очами, повними сліз, і в мене завмерло серце. Я лише сказав їй: “Ваше питання ще розглядається”».

Блинова та Лужковського заарештували за вбивства їхніх коханок. Блинова було важко залякати, але Жовнерович сказав одному з міліціянтів: «Блинов хоче пити. Дайте йому напитися». Міліціянт відвів Блинова до сусідньої кімнати й завдав такого удару, що в того кров із носа потекла до рота. Після цього слідчий спитав: «Ну що, напився?»

Потім Блинова направили до психіатричної лікарні, де після кількох ін’єкцій він почав нестримно говорити. Лікарі прислуховувалися до цього бурмотіння, намагаючись почути якісь подробиці його гаданого злочину, але марно. Незважаючи на це, лікарі надали висновок, який узгоджувався з висунутим обвинуваченням.

Адамов працював водієм самоскида поблизу місця, де було виявлено тіло однієї із жертв. Його заарештували й допитували десять разів впродовж двох тижнів, перш ніж він зізнався в злочині, щоб уникнути смертної кари. Адамова засудили до 15 років ув’язнення. В колонії він намагався повіситися.

Дев’ятнадцятирічного вітебського студента Ковальова заарештували після того, як один зі свідків повідомив, що Ковальов зі своїми друзями Янченком і Пашкевичем грав у волейбол поруч із тим місцем, де було знайдено тіло останньої жертви. Ковальов отримав 15 років ув’язнення, а Янченко та Пашкевич — по 12 років.

Після затримання Михасевича Ігнатович відрядив одного зі своїх слідчих із дорученням звільнити Ковальова, який на той час провів у колонії 13 років. Коли його заарештовували, його наречена відмовилася повірити в те, що він убивця, а потім поїхала до нього в колонію під Мінськом, де вони зареєстрували шлюб, і чекала на нього 13 років, доки його не випустили.

Коли Ігнатович зайнявся цією справою, йому навіть не сказали, що було вже десять справ, фігуранти яких отримали вироки. Лише тоді, коли він почав розслідування і звернувся на додаток до матеріалів двадцяти шістьох офіційно не розкритих справ про вбивства ще й до цих десяти справ, він уявив собі справжній масштаб злочинів, вчинених цим убивцею.

На 1985 рік деякі із засуджених уже відбули свої терміни й вийшли з колоній. Одним із них був Гарилов, який відсидів десять із присуджених йому 15 років. Ігнатович запросив інформацію про нього, і йому повідомили, що Гарилов живе у Вітебську.

Ігнатович написав Гарилову і запросив його на бесіду. Невдовзі по тому йому зателефонувала сестра Гарилова й сказала, що він не зможе приїхати. Коли Ігнатович спитав про причину, вона відповіла: «Приїздіть і самі побачите».

Ігнатович приїхав до квартири в напівзруйнованому будинку на околиці міста. На той час Гарилову було 37 років, але Ігнатович побачив перед собою старого, геть сліпого чоловіка. І хоча справжнього вбивцю на той час ще не впіймали, Ігнатович був упевнений у невинуватості Гарилова й сказав йому: «Я не можу повернути вам ні зору, ні років, дарма проведених у таборах, але я можу повернути вам чесне ім’я». Гарилов заплакав і сказав: «Поверніть принаймні чесне ім’я, щоби сусіди не вважали мене вбивцею». Батько Гарилова теж розплакався, та й сам Ігнатович ледь стримував сльози.

Зрештою Ігнатовичу вдалося звільнити шістьох осіб. Інші відсиділи свої терміни до кінця, а Тереню було страчено. Виходячи на свободу, дехто плакав, інші ж лаялися.

Більшість звільнених чоловіків змирилися зі своєю долею й поступово повернулися до звичайного життя — навіть найбільш озлоблені з них. Глушаков, який відбував термін у колонії на Крайній Півночі, сказав, що єдиним його стимулом до життя було бажання вбити Жовнеровича. Проте коли Ігнатович через півроку після звільнення Глушакова випадково зустрів його і спитав, чи він усе ще збирається вбити Жовнеровича, той відповів: «Він сам здохне. А мені треба якось життя влаштовувати».

Поєднання безпорадності людей у своїх трудових колективах із бюрократичним апаратом, який вважав їх взаємозамінними, породжувало мільйони жертв і тисячі шукачів правди. В радянському суспільстві існували закони, які давали змогу захищати окремого члена колективу, але їх не застосовували, бо судді та прокурори отримували накази від місцевих партійних органів. Через це більшість громадян не сприймали чинні закони серйозно. Проте шукачі правди не могли змиритися з розбіжностями між чинними законами та реальною практикою. Вони вирушали до Москви, щоби домогтися виконання цих законів, але це щоразу виявлялося шляхом в нікуди.

Якби Радянський Союз справді був тією демократичною країною, яку він із себе вдавав, то ЦК КПРС, Верховна Рада СРСР, Генпрокуратура та інші органи й установи, до яких надходили скарги від громадян, були б готові захищати права людей, що зазнавали несправедливості в своїх трудових колективах. Однак шукачі правди швидко виявляли, що установи для розгляду скарг насправді є фікцією, й у багатьох випадках це відкриття давало їм перше справжнє уявлення про радянську систему.

Одного тихого літнього дня 1987 року Валентина Ромашова ввійшла до Центрального телеграфу на вулиці Горького й побачила там групу шукачів правди, які вивчали якусь статтю в газеті «Московская правда». В статті критикували такого собі Сергія Григорянца, редактора газети «Гласність» — його звинувачували у використанні державної фотокопіювальної техніки в громадських цілях.

«Де ця “Гласність”? — запитував один із шукачів правди. — Де її знайти?»

Минув тиждень, і шукачі правди отримали відповідь на своє запитання. Номер телефону редакції газети повідомили західні радіостанції. Ромашова зателефонувала туди, отримала адресу й приїхала до редакції лише для того, щоби переконатися, що з десяток інших шукачів правди її випередили.

Ромашова виросла в Горькому, а до Москви переїхала в 1979 році, приставши на пропозицію роботи в психіатричній лікарні № 27, де лікували людей, залишених своїми родичами. Заради життя в Москві вона погодилася стати лімітницею, тобто людиною, яка отримує тимчасову прописку в столиці в обмін на згоду працювати в галузях, недостатньо забезпечених робочою силою. Лімітники — дуже вразлива категорія населення, бо хоч вони й можуть за три-п’ять років отримати постійну реєстрацію, тобто прописку, дозвіл на постійне проживання їм не гарантований. Це залежить від згоди керівника трудового колективу.

У лютому 1980 року Ромашова почала працювати в цій клініці й одразу була вражена тамтешніми умовами. Пацієнти ходили босоніж і в лахмітті, ніхто навіть не намагався чимось їх зайняти. Замість того, щоб утримувати їх у спокійному стані, застосовували психотропні засоби на кшталт галоперидолу та аміназину. В ті години, коли пацієнти не були замкнені в своїх палатах із відчиненими через погане повітря кватирками (попри мороз надворі), їх часто залучали до важкої праці, примушуючи тягати відра з водою або купи мокрої білизни. А потім їх, забруднених і виснажених, у промоклому вбранні, залишали годинами вештатися холодними коридорами.

Але ще більше, ніж ці жахливі умови, Ромашову занепокоїли ознаки корупції. Директор Олександр Чупраков мав водія та персонального кухаря, яких оплачувала лікарня, а крім того, в ній значилися працівниками люди із зарплатнею в 800 рублів на місяць, які насправді там не працювали. Водночас на шість сотень пацієнтів був лише один лікар, а кожній санітарці доводилося за зміну опікуватися ста двадцятьма хворими. Позбавлені своєчасної медичної допомоги, пацієнти лікарні мерли, наче мухи.

Ромашову дуже непокоїло те, що вона бачила, але, усвідомлюючи своє вразливе становище, вона мовчала. Однак у червні 1981 року вона з подивом дізналася, що Михайло Корсаков, головний лікар клініки, надіслав до МВС листа, в якому звинувачував Чупракова в корупції. Невдовзі було відкрито кримінальну справу, і Чупраков почав викликати до свого кабінету працівників лікарні, вимагаючи від них заяв із свідченнями проти Корсакова. Ромашовій він запропонував написати заяву з обвинуваченням Корсакова в спекуляції, але вона відмовилася.

Впродовж півроку ситуація залишалася невизначеною, аж поки після втручання Алли Нізовцевої, першого секретаря райкому партії, розслідування не було припинено. Чупраков відновив свій авторитет, а Корсакову довелося звільнитися, як і фармацевту Наїрі Степановій. Пішли з клініки й інші співробітники, які разом із Ромашовою відмовилися свідчити проти Корсакова, але сама Ромашова не могла звільнитися, бо як лімітниця вона втратила би тоді право жити в Москві. Їй не було куди подітися.

Із закриттям справи життя в клініці повернулося в звичайного ритму. Приїжджали вантажівки з будматеріалами для дачі Чупракова. Деякі з пацієнток завагітніли й зробили аборт, а в одному випадку санітарки заскочили Петра Єгорова, одного з приятелів Чепракова, голим у вбиральні із психічно хворою пацієнткою.

Ромашова сумлінно виконувала свою роботу, стежила за тим, щоби пацієнти не дошкуляли один одному й були поміркованими в їжі та питті. Чупраков скоротив їй зарплатню й позбавив премій, але найбільше Ромашову тривожило те, що він може відмовитися підтвердити її московську прописку по завершенні її трудової угоди.

Нарешті, у вересні 1984-го, Чупраков викликав Ромашову до себе і заявив, що за згоду на її постійну прописку вона має дати йому хабара. «Не буде грошей — не житимеш у Москві. Згадай останні п’ять років свого життя», — сказав він. Ромашова знала, що для отримання дозволу на постійне проживання в Москві їй потрібна згода Чупракова, але відмовилася підкоритися.

Вона пішла до місцевого відділку міліції, де її прийняв Микола Новіков, завідувач паспортного столу. «Ми знаємо, що Чупраков — крадій, — сказав Новіков, — але залагоджувати ситуацію Ви маєте з ним, тільки з ним».

«Але як?»

«Як хочете, — відповів Новіков. — Але пам’ятайте — Ви не маєте жодних прав».

«Як це? У Конституції записано, що ми маємо право на працю, й ніхто не може нас його позбавити».

«Я вам ще раз кажу — у Вас немає прав, взагалі жодних».

Тим часом Чупраков став зупиняти Ромашову в коридорі й вимагати грошей. Коли це не допомогло, він наказав їй звільнити кімнату в гуртожитку лікарні й перебратися до прохідної кімнати, розташованої між двома іншими. Коли вона відмовилася, він поселив у сусідній з нею кімнаті агресивного хулігана, а голова профспілки клініки організував мітинг, на якому мешканці гуртожитку поставили вимогу виселити Ромашову.

Двадцять п’ятого грудня 1984 року у Ромашової сплив термін реєстрації, але вона все одно відмовлялася давати хабара. У січні вона дала Чупракову свій паспорт, і він виписав її з Москви. Вісімнадцятого лютого її було звільнено в зв’язку із завершенням терміну трудової угоди.

Ромашова знала, що без реєстрації вона довго в Москві не проживе, що її можуть затримати в будь-який момент, але не хотіла змиритися з тим, що стала жертвою Чупракова. Вона вирішила шукати справедливості в різних приймальнях. Зверталася до Верховної Ради, ЦК КПРС, ВЦРПС, Генпрокуратури та Міністерства соціального забезпечення, блукаючи давно проторованим шляхом від однієї приймальні до іншої.

Ромашова вже давно була знайома з Володимиром Ізотовим, працівником Жовтневого трамвайного депо, і він запропонував їй одружитися, щоб отримати законне право жити в столиці. Обміркувавши ситуацію, Ромашова неохоче погодилася.

Після реєстрації шлюбу Ромашова вже могла не боятися, що її зупинять на вулиці, але в неї з’явився інший клопіт. Вона оселилася в Алевтини Коцабуч, з якою раніше разом працювала в лікарні № 27, і якби стало відомо, що вона живе з Алевтиною, а не з Ізотовим, її могли вислати з Москви за укладення фіктивного шлюбу. Ця небезпека стала реальнішою, коли один із її колишніх залицяльників, Віктор Сараєв, дізнався, де вона мешкає, і став погрожувати викриттям.

Тим часом до влади прийшов Михайло Горбачов, в лютому 1986 року Ромашова вперше почула слово «перебудова» й обіцянку карати за злочини всіх, незалежно від рангу. Невже часи справді змінюються?

Але поки що вона продовжувала відвідувати приймальні різних установ. Їй часто доводилося подорожувати між Городцем, де жила її мати, та Москвою, де вона займалася своїми скаргами, існуючи на отримані від матері гроші. Врешті-решт Ромашова посварилася з Коцабуч і, не маючи бажання переїжджати до Ізотова, стала жити на вокзалах. Тоді з усіх офіційних трибун лунало слово «перебудова», і проголошували боротьбу з хабарництвом. Але ніхто, здавалося, не збирався щось робити з конкретними випадками хабарництва.

Сцени, що розігрувалися в приймальнях, вражали своїм сюрреалізмом. Оскільки газети рясніли детальними викриттями хабарництва та корупції, шукачі правди приїжджали до столиці, сповнені надій, але наражалися на брутальне й зневажливе ставлення до себе і своїх скарг. У приймальні редакції «Известий» із шукачів правди взагалі глузували через їхню довірливість до прочитаного в пресі.

Генеральний прокурор повідомив Ромашовій, що її скаргу на здирництво розглянуто й визнано необґрунтованою, хоча в лікарні було добре відомо про намагання Чупракова добитися від неї хабара. У ВЦРПС заявили, що для відновлення Ромашової на колишній роботі немає підстав, хоч у випадках здирництва навіть лімітники мали право на захист профспілок. Жінка в редакції часопису «Человек и закон» сказала Ромашовій: «Якщо Ви лімітниця, то до Вас поставилися належним чином. Мета нашого часопису — не допомагати окремим людям, а роз’яснювати радянські закони».

Інші радянські газети не зацікавилися справою Ромашової. Певне співчуття виявило лише Центральне телебачення. Його співробітники порадили жінці відмовитися від боротьби й залишити це питання на совісті правоохоронних органів.

Більше року Ромашова подавала свої клопотання, аж поки в Московському міськкомі партії її не прийняв посадовець на прізвище Тропін. Він повідомив їй, що вивчив її скарги за допомогою «спеціальних методів» і встановив, що жодного злочину проти неї вчинено не було. А ще сказав, що Наїри Степанової, яку Ромашова згадувала в своїй заяві, не існує.

«Вибачте, — сказала Ромашова, — але ж вона ще не померла. І якщо Ви розповідатимете мені, що її не існує, розмовляти з Вами далі немає сенсу».

«Тоді до побачення», — сказав Тропін, вочевидь радий завершити бесіду.

Ромашова намагалася збагнути, що відбувається в країні. Їй здавалося очевидним, що влада хоче змін, але поки що вона бачила, що всіх хабарників і шахраїв, як і раніше, захищають їхні партійні зв’язки.

А тим часом Ромашова отримала звістку, що Сараєв повідомив міліції про те, що вона не живе разом із Ізотовим. Сараєв знав про її конфлікт у 27-й лікарні, і колишні колеги сказали їй, що він зробив Чупракова своїм союзником.

Незабаром після того до квартири Ізотова надійшла повістка для Ромашової, і їй довелося йти до начальника міліції. Він спитав її, чи живе вона зі своїм чоловіком і чи є між ними статеві стосунки. «Я впевнений, що немає», — сказав він.

«Поводьтеся пристойно, — відповіла Ромашова, — й не лізьте людям у душу своїми чоботами».

Врешті-решт Ромашова склала докупи всі отримані нею відповіді й вирішила піти з ними до Верховної Ради, щоби показати, яка «перебудова» відбувається в країні. Коли вона прийшла на Центральний телеграф, щоби написати нову заяву, до неї підійшла інша шукачка правди й спитала, куди вона збирається йти зі своєю скаргою. Ромашова відповіла, що до Верховної Ради, й тоді жінка сказала: «Не ходіть туди сама. Вони витягають людей звідти й відвозять до психіатричних лікарень. Якщо підете, беріть когось із собою».

Ромашова вирішила не ходити. Після багатьох років роботи у психлікарні вона знала, що може статися там із радянським громадянином, і ризик бути схопленою й підданою примусовому лікуванню вважала цілком реальним.

Зрештою Ромашова почала відчувати втому від своїх невпинних пошуків справедливості. Адже вона була цілком занурена у боротьбу за свої права, тижнями жила на вокзалах, виснажувала себе писанням заяв і скарг, билася за посади — і все дарма. Врешті-решт Ромашова дійшла висновку, що єдина надія — це звернутися до ООН. Від іншого шукача правди вона довідалася, що на вулиці Луначарського є представництво ООН.

Ромашова пішла туди й побачила, що співробітники представництва — радянські громадяни. І все ж таки вона віддала їм свого листа. Вона не очікувала негайної відповіді, тож поїхала до матері в Городець, щоби провести там літо. А коли повернулася до Москви, на пошті, у відділі «до запитання», на неї чекав лист із ООН. Там було написано, що ООН не має повноважень для розгляду її справи, і містилася порада звернутися до відповідних радянських органів.

Після цієї відповіді Ромашова зрозуміла, що її справа безнадійна. Але перш ніж зайнятися чимось іншим, вона пішла на Центральний телеграф, де випадково зустріла групу шукачів правди, які вивчали статтю в газеті «Московская правда» зі згадкою про якийсь новий «неофіційний» журнал. Ця звістка про незалежний журнал стала променем надії.

Ромашова розповіла свою історію редакторам «Гласності», й вони опублікували її в 16-му випуску часопису. Вона знову стала відвідувати приймальні різних установ і помітила певні зміни.

Лібералізація країни нарешті дісталася й цих приймалень, і на початку 1988 року міліція вже не хапала людей і не доправляла їх до психіатричних лікарень. Одного дня подруга Ромашової взяла її з собою на зустріч із однією шукачкою правди — Катериною Арсеньєвою, яка збирала підписи під петицією з протестом проти несерйозного ставлення органів влади до скарг. За лічені тижні їй вдалося зібрати п’ятсот підписів.

Ромашова теж поставила свій підпис під петицією, а за кілька днів приєдналася до демонстрації шукачів правди біля Ради Міністрів. Один із посадовців погодився організувати їм потрібні зустрічі, вони відбулися наступного дня, і чиновники, на подив шукачів правди, виявилися дуже лагідними.

Однак минали тижні, а від Ради Міністрів не надходило жодних звісток. Нарешті Ромашова отримала листівку з повідомленням, що її скаргу розглянуто й визнано безпідставною. Аналогічні листівки були отримані й рештою учасників тієї демонстрації. Після цієї невдачі з пошуком справедливості в Раді Міністрів Ромашова вирішила зробити конче потрібний їй перепочинок.

Проте 16 жовтня вона отримала повістку до суду. Сараєв не припинив бомбардувати офіційні установи листами, в яких наполягав на фіктивності шлюбу Ромашової, й органи, які виявили так мало цікавості до її обвинувачень Чупракова у здирництві, дуже охоче зайнялися дослідженням підозри в укладенні фіктивного шлюбу заради прописки у Москві.

Одного ранку Ізотов зустрів Ромашову в редакції «Гласності» й попередив, що міліція приходила по неї до його квартири й що її оголошено у всесоюзний розшук. Після цього Ромашова припинила свої намагання знайти справедливість у приймальнях державних установ.

Боротьба Ромашової за справедливість була справою принциповою, але тепер вона зіткнулася з безпосередньою загрозою. У листопаді Ждановський районний суд визнав її шлюб недійсним. Вона звернулася до міського суду, який повернув справу до районного. Ізотов написав заяву, в якій наполягав на законності шлюбу з Ромашовою. Однак районний суд проігнорував цю заяву і став готувати розгляд справи та наступне ймовірне вислання Ромашової з Москви.

Одного березневого дня 1981 року Надія Мартова працювала за в’язальною машиною на трикотажній фабриці «Дніпрянка» в Дніпропетровську, коли біля неї зупинилася одна з колег і сказала, що її викликають до актової зали, де проходить засідання профкому фабрики.

Мартова підвелася й пішла довгим коридором до актової зали, де на неї чекали керівники фабрики, включно з директоркою Ольгою Федоровою та головою профкому Всеволодом Рясуєм. Шість років тому Мартова стала об’єктом цькування на фабриці через те, що наполягала на своєму праві на велику окрему квартиру як мати чотирьох дітей.

Коли Мартова сіла, Федорова повідомила, що отримала листа з облради з проханням дати Мартовій квартиру. «Я розглянула таку можливість, — сказала вона, — але не збираюся цього робити, бо Мартова — злодійка й постійно пише скарги. Через неї ми не можемо працювати. Мартову треба звільнити, а не квартиру їй давати».

Наступним виступив Рясуй. «Мартова має право на велику квартиру, — сказав він. — У неї велика сім’я, а син служить у Радянській Армії. Але ми не дамо їй квартиру, бо вона весь час скаржиться. У Польщі зараз страйки, люди там не хочуть працювати. У нас тут теж є такі люди, й ми не терпітимемо їх. Ми їх позбуватимемося».

Це обвинувачення Мартової стало підсумком тривалого процесу її зусиль покращити свої житлові умови. Невдовзі після того, як вона почала працювати в’язальницею на фабриці «Дніпрянка», директор Борис Чернявський сказав Мартовій, що виділену фабриці чотирикімнатну квартиру буде надано їй. На той час вона з дітьми та другим чоловіком, шахтарем на пенсії Василем Ситих, жили в двох крихітних кімнатах із кухнею. Проте незабаром після цієї розмови Чернявський звільнився, й директором стала його колишня коханка Федорова.

Минав місяць за місяцем, а Мартова нічого не чула про обіцяну квартиру. Вона стала звертатися з цим питанням до профкому підприємства, але там від неї щоразу відкараскувалися. Тоді вона вирішила зайти до міськради Дніпропетровська і там довідалася, що квартиру вже передано фабриці.

Ця новина дуже занепокоїла Мартову. Якщо квартиру було передано фабриці, її мали надати їй, тож вона запідозрила, що квартиру забрав хтось інший. І скоро від однієї з робітниць Мартова почула, що квартиру привласнила Федорова.

Мартову охопило почуття безпорадності. І все ж таки вона пішла до Федорової. Намагаючись стримувати емоції, вона сказала директорці, що квартира призначалася їй як матері великої родини. Втім, на Федорову це не справило враження. «А хто винний, — спитала вона, — що ви народжуєте стільки дітей, примножуючи бідність у Радянському Союзі?»

Мартова стала розмірковувати, що робити далі. Шестеро осіб не могли вічно жити в двох кімнатках, але вона побоювалася помсти Федорової в разі спроби відстояти свої права. Схоже було, що єдина надія — це спробувати вирішити питання за межами підприємства, можливо — в якійсь загальносоюзній установі в Москві, але Мартова не мала жодного уявлення, чи буде таке звернення за справедливістю успішним.

Ще кілька місяців Мартова зважувала, чим може для неї обернутися виклик, кинутий Федоровій, і врешті-решт вирішила шукати справедливості в Москві. Остаточно переконав її досвід іншої в’язальниці, Тетяни Уразбаєвої.

Уразбаєва була однією з тих, хто допомагав будувати фабрику «Дніпрянка». Вона найнялася на будівництво в 1969 році, і їй пообіцяли, що вона однією з перших отримає окрему квартиру. Проте коли вона вже почала працювати швачкою на фабриці, то виявила, що офіційна черга на квартири не дотримується. Уразбаєва поїхала до Москви й поскаржилася в Міністерство легкої промисловості. Міністерство відрядило комісію для перевірки ситуації, внаслідок якої робітники одержали перемогу над адміністрацією (що було рідкісним випадком), й певна кількість робітників, включно з Уразбаєвою, отримали квартири.

Мартова знала, що успіх Уразбаєвою був радше винятком, але за кілька тижнів після розмови з Федоровою вона взяла відпустку за свій рахунок і вирушила до Москви.

Куди йти в столиці, вона собі не уявляла, але врешті-решт вирішила піти до Міністерства оборони, бо один із її синів саме почав служити в армії. У приймальні вона пояснила зміст своєї скарги, і її провели до сусіднього кабінету, де вона з великим здивуванням побачила Дмитра Установа, міністра оборони СРСР. Мартова розповіла йому свою історію, й він пообіцяв надіслати запит до місцевих органів влади в Дніпропетровську, засвідчивши таким чином зацікавленість міністерства в цій справі.

Мартова повернулася додому, але вже незабаром виявила, що запит міністерства оборони лише розлютив керівництво фабрики. Одного вечора, коли вона виходила з фабрики після другої зміни, її зупинив охоронець і попросив показати сумку. За кілька днів після того її викликали до місцевої міліції, де сказали, що в її сумці було виявлено рулон вкраденої тканини.

Впродовж наступних восьми місяців слідча районної прокуратури й приятелька Федорової Журавльова щодня викликала Мартову телефоном до відділення міліції та вимагала зізнатися в крадіжці тканини.

Розслідування відбирало в Мартової весь вільний час. Справу було закрито лише після того, як вона поскаржилася Генпрокурору СРСР. Обласна прокуратура перевірила дії Журавльової і відсторонила її.

Потім Мартова стала писати посадовцям Дніпропетровської області листи з проханням надати обіцяну квартиру. Вона зверталася до профспілок, до міськради та партійних організацій, однак швидко переконалася, що бореться зі справжньою місцевою мафією.

За законом, при визначенні права Мартової на більшу квартиру мали враховувати всіх чотирьох її дітей, попри те, що один із синів служив в армії, а інший вчився в Одесі. Проте в кожній установі Дніпропетровської області їй казали, що вона не має права на велику квартиру, бо має лише двох дітей. Мартова швидко зрозуміла, що місцеві чиновники просто телефонують один одному, змовляються й повторюють одне й те саме.

Минав час, і напруга цієї боротьби стала позначатися на чоловікові Мартової Василі Ситих: він став апатичним, вони з Мартовою сварилися через речі, які до того ніколи не були для них важливими. Діти жили своїм життям, він — своїм, і одного разу, повернувшись додому з роботи, Мартова виявила, що Ситих пішов.

Ця подія дуже пригнітила Мартову. І все ж таки вона вирішила продовжувати свою боротьбу. Вона знайшла підтримку в Уразбаєвої, яка не лише підбадьорювала її, а і часто реально підтримувала, підписуючи скарги разом із Мартовою.

Минали роки, й Мартова стала звичною фігурою в приймальнях Дніпропетровської міськради та ради профспілок, але із часом її зусилля набули суто ритуального характеру. До її квартири вселилася Федорова, й Мартова втратила будь-яку надію.

Проте в грудні 1980 року сталося дещо несподіване. У відповідь на одне з клопотань Мартової голова Дніпропетровської облради Володимир Бойко призначив комісію для розгляду її скарги, й ця комісія, на її подив, дійшла висновку, що вона має право на велику квартиру.

Це рішення було першою позитивною офіційною відповіддю за п’ять років, і воно сповнило Мартову надією. Але насправді воно лише підготувало ґрунт для остаточної конфронтації з Федоровою.

Доки Мартова боролася сама, Федорова могла цим не перейматися. Але тепер, коли її підтримав Бойко, все змінилося. Як голова Дніпропетровської облради Бойко міг віддати перевагу дотриманню законності, і, якби він ухвалив рішення про право Мартової як матері великої сім’ї на більшу квартиру, це було б визнанням того факту, що їй було відмовлено в цій квартирі незаконно й за це хтось має буде покараний — можливо, Рясуй і сама Федорова.

Перша ознака того, що Федорова готується до рішучих дій проти «дисидентів» в очолюваному нею колективі, з’явилася 22 січня 1981 року, коли Мартова та Уразбаєва прийшли на роботу. Бригадирка скликала робітниць і оголосила, що від рулону тканини було відрізано шматок.

Крадіжки не були чимось незвичайним на фабриці, але таких публічних оголошень досі не практикували. Впродовж наступних двох тижнів усі бурхливо обговорювали, що буде далі. Шостого лютого Уразбаєву викликали на допит щодо крадіжки тканини, й вона побачила в ролі слідчого Журавльову, яку відновили на посаді. Після допиту Уразбаєвій дозволили піти, але 18 лютого на фабриці відбулися загальні збори, на яких Журавльова звинуватила Уразбаєву в крадіжці.

«Вона винна, — сказала Валентина Тальян, начальниця Уразбаєвої. — Вона краде щодня».

Двадцятого лютого, в атмосфері зростання напруги, Журавльова вдерлася до цеху в супроводі двох жінок у важких пальтах. Жінки підбігли до Уразбаєвої, а Журавльова гримнула: «Хапайте її!» Уразбаєва закричала, вирвалася від жінок і вибігла з цеху.

Журавльова поквапилася до телефону, щоби викликати міліцію, й Уразбаєва побігла до виходу з фабрики. Але там охоронець крикнув їй: «Ховайся! Вони оточили фабрику!» Жінка побігла в протилежному напрямку, зрештою сховавшись десь на території фабрики, яка все ще добудовувалася. Мартова тим часом одяглася й залишила фабрику через головний вихід. Але коли вона опинилася на вулиці, її схопили міліціянти й силоміць посадили до машини.

Мартову відвезли до відділення міліції, де вона побачила тих самих двох жінок, що намагалися схопити Уразбаєву, й помітила, що під верхнім одягом у них білі халати.

Один із міліціянтів відвів Мартову до Журавльової. «Ви мені не потрібні, — сказала та. — Мені потрібна Уразбаєва. Ви тут як свідок і маєте підписатися під заявою, що бачили, як вона відрізала шмат тканини».

«Я не підписуватиму, — сказала Мартова. — Я відмовляюся підписуватися під брехнею».

«Потім підпишете, — відповіла Журавльова. — Ми Вас примусимо. А що стосується Уразбаєвої, то її заберуть до психлікарні, бо вона божевільна».

О 15-й годині, коли на фабриці завершилася перша зміна, Уразбаєва вибралася зі своєї схованки й пішла на квартиру до Мартової, куди невдовзі повернулася й вона сама. Обидві жінки були приголомшені. Вони розуміли, що лише втеча Уразбаєвої допомогла їй (а може, і їм обом) уникнути запроторення до психіатричної лікарні. Але вони не знали, що робити далі, й зрештою вирішили, що їм нічого не залишається, як продовжувати ходити на роботу.

Впродовж наступних кількох днів на фабриці панував підозрілий спокій. Але 9 березня було здійснено другу спробу затримати Уразбаєву. Того дня міліцейська машина чекала біля дверей фабрики. О 15-й годині, коли Уразбаєва виходила з роботи, троє чоловіків схопили її під руки й відвезли до приміщення, що охоронялося, а потім пішли заарештовувати Мартову.

Саме в цей час вдома у Мартової перебував її син Станіслав, який приїхав із армії у відпустку. Уразбаєва, на кілька хвилин залишившись в кімнаті сама, скористалася цією нагодою, щоби зателефонувати Станіславу і попросити його прийти до міліції. Коли охоронці виявили це, вони вимкнули всю телефонну мережу фабрики.

Коли Мартова прийшла на другу зміну, її затримала міліція, і їх із Уразбаєвою привезли до відділення, на допит до Журавльової. Однак під час допиту Уразбаєва розчинила навстіж двері кімнати й побачила сина Мартової, який щойно приїхав до відділення. «Стасик! Стасик!» — вигукнула вона.

Зрозумівши, що це син Мартової, Журавльова відпустила жінок. Втім, ця друга невдала спроба затримання не заспокоїла їхніх нервів. Одинадцятого березня Станіслав повернувся до своєї військової частини, й майже негайно переслідування почалися знову. Мартову викликали на засідання профкому, де Федорова оголосила її злодійкою. Мартова спитала, коли їй повідомлять письмово, що вона злодійка й тому не отримає квартири. Їй сказали, що вона довідається про це 16 чи 17 березня.

Ситуація стала критичною. Міліцейські машини щодня чергували біля фабрики, й Мартова боялася, що їх із Уразбаєвою заберуть до психлікарні або ж Федорова замовить її вбивство, щоби позбутися Бойка й раз назавжди вирішити це квартирне питання. Взагалі найімовірнішою здавалася перспектива опинитися в психіатричній лікарні.

Мартова та Уразбаєва вирішили не чекати, поки їх схоплять. Вони поїхали до Москви — шукати допомоги в приймальнях. Прибувши до столиці, жінки пішли до приймальні ЦК КПРС, де були прийняті Рудаковим, який розмовляв із ними три години й виглядав співчутливим. Він зателефонував до Дніпропетровського міськкому партії та сказав: «Скільки це може тривати? Зробіть щось, інакше ми відрядимо комісію».

Насправді Мартова та Уразбаєва не дуже повірили в запевнення Рудакова, але в них не було грошей, щоби залишатися в Москві, тож 6 квітня вони повернулися до Дніпропетровська.

Щоби позбутися Мартової та Уразбаєвої, Федоровій була потрібна лише підстава для їхнього звільнення з фабрики, й коли жінки втекли з Дніпропетровська, щоб не потрапити до психлікарні, їхня самовільна відсутність на роботі дала Федоровій таку підставу.

Чотирнадцятого квітня обом жінкам було наказано наступного дня з’явитися на засідання профкому, де мало розглядатися питання про їхнє звільнення.

Мартова та Уразбаєва не вийшли на роботу. Вони знали, що за їхньої відсутності їх не можуть звільнити. Тим часом вони обмірковували, куди звернутися по допомогу і зрештою вирішили піти до Бойка.

Щойно вони зайшли до приймальні обкому, як зі свого кабінету вийшов Бойко. Мартова кинулася до нього. «Мене до вас не пускають», — сказала вона. Але Бойко, впізнавши її, відвернувся.

Тепер Мартова зневірилася й у Бойку. Вона зрозуміла, що він не збирається кидати виклик усій місцевій партійній мафії через правове питання. Вони з Уразбаєвою втратили будь-яку надію й у відчаї вирішили знову поїхати до Москви.

Проте цього разу вони дали собі слово зустрітися з іноземними журналістами, й під час цього їхнього останнього перебування в Москві мене і познайомили з ними — просто біля мого офісу на Кутузовському проспекті. Назагал Мартова та Уразбаєва провели в Москві три тижні, але не домоглись успіху в приймальнях, і їхні поїздки почали втрачати сенс, тим більше, що обом жінкам доводилося утримувати сім’ї, і вони не мали, на що жити.

Пізніше я зустрівся з ними на квартирі когось із віддалених родичів Уразбаєвої, і жінки розповіли мені свою історію. Я мало чим міг їм допомогти, і врешті-решт їм не залишилося нічого, як повернутися до Дніпропетровська й фабрики «Дніпрянка», де їх через короткий час звільнили. Потім вони розповідали мені по телефону, що зверталися до суду Індустріального району, де розташована фабрика, але суд відмовився розглядати їхню справу.

Ця історія двох жінок переривається на тому, що їм довелося здавати свої речі до ломбарду, щоб якось вижити. До Москви вони більше не приїжджали, а на мої дзвінки не відповідали, тож їхня подальша доля невідома.

Одного тихого весняного дня Петро Резниченко ввійшов до контори птахофабрики в Первомайському — селищі, розташованому за 60 кілометрів від Одеси, та вручив начальниці відділу кадрів своє призначення на роботу, видане одним із райкомів партії в Одесі. Резниченку була потрібна робота, і, зважаючи на поданий ним документ, жінка не могла відмовити йому в прийомі, хоча вираз її обличчя ясно свідчив про те, що їй хочеться саме цього.

Кадровичка сказала Резниченку, що він не може розпочати роботу без інструктажу з техніки безпеки, а відповідальний за це інженер зараз у від’їзді. А доки він не почав працювати, він не може оселитися в гуртожитку. За цих обставин Резниченку нічого не залишалося, як байдикувати цілий тиждень, ночуючи в полі. Коли повернувся інженер, він підписав Резниченку документи без жодного інструктажу. «Правила вивчиш під час роботи», — сказав він.

Коли Резниченко повернувся до відділу кадрів із підписаними документами, жінка спитала його: «А де фото для перепустки?»

«У мене немає фото», — сказав Резниченко.

«Тоді вам треба поїхати до Одеси й сфотографуватися». Резниченко втратив самовладання. Впродовж семи днів він чекав на повернення інженера, і за весь цей час кадровичка жодного разу не згадала, що потрібна фотографія. «Слухайте, Ви! — сказав він. — Ви безграмотна й бездушна жінка!» Та теж розлютилася: «Ви тут не працюватимете, хоч би там що!»

І все ж таки коли Резниченко повернувся з Одеси з фотографіями, помічниця кадровички оформила його на роботу, й він отримав місце в гуртожитку, тож тепер мав притулок.

Його поставили працювати на конвеєр, який збирав яйця з курячих кліток і доправляв до пункту збору. Проте Резниченко помітив, що в шістьох клітках бракує дротяної сітки для утримання яєць, і вони падають на підлогу. Наприкінці дня на підлозі утворився товстий шар розбитих яєць. Коли Резниченко спитав бригадира, чому ніхто не відремонтував сітки, той наказав йому прибрати яйця з підлоги.

«Може, полагодите клітки?» — натякнув Резниченко.

«У мене поперек болить», — відповів бригадир.

«А за що Вам платять? — спитав Резниченко. — За доноси чи просто за підлабузництво?»

Наступного дня Резниченко сам полагодив клітки в своїй робочій зоні, а пізніше, під враженням катастрофи з яйцями, заговорив із іншими робітниками про різницю між СРСР і США.

«В капіталістичному світі жоден бос не став би тримати на роботі таких працівників, — сказав він. — А тут варто показати себе підлабузником, і тебе тримають — за рахунок мене та всіх решти».

«А що тобі відомо про капіталістичний світ?» — спитав один із молодих робітників. Резниченко запитав його, скільки він заробляє. Той відповів, що 130 рублів. «В Америці, — сказав Резниченко, — ти заробляв би від двох із половиною до трьох тисяч доларів. А тепер поміркуй, що ти можеш купити на рубль і що — на долар».

Робітники, схоже, були вражені.

«За відповідями на всі запитання просто звертайтеся до мене», — сказав Резниченко.

На четвертий день роботи Резниченка на птахофабриці головний механік Ігнатьєв, побачивши його, почав гримати: «Ти чого тут командуєш?»

У своїй зоні Резниченко полагодив клітки, але в інших секціях, по всьому цеху, яйця продовжували падати на підлогу й розбиватися. Він підвів механіка до купи розбитих яєць на підлозі: «Подивіться на це».

«Забирайся геть із цеху!» — несамовито заволав Ігнатьєв.

Резниченку не залишалося нічого іншого, як залишити фабрику й повернутися до гуртожитку. Ввечері під його двері підсунули записку з наказом з’явитися наступного ранку на комісію птахофабрики. Вранці він постав перед комісією, очолюваною заступником директора, який спитав Резниченка, чому він залишив роботу. Той відповів, що так наказав йому Ігнатьєв, і описав, що сталося після того, як він показав Ігнатьєву розбиті яйця на підлозі.

Заступник директора оголосив Резниченку, що його звільнено.

«Раз так, — сказав Резниченко, — я спробую знайти справедливість через суд».

«Вперед. Я звільнив сотні таких, як ти, й нічого не сталося».

Резниченка охопив відчай, але незабаром він довідався, що профком не давав згоди на його звільнення, що робило його незаконним. Він звернувся до районного суду, і той прийняв його справу до розгляду. Однак заступник директора фабрики наказав Резниченку залишити гуртожиток. Насправді він мав право залишатися там, поки розглядається його справа, але адміністрація стежила за входом до гуртожитку й неодноразово намагалася не пустити туди Резниченка. Врешті-решт він вирішив піти з гуртожитку й тепер знав, що не зможе з’явитися на слухання своєї справи до суду, бо не отримає листівку з датою судового засідання, надіслану на адресу гуртожитку.

Резниченко вирішив поїхати шукати справедливості до Москви. Спочатку він прийшов до Верховної Ради. Один із тамтешніх чиновників, Федір Давидов, сказав, що направить скаргу Резниченка прокурору Одеської області, й порадив йому повернутися до птахофабрики та гуртожитку.

Проте коли Резниченко повернувся, начальство, як він і очікував, не пустило його до гуртожитку. День судового засідання вже минув. Резниченко пішов до місцевого прокурора, й той сказав, що судову справу буде поновлено, якщо він пояснить, чому не з’явився до суду.

Знову переночувавши в полі, Резниченко звернувся до Обласного управління юстиції, де був прийнятий співробітником на прізвище Коровкін, і розповів, що йому було наказано пояснити свою відсутність у суді. «Правильно, — відповів Коровкін, — якщо у Вас була для цього поважна причина, ми призначимо ще одне слухання».

Резниченко розповів Коровкіну, що був у Москві й обговорював свою справу зі службовцем Верховної Ради в той час, коли на адресу гуртожитку прийшла повістка. Але Коровкін ніби й не чув його. «Назвіть поважну причину, чому не були в суді, й ми її вивчимо», — сказав він. Резниченко попросив дати йому документальне підтвердження щойно сказаного.

«Я не дам Вам ніякого документа», — сказав Коровкін.

Тут Резниченко зрозумів, що в Одесі ніхто не збирається надавати йому жодної допомоги, тому залишив кабінет Коровкіна і знову вирушив до Москви. Цього разу у Верховній Раді його прийняв Совков, який замінив на посаді Давидова.

«Хто приймав Вас в Одеському управлінні юстиції?» — спитав Совков.

«Коровкін, начальник», — відповів Резниченко.

Совков зателефонував до Одеси й спитав Коровкіна про справу Резниченка. Нетерпляче вислухавши явні заперечення з того боку, він нарешті вигукнув: «Розгляньте справи!» І, кинувши слухавку, наказав Резниченку повертатися до Одеси.

В Одесі Резниченку довелося переночувати на вокзалі, а вранці він пішов на прийом до Коровкіна. Однак цього разу Коровкін сказав йому, що його справу вже переглянули й вирішили, що звільнення було виправданим. Як таке рішення могло бути ухвалене без судового засідання, залишилося для Резниченка таємницею. Він знову поїхав до Москви і знову був прийнятий Совковим.

Совков проглянув подані Резниченком документи й побубонів пальцями по столу.

«Вам що — подобається їздити до Москви?» — спитав він нарешті.

«Мені що — пику вам натовкти?» — не витримав Резниченко.

Совков відкинувся в кріслі й натиснув кнопку. Майже негайно відчинилися двері й ввійшов міліціянт. Тоді Совков додзвонився до Одеси й істерично закричав: «Я сказав, проведіть засідання суду!» Потім повернувся до Резниченка: «Їдьте до Одеси!»

Але цього разу Резниченко до Одеси не повернувся. Вийшовши з приймальні, він побачив на лавці навпроти двох осіб. Це були Віра Травкіна, що працювала в газетному кіоску в Києві, та інженер із Ташкента.

«Ви так сміливо розмовляли, — сказала Віра (вони з інженером усе чули крізь двері). — Ми були вражені. Як це Ви не боїтесь отак із ними говорити?»

«Вовків боятися — в ліс не ходити», — відповів Резниченко.

Травкіна пошепки сказала: «Послухайте, тут створюють організацію». І дала Резниченкові ім’я — Валентин Поплавський — та адресу в Климовську. Резниченко поїхав електричкою до Климовська, зустрівся там із Поплавським, і той розповів про організацію, яка захищатиме права трудящих. Він запропонував Резниченку зустрітися, якщо той хоче, наступного дня біля станції метро на «Пушкінській площі» о 9-й годині ранку.

Вони зустрілися о призначеній годині й попрямували до станції «Кузнецький міст», що неподалік від будівлі КДБ на площі Дзержинського. Резниченко побачив групку людей, в яких одразу розпізнав шукачів правди — за рішучим виразом обличчя та провінційним одягом. Серед них був один чоловік, який вирізнявся впевненою, діловою поведінкою. Це був Володимир Клебанов, шахтар із Макіївки.

Резниченко розповів свою історію, і Клебанов спитав, чи зацікавлений він приєднатися до цієї групи, мета якої — робота з подібними скаргами. Якщо їхні вимоги не будуть виконані, вони створять незалежну профспілку й організують прес-конференцію для іноземних журналістів. Якщо й це не допоможе, вони вимагатимуть колективного виходу з громадянства СРСР у зв’язку з тим, що не мають прав радянського громадянина.

На Резниченка Клебанов одразу справив велике враження. Ідея організувати незалежну профспілку здалася йому чудовою. Він сказав, що хоче долучитися. Клебанов привітав його зі вступом до групи й сказав, що завданням номер один буде організація колективних листів. Разом із іншими членами групи Резниченко почав складати листи та документи, в тому числі скарги до газет «Правда» та «Известия», популярних журналів «Огонек» і «Человек и закон», до ЦК КПРС, Генеральної прокуратури та Верховної Ради СРСР.

Члени групи зустрічалися щоранку о 9-й годині на вулиці Горького, біля Центрального телеграфу. Резниченко та інші почали також встановлювати перші контакти з іноземними журналістами, в тому числі зі мною та Гелом Пайпером із газети Baltimore Sun.

Емісари групи відвідували вокзали та приймальні, швидко збираючи потрібні підписи. Після місяців, а подекуди й років розчарувань, члени групи нарешті почали відчувати, що є якась надія.

Органи влади не відповідали на колективні клопотання, тож зрештою була призначена дата прес-конференції, і ми з Гелом і Девідом Шіплером із New York Times зустрілися з Клебановим і Поплавським у центрі Москви. Разом з іншими членами групи ми поїхали на метро до станції «Текстильники» на околиці Москви, й там, у квартирі в одному з будинків поблизу, на нас чекала решта групи Клебанова.

Клебанов розповів про свій досвід. У 1968 році, ставши старшим майстром зміни на шахті ім. Бажанова, він почав відмовлятися відряджати гірників до шахти за відсутності чи несправності засобів безпеки. Результатом цього стали утиски адміністрації шахти.

Поплавський раніше очолював адміністративно-господарський відділ на заводі залізобетонних конструкцій у Климовську, і був звільнений за відмову вписати догану в трудову книжку робітниці, яка протестувала проти використання коштів підприємства для пияцтва.

Анатолій Позняков працював у Москві слюсарем-замочником за 75 рублів на місяць. Коли він попросив про підвищення зарплатні, йому сказали, що його доля — «їсти зі свинячого корита». Він продовжував наполягати на своєму, і тоді його звільнили з роботи, й тепер йому доводиться жити на пенсію напівінваліда в розмірі 21 рубль на місяць.

Надія Куракіна розповіла, що пропрацювала 25 років в одному волгоградському ресторані. Дирекція регулярно відраховувала у неї та інших офіціанток певні суми зі зарплатні нібито за розбитий посуд, а потім замовляла новий для самої себе. В 1975 році Куракіна прилюдно висловила протест проти цієї практики, й була звільнена «за прогули».

Прес-конференція тривала до пізнього вечора. Резниченко не виступав, але його справу було викладено в документах групи.

Приблизно за тиждень після прес-конференції Клебанова затримали на вулиці й доправили до відділення міліції біля Пушкінської площі. Звідти двоє співробітників КДБ відвезли його на Курський вокзал і посадили на потяг до Донецька в супроводі двох міліціянтів. В управлінні КДБ в Донецьку Клебанову сказали, що його конфлікт із начальством шахти в Макіївці буде врегульовано. Його попросили тільки не повертатися до Москви. Клебанов погодився, і його відпустили, хоча двоє співробітників КДБ пішли за ним. Через якийсь час Клебанову вдалося вислизнути з-під нагляду й утекти до сусіднього міста, а за два дні він з’явився в Москві перед Центральним телеграфом.

У січні Клебанов скликав ще одну прес-конференцію, на якій оголосив про офіційне створення Незалежної вільної профспілки. На цей момент група зібрала підписи 70 людей, готових вступити в нову профспілку, і знайшла чималу підтримку в приймальнях — навіть тих, хто боявся.

Звістка про створення нової профспілки поширилася країною завдяки західним радіостанціям, і Клебанову почали надходити сотні листів до запитання на ім’я К-9.

Однак на цей час КДБ вже розпочав арешти. Двадцятого січня Резниченко сидів на Київському вокзалі та їв хліб із салом на розстеленій газеті «Правда», коли помітив двох міліціянтів, що йшли просто до нього. Вони перевірили його документи, а потім заарештували й доправили до Люблінського спецізолятору, де в камерах було набито по двадцять осіб. Через три тижні Резниченка відвезли назад на Київський вокзал і далі, під охороною, звичайним пасажирським потягом доправили до Одеси.

Коли потяг о 17-й годині прибув до Одеси, співробітники КДБ супроводили Резниченка до птахофабрики, де йому дозволили працювати, але не дали ліжка в гуртожитку. Три дні він спав там на одному ліжку з приятелем, а на четвертий продав свого годинника й повернувся до Москви.

У Москві Резниченко поїхав на Курський вокзал, а звідти електричкою — до Климовська, де сподівався знайти Поплавського. Проте коли він вийшов із електрички в Климовську, то побачив на платформі Варвару Кучеренко, члена їхньої групи. Вона сказала, що їй дали можливість повернутися на консервну фабрику в Махачкалі, де вона працювала, і стала переконувати Резниченка залишити цей рух. Проте він відмовився її слухати. Він знайшов Поплавського й дізнався від нього, що Клебанова в лютому заарештували.

Оскільки Клебанов опинився за ґратами, Резниченко з Поплавським стали відповідати на листи до Клебанова, що надходили на К-9. Працюючи поодинці, вони шукали нових учасників руху. Резниченко вишукував на вокзалах у натовпі чоловіків зі стиснутими кулаками або заплаканих жінок. Спочатку в профспілці було сімдесят осіб, але впродовж кількох тижнів після арешту Клебанова майже всіх їх відправили додому через загрозу арештів. Резниченку з Поплавським удалося залучити до профспілки ще сімдесятьох осіб.

Однак 13 березня КДБ наблизився впритул. Резниченко з Поплавським домовилися зустрітися о 10-й годині ранку на станції метро «Кузнецький міст», але Поплавський не з’явився на зустріч. Після майже годинного очікування Резниченко пішов до будівлі Центрального телеграфу, де його затримали співробітники КДБ. Його відвезли в аеропорт Домодєдово, посадили під охороною в літак і відправили назад до Одеси. В Одесі КДБ надав Резниченку приміщення для ночівлі, а наступного дня його повезли на птахофабрику і там відвели до гуртожитку. Коли він увійшов до кімнати зі своїм ескортом із КДБ, то побачив там кров на простирадлах, липку підлогу, залишки їжі на столиках і силу-силенну мух. Один із кадебістів висловив директору претензію, і той наказав прибрати в кімнаті. Частину ночі Резниченко провів там, але о 2-й годині зібрав свої речі, залишив радіо ввімкненим (щоби ввести в оману охоронців за дверима) й виліз надвір через вікно першого поверху.

Впродовж трьох діб він пересувався лише вночі, перетинаючи поля й уникаючи шляхів. Нарешті дістався якогось села, де сів на електричку й «зайцем» доїхав до Донецька, звідти — електричкою до Воронежа, потім до Мічуринська і нарешті до Рязані, де майже два місяці прожив у парку та на вулицях.

У Рязані Резниченко обходився хлібом і сіллю, на які заробляв гроші, здаючи порожні пляшки. Він також написав заяву на вісьмох сторінках до Брежнєва та заяви до президента Джиммі Картера і Генерального секретаря ООН Курта Вальдгайма. Врешті-решт він вирушив до Москви, а звідти — до Климовська, де розшукав квартиру Поплавського.

Дружина Поплавського розповіла Резниченку, що чоловіка було заарештовано, звинувачено у бродяжництві й засуджено до однорічного ув’язнення.

Резниченко повернувся до Москви, де влаштувався жити на стадіоні ім. Леніна. Впродовж двох місяців він був там єдиним мешканцем, завдяки чому відчував себе кимось на кшталт Робінзона Крузо. Потім, коли він сам опинився у в’язниці, то згадував ці місяці на стадіоні із ніжністю.

Коли настала осінь і прийшли холоди, Резниченко переїхав на Київський вокзал, де 8 жовтня був заарештований тим самим міліціянтом, який вже затримував його раніше. Його вже збиралися доправити до місцевого відділення міліції, коли оперативний черговий Феоктистов спитав, чи має він щось із собою. Резниченко показав йому звернення до Брежнєва, написане ним у Рязані. Там ішлося про «ганьбу червоним фашистам» і «ганьбу червоним убивцям», а також про те, що Резниченко відмовляється від радянського громадянства і вважає своїм президентом Джиммі Картера.

Прочитавши цю заяву, Феоктистов сказав, що вона дуже йому подобається, а потім передав її своєму керівникові, начальнику відділка, який повторив те саме. Феоктистов повідомив, що незабаром збирається до Міністерства внутрішніх справ і обов’язково передасть заяву міністрові, Миколі Щолокову, а той — Брежнєву.

Резниченка відвезли до Одеси, а потім — до відділення міліції поблизу птахофабрики. Було розпочато слідство за фактом бродяжництва та порушення паспортного режиму. Він відмовився співпрацювати зі слідством, пояснивши це «недовірою до червоних фашистів». Врешті-решт 21 грудня 1978 року Резниченка було засуджено до двох років ув’язнення за бродяжництво і відправлено до виправно-трудової колонії у Ворошиловградській області.