Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Ніколи не розмовляйте з незнайомцями

Непривітний, похмурий день у Ризі поступився місцем ночі — ясній і пронизливо холодній. Годинник над другою платформою показував дві хвилини по десятій. У морозному повітрі горіли червоні вогні останнього вагона нічного потяга Рига — Таллінн, що заднім ходом в’їжджав на вокзал. Невеличка група людей, тупцюючи від холоду, стояла під металевим табло, яке кілька разів перевернулось і тепер показувало «Таллин» російською і «Tallina» латиською. Провідниця у формі зі сходинок останнього вагона подала сигнал ліхтариком, і жіночий голос чистою російською мовою оголосив по гучномовцю про початок посадки на потяг до Таллінна.

Я взяв свої речі й підійшов до сьомого вагона, де віддав свій квиток. Увійшовши до свого купе, я з подивом побачив молоду жінку, що сиділа на одній із нижніх полиць, дивлячись у вікно. Вона на мить повернулася в мій бік, і мене вразила її зовнішність: гарно укладене чорне волосся, бліде обличчя «сердечком», чарівні темні очі. Їй було років 28. Коли вона знову відвернулась, я зазначив, що одягнена вона незвично для радянської громадянки — в елегантний темний костюм і білий кашеміровий светр, що підкреслював великі груди.

Я зняв пальто, поставив свою валізу під сидіння й сів навпроти. Невдовзі до нас приєдналися ще два пасажири: високий, плечистий чоловік із солом’яним волоссям, у важкому пальті та двобортному костюмі (він відрекомендувався тренером із боксу з України) та жінка трохи старша за років двадцять, яка увійшла до купе, тягнучи за собою багаж. Вона була худорлява, схожа на пташку, з вередливим виразом обличчя, рудим волоссям і яскраво-червоною губною помадою, стан якої вона раз по раз перевіряла за допомогою люстерка. Вона сказала, що її звуть Маша Іванова.

Потяг рушив, і провідниця повернула нам квитки й принесла склянки з чаєм. Коли вона залишила купе, зачинивши за собою двері, тренер витяг зі свого портфеля пляшку коньяку та кілька склянок, роздав їх нам, налив і запропонував випити «за знайомство».

За вікном проминали річки й обриси мостів у місячному світлі, подекуди на обрії з’являлись і зникали бліді вогні селищ, а потяг набирав швидкості й невдовзі вже з ритмічним стукотом мчав через хвойні ліси та засніжені поля.

Мені раптом спало на думку, що це може бути не просто збігом — те, що чоловік і дві привабливі жінки мого віку їдуть в одному купе зі мною, але я викинув цю думку з голови. Вирішив вважати це купе потяга, що тихої суботньої ночі (коли, безсумнівно, відпочиває навіть КДБ) мчав із однієї прибалтійської столиці до іншої, безпечним прихистком і відчув полегшення — в будь-якому разі я вірив, що представники мого покоління мають щось спільне, хоч би де ми опинилися.

До Прибалтики я вирішив поїхати, приставши на пропозицію литовця Кестутиса Йокубінаса, колишнього політв’язня, з яким познайомився у Москві. Ми домовилися зустрітися у Вільнюсі, де він обіцяв надати мені імена та контакти людей у Ризі й Таллінні. Але оскільки я був у СРСР новачком, то попросив радянську інформаційну агенцію «Новини» (Агенство печати «Новости» — АПН) про допомогу в організації офіційних інтерв’ю.

До Вільнюса я прибув потягом рано-вранці 15 лютого 1977 року. Мене зустрів місцевий представник АПН, який відвіз мене до готелю на вулиці Леніна. На цей день у мене не було заплановано зустрічей, і, зареєструвавшись і отримавши номер, я зателефонував Йокубінасу. За півгодини він був у готелі, в холі другого поверху. Там ми зустрілися в присутності представника АПН, і я познайомив їх, незважаючи на те, що вони явно не були в захваті один від одного. Ми з Кестутисом вийшли з готелю й сіли в автобус, який привіз нас до багатоквартирного будинку на околиці міста, де він жив у однокімнатному помешканні. Через єдине вікно до кімнати проникало сіре світло похмурого дня, а стіни були голі, за винятком прямокутника з колючого дроту над диваном — на згадку про 17 років, проведених Йокубінасом у таборах.

Ми сіли за столик, і Кестутис налив мені філіжанку чаю. Розмовляли про долю литовців, і він сказав, що не дуже сподівається на те, що його покоління доживе до незалежності Литви. Але потім додав, ніби схаменувшись, що саме завтра — 16 лютого — річниця литовської незалежності.

О 17-й годині сутеніло. Ми вийшли з квартири Йокубінаса й поїхали автобусом до Старого міста, серця історичного Вільнюса — з пошарпаними кам’яницями, звивистими вузькими вуличками та похмурими внутрішніми двориками в затінку пишно оздоблених католицьких храмів. Почав падати сніг, і народ юрмами повалив до крамниць, щоб, вистоявши черги, купити потрібне й повернутися додому. Після прогулянки Старим містом із відвідуванням магазину капелюхів, де Кестутис придбав собі нового берета, ми нарешті поїхали автобусом на зустріч із Антанасом Терлецкасом — ще одним учасником національного руху, який жив у дерев’яному будиночку за містом, біля Неменчинського лісу. Терлецкас зустрів нас привітно й провів до невеличкої кімнати, заповненої книжковими полицями, де на потертих стільцях і кріслах, поставлених колом, сиділо чимало людей. Кілька осіб влаштувалися навіть на підлозі всередині кола. Тут були люди різного віку, включно з підлітками. На стіні висіла мапа Литви XV століття, коли ця країна простягалася від Балтійського моря до Чорного. Розмовляли майже винятково про те, чого можна чекати наступного дня, й більшість присутніх очікували потужної демонстрації сили на вулицях, як це бувало 16 лютого в минулі роки.

Дехто з молоді збирався спробувати покласти квіти до могили Йонаса Басанавічуса, засновника литовського національного руху, який за дивним збігом обставин помер саме 16 лютого, тож покладання квітів було б водночас відзнакою національної річниці. У разі затримання міліцією юнаки удали б, що просто вшановують пам’ять Басанавічуса. В це, звісно, ніхто не повірив би, але можна було сподіватися, що міліція не заарештує їх на цвинтарі, бо це було би визнанням їхнього націоналізму, якого офіційно не існувало. Ризик полягав у тому, що арешт міг статися не на цвинтарі, а пізніше, й не за відзначення річниці, а за щось інше — наприклад, у зв’язку з підозрою в пограбуванні крамниці.

Ці дисиденти розповідали про діяльність литовських націоналістів за останні місяці: про видання підпільних часописів, про підняття старого литовського прапора над Міністерством внутрішніх справ, про арешти. Я списав нотатками майже весь свій великий записник і домовився про зустріч із Йокубінасом біля мого готелю о 19-й годині наступного вечора.

Ранок був холодний і похмурий. Разом зі своїм супровідником із АПН я пішов брати інтерв’ю в одного з литовських урядовців, а в другій половині дня ми вирушили до колгоспу. Дорогою наша автівка несподівано зупинилася на околиці міста, щоб підібрати чоловіка, який представився агрономом і, за свідченням мого супровідника, дуже просив, щоби його взяли в цю поїздку. Відвідини колгоспу тривали кілька годин, але я весь час думав про вечірню зустріч із Йокубінасом і був доволі неуважним.

З колгоспу ми виїхали вже надвечір, і агроном запропонував випити чаю в якомусь клубі неподалік. Я погодився, розуміючи, що іншого вибору немає, й ми їхали ще 20 хвилин через засніжені ліси та повз замерзлі озера, поки не прибули до дерев’яного будинку, що стояв у ліску. Там нас зустрів управитель клубу, чорноволосий чоловік років тридцяти. Хоча ми приїхали нібито випити чаю, стіл був накритий для розкішної трапези. Агроном сказав, що це клуб для місцевих чиновників і їхніх гостей, і в ньому є фінська лазня. Він згадував про неї кілька разів, а потім, штовхнувши мене ліктем, спитав: «Не хочете спробувати?» Я ввічливо відмовився, намагаючись не виказати свого невдоволення цією пропозицією.

Управитель налив горілки. Агроном запропонував випити за мир і добрі стосунки між СРСР і США. Я почаркувався з іншими, але не випив горілку одним духом, як вони, а лише трохи відпив і поставив чарку.

«Чому не п’єте?» — спитав агроном.

«Я випив».

«Ні, не так, — сказав він і показав жестом. — До дна».

Управитель знову наповнив чарки, й усі троє взялися за них. Я теж підніс свою.

«Ну, — сказав я, — вип’ємо».

«Ні, — сказав агроном, — спочатку Ви».

Я випив, але знову лише один ковток.

Агроном сердито глянув на мене, але все ж таки почав накладати мені в тарілку великі порції їжі, а коли управитель знову налив чарки, виголосив ще один тост, цього разу «за розрядку». Я приєднався, але знову випив дуже мало.

Склавши руки й пильно придивляючись до мене, агроном запитав, чи я прогресивний. Коли ж я спитав, що він розуміє під прогресивністю, то почув: «Як ви ставитеся до безробіття в США?»

Минула година, бесіда ставала дедалі більш силуваною. Нарешті я, нехтуючи агрономом і звертаючись до свого супровідника, сказав, що час уже їхати. Це розсердило агронома, який заявив, що тепер час спробувати сауну. Я відповів, що не хочу її пробувати. Я добре пам’ятав про двох кореспондентів агенції «Рейтер», яких нещодавно примусили залишити Москву після звинувачення в гомосексуалізмі. Тоді всі троє моїх співбесідників почали вимагати, стукаючи кулаками по столу й скандуючи: «Сауна! Сауна!» Врешті-решт я підвівся й сказав, що маю негайно повертатися до Вільнюса. Вони вгамувалися, але агроном наполіг, щоб ми випили по останній. Після цього супровідник і агроном запропонували ще один тост. Тоді я вийшов з-за столу, взяв своє пальто й пішов до автівки сам.

Я попросив водія відвезти мене до Вільнюса, але він сказав, що не може нікуди їхати без дозволу мого супровідника. А той стояв разом із агрономом біля дверей клубу й сигналізував мені, щоб я повертався. Мені довелося простояти ще 15 хвилин в очікуванні, поки вони сядуть в машину, й ми нарешті вирушили до міста.

До Вільнюса я прибув о 19:30, але біля готелю не було жодних ознак Йокубінаса. На початку дев’ятої години я зателефонував Валерію Смолкіну, — одному з друзів Кестутиса. Він сказав, що того, мабуть, заарештували, й запропонував мені приїхати до нього й чекати.

На вулиці Леніна я взяв таксі, і коли ми повернули на одну з прилеглих вулиць, побачив те, про що казали минулого вечора націоналісти. На перехрестях стояли міліцейські машини, і в світлі вуличних ліхтарів групи міліціянтів, оточені явними агентами в цивільному, зупиняли перехожих і перевіряли в них документи. Я спитав таксиста-росіянина, що відбувається. Він сказав, що було пограбування ощадкаси, вбито міліціянта. Таксист подивився на мене в дзеркальце й запитав, чи не здається мені, що за мною стежать. Я відповів, що не впевнений, але оскільки за нами ніхто не їде, то, мабуть, ні.

До Смолкіна я приїхав о 20:40 й залишався там впродовж трьох годин. Близько півночі в двері постукали, Смолкій відчинив і впустив Кестутиса. Той зняв мокре пальто (якраз йшов сніг) і розповів, що вирушив на зустріч зі мною, але о 18:55 його оточили п’ятеро людей у цивільному. Відвели його в той самий відділок міліції, що і після арешту в 1947 році, й посадили до камери. Потім викликали до кімнати, де наказали стати в ряд ще з двома чоловіками, не схожими на нього. До кімнати ввійшов чоловік, якого Кестутис раніше ніколи не бачив, указав на нього і сказав: «Ось цей». Потім Кестутиса допитував молодий офіцер міліції, який здавався п’яним і розмовляв якоюсь дивною мішанкою російської і литовської. «Ви, звісно, знаєте, — сказав офіцер, — що Вас підозрюють у пограбуванні ощадкаси». — «Я сидів у таборах, — відповів Кестутис, — тож у вашій комедії брати участь не збираюся». Йокубінас пам’ятав, що тридцять років тому, коли його заарештували вперше, співробітники КДБ теж говорили йому, що його підозрюють у пограбуванні.

Кестутиса двічі обшукали й потім, на початку 12-ї години, відпустили. У КДБ, мабуть, вважали, що зірвали його зустріч зі мною. Насправді ж ми проговорили ще кілька годин у квартирі Смолкіна, і я ретельно все записував. Потім Кестутис дав мені ризьку адресу Інтса Цалітіса, латиського націоналіста, а також імена й адреси націоналістів у Естонії. При цьому він наполегливо попросив, щоб я завжди тримав свої литовські нотатки при собі. Я пообіцяв, і в той момент, коли ми сиділи разом у помешканні Смолкіна, безперечно, був упевнений, що дотримаю свого слова.

Наступного ранку я вирушив із Вільнюса до Риги. Мені довелося летіти, бо до потягів іноземців не пускали. В аеропорту мене зустрів ще один співробітник АПН, який відвіз мене до готелю. Залишившись у своєму номері, я виявив, що у моєму вільнюському записнику більше не залишилося місця, тож для інтерв’ю з міськими чиновниками, призначеного на цей ранок, мені був потрібен новий. Я пообіцяв литовцям, що триматиму записник при собі за будь-яких обставин, але він не вміщався в кишеню моїх штанів. Тримати його в руках було незручно, до того ж був ризик десь покласти його і забути. Зрештою вдалося втиснути записника до внутрішньої кишені піджака. Під час обіду в ресторані готелю він залишався зі мною. Однак перед тим, як вирушити на інтерв’ю, я поклав його до валізи в своєму номері, замкнув її та залишив ключа черговій унизу.

Коли я повернувся до готелю, було вже темно. Я попросив у дівчини на рецепції ключа від номера 202. Вона пошукала на дошці з ключами, не знайшла й порадила спитати у чергової на другому поверсі. Але й там його не було, і я по-справжньому стривожився. Вийшовши з готелю, я трохи прогулявся, а коли повернувся, попросив дівчину за стійкою ще раз пошукати ключа. «Ось він, — сказала вона нарешті, витягуючи його зі щілини під номером 402. — Ось де він був».

Я взяв ключа й піднявся в свій номер. Бліде світло вуличних ліхтарів проникало крізь нейлонові фіранки. Я відкрив валізу й переконався, що вільнюський зошит на місці. Схоже було, що ніхто моїх речей не торкався.

Я поклав записника до кишені піджака й пішов пообідати до готельного ресторану, а потім узяв таксі до Вецмілгравіса — району на околиці Риги, де мав зустрітися з Цалітісом. Я приїхав до нього о 21-й годині, й коли ми всілися на кухні, розповів про події у Вільнюсі й сказав, що за мною, можливо, стежать. Але все це, здавалося, геть не збентежило Цалітіса. Він одягнув пальто й вийшов на вулицю зі своїм собакою, величезним сенбернаром, а повернувшись, сказав, що на розі стоїть чорна «Волга», а в ній четверо чоловіків. «Вони там, мабуть, уже кілька годин, їм не треба за Вами стежити, вони знають, що є лише кілька місць, куди ви можете вирушити, тож заощаджують час і сили».

Цалітіс розповів, що загалом ситуація в Латвії спокійніша — немає активних дисидентських груп, немає часописів «самвидаву». «Латиші легше знаходять спільну мову з іншими, — сказав він. — Це позитивна якість, але водночас і наша трагедія». За півгодини до нас приєднався ще один член латиського національного руху — Вікторс Калниньш, і вони із Цалітісом продиктували мені імена й адреси естонських націоналістів у Таллінні. Це були ті самі імена, що їх дав мені Кестутис у Литві, але я записав їх ще раз на окремому папірці.

Наступного дня я зустрічався з представниками Ризького вагонобудівного заводу, а завершився день відвідинами ще одного колгоспу. До потяга на Таллінн залишалося кілька годин, і я розрахувався в готелі й вирішив прогулятися. І знову переді мною постало питання, що робити з моїми нотатками. Я витяг записник із піджака й поклав його до валізи. Але мені не хотілося гуляти, тягнучи за собою валізу. Водночас я не знав, чи безпечно буде довірити її швейцару. Врешті-решт я наважився залишити йому валізу на одну годину. Повернувшись, я відкрив її — все нібито залишилося неторкнутим.

Лише в нічному потязі до Таллінна я почав заспокоюватися — після того, як допив коньяк, запропонований мені тренером. Маша Іванова дістала з валізи кілька булочок і поклала їх на столик біля вікна. Вона спитала, звідки я, і я розповів, що я американець і працюю в Москві кореспондентом лондонської газети Financial Times. Всі, здавалося, були вражені й почали розпитувати мене про життя в США.

Тренер спитав, які в Америці жінки. Я сказав, що вони не завжди гарніші за радянських, але краще вдягаються. Маша спитала, чи красивіші московські дівчата за ризьких, а також, чи вірю я в Бога. Я відповів, що вірю. Це її дуже здивувало, й вона спитала — чому. «У нас ніхто не вірить у Бога», — заявила вона. Тоді я почав пояснювати свої погляди, дедалі більше заплутуючись у доволі складних філософських питаннях. Поки я намагався сформулювати свої думки далекою від досконалості російською мовою, Маша трохи посунулася вперед, притулившись до столика й по-дитячому поклавши підборіддя на край склянки з чаєм. Темноволоса дівчина теж не зводила з мене очей, а я, відчуваючи якесь незбагненне розслаблення після напруги останніх днів, жестом запропонував Маші сісти поруч зі мною. Вона миттєво підкорилася, й попри те, що я намагався продовжити свою промову, обійняла мене й почала цілувати. Мій сусід, боксер, негайно пересів на другу полицю й почав цілувати темноволосу дівчину, охопивши її руками й притиснувши до себе.

Ця сцена тривала недовго, бо обидві дівчини майже одразу наказали нам вийти до коридору, аби вони могли постелити постелі й перевдягнутися. Більшість пасажирів вагона вже спали. Поки ми чекали в коридорі, мені спало на думку, що жінки в купе, їхня готовність до сексу — все це схоже на типову пастку, але саме це й розвіяло мої побоювання. Підсадити жінок до купе нічного потяга — надто відвертий метод. Якщо метою КДБ була пастка, він мав би вигадати щось не таке примітивне. Надто неймовірною здавалася думка, що мої нові друзі сіли до мого купе з єдиним наміром — скомпрометувати мене.

Коли ми повернулися до купе, обидві дівчини були вже в нічному вбранні. Маша сиділа на верхній полиці, її груди та хрестик виднілися у викоті сорочки. Чорнява лежала на боці на нижній полиці, поклавши голову на подушку й натягнувши на плечі ковдру. Ми почали роздягатись, і тренер вимкнув у купе верхнє світло, залишивши лише слабкі нічники над кожною полицею. Я заліз нагору, тренер розташувався на нижній полиці й вимкнув нічники, тож купе занурилося в повну темряву аж до самого ранку, коли через вікно просочилися перші промені сонця, знаменуючи початок нового дня.

Вночі я був збентежений дивним сном, який, прокинувшись, не міг пригадати цілком. Мені наснився якийсь розпливчастий образ чорнявої дівчини, що рухалася в купе, немовби готуючись до виходу. Це засмутило мене навіть уві сні, бо я збирався запропонувати їй себе замість боксера, тож менше за все хотів, щоби вона зникла. Було ще щось, що мене бентежило. Тільки-но розплющивши очі, я згадав про свою валізу, де лежали мої нотатки та повний набір імен і адрес, в тому числі тих естонських дисидентів, з якими я мав зустрітися в Таллінні.

Я натягнув штани, застебнув сорочку й зліз із верхньої полиці. Поля й ліси Естонії за вікном у вранішньому світлі здавалися синіми. Тренер — неголений і трохи ошелешений — вже одягнувся й сидів навпроти мене. Дівчата ще спали на своїх полицях. Ми з тренером перекинулися жартами, і я поліз по свою валізу, щоби дістати якийсь свіжий одяг. І тут виявилося, що валізи немає.

У мене на лобі почав краплями виступати піт. І все ж таки я не наважувався остаточно повірити в те, що мою валізу вкрали. Якби КДБ були потрібні мої нотатки, він мав уже принаймні дві нагоди їх украсти — наприклад тоді, коли я залишив їх у своєму номері без нагляду. Водночас я констатував, що всі мої попутники досі залишалися в купе. Я спокійно сказав тренерові, що в мене зникла валіза, й він став допомагати мені шукати її на багажній полиці, під протилежною полицею та під пальтами.

Раптом тренер став шарити по кишенях свого піджака. «Хвилинку, — сказав він, — годинник пропав!»

Він подивився на нижню полицю, де обличчям до стінки, згорнувшись калачиком, спала чорнявка, й нас обох охопила підозра. Тренер відкинув ковдру — під нею виявилися ще ковдри, професійно скручені й покладені так, щоб нагадувати фігуру людини, що спить.

Я розбудив Машу Іванову й спитав, що їй відомо про чорнявку. Вона відповіла, що ввечері побачила її вперше в житті. Я пошукав у купе, чи не залишила чогось чорнявка, а потім покликав провідницю і спитав, чи не бачила вона, щоб хто-небудь сходив із потяга посеред ночі. Я пояснив, що в мене зникла валіза, а у тренера — годинник. Провідниця пообіцяла попередити міліцію, щоб на кожній станції, де зупинявся потяг, перевірили, чи не помітив хтось молоду жінку, що вийшла з потяга з іноземною валізою.

Потяг прибув на талліннський вокзал о 8:30, і тут мене не зустрічав ніхто з АПН, натомість нас зустрічала міліція. Ми всі троє і провідниця пішли разом із міліціянтами до їхнього відділку на вокзалі, щоби повідомити їм подробиці крадіжки. Міліція одразу ж дала зрозуміти, що ставиться до цієї справи з усією серйозністю. Міліціянти наполягли, щоби ми написали детальні заяви з описом того, що сталося вночі, й наголосили, що будь-яка недомовка ускладнить розслідування. Тренер із Машею написали свої пояснення, де нічого не згадувалося про інтим, але решта фактів була викладена точно, й міліціянти не висунули до їхніх заяв жодних претензій. Потім Маші довелося допомогти мені зі складенням моєї заяви, оскільки письмовою російською я володів не дуже добре. Запис моїх свідчень тривав доволі довго, бо я, відчуваючи огиду до самого себе й дедалі більшу байдужість до всієї цієї метушні, дав повний опис чорнявої дівчини, з якого було легко здогадатися, що вона була дуже привабливою. Читаючи мою заяву, черговий офіцер глибокодумно зауважив: «Двоє чоловіків і двоє жінок в одному купе?» — і промовисто замовк.

Тепер треба було якось розв’язувати проблему, яку я сам собі створив. Мої записи, зроблені в Литві, зникли. Тому я мав принаймні знайти естонських дисидентів, про яких довідався від Йокубінаса й Цалітіса. Їхні імена та адреси залишилися в моїй валізі, але ж я записав їх ще й на папірці, який поклав до свого гаманця.

Вийшовши з відділку міліції, ми стали в чергу на стоянці таксі. Був холодний, туманний ранок, і талліннський Вишгород з його середньовічними мурами та шпилями був оповитий імлою. Було щось шляхетне в цих стародавніх мурах, у цих оборонних спорудах маленького народу. Водночас у мені стала зростати впевненість, що саме тут, в Естонії, вирішуватиметься доля моєї подорожі до Прибалтики.

Біля черги загальмував міліцейський «газик», і міліціянт запропонував підвезти нас. Ми з Машею сіли на заднє сидіння, а тренер — попереду. Мене довезли до готелю «Виру», й коли я виходив із автівки, Маша дала мені свою адресу. Ми домовилися зустрітися з нею та тренером о 16:30 у вестибюлі готелю.

Я ввійшов до готелю й став у чергу до стійки реєстрації. Чекаючи, я згодом помітив якогось надзвичайно низенького чоловіка в хутряній шапці й довгому пальті, який намагався привернути мою увагу. Зрештою він підійшов до мене, відкашлявся, сказав: «Кого я бачу!» — й потис мені руку, залишивши в ній клаптик паперу, складений кілька разів. Потім різко розвернувся й швидко вийшов із вестибюля на вулицю.

Коли в моїй руці опинився цей папірець, в мені ніби щось змінилося. Я вперше відчув себе водночас глядачем якоїсь вистави та її мимовільним учасником. І проти власної волі став чекати на наступний акт.

Зареєструвавшись, я піднявся ліфтом на свій поверх. У номері я розгорнув папірець. Там містилося написане незграбною рукою прохання зателефонувати з автомата на вказаний талліннський номер. Я спустився вниз, до одного з платних телефонів-автоматів, і набрав номер. Я заздалегідь вирішив, що якщо відповість росіянин, то це КДБ. Якщо ж естонець, то це можуть бути естонські дисиденти.

Відповів естонець. Російською мовою із сильним акцентом він попросив мене рівно о першій годині дня прийти до головного універмагу міста — Tallinna Kaubamaja. Мене зустріне там людина, яка передала мені цей папірець. Я хотів ще щось спитати, але на тому кінці вже поклали слухавку.

Тепер мені нічого не залишалося, як піти на цю зустріч. Я вийшов з готелю й попрямував до універмагу. О першій годині на вулиці з’явився той чоловік із вестибюля. Він підійшов до мене, ми потисли руки один одному, і він зробив мені знак іти за ним. Ми рушили один за одним діагональною вулицею, між старих п’ятиповерхівок, потім перейшли на другий бік, пройшли аркою й потрапили до якогось подвір’я. Там зайшли в один із під’їздів, піднялися на один сходовий марш, там перед моїм супутником відчинили двері, й щойно я зайшов за ним до маленької квартири, двері швидко зачинили й замкнули на замок.

У передпокої нас зустріли кілька людей, які провели нас до погано освітленої вітальні, де стояв масивний стіл, а також буфет, оздоблений різьбленням, та потертий, але зручний диван — релікти тих часів, коли Естонія була незалежною державою. Посеред столу стояло кілька порожніх бокалів й непочата пляшка коньяку. Чоловік, який привів мене сюди, знаком запропонував мені зайняти чільне місце за столом, а решта — троє чоловіків середнього віку — розсілися на інших стільцях напівколом. Мій супровідник влаштувався на підвіконні прямо навпроти мене. Я огледів присутніх. Чоловік праворуч від мене був високий і худорлявий, зі скорботним виразом обличчя. Той, із ким я зустрівся в готелі, виглядав у цій компанії скоріше як простий посланець. Наступний теж був маленького зросту, копиця солом’яного волосся падала йому на лоба. Чоловік ліворуч, четвертий член групи, сидів у великому кріслі. У нього було кругле обличчя, залисини та розумні сірі очі. Він був єдиний член групи, що мав справді людяне обличчя.

Високий сумний чоловік піднявся з місця, підійшов до мене, відкоркував пляшку й налив мені коньяку. Потім повернувся до свого стільця і, трохи повагавшись, сказав російською мовою з сильним естонським акцентом: «Що з Вами трапилося? Ми бачили вас із міліцією на вокзалі».

Я раптом чомусь вирішив, що перебуваю в оточенні співробітників КДБ.

«Гадаю, відповідь на це запитання Ви знаєте краще за мене», — сказав я.

«Ми дуже хвилюємося, — сказав чоловік із солом’яним волоссям, не звертаючи уваги на мою репліку, — тож хочемо знати, що трапилося».

«Я був у міліції, — відповів я, — бо в мене посеред ночі вкрали валізу, в потязі “Рига — Таллінн”. Може, скажете мені, де вона?»

«Весь наш рух може опинитися під загрозою через Вас, — продовжував білявий. — Наші прізвища були в украденій валізі?»

«Я не знаю, хто Ви. І про жодні прізвища теж нічого не знаю».

«Вам Вікторc Калниньш дав наші прізвища?» — наполягав білявий.

Високий похмурий чоловік здавався пригніченим безнадійністю ситуації. «Вікторc телефонував мені, — сказав він, — і ми поїхали на вокзал зустріти Вас, але коли побачили, що Ви розмовляєте з міліцією, то пішли звідти».

«То Ви стверджуєте, що хтось доручив Вам зустріти мене в Таллінні?»

Вони ствердно хитнули головами.

«Покажіть мені документи», — сказав я.

«Ні, ми жодних документів не показуватимемо», — заявив білявий, рішуче мотаючи головою.

«Радий це чути, — сказав я, — бо якоїсь миті мені здалося, що ви справді дисиденти, але якщо ви не хочете показати посвідчення, це лише доводить, що ви є співробітниками КДБ».

Позірна ввічливість, що панувала в кімнаті досі, миттєво зникла. Високий і похмурий чоловік нахилився до мене через стіл.

«Я провів у таборах дванадцять років, — сказав він, намагаючись стримувати свої емоції. — Мої друзі провели там шість, сім і вісім років. Ми не дозволимо поводитись із собою, як зі зграєю негрів».

Ця реакція стала для мене цілковитою несподіванкою. Може, я звинуватив їх несправедливо?

«Ви виходите з хибного припущення, — сказав старший чоловік, найсимпатичніший із усіх. — КДБ може виготовити будь-які посвідчення. В такій ситуації не можна покладатися на документи». Він повагався й м’яко додав: «Треба вірити свому серцю».

Потім він спитав, чи є в мене перелік імен і адрес людей, з якими я маю зустрітися. Я сказав, що ці імена мені відомі, й вийняв з гаманця папірець із прізвищами та адресами.

«А тепер скажіть мені — хто ви такі?»

Високий і похмурий чоловік праворуч від мене сказав: «Я Валдо Рейнарт». Той, що зустрічався зі мною у вестибюлі готелю, представився: «Ендель Ратас». — «Март Ніклус», — назвався білявий. «А я Ерік Удам», — сказав літній чоловік ліворуч із лагідною посмішкою. Я знав, що Удам був лідером естонських дисидентів. Він спитав мене, чи записані на моєму папірці також адреси. Я це підтвердив, і тоді кожний продиктував мені свою правильну адресу.

Рейнарт підвівся, вже явно не такий пригнічений, і налив коньяку мені, а потім усім іншим за столом, й вони теж поступово розслабилися. Удам попросив розповісти все, що можна, про викрадення моєї валізи. Я спочатку вагався, але все ж таки вирішив розповісти їм, що трапилося. Якщо вони справді дисиденти, то мають право знати, а якщо агенти КДБ, то й так усе знають. У будь-якому разі мені здавалося, що вони реагують так, як жодна група дисидентів не зреагувала б на безвідповідального іноземця, що наразив їх на небезпеку. Я почав описувати події, і коли розповідав, як мене відволікли в потязі, по обличчях чотирьох чоловіків було видно, що вони прикро вражені. Коли я завершив, Рейнарт сказав: «Я негайно зателефоную Вікторсу, хай попередить усіх, що ваші записи зникли».

Потім вони почали сперечатися між собою. Удам припустив, що крадіжку організували ділки підпільного ринку, але Ніклус із ним не погодився.

«Це був КДБ», — сказав він. Рейнарт спитав, про що ми розмовляли.

«Та майже ні про що, — сказав я, — звичайні банальності».

«Вони про щось питали вас?»

«Теж нічого особливого».

«Це не схоже на КДБ, — сказав Рейнарт, — вони завжди намагаються випитати все, що можна».

Ми стали обговорювати, чи безпечно нам буде зустрітися пізніше. Удам хотів цього. Він сказав, що незалежно від шкоди, завданої втратою моїх нотаток, наша зустріч ситуацію вже не погіршить. Рейнарт же вважав, що КДБ буде тепер особливо пильним, отримавши певний матеріал для роботи, й небезпека для зустрічі в Таллінні стає набагато більшою, зокрема тому, що цю зустріч неможливо приховати. Зрештою ми домовилися, що вони спробують оцінити ситуацію й хтось — можливо, Ратас — зустрінеться зі мною о 22-й годині біля універмагу Tallinna Kaubamaja.

Перед тим, як піти, я вибачився перед Рейнартом за те, що сталося. Він уперше за весь час виявив розуміння: «Що тут поробиш, — сказав він задумливо, — молодий чоловік, гарна жінка...»

Удам попросив мене залишити їм список дисидентів із адресами. «Це не тому, що ми вам не довіряємо, — сказав він. — Ми просто не можемо допустити ще однієї помилки». Я витяг папірець із гаманця, віддав Удаму, він поклав його в попільничку на столі, підпалив сірником і почекав, поки від папірця не залишилася дрібка попелу.

Я повернувся до готелю, де зустрівся із супровідником із АПН, який сказав, що вже давно мене розшукує. Всіляко демонструючи засмученість, він вислухав мою історію про вкрадену валізу, а потім повіз службовою автівкою до крамниць, щоби я придбав якісь нові речі. Після цього, ми повернулися до готелю, домовившись, що наступного ранку я відвідаю колгосп, а в другій половині дня — суднобудівний завод. Я пішов до свого номера, а о 16:30 спустився до вестибюля, де мав зустрітися з Машею та тренером. Однак минула година, а вони так і не з’явилися. Врешті-решт я вирішив сам знайти Машу, але, діставшись потрібної вулиці в районі старих казарм, виявив, що вказаного нею будинку не існує.

Повернувшись до готелю, я деякий час побув у номері, а потім спустився до вестибюля, щоби знову вийти. Однак перед тим я зупинився купити листівок і раптом відчув, що хтось за мною спостерігає. Озирнувшись довкола, я помітив лише одну людину — молодого чоловіка інтелігентного вигляду з вусами та еспаньйолкою, з квадратним кейсом у руці. В його поведінці ніщо не наводило на думку, що він стежить за мною (якщо за мною взагалі хтось стежив), але мені здалося дивним, що він тиняється з портфелем в інтуристівському готелі.

Врешті я вийшов із готелю й пішов до Старого міста. Погода трохи змінилася: йшов дрібний дощик. Лід, що накопичився на дахах, почав танути, й вода стікала зі стріх і бігла водостоками. В туманному світлі вуличних ліхтарів фасади будинків із облупленою фарбою виглядали особливо занедбаними. Я повернув до однієї з бокових вулиць і крізь вітрини внизу будинку з гостроверхим дахом побачив людей, що стояли в черзі до полиць із хлібом, пробуючи буханці на м’якість. Дріботіння крапель води з даху доповнювалося грюканням важких дерев’яних дверей хлібної крамниці, коли люди виходили з неї з покупками. Пройшовши трохи далі тією самою вулицею, я побачив слабо освітлену кав’ярню. Крізь прозорі фіранки було видно пенсіонерів, які несли металеві таці до металевих столиків, і старезну прибиральницю, що протирала потріскані кахлі підлоги, готуючи кав’ярню до закриття. Я пішов тихим провулком уздовж міського муру, який завершився глухим кутом, де я несподівано побачив стару жінку з рідким сивим волоссям, зморшкуватим обличчям і ошелешеним поглядом широко розплющених очей. Вона нерухомо стояла під дощем, тримаючи в руках бляшанку з олівцями, й не намагалася заговорити, а дивилася повз мене, ніби мене там і не було.

Близько десятої години я повернувся до готелю «Виру», де група фінських туристів демонструвала наслідки жорстокого пияцтва. Я вдивлявся в обличчя людей довкола, але схоже було, що ніхто не звертає на мене уваги. Нарешті я пішов до подвійних дверей готелю й, коли озирнувся, побачив серед фінських туристів на антресольному поверсі того чоловіка з кейсом.

Я вийшов із готелю і пішов до універмагу, прибувши на місце зустрічі о 21:55. О 22-й, ніби виринувши з-під землі, з’явився Ратас. Він щось сказав мені, продовжуючи йти. Я не почув і поквапився за ним. Він обернувся. «За вами стежать! — сказав він із геть перекошеним обличчям. — Будьте тут завтра о другій годині дня». Я зупинився, і він зник.

Наступного ранку ми зустрілися з представником АПН за сніданком, і я сказав йому, що змушений відмовитися від відвідин суднобудівного заводу, призначених на другу половину дня. Він сказав, що це неможливо, але я наполягав, і він зрештою поступився. Потім ми вирушили в свою ранкову поїздку до сільськогосподарського інституту, розташованого за містом. Ці відвідини тривали кілька годин, і відповідальність за них швидко перебрав на себе офіційний перекладач інституту, Фердинанд Кала. Для нас було приготовано обід, але я вибачився й залишив інститут о 13-й годині. Проте, коли ми сідали до машини, Кала спитав, чи не можемо ми підвезти його до міста. Мені не хотілося брати ще одного пасажира, але підстав відмовити йому я не знайшов.

Інститут розташовувався в 45 хвилинах їзди від Таллінна, й дорогою я розмірковував про те, як зустрітися з дисидентами, уникнувши стеження. Раптом я згадав про занедбаний готель «Балтика», який бачив минулого вечора, й коли ми під’їхали до Старого міста, попросив водія висадити мене. В машині на мить виникла якась збентеженість, але потім мій супровідник погодився зупинитися. І тут Кала сказав: «Я, мабуть, теж вийду тут».

Я вийшов із автівки. Кала, схоже, зник десь у натовпі. Я зрізав шлях через невеличкий парк і став підніматися кам’яними сходами до Вишгорода. Внизу піді мною відкривався краєвид на заводи та залізничні колії, на жовті крани талліннського порту й квартали брунатних і сірих радянських житлових будинків. Досягши верхніх сходинок, я озирнувся й побачив молодого чоловіка з довгим каштановим волоссям, у сріблястій куртці, який хутко піднімався тими самими сходами. Я швидко заглибився у вузький прохід між кам’яними будинками й, озирнувшись ще раз, побачив свого переслідувача вже на верхніх сходинках. Я повернув до входу в лютеранську кірху, де екскурсовод прийняв мене за відвідувача й почав розповідати про тортури єретиків і ритуальні розтини черева, що тут відбувалися колись. Ошелешений, я відступив і вийшов назад. Молодий чоловік у сріблястій куртці тинявся біля кам’яниці неподалік, розмовляючи з групою нібито перехожих.

Від храму я повернув на бруковану стежку між двома мурами, а потім швидко перетнув широку площу. На якусь мить мені здалося, що мій переслідувач зник, але він тут же виринув із-за рогу за кілька метрів від мене. Зрештою я у відчаї розвернувся й пішов прямо на нього. Тоді він швидко повернувся спиною, сховавши обличчя, й став прикурювати цигарку. Я змінив напрямок і, повернувши назад, сховався за якоюсь адміністративною будівлею, а потім двором пройшов до муру Вишгорода. Від кам’яного парапету відкривався краєвид на Нижнє місто старого Таллінна — лабіринт дахів під червоною черепицею, чий ажурний візерунок переривали лише вкриті зеленою патиною шпилі лютеранських храмів і бані та хрести занедбаної православної церкви.

Я став спускатися сходами до Нижнього міста, весь час очікуючи появи свого переслідувача. Хоч як дивно, але його ніде не було видно. Я заглибився в людні вулиці Старого міста й там спіймав таксі. За 15 хвилин до призначеної зустрічі я прибув до універмагу Tallinna Kaubamaja, де десятки людей товкли сніжну кашу, сідаючи в трамваї чи виходячи з них. Тут були дебелі бабусі з паличками, молоді білявки з блідими обличчями, незграбні чоловіки в поношених пальтах. Тут же я побачив і вчорашню стареньку з бляшанкою олівців.

Рівно о 14-й годині з’явився Ратас, ми зустрілися з ним посеред натовпу, і я пішов за ним до одного із двориків неподалік. Він сказав, що ми можемо спокійно розмовляти, хоча щоразу, як у будинку відчинялися двері й хтось виходив, він замовкав і перечікував. Ратас сказав, що агенти КДБ скрізь, тож група вирішила, що нам надто небезпечно зустрічатися в Таллінні й краще зустрітися в Москві. Він додав, що мені зателефонують і просто скажуть, що вони від Еріка. Це буде означати призначення зустрічі на 19-ту годину того самого вечора біля букіністичного магазину на розі проспекту Миру та Садового кільця.

Я спитав Ратаса, чи вдалося йому повідомити Калниньша про втрату моїх нотаток разом із валізою. Він сказав, що «наші друзі» в Ризі та Вільнюсі поінформовані, й, на його думку, їм не загрожує нічого страшного. На цьому наші справи в Таллінні завершились, я попрощався з Ратасом і сказав, що сподіваюся побачитися з ним знову, бажано в Москві. Він поплескав мене по спині й запевнив, що скоро побачимося.

Потяг до Москви вирушив, коли вже сутеніло, і я з полегшенням побачив, що моєю супутницею в купе є жінка-інженер років під 60, та ще й із густими вусами. Минулого вечора в готелі я намагався відновити свої записи з пам’яті й тепер, дорогою до Москви, продовжив цей процес, прагнучи доповнити свої нотатки й зробити їх детальнішими.

Наступні кілька днів у Москві минули без особливих подій. Життя повернулося до свого звичайного ритму. Мене запрошували на прийоми з коктейлями, де я дружньо базікав із радянськими посадовцями у твідових піджаках — вони посмоктували люльки й висловлювали побажання здолати бар’єри й досягти порозуміння між СРСР і Заходом. Я почав уже думати, що події в Прибалтиці — це якась омана, а то й узагалі породження моєї уяви.

Якось увечері, приблизно за тиждень після повернення до Москви, я вирішив подзвонити Кестутису до Вільнюса, хоч і не сумнівався, що Ерік Удам уже розповів йому про те, що трапилося в потязі «Рига-Таллінн». Я зателефонував із автомата на Центральному телеграфі Кестутису на роботу — він працював у якомусь інституті архіваріусом.

Я розповів про халепу з валізою, й у слухавці настала коротка пауза. «Що сталося? — нарешті спитав Кестутис. — Ви напилися?» — «Стривайте, Кестутисе, — сказав я, — треба бути обережними. Вони, можливо, прослуховують нас». — «О, так, — засміявся Кестутис, і його голос почав тремтіти. — Вони слухають. Звісно, слухають. Вони чують кожне слово». Тут я припинив розмову, пообіцявши зателефонувати пізніше.

Минув ще тиждень, впродовж якого з Прибалтики ніхто не телефонував, аж ось якось ввечері задзвонив телефон, і я почув збуджений голос якогось чоловіка, який сказав, що має зустрітися зі мною й чекатиме на мене разом із «нашим другом» біля Лялькового театру, через дорогу від будинку на Садовому кільці, де я мешкав. Спочатку я вагався. Я не впізнав голосу, а після прибалтійської історії став побоюватися провокацій. Але за п’ять хвилин той самий чоловік подзвонив знову й попросив поквапитися. І я нарешті наважився. Під’їхавши до Лялькового театру на своїй автівці, я побачив Антанаса Терлецкаса та Інтса Цалітіса.

Вони сіли до машини, й ми стали шукати місце, де можна поговорити. Моя квартира прослуховувалась, як і квартири решти іноземців і відомих дисидентів у Москві. Привезти Терлецкаса та Цалітіса до когось із моїх друзів, ще не відомого співробітникам держбезпеки, означало просто познайомити з ним КДБ. Розмовляти на вулиці було надто холодно, а потрапити до кав’ярні можна було, лише вистоявши годину в черзі. Поїздивши з півгодини, ми нарешті влаштувалися на сходовій клітці якогось будинку в одному з дворів Ленінського проспекту.

Ні Терлецкас, ані Цалітіс не здавалися засмученими через ті наслідки, якими загрожувала їм утрата моєї валізи. Вони більше переймалися тим, щоб я зміг написати про національні рухи, особливо в Литві. Впродовж години вони повторювали мені ту інформацію, яку я отримав у Прибалтиці й чималу частку якої вже відновив із пам’яті. Коли я скінчив записувати, ми вийшли з будинку й пішли до моєї автівки.

«Ось чого Ви ніколи, або майже ніколи, не знайдете, — сказав Терлецкас, коли ми рушили, — так це росіянина, готового визнати право маленького народу на свою країну. Це майже неможливо. Якщо згадуєш про Литву, то вони кажуть — це наша російська земля, наша країна».

Я повернув до Ленінських гір і зауважив Антанасові, що росіяни мені подобаються. «Так, вони добрі, милі, симпатичні, — відповів він, — але їм не спадає на думку, що литовці вважають Литву своєю країною й хочуть жити в ній окремим життям — без них».

З дороги, якою ми їхали, відкривався краєвид Москви, що розстилалася внизу, як килим із вогнів житлових будинків, що переривався готичними обрисами темних урядових хмарочосів. «До речі, — сказав Цалітіс, — Ви не зустрічалися з нашими друзями в Естонії? Вони мені дзвонили й питали, чому Ви з ними так і не зв’язалися».

«Хто Вам дзвонив?»

«Естонські націоналісти, ми вам давали їхні імена: Удам, Ратас...»

«І вони сказали, що я з ними не зустрівся?»

«Так».

«Інтсе, я провів у Таллінні два дні з Удамом і Ратасом. Зараз я чекаю, що вони пришлють когось до Москви з інформацією про ситуацію в Естонії — такою самою, яку Ви мені дали про Литву та Латвію. Вам хіба ніхто не телефонував із Естонії і не розповів, що в мене вкрали валізу з моїми литовськими й латиськими нотатками?»

«Ні, — сказав Цалітіс, — ми почули про це від Кестутиса».

Я зупинив автівку на узбіччі дороги. Почав падати легкий сніг, і сніжинки, здавалося, висять нерухомо в світлі вуличних ліхтарів.

Я повернувся до Цалітіса та Терлецкаса, які сиділи на задньому сидінні. «Якщо я провів ці два дні не з Удамом і Ратасом, — сказав я, — то з ким тоді?»

У машині запанувала тиша.

«Ви маєте на увазі...» — почав я.

Антанас посміхнувся: «Вони хитрі. Треба віддати їм належне».

«Так, але це були естонці».

«Естонський КДБ», — пояснив Цалітіс.

«Тобто Ви вважаєте, що всі ці зустрічі, суперечки, обговорення тактики КДБ, ця маленька армія, що за мною стежила, — все це було виставою?»

«Вони блискучі актори», — сказав Антанас.

«Але навіщо? Лише для того, щоб не дати мені зустрітися з групою естонських дисидентів?»

«Не тільки, — відповів Антанас. — Радянський Союз — країна див, і КДБ полюбляє час од часу творити власну реальність».

Сніг пішов густіше, час був уже пізній. Ми мовчки проїхали Ленінськими горами й уздовж набережної — до Кутузовського проспекту, а потім мостом і повз американську амбасаду виїхали на Садове кільце. Наступного дня Цалітіс і Терлецкас мали залишити Москву, але ніч збиралися провести у друзів, які жили неподалік від мого будинку. Я довіз їх до Цвітного бульвару, ми вийшли з машини й потисли один одному руки. Мені було болісно усвідомлювати, яким я виявився дурнем, але Терлецкаса з Цалітісом мої помилки, здавалося, взагалі не хвилювали. Перед тим, як піти, Терлецкас показав другові на мене: «Дивись, — сказав він, — це вільна людина. Можеш собі уявити? Вільна людина!»

За кілька тижнів після моєї зустрічі із Цалітісом і Терлецкасом Financial Times опублікувала мій матеріал про діяльність національних рухів у Литві під заголовком «Примара в машині». Повний виклад цієї статті було передано на Радянський Союз радіостанцією «Бі-Бі-Сі», тож зрештою бажання литовських дисидентів здійснилося: про те, що відбувалося в республіці, дізнались і в СРСР, і на Заході.

Зустрітися з естонськими дисидентами мені так і не вдалося, проте в травні справжній Ерік Удам приїжджав до Москви й залишив московській Гельсінкській групі заяву, в якій описував реакцію КДБ на моє перебування в Естонії. На той момент я був за межами Москви й лише за кілька тижнів отримав копію цієї заяви. Там ішлося про те, що майор естонського КДБ Альберт Молок з власної ініціативи зустрівся з Удамом у квітні й запитав, чи не зацікавлений той у створенні разом із КДБ дисидентської групи з метою постачання західним кореспондентам неправдивої інформації. Молок стверджував, що саме завдяки йому Девід Саттер із Financial Times не зустрівся в лютому з Удамом, і запропонував Удаму самому добрати членів групи, але з наступним їхнім затвердженням КДБ. Удам сказав, що цей намір буде швидко викрито, на що Молок відповів, що задля збереження зв’язку групи з КДБ в таємниці він забезпечить видимість переслідування її членів. Коли ж Удам відхилив цю пропозицію, Молок попросив порекомендувати когось іншого, але Удам сказав, що нікому не рекомендуватиме брати участь у такому колосальному шахрайстві.

Я пропрацював кореспондентом Financial Times у Москві ще п’ять років і більше вже ніколи не піддавався на провокації КДБ. А ще я переконався, що Терлецкас мав рацію: головною метою радянської системи було створення власної реальності й нав’язування цього світу ілюзій безпорадному населенню силоміць. На початку 1983 року я виступив перед Конгресом США із доповіддю «Як зупинити комунізм без війни», де стверджував, що хибна ідеологія СРСР змушує його створювати ілюзії, тому найефективнішим засобом боротьби з комунізмом є не зброя, а правда. Статтю, написану на підставі цих свідчень, я опублікував на редакційній шпальті газети The Wall Street Journal.

Через кілька днів після виходу статті я написав Кестутису листа, до якого додав її копію. На той час він уже залишив Литву й влаштувався на роботу до литовської служби Радіо «Свобода». За тиждень я отримав від нього відповідь, із якої зрозумів, що він нарешті пробачив мені мої помилки в Прибалтиці. У листі було написано: «Ви провели ці роки в СРСР не даремно».

Девід Саттер

Лютий 1977 року