Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

8 КДБ

Коли вранці 27 жовтня 1990 року мешканці Москви прокинулися, на них чекала несподівана стаття, вміщена на перших шпальтах газети «Комсомольская правда». Незважаючи на гласність, КДБ рідко згадували в радянській пресі, але цим особливим ранком увагу кожного читача прикувала до себе світлина Каті Майорової, чорнявої дівчини двадцяти з лишком років, одягненої в бронежилет.

Стаття під назвою «Катя Майорова — міс КДБ» починалася з того, що КДБ, як і будь-яка звичайна організація, має свою королеву краси. Майорова, писав автор статті, носить свій бронежилет із «витонченою м’якістю» моделі П’єра Кардена. «Але ніщо так не підкреслює цнотливу чарівність Каті, вважають її колеги, як здатність завдати каратистського удару по голові супротивника».

Після виходу статті Девід Ремник із газети Washington Post зателефонував до прес-центру КДБ і спитав, чи можна взяти інтерв’ю у Майорової. Він очікував, що його висміють, але за кілька хвилин йому передзвонили й сказали, що можна.

«А фотоапарат взяти можна?»

«Ми на це сподіваємося».

Незабаром Ремник приїхав до однієї з будівель комплексу КДБ в середмісті Москви й зустрівся з Майоровою, яка прийшла на інтерв’ю в светрі з ангорської вовни та вузьких джинсах.

Про «внутрішню кухню» КДБ Майорова не розповіла нічого, але сказала, що любить «Бітлз», грає на гітарі й ходить на побачення не лише зі співробітниками КДБ. Вона також позувала для фото на тлі пам’ятника Дзержинському і сказала, що вчилася стріляти з пістолета, додавши: «Нам намагаються прищепити різнобічні навички».

Обрання міс КДБ було лише однією зі складових широкої кампанії зі зміни іміджу цієї організації. Її очільник Володимир Крючков став погоджуватися на інтерв’ю, в яких розповідав про себе і висловлював цікаву версію минулого цього органу. «Насильство, нелюдяність, порушення прав людини, — говорив він італійській газеті “L’Unita”, — завжди були чужими роботі нашої спецслужби». І хоча доба Брежнєва була «не кращою в нашому житті», КДБ у цей період діяв у відповідності з чинним законодавством.

КДБ почав також проводити екскурсії своєю штаб-квартирою на площі Дзержинського. Екскурсія передбачала відвідання кабінету колишнього голови КДБ Юрія Андропова на третьому поверсі та музею, в якому, крім залів, присвячених Леніну та Дзержинському, була також зала з експонатами, що віддзеркалювали успішні операції останніх років.

У КДБ було створено відділ зв’язків із громадськістю, очолюваний генералом Олександром Карбаїновим, який розповів одному із західних журналістів, що призначення цього відділу — пояснити світові: «Мета КДБ — служити суспільству, а не навпаки».

У такий спосіб КДБ намагався змінити свою репутацію серед радянського населення, вдаючись не так до реальних кроків, як до створення ілюзії.

КДБ був невидимою силою, яка в Радянському Союзі відповідала за все, що, здавалося, відбувалося автоматично — від одностайних схвалень на заводських зборах до повсюдного мовчання, яке було їхнім тлом.

Всі диктаторські режими наполягають на тому, що їхні громадяни щасливі, але радянський режим намагався примусити населення країни ще й демонструвати своє «щастя». Ці демонстрації були аж ніяк не дрібницею, вони були вкрай важливі для виживання режиму, бо саме претензія на створення суспільства, здатного на добровільну одностайність, виправдовувала абсолютну концентрацію влади за цього режиму.

КДБ досягав своєї мети, примушуючи радянських громадян грати призначені їм ролі в ідеологічному спектаклі країни за допомогою двох окремих функцій. Він створив загальні умови для примушення населення до покори, встановивши нагляд за кожним за допомогою такої щільної мережі інформаторів, що не було клубу, житлового будинку чи робочої бригади, де не працював би донощик, і забезпечуючи звільнення з роботи кожного, хто виявить політичну незалежність. Водночас КДБ, маскуючи свою діяльність, удаючи, буцімто діє в рамках «демократичної» ідеології, вживав усіх необхідних заходів для придушення тієї купки людей, що була винятком і насмілювалася публічно демонструвати своє інакомислення.

Ці дві функції були, звісно, взаємопов’язані. Адже якщо в країні, твердо налаштованій на подання облудної версії реальності, не піддавати утискам меншість, конформізм більшості почне хитатися.

Прагнення КДБ до створення ілюзій не було якоюсь нешкідливою примхою. Міраж одностайності, породжений монолітною покорою, справляв сильний психологічний тиск. В ситуації, коли здається, що погоджуються всі, людина, яка не погоджується, втрачає надію на свою здатність захистити власну індивідуальність і може навіть почати сумніватися у власному психічному здоров’ї. Як мінімум вона переконується у своїй цілковитій ізоляції.

Впродовж багатьох десятиліть схильність КДБ до створення штучної реальності віддзеркалювалася в долях окремих людей.

У травні 1977 року, за два місяці після арешту Анатолія Щаранського, Віктор Браїловський, єврей-відказник, помітив, що за ним стежать. Його переслідували й пішки, і на авто, причому дуже послідовно. Одного разу чоловіки в темних пальтах ішли трохи попереду Браїловського і трохи позаду, як буває перед затриманням. Врешті-решт Браїловського викликали до слідчого ізолятора КДБ в Лефортові, де його допитав Олександр Солонченко — старший лейтенант КДБ.

«У мене вже достатньо матеріалів, щоби звинуватити Вас у державній зраді, — сказав Солонченко, гортаючи якісь папери. — Але ми дуже гуманні. Якщо Ви погодитеся дати свідчення, ми не вживатимемо жодних дій проти Вас».

Солонченко вийняв написане від руки звернення до іноземних єврейських організацій.

«Експерт-графолог дійшов висновку, що цей антирадянський документ написали Ви». Він показав документ Браїловському, пильно вдивляючись у його обличчя. Проте Браїловський не виказав жодної реакції. Солонченко поклав документ назад і став питати про інші звернення та зустрічі євреїв, зокрема про зустріч єврейських відказників із групою американських сенаторів у 1975 році. Браїловський знову нічого не відповів. Нарешті Солонченко взяв ще одне звернення і запитав Браїловського, чи він його підписував. «Це слідство в справі Щаранського, — сказав Браїловський, — але Ви використовуєте моє становище свідка, щоби спробувати порушити справу проти мене».

На подив Браїловського, Солонченко припинив запитувати й удався до розлогої промови. Походжаючи кімнатою, він висловився стосовно російськомовних передач «Голосу Америки» та «Бі-Бі-Сі», згадав різних дисидентів, включно із Сахаровим, а також спробував переконати Браїловського в тому, що Юрій Орлов є проплаченим агентом Заходу, а західна підтримка дисидентів слабне. «Незабаром ми зможемо зробити з вами все, що захочемо», — сказав він.

Завершивши свою промову, Солонченко знову взяв друге звернення й знову запитав, чи підписував його Браїловський. «Я можу Вас звинуватити за статтею 64 за п’ять хвилин, — додав він. — Якщо Ви не відповідатимете на запитання, я покличу солдатів, і Вас негайно заарештують».

Однак Браїловський знову відмовився відповідати, й Солонченко почав ще один монолог, присвячений аналізу ситуації в світі.

Минали години, але Солонченко здавався невтомним зі своїми безсистемними характеристиками внутрішнього та міжнародного становища, перериваючись лише для того, щоби знову спитати Браїловського про його підпис під єврейською петицією.

«Це цілком нешкідлива петиція, і Ваш підпис під нею не означатиме нічого протиправного, — сказав Солонченко. — Я наполягаю на відповіді».

Однак Браїловський продовжував мовчати.

О восьмій вечора почало сутеніти. В житлових будинках через дорогу засвітилися вікна.

«Вікторе Львовичу, — сказав Солонченко, — Ви розумієте, і я розумію, що це безневинний документ і абсолютно безневинне запитання. Чому Ви відмовляєтеся дати на нього відповідь упродовж одинадцяти годин?»

«Я розумію, і Ви розумієте, що це цілком безневинний документ і абсолютно безневинне запитання, — сказав Браїловський. — То навіщо ж ви ставите мені це запитання впродовж одинадцяти годин?»

На другий день допитів Солонченко повторив своє попередження, що Браїловського можуть звинуватити в державній зраді, й повернувся до першого рукописного документа, що його показував попереднього дня. Він ще раз нагадав, що експерти-графологи КДБ підтвердили почерк Браїловського. Браїловський знову відмовився відповідати, й Солонченко розпочав нову промову — цього разу про трагічну долю євреїв, які залишили Радянський Союз. Він намагався довести, що євреї-емігранти є егоїстами й живуть на Заході в злиднях. Допит тривав десять годин, але Браїловський знову відмовився співпрацювати зі слідством.

Третього дня Браїловський сказав, що хоче зробити заяву. Солонченко дав йому папір, і Браїловський написав: «Я відмовляюся давати будь-які свідчення в справі Щаранського». Після цього Солонченко вийшов і невдовзі повернувся разом за старшим слідчим КДБ, який сів у крісло, тоді як Солонченко залишився стояти, витягнувшись у струнку.

Старший слідчий звернувся до Браїловського із серйозним виразом обличчя. «Ви дуже помиляєтесь, якщо думаєте, що уникнете покарання, — сказав він. — Вам дадуть кілька років колонії — можливо, не дуже багато, але ми знаємо, що Ви хворієте, а радянські колонії — це не будинки відпочинку. У Вас буде дуже мало шансів вижити. Я пропоную Вам подумати над цим два-три дні, і якщо після цього Ви знову відмовитеся давати свідчення, це вирішить Вашу долю».

Наступного разу Браїловського викликали для свідчень лише через місяць. Проте коли він постав перед Солонченком, це була вже зовсім інша людина. «Вікторе Львовичу, — сказав Солонченко, хитаючи головою нібито із сумом, — Ви зробили дуже погану річ. Ви порушили закон — закон про те, що свідок мусить давати свідчення. Вікторе Львовичу, з поваги до дисидентського руху Ви зобов’язані дати свідчення».

У Браїловського волосся стало дибки. Потім він розповідав дружині: «Я був готовий до всього, тільки не до такого». І все ж таки він відмовився давати свідчення.

Потім Браїловського викликали до Лефортова аж у листопаді. Цього разу слідчий був новий — Коваль.

«Вікторе Львовичу, — сказав Коваль, — я хочу знати, чому Ви не даєте свідчень. Можливо, попередній слідчий Вас не влаштовував? Солонченко все ж таки дуже молодий... Але поговорімо серйозно. Ви чекаєте на виїзну візу. Ми не можемо Вам її дати, поки не почуємо Ваших свідчень...»

Попри все Браїловський знову відмовився від свідчень проти Щаранського, і врешті-решт йому дозволили виїхати з СРСР.

Галину Кремень допитував майор Скалов, який розпочав із довгої промови на тему кампанії президента Картера з прав людини. Він говорив без перерви, й спочатку Кремень вставляла саркастичні зауваження, але поступово замовкла. Це був її перший допит, і мимоволі промова Скалова здалась їй цікавою.

Скалов засудив відказників, які, за його словами, намагаються шантажувати владу, і заприсягся, що їхня тактика не спрацює: «Ми не боїмося політики Картера і не збираємося робити жодних поступок відказникам на догоду Картеру».

Нарешті об 11-й годині, Кремень перервала Скалова запитанням: «Коли буде перерва на обід?»

«Обід у нас о першій годині», — відповів Скалов, заскочений зненацька.

«Тоді вибачте, — сказала Кремень, — мені час поснідати». Вона дістала зі своєї сумки яблуко та бутерброд і почала їсти в присутності Скалова. Розгублений Скалов пішов із кімнати й повернувся лише за півгодини.

Коли допит відновився, він спитав у Кремень, чи знає вона Щаранського.

«На жаль, ні», — відповіла вона.

«Чому “на жаль”?» — спитав Скалов.

«Для вас він злочинець, але я його таким не вважаю».

Скалов спитав також, чи відомо Кремень, як список відказників із їхніми робочими адресами потрапив на Захід і якою була роль Щаранського у передаванні цього списку та в організації демонстрацій. Кремень сказала, що на ці запитання вона не може дати відповіді. Тоді Скалов показав їй різні клопотання, підписані нею та Щаранським, і спитав, чи вона їх підписувала. Вона відповіла ствердно.

Скалов спитав, чи бачила вона фільм «Скупники душ», показаний по радянському телебаченню. Там ішлося про радянських активістів-євреїв, у тому числі про Щаранського.

«Я бачила його, — відповіла Кремень, — і вважаю його огидним».

Вікно в кабінеті Скалов було відчинене, воно виходило на подвір’я в’язниці. Раптом Кремень почула крик. Вона спитала Скалова, що це. Він сказав, що це в іншому кабінеті йде фільм по телевізору. І додав, що коли люди не дають свідчень добровільно, вони можуть потрапити до цієї в’язниці.

«Що Ви чули від свого чоловіка про Щаранського?» — спитав Скалов.

«Я нічого не можу сказати про свого чоловіка».

«Що Ви чули про зв’язки Щаранського із ЦРУ?»

«Я не знаю Щаранського».

«Чи були Ви знайомі з першою або другою дружинами Щаранського?»

«Я думала, що в нього була лише одна дружина».

«Ви гадаєте, що після всіх Ваших клопотань дозвіл на виїзд отримає більше відказників?»

«Це не має стосунку до справи».

«Щаранський — зухвалець, — сказав Скалов. — Походжає, мов глава держави». І став тупцювати кімнатою, намагаючись зобразити ходу Щаранського.

Нарешті Скалов повернувся до свого столу й сказав: «Я вважаю, Олександр Лунц [один із перших лідерів єврейського еміграційного руху] був розумнішим за Щаранського. Лунц поїхав, а Щаранський — у в’язниці. Може, в науці Щаранський щось і тямить, але в житті він дурень».

Аркадія Мая, науковця-історика на пенсії, теж допитував майор Скалов. На людей покоління, до якого належав Май, певний психологічний тиск справляв уже сам виклик до Лефортова, звідки у 1930-х роках не повернулося багато людей.

Зранку Скалов не ставив прямих запитань щодо Щаранського, якого Май все одно знав не дуже близько. Натомість він спитав Мая про його пенсію й про те, що йому писали родичі з Ізраїлю. Май сказав, що це не стосується справи. Втім, зміст листів від його родичів, певна річ, не був таємницею для КДБ, бо вони читали всю його пошту.

Скалов від душі розсміявся.

«Навіщо всі ці запитання?» — спитав Май.

«Ми просто хочемо більше про Вас дізнатися».

Після обіду Скалов почав розпитувати Мая про діяльність Щаранського.

«Я хочу знати, в чому його звинувачують», — сказав Май.

Проте замість відповіді Скалов розпочав довгий монолог, сутність якого полягала в тому, що для успіху слідства КДБ і відказники мають співпрацювати.

«На мій погляд, — сказав Май, — це не співробітництво, а радше боротьба між Вами та мною».

«Що Ви маєте на увазі? — спитав Скалов. — Класову боротьбу?»

Май знову спитав, у чому звинувачують Щаранського.

Скалов якусь мить вагався, але зрештою сказав: «Щаранський передавав секретну інформацію західним кореспондентам».

«Яким це чином? — спитав Май. — Щаранський зустрічався з кореспондентами відкрито».

«Він передавав її у сірникових коробках».

Потім Скалов спитав Мая, що він думає про зустрічі Щаранського із конгресменами та сенаторами.

«Чому Ви мене про це питаєте? Мене там не було».

«Так, це правда, ми знаємо про всіх, хто там був», — сказав Скалов.

«Тоді чому питаєте мене?»

«Хочемо знати Вашу думку».

«Моя думка тут неважлива».

Якоїсь миті Скалов вийшов із кабінету й повернувся з кількома документами, в тому числі примірником російськомовної ізраїльської газети та деякими фотокопіями. Він спитав Мая, чи був Щаранський автором листа до цієї ізраїльської газети про побиття учасників демонстрації радянських євреїв. «Ви маєте знати, хто писав цього листа, — сказав він Маю, — бо там згадується Ваше прізвище».

«Я не буду про це говорити, бо це газетна стаття, а не документ. Крім того, моє прізвище там надруковано неправильно».

Скалов показав Маю кілька фотокопій колективних листів від євреїв, але Май теж відмовився їх коментувати. «Ніколи не показуйте копій історику, — сказав він. — В історії існує багато прикладів фальсифікацій». І почав читати цілу лекцію на цю тему, із численними прикладами успішних підробок, згадавши в тому числі справу Шереметьєвих, які підробили документи й стали власниками величезних маєтків у XVII столітті.

«Підробка була такою переконливою, — розповідав Май, не звертаючи уваги на Скалова, який марно намагався його перервати, — що її не могли розпізнати аж до XX століття».

«Ви підписували якісь із цих колективних листів?» — спитав нарешті Скалов, показуючи на документи.

«Це злочин?»

«Що вам відомо про шпигунство Щаранського?»

«Нічого. Я вважаю це звинувачення абсурдом».

Май дивився, як Скалов пише на документі: «Нічого». Помітивши, що той записав не всю відповідь, він наполіг на доданні слів «Я вважаю це звинувачення абсурдом», а також зауважень, які Скалов зробив щодо передання Щаранським інформації іноземним кореспондентам у сірникових коробках. Але Скалов відмовився.

Володимир Слепак знав Щаранського краще, ніж багато хто з інших відказників, але його допитували після всіх — можливо тому, що КДБ усвідомлював: добитися від нього співпраці майже неможливо, якщо перед тим не схилити до неї решту.

Слепак почав із того, що попросив слідчого Коваля сказати, в чому суть звинувачення, висунутого проти Щаранського. Коваль сказав, що його звинувачують за статтею 64 — «зрада Батьківщини».

«У статті 64 безліч параграфів, — сказав Слепак. — Наприклад, відмова повертатися з-за кордону, шпигунство, втеча з СРСР. За яким параграфом обвинувачують Щаранського?» Коваль відповів, що це таємниця слідства. «Ви маєте назвати мені конкретне звинувачення проти Щаранського, — сказав Слепак. — Бо інакше я вважатиму слідство необ’єктивним і відмовлюся свідчити».

На подив Слепака, Коваль розхвилювався. «Ми хочемо знати правду, — сказав він. — Якщо правда буде на користь Щаранського, тим краще для нього. Чому Ви не хочете допомогти Щаранському?»

«Ви можете все перекрутити, — відповів Слепак. — Я скажу щось на користь Щаранського, а Ви використаєте це проти нього».

Коваль намагався запевнити його, що КДБ провадить свої розслідування, чітко дотримуючись законності, але Слепака, якому впродовж багатьох років не давали виїхати до Ізраїлю «законно», переконати було неможливо.

«Я знаю багато прикладів, коли ваша організація відправляла безневинних людей до таборів або на смерть», — сказав він.

«То було тридцять років тому», — уточнив Коваль.

«Нічого не змінилося».

«Ви кажете — нічого не змінилося, але ж ми зараз Вас не б’ємо, не заганяємо голки під нігті».

«Багато хто з тих, що вчиняли злочини за Сталіна, тепер на свободі, їх так і не притягли до відповідальності, — сказав Слепак. — А Сталін тепер — знову герой».

«Він дуже багато зробив для країни», — зауважив Коваль.

Тоді Слепак вийняв написану ним заяву з відмовою від участі у слідстві й попросив Коваля приєднати її до справи. Коваль відмовився.

«Де ж Ваша об’єктивність? Я намагався дати свідчення на користь Щаранського, а Ви відмовились їх прийняти».

Слепак написав ще одну заяву й попросив Коваля віддати її керівнику слідчого відділу КДБ, але Коваль і її відхилив, додавши: «Якщо я відмовився взяти, то й він відмовиться». На виході Слепак спробував віддати заяву вартовому, але той теж її не взяв, пояснивши: «Я ніколи не беру жодних паперів».

Зрештою із більш ніж двохсот відказників, допитаних у справі Щаранського, жоден не дав свідчень проти нього, що було справжнім проявом спротиву. Така поведінка відказників пояснювалася тим, що вони вважали розслідування не спробою з’ясувати правду, а фарсом, призначеним надати більшої переконливості заздалегідь визначеному вердикту. Єдиним, хто справді дав важливі свідчення, був не відказник, а Роберт Тот, московський кореспондент Los Angeles Times, який прийняв це розслідування всерйоз.

Безпосередня участь Тота у слідстві почалася в четвер 11 червня 1977 року, коли його схопили співробітники КДБ на вулиці, де московський біофізик Валерій Петухов передавав йому свою статтю з парапсихології. Тота привезли до слідчого ізолятора КДБ у Лефортові й відпустили після того, як повідомили йому, що він перебуває під слідством за звинуваченням у шпигунстві й не може залишати країну. Тот завершував свою роботу в Москві й мав авіаквиток на 17 червня, тобто йому залишалося до відльоту лише шість днів.

Допит Тота розпочався в понеділок і стосувався не статті, яку йому передав Петухов, а винятково його зв’язків із Щаранським. Зважаючи на загрозу обвинувачення в шпигунстві, Тот дав слідчим детальні свідчення щодо цього. Щаранський був для Тота одним із головних джерел інформації, і репортер у всіх подробицях розповів про їхні стосунки, вважаючи, що йому, як американцю, нема чого приховувати. За порадою американського посольства Тот підписав протокол допиту — попри те, що той був написаний російською мовою, якої Тот не розумів.

Можливості КДБ стосовно фабрикації даних були безмежними, але врешті-решт саме свідчення Тота допомогли співробітникам комітету зібрати доказову базу проти Щаранського, яку вони представили в липні 1978 року. Перелік секретних підприємств, нібито знайдений двірником у сміттєвому контейнері на подвір’ї будинку, в якому мешкав Тот, було прив’язано до Щаранського, якого звинуватили в державній зраді та засудили до 12 років виправної колонії.

Одного холодного грудневого дня Василя Бараца, співробітника радянського Генштабу, викликали до кабінету полковника Кожевникова, керівника психіатричного відділення лікарні Генштабу.

Барац за місяць до того подав рапорт про відставку з армії, домовившись із Кожевниковим про те, що підставою для звільнення буде вказано «комплекс страху». При цьому Кожевников знав, що реальна причина полягала в тому, що Барац не міг більше працювати в Генштабі, бо КДБ розпочало розслідування щодо його діяльності як британського шпигуна.

Отримавши повідомлення, Барац негайно поїхав до Кожевникова.

«Вибачай, — сказав той, коли Барац увійшов до кабінету, — але твій рапорт не прийнято. Тобі доведеться повернутися до шпиталю Бурденка».

Барац захитав головою: «Я туди не повернуся». Кожевников подивився на нього зі співчуттям: «Якщо не підеш сам, тебе відвезуть туди силоміць».

Раптом Кожевников підвівся, вийшов у коридор і став кликати санітарів. Кожен психіатр має ключа, щоби замкнути пацієнта, однак Кожевников залишив двері відчиненими, й Барац зрозумів, що це означає. Він вибіг із кабінету, спустився сходами на перший поверх, заскочив до лікарняної аптеки й через службовий хід прорвався на вулицю. Там він побіг Гоголівським бульваром у напрямку Кропоткінської площі.

Був вологий зимовий день. Переконавшись, що його ніхто не переслідує, Барац перескочив через металеву огорожу бульвару, перебіг вулицю і заглибився в лабіринт арбатських провулків, просуваючись у напрямку величезного відкритого басейну, побудованого на місці колишнього собору Христа Спасителя. Він у відчаї обмірковував, що робити далі, й урешті-решт пішов до приятеля, де і провів ніч.

Втеча Бараца з лікарні була лише останнім епізодом у тому жахітті, яке почалося багато років тому. У 1960-х роках Барац, тоді ще студент Вищого військово-інженерного училища в Києві, запропонував на комсомольських зборах вигнати з училища алкоголіка Федотова. Федотова вигнали, але по завершенні навчання Барац отримав призначення в обчислювальний центр Генштабу СРСР, де кадровиком виявився дядько Федотова, а його батько — завідувачем сектору, в якому став працювати Барац. Незабаром Барац ще й посварився з Анатолієм Тішиним — співробітником КДБ, який займався в обчислювальному центрі питаннями контррозвідки. Тішин, здавалося, відчував якусь особисту неприязнь до солдатів. Він називав їх у присутності Бараца «непотребом», і це ледь не призвело до бійки між ним і Барацем.

За кілька місяців із Барацем почали відбуватися дивні речі. Він складав іспит із німецької мови в Москві. Іспит приймали троє цивільних і двоє офіцерів. Екзаменатори півгодини ставили запитання німецькою й наприкінці сказали Барацу, що він склав іспит на п’ятірку. Однак, на його подив, після цього військові почали розмовляти з ним англійською. Барацу залишалося тільки стояти перед ними із безглуздою посмішкою, бо він нічого не розумів.

Нарешті один із чоловіків у цивільному сказав йому російською: «Чому Ви приховуєте своє знання англійської мови?»

«Перепрошую, — відповів Барац, — я не знаю англійської».

«Авжеж, знаєте, — сказав другий офіцер. — Ви не просто розмовляєте англійською, ви розмовляєте нею чудово — краще за мене».

Барац не вірив своїм вухам. Він повторив, що не розмовляє англійською.

«Розмовляєте, — сказав другий офіцер. — Ви знаєте англійську, але з якихось причин хочете це приховати».

За десять днів Барац зіткнувся із замполітом свого підрозділу, полковником Льовкіним. «Чому Ви приховуєте той факт, що розмовляєте англійською? — спитав його Льовкін. — Чого Ви боїтеся? Ви маєте пишатися. Хто тут із нас розмовляє іноземною мовою?» Барац став пояснювати, що не розмовляє англійською, але Льовкін подивився на нього з явним несхваленням і пішов геть.

Барац завжди вирізнявся акуратністю і на своєму робочому місці звик складати папери в певному порядку. Тепер же він став помічати: щоразу, як він повертається до свого столу, цей порядок виявляється порушеним. Колеги — без будь-якої видимої причини — почали називати його «бандерівцем». Барац і справді був родом із тих місць у Карпатах, де діяли соратники Степана Бандери. Тож влітку 1973 року він у стані певного збентеження поїхав у відпустку до Закарпаття, де зустрів свою майбутню дружину Галину Кочан, яка, судячи з усього, теж перебувала під наглядом КДБ.

У 1968 році дядько Галини Кочан, Михайло Дямко-Девіс, який жив у Каліфорнії, в Беверлі-Хілз, приїхав до Радянського Союзу відвідати родичів. Він емігрував ще до Першої світової війни й приїжджав до Закарпаття лише в 1931 році, на похорон свого батька. Зі своєю сестрою та Галиною він зустрівся в Ужгороді, й коли дізнався, як вони живуть, вирішив купити їм автомобіль. Михайло пішов до валютного магазину й замовив для своєї небоги експортну модель «Волги». Вона була дорожчою за звичайну, мала більше хромованих деталей і потужніший мотор. Але замовляти її треба було через Київ, тому Галина не змогла її отримати, поки дядько був у країні. Після закінчення терміну візи Михайло поїхав додому, а коли Галина нарешті пішла забирати машину, їй видали звичайну «Волгу». Вона відмовилась її приймати, але їй сказали, що вибору в неї немає.

За кілька місяців після того Галина Кочан їхала на своєму авто безлюдною сільською дорогою, коли повз неї проїхала машина ДАІ, в якій сидів співробітник автоінспекції Слепічев. Він був присутній підчас продажу Галині «Волги». Коли Галина під’їхала до заправки, Слепічев розвернувся й теж зупинився там. Вийшовши з машини, він заговорив із Галиною, пояснив, що її обдурили, й пообіцяв допомогти їй написати до відповідної інстанції листа про те, як це було зроблено. Однак за два тижні Галина прочитала в газеті, що Слепічев «трагічно загинув». Подейкували, що його вбили, але подробиць ніхто не знав. Пізніше до Галини дійшли чутки, що її «Волга» потрапила до Лучка, який на той момент був начальником обласної міліції, а потім став заступником начальника Ужгородського управління КДБ. Від цих новин Галині стало погано, й відтоді вона жила в страху перед місцевим КДБ.

Після смерті Слепічева Галина Кочан стала помічати ознаки стеження за собою. У селі Усть-Чорній, де вона викладала в школі, в неї траплялися дрібні конфлікти з іншими вчителями, а одного разу, коли вона збиралась їхати за 250 кілометрів до матері в іншому селі, механік зазирнув під капот її авто й сказав: «Ти диви, що вони збиралися з тобою зробити». Вісь була майже перепиляна, і під час набору швидкості вона зламалася б.

У 1970 році Галина Кочан вступила до аспірантури Ужгородського університету і там теж мала відчуття, що за нею спостерігають «стукачі». Вона була членом партії з 1963 року, і тепер на партійних зборах її критикували за те, що вона «фарбує вії, носить штани, їздить авто та рекламує американський спосіб життя».

Проте інцидент, який остаточно переконав Галину в переслідуванні її КДБ, стався в 1972 році в Москві. Вона поїхала туди для дослідницької роботи й зупинилася в університетському гуртожитку. На другий тиждень до її кімнати підселили молоду медсестру з Калініна, яка назвалася Альбіною. Ситуація з Альбіною від самого початку здалася Галині дивною. Їй самій доволі важко було оселитися в цьому гуртожитку, призначеному передусім для університетських викладачів, навіть за наявності всіх потрібних документів із Ужгорода. Проте Альбіні, яка мешкала недалеко від Москви й могла б щодня діставатися до неї електричкою, вдалося оселитися в гуртожитку на невизначений термін і вочевидь без проблем. До того ж вона, здавалося, ніколи не залишала номера — ще спала, коли Галина йшла, і була вже там, коли та поверталася.

Кілька разів після повернення до гуртожитку Галина помічала, що в її речах хтось порпався. Вона завжди дуже ретельно їх складала, а тут усе було зім’ято й розкидано. Одного разу вона повернулася, бо щось забула в номері, й побачила, як Альбіна риється в її валізі. Галина помітила також, що з її милом, зубною пастою та губною помадою теж ніби щось робили — вони мали дивний запах, немовби до них щось підмішали, а нижня білизна Галини була вологою.

Якось вранці, через десять днів після того, як Альбіна оселилася в кімнаті, Галина прокинулась і помітила у себе на руках і обличчі червоні плями. Штори розсували вже о 8-й годині, й кімната була заповнена сонячним світлом. Альбіна вже встала й одягалася. Галина відчула слабкість і побачила, що плями на її тілі вкриті пухирцями, як гусяча шкіра. Знаючи, що Альбіна — медсестра, Галина попросила її подивитися, що в неї зі шкірою.

Альбіна захихотіла. «Ну, нарешті...» — вимовила вона крізь сміх.

Галину охопив шалений жах. Вона схопила Альбіну й потягла її до вікна: «Розповідай, що ти тут робиш! Розповідай, що все це означає, інакше я викинусь із вікна разом із тобою!» Тримаючи Альбіну залізною хваткою, Галина відчинила вікно, і до кімнати увірвався шум із проспекту Вернадського. В цьому шумі ніхто не почув би крику. Галина стала піднімати дівчину, щоби викинути її з вікна, й Альбіна зрозуміла, що вона справді збирається її вбити.

«Почекай! — заверещала вона. — Я розповім тобі».

Галина поставила її назад і повела до ванної кімнати. Там Альбіна відкрила на повну потужність кран над ванною. Вона зблідла, її губи посиніли, голос змінився, ставши писклявим і ніби придушеним.

«Я благаю, нікому не кажи, — сказала Альбіна. — Якщо вони дізнаються, що я тобі розповіла, вони мене теж уб’ють, я знаю такі випадки». І вона розповіла, що її підіслали з метою заразити Галину якоюсь інфекцією. Вона не знала, якою саме. «Як ти могла? — спитала Галина. — Що я тобі зробила?»

«Вони мене змусили, — відповіла Альбіна. — Якби це зробила не я, то хтось інший». І додала, що це справа рук КДБ. Потім вона впала в такий самий шоковий стан, що й Галина перед тим, і все повторювала, щоб Галина нікому про це не розповідала, що вона постарається її вилікувати, що Галина може її знищити, але її саму теж знищать.

«Я не можу з тобою розмовляти, — сказала Галина. — Ти зробила те, що зробила».

Альбіна пішла, а Галина сіла на ліжко й просиділа так годину чи дві, не знаючи, що робити, що думати. Нарешті вона вийшла з гуртожитку і пішла пройтися містом. Був чудовий весняний день, скрізь машини прибирали вулиці, робітники лагодили бордюри — йшла підготовка до візиту президента Річарда Ніксона, що мав ознаменувати собою початок політики розрядки. Галина згадала випадок із Борисом Співаком, істориком із Ужгородського університету, якого знайшли мертвим у цьому самому гуртожитку рік тому. Офіційною причиною смерті було названо хворобу серця, але в Закарпатті ніхто в це не повірив. Одразу після похорону місцева влада забрала квартиру, де мешкала дружина Співака з двома дітьми.

Галина Кочан вирішила залишитися в Москві до кінця свого відрядження, а потім, уже в Ужгороді, звернутися по допомогу до знайомого лікаря, якому вона довіряла. Проте коли за два тижні вона повернулася додому, симптоми вже зникли, й вона звітувала в університеті про наукові дослідження, проведені нею в Москві. В Ужгороді її оглянув знайомий лікар, який сказав, що вона хвора й потребує лікування, але не вдавався в деталі, а лише дав їй адресу лікаря в Києві. За місяць Галина поїхала до Києва, і той лікар повідомив їй, що в неї підвищений рівень лейкоцитів у крові. Він дав їй рецепт на якісь таблетки й сказав, що чекає на неї через місяць. Проте коли за місяць Галина знову до нього приїхала, виявилося, що його перевели в Казахстан, до Караганди. Потім вона місяцями шукала ці таблетки, але не знайшла їх у жодній аптеці.

Через якийсь час у санаторії Перечинського лісохімічного комбінату Галина познайомилася з Барацем, якого їй представив як співробітника Генштабу Степан Малицький — головний лікар санаторію та приятель Галини. Барац запропонував Галині разом випити кави, але вона спочатку відмовилася, бо побоювалася, що контакт із нею може зашкодити кар’єрі Бараца. Коли Малицький залишив їх самих, вона розповіла Барацу про Слепічева та автомобіль, а також про деякі інші подробиці своєї ситуації. Барац вислухав її уважно, але, схоже, не сприйняв усе це серйозно.

«Якщо Москва візьметься за розслідування, — сказав він, — то зрозуміє, що це дії місцевого КДБ, і все з’ясується». А потім додав: «Насправді в мене самого були проблеми з КДБ. Але цих діячів завжди можна поставити на місце».

Зрештою Галина погодилася кудись піти з Барацем, і за тиждень вони пообідали разом у дзеркальній залі ресторану «Верховина» в Ужгороді, де в оточенні власних віддзеркалень докладно обговорили все, що з ними трапилося. В Ужгороді вони зустрічалися ще кілька разів, а коли Галина знову поїхала до Москви попрацювати в залі дисертацій Ленінської бібліотеки, Барац зустрів її на вокзалі. За місяць у будинку батьків Бараца в закарпатському селі Перечин відбулося їхнє весілля.

Незважаючи на підозру в прихованому знанні англійської мови, Барац невдовзі після одруження отримав від начальника контррозвідки обчислювального центру спеціальну перепустку, яка давала могу йому заходити до будь-якої будівлі Міністерства оборони з портфелем, не залишаючи його в гардеробі. Цей привілей надавався зазвичай лише військовим високого рангу. Водночас у робочий час його скрізь супроводжували, а за Галиною почали стежити.

Восени 1973 року Барац із високою температурою потрапив на два місяці до лікарні. Проте, хоч як дивно, його там не лікували. Коли він одного разу на це поскаржився, то жартома спитав, яких зізнань від нього тут очікують.

Нарешті Бараца виписали з лікарні, але навесні 1974 року його здоров’я знову погіршилося, і його знову було госпіталізовано. Цього разу він лежав у військовому шпиталі ім. Бурденка, де з ним поговорив психіатр, капітан Володимир Ютін, який спочатку запропонував Барацу пройти обстеження в психіатричному відділенні, а потім дав зрозуміти, що вибору все одно немає. У психіатричному відділенні полковник Григорій Колупаєв сказав Барацу, що в нього слабкість і він потребує глюкози та вітамінів. Протягом вісімнадцяти днів йому робили ін’єкції та давали різні таблетки — як він згодом дізнався, серед них і седуксен. В результаті цього лікування Барац став без упину розмовляти. Коли через вісімнадцять днів його перевели зі психіатричного відділення, він не міг самостійно ходити, права половина його тіла була частково паралізована, а пам’ять погіршилася. Врешті-решт його виписали зі шпиталю, але не дозволили повернутися до колишньої роботи фахівця з обчислювальної техніки, а доручили, як звичайному солдату, ремонтні та вантажні роботи.

Зрозумівши, що з військовою кар’єрою покінчено, Барац пішов до полковника Кожевникова в психіатричне відділення клініки Генштабу і спитав, чи може він звільнитися з армії за медичними показаннями. Саме тоді Кожевников і запропонував Барацу подати рапорт про відставку з армії в зв’язку із «комплексом страху».

Однак рапорт не квапилися задовольнити, бо армійські психіатри засумнівалися в наявності у Бараца психічного розладу. Кожевников сказав Барацу, що йому треба повернутися до шпиталю ім. Бурденка, і той, вражений цією новиною, втік.

Сховавшись у квартирі приятеля, Барац обміркував ситуацію і зрозумів її серйозність. Якщо він не повернеться на роботу, то вважатиметься дезертиром. Якщо повернеться, його запроторять до психіатричної лікарні. Нарешті він зателефонував із автомата Кожевникову й повернувся до його кабінету, де з ним побесідували вісім психіатрів. Після цього його направили до неврологічного відділення Третього центрального військового шпиталю в Красногорську, де його оглянув головний лікар Олег Лимонов, який визнав його психічно здоровим. В супроводі Лимонова Барац повернувся до шпиталю ім. Бурденка, де його оголосили фізично непридатним до військової служби та відправили у відставку за станом здоров’я.

Після звільнення Барац сподівався, що його неприємностям із КДБ настав край. У березні 1975 року він почав працювати в обчислювальному центрі Міністерства лісового господарства, але і тут йому продовжували дошкуляти за тією ж схемою. Люди довкола нього безперервно запитували про його політичні погляди, а вісімдесятилітня прибиральниця сказала йому, що вночі до приміщення заходять якісь люди.

І все ж таки відвертих інцидентів не було більше року, і за цей час Галина Кочан отримала місце молодшого наукового співробітника в МДУ. Влітку 1976 року подружжя Барац вирішило провести відпустку на Закарпатті. Якось увечері вони гуляли в Обаві, маленькому селі в долині між лісистими пагорбами, коли на них несподівано напали десятеро молодиків із палицями та каменюками. Впавши на землю, Бараци стали кричати й кликати на допомогу. В сусідньому будинку засвітилося вікно, і нападники втекли.

Підвівшись, Василь і Галина побачили, що вони всі в крові, а також помітили, що за рогом, звідки на них напали, за цією сценою спостерігає знайомий їм співробітник місцевого КДБ на мотоциклі. Вони спитали його, чому він не допоміг, а він відповів на це: «Хороших людей не б’ють».

Коли Барац повернувся на роботу, то помітив, що атмосфера стала ще гіршою. «Стукачі» заводили антирадянські розмови, а з його столу почали зникати робочі матеріали. Одного вечора Василь попросив про допомогу Дмитра Черешкіна, заступника директора обчислювального центру. «Васю, — сказав той, — я нічого не можу вдіяти. Тобі кінець. Твоя голова має лежати на тарелі до кінця року».

У грудні 1976 року один із співробітників дав Барацу примірник повісті Солженіцина «Один день Івана Денисовича». Незабаром після того, під час обідньої перерви, хтось украв його портфель, а о 17-й годині були скликані партійні збори для обговорення підозри, що Барац загубив якусь заборонену літературу. Зрештою Бараца врятувало те, що учасники зборів стали скаржитися, що керівництво марнує їхній час на обговорення дурниць. Проте на початку 1977 року Бараца понизили на посаді на три категорії, і замість 200 рублів на місяць він став отримувати 130. Потім йому наказали їхати у відрядження разом із Віктором Астаховим, заступником начальника відділу, але перед тим Астахов викликав його до себе й сказав, що дізнався, нібито Барац — англійський шпигун і хоче використати Астахова як прикриття.

«Ми нікуди не поїдемо, — сказав він Барацу. — Ви збиралися розширити свою шпигунську мережу. Ось ми Вас і викрили».

Тут Барац зрозумів, що КДБ не залишить його у спокої. Єдине, чого він не знав, — заарештують його чи звільнять.

На початку травня Бараца звільнили — нібито за скороченням штатів, але насправді штат збільшився, що робило його звільнення незаконним. Незважаючи на це, профспілка обчислювального центру дала згоду на його звільнення.

Втрата роботи в міністерстві переконала Бараца, що в радянській системі йому нема на що сподіватися. Він спробував відновитися на посаді, звернувшись безпосередньо до міністерства й навіть до регіонального управління КДБ. Галина Кочан зверталася до Юрія Андропова, але все було марно. Врешті-решт Барац вирішив, що більше нема куди звертатися, тож 4 липня 1977 року надіслав листа Брежнєву із повідомленням, що вони з Галиною відмовляються від радянського громадянства і хочуть залишити СРСР. Причиною він назвав безпідставне переслідування з боку КДБ. Незабаром після цього Галину перевели з її посади викладача історії партії в МДУ з місячним окладом у 105 рублів на посаду завгоспа із зарплатнею 75 рублів.

Подружжя Бараців подало офіційну заяву на еміграцію, але в московському ОВІРі їм сказали, що вони не вказали достатніх підстав для від’їзду з країни. Ця аргументація ошелешила Бараца. «Ми тікаємо від репресій», — сказав він. На це йому лише повторили, що потрібні переконливіші підстави.

Минали місяці, й у Бараців стали закінчуватися гроші. Тоді Василь навчився готувати обід на п’ятдесят копійок. Кілограм хліба коштував 20 копійок, скибка капусти — 10–15 копійок, а на решту грошей можна було купити картоплі, олії, цибулі та сушених грибів, і з усього цього зварити суп. Наприкінці 1977 року Василь почав розпродавати свої кнйжки.

Врешті-решт Барацам вдалося зв’язатися з американським консулом Робертом Прінглом стосовно отримання запрошення до США. Проте за кілька днів після зустрічі з Прінглом Василя викликали до місцевого відділення міліції, де його зустріли начальник міліції, прокурор, якась жінка на прізвище Пєчкіна та чоловік у цивільному — як припустив Барац, співробітник КДБ. Вони спитали Бараца, чому він не працює та погрозили йому притягненням до відповідальності за дармоїдство. Пізніше, викликавши його повторно, йому вручили направлення на роботу, і з 1 липня 1978 року Василь став працювати в пральні різноробом за 105 рублів на місяць.

Впродовж наступних двох місяців Бараци продовжували свої спроби емігрувати, але не досягли в цьому успіху. Врешті-решт, після невдачі із черговою спробою отримати допомогу від одно-го московського партійного працівника, який спочатку здавався доброзичливим, Барац вирішив, що єдиний шанс отримати дозвіл на еміграцію — це стати дисидентами. Він познайомився з іншими людьми-неєвреями, які намагалися залишити країну, й вони організували Комітет за свободу еміграції.

Із Барацем мене познайомили члени цього комітету, і під час нашої першої зустрічі він розповів мені свою історію в усіх подробицях, пояснивши при цьому, що все, що з ним трапилося, не є таким незвичайним, як здається.

«КДБ кожного може запідозрити як іноземного шпигуна, — сказав він, — бо КДБ завжди шукає шпигунів. Співробітник КДБ може взяти когось у розробку як шпигуна, щоби відплатити за образу, знищити суперника чи заради дрібної особистої помсти. А коли справу відкрито, закрити її вже важко. Кожен рух гаданого шпигуна витлумачується як підтвердження первісного обвинувачення. Якщо він вдається до розумних кроків, щоби захистити себе від переслідування, — уникає “стукачів” або опирається провокаціям, — то це розглядається як поведінка шпигуна. В результаті матеріалів справи стає дедалі більше».

Мені довелося співпрацювати з Барацами в оприлюдненні справ декого з тих людей, які зверталися до комітету по допомогу, і їхня надійність неодноразово підтверджувалась. Однак роки цих поневірянь в атмосфері тотального стеження, яку КДБ вдалося створити довкола Бараців, не минули для них безслідно.

Зокрема, перебуваючи в суцільному оточенні інформаторів і шпигунів, Василь навчився швидко їх розпізнавати й пишався тим, що вміє помічати, коли за ним стежать. Він розповів, що в сусідній із ними квартирі, через стінку, встановлені пристрої для прослуховування. Він пригадав, що коли вони з дружиною оселилися в цій квартирі, в суміжному помешканні жила родина, яка полюбляла пити, танцювати та грати на гармошці. Однак пізніше там усе стихло і так тривало впродовж трьох років — за винятком того, що щоранку о 6-й годині вмикали радіо. Барац сказав, що у літні дні, коли вікна їхньої квартири були відчинені через спеку, як і вікна сусідньої квартири, можна було зазирнути до сусідів за допомогою дзеркала, прикріпленого до довгої палиці. І Барац побачив там порожню кімнату та якийсь великий металевий апарат. Були випадки, коли Барац бачив і співробітника КДБ, який працював із цим апаратом.

Барац вважав також, що за ним і Галиною стежать і з квартири знизу, і навіть зі спостережного пункту на другому боці вулиці. Якось уночі він підвів мене до вікна й показав на маленький вогник на горищі протилежного будинку, під самим дахом. Саме звідти, сказав Барац, агенти КДБ спостерігають за ними.

Комітет за свободу еміграції займався справами широкого кола людей — євреїв, росіян, звичайних трудящих і переслідуваних через релігійні переконання. Крім зустрічей з іноземними журналістами та роботи в пральні Барац іще писав щоденник під назвою «Виїзди» з докладними історіями людей, яким було відмовлено в дозволі на виїзд із країни, прокоментованими самим Барацем.

Втім, ця група проіснувала недовго, бо Барац та інші її члени стали обмінюватися звинуваченнями в співробітництві з КДБ. Коли група розпалася, Бараци долучилися до руху п’ятидесятників — сектантів, що були найбільш активними в домаганні забезпечення права на від’їзд із країни.

Однак тепер Бараців стало важко знаходити. Подекуди вони зникали на тижні, подорожуючи автомобілем Галини Прибалтикою або містами України, й відмовлялися розповідати, де вони були. Якщо раніше Василь сам полював за іноземними журналістами, то тепер став невловимим, і я бачив його дедалі рідше. Завершилося все тим, що 9 серпня 1982 року, під час посадки на літак у Рівному, його затримали та побили співробітники КДБ. Коли Галина прилетіла до Рівного з’ясувати, що сталося з її чоловіком, місцева влада відмовилася навіть підтвердити, що Барац перебуває в місті. Із третьої спроби, приїхавши до Рівного 23 серпня, вона нарешті дізналася, що його тримають у Ростові-на-Дону. Там 9 березня 1983 року заарештували й саму Галину. Однак обом гаданим «шпигунам» було пред’явлено звинувачення не в шпигунстві, а в антирадянській агітації.

Якось у червні 1980 року московський фізик Віктор Блок і двоє його друзів, теж фізики з Інституту органічної хімії, Юрій Хронопуло та Геннадій Крочик зайняли свої місця в кінозалі клубу ім. Макаренка в центрі Москви й чекали на початок фільму про Індію, аж раптом почули сирени та звук гальм на вулиці. За мить до зали увірвалися двадцятеро міліціянтів в одностроях і в цивільному з криками: «Залишатися на місцях! Ніхто не давав дозволу на показ цього фільму!» Потім міліція записала прізвища всіх присутніх і поїхала.

Минуло чотири місяці. Хронопуло, Крочик і Блок більше не ходили в кіно, але часто відвідували лабораторію біоелектроніки в Фурманному провулку, яка займалася експериментами в галузі парапсихології. Через це Хронопуло викликали до парткому інституту, де, крім інститутських партійців, на нього чекали троє не знайомих йому людей: молодий чоловік, явно з КДБ, інструктор із райкому та якийсь старий більшовик.

Засідання розпочалося в типово радянському стилі.

«Як Ви гадаєте, чому Вас сюди викликали?» — спитав співробітник КДБ.

«Гадки не маю, — відповів Хронопуло. — Скажіть Ви».

«Гаразд, — сказав кадебешник. — Скажіть нам, Ви цікавитеся парапсихологією?»

«Так».

«Ви відвідуєте лабораторію з біоелектроніки у Фурманному провулку?»

«Так, я навіть подав там заяву про вступ».

«Ви заяву подали? — втрутився старий більшовик, повторюючи слова Хронопула з підкресленою іронією. — А Ви подумали, що тепер Ваші дані лежать на столі в американської розвідки?»

«Мої дані є в кожному часописі, де я коли-небудь публікував свої наукові праці», — зауважив Хронопуло.

«А як щодо фільму? — спитав інструктор. — Про що він був?»

«Не знаю, — відповів Хронопуло, — я ж так і не зміг його подивитися».

«Ну, а як він називався?»

«Я і цього не знаю».

«Ви — доктор наук, — сказав старий більшовик, — і Вам не соромно, що Вас втягнули в якусь секту? Як там вона називається?..».

«Товариство Криштани», — підказав інструктор, хоча було видно, що він не зовсім упевнений у цій інформації.

«Я не знаю такого товариства», — сказав Хронопуло.

Це чомусь розлютило старого більшовика.

«Ви маєте займатися наукою!» — гримнув він.

«Ви хочете сказати, що я не маю права цікавитися парапсихологією в свій вільний час?»

«Звісно, можете, — сказав кадебешник, чомусь намагаючись розрядити атмосферу, — але Ви маєте стерегтися будь-яких провокацій. Вас можуть спробувати затягнути до релігійної секти».

Невдовзі після цього директор інституту викликав до себе Блока.

«Ви ходите до лабораторії біоелектроники, — сказав він, — і КДБ від цього не в захваті. Я мушу Вас попередити: якщо Ви й надалі ходитимете туди, може виникнути ситуація, коли я буду змушений Вас звільнити».

Аналогічні попередження отримали й Хронопуло з Крочиком, і всі троє припинили відвідувати лабораторію.

Захоплення Блока парапсихологією почалося в 1962 році, коли він вирішив відвідати лабораторію біоінформації біля Курського вокзалу, почувши, що там проводять експерименти з телепатії. Він знав, що вона працює по середах, і коли приїхав туди вперше, спустився сходами до підвалу й увійшов до слабко освітленої кімнати. Там за столом сидів низенький добродушний чоловік сорока з лишком років і щось діловито писав. Блок сказав, що хоче подивитися на роботу лабораторії, і чоловік енергійно потиснув йому руку і видав членський квиток.

Коли Блок прийшов до лабораторії наступної середи, в підвальній кімнаті вже не було столу, а чоловік, який видав йому квиток, кудись подівся. Блок спробував щось з’ясувати в інших людей у підвальному приміщенні, але коли спитав їх про цього чоловіка, то один із них сказав: «Ми теж не знаємо, хто це був».

Блок більше не повертався до цієї лабораторії, але в 1968 році, на останньому курсі Фізико-технічного інституту, він разом із товаришами провів у гуртожитку деякі експерименти з телепатії. Один із присутніх зосереджував свою увагу на одній із п’яти карт, що лежали на столі, а інший намагався прочитати його думки з десятиметрової відстані.

У той же період Блок відвідав лекцію Юрія Камінського, присвячену його телепатичним експериментам — обміну сигналами з актором Карлом Ніколаєвим. Лекція проходила в клубі. На вулиці не було жодних повідомлень про неї, але зала була повна. Камінський не лише розповідав про власні експерименти, а й наводив різноманітні приклади, в тому числі згадав одного медіума з Австрії, який розшукував зниклих дітей і розслідував злочини.

Блок і надалі цікавився дослідженнями в галузі парапсихології, але не міг знайти жодних публікацій на цю тему. Постійно ходили чутки про різні експерименти, але він міг лише здогадуватися про масштаби цієї роботи.

Закінчивши навчання у ФТІ, Блок влаштувався на роботу до Московського радіотехнічного інституту і разом із друзями продовжив свої експерименти з парапсихології. Одного дня він зустрів дівчину, яка вчилася разом із ним. Вона дала йому квиток на Третій всесоюзний з’їзд парапсихологів, який мав відбутися в Інституті цивільної авіації в Москві. Блока вразив той факт, що в Радянському Союзі може бути така річ, як всесоюзний з’їзд парапсихологів, — при тому, що згідно з марксизмом-ленінізмом парапсихології не існує.

Дорогою до інституту Блок зустрів невисокого сивого чоловіка років п’ятдесяти й спитав у нього, як пройти до Інституту цивільної авіації. Чоловік відповів, що теж туди йде. «Мене звуть Олександр Спіркін, — сказав він, протягуючи руку. — Ви, можливо, читали мій підручник із марксистсько-ленінської філософії».

«Хто ж не знає Вашого підручника? — сказав Блок, геть ошелешений. — Але хіба марксистсько-ленінська філософія може поєднуватися з інтересом до містицизму?»

«Цілком може, — відповів Спіркін добродушно. — Діалектична філософія має ту перевагу, що сьогодні можна включити до неї все, що заперечувалося вчора, в тому числі містицизм».

На з’їзд зібралося близько чотирьохсот осіб, і зала була заповнена вщерть, хоча цю подію ніяк не рекламували. Першим промовцем був Геннадій Сергеєв, доктор наук із Ленінграда, який розповів про експерименти з Кулагіною — однією із кількох екстрасенсів у Радянському Союзі, здатних пересувати предмети. Потім біофізик із Новосибірська розповів, як одному екстрасенсу вдалося провести білу мишу лабіринтом, а також про те, як присутність миші, яка вже одного разу здолала лабіринт, впливала на іншу, недосвідчену мишу і допомагала їй пройти лабіринтом швидше. Промовець із лабораторії біоінформації, яку Блок відвідував кілька років тому, описував спроби вгадати вміст закритих скриньок.

Наприкінці дня один із промовців сказав: «Ми сподіваємося зібратися знову в наступному році». Але ні дати, ні місця проведення наступного з’їзду повідомлено не було. Блок так і не дізнався, хто організував цей з’їзд, що відбувалося на першому та другому з’їздах, чи відбулися потім четвертий або п’ятий з’їзди. Він також ніколи не бачив жодних публікацій, присвячених тим роботам, що описували на цьому з’їзді.

Минув якийсь час, і Блок почав втрачати надію на те, що йому вдасться задовольнити свій інтерес до парапсихології. Проте саме тоді, коли він був уже готовий відмовитися від цієї ідеї, його познайомили з московським містиком Валерієм Сергійовичем Авер’яновим, відомим також під іменем Вар Авера.

Якось до Блока завітав його друг Ігор Степанков, який працював двірником, водночас займаючись вивченням йоги та праці Шпенглера «Присмерк Європи». Степанков часто розмовляв із Блоком про йогу, але саме того дня він запропонував другові зустрітися з його новим учителем. Блок погодився, і вони поїхали в середмістя Москви, де в старому двоповерховому будинку, в підвальній квартирі, мешкав Авер’янов.

Авер’янов мав світле волосся й непоказне, але виразне вузьке обличчя. В його кімнаті стояв невеличкий стіл, завалений рукописами та книжками, шафа з особистими речами та довга дерев’яна лава — мабуть, для гостей. На стіні висіло дві великі картини: одна, абстрактна, була схожа на якусь космічну війну, друга була жіночим портретом у реалістичному стилі. В кімнаті були присутні також двоє учнів Авер’янова — Валера та Наташа.

Авер’янов спитав Блока про його думку щодо значення цих картин. Трохи повагавшись, Блок сказав, що бачить у них прагнення поєднати материнство з битвою в космосі. Авер’янову дуже сподобалася ця відповідь. «Ви перший, хто вгадав сенс цих картин, — сказав він і продовжив, указуючи на присутніх: Валера в нас — бог війни, Ігор — найвище божество, а ви будете богом мудрості».

Незабаром Блок дізнався, що Авер’янов і його учні займаються тим, що вони називали «просторовим карате» — завдаванням болю на відстані. Авер’янов роз’яснював природний рух енергії у тілі, як її накопичувати, спрямовувати та поширювати. Коли він із кимось боровся, його учні збиралися разом і медитували про того, кого він хотів знищити. Ігор пізніше розповів Блоку, що Авер’янову вдалося викликати серцевий напад у одного з провідних йогів Москви.

«Йоги пишуть, що треба запобігати поширенню заздрощів і ненависті, — говорив Авер’янов. — Але це нонсенс. Ми повинні поширювати ненависть. Ми перемогли у війні з фашизмом лише завдяки ненависті. Ненависть є джерелом сили та енергії». Авер’янов говорив також, що найбільша загроза для росіян надходить від китайців і національних меншин, тому потрібно знищити китайців. «Секрет полягає в проникненні в людський розум. Якби в мене було 75 учнів, разом ми змогли б змінити агресивну природу китайців, містично перевиховати їх, щоби вони робили все, що ми захочемо. Ми можемо дослідити цей процес, випробувавши наші методи на бурятах».

Ще Авер’янов говорив, що КДБ переслідує євреїв у Радянському Союзі, й це добре, але треба діяти ефективніше. Він дав також зрозуміти, що ненавидить будь-які національні меншини. Впродовж років Авер’янова періодично поміщали в психіатричні лікарні, й найбільшим своїм ворогом після нацменшин він уважав психіатрів, які тримали його в психлікарнях, тоді як він був найнормальнішим із усіх. Єдиним місцем, сказав він, де до нього ставляться з повагою і надзвичайно серйозно сприймають його пояснення щодо просторового карате, є КДБ.

Авер’янов запевнив, що його учні навчені виконувати будь-які його накази. «Якщо я накажу їм роздягнутися, вийти на вулицю й щось крикнути, вони це зроблять».

Стосовно того, що потрібно для опанування просторового карате, він сказав: «Якщо я побачу у ваших очах, що ви маєте якісь власні думки, ви ніколи не засвоїте цей метод. Ви мусите навчитися підкорятися».

Блок більше не зустрічався з Авер’яновим, але постійно чув про нього, бо Москва була наповнена його книжками, брошурами та буклетами. Більшість із них були обсягом у 100–200 сторінок, і з них робили чудові фотокопії. Авер’янов писав про свій особистий досвід, про свою філософію, про китайську загрозу та про необхідність знищувати національні меншини. Його публікації завжди були підписані його іменем, тож КДБ в будь-який момент міг їх припинити, але праці Авер’янова натомість примножувались і поширювалися. Це свідчило про явний інтерес КДБ до його діяльності й підтверджувало слова Авер’янова про те, що КДБ був єдиним, хто сприймав його ідеї серйозно.

В одній зі своїх брошур — «Теорія та практика психоенергетичної боротьби зі всесвітнім китайським експансіонізмом» — Авер’янов відповідав на запитання двох свої учнів. Він пояснював методи підготовки фахівців із просторового карате, які повинні «привести свій мозок у стан чистої магнітної плівки, на якій можуть бути записані лише наші ідеї — стисло й по суті, як військові команди». Книжечка завершувалася тим, що учні Авер’янова викликають китайських містиків на бій: «Вони побачать нашу силу. І це буде останнє, що вони побачать».

Згодом після знайомства з Авер’яновим Блок став працювати в Інституті органічних напівфабрикатів, де до нього скоро приєдналися Хронопуло та Крочик, які час од часу ходили в Москві на лекції з парапсихології, довідуючись про них із чуток. Одного разу вони потрапили на лекцію Сергеєва в Історичному товаристві, присвячену «біополям». Сергеєв стверджував, що біополе здатне визначити, в якому столітті сталася та чи інша подія. Він показував невеличку темну скриньку завбільшки з транзисторний радіоприймач, яка мала антену та шкалу зі стрілкою. Коли він до когось підносив цей апарат, стрілка рухалася вздовж шкали. Коли до пристрою підносили списа XII століття, він теж реагував і давав показання. Історики схвально хитали головами.

Після лекції Хронопуло та Крочик спитали, чи можна подивитися на схему цього пристрою. Сергеєв запросив їх на свою наступну лекцію в Зоологічному музеї МГУ. Хронопуло та Крочик розповіли про це Блоку й запропонували піти разом. Після цієї лекції Сергеєв показав трьом фізикам схему продемонстрованого ним приладу і розповів про його здатність реєструвати біополе. Проте його пояснення здалися їм непереконливими з наукового погляду. Вони спробували пояснити Сергеєву деякі елементарні фізичні принципи, але він продовжував повторювати одне й те саме, немов платівка, яку заїло. Вони зрозуміли, що дискутувати з ним немає сенсу, і припинили зустрічатись із Сергеєвим.

На початку 1980-х років Блок, Хронопуло та Крочик почули від науковців Фізичного інституту ім. Лебедєва про формування в Інституті фізкультури групи для проведення експериментів із парапсихології та вступили до цієї групи. Інші учасники групи теж дізналися про неї із чуток. Усім їм мали викладати основи парапсихології. У першому семестрі студентів учили, як руками відчувати біологічне поле довкола людини. У другому вони вивчали органи тіла та способи розрізнення здорових та хворих органів.

Коли троє фізиків переконалися, що реально можуть відчувати сигнали, надіслані тілом, вони вирішили спробувати науково довести існування біополя. Вони замислилися, чи існує якийсь зв’язок між цим біополем і чакрами — психоенергетичними центрами, згідно з йогою. Йога вчить, що певні звуки — мантри — викликають реакцію в чакрах. Фізики вимовляли ці звуки й власними руками засвідчували існування чакр, але вони хотіли переконатися, чи можна підтвердити ці результати за допомогою приладів. У групі були лікарі, теж у цьому зацікавлені. Вони хотіли знати, чи можуть парапсихологи впливати на ті точки, що піддаються дії акупунктури.

Викладачем і організатором цієї групи при Інституті фізкультури був радіоінженер Сергій Митрофанов, який працював також у лабораторії біоінформації, відвіданої Блоком 18 років тому. Хронопуло з Крочиком пішли до цієї лабораторії, куди тепер можна було потрапити лише за спеціальною перепусткою, і побачили перед нею скупчення людей, що прийшли просити допомоги в лікуванні. Раз у раз із лабораторії хтось виходив і закликав людей розійтися. Митрофанов познайомив Хронопула та Крочика зі Спіркіним, який за ці роки не втратив інтересу до парапсихології, а потім вони зустрілися з Миколою Носовим — керівником лабораторії та армійським полковником.

Атмосфера в лабораторії була дуже секретною. Потрапити до неї можна було тільки в супроводі когось зі співробітників. Людей з вулиці туди не пускали. Сторонні особи, які не належали до співробітників, читали в лабораторії лекції з йоги, цілительства та теорій побудови Всесвіту. В лабораторії одні були науковцями, інші — містиками. Коли хтось із відвідувачів запитував, чим займається лабораторія, йому відповідали: «Вступайте і дізнаєтеся».

Хронопуло та Крочик, до яких тепер приєднався Блок, прийшли на щотижневий семінар, де представили присутнім, яких було близько 40 осіб, свою пропозицію. Вони сказали, що хочуть використати ультразвукові хвилі для впливу на чакри людей і виміряти можливі зміни в електричному полі довкола людського тіла. Для цих експериментів їм потрібні прилади, й вони сподіваються отримати їх від лабораторії. Зокрема, їм потрібен надзвичайно чутливий електрометр.

Реакція аудиторії на цю пропозицію виявилася неоднозначною. Носов почав лаятися. «Що ви тут робите? — кричав він. — Для чого ви сюди прийшли?» Інші були налаштовані позитивніше. Кілька співробітників московських наукових інститутів, що брали участь у роботі лабораторії, відреагували на пропозицію фізиків з ентузіазмом. Проте незабаром з’ясувалося, що на здобуття потрібного приладдя доведеться витратити стільки зусиль, що на щось інше не залишиться часу.

Вони відвідували семінари впродовж трьох вівторків поспіль, намагаючись зацікавити людей своєю ідеєю, але невдовзі зрозуміли, що їхню участь не оцінили. Щоби стати співробітником цієї лабораторії, треба було заповнити анкету, надати фотографію та пройти перевірку в екстрасенсів на «відповідність». Нічого із цього Хронопуло, Крочик і Блок не зробили. Й коли вони вчетверте прийшли на семінар, їм різко наказали піти.

Поки Блок, Хронопуло та Крочик намагалися зацікавити лабораторію біоелектроніки своєю пропозицією, певні радянські чиновники докладали зусиль до закриття цієї лабораторії на тій підставі, що її діяльність не відповідає матеріалістичним засадам. Майбутнє лабораторії неодноразово обговорювало керівництво Науково-технічного товариства ім. Попова, і врешті-решт було вирішено, що лабораторія має відмовитися від ненаукових методів. Хронопулу, Блоку та Крочику остаточно заборонили відвідувати цю лабораторію після міліцейської облави в клубі ім. Макаренка та офіційних попереджень в інституті, де вони працювали.

Всі троє продовжували вивчати парапсихологію з Митрофановим в Інституті фізкультури, поки в січні 1981 року партком інституту не змінив свого ставлення до цього гуртка. Митрофанова викликали на партком і сказали, що парапсихологія — не марксистська наука, а містицизм може привести людей до релігійного світогляду. Одного вечора Митрофанов зібрав разом членів гуртка і сказав: «Нам заборонили тут збиратися. Ми продовжимо свої заняття, але це має бути приватно».

Багато хто з учасників групи і справді продовжив відвідувати заняття приватно, але підтримувати роботу гуртка з меншою кількістю людей і без організаційної структури стало набагато важче. Водночас влада почала всіляко дошкуляти тим, хто виявляв інтерес до парапсихології.

Хронопула знову викликали до керівництва інституту — цього разу до заступника директора, який попередив його, що в КДБ занепокоєні продовженням його зустрічей із парапсихологами й що це може зашкодити його кар’єрі. Його попросили також залишити посаду керівника лабораторії. Заступник директора заявив, що «керівні посади можуть обіймати тільки ті люди, що поділяють нашу ідеологію».

Проте незабаром трапилася дивна річ. До Хронопула підійшов колега (той, що колись запросив Блока на перегляд фільму в клубі ім. Макаренка) і спитав: «Юрію Георгійовичу, що б Ви сказали, якби Вам запропонували займатися парапсихологією в одній закритій установі?» Хронопуло спитав, чому він хоче це знати. «Цікавлюся суто теоретично», — була відповідь.

«Я не хочу працювати в закритій установі, — відповів Хронопуло. — Я не хочу додавати парапсихологію до знарядь війни».

Цей колега підходив до Хронопула ще кілька разів. «Слухайте, — говорив він, — якби ви працювали в закритому інституті, то принаймні задовольнили б свій інтерес».

«Краще не мати із цим нічого спільного», — відповів Хронопуло, і колега припинив свої спроби.

Після всього цього Хронопуло, Блок і Крочик зрозуміли, що, попри переслідування парапсихології силами КДБ, держава хоче здобути з неї максимальний зиск, особливо якщо її можна якось використати у воєнних цілях. Парапсихологія була заборонена, але лабораторії у Фурманному провулку дозволили працювати — щоби приваблювати всіх, хто цікавиться цією темою, та виявляти серед них охочих працювати на радянську воєнну машину.

Крім парапсихології, Блок і Хронопуло вже давно цікавилися спіритизмом. Блок уперше взяв участь у спіритичному сеансі ще в 1960-х роках у Ярославлі.

Спосіб, у який вони спілкувалися з духами, був аналогічний тому, що застосовується спіритами в усьому світі. Вони малювали стрілку на тарілці, підігрітій на свічці, а потім півколом писали літери на аркуші паперу. Поставивши тарілку на аркуш, вони якомога легше клали на неї руки й стежили за її рухом, щоб отримати відповіді на запитання.

Якось грудневого вечора обох чоловіків запросили на зустріч до квартири одного сорокап’ятирічного парапсихолога, який займався дослідженнями способів омолодження. Їм сказали, що там вони можуть зустрітись із цікавими людьми.

Квартира, де відбувалася зустріч, була заповнена книжками з окультних наук, астрології та парапсихології. На кухні була система труб, з’єднана краном із пристроєм для очищення води, який містив механізм іонізації води сріблом. Вода проходила також через «активоване вугілля» та систему магнітів. Господар помешкання пояснив, що об’єднав в одну систему всі методи очищення води, які коли-небудь описувалися в журналах. Отриману воду він заморожував у морозильнику, а потім пив талу воду. Він запевняв, що ця вода омолоджує, і справді, він виглядав активним і бадьорим чоловіком, хоч і трохи параноїдального типу.

Коли Блок і Хронопуло сіли у вітальні, їх познайомили з двома чоловіками, яких вони раніше ніколи не бачили. Чоловіки назвали свої імена та по батькові, але не назвали ні прізвищ, ні місця роботи. Вони сказали, що не запитують про прізвища Блока та Хронопула й не хочуть, щоб їх запитували про їхні. Однак, незважаючи на явну готовність дозволити Блоку та Хронопулу зберегти анонімність, обидва чоловіки не приховували, що знають про них багато, і виказували неабияку повагу до їхніх здібностей. Почалася бесіда про парапсихологію та проблеми передання інформації. Нарешті один із них, активніший, сказав, що вони хочуть провести експеримент за допомогою тарілки, бо їм потрібна відповідь на одне дуже важливе запитання. Вони розповіли, що мають інформацію, нібито один чеський парапсихолог на прізвище Павліта знайшов спосіб створювати біополе без людини, користуючись якимось апаратом. Це відкриття має для них великий потенційний інтерес, тому їм потрібно знайти цього Павліту — на жаль, він два роки тому зник, і відтоді про нього нічого не чутно.

«Якщо він помер, — сказав більш балакучий із цих двох чоловіків, — то не похований на жодному цвинтарі. Ми перевірили всі цвинтарі в Чехословаччині».

Блок і Хронопуло раптом втратили будь-яке бажання брати участь у цьому експерименті. Перевірити всі цвинтарі в Чехословаччині була здатна лише одна організація.

«Як правило, — сказав Блок, намагаючись якось виплутатись із ситуації, — подібні запитання залишаються без відповіді». Проте ті двоє наполягали на спробі й, розігрівши тарілку, поставили своє запитання й отримали якусь непевну відповідь. Тоді Блок спитав їх: «Якщо ви хочете знайти цю людину, чому не спитаєте чеський уряд?» — «Чехи можуть не сказати нам, — відповів другий, спокійніший чоловік. — Вони нікому не розповідають про те, що роблять. Ми їм не довіряємо». А другий додав: «Ми вважаємо, що містицизм є одним із каналів інформації».

«Що ви розумієте під каналом інформації?» — спитав Блок.

«Візьміть жінку з голими колінами. Вона вас не бачить, але починає прикривати коліна, коли ви на неї дивитесь. Це телепатичний зв’язок між людьми, який теж може стати засобом прання інформації. Можна розробити щось на кшталт телепатичної передачі даних, яка призначатиметься лише одній людині, й ніхто інший не зможе цю інформацію перехопити».

Блок сказав, що їх із Хронопулом цікавить лише дослідження механізму передавання інформації, а також діагностика і зцілення. На це більш балакучий чоловік відповів, що для них важливий не спосіб дії цього механізму, а спосіб його використання.

Коли Блок і Хронопуло зібралися йти, двоє чоловіків звернулися до них, правильно назвавши їхні імена та по батькові (хоча, знайомлячись, вони називали лише імена), і сказали, що працюють в Інституті дистанційних комунікацій, який є дуже закритою військовою установою. Вони запросили їх на семінар, що мав відбутися в одному з районних відділів ДАІ.

Хронопуло йти не хотів, бо відчував якусь небезпеку в подальших контактах. Блок же на семінар прийшов, послухав там виступ філософа, який говорив про теорію паранормальних явищ, включно із телепатією, а також побачив цілителя, який демонстрував свої діагностичні здібності. Ще одним демонстратором був викладач марксизму-ленінізму Жариков, який умів пересувати предмети. На наступному семінарі Жариков мав показати ці експерименти детальніше. Один із чоловіків, які запросили Блока, дав йому номер телефону Жарикова, але коли Блок зателефонував йому, щоби дізнатися про місце та час цієї демонстрації, той сказав, що вона не відбудеться. Пізніше Блок довідався, що вона таки відбулася, але вони з Хронопулом нібито довели своєю несхильністю до співробітництва, що не становлять справжнього інтересу для головних покровителів містицизму й парапсихології у Радянському Союзі.