Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

14 РЕЛІГІЯ

Сніг падав і вкривав серпанком місто, перетворюючи московські хмарочоси на розпливчасті сірі тіні, а дахи будинків — на горизонтальні білі смуги. Автобус зупинився у Верхньому Новоспаському проїзді, з нього вийшов молодик у робочому кашкеті й попрямував до Новоспаського монастиря.

Сергій Осипов — робітник-будівельник і колишній засуджений — виховувався атеїстом, але останнім часом почав відвідувати церковні відправи.

Осипов пройшов під вхідною аркою й перетнув бруковане монастирське подвір’я, присипане снігом. Він зупинився на мить подивитися на панораму міста з вуличними ліхтарями та освітленими вікнами, а потім піднявся сходами монастирської церкви, щоби приєднатися до сотень інших людей, що прийшли на вечірню відправу.

Вона тривала три години. Дехто з вірян, особливо жінки та діти, сиділи на лавках уздовж кам’яних стін, однак більшість стояли. Після відправи церква спорожніла, але близько сотні людей, включно із Сергієм, залишилися на сповідь.

Три ченці поставили аналої перед стіною, вкритою старовинними іконами в ошатних золотих окладах, і віряни утворили до них три довгі черги. Сергій став у другу. В церкві було тихо, чутно було лише потріскування свічок, що горіли перед іконами в золотих підсвічниках.

Черга повільно просувалася вперед, і Сергій дивився, як радянські громадяни діляться турботами свого безталанного життя. Сергієва черга сповідуватися настала вже близько 2-ї години ночі. Він розмовляв зі священиком майже двадцять хвилин. Священик слухав уважно, час від часу погладжуючи свою бороду. Нарешті Сергій схилив голову, священик вкрив її своєю єпітрахиллю й прочитав молитву. Сергій поцілував Біблію та хрест і вийшов із церкви на холод, знову пройшов під аркою на вулицю й там зупинив таксі, щоби доїхати додому.

Ця сцена в Новоспаському монастирі була віддзеркаленням того факту, що в 1991 році релігія в СРСР переживала своє відродження.

Впродовж десятиліть релігію в Радянському Союзі суворо переслідували. Коли комуністичний режим перевернув ієрархію між людиною та Богом, утиски релігії стали його найважливішим філософським пріоритетом. Цей режим не заборонив релігію, але створив такі умови, щоби вона померла сама. Дітей у школах виховували атеїстами, а офіційне викладання релігії було під забороною. Водночас дорослому вірянину було неможливо зробити кар’єру.

«Ні, немає жодного відродження релігії, про яке подекуди кажуть, — говорив мені отець Сергій Желудков якось увечері в Москві 1982 року. — У Пскові лише кілька людей ходять до церкви. Ні журналісти, ні вчителі не ходять, бо вони втратять роботу. Діти не носять хрестиків. Вони не хочуть неприємностей у школі. Але навіть якби не було переслідувань, важко сказати, скільки людей прийшло би. Більшість тих, хто відвідує відправи, — це літні жінки. Мабуть, є в емоційній природі жінок щось таке, що робить їх чутливішими до релігії, ніж чоловіків. Для жінок це щось на кшталт клубу. Вони можуть теревенити під час відправи, але їхня присутність — це свідчення того, що радянська держава не спромоглася знищити релігію цілком. Ті, хто зараз молиться в церквах, є колишніми комсомольцями. Вони народилися в 1910-му або раніше. Це діти революції, яких самотня старість змусила забути всі атеїстичні настанови».

У 1988 році в СРСР почалися зміни в релігійній політиці. У квітні Горбачов зустрівся в Кремлі з патріархом Піменом. Там уперше приймали предстоятеля церкви від часів зустрічі Сталіна із церковними ієрархами під час Другої світової війни. Офіційна преса, яка завжди малювала вірян злими й забобонними, тепер стала зображувати їх із більшою симпатією. Клопотання про відкриття церков, що по 10–20 років пролежали неторкнутими, були задоволені, а місцеві чиновники припинили дошкуляти священикам.

Горбачовська стратегія реформ спричинила зміни в суспільній атмосфері. Коли віру припинили переслідувати, вона вийшла зі сховку, і скрізь з’являлися перші паростки релігійного відродження.

Ці зміни віддзеркалились і в долях окремих людей.

Сонце безжально смалило, коли Олександр Горбунов, секретар місцевого парткому, стояв біля купки рублених будинків, спостерігаючи, як величезний екскаватор вгризається в землю, риючи траншею під водогін для радгоспу «Річковий». Вдалині тягнув паки сіна віз, запряжений конем, і кудись поспішав автомобіль, здіймаючи великі хмари куряви. Аж раптом пролунав якийсь тріск, і Горбунов відчув, що в нього затремтіли руки. Разом із чорною землею екскаватор зачерпнув людські кістки. Він працював без упину, і його ківш щоразу заповнювався кістками та черепами, піднімав їх високо вгору й скидав на узбіччя.

Горбунов крикнув екскаваторнику, щоби він зупинився, й той нарешті вимкнув мотор, але був незадоволений, бо мав виконувати план, і Горбунов, представник партії, не зміг знайти підстав для припинення роботи.

Він знав, що тут по сусідству в сталінські часи були табори. Й коли над цими сибірськими сільськогосподарськими землями сідало сонце, його косі промені часто виявляли дивні пагорби, вкриті розкішною травою й усіяні грибами. Старші люди давно говорили, що там всередині — людські рештки, але до цього випадку Горбунов ніколи не бачив жодних кісток. Вражений і схвильований, він залишив місце робіт і повернувся додому.

Горбунов, член партії з 1974 року, працював у селі Ачаїрі механіком на ремонтно-тракторній станції радгоспу «Первомайський». На початку 1987 року він уже майже втратив віру в комунізм, але залишався обраним партсекретарем радгоспу й займався всіма аспектами його роботи.

Він сподівався, що як партійний секретар зможе допомагати людям, але його досвід керівника в комуністичній системі підказував йому, що він є частиною системи, яка не підлягає реформуванню. Горбунов бачив, як директор радгоспу Володимир Ноздричев роздає квартири своїм приятелям, а алкоголізм сягає такої межі, що керівникам радгоспу доводиться самим доїти корів, бо всі решта п’яні як чіп.

У 1987 році влада почала заохочувати створення «неформальних організацій» на допомогу перебудові, й директор будинку культури в Арчаїрі, за походженням сибірський козак, організував козацький хор. Горбунов, який теж був козацького походження, вступив до хору. В той самий період в Омську та навколишніх селах почали відкривати церкви, а митрополит Омський і Тарський Феодосій став з’являтися на місцевому радіо й телебаченні.

Під враженням від явних змін в офіційному ставленні до релігії, один із членів хору запропонував поїхати до Омська й отримати благословення Феодосія. Горбунов ніколи не був у церкві, але під впливом того, що трапилося в «Річковому», погодився поїхати з хором. Коли Феодосій дізнався, що приїхали учасники козацького хору, він відслужив відправу за відродження сибірського козацтва, яке, на його думку, будувало своє життя на засадах релігії, дисципліни та шанування старших.

Служба в омському соборі тривала більше двох годин і справила враження на Горбунова. Потім, коли Феодосій пройшов церквою зі срібним хрестом, Горбунов разом із іншими членами хору поцілував хреста.

Пізніше Феодосій побесідував із хористами й порадив їм відкрити в Ачаїрі церкву на честь свої предків-козаків.

Повернувшись до Ачаїра, Горбунов вирішив, що, незважаючи на свою посаду партсекретаря, він спробує організувати відкриття церкви. В селі був порожній будинок, в якому раніше розміщувався медпункт, і Горбунов почав збирати підписи під клопотанням про передання будинку єпархії, щоби його можна було використовувати як церкву. Незабаром він зібрав триста підписів, і на цій підставі сільрада проголосувала за задоволення клопотання.

Дарування будівлі стало початком нечуваних досі в Ачаїрі колективних волонтерських зусиль. Ідея церкви була новою і тому викликала ентузіазм. По всьому селу стали збирати будматеріали для реконструкції майбутньої церкви. Деревину брали з колгоспного складу, лінолеум і фарбу — з ремонтної майстерні, метал і дріт — з електротехнічної майстерні. Водночас волонтери ретельно відмивали будівлю, ремонтували та фарбували підлогу.

На Великдень 7 квітня 1991 року церква була нарешті готова, й у ній відбулася перша відправа. Її відвідав митрополит Феодосій, а після служби він зустрівся із сельчанами, які зібралися перед церквою.

«Хто все це організував?» — спитав він.

«Олександр Горбунов, наш партійний керівник», — відповіли з натовпу.

«Слава Богу», — сказав Феодосій. І, повернувшись до Горбунова, спитав: «Олександре Володимировичу, а як щодо того, щоб стати священиком?»

«Я партсекретар, — відповів Горбунов, — і якщо стану священиком, люди мене не зрозуміють. До того ж треба мати знання».

«Ви вчитиметеся в Омській духовній семінарії, — сказав Феодосій. — Нам не потрібні великі проповіді, нам потрібні священики, здатні виконувати обряди».

Горбунова така пропозиція захопила зненацька, і він попросив час на її обміркування. Невдовзі він вийшов із партії, звільнився з тракторної станції і поїхав до Омська вчитися на священика. Під час навчання він працював у Феодосія водієм, а в серпні повернувся до Ачаїра в рясі й з хрестом на шиї.

Отець Олександр почав правити службу в щойно відновленій церкві. По неділях відправи відвідувало від 10 до 15 осіб, але на свята збиралося до двохсот.

Спочатку до отця Олександра ставилися скептично — багато хто в селі говорив, що ніколи не зможе повірити священику, який був колись партсекретарем. Однак із часом він узяв гору над більшістю скептиків.

Відродження релігії в Ачаїрі спричинило ланцюгову реакцію. Давні мешканці села згадали, що колись тут був монастир, закритий у 1924 році, коли трьох ченців-засновників заарештували й розстріляли. Водночас директор радгоспу «Річковий» Віталій Мещеряков під враженням успіху із церквою в Ачаїрі пожертвував 100 тисяч рублів на спорудження церкви на території свого радгоспу. Але отець Олександр запропонував натомість відзначити місце братської могили, знайденої в радгоспі «Річковий», побудувавши там монастир. Феодосій дав своє благословенні цій ідеї, і Мещеряков погодився.

Проте отцю Олександру не давала спокою відсутність інформації про місця сталінських злочинів. Наприкінці 1991 року він поїхав до Омська, де зустрівся з Ференцом Надєм, який пережив ленінградську блокаду і потім працював слідчим у кримінальних справах в Омську. Тоді він провів дослідження щодо трудових таборів на цій території.

Надь сказав, що табір поблизу Ачаїра був колонією-фермою, де ув’язнені вирощували овочі для вісімнадцяти інших таборів Омської області, в’язні яких будували підприємства, нафтопереробні заводи, житлові будинки та гідроелектростанції. Ці в’язні були здебільшого представниками інтелігенції — юристами, лікарями та вчителями. Вони вирощували овочі вручну, не маючи ні чобіт, ані теплого одягу для роботи під дощем і в морози. Медичної допомоги не було, і щодня вмирало до десяти осіб — від пневмонії, дистрофії та дизентерії. Проте табірне начальство цим не переймалося, бо щотижня до Омська прибували потяги з новоприбулими, тож населення таборів постійно поповнювалося.

Цей табір працював більше двадцяти років до того, як його знесли після смерті Сталіна, і за оцінкою Надя в могильних ровах у районі «Річкового» тепер перебували кістки приблизно 60 тисяч людей.

Коли було організовано цей радгосп, його робітники часто знаходили кістки, коли рили ями під фундаменти чи викопували колодязі, й ніхто не дивувався, коли бачив дітей, що гралися з кістками чи навіть черепами. Іноді жінки збирали ці кістки й ховали їх на сільському цвинтарі. Але селяни не намагалися знайти місця масових поховань або якось відзначити їх.

Повернувшись із Омська, отець Олександр став регулярно навідувати те місце братської могили, яке побачив чотири роки тому, коли його розкопав екскаватор. Одного разу він натрапив на жінку, яка огороджувала на тому місці ділянку під сад. «Тут не можна саджати, — сказав отець Олександр. — Тут поховані люди».

«Мені не дадуть землю в іншому місці, — відповіла жінка. — Якщо тут не можна, то я повішуся».

Переконаний у тому, що спорудження монастиря є нагальною духовною потребою, отець Олександр спробував зібрати гроші на цей проект. Він попросив своїх парафіян робити внески й розповів про плани щодо майбутнього монастиря в одній із передач омського радіо. «Людина може вважатися доброчесною лише тоді, коли вона пам’ятає тих, хто жив до неї, своїх предків, — сказав він. — У монастирі священики весь час читатимуть псалми й молитимуться за похованих у цьому місці, як і за всіх інших православних християн, що загинули в сибірських таборах. Монастир також збиратиме інформацію про сталінські табори в цій області й надаватиме її родичам загиблих».

Реакція на заклик отця Олександра була миттєвою. Люди приносили до єпархії гроші в конвертах. Одна жінка написала на конверті: «Я жертвую гроші, успадковані від бабусі. Вона померла, і я віддаю їх церкві». Інші пояснювали, що жертвують на спомин про родича або з нагоди шлюбу чи народження дитини.

Одного дня до дому отця Олександра прийшла жінка з коровою.

«Навіщо Ви привели корову?» — спитав він.

«Мій батько помер у таборі, — відповіла жінка і розплакалася. — Його кістки лежать тут. Нам дали дозвіл у колгоспі, й ми разом із доярками обрали найкращу корову».

Тридцятого жовтня 1991 року на місці братської могили зібралося сорок осіб, у тому числі митрополит Феодосій та отець Олександр. Небо було хмарне, над полями віяв крижаний вітер.

Присутні спостерігали, як отець Олександр і ще четверо священиків ставлять високого дерев’яного хреста на місці поховань. Митрополит Феодосій прочитав псалми й попросив Господа заспокоїти душі померлих, чиї рештки були тут поховані. «Ми молимося за мертвих на цьому світі, а вони моляться за нас на тому світі», — сказав він.

Раптом сірі хмари розійшлись, і люди закричали: «Дивіться, просвіт у небі!»

Отець Олександр повернувся до них. «Це знак Божий, — сказав він. — Буде монастир на цьому місці».

Звуки грому відлунювали в порожній Успенській церкві, й тоді стара Марія Апаліна хрестилася, а молодий бородатий священик продовжував читати вечірні молитви. Жовті свічки горіли в підсвічниках, і Апаліна дивилась, як інші старі жінки довкола неї слухають відправу — дехто зі сльозами на очах. Ще місяць тому церква була зачинена, тож це була перша відправа за двадцять один рік. Раптом над полями спалахнула блискавка, пішов дощ, потрапляючи через дах у церкву, а порив вітру задув багато свічок. І все ж таки для Апаліної це був один із найщасливіших днів у житті.

Думками вона повернулася до однієї сцени, свідком якої стала 52 роки тому. Був червень 1937-го, спекотний літній день, і Апаліна, на той час п’ятнадцятирічна дівчина, працювала на полі колгоспу «Доброволець» разом із іншими підлітками із села. Раптом вона почула звук церковних дзвонів. Кинувши роботу, діти побігли до церкви. Там уже зібралася велика юрба, а перед церквою стояло кілька військових машин.

На дзвіниці були чоловіки в одностроях, вони розбивали дерев’яні стійки дзвонів кувалдами, а потім скидали дзвони вниз. Більшість селян-чоловіків залишалися в полях, а жінки з натовпу кричали: «Що ви робите зі дзвонами?» Діти плакали.

Один із солдатів сказав, що зі дзвонів робитимуть зброю. Раптом на подвір’ї церкви з’явився Андрій Семенов, голова колгоспу. Він піднявся на дзвіницю, схопив кувалду і почав оскаженіло трощити одну зі стійок, але в своєму запалі сильно похитнувся й на очах у юрби втратив рівновагу та, дико смикнувшись, послизнувся й упав з п’ятдесятиметрової висоти на землю, загинувши на місці.

За кілька годин після цього на церкву повісили замок, замкнувши її назавжди.

Закриття церкви стало початком періоду релігійних утисків, який тривав в Інякині більше 50 років. Залишившись без церкви в селі, Апаліна та її батьки їздили на відправи до церкви в Боровому за 10 кілометрів — однієї з двох церков, залишених на весь Шиловський район із 52-тисячним населенням.

Керівництво колгоспу, в якому працювала родина Апаліних, примушувало колгоспників «добровільно», тобто безоплатно, відпрацьовувати один день по неділях. Учитель сільської школи напередодні релігійних свят попереджав дітей, щоби вони не ходили до церкви, а в Боровому вчителі та комсомольці всіляко дошкуляли учням, які намагалися відвідувати церкву.

Успенську церкву поступово руйнував час. Спочатку з неї прибрали ікони, потім зламали замок і розорили все всередині. Врешті не витримав дах і деформувалася підлога. Дерев’яні бані, які повільно порохнявіли, розхиталися під час сильної бурі й упали всередину церкви.

У 1980-х роках село Інякино майже втратило свою релігійність. Якщо когось із дітей помічали в церкві в Боровому, то висміювали перед усім класом за мракобісся й виключали з піонерів. Шестеро дітей Апаліної давно відмовилися ходити до боровської церкви чи до будь-якої іншої, і православні традиції зберігали лише вона сама та ще кілька літніх жінок, збираючись вдома одна в одної та читаючи молитви без священика на Великдень, Трійцю та Вознесіння.

Проте в 1988 році Апаліна з великим здивуванням побачила релігійних діячів, в тому числі патріарха Пімена, на телебаченні. Вона обговорила це з іншими вірянами в селі, й вони сказали, що читали в газетах про відкриття церков. Підбадьорені очевидними змінами в атмосфері, Апаліна та кілька інших вірянок пішли до голови колгоспу Віктора Романова з проханням про допомогу в отриманні дозволу на відкриття Успенської церкви. На подив Апаліної, Романов погодився.

За рік дозвіл на відновлення церкви було нарешті отримано, й до села прийшли зміни. Церква, побудована в 1793 році, стояла руїною. Зі стелі звисали колоди, підлога стала горбкуватою, більшість сходів прогнили. Всередині церква була заповнена гнилим деревом, соломою, горами насіння та всіляким сміттям. Проте Романов виділив на відновлення церкви гроші з колгоспного фонду, а десятки людей зголосилися добровільно допомогти. Обсяг робіт виявився величезним. Цілий місяць віряни витратили лише на прибирання сміття. Потім було заново покладено підлогу і споруджено нові сходи. Колоди, що звисали згори, прибрали.

У липні 1989 року було вже розчищено досить місця для служби, тож кілька бабусь принесли ікони, які переховували вдома десятиліттями, й прилаштували їх на кроквах. Священиком цієї громади був призначений отець Іван Мартен, і ось під час бурі та зливи відбулася перша відправа.

Минули місяці, колгоспники звикли до того, що в селі діє церква, й отець Іван почав вінчати та відспівувати, а Апаліна стала співати в церковному хорі. Спочатку дехто з колгоспників був незадоволений використанням колгоспних грошей на реставрацію церкви, але Романов, чия мати була дуже релігійною людиною, проігнорував ці нарікання. «Моє завдання — будувати, а не руйнувати», — сказав він.

Навіть учителі почали відвідувати відправи, а у вересні, перед початком навчального року, майже п’ятдесят дітей прийняли причастя. «Люди стали добріші один до одного, — говорила Апаліна. — Вони почали боятися Бога й непокоїтися через свої гріхи. Раніше люди були — як собаки. Не мали ні жалю, ні доброти. Люди стали ввічливішими. Раніше вони такими не були».

У щойно відновленій церкві горів у залізній грубці вогонь. Підлога була свіжопофарбована, на білих кам’яних стінах висіли ікони.

Світло похмурого дня сочилося крізь високі аркові вікна. Апаліна з хором співали заупокійні молитви, а селяни скупчилися навколо відкритої труни з 39-річною жінкою, що померла від раку. Отець Іван ходив вперед і назад із золотим кадилом, розносячи запах ладану. Присутні запалили свічки, немов освітлюючи шлях покійної до Бога. Батько померлої жінки плакав. Нарешті молоді люди з білими нарукавними пов’язками підняли труну на плечі й понесли її надвір, де очолили ходу селян навколо церкви.

Потім всі зібралися на дорозі. Тут були й старенькі, що ледь шкутильгали, як Апаліна, і малі діти. Духовий оркестр заграв жалобний марш, і всі пішли за труною, проводжаючи молоду жінку в її останній шлях на сільський цвинтар, до якого було близько двох кілометрів.

Після похорону Апаліна стала згадувати, як роками не мала навіть власної Біблії. «Тепер ми вчимо дітей закону Божому, — сказала вона, — і вони будуть іншими. Той, хто читає Біблію, знає, що буде. Я читаю Біблію, й мене ніщо не може здивувати чи налякати».

Потім вона замислилася над подіями останніх кількох років.

«Хто міг сподіватися на такі зміни? — сказала вона. — Але ж знов-таки — навіть янгол не може побачити Бога, то чому ми маємо на це сподіватися?»

Одного дуже холодного дня в березні 1990 року Володимир Хотко, засуджений за вбивство, вийшов на центр футбольного поля, щоби звернутися до своїх товаришів по колонії. Навколо нього зібралися півтори тисячі в’язнів колонії суворого режиму. «Нам щойно сказали, що дозволяють побудувати на території табору церкву, — сказав Хотко. — Допомагати нам ніхто не буде, але якщо ми знайдемо гроші, то можемо будувати».

Над натовпом запанувала тиша. Хотко вглядався в обличчя в’язнів — убивць, ґвалтівників, хуліганів і злодіїв. Більшість із них ніколи не чули про Десять заповідей, тим більше не дотримувались їх у своєму житті. Врешті-решт кілька в’язнів почали обходити натовп із відкритими наплічниками, й тут сталася несподівана річ. Спочатку кілька чоловіків, а потім майже всі полізли до кишень своїх тюремних курток і дістали звідти пом’яті купюри. Хтось давав п’ять рублів, хтось двадцять п’ять.

За півгодини Хотко назбирав 18 тисяч рублів. Цього було більш ніж досить для початку.

Задум побудувати церкву був складовою намагань Хотка реабілітувати себе через віру. Після закінчення школи в Ленінграді Хотко став працювати на Тракторному заводі ім. Кірова в Тихвіні, де став комсомольським ватажком, а у 25 років — головою профспілки. Здавалося, він приречений на подальше просування нагору, але в 1985 році він розлучився із дружиною. Спочатку це не мало негативних наслідків, але потім між колишнім подружжям стали відбуватися дедалі запекліші суперечки через їхню однокімнатну квартиру. Кілька разів вони намагалися владнати цю проблему, але безуспішно. Врешті-решт вони зустрілися на квартирі одного із друзів, де, як зазначалося в матеріалах судової справи, почали сперечатися. Атмосфера розпалювалась, і, спаленівши, Хотко почав жорстоко бити та штурхати колишню дружину ногами. Коли він це вгамувався, вона була мертвою.

Ці вбивчі для дружини Хотка удари розбили і його власне життя. Його заарештували та посадили до ленінградського СІЗО, де він за кілька днів намагався повіситися. Оговтавшись після спроби самогубства, він дізнався, що дві тисячі працівників його колишнього заводу підписали петицію з вимогою смертної кари для нього. Суд відбувся в грудні 1986 року, й Хотка присудили до тринадцяти років колонії суворого режиму.

Для колишнього комсомольського діяча переїзд до трудової колонії № 5 був переходом в інший світ. До того Хотко ніколи не мав проблем із законом, ніколи не притягувався до відповідальності за насильство. З іншого боку, завдяки праці на заводі ім. Кірова він мав технічний досвід, і це означало, що він може бути корисний в економічній діяльності колонії. Його призначили бригадиром у будівельний цех. Сім днів на тиждень і дванадцять годин на день він ремонтував майстерні та бараки колонії.

У перші роки перебудови табірний режим трохи змінився. До того ув’язнені могли звертатися до представників адміністрації лише «громадянине начальнику», а розмовляти з ними лише щодо табірних правил. Якщо на в’язні бачили хрест, його зривали з шиї. Проте навесні 1988 року з’явилися ознаки лібералізації. В’язням уперше дозволили звертатися до тюремників по імені, а іноземцям — відвідувати табір. Водночас колонію відкрили для священиків.

Спочатку з тих, хто намагався поговорити зі священиком, глузували. Проте із часом ставлення змінилося. В’язні побачили, що священики є єдиними з відвідувачів колонії, з якими можна зустрітися й обговорити свої проблеми. Для багатьох цінним виявилося те, що священику можна довіряти, що він нікому не розповість про те, що почув.

Минали місяці, й Хотко почав відчувати докори сумління через убивство дружини. Він переживав за свою маленьку дочку і сподівався, що її захистить якийсь янгол-охоронець.

Священики принесли до колонії примірники Біблії, і Хотко почав її читати. Він побачив, що вона вчить доброті. Кримінальний кодекс не давав йому такого уявлення про правильне та неправильне, і водночас у Святому Письмі йшлося про те, що гріх можна спокутувати, а грішник може здобути прощення.

З Ленінградської духовної семінарії до колонії приїхав отець Володимир Сорокін і почав правити служби в табірному клубі. Поступово довкола отця Володимира сформувалася група з приблизно сорока в’язнів, включно з Хотком, і вони стали регулярно відвідувати служби.

Це відвідування церковних відправ змінило Хотка. Він зрозумів, що в глибині душі не є атеїстом, і з гіркотою згадував, як вірив у марксизм-ленінізм і вчив цього інших. Віру в марксистську ідеологію втратили й інші в’язні, в тому числі колишні чиновники, засуджені (на їхню думку, несправедливо) за обвинуваченням у корупції.

Свої почуття Хотко обговорював із в’язнями, і зрештою разом із ще п’ятьма особами звернувся до начальника табору Сергія Матюхіна з проханням дозволити побудувати церкву.

Матюхін був здивований цим проханням і спочатку відмовив. Однак шість в’язнів написали клопотання до Ленінградського управління МВС, і в лютому 1990 року Матюхін сказав їм, що вони можуть спробувати. Однак він наполіг на тому, щоби церква не мала хрестів, дзвіниці та дзвонів.

Даючи дозвіл, навіть із такими обмеженнями, Матюхін піддавав себе певному ризику. В країні правили комуністи, а порядок у таборі забезпечував його «оперативний відділ», пов’язаний із КДБ. Цей відділ був загрозою не тільки для ув’язнених, а і для ліберальних членів адміністрації колонії. Проте Хотку був потрібен лише офіційних дозвіл. Він не сумнівався, що КДБ недовго терпітиме спорудження церкви на території колонії, тому негайно почав змагання із часом.

У березні 1990-го Хотко і ще п’ятеро в’язнів із дозволу Матюхіна організували збори ув’язнених, під час яких зібрали 18 тисяч рублів. Потім доручили Тимурові Хурієву, який був архітектором за фахом, розробити проект церкви й домовилися з Матюхіним про те, що будівельники з будівельного цеху використовуватимуть у неробочий час табірну техніку, зокрема трактор, екскаватор і кран.

І ось нарешті, коли в червні 1990 року в’язні вже могли розпочинати будівництво, до колонії прибув митрополит Ленінградський Олексій II освятити закладення першого каменя у фундамент майбутньої церкви. Для багатьох в’язнів це була перша в житті присутність на церковній відправі.

Того ж вечора Хотко, щоби не гаяти часу, зібрав будівельників, і вони всю ніч забивали копром бетонні палі під каркас церкви. Друзі привозили в’язням на своїх легкових і вантажних машинах цеглу. В літні місяці будівельна бригада працювала майже до світанку. Підвалини церкви поступово росли.

Успіхи в’язнів у будівництві церкви розгнівали оперативний відділ. Хотка викликали й наказали як бригадиру не надавати людей і матеріалів для спорудження церкви. Коли він відмо-

вився виконувати цей наказ, то попередили, що його та інших ініціаторів цього проекту відправлять до сибірських чи уральських трудових колоній.

Хотко знав, що найменша зміна політичного клімату дасть змогу оперативному відділу виконати свою погрозу. І все ж таки робота над церквою тривала.

Оперативний відділ неодноразово відмовляв вантажівкам із цеглою у дозволі на в’їзд на територію табору, змушуючи Хотка звертатися до Матюхіна. Врешті-решт співробітники відділу поїхали до місцевої цегельні й конфіскували 13 тисяч цеглин, призначених для церкви, які були вже оплачені в’язнями. Їх було повернуто лише після того, як про цей інцидент розповіли ленінградські телерепортери, попереджені отцем Володимиром.

Остаточне розв’язання цього конфлікту настало зі смертю патріарха Пімена й обранням на його місце Олексія II, який почав розповідати про будівництво цієї церкви в інтерв’ю місцевій та центральній пресі. Розлоге публічне висвітлення цієї теми зв’язало руки оперативному відділу, і, нехтуючи залякуванням, в’язні прискорили роботу над церквою і навіть задумали доповнити її хрестами, дзвіницею та дзвонами.

У квітні 1991 року було завершено спорудження основної частини церкви, й з Ленінградської духовної семінарії приїхали іконописці з іконостасом для вівтаря.

Однак коли почали роботу над дахом, ціни в СРСР за «сприяння» прем’єр-міністра Павлова підскочили втричі, й в’язням забракло грошей. Проект врятували двоє колишніх в’язнів, які стали бізнесменами й пожертвували на будівництво відповідно 100 та 500 тисяч рублів. Незабаром після того Олексій II організував передачу церкві чотирьох дзвонів і двох тонн міді для покриття бань.

У квітні 1992 року на бані було встановлено два позолочених хрести, подарованих духовною семінарією, а 11 вересня церква відчинила свої двері.

Бані, дзвіниця і хрести церкви здійнялися над сараями, бараками та майстернями колонії. Відправи проводили тричі на день, їх відвідувало до двохсот осіб.

У жовтні 1992 року Олексій II звернувся до президента Єльцина з проханням помилувати Хотка. «Ті, хто створив диво будівництва цієї церкви, — написав він у листі до Єльцина, — заслуговують на звільнення».