Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

12 КОРІННЯ ФАНАТИЗМУ

Якось увечері, коли я засидівся допізна в редакції газети Financial Times, мені зателефонував Михайло Бердников, який попросив мене зустрітися з ним у центрі Москви, вдома в однієї жінки, яку він лікував. Я вийшов із редакції й на початку 12-ї години ночі прибув до старого будинку, де в темному кам’яному вестибюлі висіла розбита люстра, а довгий ряд синіх поштових скриньок біля мармурових сходів свідчив про те, що цей будинок перетворився на «мурашник» із комунальних квартир.

На вході до квартири 16 якийсь молодий чоловік сидів із цигаркою в потертому кріслі, а неподалік стояла й розмовляла по телефону жінка в халаті. Мене зустріли Михайло та Петро Резниченко. Вони провели мене довгим коридором і відчинили двері до вузької кімнати. Там, на ліжку біля стіни, затиснутому між нічним столиком і шафою, я побачив сиву голову на брудній подушці. Стара жінка намагалася підвестись, і я розгледів роззявлений рот із пожовклими зубами, гладкі щоки та лагідні сірі очі.

Я підійшов до ліжка, і Ганна Ізраїлевна, приятелька Бердникова, простягнула тверду руку й потиснула мою. Вона попросила Бердникова допомогти їй сісти, і Резниченко поклав її ліву руку в пов’язку.

«Вибачте, — сказала вона, — це не від розпущеності, а через хвилювання від присутності нової людини». Ганна Ізраїлевна сіла з Михайловою допомогою, і я зрозумів, що вона мимоволі помочилася в ліжко.

Я відвернувся й став роздивлятися маленьку кімнату, в якій було щось затишне. Шафи були забиті особистими речами Ганни Ізраїлевни, а згори лежали ще й купи книжок. На столах стояли пляшечки з ліками, на електричній плитці закипав чайник. Я сів на стілець біля ліжка.

«Я глибоко шаную Англію, — почала вона, — за природну порядність англійського народу».

Я перервав її та пояснив, що я американець.

Повагавшись, вона додала, що Америку теж шанує. «Але, — продовжувала вона з певним наголосом, — Ви не можете зрозуміти того, що розуміємо ми в Росії. Можливо, Вам відомо, що від 5 до 10 мільйонів людей загинуло під час колективізації, ще 20 мільйонів — під час війни, а ще 20 мільйонів ми вбили самі, але зрозумійте мене правильно — Ви можете лише з подивом спостерігати, Ви не здатні зрозуміти, що це означає, бо Заходу бракує духовності, щоби збагнути, що тут відбувалося».

Її почало мимоволі лихоманити, а підборіддя затремтіло.

«Ви на Заході настільки переймаєтеся матеріальним збагаченням, що самі гарантуєте своє духовне зубожіння. Люди тут страждали, ми майже нічого не маємо, але із цими стражданнями прийшло розуміння, якого у вас, західних людей, не буде ніколи, бо ви не жили так, як доводилося жити нам».

«Міша, — покликала вона тихо, і Бердников підійшов до неї. — Вибач мене, я дуже втомилася». Бердников допоміг їй знову лягти. Вона зітхнула, і я зрозумів, що її слабкість змушує нас завчасно завершити бесіду. Я підвівся, й Ганна Ізраїлевна вимовила: «Сподіваюся, я Вас не образила тим, що сказала... Зробіть таку ласку, дозвольте Вас поцілувати». Я схилився, й вона поцілувала мене в щоку. «Будьте здорові, приходьте ще».

Палке бажання жити заради ідеалу було характерним не лише для окремих людей у Радянському Союзі. Прагненням до якогось вищого сенсу життя відзначалися люди з усіх верств суспільства. Саме це зробило радянських громадян довірливими й жертовними, психологічно далекими від прагматизму меркантильного Заходу.

У перші роки свого життя в Радянському Союзі я часто замислювався про те, чому атеїстичний комунізм переміг у Росії — країні, яка колись вважалася ледь не найрелігійнішою в Європі. Але що довше я там жив, то більше переконувався, що це не парадокс, а історична невідворотність: люди, для яких давно втратило свою цінність моральне судження окремої людини, одного дня вивільняються з ментальних кайданів месіанської релігії, щоби вдягти кайдани месіанської ідеології.

Російське життя, з його інтенсивністю симпатій та антипатій, відсутністю почуття особистої відповідальності, але також здатністю до самовідданості та самопожертви, перебуває на більш високому рівні емоційної напруги, ніж життя на Заході, де повага до свободи, що спирається на традиційне визнання етичної трансцендентності, здатна справляти стримуючий вплив на мирські конфлікти.

Радянські громадяни були учасниками постійного пошуку якогось духовного виправдання свого короткого і часто злиденного життя. Але цей пошук не мав нічого спільного із трансцендентністю, бо вони шукали якогось єдиного джерела абсолютної істини й очікували, що вона буде ясною, незаперечною й подарованою їм тут, на землі.

Люди зі світським світоглядом шукали якоїсь інтелектуальної системи.

Якось увечері я пішов до Геннадія Шиманова, російського націоналіста з антисемітськими та антидемократичними поглядами. На моє прохання він описав свою еволюцію.

Шиманов розповів, що все почалося на початку 1960-х. XX з’їзд партії викрив злочини Сталіна, і після багатьох років ґвалтування матеріалістичною ідеологією цього режиму люди почали шукати якийсь ідеал, що міг би вказати їм шлях до кращого життя. Одним із виявів цього пошуку були читання віршів на площі Маяковського, в яких брали участь багато людей, що пізніше стали відомим дисидентами.

У той самий час в Історичній бібліотеці в Старосадському провулку можна було прочитати праці російських філософів-емігрантів, які влада не потурбувалася прибрати з полиць, вважаючи їх цікавими лише вузьким фахівцям.

На тлі всієї цієї атмосфери Шиманов вирішив шукати істину, а знайшовши — організувати згідно з нею все своє життя. Він був атеїстом і матеріалістом, але, як і інші, одного дня відкрив для себе Історичну бібліотеку й почав читати Кропоткіна, Бердяєва, Мережковського, Достоєвського, Шекспіра та Булгакова. Він читав навіть тоді, коли майже не мав що їсти, й поступово, під впливом Достоєвського та російських релігійних філософів, дійшов висновку, що якщо в житті взагалі є сенс, то джерелом цього сенсу є не марксизм-ленінізм.

Шиманов жив у одному з дворів Потапівського провулку в прибудові, зведеній ще його дідусем, куди став запрошувати декого з інших читачів Історичної бібліотеки. Згодом там був представлений широкий асортимент персонажів: філософи, ділки чорного ринку, авантюристи, гомосексуалісти, бандити.

Люди, які жили у Шиманова, утворили таку собі вільну спільноту. День у них починався зазвичай у московських кафетеріях, де хліб до страв подавали безкоштовно. Як правило, хтось замовляв одну страву, і її ділили на шістьох. Потім група вирушала до Історичної бібліотеки, проводила день за читанням і поверталася до Шиманова, де розмови точилися до третьої години ночі. Спали на тому, що було: на ліжках, розкладачках, диванах.

Одним із тих, хто потрапив до цієї компанії, був Юрій Самойлов, який сказав, що провів десять років на Колимі за участь в антирадянській організації. Самойлов був ерудитом, не мав грошей і виявився чарівним. Він усім розповідав, що після десятьох років на Колимі ні в що не вірить і заявляв, що найважливіша річ у житті — це робити гроші.

Свої принципи Самойлов намагався втілити в життя. Групу московських письменників і філософів він запевнив, що може добути в Ташкенті морфій, перевезти його на північ, на Колиму, де багато наркоманів, і в такий спосіб отримати величезний прибуток. Потрібні лише гроші для закупівлі морфію. Чари Самойлова і перспектива участі в прибутку зробили свою справу, і письменники дали йому грошей. Він зібрав 30 тисяч рублів, а потім зник, і більше про нього нічого не чули.

Із послабленням репресій у Москві з’явилася певна кількість квартир, де збиралися люди, не згодні з офіційною ідеологією. Однією з них була квартира вчителя математики Юрія Мамлеєва, іншою — квартира Олени Строєвої, куди приходили іноземці в ті часи, коли вони майже не мали змоги зустрічатися зі звичайними радянськими громадянами. У цих квартирах можна було зустріти католиків, фашистів, гомосексуалістів, поетів, художників, сюрреалістів. Туди навідувався Олександр Єсенін-Вольпін, який був на той час анархістом, а також багато хто з тих поетів, що читали свої вірші на площі Маяковського.

Шиманов познайомився з Мамлеєвим в Історичній бібліотеці в той час, коли ще не визначив власні погляди. Мамлеєв відрекомендувався йому як ідеаліст і послідовник Канта. Коли Шиманов сказав, що є матеріалістом, але не марксистом, йому здалося, що Мамлеєв подивився на нього зі справжньою ненавистю.

Мамлеєв писав оповідання про боротьбу добра зі злом, в яких добро завжди перемагало, але в результаті знайомства із Самойловим, який узяв у нього велику суму грошей, в ньому відбулася певна зміна. Мамлеєв почав писати оповідання, в яких висміював добро в світі. Він заявив, що Бог — його особистий ворог, і спробував винайти власну релігію, яку назвав «яйністю» — від слова «Я». Головна настанова цієї віри полягала в тому, що він сам є єдиною реальною річчю в світі, а все решта — це його враження. Шиманов спитав, чи означає це, що, розмовляючи з ним, Мамлеєв насправді розмовляє сам із собою, але той уникнув відповіді.

Шиманов намагався навчитися чогось у кожного стрічного. Одним із постійних відвідувачів Історичної бібліотеки був Лев Барашков, прихильник Ніцше та Чаадаєва. Він виступав за абсолютний індивідуалізм і не визнавав жодної моралі. Іншим членом гуртка був Ілля Барашков, який приходив додому до людей в нацистському однострої, вільно говорив німецькою та знав промови Гітлера напам’ять. Пізніше він став старообрядцем і відпустив бороду. Була ще група містиків, які цікавилися східною філософією, який та переконували одного молодого художника приєднатися до них.

У країні, яка поволі оговтувалася після років сталінізму та матеріалізму, містикам вдавалося переконати людей, наприклад, у тому, що тигр Чандра в Московському зоопарку є одним із втілень Будди й що можна отримати від нього якесь вище знання, якщо невідступно дивитися йому в очі. Користуючись щирістю та сприйнятливістю цього художника, містики відряджали його до зоопарку, де він годинами стояв на холоді й дивився на Чандру, тоді як вони розважалися з його дружиною.

Шиманов познайомився також із Костянтином Пучковим. Це був студент-філолог, що йому одного разу наснився сон, в якому він нібито побачив істину, але, прокинувшись, не міг згадати, що це було. Потім цей сон повторився, але він теж не зміг його запам’ятати. Третього разу він знову відчув себе вночі віч-на-віч із істиною, зусиллям волі примусив себе прокинутись і, запаливши сірника, записав щось на звороті пачки цигарок, а потім заснув знову. Наступного ранку він прочитав на пачці: «Запах гасу». Ось у чому полягала «істина».

У Пучкова були великі, задумливі карі очі та мрійливий вираз худорлявого обличчя. Він мав приємні манери й гарно розмовляв англійською мовою. Дізнавшись про зміст свого сну, він вирішив, що єдиний спосіб знайти істину — це цілком присвятити себе їй та відмовитися від звичайного життя. Він кинув інститут, залишив свій дім і став волоцюгою, ночуючи на сходових клітках тоді, коли не вдавалося заночувати у друзів. Він припинив їсти, але зберігав свої приємні манери, що становили різкий контраст із його способом життя та мертвотною зовнішністю. Час від часу він працював і навіть примудрявся виконувати якісь випадкові переклади, але щось потойбічне міцно тримало його в полоні. Наприкінці 1960-х років він влаштувався на роботу сторожем на березі річки у Володимирській області. Одного ранку його не знайшли на посту, а за кілька днів його тіло виловили з річки. Причина смерті залишилася невідомою.

Москва 1970-х і 1980-х років була містом, наповненим усілякими цілителями, йогами, кришнаїтами, парапсихологами, послідовниками різних гуру та прихильниками культу живої природи.

Одним із найзнаменитіших гуру був Порфирій Іванов, відомий також як Учитель. Він був майже двометрового зросту, мав надзвичайно широкі плечі й довгу білу бороду, яку не стриг багато років. Ще в молодості Іванов виявив у своїх руках якусь силу і зрозумів, що може використовувати її для лікування людей. Саме в той час він почав також ходити майже без вбрання. Одного разу, коли він сидів на верхівці пагорба, в нього виникло видіння. Він побачив величезну, довгу змію, що стала звиватися, й зрозумів, що змія — це світове зло й що все зло в світі походить від того, що людина ображає природу.

У 1930-х роках Іванов об’їздив усю Росію, одягнений у самі лише труси, навіть у сильні морози. Секта євангелістів-флагелантів (самобичувальників) знайшла його в якомусь селищі на Північному Кавказі. До того вони роками блукали в пошуках «голого Бога». Флагеланти забрали його до свого села Боги в Ростовській області, яке після війни було перейменовано в Ново-Кондручі.

Нікому точно не відомо, хто із зовнішнього світу першим відкрив Іванова. Але його стали регулярно відвідувати люди, й згодом він розробив певну систему настанов. Він проповідував єдність людини з природою та теплоту людських стосунків. Він рекомендував своїм учням — як ростовським студентам, так і московським і ленінградським інтелігентам — не менше 20 хвилин на день стояти на землі босоніж, двічі на день митися холодною водою, поститися впродовж 4 годин по середах і 72 годин з п’ятниці до неділі. Він ніколи не вживав слова «Бог». Він завжди говорив, що радиться з природою, і розповідав про різні дива, які траплялися з людьми під впливом природи.

Впродовж багатьох років люди з навколишніх селищ приходили до нього лікуватись, і завдяки цим цілительським здібностям слава Іванова ставала дедалі гучнішою. У 1970 році його поклали до психіатричної лікарні, звідки випустили лише в 1974-му, після того, як його учні зібрали достатньо грошей, щоби купити головному лікарю кольорового телевізора.

Щороку на радянський День учителя сотні людей із сусідніх селищ і учні Іванова з усієї країни збиралися на пагорбі біля Ново-Кондручі, щоби послухати його проповіді та отримати поради. У 1978 році Іванов приїхав до Москви, щоби поговорити з директором Московського онкологічного центру на Каширському шосе. Він привіз із собою листи тридцятьох хворих, які писали, що він вилікував їх від раку. На вулиці в той день був тридцятиградусний мороз, а Іванов ішов засніженими вулицями босоніж, одягнений лише в труси. Лікарі в центрі відмовилися з ним розмовляти, але директор зрештою сказав йому: «Одягніться, і я з Вами поговорю».

«Як я можу одягнутися? — ображено сказав Іванов. — Я є голою сутністю».

1979 року, коли сотні людей зібралися в День вчителя в Ново-Кондручі, щоб висловити свою пошану, власті в Ростові, які певний час терпіли Іванова і вважали його нешкідливим сільським диваком, вирішили, що ситуація зайшла надто далеко і утворилася нова секта. Селище оточили солдати і розсіяли натовп.

У свої останні роки «старі більшовики» часто зустрічалися в санаторії ім. Леніна поблизу підмосковної станції Кратово та в лікарні № 60 на бульварі Ентузіастів. Однією із таких старих більшовичок, з історією життя якої я познайомився, була мати А. І. — сором’язлива жінка з тихим голосом, абсолютна віддана ідеям марксизму-ленінізму.

А. І. підозрював у своїй матері якийсь природний фанатизм. Коли її брат помер у Білорусі від туберкульозу, вона так за ним побивалася, що їла з братової тарілки, щоби теж заразитися цією хворобою (вона і справді заразилася й урятувалася лише завдяки тому, що її як комсомолку відправили лікуватися до спеціальної лікарні в Криму). Молодою жінкою вона брала участь у «класовій боротьбі на селі».

У 1930-х роках мати А. І. стала викладачем суспільних наук в одному із московських інститутів. Вона була така віддана марксизму-ленінізму і така байдужа до навколишнього життя, що подекуди забувала і про власний добробут, який міг би бути кращим, якби вона не так серйозно сприймала цю доктрину. Одного разу, коли на партійних зборах обговорювали один із теоретичних внесків Сталіна, вона підвелась і заявила, що сказане Сталіним не є чимось новим, а лише іншим формулюванням відомого положення. Вона нікому, навіть Сталіну, не збиралася дозволяти викривлювати марксизм. І лише тому, що її колеги не донесли на неї, вона уникла арешту.

Мати А. І. не відкидала Сталіна, поки він був живий, але викриття його злочинів на XX з’їзді КПРС дозволило їй знайти пояснення тим сумнівам, які раніше доводилося витісняти зі свідомості, і зрештою вона цілком схвалила викриття Хрущовим культу особистості. Втім, це не вплинуло на її віру в комуністичну доктрину.

Періодично в її інституті з’являвся з переліком контрольних питань молодий партійний функціонер із райкому, який не знав про марксизм майже нічого. Він мав оцінювати якість викладання нею предмета, якому вона присвятила все своє життя. І вона демонструвала перед іншими його непроглядне невігластво.

Мати А. І. мала схильність до фантазій. Наприклад, жодний реальний досвід не міг змінити її віру в священні якості радянського робітника. Коли А. І. згадував висловлювання Солженіцина, який назвав Радянський Союз «брехнею, що стала способом життя», вона казала: «Він робить такі заяви лише тому, що не вірить у робітничий клас». Якщо в квартирі з’являвся п’яний слюсар, який вимагав хабара за виконання потрібної роботи, вона бачила в ньому не те, чим він був насправді, а лише яскравого представника міжнародного пролетаріату.

Григорій Сергійович Н., ще один старий більшовик, був членом партії з квітня 1917 року і брав участь у революційних подіях на Уралі. Він щодня читав газету «Правда», а також виписував місцеву, свердловську газету. Заради кращої поінформованості він слухав «Голос Америки», «Бі-Бі-Сі» та інші іноземні радіостанції, а також щовечора дивився по телевізору програму «Время». Вся ця інформація допомагала йому робити висновки про ситуацію в світі, і він регулярно писав до ЦК листи з порадами щодо радянської зовнішньої політики.

У 1985 році Григорій Сергійович надав наступні пропозиції.

Польський уряд не повинен платити жодних відсотків по своїх західних кредитах. Відмовитися повертати основну суму кредиту важко, але відсотків Польщі не слід сплачувати однозначно.

Вирішенням проблеми Афганістану має стати організація комсомольських бригад для боротьби з пакістанською агресією — «добровольців», як їх називали під час Громадянської війни в Іспанії.

У західній півкулі Радянський Союз має розмістити свої ракети на Кубі та в Центральній Америці. Він має також намагатися домовитися з Канадою. Адже США дружать із Туреччиною і тримають свої ракети поблизу радянського кордону.

Григорій Сергійович пишався кожним натяком на свій статус і показував гостям листа з подякою, отриманого ним із ЦК у відповідь на перший написаний ним лист, але його непокоїло те, що на другий лист він так і не отримав відповіді.

Софія Магарик народилася в Ризі й вивчала медицину в Петрограді. В 1917–1918 роках вона працювала в Латвії у підпіллі для більшовицької партії, а потім, у 1918-му, повернулася до Росії, де під час Громадянської війни була медиком-волонтером. У 1934 році її виключили з партії за роботу в латвійському комуністичному підпіллі, й це, мабуть, врятувало їй життя. Коли почалися чистки, вони були спрямовані саме проти членів комуністичної партії.

Після смерті Сталіна Софія повернулася до партії. Її син Володимир намагався розпитувати її про чистки, але вона відмовлялася розповідати. Він питав, як вона могла знову вступити до партії, яка завдала їй стільки страждань, але на це запитання вона не бажала відповідати. Незважаючи на свою стриманість, Магарик серйозно ставилася до своїх партійних обов’язків. Вона регулярно відвідувала партійні збори, й після виснажливої дворічної боротьби їй відновили безперервний партійний стаж. Вона продовжувала читати Маркса та Леніна та спогади старих більшовиків і висловлювала повагу до Леніна.

Особливо пробудила в Софії відчуття належності до партії одна подія. У 1967 році відзначали п’ятдесяту річницю революції, і всім було відомо, що із цієї нагоди люди, які зробили внесок у заснування радянської держави, отримають нагороди.

Софія рідко говорила про щось, пов’язане з партією, але тут вона кілька разів нагадала синові про вручення нагород, яке має незабаром відбутися. Вона вважала, що з урахуванням її дореволюційної діяльності в підпіллі, участі в Громадянській війні медиком-волонтером і 50 років бездоганної роботи лікаркою, яка врятувала від смерті сотні дітей, вона заслуговує на найвищу нагороду — орден Леніна.

Напередодні ювілею революції Софію викликали до райкому партії і вручили «Знак пошани» — найнижчу нагороду. Зазвичай ним нагороджували старих більшовиків, навіть тих, хто вступив до партії набагато пізніше, і з часом утворилася певна система, згідно з якою старих більшовиків-євреїв нагороджували «Знаком пошани», а росіян — орденами більш високого ґатунку.

Коли Софія повернулася додому, вона нічого не сказала, але з виразу її обличчя син зрозумів, що вона глибоко засмучена. Один із друзів зателефонував їй і спитав: «Ну що, отримала єврейський орден?»

Софія ще довго залишалася пригніченою. Вона нічого не казала, але її смуток відбивався в її голосі та виразі обличчя. Вона знала, що заслуговує на орден Леніна. Попри всі скрутні роки вона залишалася вірною і непохитною комуністкою. Вона ніколи не висловлювала власних сумнівів і продовжувала брати участь у партійних зборах, і тепер, 71 рік, їй хотілося якогось знаку визнання, а вона його так і не отримала.

Становище старих більшовиків було дуже добре знайоме одному сивому чоловікові в Москві, який у 1930-х роках обіймав високу посаду в радянському уряді. Завдяки щасливому квитку в цій «лотереї», за його власним висловом, він уник розстрілу під час чисток. Його заарештували в 1939 році, й він провів багато років у таборах, вийшовши з ГУЛАГу тільки після смерті Сталіна. Цей колишній чиновник іноді розповідав про відданість старих більшовиків марксизму-ленінізму.

«Коли людина втрачає віру в своє минуле, — казав він, — вона подекуди починає шукати якусь рятівну соломинку. Для багатьох старих більшовиків такою соломинкою є партія. Вони відчувають бажання “повернутися до Леніна”, як вони самі кажуть. Вони намагаються аналізувати поточну ситуацію з погляду того, як зробив би Ленін, і зазвичай доходять висновку, що, попри все, мають служити державі, створеній Леніним».

За словами цього колишнього високопосадовця, багато хто зі старих більшовиків намагався переглянути свої переконання, але вони майже завжди зупинялися перед критикою Леніна та Жовтневої революції. «Один зрікається Сталіна, — говорив він. — Інший — Сталіна та деяких дій Леніна. Насамперед Сталіна звинувачують у тому, що він знищив старих більшовиків».

Цілком підпорядкувавши свої життя вимогам цього руху, старі більшовики не могли зректися марксизму-ленінізму, не визнавши, що все їхнє попереднє життя було помилкою. І цю дилему вони певною мірою нав’язали всій країні. Знайти в собі сили на таке визнання вдалося дуже небагатьом із них.

«З цими людьми неможливо розмовляти, — продовжував колишній посадовець. — Вони немов платівка, яку заїло: повторюють шизофренічні зауваження, що не мають жодного стосунку до реальності. Тепер люди дедалі більше згадують своїх колег, членів родини чи друзів, які були заарештовані або вбиті. Згадують їхні обличчя, суперечки з ними, намагаються довести самим собі, що під час чисток робили лише те, що могли зробити. Кажуть, що справа революції не завершена, поки інші, на межі старечого маразму, щось верзуть про “судові помилки”».

Віряни шукали див...

О 5-й годині холодного осіннього ранку в листопаді 1981 року я вийшов із потяга «Москва — Великі Луки», пройшов через порожню залу очікування й опинився на великій площі. Я приїхав сюди, щоб щось дізнатися про диво, яке нібито сталося тут понад двадцять років тому.

Навколишні ліси вже вимальовувалися силуетом у синьому світанку, коли я пройшов через місто, що спало, перетнув дерев’яним мостом річку Ловать і нарешті опинився серед рублених будиночків, між якими ґрунтова дорога вела до невеличкого пагорба, а на півшляху до пагорба стояла православна церква.

У Москві отець Сергій Желудков розповів мені таку історію. У 1959 році, під час хрущовської антирелігійної кампанії, у місті Великих Луках молода дівчина, яка вважала себе калікою на все життя, знову почала ходити після того, як помолилася перед каплицею Ксенії Блаженної на Смоленському цвинтарі в Ленінграді. Дівчину звали Ніною Новіковою. Їй було років 18, вона була паралізована і багато років могла пересуватися лише на милицях. Вона часто страждала від болю, і подекуди їй доводилося цілими днями лежати нерухомо. Дівчина, мабуть, зовсім утратила би надію на те, що колись ходитиме, якби група вірян не умовила її поїхати до Ленінграда і помолитися про одужання перед каплицею.

Ніна поїхала до Ленінграда тієї самої осені й помолилася. І диво сталося! Проживши все своє попереднє життя паралізованою, вона раптом змогла ходити. Повернувшись до Великих Лук, вона вже ходила без допомоги, на радість вірянам.

Однак видовище Новікової, яка ходить без милиць у розпалі хрущовської антирелігійної кампанії, спричинило паніку серед місцевих партійних чиновників. Ніну викликали до КДБ, де від неї зажадали заяви, що її вилікували лікарі. Співробітник КДБ, який її допитував, наказав їй зняти хрестик. Коли вона відмовилася, він ударив її по обличчю. Один із великолукських священиків написав Хрущову листа, де поскаржився на переслідування Новікової, але це призвело до того, що священика звинуватили в наклепі.

Повітря було пронизливо вологим, а церква та прилеглий до неї цвинтар потопали в чагарниках і деревах. Похмуру тишу порушувало лише туркотіння голубів на дзвіниці та на похилому даху церкви.

З першими променями денного світла стало ясно, що день буде хмарний. Довкола церкви не було жодних ознак життя. Однак за кілька хвилин до восьмої з усіх напрямків почали підходити бабусі в чорних пальтах і хустках, дехто згорблений, хтось із палицями. Вони зупинялися, щоби низько вклонитись і перехреститись, а потім шкандибали до церкви пошарпаною цегляною стежкою.

О 8-й годині церковний двір знову спорожнів, і я ввійшов до церкви. Там у напівтемряві віряни купували свічки, й скоро сотні запалених свічок віддзеркалилися в десятках ікон, вкритих захисним склом. Лагідні старенькі цілували це скло, низько схилялись і цілували підлогу церкви, перш ніж зібратися перед вівтарем в очікуванні початку богослужіння.

Служба тривала дві години, а по її завершенні багато хто з вірян ставав на коліна і торкався лобом підлоги, й лише потім виходив на подвір’ я.

Хоча починався дощ, віряни не поспішали розходитись, і я став підходити до декого і питати, чи знають вони щось про молоду дівчину-каліку, яка зцілилася після молитви перед каплицею Ксенії Блаженної в Ленінграді.

Одна із жінок сказала, що їй нічого не відомо ні про яке дивне зцілення. Священик теж сказав, що ніколи не чув про це. Один із чоловіків, присутніх на службі, сказав, що нічого подібного тут не траплялось. Юрба почала розходитися.

Тут я помітив одну маленьку, згорблену та трохи косооку жінку зі зморшкуватим обличчям і спитав у неї, чи знає вона про паралізовану дівчину, яка колись жила у Великих Луках і дивним чином почала ходити.

«Ви маєте на увазі Ніну, — спитала вона, притримуючи під підборіддям кінці сірої хустки, — дівчину, що ходила на милицях?»

«Так, — підтвердив я, — саме цю дівчину я маю на увазі».

«Так-так, це Ніна Новікова. Її не бачили тут багато років».

Старенька замовкла, немовби намагаючись щось пригадати. «Ніна була добра дівчина, — сказала вона, — але вони не залишили б її в спокої. Вона ходила до цієї церкви».

«Коли? Після зцілення?»

«Так. До того ніколи не ходила, ніхто її тут не бачив».

Я попросив стареньку присісти зі мною на одну з дерев’яних лавок, але коли ми сіли, з іншого боку від мене на лавку сіла жінка з круглими рожевими щоками та сивими вусиками. Я спробував продовжити бесіду зі старенькою, але нова сусідка смикнула мене за руку і, привернувши в такий спосіб мою увагу, почала розповідати мені про чудесне зцілення, здійснене якоюсь чаклункою в Одесі.

Не зовсім розуміючи, навіщо вона мені все це розповідає, я спитав у жінки, чи знає вона щось про дівчину на ім’я Ніна Новікова.

«Ні, — сказала вона, — я ніколи нічого про неї не чула». І пильно на мене подивилася.

«Чому Вас цікавить ця справа?» — спитала вона.

«Просто цікаво», — відповів я.

«О, ні, — промовила вона, гримасуючи й смикаючи волосини на підборідді, — з простої цікавості так не випитують».

У кожній радянській церкві були інформатори, й у кмітливому погляді цієї жінки було щось специфічне. Я повернувся до неї спиною і став слухати тендітну стареньку.

«Як Ви зреагували, — спитав я, — коли побачили, що Ніна ходить?»

«Ми були дуже раді, — тихо відповіла вона, дивлячись на мене своїми лагідними очима. — Ми сприйняли це як Божий знак».

Поки ми розмовляли, до нас стали підходити інші жінки. Вони говорили вільно, і я зрозумів, що раніше вони мовчали через страх. Історія, яку мені розповіли на церковному подвір’ї, дещо відрізнялася від того, що я почув від отця Сергія в Москві. Жінки сказали, що Новікова зламала хребет, катаючись на лижах, і коли лежала в лікарні, найменший струс спричиняв їй такий біль, що вона кричала. Лікарі застосовували різні способи лікування, але ніщо не допомагало. Врешті її відправили додому, і лікарі допомогли їй оформити пенсію з інвалідності, визнавши тим самим, що більше нічого для неї не можуть зробити.

Одна із жінок сказала, що була медсестрою і брала участь у лікуванні Ніни. Вона бачила рентгенівський знімок її хребта й підтвердила, що він був настільки зігнутий і деформований, що в такому стані дівчина не могла ходити.

Проте коли Ніна повернулася з Ленінграда, вона ходила нормально. Коли поширилася новина про її одужання, місцева влада звинуватила її в релігійній пропаганді. А після її відмови заявляти, що її вилікували лікарі, в місцевій газеті вийшла стаття зі звинуваченням Ніни в тому, що вона удає із себе зцілену Богом.

Спочатку Ніна ховалася в материному будинку і рідко виходила на вулицю. Потім стала жити в однієї з вірянок. І врешті-решт залишила Великі Луки, переселившись до жіночого монастиря.

На церковному подвір’ї стало дуже тихо. Коли розповідь про те, що сталося з Ніною Новіковою, завершилась, я помітив, що, крім загорнутих у хустки старих жінок, які зібралися навколо мене, тут була ще тільки одна людина: на нижньому кінці цегляної доріжки стояв молодик у чорній куртці.

Коли всі розійшлися, вусата жінка, яка вперто трималася біля мене, запропонувала мені піти з нею до якогось чаклуна, але я не звернув на неї уваги й разом із колишньою медсестрою пішов цегляною доріжкою, а потім ґрунтовою дорогою, що вела до міста. Чоловік у чорній куртці йшов за нами, намагаючись ховатися за кущами.

Коли я приїхав на кілька місяців до Москви наступного разу, то знову зустрівся з отцем Сергієм і розповів йому про свою подорож до Великих Лук. Тоді він зізнався мені, що і є тим священиком, який поскаржився Хрущову на переслідування Новікової. Я переказав йому те, про що довідався у Великих Луках, і він сказав, що загалом це відповідає тамтешнім подіям.

«Я не чув про нещасний випадок під час катання на лижах, — сказав він, — але таке могло статися. Що стосується рентгена, то в це я не вірю. Тоді люди говорили, що Ніна паралізована, а не має зламану спину. Цей параліч був невідомого походження».

Як розповів отець Сергій, від обвинувачення в наклепі його врятувало лише підтвердження кимось із вірян прокуророві, що з Ніною трапилося щось надзвичайне. Справу було закрито за браком доказів. Він підтвердив також, що Новікова залишила Великі Луки, але не міг сказати, чи пішла вона жити в монастир. Йому так і не вдалося з’ясувати, що з нею сталося далі, бо внаслідок проблем, які виникли в нього через це диво, він теж поїхав із міста.

О восьмій годині ранку 27 квітня 1987 року в сільці Грушеві на Західній Україні дев’ятирічна Марія Кизин вийшла з дому і, зачинивши за собою дерев’яну браму, пішла путівцем в напрямку церкви. Був сірий похмурий день, на землі ще лежав де-не-де сніг. Раптом Марія відчула хвилі тепла, що йшли від церкви. Вона підвела голову й побачила перед церквою жінку в чорному, що зависла в повітрі на метр над землею.

Марія побігла назад, додому. «Мамо! — кричала вона, — Богородиця явилася!»

Ярослава Федорівна, мати Марії, вискочила з дому і разом із Марією побігла до церкви. Там вона теж побачила схожий на тінь образ. Вони з донькою розповіли про це сусідам, і за чверть години новина поширилася всім селом.

Минали дні, а тінь не зникала. Вона залишалася видимою, як якась безтілесна статуя, і чутки про явлення Богородиці розлетілися всім Дрогобицьким районом. За два тижні вже вся Львівська область обговорювала це, а в самому Львові ходили чутки, що Богородиця одягнена в жовте та блакитне — національні кольори України.

До Грушева почав прибувати народ. Людей ставало дедалі більше, про гадане явлення Матері Божої розповіли західні радіостанції. У червні прочани прибували вже тисячами. Кожного дня в селі збиралося від 40 до 100 тисяч людей. Стало неможливо дістати квиток до Дорожева — найближчої до села залізничної станції. У центрі Грушева, довкола церкви, вдень і вночі чергувала юрба з кількох тисяч чоловік, багато людей тримали білі свічки.

Місцева влада була захоплена всім цим зненацька. Вона стала зупиняти автобуси та автомобілі зі Львова й Дрогобича під приводом карантину через захворювання худоби. Проте люди виходили й ішли пішки, тож путівці, що вели до Грушева, були заставлені кинутим транспортом. Коли КДБ спробувало перекрити геть усі шляхи до села, було вже запізно. Людський потік було вже неможливо повернути назад.

Іван Гель, історик і нещодавно звільнений політв’язень, жив із матір’ю в селі Кліцьку під Львовом, де працював пастухом у колгоспі «Більшовик», доглядаючи за чередою із 183 корів. Він майже одразу почув про явлення Богоматері, але не міг залишити корів, і коли прибув до Грушевого, був уже кінець травня. Підходячи до села, Гель помітив над банями церкви схоже на німб сяйво. Проштовхавшись крізь натовп, він побачив тінь, схожу на образ жінки з дитиною, яка плавала в повітрі за півтора метра від стін церкви. Образ дуже чітко вимальовувався, і люди несамовито молилися.

Поки Гель дивився на цей образ, його раптом охопило відчуття, що роки, проведені ним в ув’язненні, не були марними. Він відчув солідарність із усіма тими тисячами людей, що прагнули до релігії та української держави.

У травні Геннадій Сітенко, нічний сторож Театру ляльок у Москві, почув від приятеля про явлення Богородиці в Грушеві. Вже впродовж кількох місяців Сітенко чекав на щось подібне, і коли почув про ці події, не здивувався й вирішив відвідати українські монастирі. Спочатку він поїхав до одного з монастирів у Києві, потім — до монастиря в селі Олександрівці в Болградському районі на Одещині, де в 1920-х роках теж являлася Богородиця. Стоячи там, він відчував, що стоїть на святій землі. Потім Сітенко поїхав до Мукачева, а наприкінці — до Свято-Успенської лаври в Почаєві на Тернопільщині. Там йому розповіли, як доїхати до Грушева.

Чотирнадцятого червня Сітенко сів на автобус до Грушева. Автобус зупинився за вісім кілометрів від села, і до місця Сітенка підвіз місцевий мешканець. Прийшовши до церкви, він побачив там тисячі людей, багато хто стояв на колінах.

Того дня дощило, тож спочатку Сітенко нічого не розгледів. Але вже за хвилину він побачив Богоматір у повітрі біля балкону — вона кивала вірянам.

Геннадій так описував побачене: «З балкону йшла якась енергія, від неї зелень ставала живішою, яскравішою. Падав дощ, і потік енергії почав змінювати довкілля — воно набувало золотого блиску, світ ставав удесятеро багатшим і яскравішим. Це світло йшло від Богоматері, й усе навкруги стало нагадувати живу золоту ікону. Небо стало золотим, дощ припинився, а світло від Богоматері пульсувало. Я відчув потік світла на собі, він пройшов моїм серцем і був удесятеро сильніший за материнську любов, ніби мене накрило легким вітерцем. Всередині мене лунала найвеличніша в світі симфонія. Коли на мене з підозрою подивився міліціонер, я відчув, що люблю і його».

Увечері довкола церкви стояли тисячі людей зі свічками в руках. Дехто плакав, бо не бачив Богоматері, але потім зачудовано роззявили рота, раптом помітивши порух її руки.

Співробітники КДБ й міліціянти в цивільному намагалися висмикувати людей із натовпу. Коли вони чули спільну молитву, то кричали в гучномовці: «Припиніть це! Не порушуйте порядок!»

Один священик сказав: «Ми молимося за наш український народ, за наших дітей і за грішників та атеїстів, які нас переслідують».

Коли почало сутеніти, на місце прикотили два величезні авіаційні прожектори й спрямували світло на церкву, але образ все одно було видно. Наступного дня в місцевих газетах написали, нібито прожектори продемонстрували, що темна фігура була оптичною ілюзією, але прочани ще багато тижнів прибували до Грушева, щоби побачити Богородицю.