Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

9 ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА

Низьке північне сонце освітлювало фасади житлових п’ятиповерхівок, залишаючи їхні торці в темно-синій тіні, а сильний вітер розгойдував на балконах жорстку від морозу випрану білизну, розвішану на зледенілих мотузках, і роздмухував сніг.

Нескінченна зима лише підкреслювала одноманітність і безрадісність життя в цьому південно-західному районі Москви й посилювала відчуття, що в Радянському Союзі ніщо й ніколи не зміниться. Проте саме цього ранку, коли дорогами курсували автобуси, а заледенілими стежками між рідко насадженими березами пробиралися закутані жінки, в одному із цих будинків відбулася зустріч, яка довела, що в СРСР щось таки змінилось і ця зміна є доволі значущою, щоби вплинути на життя мільйонів людей.

Вікно кухні запітніло від пари із чайника. Ростислав Євдокимов і Лев Волохонський, які щойно вийшли з табору для політичних в’язнів, сиділи й чекали, поки їхня приятелька замовляла телефонну розмову з одним із радянських емігрантів на Заході. «Вітаю, — сказала нарешті жінка після тривалого очікування, — я телефоную з дому. Волохонський і Євдокимов сидять поруч. Вони приїхали вчора потягом».

«Не може бути!» — сказав емігрант.

«Почекай, зараз дам слухавку Волохонському».

«Алло».

«Льовка! Не може бути!»

«І мені теж так здається, — сказав Волохонський. — Це якийсь сон. Але половину нашого вагона складали політв’язні. Вони нас усіх там сфотографували — в одній і тій самій краватці, одній сорочці й одному піджаку — та видали свідоцтва про звільнення. У нашій 35-й зоні, як вони стверджують, більше немає політв’язнів».

Слухавку взяв Євдокимов.

«Ми не знаємо, яка ситуація в 36-й зоні, — сказав він. — Схоже, що цей указ про звільнення їх не стосується. Але, може, є інший указ. Так чи інакше, вони не випускають людей зі спецзони».

«Але що за указ?»

«Ніхто не знає, — сказав Євдокимов, — тим більше, що там був не один указ. З-поміж тих, хто їхав з нами, одних звільнили за указом № 6463, інших — за указом № 6462. У чому між ними різниця, ніхто не знає».

«Ясно одне, — сказав Волохонський, — у них тепер не вистачає політв’язнів, щоби заповнити три табори. Мабуть, вони збираються закрити один чи два табори. Тридцять п’яту зону, ймовірно, залишать».

«І вони ось так просто вас звільнили? — спитав емігрант. — Не через слідчий ізолятор?»

«Саме так», — сказав Волохонський.

«І на яких умовах?»

«Умова для всіх була одна. Ми мали заявити, що не займатимемося антидержавною діяльністю, хоч ніхто і не визнавав, що ми колись нею займалися. Після цього, сказали, прокурор від імені Верховної Ради видасть постанову про помилування. Ну, і спитали нас, хто чим займатиметься після звільнення. Тут уже кожен казав своє. Потім нас привезли до Чусового. Вокзал був у суцільному оточенні, але нам дозволили вільно пройти, й посадили на потяг».

Слухавку знову взяла москвичка. «Я приходжу додому, а мені кажуть: сядь, щоби не впасти. На тебе чекає Волохонський».

«Гадаю, — сказав Євдокимов, — що це лише початок процесу. Треба тільки бути розумними й сподіватися на краще...»

Ця телефонна розмова Волохонського та Євдокимова стала передвісником кінця радянської системи.

На відміну від інших тираній, які вимагали лише покори, радянська система створила світ облудних, уявних образів, який став потужним знаряддям психологічного домінування і забезпечив режимові можливість правити з мінімальним застосуванням брутальної сили.

Вранці 1 травня на Червоній площі в Москві з гучномовців лунали марші, а на площу заходили колони демонстрантів із гаслом: «Рішення XXV з’їзду партії — в життя!», а за ними — шеренги спортсменів із прапорами та паперовими квітами. Коли всі були на місці, на площі миттєво настала тиша. Члени Політбюро стали підніматися сходами на мавзолей Леніна, а молодь — розмахувати прапорами й вигукувати вітання, аж поки всі члени Політбюро не з’явилися нагорі. Тут демонстранти почали відбивати такт тисячами червоних прапорів й скандувати і «Слава СРСР!»; «Слава радянському народу!» Після цього вони рушили з площі, йдучи в ногу й вимахуючи прапорами, а на площі з’явилися пересувні платформи місцевих підприємств і юрби решти учасників демонстрації з прапорами, квітами, повітряними кульками й портретами Леніна і Брежнєва.

Ця першотравнева демонстрація була наочним прикладом того, як у Радянському Союзі міф завжди обертався реальністю, а реальність розчинялася в міфі. Ця демонстрація була жорстко контрольованою, але в світлі ясного ранку було легко уявити, що це й справді стихійний прояв народної підтримки режиму.

До створення Радянського Союзу було загальновизнаним, що єдиним способом перевірки наукової гіпотези є практичний досвід. Однак разом зі спробою трактувати марксизм-ленінізм як науку ситуація змінилася. Замість порівняння ідеології з дійсністю, що піддається спостереженню, дійсність почали фальсифікувати, щоби вона узгоджувалася з ідеологією, і цей процес цілком відповідав певній космології, де будь-які поняття, здобуваючи своє незмінне значення аж ніяк не з трансцендентної сфери, тлумачилися лише як віддзеркалення мінливих «потреб» робітничого класу.

Цьому режимові вдалося створити фіктивний світ тому, що він мав справу з народом, який носив у собі потаємний страх, і тому боявся відкрито висловлювати свою незгоду. Те, що більше не існувало масового терору, не мало значення. Кожний громадянин знав, що вільне висловлення власної думки карається, й цього було достатньо для впливу на поведінку людей у країні, де за відсутності гарантованих прав кожен відчував себе залежним від милості влади.

Коли цей режим у 1987 році випустив на волю політичних в’язнів, люди й справді почали позбуватися страху. Як наслідок, світ облудної видимості, що породжувала ілюзію одностайності, почав потроху руйнуватись, а зрештою і валитися, що робило його крах, як і крах системи, якій він був опорою, практично неминучим.

Ілюзію одностайності створювали в кожному радянському місті. Ми з Ендрю Нагорські, кореспондентом часопису Newsweek, вийшли з вокзалу і пішли через площу до готелю «Вологда». Зареєструвавшись і розпакувавши речі, ми вирушили на прогулянку містом, в якому поєднувалось старе й нове. Бетонні п’ятиповерхівки межували з напіврозваленими рубленими будиночками в оточенні беріз і високих бур’янів. Приблизно за десять хвилин ми дійшли до середмістя, яке нагадувало розважальний парк початку XX століття — вздовж головної вулиці стояли магазини з овальними вітринами, прикрашені рельєфами та колонами. Втім, цього недільного ранку центр був майже безлюдний, тож ми вирішили взяти таксі до Кирило-Білоцерковського монастиря, розташованого за дві години їзди. Звідти ми поїхали до Кирилова, відокремленого від монастиря невеличким парком.

Відвідати Вологду ми вирішили ще й тому, що вона була батьківщиною вологодського масла — найкращого в Радянському Союзі, й звідси було логічно писати про дефіцит продуктів у Росії. Крім того, люди північної Росії були відомі своєю терплячістю, і ми хотіли подивитися, чи не втрачають вони цієї терплячості в ситуації, яка вочевидь погіршувалась.

У Кирилові ми пішли однієї з вулиць, аж поки не натрапили на неохайну двоповерхову цегляну будівлю торговельних рядів. Ми зайшли до крамниці, над якою була вивіска «М’ясо». Там у напівтемряві стояли в довгих чергах жінки з авоськами, а на прилавках не було ніякого м’яса — лежали лише великі брили замороженої тюльки. На прилавку з маслом масла також не було — лише кілька пачок маргарину.

Я спитав у літньої жінки в черзі, чи можна тут купити масло.

«Масло? — перепитала вона, дуже здивувавшись. — Яке масло? Масла немає».

Раптом десь позаду нас хтось вигукнув: «Хто сказав, що немає масла?» Старенька, з якою я розмовляв, зблідла, а я став записувати, що відбувається. «Що Ви пишете?» — спитав чоловік у чорній шкіряній куртці, який тепер стояв між нами.

«А не пішов би ти?» — запропонував я з роздратуванням.

«Я зараз міліцію покличу», — сказав він, розлютившись. І, повернувшись, вийшов із крамниці.

Ми знову спробували поговорити зі старенькою, але тепер вона була налякана. «Я нічого не знаю», — сказала вона.

Ми пішли до овочевого магазину, де не було свіжих овочів, лише морква у великих контейнерах, капуста, цибуля та буряк. Ми стали дивитися, кого б розпитати, аж тут до магазину зайшов ще один чоловік у чорній шкіряній куртці. Щоб уникнути нової сутички, ми вирішили піти.

Надворі починало сутеніти. Над довколишніми полями засніжило, стало холодніше, в небі західне сонце окреслювало помаранчевими контурами темні хмари. Ми пішли далі вулицею, більше схожою на потік багнюки, й прийшли до молочної крамниці, де люди з бідонами стояли в черзі за розливним молоком. Я спитав стареньку із черги, чи можна в цій крамниці купити масло.

«Ні, синку, — відповіла вона, — масла немає, лише маргарин».

Раптом звідкись виринув чоловік середнього віку і почав лаятися, повторюючи слово «сметана». Щоби не створювати жінці проблем, ми пішли з крамниці.

Нічого більше не довідавшись у Кирилові, ми повернулися до Вологди.

Ранок понеділка був похмурий. Коли ми з Енді пішли по магазинах, щоби здобути якесь уявлення про стан продовольчого постачання, вулиці були вже заповнені людьми. У магазині на проспекті Миру не було ні м’яса, ні масла, ні молока. Я спитав продавчиню, чи буває тут масло.

«Іноді буває, — відповіла вона, подумавши. — Рідко, але буває. Зайдіть пізніше».

На колгоспному ринку продавалося трохи свинини та сала. Я порозмовляв із колгоспниками, а Енді їх фотографував. Але тут раптом з’явилися двоє молодиків підозрілого вигляду і почали перешкоджати Енді. Колгоспники швидко припинили розмову.

Повертаючись до готелю, ми поговорили ще з літньою продавчинею в центральній книгарні. «Так, проблеми є, — сказала вона, зітхаючи. — Але й Москву не за один день побудовано. Ми оптимісти. Ми стали першою соціалістичною країною в світі. Є проблеми, але ми вважаємо, що будь-які труднощі можна здолати».

Вечеряли ми в готельному ресторані, де до нас приєдналася Люба — викладачка англійської мови. Ми спитали її про ситуацію з продовольством у Вологді.

«Існують проблеми тимчасового характеру, — відповіла вона, — але порівняно з тим, що ми пережили під час війни, якісь перерви в постачанні нікого не хвилюють».

Наступного дня ми знову пішли до середмістя Вологди, де спробували (цього разу успішніше) поспілкуватися з перехожими, а потім вирішили поїхати за 130 кілометрів, до Череповця, де розташований великий металургійний комбінат.

Дорогою ми розмовляли зі своїм водієм, який на наші запитання про ситуацію з продуктами зауважив, що якщо люди хочуть м’яса, вони можуть поїхати по нього до Москви. Підприємства, сказав він, організують «подорожі за ковбасою». Офіційна мета таких поїздок — відвідання музеїв чи мавзолею Леніна, але люди проводять там час, скуповуючись у московських крамницях.

«Хіба не дивно їхати до Москви купити м’ясо, вироблене у вашій власній області?»

«Столиця є столиця», — відповів він.

Ми в’їхали до Череповця, проминаючи острівці закопчених дерев’яних будинків в оточенні куп вугілля та залізничні сортувальні станції і врешті зупинилися в кварталі житлових п’яти-поверхівок. Зайшовши до продуктового магазину, ми запитали продавчиню, чи очікується масло.

«Ми масла більше не отримуємо», — відповіла вона тужливо. Тоді я спитав про м’ясо. Вона похитала головою й сказала: «М’яса взагалі не завозять». В іншому магазині молоко продавалося лише для дітей віком до 2 років, але продавчиня сказала, що після 11-ї ранку ніде в Череповці неможливо вільно купити молоко.

Проте всім цим народ, здавалося, не переймався.

«Якось перебуваємося, — сказала нам одна жінка на вулиці. — Хтось добуває продукти на ринку, хтось — у їдальні, хтось — через знайомства. На Заході крамниці повні, а вдома нічого немає. А тут у крамницях — нічого, а вдома є все».

Наступний ранок у Вологді був хмарним. Я рано вийшов із готелю на прогулянку, і коли зупинився подивитися, як робітники кидають у димне багаття колоди від старого розібраного будинку, до мене підійшов якийсь незнайомець і почав кричати, що я приїхав до Вологди, щоби «поливати її брудом». Повернувшись до готелю, я почув від Енді, що якийсь перехожий теж на нього лаявся. Пізніше, коли Енді збирався сфотографувати довгу чергу перед молочною крамницею, якийсь молодик став просто перед об’єктивом, і що більше Енді намагався його обійти, то активніше він маневрував, затуляючи камеру.

Ми пішли звідти й попрямували до мерії, де нас прийняв сам мер Вологди Володимир Парменов. Він визнав, що певний дефіцит продовольства існує, але звинуватив у цьому погані погодні умови, які знищили врожай, а також напружену міжнародну обстановку.

«Наш народ розуміє, що див не буває, — сказав він. — Усі пам’ятають Велику Вітчизняну війну, коли не було родини, в якій когось не оплакували би. Жодна країна в світі не постраждала так, як Радянський Союз».

Після відвідин мерії ми вийшли на бруковану площу, де зупинили двох стареньких сестер і спитали, де у Вологді можна купити масла. Вони сказали, що його в продажу немає, а потім, помітивши наш акцент, спитали, звідки ми. Ми відповіли, що є американськими кореспондентами.

«Чому Америка нам погрожує?» — спитала одна із жінок.

«Америка не погрожує вам», — сказав я.

«Тоді навіщо ви створюєте нейтронну бомбу?»

У цю мить якийсь неохайний підліток, ставши між нами та жінками, сказав, указуючи на мерію: «Якщо ви хочете інформації, то вам потрібно туди». Та самовпевненість, із якою підліток до нас звертався, змусила обох жінок швидко завершити бесіду.

Увечері ми спакували речі та вирушили на вокзал. Побачене там лише посилило враження якоїсь космічної пасивності. У напівтемряві зали очікування єдиними спалахами кольору були червоні погони військових. У кріслах із прямими спинками люди сиділи, склавши руки, заплющивши очі, з мішками картоплі біля ніг, і були схожі не на пасажирів, а на якийсь вантаж, що пересилається до іншого місця призначення певною невидимою силою, яку вони не здатні ні контролювати, ні зрозуміти.

Ілюзія одностайності у Вологді була типовою для будь-якого радянського міста, і враження цілковитої відсутності незгодних лише підсилювало нашу впевненість у тому, що ці межі свідомості встановлені режимом. Проте основою творення реальності залишалися репресивні установи — трудові табори та психіатричні лікарні.

На просторах величезної країни місця ув’язнення складали невидимий, але всім відомий, світ і формували характер видимого світу в таких містах, як Вологда.

Першим полюсом цього невидимого світу були табори для політв’язнів, де людей виснажували примусовою працею та піддавали постійним моральним знущанням. За найменшу спробу протесту проти порушення своїх прав в’язня запроторювали до карцеру — кам’яного мішка, де раціон харчування дорівнював повільній смерті від голоду.

Оскільки будь-яка вільнодумна людина була потенційною загрозою тій ілюзії одностайності, що становила основну гарантію стабільності держави, мета цих таборів полягала не просто в покаранні дисидентів, а й у примушенні їх до відмови від політичної діяльності. В’язні зазвичай опирались, але тиск був безжальний і невпинний.

Якось дощового осіннього ранку Галина Корягіна вийшла з уральського села Половинки. З двома сумками продуктів у руках і наплічником за спиною вона стала підніматися розгрузлою дорогою на пагорб. Вона йшла повільно, часто зупиняючись і ставлячи свої сумки в багнюку. Нарешті вона досягла вершини пагорба і побачила вдалині серед лісу вежі кинутої копальні.

Біля цієї копальні розташований трудовий табір, в якому був ув’язнений чоловік Галини Анатолій. З моменту його арешту минуло дев’ять місяців, і це мало бути їхнє перше побачення за весь цей час.

Корягіна зупинилася перепочити й раптом почула позаду якийсь стукіт. Вона повернулась і побачила, що її наздоганяє дідуган на візку, запряженому конем. У візку стояли бідони, які він віз до табору — мабуть, для відходів. Під’їхавши ближче, візок зупинився, і Галина спитала старого, чи не підвезе він її до табору. Той погодився й навіть допоміг їй завантажити сумки.

«Звідки в російських жінок стільки сил? — сказав дідуган. — Кажуть, що жінки — слабка стать. А бач, скільки сумок доперла на гору. Та ще й на підборах. У гості їдеш?»

«Так», — відповіла Корягіна.

«Чоловік?»

«Так».

«Політичний?»

«Не зовсім. Я не знаю, як пояснити».

«Мабуть, шукав правду і знайшов щось не там, де треба. Вони цього не люблять. Тут у таборі повно розумних, і завжди було. Тут їх називають демократами. Вони на все готові заради правди. Тільки кому ти її доведеш, цю правду? А скільки йому дали?»

«Сім. І п’ять років заслання».

«Отакої! Це ж стільки води спливе. Роки не повернеш. Та ще й здоров’я. Звідси ніхто ще не вийшов здоровим. Та й тобі стільки лиха... Діти є?»

«Троє синів».

«Троє? А ким він працював?»

«Психіатром».

Старий спантеличено подивився на Корягіну.

«Чого ж йому не вистачало, що він правду став шукати?»

«Він шукав правду і говорив правду, діду. Він казав, що психічно здорових людей запроторюють до спеціальних психлікарень, що з них глузують і поводяться як із хворими».

«Навіщо їх туди запроторюють?»

«Щоб їх не судити — як Ви кажете, за політику і за правду. Вони вважають, що психічно нормальні люди не можуть виступати проти влади, що так можуть робити лише психічно хворі. Мовляв, незадоволених політикою людей у нас немає, є просто хворі».

Старий, схоже, був ошелешений.

«Та чого ж він добився? Йому присудили дванадцять років, а кажуть, що заслання ще гірше, ніж табори».

«Що я можу сказати? Лише одне: будь-який вчинок, зроблений людиною заради блага іншої людини, не є марний, тим більше, коли його роблять самовіддано, за наказом серця».

Старий замовк, а потім, коли вони спускалися з пагорба через густий ліс, заговорив про своє життя. У селі, сказав він, ніхто нічим не переймається. Куди не подивишся — скрізь байдужість і пиятика. Сусіди безперервно п’ють і б’ються.

Зрештою Корягіна потрапила до управління трудової колонії «Перм-37», де її прийняв співробітник КДБ.

«Я вважаю важливим, — сказав він, — що ми намагаємося переконати Анатолія Івановича стати на шлях виправлення. Якщо він це зробить, гадаю, ми зможемо переглянути вирок і, можливо, відправимо його працювати на “хімію”. Подумайте про тривалу розлуку з Вашим чоловіком і про те, як це вплине на ваших дітей і на матір Анатолія».

«Як я, на Вашу думку, маю переконати його?»

«Ви жінка».

«Я приїхала сюди не для того, щоб умовляти свого чоловіка покаятися в якихось неіснуючих гріхах. І не маю наміру шантажувати його своєю жіночою слабкістю. Анатолію немає в чому каятися».

Переконавшись у своїй нездатності схилити Галину на свій бік, офіцер КДБ відпустив її, і невдовзі вона зустрілася з Корягіним.

Анатолій був вражений, побачивши дружину, і ледь міг говорити, а Галина не змогла стримати сліз. Нарешті, коли вони трохи заспокоїлись, Анатолій розповів про умови в таборі. Начальство, сказав він, робить усе можливе, щоби спровокувати в’язнів на вчинки, які формально виправдовували би покарання. Хліб роблять із черствих залишків, які перемелюють і випікають повторно. В’язні його майже не їдять, знаючи, що він не має жодної поживної цінності. Впродовж усього літа практично не дають жодних овочів і фруктів, навіть цибулі або часнику. Ті, хто перебуває в таборі більше року, страждають від захворювань шлунку та нирок, а також від жахливої нестачі вітамінів. До самого Анатолія у начальства особливе ставлення. Його примусили носити смугасту робу та займатися прибиранням у забороненій зоні між мурами табору, де за будь-який зайвий рух у нього стрілятимуть без попередження.

«Я не прагнув досягти якоїсь великої мети, — говорив він. — Я просто відчував свою відповідальність як лікар, який має запобігати зайвим стражданням. Мені була нестерпною думка, що професію, до якої я належу, використовують не в гуманних цілях, а як засіб покарання людей. Тепер вони роблять усе, що може зламати мою волю. Якщо їм почне це хоча б трохи вдаватися, це буде кінець. Я тоді не зможу поважати самого себе».

Невдовзі після побачення з дружиною становище Анатолія різко погіршилося. Наприкінці жовтня Олег Михайлов, викрадач літака, почав нападати на інших в’язнів і часто жорстоко бив їх. На протести людей начальство не реагувало, і невдовзі стало зрозуміло, що Михайлов є просто знаряддям у руках адміністрації.

Корягін вирішив організувати страйк на табірному підприємстві з вимогою усунення Михайлова. Страйк тривав два тижні. Корягіна та ще десятьох в’язнів посадили до карцерів. Карцер у таборі «Перм-37» фактично був бетонною холодильною камерою площею в 3,2 квадратного метра.

Впродовж п’ятнадцяти днів Корягін потерпав від голоду й безсоння, вештаючись карцером у якомусь заціпенінні. Подекуди він провалювався в сон, але майже одразу прокидався від холоду. Під кінець терміну перебування в карцері його викликали до управління колонії на розмову з двома співробітниками КДБ. «Анатолію Івановичу, — сказав один із них, — у Вас була хороша робота, сім’я, діти. Що Вас спонукало зайнятися антирадянською діяльністю? Ви зробили помилку. Якщо Ви це визнаєте, все може владнатись».

«Я не розмовляю з агентами КДБ, — сказав Корягін, — і раджу вам відмовитися від подальших спроб».

Після цього Корягіна на шість місяців посадили до табірної в’язниці. Умови там були кращі, ніж у карцері. Він сидів у камері, а не в бетонній коробці, а замість нар тут було ліжко. Харчів теж було трохи більше. Проте, за винятком виходу на зарядку, Корягін не міг залишати камери.

У квітні 1982 року термін його перебування у в’язниці завершився, але до табору його не відпустили. Навпаки — дали ще два додаткових терміни в карцері за відмову спілкуватися з КДБ. Із карцеру Корягін вийшов лише в травні.

Повернувшись до колонії, він виявив, що робочі норми на заводі підвищено, а в’язнів кидають до карцеру за першої-ліпшої нагоди. Коли ув’язнені відповіли на це голодуваннями, Корягін приєднався до них, і це спонукало адміністрацію посилити тиск на нього. Тринадцятого липня 1982 року він постав перед судом за непокору й отримав вирок — три роки в Чистопільській в’язниці.

За тиждень Корягіна залізницею привезли до Чистополя, де начальник в’язниці майже одразу його попередив: «Якщо поводитимешся тут так само, як на зоні, то життя у тебе солодким не буде». Проте, незважаючи на попередження, Анатолій відмовився підкорятися тюремним правилам. Його призначили плести сітки, але він робив це лише для того, щоб згайнувати час. Він відмовлявся виконувати норму. За це його посадили до карцеру, а коли Анатолія сильно побили охоронці, він оголосив безстрокове голодування.

Цьому голодуванню судилося стати суворим випробуванням, яке тривало шість із половиною місяців. Два тижні Корягін залишався в карцері без їжі. Час спливав повільно. Він думав про свій дім і дітей, про людське життя та його фізичні межі. Щоранку ті тюремники, що його побили, заходили до карцеру й питали: «Як справи? Як почуваєшся? Коли їстимеш? Навіщо ти це робиш?» Врешті-решт Корягіна перевели до камери, де піддали примусовому годуванню: між щелепами вставили розпірку й через трахею трубкою заливали до шлунка їжу. Цю процедуру проводили лише раз на чотири-п’ять днів, тож у Корягіна було постійне відчуття початку нового голодування. Поступово він втрачав сили, аж поки не настала мить, коли він уже не міг підвестися з ліжка.

Після цього тюремники почали застосовувати різні форми психологічних тортур. Вони вмикали радіо на всю потужність, і Корягін був змушений весь день слухати радянську пропаганду. Вони відкривали водогінні вентилі, щоби вода ревла в санвузлах, і йому здавалося, що він лежить під Ніагарським водоспадом. Оскільки він не міг вставати, до лазні його доправляли на ношах, і всю дорогу коридорами тюремники лаялися. Один казав: «Цього покидька треба викинути звідси на смітник». Інші додавали: «Чого ми його тягаємо? Пристрелити його та й позбутися цієї проблеми раз і назавжди».

У лазні Корягіна роздягали й занурювали в теплу воду. Охоронці часто відчиняли двері на вулицю, й понад підлогою розповзалося крижане повітря. Вони також залишали його після миття на ношах посеред тюремного двору — можливо, в сподіванні, що він захворіє на запалення легенів і помре природною смертю. Вони приносили до камери їжу й ставили її біля самого його обличчя. Нарешті, після шести тижнів голодування, Корягіна відвідав представник КДБ.

«Анатолію Івановичу, — сказав він, — як Ви довели себе до такого стану? Ви геть виснажені, Ви можете навіть померти. Чому не припинити все це? Давайте поговоримо і спробуємо знайти спільну мову. Чого Вам бракувало на волі? Чого Вам не жилося мирно і вільно? Ви були лікарем. Якщо Ви тут, то це тому, що Ви самі так хочете. Змініть свою поведінку, і я Вам гарантую, що ставлення до Вас теж зміниться. Все залежить від Вас».

Кадебешник чекав на відповідь Корягіна майже півгодини, але той так і не заговорив.

Незважаючи на примусове годування, Корягін за два чи три місяці втратив 40 відсотків своєї ваги. Це випробування він витримав, але ставав дедалі слабшим, аж поки від нього не залишилися практично шкіра та кістки, з набряками на тілі від нестачі білків.

Проте на цей час на Заході вже розгорнулася кампанія на захист Корягіна, його обрали почесним членом Всесвітньої психіатричної асоціації, і в КДБ вперше з’явилися підстави зберегти йому життя. Знаючи, що численні колеги Корягіна по в’язниці побоюються, що він помре, КДБ на сьомий місяць його голодування дозволило привести до камери Корягіна Генріха Алтуняна — його харківського друга і теж політичного в’язня. Алтунян сказав Анатолію, що всі політв’язні наполягають на його відмові від подальшого голодування. Корягін погодився не одразу, але за 2–3 дні він поставив адміністрації в’язниці три умови припинення голодування: побачення з родиною, виведення з голодування за допомогою безпечних медичних процедур і дозвіл Алтуняну залишитися в камері Корягіна. Начальство погодилося на ці умови й цього разу дотримало свого слова.

За два тижні відбулося побачення Корягіна з дружиною — перше за два роки, й вона була приголомшена змінами в його зовнішньому вигляді. Вони спілкувалися через скляну перегородку, й Галині здавалося, що вона дивиться на привид.

Анатолій розпитував дружину про події в Харкові, але коли намагався сказати щось про власне життя, охоронець його переривав: «Анатолію Івановичу, якщо Ви розповідатимете про в’язницю або про своє життя тут, ми припинимо побачення». В якийсь момент Анатолій показав на своє горло, натякаючи на своє примусове годування, але тюремник негайно підвищив голос: «Ми вже домовилися про це, Анатолію Івановичу!» Лише наприкінці двогодинного побачення Галині вдалося повідомити чоловікові про виступ західних психіатрів на його підтримку.

Після двомісячного перебування в тюремній лікарні, де Корягін одужував після свого голодування, його знову повернули до в’язниці. Але випробування його волі на цьому не завершилися.

Двадцять першого березня 1984 року чистопільські політв’язні оголосили одноденне голодування на знак протесту проти утисків, і кількох із них, у тому числі Корягіна, кинули до карцеру. Він негайно оголосив, що продовжить голодування до кінця свого тюремного терміну, тобто ще 14 місяців. Усе повторилося знову: впродовж двох місяців Корягіна годували через трубку, а на третій місяць його життя вже вдруге висіло на волосині. Одного дня до його камери зайшов співробітник КДБ і розповів Анатолію, що його син Іван став учасником якоїсь бійки в Харкові й міліція збирається звинуватити його в хуліганстві. «Вашого сина судитимуть. Його доля залежить від Вашої поведінки. Давайте поговоримо на цю тему». Проте Корягін знову відмовився від розмов із КДБ.

Після шести місяців насильного годування тюремники вдягай Корягіну кайданки, що затискалися на його руках, схожих на руки скелета. Це завдало йому нестерпного болю, й він плюнув одному з них в обличчя. Його негайно звинуватили в спротиві, й начальство зібралося знову віддати Корягіна під суд.

Втім, вийшло так, що перспектива суду врятувала йому життя. Як правило, перед судом в’язні проходили медичний огляд, і лікар, який оглядав Корягіна, порадив примусово годувати його двічі на день, щоби на суді він мав більш-менш прийнятний вигляд. Суд виніс вирок — ще два додаткових роки в колонії, а після цього тюремники знову стали годувати Корягіна раз на 4–5 днів. Однак того додаткового харчування, яке він отримував перед судом, вистачило, щоби його життю більше нічого не загрожувало.

У червні 1985 року, відбувши свій термін у в’язниці, Корягін прибув до трудового табору «Перм-35». Він припинив своє голодування і був поміщений до табірної лікарні, де познайомився з Василем Овсієнком, українським націоналістом. Той розповів Корягіну, що чув про його тривалі голодування, й повідомив про смерть Василя Стуса, Олекси Тихого та Валерія Марченка. Всі вони померли після тривалого перебування в карцері. «Я не раджу Вам і далі оголошувати голодування, — сказав Овсієнко. — Бережіть своє життя. Хтось має давати свідчення».

У другій половині 1986 року тиск на політв’язнів у колонії «Перм-35» різко посилився. Начальство стало кидати їх до карцеру за найменше порушення правил. Водночас ув’язнені продовжували помирати через відсутність належного медичного догляду. У червні 1986 року політичний в’язень із Києва Михайло Фурасов помер від гострої уремії, не отримавши своєчасної допомоги лікарів, що спонукало багатьох його товаришів по колонії оголосити голодування.

Адміністрація робила все, щоби домогтися від в’язнів «зізнання» і переконати їх співпрацювати з КДБ, аж раптом утиски послабшали, й у таборах стали поширюватися чутки, нібито незабаром усіх звільнятимуть.

Тюремники почали вмовляти ув’язнених писати заяви з проханням про помилування. «Навіщо Вам тут залишатися? — казали вони. — Лише підпишіть заяву і можете йти геть». Те саме повторювали «стукачі»: «Зараз перебудова. Можна й підписати. Чому б ні?» Нарешті 17 січня 1987 року Корягіна і ще двох в’язнів повезли до міста Пермі, де прокурор сказав Анатолію, що влада вирішила його звільнити. Все, що від нього вимагали, — це підписати заяву про те, що він не повернеться до колишньої діяльності.

«Навпаки, — сказав Корягін, — я обіцяю, що в разі звільнення я наступного ж дня відновлю свою колишню діяльність».

З Пермі Корягіна перевезли до Києва, до слідчого ізолятора КДБ. Тут йому зробили ту саму пропозицію, і він знову відмовився. «Я вважаю цю пропозицію огидною і не збираюся писати жодного слова», — сказав Корягін.

Дванадцятого лютого він розпочав нове голодування, а 15 лютого його знову викликали до прокурора, який сказав, що його справа владнається впродовж тижня. Вісімнадцятого лютого Корягіна вивели з камери й машиною відвезли на вокзал. Один із супровідників вийшов із авто разом із ним і довів до входу, «їдьте додому, — сказав він. — Вас звільнено».

Латвійський націоналіст Яніс Барканс прибув до трудової колонії в Латвії морозним зимнім днем. Після реєстрації його відвели до одного з дерев’яних бараків, мешканці якого викликали в нього жах своїм виглядом: вони були схожі на в’язнів нацистського концтабору.

Барканс був заарештований КДБ у Виборзі за спробу перетнути радянсько-фінський кордон і засуджений до 18 місяців колонії суворого режиму. Цей латвійський табір призначався для звичайних злочинців, але Барканс залишався там під наглядом КДБ.

За кілька днів Барканса призначили на вантажні роботи. В колонії виробляли металеві таблички, й робота тривала 16 годин на добу та сім днів на тиждень. Водночас харчування було таким мізерним, що в’язні рилися в смітті в пошуках їстівного або їли личинок і траву. Пропрацювавши в таких умовах кілька місяців, Барканс написав вірша під назвою «Геть комуністів», якого прочитав кільком товаришам, і один із них доніс на нього. Барканса негайно посадили до штрафного ізолятора, де за згоди офіцера КДБ почали бити.

У перший день його били руками та ногами. Наступного дня один із тюремників бив його та обливав холодною водою, примовляючи: «Що, не подобається радянська влада?» Потім Барканса повели на якийсь склад, щоби бити там. Охоронці пояснили: «Йдемо на політінформацію».

Ці побої тривали п’ятнадцять днів, аж поки Барканса не помістили на шість місяців до внутрішньої табірної в’язниці. Там він жив на тюремному раціоні й шив мішки, але все ж таки мав можливість перепочинку. Однак за кілька днів його спитали, чи він готовий бути «вірним» радянській владі. Коли він відповів: «Ні», — його повернули до ізолятора, і це стало початком відвертого терору.

У першу ніч Барканс випадково підслухав, як один зі співкамерників розповідає, що начальство наказало йому продовжувати бити Барканса й гарантувало, що за смерть Барканса його не буде покарано. За це йому були обіцяні цигарки та їжа.

Наступного ранку, на другий день другого терміну Барканса в ізоляторі, йому відмовили в пайці хліба та води попри те, що він майже непритомнів від голоду. Коли він спробував поскаржитися, його побили.

З четвертого по восьмий день тюремники прив’язували Барканса до ґрат і катували почергово то розпеченим ножем, то крижаною водою. Він заразився вошами, й усе тіло в нього стало свербіти. Щоби він не чухався, його кримінальні співкамерники вирвали йому на правій руці нігті. Від болю він втратив свідомість, і його знову облили холодною водою.

На десятий день начальник колонії спитав: «Ну що, тепер поважаєш радянську владу?» Барканс заперечно похитав головою. «Гаразд, тоді здохнеш, як собака».

Коли завершувався двотижневий термін Барканса в штрафному ізоляторі, йому сказали, що за погану поведінку його перебування тут подовжено ще на десять днів. Він спробував виповзти з камери, але охоронець вдарив його ногою і, із силою зачиняючи двері, відтяв ними Баркансу два пальці.

Врешті-решт Барканс оголосив голодування. Його вкрите вошами тіло пожовкло. До ізолятора зайшла лікарка, і Барканс став благати відправити його до лікарні, але вона відповіла, що їй заборонили надавати йому медичну допомогу.

Відчуваючи близькість кінця, Барканс намагався повіситися, але йому завадили охоронці. Незабаром після того його знову по-звірячому побили співкамерники. Його били, аж поки він не втратив свідомість і лежав без ознак життя. Співкамерники вирішили, що він помер, і покликали чергового. Барканса віднесли до складу і поклали на якісь дошки. Наступного ранку, коли за тілом прийшли, щоби відвезти на розтин, він отямився. Побачивши, що Барканс ворушиться, санітар перелякався і вискочив із приміщення. Коли начальство колонії зрозуміло, що Барканс живий, то спочатку хотіло повернути його до ізолятора, але зрештою його перенесли до лікарні. Він важив 40 кілограмів, лікарі виявили у нього туберкульоз кісток і легенів, він харкав кров’ю і не міг стояти на ногах.

Колись Барканс був неабияким атлетом, і, можливо, його відмінні фізичні якості допомогли йому вижити. Двадцять першого травня 1981 року, коли Барканс ще одужував у тюремній лікарні, завершився його півторарічний термін ув’язнення, і він зміг залишити колонію.

Марк Морозов, викладач математики з Москви, прибув до колонії «Перм-35» восени 1980 року після визнання його винним за поширення забороненої літератури. Його вже засуджували до заслання за поширення листівок на захист дисидентів, але цього разу вирок був суворіший — 8 років колонії суворого режиму та 5 років заслання.

Морозов був глухим, а до того ж мав слабке серце та проблеми з кровообігом у ногах, що спричиняло набряки та сильний біль. У колонії ці проблеми особливо загострилися. Табір «Перм-35» розташований на вододілі між Європою та Азією, у цій місцевості зафіксовано сильне магнітне поле. Годинники йдуть або надто швидко, або надто повільно. Вітер постійно змінює напрямок, спричиняючи інтенсивні головні болі та серцеві напади.

Незабаром після прибуття до колонії Морозова викликали на зустріч із представником КДБ. Той сказав, що якщо Морозов відмовиться від своєї дисидентської діяльності й напише доноси на інших дисидентів, включно з Юрієм Орловим — головою Московської Гельсінської групи, то він постарається влаштувати його скоріше звільнення. «Ви самі знаєте справжню природу Ваших друзів. Їх спонукає лише марнославство. Все, чого ми просимо у Вас, — це правда. Подумайте про себе та свою родину».

Спочатку Морозов вагався. Потім став зустрічатись із цим співробітником КДБ й обговорювати з ним терміни свого можливого звільнення, виправдовуючи своє спілкування з КДБ тим, що на волі зможе більше зробити для демократичного руху.

Проте із часом Морозов змінив свою думку і дійшов висновку, що його згода на ці перемовини була помилкою. Втім, КДБ і не збиралося відпускати Морозова. Там вирішили, що примусити його до публічного каяття можна посиленням тиску.

Морозова стали періодично саджати до штрафного ізолятора, іноді аж на чотири місяці. В ізоляторі він потерпав від голоду і холоду, а також від браку спілкування з людьми. І все ж таки після кожного звільнення він все одно відмовлявся писати доноси на інших дисидентів.

У 1984 році Морозова перевели до Чистопільської в’язниці. На цей час його стан так погіршився, що голод і холод у карцері могли легко призвести до потреби ампутації ніг, а це позбавило би КДБ засобів тиску на Морозова. Тож КДБ вирішив змінити свій підхід.

На здивування Морозова, йому несподівано дозволили носити цивільний одяг і навіть не голити голову. Коли він спитав про перегляд своєї справи, представники КДБ відповіли, що його заява розглядається на більш високому рівні. Морозов уперше дозволив собі таку розкіш, як надія. Він знав про свою хворобу і прагнув провести з родиною той час, який йому ще залишалося прожити. Він сподівався, що з огляду на його слабке здоров’я, КДБ звільнить його раніше.

У травні 1985 року в Чистопіль до Морозова приїхала група співробітників КДБ з Москви. Вони сказали, що дострокове звільнення можна організувати, але і він має «піти їм назустріч», написавши «правдиві» свідчення про своїх колег-дисидентів. Незважаючи на дедалі гірше здоров’я, Морозов знайшов у собі сили відмовитися. Тепер він зрозумів, що його ніколи не звільнять, і взяв вирішення своєї долі на себе.

У червні 1985 року він намагався повіситися, але в останню мить його вийняли зі зашморгу. Пізніше він позбавив себе життя за допомогою великої дози таблеток, які накопичував кілька років.

Ще одним полюсом невидимого світу були психіатричні лікарні, де політичних в’язнів знищували за допомогою ліків. Найчастіше для цього вживалися такі препарати: галоперидол, який відключав частину мозку; аміназин, який занурював жертву в напівступор; мажептил, який викликав гострий психологічний розлад; сульфазин, внутрішньом’язові ін’єкції якого спричиняли різке підвищення температури та нестерпний біль.

В’язнями таких лікарень були, як правило, пересічні люди, що вдавалися до вчинків, несумісних, на погляд режиму, з психічним здоров’ям, — наприклад, намагалися втекти з країни. На відміну від дисидентів, такі люди часто не мали жодного наміру робити політичні заяви, але, як і дисиденти, вони загрожували створеній режимом ілюзії одностайності. Тому мета лікування полягала в тому, щоб примусити їх визнати себе психічно хворими. Зрештою на це погоджувалися більшість в’язнів, бо альтернативою була остаточна руйнація їхньої психіки медичними препаратами.

Олександр Шатравка та його брат Михайло вийшли з автозаку у вузькому, яскраво освітленому проїзді між кам’яними будівлями й тепер стояли перед металевою брамою Дніпропетровської спеціальної психіатричної лікарні. За п’ять хвилин з’явилися санітар і жінка-лікар, а солдат, який супроводжував братів, вручив жінці папку з документами. Та кинула погляд на новоприбулих, розгорнула папку й почала вивчати її вміст. «Ви хотіли побачити світ, — сказала вона нарешті, — а скінчили тим, що прибули до нас. Гаразд, для початку треба поголити голови».

Шатравку з братом провели до внутрішнього двору лікарні. Перетнувши його, вони ввійшли до напівпідвального приміщення, яке було перукарнею. Після того, як братам поголили голови, їх розлучили, вочевидь збираючись помістити до різних відділень.

Шатравку передали іншому санітару, і той повів його до будівлі лікарні, а там — сходами нагору. Сходи були забрані металевими ґратами — мабуть, для запобігання самогубствам. Санітар відімкнув масивні двері, й вони потрапили до коридору, по обидві боки якого тягнулися замкнені палати. Через віконця Шатравка бачив щільні ряди ліжок і чоловіків із поголеними головами, які лежали, немов померлі, під білими простирадлами.

Шатравка старався роздивитися все якомога уважніше, аж раптом у коридорі пролунав гучний регіт. Це в кутку медсестра спілкувалася з двома санітарами. Помітивши Шатравку, вона перервала розмову й підійшла до нього.

«Кажи, що ти зробив», — наказала вона вимогливим тоном.

«Він разом із братом перетнув кордон до Фінляндії», — сказав санітар, який супроводжував Шатравку.

«Перетнув кордон? — перепитала медсестра. — А що б ти там робив? Ти б там сконав від голоду, рився б у смітниках. Чи в тебе було золото з собою? Ну, нічого. Ми тут тебе підлікуємо, і тобі не знадобляться жодні закордонні подорожі».

Шатравку завели до палати, де він ліг на вузьке ліжко та, виснажений поїздкою, заснув.

Наступного ранку він прокинувся від різких криків: «Гей, паразити! А ну, виходьмо вмиватися! Перша зміна — снідати! От наволоч, ти ж руки не помив!»

Шатравка спробував вийти з палати, щоби піти до туалету.

«Ти куди?», — спитав санітар.

«До туалету».

«Повертайся. Всі підуть разом. І ти маєш спершу спитати».

«Я не знав».

«Тепер знатимеш».

Сніданок складався зі шматка чорного хліба та тарілки прозорого супу з крихтою масла на поверхні, кількома скибочками погано почищеної картоплі та перловкою на дні.

Після сніданку вишиковувалася довга черга до столу з різними медпрепаратами, які пацієнтам давали жменями, а поруч стояв санітар, котрий стежив за тим, щоби всі таблетки були проковтнуті.

Потім пацієнти поверталися до палат, і тут Шатравка отримав першу пораду щодо того, як треба поводитися.

«За будь-яких обставин, — сказав йому один із пацієнтів, — не сперечайся з лікарями й не наполягай на тому, що ти здоровий. Це витлумачать як загострення твоєї хвороби».

Інший пацієнт спитав у Шатравки, за що він тут. Той сказав, що перетинав кордон.

«Нічого, вони тебе довго не триматимуть. П’ять років — і ти вільний».

«П’ять років?!» — перепитав Шатравка із жахом.

«А чого ти жахаєшся? Он Заболотний тут уже дев’ятий рік. Володька ось там — сьомий».

«А ти тут скільки?» — спитав Шатравка свого нового знайомого.

«Десять».

Трохи пізніше Шатравку викликали до лікарки, яка мала займатися його лікуванням. Шатравка вирішив погодитися з тим, що він є хворим, і відносити будь-який свій протестний вчинок на рахунок хвороби.

«Сідайте», — сказала лікарка, вказуючи на стілець навпроти столу, і стала читати папери з папки Шатравки.

«Скажіть, — спитала вона нарешті, — чи були серед ваших родичів психічно хворі?»

«Ні, — відповів Шатравка. — Ми з братом — перші психічно хворі в нашій родині».

«Що спонукало вас втекти з Радянського Союзу?»

«Ви про що? Ми не хотіли тікати з Радянського Союзу — це ж наша батьківщина. Тут живуть наші батьки. Нам ніколи навіть на думку не спадало залишитися на Заході. По-перше, ми не знаємо мови, тож де б ми взяли гроші? Ми нічого не змогли б заробити. А безробітних там залишають напризволяще. Наш сусід, колишній прикордонник, пообіцяв провести нас через кордон, а потім назад».

«А чому ви лаялись і ображали офіцерів, коли вас передавали назад на кордоні?»

«Не думайте, що я не бажав повертатися до СРСР. Це було просто тому, що я був приголомшений кайданками й тим, що солдати мене образили, назвавши зрадником. Я хотів помститися».

«За рівнем розвитку, — сказала лікарка, — Ви схожі на чотирнадцятирічного підлітка. Як виростете — ми Вас випишемо звідси».

Коли Шатравка повернувся до своєї палати, деякі пацієнти човгали туди й сюди вузьким проходом між рядами ліжок, а інші спали. Шатравка став згадувати свою виставу в лікарському кабінеті й вирішив, що йому вдалося пустити лікарку хибним слідом, але як довго він зможе розігрувати цю комедію, було невідомо.

«Обід! Мийте руки! Куди ти зібрався, сволото?»

Лікарняний обід становив 100 грамів чорного хліба, 150 грамів «білого» (а радше сірого) хліба, торішню кислу капусту та третину склянки компоту. Після обіду пацієнтам було наказано стати в чергу за медикаментами. До черги підбігла медсестра, вишукуючи Шатравку. «Вам теж призначили ліки», — сказала вона.

Шатравка став у чергу й дивився, як тим, хто стояв перед ним, давали по цілій жмені таблеток. Коли черга нарешті дійшла до нього, він зітхнув із полегшенням. Йому призначили дві таблетки тизерцина — це був сильний засіб, але від нього людина не ставала знесиленою і не втрачала контроль над своїми рухами, як від інших ліків.

Спливали дні, й організм Шатравки почав певного мірою адаптуватися до ліків. Він бачив, як йому пощастило порівняно з тими пацієнтами, що отримували «кінські дози» нейролептиків, і при цьому їх примушували до роботи. Вони стояли в заціпенінні, переступаючи з ноги на ногу і тримаючи перед собою зігнуті в ліктях руки, як розгублені кенгуру.

Для Шатравки кожний день починався із шикування, потім був сніданок, потім знову шикування, прогулянка, шикування, обід, шикування, прибирання, вечеря. Його завданням було миття сходів — доволі легка робота, бо сходи забруднювали мало.

Після періоду карантину Шатравка мав змогу брати участь у прогулянках на лікарняному подвір’ї та спілкуватися з іншими пацієнтами. Впродовж кількох місяців він мив сходи, але потім його несподівано призначили мити посуд. Як виявилося, із цим Шатравці пощастило, бо тепер він виходив на прогулянку на годину пізніше й одного разу натрапив на свого брата.

Шатравка підійшов до Михайла й спитав, як у нього справи. Михайло із сумом похитав головою.

«Не засмучуйся, Мишко, — сказав Шатравка, — ми це переживемо. Так чи інакше, вони нас колись випустять».

«Випустять?.. Та ми тут із глузду з’їдемо!»

«Що вони тобі дають?» — спитав Шатравка.

«Цілу купу таблеток тричі на день: трифтазин, триседил. У мене від них таке запаморочення, що я попросив щось коригуюче, тоді стало трохи легше».

«Вони тобі дають, а ти не ковтай. Навчись ховати ліки в горлянці».

«Легко сказати — ховай. Санітари перевіряють усього рота паличкою, і як щось помітять, негайно починають робити тобі уколи».

Брати прогулювалися разом у щільній юрбі пацієнтів. Подвір’я лікарні скидалося на якесь відхоже місце. У центрі була велика купа вугілля, вкрита плювками та екскрементами, й після кожної чергової групи пацієнтів широкий жовтий потік сечі поруч із нею збільшувався. Посеред двору в оточенні вкритих пилом кущів бузку стояла спостережна будка.

Шатравка бачив, що визнання себе психічно хворим братові не допомогло, і під час прогулянки в нього сяйнула думка. Він запропонував Михайлові спробувати пояснити лікарям, що насправді вони не хворі, а лише прикидаються. Він сподівався, що це переконає лікарів зменшити дози ліків, прописані ними Михайлові.

Наступного дня Шатравка пішов до своєї лікарки.

«Ганно Володимирівно, — спокійно сказав він, намагаючись зберігати самовладання. — У в’язниці та в Інституті Сербського я прикидався хворим».

«А Ви знаєте, що симуляція — це теж хвороба?» — різко перервала його лікарка.

«Коли нас посадили до в’язниці, — сказав Шатравка, — всі наполягали, щоб нас судили за зраду. Те, що ми перетнули кордон, було такою дурістю, що тепер навіть соромно згадувати про це. Ми самі ніколи б не наважилися на такий крок, якби не наш сусід, колишній прикордонник. Він пообіцяв провести нас туди, а потім назад».

«Ви як діти, — сказала лікарка. — Вас схилили... А свого розуму немає?»

«Ми були наївні, та й не уявляли, що скоюємо жахливий злочин».

«Гаразд, — сказала лікарка. — Можете йти. Після лікування ми вас випишемо».

Шатравка зрозумів, що припустився помилки. Він не лише переконав її в тому, що збрехав, коли визнав себе хворим, а й дав їй підстави думати, що таємно вважає себе здоровим, а отже, не може критично ставитися до своєї хвороби.

Наступного дня він пішов на прогулянку і на подвір’ї зустрів брата, якому не терпілося довідатися про результати бесіди з лікаркою.

«Вона відповіла, що брехня — це теж хвороба, — сказав братові Шатравка. — Бачиш, куди ми потрапили? Тут самі ідіоти. Коли ми кажемо правду, вони вважають це симптомом хвороби, а якщо починаємо брехати — розглядають це як надійну ознаку одужання». І додав, що єдиний вихід — продовжувати погоджуватися з лікарями в тому, що вони хворі.

«Не впевнений, що я зможу, — сказав Михайло. — Я просто не можу думати. У мене мозок розкис від усіх цих ліків».

«Послухай мене, Мишко. Іншого шляху немає. Якщо ти не удаватимеш хворого, лікарі вирішать, що ти геть божевільний».

Якось увечері до палати Шатравки з перевіркою зайшла нова медсестра. Вона явно нікуди не поспішала й завела розмову з Адамом — одним із виснажених ліками пацієнтів. Коли ця бесіда їй набридла, вона повернулася до Шатравки й спитала: «Що тебе спонукало перетнути кордон?»

«Дурість, — відповів Шатравка. — Я хотів мандрувати».

«Так це заради мандрів? Та в них купа своїх безробітних. Ти б там по смітниках лазив. Ось тому фіни тебе й повернули».

«Типова радянська дурепа», — подумав Шатравка, але сперечатися з нею було небезпечно.

«Це ще добре, що ви нікого не вбили дорогою, — продовжувала медсестра. — Мабуть тому, що нікого не зустріли».

«Що це Ви кажете? — обурився Шатравка. — Ми з братом такі люди, що курці голову відтяти не зможемо, не те що людину вбити».

«Ну, так вони би вас убили, це вже точно. В кіно шпигунів завжди вбивають на кордоні».

«То в кіно, — сказав Шатравка. — В житті все інакше. По-перше, ми не були шпигунами. А в кіно завжди навмисно створюють гострі ситуації, щоби було цікавіше».

«Ось! — сказала медсестра, — Ось твоя хвороба! Ти справді геть хвора людина. Ти нічому не віриш. Тебе лікувати треба. Ну, нічого, тебе вилікують».

Шатравка проклинав себе за те, що став сперечатися з медсестрою. Він був упевнений, що наступного дня вона доповість про їхню бесіду лікарям. Тим часом медсестра залишила Шатравку і звернулася до решти пацієнтів палати.

«Скоро ми побудуємо комунізм! — повідомила вона. — Ми й тепер живемо добре, у нас є все, і хліба вдосталь, не те що раніше. А коли побудуємо комунізм, то буде ще краще!»

Недоумкуватий Адам сказав: «Який комунізм? Скільки його треба будувати? Може, ми його взагалі не побудуємо».

«Побудуємо, Адаме. Ми побудуємо комунізм. Треба лише краще працювати. Тільки би війни не було».

Медсестра захвилювалася, в неї затремтів голос. «Імперіалісти, американці озброюються. Якби не вони, ми б уже давно побудували комунізм. Але що нам Америка? Тепер нам Китай погрожує. Та ми їх розіб’ємо! Німців ж ми розбили? Розбили!»

Дискусія розгоралася, Адам вискочив із ліжка, і вони з медсестрою стали обговорювати різні стратегічні питання, але Шатравці було вже нестерпно це слухати.

Єдиною розрадою для нього в атмосфері психіатричної лікарні була ніч. Впродовж багатьох місяців свого ув’язнення він бачив дуже схожі між собою сни. Йому снилося, що він перетинає кордон. За ним завжди гнались, і він біг щосили, знаючи — якщо його спіймають, то запроторять до спецпсихлікарні. В останній момент він опинявся по той бік кордону, і його охоплювало почуття невимовної насолоди. Але на цьому він прокидався і потім довго крутився в ліжку, намагаючись повернутися в цей сон.

Віктор Давидов, студент із Куйбишева, був заарештований за поширення забороненої літератури й відправлений до Інституту ім. Сербського в Москві. Там упродовж кількох тижнів ним займалася доктор Світлана Герасимова.

«Як Ваш настрій?» — питала вона.

«Не знаю, — відповідав Віктор. — Я все бачу в чорному кольорі».

«Це чорне — воно рівне чи з відтінками?»

Давидов раптом зрозумів, що вона намагається змусити його зізнатися в галюцинаціях, і пояснив, що «чорний колір» — це лише метафора.

Перебуваючи в Інституті Сербського, Давидов наполягав на тому, що є психічно здоровим, і все ж таки йому поставили діагноз «млява шизофренія». Потім його перевели до Бутирської в’язниці, де він ділив камеру зі злодієм, який, як з’ясувалося, лежав у Смоленській спеціальній психлікарні, тож розповів Віктору, що треба робити в таких випадках.

«Ти маєш визнати, що ти хворий. Це єдиний спосіб звідти вибратись, і що раніше ти це зробиш, то краще».

З Бутирської в’язниці Давидова перевезли до в’язниці в Казані, а потім — до Казанської спеціальної психіатричної лікарні. У в’язниці тюремники наказали йому поголити голову, а коли він відмовився, негайно затягли в якесь приміщення та вкололи аміназин і галоперидол. Це викликало в нього запаморочення, сильну спрагу і таку слабкість, що він не міг підвестися зі свого матраца в камері. Коли настав час переводити Давидова до лікарні, його довелося нести вниз сходами. Лікар, який приймав Давидова в психіатричній спецлікарні, зглянувся на нього. «Гаразд, — сказав він, — три дні відпочинку».

У цьому закладі лікування продовжилося. Давидову давали мажептил, і він знову занурився в напівсвідомий стан. Йому здавалося, що в його голові розгортається якийсь фільм. Здатність мислити критично зникла. Його свідомість зосереджувалася лише на тому, що він бачив перед собою: стіні, вікні, дверях, іншій стіні. Він намагався зупинити цей фільм і керувати своїми думками, але це було неможливо. Його пам’ять кудись поділась, і враження, створювані безпосереднім довкіллям, невпинно насувалися на нього. Він із жахом відчував, що втрачає розум.

Після двох місяців перебування в Казанській психіатричній спецлікарні Давидова привезли на вокзал у Свердловську.

«Куди мене везуть?» — спитав він в охоронця.

«До Благовєщенська», — відповів той.

Після виснажливої півторамісячної подорожі Давидов прибув до Благовєщенська — міста на кордоні з Китаєм. Його та ще чотирьох осіб забрали до лікарні.

Стіни в лікарні були вологі, а вікна в палатах вкриті памороззю. Давидова завели до довгого коридору, де через рівні проміжки за ґратами збиралися пацієнти, щоби подивитися на новоприбулих. Вони мали поголені голови й були одягнені в подерті піжами. Їхній погляд був байдужий, а обличчя під дією ліків перетворилися на дивні маски. Давидов зрозумів, що тут лікують ще сильнішими препаратами, ніж у Казані.

Через ґрати пацієнти запитували: «Звідки?»; «Чому?» Але їхні голоси були якимись невиразними. Давидов дивився на їхні пожовклі обличчя й холодні очі, і йому здавалося, що він потрапив на іншу планету.

У його палаті було ще четверо пацієнтів. Один із них чув «голоси», другий стверджував, що бесідує з птахами, третій був гіперактивним, четвертий — навпаки, відлюдькуватим. Спостерігаючи за ними, Давидов занурювався в дедалі глибший відчай.

В очікуванні бесіди з психіатром він вирішив не заперечувати своєї психічної хвороби. Огляд проводив В’ячеслав Белановський, головний лікар прийомного відділення.

«Ви вважаєте себе хворим?» — спитав Белановський.

«Так, звісно», — відповів Давидов.

«Чому?»

«Тому що лікарі в Інституті Сербського оголосили мене хворим».

Потім із Давидовим бесідували інші лікарі. Вони теж запитували, чи вважає він себе хворим. Він відповідав ствердно, і вони теж питали, чому.

«Бо я в лікарні», — відповідав Давидов, немовби констатуючи незаперечний факт.

За кілька тижнів він почав переконуватися в правильності обраної стратегії.

Спочатку йому не давали жодних ліків. Потім призначили невеличку дозу аміназину, яка виявилася стерпною. А зрештою аміназин узагалі скасували й давали лише валіум.

Спочатку Давидова призначили прибирати на кухні, а потім — шити фартухи в швейному цеху. Водночас він познайомився з іншими політичними в’язнями, які відмовилися визнати себе психічно хворими й через це зазнавали варварського лікування.

Єгора Волкова з міста Находка вперше госпіталізували в 1968 році за керівництво протестом робітників проти порушень в оплаті праці. Коли лікарі спитали Волкова, чи розуміє він, що є хворим, він відповів: «Ні, я не хворий, я політичний в’язень». Після цього Єгорова лікували майже безперервно. Йому давали тизерцин, галоперидол, аміназин, трифтазин. Він набув собі виразку шлунка та високий кров’яний тиск, але ніщо не могло примусити його визнати себе психічно хворим. Здавалося, що він більше не думає про волю, а прагне лише не здаватися.

У грудні 1981-го, після річного перебування в лікарні, з Давидовим поговорила головний лікар Валентина Тимофеєва.

«Скажіть мені — Ви розумієте, що Ваша колишня діяльність була результатом хвороби?» — спитала вона.

«Я не можу судити, я ж не психіатр».

«Але ж Ви мусите мати якусь думку?»

«Не маю жодної. В Інституті Сербського мені поставили діагноз “млява шизофренія”[5]. За такої шизофренії симптоми ледве помітні. Хворий не має жодного уявлення, хворий він чи ні. Це може визначити лише кваліфікований психіатр».

«Гаразд, облишмо питання хвороби. Скажіть, коли Ви займалися тією діяльністю, Ви вважали себе морально правим?»

«Якщо я був хворий, то те, що я робив, було правильним, тобто для хворої людини мої дії були звичайними».

«Ви збираєтеся повернутися до колишньої діяльності?»

«Ні, я не збираюся робити жодних божевільних речей».

У Благовєщенську Давидов провів ще один рік, отримуючи лише валіум, а потім його випустили. Ці два роки в Благовєщенську були незвично коротким терміном для політичного в’язня.

Дванадцятого грудня 1980 року Йосипа Терелю, українського націоналіста, викликали до кабінету полковника Бабенка, начальника Дніпропетровської психіатричної спецлікарні. Там на нього чекали сам Бабенко, лікар Неля Буткевич, завідувачка відділення, в якому лежав Тереля, та підполковник Капустін із дніпропетровського КДБ. Тереля провів у цій лікарні три роки в окремій палаті й лише нещодавно був переведений до загальної палати. Зараз вирішувалося питання щодо його можливого звільнення.

«Ви визнаєте, що Ви хворі?» — спитала Буткевич.

«Мене визнали психічно хворим провідні психіатри Радянського Союзу», — відповів Тереля.

«Ми це знаємо, — сказала Буткевич, — але як Ви самі вважаєте?»

«Так, як і провідні психіатри СРСР».

«Це не відповідь. Ми, мабуть, недостатньо Вас лікували».

«Нелю Михайлівно, Ви забули, в якому стані я був, коли прибув сюди в 1977 році. Це лише завдяки Вам я можу сьогодні так розумно відповідати на запитання».

«Всі пацієнти, — сказала Буткевич, — стверджують, що вони здорові. А Ви кажете, що ви хворі».

«Я кажу, що був хворий, але тепер, завдяки Вам, моє здоров’я покращилося».

«Скажіть мені, Тереля, — продовжувала Буткевич, — Ви правильно вчинили, коли написали протест проти арешту Руденка?»

«Я не пам’ятаю, — відповів Тереля, — я ж був хворий».

«А що Ви думаєте про зернове ембарго, запроваджене Картером?»

«Я не знаю ніякого Картера».

«Картер — президент США».

«Тоді я і поготів не можу його знати. Я Брежнєва бачив лише на світлинах, то як я можу знати Картера?»

«Але ж Ви і Ваша дружина надіслали Картеру листа щодо еміграції з політичних, економічних і релігійних причин. І що — допоміг він Вам?»

«Про той час, коли я був хворим, я нічого не пам’ятаю».

«Терелю, — сказав Капустін, — є рішення Вас звільнити. Як Ви до цього ставитеся?»

«Я гадаю, це нормально, — відповів Тереля. — Мене лікували. Це ж лікарня, а не тюрма».

«А Корчак каже, що ми кати й що він тут у в’язниці», — сказав Бабенко.

«Ми з Корчаком не завжди одностайні, — відповів Тереля. — Але якщо він такої думки, можливо, він усе краще розуміє».

«Йосипе Михайловичу, — сказав Бабенко, — Ви говорили, що Ви християнин, а не політик. Що Ви мали на увазі?»

«Лише те, що політика мене ніколи не цікавила і я завжди прагнув до Бога та любові».

«Але віра в Бога, — продовжував Бабенко, — це політика. Капіталісти будують на цьому свою агресивну зовнішню політику».

«Віра в Бога — це безглуздя, — додала Буткевич. — У науковій медичній літературі це називається масовим психозом».

«Про це я не знаю, — сказав Тереля. — А може, просто ніколи не читав».

«Авжеж, Ви ж не читаєте спеціальної літератури», — сказала Буткевич. — «А Ви знали, — продовжила вона, змінюючи тему, — що Плющ у канадській клініці і його там лікують?»

«Я не знайомий із Плющем і нічого не знаю про його хворобу».

«А Ваш друг Плахотнюк — він хворий чи ні?»

«Плахотнюк — лікар, він краще знає. Я не бачив його з 1972 року, а тоді він був нормальний».

«Насправді, — сказала Буткевич, — він більш хворий, аніж Ви».

«Вам відомо, — спитав Капустін, — що Ваша дружина передала на Захід інформацію, нібито ми тримаємо психічно здорових людей у психіатричних спецлікарнях?»

«Моя дружина теж радянський лікар, — відповів Тереля, — вона має власну думку».

«Ну, тоді Ви маєте сказати їй, що Ви хворі», — сказала Буткевич.

«Вона мені не вірить».

«А що Ви скажете про Сахарова?»

«Я з ним не знайомий».

«Ви знаєте, що Сахаров отримує гроші від ЦРУ і підриває міць нашої держави?»

«Ні, не знаю».

«Ви вірите радянській пресі?»

«Звісно, вірю. Я ж не хворий».

«Давайте без сарказму. Сахаров — ворог. Не думайте, що ми побоїмося і його сюди відправити. Просто влада чекає, коли він змінить свої погляди».

«Терелю, — сказав Бабенко, — Ви заявляли, що працюватимете над легалізацією уніатської церкви. А що Ви зараз про це думаєте?»

«Я не знав, що існує підпільна церква».

«Ви самі про це написали в західній пресі», — сказав Капустін.

«Мабуть, я був тоді дуже хворий».

«Гаразд, — сказав Капустін, — але Ви бажали також, щоб Україна була окремо».

«Я думав, вона і так окремо».

«Взагалі так, — сказав Капустін, — але Ви хотіли відокремити її від Росії».

«Я перепрошую, — сказав Тереля, — але всі республіки входять до складу СРСР як незалежні утворення».

«Авжеж, але що Ви думаєте про вихід України з федерації радянських республік?»

«Україна до цього не готова».

«Чому? — спитав Капустін. — Не той час чи не та ситуація?»

«Та все і так добре. Зараз не потрібна віза, щоби поїхати до Москви».

«Якби довкола Вас не здійняли такий галас, — сказав Бабенко, — то Ви б давно вже були вдома».

«А хто здійняв галас?»

«Ваші гадані друзі, — відповів Капустін. — Сахаров і ті, що навколо нього, використали Вашу хворобу для підриву радянської влади».

«Як це людська хвороба може підірвати такий могутній режим?»

«Це правда, — сказав Капустін. — А ще Вас використовували у своїх цілях сіоністи».

«Я не знаю жодних сіоністів».

«Вони діють через таємні мережі».

«Це щось таке, чого я не розумію».

«Звичайній людині цього і не зрозуміти», — сказав Капустін.

«Ми маємо бути певні, — сказала Буткевич, — що Ви знову не потрапите сюди. У Вас дружина, донька. Живіть для них. Не вплутуйтеся більше в брудні справи. Зрозумійте, що ми Вам ближчі за будь-кого з ваших так званих друзів. Ми справді не бажаємо завдати Вам жодної шкоди».

«Тоді як треба розуміти той факт, що ви забороняєте мені писати чи малювати?»

«Коли Ви починаєте писати вірші, — відповіла Буткевич, — Ваша хвороба повертається. В майбутньому Ви не матимете потреби писати вірші, навіть про квіти».

«А хто мені дасть роботу після звільнення?», — спитав Тереля.

«Щодо цього не хвилюйтеся, — сказав Капустін, — ми поговоримо з товаришами в Ужгороді, й там про все подбають».

«Просто відпочиньте, — додав Бабенко. — Робота нікуди не подінеться. Найважливіше, що Ви маєте зробити, — це зрозуміти нашу радянську дійсність».