Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

10 ГЛАСНІСТЬ

На світанку одного червневого дня в 1991 році підмосковним лісом їхало авто з російським телерепортером Сергієм Рибіним і його оператором. Вони непоміченими проїхали через браму дачного селища радянської еліти Назар’єво, припаркували машину, а потім, пройшовши ґрунтовою дорогою, підійшли до охоронця, що стояв перед продуктовою крамницею. Рибін кивнув охоронцеві, й оператор почав знімати двоповерхові дерев’яні дачі із широкими верандами, а потім — високі берези навколо і великий асортимент товарів у крамниці.

«Вони тут непогано живуть», — сказав Рибін охоронцю, який ніяк не намагався завадити їхнім зйомкам.

«Краще за всіх», — відповів той із сумною посмішкою на зморшкуватому обличчі.

«А порівняно з Вами — як?»

«Їм завозять чорну ікру, і вони її беруть кілограмами, — відповів охоронець, одягнений у синій однострій із зеленими погонами. — А я й ста грамів не можу купити. Їм відпускають по п’ятнадцять кілограмів цукру, а в моєму селі норма — півтора кіло на особу».

«Жодної справедливості», — зауважив Рибін.

«Отож, жодної».

За вісім днів цей сюжет було показано у вечірній інформаційній програмі незалежного російського телебачення «Вісті», в репортажі про привілейоване життя партійних високопосадовців. Наступного ранку покупці в чергах у порожніх московських продовольчих магазинах обмінювалися обуреними репліками: «Ви бачили вчора новини? От негідники!»

Впродовж п’яти років гласність використовували як зброю в політичній боротьбі між Горбачовим і його опонентами. В результаті в політичному пантеоні радянських громадян змінився склад героїв і лиходіїв, як змінилося й уявлення про ворожі та дружні країни й про той ідеологічний конфлікт, що призвів до холодної війни. Проте гласність, почавшись як внутрішньопартійний маневр, врешті знищила віру в комунізм, яка була головним підґрунтям режиму. Ця зміна, своєю чергою, визначила долю системи, бо саме віра в комунізм допомагала виправдовувати жертви всього народу.

На вулиці в світлі ліхтарів безперервно падав сніг, а Леонід Бородін — письменник і російський націоналіст — намагався пояснити мені менталітет, виплеканий у країні радянським режимом за допомогою контролю за інформацією.

«Те, що нас розділяє, це не просто різні політичні системи, — говорив він, — а два різні стани свідомості. На Заході люди будують своє життя довкола матеріальних речей — великого будинку, одягу, нової машини. У нас же люди не мають доступу до таких речей. Для нас важлива перемога наших ідеалів. Радянські люди дуже щирі. Вони щиро бажають, щоб негри в США мали всі права. Вони щиро хочуть, щоб настав день, коли селяни в Сальвадорі побачать тріумф справедливості. Тут не існує егоїзму, ми бажаємо добра всім».

Бородін зробив останню затяжку й загасив недопалок у попільничці.

«Коли будували Братську ГЕС, — продовжував він, — я був комсомольцем-добровольцем. Ми жили в наметах посеред хащів. Не було ні свіжої їжі, ні водогону. Нас заїдали комарі. Поруч був табір із сотнею в’язнів. Ми харчувалися гірше за них, а працювали важче. Після роботи були такі виснажені, що просто падали в ліжка. Це було в 1957 році. Тоді все здавалося романтичним. Ми страждали більше за в’язнів, але я й досі згадую ті дні з теплотою».

Бородін вийшов із кімнати, походив кілька хвилин коридором, а повернувшись, сів, закурив ще одну цигарку й зайшовся довгим, виснажливим кашлем.

За місяць до того КДБ провело у квартирі Бородіна обшук, і він знав, що йому залишалися лічені дні на волі. А зважаючи на респіраторне захворювання, перебування в колонії загрожувало його життю.

«Люди погано живуть у цій країні, — сказав він, — але ми впевнені, що ми сильніші. Якщо буде потрібно, ми їстимемо шкіру від своїх черевиків. Американці не їстимуть. Якщо Рейган їх про це попросить, вони його переоберуть. А ми їстимемо. Капіталізм — це експлуатація людини людиною і це — зло. Ми маємо боротись зі злом. Якщо Америка побудує сто танків, ми затягнемо паски й побудуємо сто два.

Люди тут неймовірно впевнені в своїй праведності. Ви колись спостерігали за Громико, коли він виступає в ООН? Чули його висловлювання? Жодних сумнівів у собі. Він демонструє абсолютну впевненість у своїй правоті.

Цьому режимові не потрібне територіальне чи економічне верховенство. Він бажає ідеологічного верховенства — верховенства соціалізму над усім світом. Саме тому, коли Захід, залиша-ючись осторонь, кричить: “Ви раби, зібрані докупи, покірні, як вівці, чому ви не скинете ярмо?” — ми відповідаємо лише іронічним сміхом. Ми сходимо на Еверест. Перед нами — сяюча мета, і ніщо нас не зупинить».

Описаний Бородіним менталітет панував у Радянському Союзі роками, мобілізуючи населення на жертви заради створення земного раю, який завжди залишався десь далеко попереду.

Покійний письменник Володимир Кормер сказав під час нашої розмови на початку 1980-х, що в СРСР справді існує морально-політична єдність, але не на основі марксизму-ленінізму. Ця єдність ґрунтується на прагненні жити згідно з певною ідеєю й примушувати інших до того самого. Цим потягом до одностайності пояснювалися деякі негативні властивості дисидентського середовища, просякнутого чутками та інтригами, роз’єднаного нетерпимістю та внутрішніми чварами.

Кормер вважав, що, за деякими нечисленними винятками, ідеологічна ментальність, різке відторгнення всього чужого були спільними для всього радянського народу. «Якби до влади в СРСР прийшов Солженіцин, — говорив він, — то повісив би Сахарова або принаймні відправив його в заслання. Якби до влади прийшов Сахаров, він був би ліберальнішим, але, якби владу здобула його дружина, вона із радістю повісила б Солженіцина».

Крім сектантства і браку елементарної поваги до думки інших, існував ще комплекс лідерства, який особливо глибоко вкоренився в інтелігенції. У 1968 році, перед вторгненням до Чехословаччини, Павло Литвинов і Віктор Красін безуспішно намагалися домовитися, хто з них буде лідером дисидентів. Під час однієї суперечки Красін сказав Литвинову: «Як ти насмілюєшся так зі мною розмовляти? Я ідеолог російського демократичного руху!» Але це не справило враження на Литвинова, який наполягав на більшому значенні своєї особи.

Ідеологічна атмосфера радянського суспільства віддзеркалювалася в стосунках між людьми так чи інакше зв’язуючи себе політикою. Серед таких людей (а до цієї категорії належала більшість неформальної інтелігенції) дружба майже завжди мала відтінок товариських стосунків із їхньою потребою в некритичній ідеалізації. Інтенсивність цієї дружби була очевидною в середовищі дисидентів, які становили одну велику, об’єднану на політичному підґрунті родину: практично жили вдома один в одного, демонстрували світлини один одного і глибоко цікавилися особистими справами один одного. Цілком зрозуміло, що дружба подібного типу ставала нестерпною в разі бодай найменшої зміни в поглядах сторін. Тоді будь-яка незгода між друзями вважалася зрадою, і найближчі друзі могли перетворитися на найзапекліших ворогів: люди, немовби прокинувшись, починали детально аналізувати не помічені ними раніше відразливі й негідні риси тих, кого вони роками вважали своїми найкращими друзями.

Важливість контролю за засобами інформації у цій ситуації неможливо було переоцінити. З кожною значною подією в світі радянські медіа перетворювалися на величезний ретранслятор, що поширював якусь дивну, але цілком послідовну версію реальності. Цю картину сфальшованої дійсності ЗМІ вміщували між пересічними громадянами та фактичною реальністю, зводячи нанівець роль особистої думки. Основні політичні переконання радянських громадян, замкнених у герметичному просторі облудної інформації, формувалися під впливом реальності, витлумаченої режимом, а не дійсності як такої.

Початок гласності пробив отвір у цій замкненій, як монастир, системі, і результат виявився водночас спустошливим і неконтрольованим. Цей перелом у свідомості негайно призвів до намагань обмежити гласність як чинник дестабілізації. Однак партійні ліберали тепер були зацікавлені в гласності. Водночас і журналісти почали обстоювати свою незалежність. Багато хто з них присвятив своє професійне життя пропаганді, й тепер, здобувши шанс на відновлення свого чесного імені, журналісти не збиралися дозволяти знову затулити собі рота. Вони йшли на ризик і, захищаючи свої права на вільне висловлення думок, відіграли важливу роль в ментальному визволенні всього радянського народу.

Якось восени 1989 року Володимир Вігілянський, журналіст журналу «Огоньок», вийшов із автобуса на околиці міста Єсентуків й повз ряд напівзруйнованих дерев’яних будинків пішов до тихого провулку. Легкий вітерець шарудів купами опалого листя.

Вігілянський наблизився до маленького будиночка і постукав у двері. За кілька хвилин двері відчинились, і він побачив дівчину, в якій упізнав доньку одного зі своїх московських друзів. Вона запросила його до кімнатки, де в залізній грубці горіло вугілля, а на стінах висіли полиці з книжками та малюнки — здебільшого пейзажі, виконані кольоровими олівцями, вуглиною та аквареллю. Дівчина прийняла в гостя пальто та провела його до Єфросинії Керсновської, яка лежала, напівпаралізована, на вузькому металевому ліжку.

За кілька місяців до того Вігілянський прочитав мемуари Керсновської про роки, проведені нею в сталінських таборах, доповнені сотнями малюнків із табірного життя, і вирішив спробувати знайти її. Він і раніше читав табірну літературу, але в творі Керсновської його вразило її твердження, нібито табірний досвід насправді наблизив в’язнів до Бога. Текст книжки — півтори тисячі машинописних сторінок — був завеликий для публікації в «Огоньку», але Вігілянський хотів опублікувати принаймні малюнки. Зважаючи на відсутність світлин або фільмів, які показували би сталінські табори, ці малюнки були безцінним історичним документом.

Керсновська, яка мала вже 83 роки, дивилася на Вігілянського із цікавістю. Востаннє її офіційно відвідували з нагоди її арешту. Тепер, після років у таборі й майже двох десятиліть праці шахтарем, вона була остаточно прикута до ліжка і не могла навіть сходити по воду до вуличної колонки.

Вігілянський став розповідати їй про «Огоньок». Сказав, що журнал не зупиниться, поки не викриє всіх злочинів сталінських часів. «Тепер немає чого боятися. Завдяки Горбачову можна говорити й робити все. Хто б міг це передбачити?»

На подив Вігілянського, Керсновська була, схоже, не дуже вражена. «Я не вірю цьому Горбачову, — сказала вона. — Він брехун, і якщо збрехав у чомусь одному, брехатиме і далі».

«Ваші малюнки — це потужна антисталінська пропаганда, — сказав Вігілянський. — Їх треба опублікувати».

«Я хочу опублікувати всю книжку. Публікація самих лише малюнків дасть неправильне уявлення».

«Але якщо малюнки будуть оприлюднені в “Огоньку”, Ви станете знаменитою. Буде легше знайти видавця для Вашої книжки».

Керсновська замовкла. Вігілянський знав від московських друзів, що побачити свою книжку опублікованою було для неї головною метою життя. Він кілька годин переконував її, що вона просто зобов’язана поділитися своїми малюнками з людьми. Нарешті, коли вже стемніло і в навколишніх будинках стали засвічуватися вікна, Керсновська погодилася дозволити публікацію своїх малюнків у журналі «Огоньок».

Раїса Бобкова, викладачка історії партії в Московському інституті торгівлі, була шокована новою інформацією в пресі. Це були статті про заборону генетики в СРСР, а також нові матеріали про революціонерів-більшовиків, в яких викривали їхню безжальність і жадобу влади. Впродовж багатьох років Раїса розповідала студентам про перевиконання першого та другого п’ятирічних планів у СРСР, а тепер дізналася, що вони не були виконані, й фактично економіка навіть не наблизилася до виконання їх. Вона роками вчила студентів, що в центрі уваги XIV з’їзду Комуністичної партії була індустріалізація, а з нової інформації виявлялося, що його справжньою метою було знищення Льва Каменева та Григорія Зінов’єва і що Сталін не лише змінив текст свого виступу на з’їзді, підготовлений до публікації, а й додав олівцем примітки: «Аплодисменти».

Раїсі було так соромно, що хотілося сховатися, хоча деякі питання, порушені в газетах, спадали їй на думку і раніше. Щотижня увага всіх в інституті була прикута до літературної рубрики журналу «Огоньок», де ті, хто пережив сталінські часи, описували свій досвід. Якось, після публікації в журналі серії статей про долю українських селян під час колективізації, в тому числі про масовий голод і канібалізм, одна з колег підійшла до Раїси в сльозах.

«Ти сьогодні бачила “Огоньок”?» — спитала вона.

«Так», — відповіла Раїса.

«Ну так мені здається, що всі ті роки, що ми присвятили викладанню, можна просто викреслити».

Спочатку Раїса продовжувала захищати партію. Під час однієї суперечки з подругою, Оленою Сухоруких, вона сказала: «Ми починали з нічого, і саме партія забезпечила наш добробут». Вона продовжувала також працювати над статтею про роль пропаганди, яка, на її думку, надихала молодь на політичну активність.

Однак минали місяці, потік викриттів перетворився на справжню повінь, і Раїса почала переглядати своє бачення дійсності. Вона замислювалася над природою людини та джерелами зла, над тим, що дозволяло одним людям маніпулювати іншими й перетворювати їх на сировину, призначену служити задоволенню їхніх амбіцій.

Якось вранці, в серпні 1990 року, Вігілянський несподівано побачив у своєму кабінеті в редакції «Огонька» молоду дівчину, яка тягла за собою величезний мішок із листами та телеграмами. Як лідер громадської кампанії за звільнення «Огонька» від партійного контролю, Вігілянський звертався до читачів із проханням надсилати листи підтримки, але він не очікував подібної реакції. Він підняв паперовий мішок на свій стіл і почав читати.

«Ми вимагаємо свободи для “Огонька”!» — було написано в одному листі.

«Скажіть апаратникам, нехай заберуть свої брудні руки від “Огонька”».

«Ми з вами! Якщо ці лиходії переможуть, я скасую свою передплату!»

Вігілянський покликав до свого кабінету інших членів редакції. Тільки за один день прийшло майже тисячу листів, і в усіх висловлювалася підтримка боротьби «Огонька» за незалежність від партійного контролю. «Візьміть ці листи, — попросив Вігілянський секретарку, — покладіть у пакети й відішліть до ЦК КПРС».

Потім Вігілянський подав на партію до суду в зв’язку з її наміром зберегти за собою активи, які вона вважала своїм «майном». Питання виявилося більш спірним, ніж того хотілося партії. Її влада слабшала, і партійні чиновники не прагнули публічних суперечок щодо способу, яким вони в 1960-х роках привласнили сотні газет, журналів і друкарень. Вони відмовилися від своїх претензій на «Огоньок», і державний комітет зареєстрував його як видання, підконтрольне трудовому колективу редакції.

Одного вечора у вересні 1989 року Владислав Старков, редактор газети «Аргументи та факти», яка мала найбільший у СРСР наклад, зібрав у залі колектив редакції та сказав: «Горбачов незадоволений нашою роботою. Він каже, що ми налаштовуємо народ проти партії, і запропонував мені піти у відставку». Старков виглядав блідим і знервованим. «Хлопці, — сказав він, — нічого не поробиш. Вони надто сильні». Залою прокотилася хвиля обурення. Журналісти знали: якщо Старкова звільнять, новий редактор звільнить їх, і це буде кінець «Аргументів і фактів» як незалежної газети.

Після Старкова виступив його заступник Микола Взятков, який запропонував колективу редакції обрати Старкова редактором газети. Він роздав бюлетені, й колектив одностайно проголосував за призначення Старкова на цю посаду. Від цієї миті він був не лише призначеним, а й обраним керівником, тож пообіцяв присутнім на зборах, що відмовиться залишати свій пост.

Упродовж багатьох років «Аргументи та факти» були періодичним виданням для лекторів КПРС. Його завданням була «контрпропаганда», і там публікували статті про безробіття, наркоманію та злочинність на Заході, а також статистичні дані — часто неточні. Проте в 1987 році у відповідності з новою політикою гласності в ЦК було ухвалено рішення про забезпечення партійних лекторів ширшою інформацією, і головним засобом здійснення цієї політики стали «Аргументи та факти».

Газета почала друкувати відповіді на запитання читачів, публікувати матеріали про ціни на продукти на колгоспних ринках, вперше продемонструвавши наявність серйозної інфляції в Радянському Союзі. Публікували також інформацію про ДТП, алкоголізм і крадіжки. У 1988 році стали публікувати показники народжуваності та смертності, які завжди були строго засекреченими.

Газета майже негайно набула репутації видання, в якому громадяни можуть отримати чесні відповіді на свої запитання. Її наклад збільшився, і читачі завалили редакцію новими листами. В одній зі статей автор порівнював споживання м’яса в США та СРСР і повідомляв, що в Радянському Союзі воно становить 62 кг на рік (насправді воно дорівнювало 40 кг), проте водночас констатував, що в США ця цифра сягає 120 кг на рік. У листопаді 1988 року «Аргументи та факти» приголомшили читачів повідомленням, що в Америці норма житлової площі на одну особу становить 57,3 кв. м, тоді як у Радянському Союзі вона дорівнювала 9 кв. м.

Проте, перебуваючи під контролем партії, газета не могла необмежено публікувати правдиву інформацію.

У травні 1989 року увага радянських громадян була прикута до першого засідання З’їзду народних депутатів, і відповідно до нового духу демократії «Аргументи та факти» попросили своїх читачів оцінити якість роботи депутатів. На здивування колективу редакції, найвищу оцінку отримав Сахаров, за ним ішли Єльцин і економіст Гавриїл Попов, Горбачов посів лише сімнадцяте місце.

Старков був у відпустці, коли газета опублікувала результати цього опитування. Коли він повернувся на роботу, його викликали до ЦК і наказали «покласти на стіл партквиток». За кілька днів Горбачов скликав засідання за участю редакторів центральних газет. Зачепившись за проведене «Аргументами та фактами» опитування, він звинуватив пресу в «безвідповідальних лівацьких хитаннях», а щодо самого опитування заявив: «Такі речі дезорієнтують населення». Старкову він сказав, що на його місці звільнився б.

Геннадій Марченко, викладач журналістики у МДУ, почав читати лекції з ідеологічної боротьби на початку 1980-х. Теми лекцій були ретельно підготовлені: існує кілька світів — світ капіталізму, світ соціалізму та якийсь третій світ, що ще не визначився, за який точиться безперервна боротьба; капіталізм збирається знищити соціалізм і примусити соціалістичні країни прийняти його ідеологію.

Інформацією Марченка забезпечував Московський міськком партії та газета «Аргументи та факти». Якщо відбувалися якісь зустрічі на вищому рівні, він описував у своїх лекціях, як виглядав президент США, скільки разів голови держав зустрілися між собою, щодо чого вони дійшли згоди, а в чому розійшлися. Він розповідав аудиторії, що американський президент подекуди запитує про дисидентів і голови держав часто обговорюють питання обміну.

Геннадій намагався зміцнити ідеологічну стійкість своїх слухачів. Він пояснював, що капіталісти прагнуть застосовувати проти Радянського Союзу психологічні методи впливу, зокрема шляхом поширення відповідної музики, футболок і таких фільмів, як «Роккі» та «Рембо». Сам він їх ніколи не бачив, але характеризував як ворожі соціалістичному світові й призначені послаблювати дух молоді. Він також часто згадував Всеволода Новгородцева, діджея Російської служби «Бі-Бі-Сі», з яким ніколи не зустрічався. Він описував звички Новгородцева, як той спілкується зі слухачами, жартує з ними, намагається створити невимушену атмосферу, але мета його програми, пояснював Марченко, — знущання з СРСР.

Коли настала гласність, Геннадій подумав, що це тимчасово. Він згадав кампанію «Нехай квітнуть сто квітів» у Китаї, коли інтелектуалів заохочували висловлювати свою думку, а потім їх піддали репресіям, і припускав, що те саме може відбутися й у Радянському Союзі. І все ж таки, коли стало з’являтися дедалі більше фактичної інформації, зокрема в ортодоксальних раніше «Аргументах і фактах», у Геннадія почали виникати сумніви. Політична атмосфера змінювалася. Слухачі на його лекціях почали ставити запитання. Вони запитували про боротьбу за владу в керівництві держави та про дружину Горбачова Раїсу. Людей обурювало те, що Раїса супроводжує Горбачова в його закордонних поїздках, і вони запитували: «Хто її обирав?»

У 1987 році СРСР припинив глушити західні радіостанції, а газети почали критикувати низький рівень життя в країні. Все це стало для Геннадія несподіванкою. Проте одного дня йому довелося пережити ще більший удар. В радянській пресі було опубліковано скорочену версію промови Рональда Рейгана — «головного імперіаліста». Рейган говорив про потребу встановлення культурних зв’язків, і, як стало відомо, цензура прибрала з тексту промови лише кілька абзаців про ситуацію з правами людини в СРСР.

Марченко і раніше мав сумніви щодо деяких аргументів, які використовував у своїх лекціях. Наприклад, він підозрював, що наявність державної власності не сприяє економічній ініціативності, але ніколи про це не говорив. Однак коли перебудова стала набирати сили, він став сміливішим. Від викриття ідеологічних ворогів він перейшов до самовикриття. Говорив, наприклад, що американська музика не має якогось значного ідеологічного впливу, а той факт, що хтось натягнув американські джинси на свої російські сідниці, не означає, що він став жертвою ідеологічної агресії.

Геннадій усвідомлював, що і в самих лекторів промиті мізки. Якось осіннього дня в 1987 році він розмовляв із викладачами Інституту залізничного транспорту на тему ідеологічної боротьби й уперше висловив думки, які визріли в його голові за останні два роки. Він сказав, що баланс сил у світі змінюється й потрібне не збройне протистояння, а контакти. Ідеологічна боротьба не зникне, але стане цивілізованою дискусією між людьми, які мають дещо спільне.

Промова Марченка викликала несамовитий протест, але це був певний акт самовизволення. Читаючи пізніше лекцію групі студентів, він поставив під сумнів головну ідею марксизму-ленінізму — нібито суспільство формує особистість людини. Він сказав, що ця марксистська концепція є надто вузькою і робить особу заручницею суспільства. В лекції на тему релігії Марченко заявив про потребу розглянути позитивні аспекти релігії, в тому числі очищення душі в спілкуванні з Богом й існування потужної релігійної мотивації впродовж усієї історії людства.

Мірою того, як лібералізація життя в СРСР посилювалася, а стосунки із Заходом стало покращувалися, лекції з ідеологічної боротьби, завжди добре відвідувані завдяки їхній агресивності, почали втрачати популярність. Водночас Марченко помітив, що інші лектори теж стали вільно висловлювати свої думки. В актових залах підприємств, в аудиторії товариства «Знання» біля площі Дзержинського лектори, що десятиліттями займалися протидією «західній пропаганді», яку їхні слухачі ніколи не мали нагоди почути, тепер стверджували, що настав час примирення із Заходом, що чимало з того, що на Заході писали про агресивну політику СРСР, відповідає дійсності.

Наприкінці 1988 року, коли радянські газети рясніли статтями прозахідного характеру, лекції про непримиренну боротьбу двох способів життя ставали дедалі рідшими. Врешті-решт товариство «Знання», яке надавало лекторів на запити партійних організацій, скасувало всі лекції з ідеологічної боротьби: лектори не виявляли готовності далі висвітлювати цю тему, а їхня аудиторія зникла.

Після засідання в редакції «Аргументів і фактів» Старков пережив мікроінсульт і перестав ходити на роботу. Втім, це мало і позитивний бік: коли із ЦК почали телефонувати й запитувати, коли Старков принесе заяву про звільнення, їм відповідали, що він хворіє і це питання можна буде обговорити лише після його одужання.

Тим часом співробітники редакції організували кампанію на захист Старкова. Першим кроком став вихід на західну пресу, яка почала писати про це протистояння. Потім журналісти «Аргументів і фактів» звернулися до радянських видань. Спочатку радянська преса побоювалася переходити на бік Старкова. Проте зрештою Володимир Молчанов, ведучий популярної телепередачі «До і після опівночі», запросив на свою програму Старкова, щоби той розповів про свій конфлікт із владою. Після цього преса теж почала виступати на захист Старкова.

Партійні чиновники, усвідомлюючи популярність «Аргументів і фактів», сподівались усунути Старкова тихо і навіть пропонували йому посади в інших часописах. Однак перед будинком редакції газети на Малій Бронній вулиці з’явилися пікети на підтримку Старкова, а на великих підприємствах пройшли мітинги на його захист. Робітники Московського метрополітену погрожували страйком в разі якихось дій проти «Аргументів і фактів».

Колектив редакції тиснув на високопосадовців, особливо на правління товариства «Знання», яке мало офіційно проголосувати за звільнення Старкова. І нарешті того вечора, коли мало відбутися голосування, до будівлі товариства прибули автобуси з робітниками та транспарантами «Руки геть від “Аргументів і фактів!”» Всередині будівлі заступники Старкова нервово ходили коридором біля зали засідань, де відбувалося голосування.

Близько 18-ї години двері зали відчинились, і Старков із посмішкою повідомив своїм прихильникам, що битву виграно. За ним купами виходили члени товариства «Знання», вони теж посміхалися. Товариство проголосувало проти відставки Старкова. Установа, до того цілком підпорядкована партії, визнала за краще дослухатися до громадської думки.

Одного тихого дня в травні 1989 року ленінградська тележурналістка Наташа Сєрова та оператор вийшли з автомобіля в селищі Левашово і повз дачі з дерев’яними парканами та штабелями дров на подвір’ях пішли колією ґрунтової дороги в напрямку сусіднього соснового лісу. Пройшовши лісом хвилин п’ятнадцять, вони опинилися на галявині. Саме тут, за словами співробітника КДБ, з яким вони спілкувалися десять днів тому, були поховані тіла тисяч жертв сталінських чисток.

Оператор почав знімати, а Наташа стояла у високій траві, що в цю пору рясніла польовими квітами. Світло пробивалося крізь гілля високих сосен, створюючи на галявині атмосферу собору. Вона намагалась уявити, як це відбувалося: вихлопи вантажівок, відлуння безперервних пострілів у лісі, тіла щойно вбитих, кожне з кулею в потилиці. Нарешті оператор сказав, що зняв достатньо, і вони повернулися до Ленінграда, де ці кадри було використано в телепрограмі «П’яте колесо» — у передачі про сталінські часи.

Наступного ранку в кабінеті Сєрової задзвонив телефон. Уже за інтонацією жіночого голосу в слухавці вона здогадалася, про що йтиметься. «Ви хочете сказати, що наше життя було марним?» — спитала та жінка. Після кожної передачі про сталінські часи таких дзвінків було безліч, і багато хто з людей був на межі відчаю. «Якщо ідеологія держави була облудною, — відповіла Наташа, — це не означає, що життя було марним. Ідеологія була неправильною, але життя марним не було».

У 1988 році Белла Куркова, журналістка молодіжного відділу Ленінградського телебачення, та четверо її колег — В’ячеслав Коновалов, Віктор Правдюк, Клара Фатова та Наталя Сєрова — зустрілися в ресторані «Кавказ», щоб обговорити ідею нової програми, в якій репортажі поєднувались би з мистецькими оглядами. Журналісти роками потерпали від жорсткої ідеологічної цензури. Проте звільнення політичних в’язнів дало їм підстави сподіватися на те, що вони стануть свідками початку нової доби. Отож вони домовилися спробувати створити нову програму й назвати її «П’яте колесо».

Сєрова та Фатова почали зйомки, користуючись вільною технікою з небагатих ресурсів студії. Перша програма була присвячена художнику Павлу Філонову, представнику російського авангарду, який відмовився пристосовуватися до вимог соц-реалізму. Друга була тригодинною сатиричною виставою, що складалася з записів виступів Аркадія Райкіна. На тлі цілковитої ортодоксальності решти телепрограм обидві ті передачи стали сенсацією. Студію завалили вітальними листами та телеграмами, і це стало початком злету «П’ятого колеса».

У «П’ятому колесі» почали обговорювати художників-авангардистів, включно з Малевичем і Кандинським, заборонених поетів — Мандельштама, Пастернака, Ахматову та Бродського, а також бардів — Олександра Галича, Юлія Кима та Олександра Городницького. Незабаром уже майже весь Ленінград і багато хто в Москві не спали до пізньої ночі, дивлячись «П’яте колесо».

У травні 1988 року, з початком справжньої антисталінської кампанії, колектив «П’ятого колеса» запросив жертв сталінських репресій та їхніх родичів прийти до телецентру на вулиці Чапигіна і розповісти свої історії. Ця зустріч відбулася 14 травня. О 10-й годині ранку вулиця була заповнена тисячами людей із документами та світлинами. Всередині телецентру Сєрова теж побачила безліч людей на кожному поверсі — вони намагалися дізнатися про долю свої батьків, дідусів і бабусь або принаймні про час і місце їхньої смерті. Це стовпище тривало до пізньої ночі. Всі плакали. Коли Сєрова з оператором проходили крізь натовп і люди один за одним розповідали про обставини арешту своїх близьких, найболісніше було бачити, що чимало з них через 50 років після зникнення вночі свого родича все ще плекали надію на те, що десь на теренах СРСР він усе ще може бути живим.

У 1987 році Марина Філатова, яка викладала науковий комунізм в Інституті нафти та газу, під час відпустки працювала над дисертацією в МДУ, коли в пресі почали публікувати листи від читачів і вперше — результати опитувань громадської думки, які продемонстрували незадоволення трудящих. Філатова завжди вчила своїх студентів, що СРСР — країна робітників, але тепер, після оприлюднення даних соцопитувань, вона почала замислюватися, як добре вона знає робітничий клас насправді. Невдовзі вона отримала запрошення взяти участь в одному із таких опитувань, організованому факультетом соціології МДУ, та із цікавості погодилася.

Одного літнього дня 1987 року в місті Іваново Філатова підійшла до групи робітників, які зібрались у вагончику, де зазвичай обідали, й роздала їм анкети. Робітники із замурзаними обличчями, які рясно пітніли у вагончику, де крізь брудні вікна пекло сонце, дивилися на Філатову водночас із досадою та цікавістю. Вона пояснила, що Міністерство будівництва хоче знати, що змінилося за перші два роки перебудови. «Можете не поспішати, — сказала Філатова, — а якщо захочете щось додати, напишіть наприкінці, там є місце». Інші робітники вже поверталися на будівельний майданчик після своєї 45-хвилинної обідньої перерви, й підйомні крани знову починали працювати над спорудженням майбутнього металообробного заводу. Проте всередині задушливого вагончика чоловіки сиділи нерухомо.

«Я нічого не писатиму», — сказав один із них.

«Чому?» — спитала Філатова.

«Ви справді вважаєте, що Ваші анкети щось змінять?»

Філатова відповіла, що зміни будуть. Той факт, що Міністерство відрядило її провести опитування, свідчить про те, що до думки робітників тепер ставляться по-новому. Втім, робітники на це не зреагували, й жоден із них не поворухнувся, щоби заповнити анкету.

Врешті-решт у справу втрутився головний інженер. Він звинуватив робітників у спробі залякати Філатову і заявив, що ніхто не піде з вагончика, доки анкети не будуть заповнені. Це спрацювало — робітники заповнили бланки й повернулися до роботи.

Та сама сцена повторювалася скрізь. В Орлі, на будівельному майданчику майбутнього цукрового заводу, Філатова сказала робітникам, що відповіді на запитання анкети допоможуть Міністерству покращити умови їхнього життя, і все ж таки вони погодилися зробити це лише під тиском начальства. Так само було і на іншому будмайданчику, в Курську.

Філатова роками вчила студентів, що в Радянському Союзі засоби виробництва належать усім. Але робітники, яких вона опитувала, вочевидь так не думали. Її сумніви стали ще глибшими, коли в програмі «П’яте колесо» стали показувати свідчення людей, які пережили звірства сталінської доби. Філатова була зворушена історіями людей, які могли жити буквально поруч із нею.

У 1987–1988 роках життя Філатової набуло іншого сенсу. Змушена впродовж дня писати свою дисертацію із традиційної теми, вечорами вона стала відвідувати спецфонд Інституту наукової інформації, де зберігалися книжки, заборонені в СРСР, але цілком доступні на Заході. Цим фондом могли користуватися лише викладачі ідеологічних предметів, які вважалися політично надійними, тож Філатова почала читати книжки про демократичне суспільство та твори Вебера і Макіавеллі.

Філатова виховувалася на ідеї, що в політиці цілі виправдовують засоби, але тепер почала думати, що все не так просто. Якщо кінцева мета системи — добробут людини, засоби, які застосовує система, не можуть бути аморальними. Проте якщо мета системи — сприяти інтересам конкретного класу, то ці засоби майже автоматично стають аморальними, бо, за логікою, утискають представників решти класів. І тут виникало інше запитання: якщо комунізм не є науковим, то яким він є? Ненауковим?

У МДУ, де Філатова теж читала лекції з наукового комунізму, водночас працюючи над дисертацією, студенти тупотіли ногами, коли починалася лекція, а дехто просто сидів і читав газети. До декана надходило багато листів із проханням скасувати цей предмет, бо він не відповідає дійсності.

У грудні Філатова завершила свою дисертацію, присвячену економічним стосунками між Радянським Союзом і країнами РЕВ (Ради економічної взаємодопомоги). У січні 1989 року вона повернулася до Інституту нафти та газу, де студенти виявилися не менш бунтівними, ніж у МДУ. Філатова прийшла на засідання факультету й у присутності п’ятнадцяти викладачів оголосила, що відмовляється надалі викладати науковий комунізм, і додала, що від цього часу викладатиме політологію. Декан факультету, не ризикуючи вступати в суперечку перед групою викладачів, чия віра в ідеологію теж зазнала жорсткого випробування подіями останніх років, неохоче погодився.

Самовизволення «П’ятого колеса» викликало майже паніку в ленінградських партійних органах, які зрозуміли, що не можуть накласти на програму навіть найменших обмежень без ризику наразитися на реакцію громадськості. У вересні 1988 року «П’яте колесо» показало фільм про міліцейський розгін демонстрації на місці масових поховань у білоруських Куропатах, де відбулася ексгумація тіл тисяч жертв сталінського терору. Спочатку керівництво телеканалу заборонило цей сюжет, але у відповідь колектив «П’ятого колеса» відмовився робити програму. Наступного дня до Ленінградського телецентру прийшли з протестом три тисячі осіб, і врешті-решт фільм було показано.

У грудні 1988 року, коли стався землетрус у Вірменії, Куркова підготувала коментар, в якому провину за загибель 50 тисяч осіб покладала на низьку якість будівництва в цій сейсмічній зоні. Директор Ленінградського телебачення наказав Курковій зняти цей коментар. У відповідь вона в прямому ефірі розповіла про заборону. Це був перший випадок, коли тележурналіст відкрито кинув виклик цензурі на телебаченні, однак проти Куркової не було вжито жодних заходів.

Преса ставала вільнішою, й у людей почав змінюватися настрій. Журналісти «П’ятого колеса» стали знаменитостями, їх впізнавали на вулицях, а перехожі, які раніше уникали телеоператорів, тепер охоче говорили на камеру і вірили, що їхня думка щось важить і може щось змінити.

Наприкінці 1988 року, сподіваючись вплинути на журналістів і якось їх переконати, керівник ідеологічного відділу Ленінградського міськкому партії Галина Баринова прийшла на збори колективу Ленінградського телебачення. «Ви знаєте народ, — сказала вона, — і те, що ви робите, створює нездорову атмосферу. Ми остерігаємося вибухів і кровопролиття. Не забувайте — це партія почала перебудову». Проте її заклик, який не супроводжували погрози звільнення, мало кого переконав і фактично був проігнорований.

На початку 1989 року, коли в СРСР готувалися до перших напіввільних виборів, Ленінград був уже не тим містом, що рік тому, і в цьому була чимала заслуга «П’ятого колеса».

Передачами, які справили найбільший політичний ефект, стали три програми про привілеї партійної еліти. В центрі уваги першої з них були дачі керівників на Кам’яному острові. Репортерка «П’ятого колеса» Зоя Беляєва разом із оператором видиралася на мури, щоби зафільмувати ці розкішні маєтки — деякі з приміщеннями для прислуги. Останній сюжет із цього циклу був показаний 17 березня. За дев’ять днів після цього всі поважні партійні керівники Ленінградської області, включно з першими секретарями міськкому та обкому партії, зазнали поразки на виборах до Верховної Ради СРСР.

Ці результати шокували місцеві партійні органи, й першою їхньою реакцією стало відрядження на Ленінградське телебачення слідчої комісії. На спільному засіданні міськкому та обкому партії «П’яте колесо» було засуджено. Промовці говорили: не дивно, що населення проголосувало проти кандидатів від партії після стількох місяців промивання мізків.

Для Куркової цей тиск означав загрозу для самого «П’ятого колеса», і це спонукало її взяти участь у другому турі виборів. Під час виборчої кампанії вона брала участь у теледебатах і засудила Юрія Соловйова, все ще могутнього першого секретаря Ленінградського обкому КПРС, за монополізацію телевізійного часу та обладнання.

За два дні після виборів, на яких Куркова мала успіх, хоч і не стала народним депутатом СРСР, її викликали до обкому і зажадали пояснень щодо її зауважень під час передвиборчих дебатів. Проте вже розпочалися засідання З’їзду народних депутатів, і Ленінградський обком уже був неспроможний щось наказувати одній із найпопулярніших телевізійних особистостей у країні. Куркова відмовилася з’являтися до обкому, натомість самого Соловйова за кілька тижнів після того було звільнено. Куркова ж продовжила працювати над новими програмами.

Ленінградське телебачення залишалося складовою радянського Центрального телебачення, але їхні стосунки стали доволі складними. У січні 1991 року в зв’язку з загибеллю людей у Литві на Центральному телебаченні було запроваджено жорстку цензуру. «П’яте колесо» відповіло на це показом фільму про вбивство неозброєних демонстрантів у Вільнюсі, й Куркова, репрезентуючи фільм, попередила, що програму може бути перервано будь-якої миті.

Зрештою фільм було все ж таки показано, але напруга, викликана незалежністю колективу «П’ятого колеса», не зникала. Дев’ятого квітня 1991 року голова Державного комітету з телебачення та радіомовлення Леонід Кравченко під час телефонного спілкування з глядачами в прямому ефірі наводив цитати із цілої купи листів, у яких телеглядачі нібито скаржилися на анти-радянський характер цієї телепрограми й закликали вжити заходів проти Куркової. Однак у червні Горбачов схвалив створення незалежного Російського телебачення. Куркова та «П’яте колесо» повідомили, що їхні конфлікти з Кравченком позаду, бо ця телепрограма — одна з найпопулярніших і найавторитетніших у Радянському Союзі — переходить на новий канал.