Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Пролог

Кулеметний вогонь триває

На площі Вільної Росії скрізь лежали тіла, в тому числі підлітків, коли будівля російського парламенту, відома як Білий дім, була атакована військами, вірними президентові Борису Єльцину, який лише за два роки до того ризикував життям, захищаючи її.

Жорстокість обстрілу вразила теперішніх захисників Білого дому, серед яких були і члени парламенту. Вони очікували, що будівлю звільнятимуть за допомогою спецназу, а не артилерії.

У буфеті на шостому поверсі Микола Троїцький, кореспондент газети «Мегаполіс-Експрес», стояв і спостерігав разом із іншими, як двоє людей на площі тягнуть тіло з виваленими нутрощами до входу в будівлю. «Зараз стрілятимуть по вікнах», — пояснив хтось поруч із Троїцьким. І скло у ряді вікон, що виходив на площу Вільної Росії, розлетілося на друзки від куль. Троїцький та інші репортери залишили буфет і хутко сховалися в кабінеті Костянтина Злобіна, прес-секретаря Руслана Хасбулатова, голови Верховної Ради[2]. Його вікна виходили на внутрішнє подвір’я.

Впродовж кількох годин кабінет Злобіна був відносно безпечним укриттям, але опівдні, коли внаслідок інтенсивного кулеметного обстрілу кулі стали рикошетом відлітати від стін коридору, безпека ставала дедалі сумнівнішою. Вахтанг Якобідзе, кореспондент грузинського телебачення, вийшов із кабінету, щоби краще роздивитися, що відбувається, і коли опинився в коридорі, за сотню метрів від нього впала запалювальна бомба, від якої загорівся килим і почали здійматися щільні клуби червоно-чорного диму.

«Треба забиратися звідси», — сказав Якобідзе. Коридором літали кулі, але групі репортерів вдалося пробігти десять метрів до сходів у самому центрі будівлі. Під звуки розбитого кулями віконного скла, що лунали звідусіль, вони спустилися сходами до зали Ради Національностей, яка проектувалася як бомбосховище й вважалася єдиним безпечним місцем у будинку.

У залі панувала атмосфера керованого безладу. Вероніка Куцилло, кореспондентка газети «Коммерсантъ», помітила Хасбулатова, оточеного репортерами.

«Що буде далі, Руслане Імрановичу?» — спитала вона.

Хасбулатов, який стояв, засунувши одну руку в кишеню плаща, а в другій тримаючи люльку, знизав плечима. «Я давно знаю Єльцина, — сказав він спокійно, — але такого від нього не очікував. Як можна погрожувати власному народові, немов ворогу?»

Раптом будівля здригнулася від низки потужних вибухів, які, здавалося, пробили діри у фасаді будівлі, водночас зруйнувавши останню надію на досягнення компромісу.

Вероніка Куцилло пережила серпневий путч 1991 року, під час якого Хасбулатов і Єльцин були союзниками, разом захищаючи Білий дім від можливого нападу керівників прокомуністичного перевороту. «Ще одного путчу я не переживу», — сказала вона, коли зала наповнилася запахом пилу. Хасбулатов похитав головою й сказав із посмішкою: «А чому Ви вважаєте, що переживете цей?»

Вже незабаром у залі зібралося близько тисячі осіб — депутатів, репортерів, кухарів, вартових міліціонерів, прибиральниць. Їхні примарні обриси освітлювалися лише хитким полум’ям кількох свічок (у будівлі було відімкнено електрику, а світло зі внутрішнього подвір’я ледь проникало через напівпрочинені двері), тож зала, яка зазвичай нагадувала бункер, тепер була схожа на склеп.

У прилеглому до зали коридорі озброєні бойовики несли на ношах поранених і вбитих до найближчого медпункту. Одне з тіл лежало скривавленим обличчям догори, заблокувавши двері ліфта. Ззовні на автоматні черги з верхніх поверхів Білого дому відповідали кулеметним вогнем із БТРів, що стояли на вулиці.

Незважаючи на все це, налаштовані проти Єльцина депутати, яких у цій темній залі можна було розпізнати лише за голосом, виступали з трибуни, закликаючи людей у залі триматися до переможного кінця. Один із промовців, Михайло Челноков, зазначив: «Померти за батьківщину — це зовсім не погано. В будь-якому разі що нам ще залишається?»

Опівдні лояльні до Єльцина війська захопили всі будівлі навколо Білого дому, обстріл тривав, а вогонь у відповідь із будівлі парламенту ставав дедалі слабкішим. Вибухи вразили тринадцятий і чотирнадцятий поверхи, звідти помаранчеве полум’я здіймалося вгору вздовж фасаду будівлі, і з кожним прямим влучанням вона тремтіла згори додолу, мов картковий будиночок.

Троїцький прислуховувався до звуку танкових гусениць, намагаючись вгадати, де саме містяться танки. Здавалося, що вони поруч. Він замислився про те, що станеться, коли випадковий снаряд чи граната потраплять у набиту людьми залу. «Як гадаєш, вони стрілятимуть сюди?» — звернувся він до Валерія Шуйкова, депутата, який щойно повернувся до Москви з Абхазії. «Не думаю», — відповів Шуйков.

Цієї миті кулеметний вогонь раптово вщух, і пролунала ціла низка вибухів — це танки з Новоарбатського мосту рознесли вщент величезні секції давно спорожнілих верхніх поверхів.

«Я не такий упевнений», — сказав Троїцький.

О 14-й годині всі, хто перебував у залі, чекали на капітуляцію. Працівники буфету почали роздавати варених курей, подарованих якимось фермером — прихильником парламенту. Однак, зважаючи на явну підтримку Єльцина армією, навіть такі депутати крайнього націоналістичного напряму, як Сергій Бабурін, Ілля Константинов та Йона Андронов, погодилися, що час здаватися. Проблема полягала в тому, що ніхто не хотів виходити з білим прапором і водночас ніхто не був упевнений, що можна безпечно залишити будівлю в якийсь інший спосіб.

Народ у залі співав російських народних пісень, читав вірші й молився. Після 15-ї години по внутрішньому радіо Білого дому повідомили, що Валерій Зорькін, голова Конституційного суду, їде сюди для перемовин про перемир’я. Однак одразу ж пролунало й оголошення про посилення кулеметного обстрілу, а за цим — приголомшливий гуркіт і кілька вибухів поспіль. Не маючи більше новин щодо делегації перемовників, люди стали побоюватися, що захоплення будинку озброєними військовими є неминучим.

О 16-й годині в залі Ради національностей раптом з’явилися двоє офіцерів антитерористичного підрозділу «Альфа», одягнені в бронежилети та шоломи із забралами й захисними окулярами, що робило їх схожими на інопланетян. Один із них піднявся на трибуну, щоби звернутися до людей у залі, в якому фактично проходила остання сесія Верховної Ради. Він сказав, що мета групи «Альфа» — боротьба з тероризмом, а не вбивство обраних народом представників, і якщо захисники Білого дому складуть зброю, «Альфа» гарантує їм безпеку.

Потім ці офіцери пішли обговорювати капітуляцію Білого дому з віце-президентом Олександром Руцьким. У залі стало чутно безперервну автоматну стрілянину, яка лунала, здавалося, зі внутрішнього двору. У напівтемряві виникла паніка, але стрілянина вщухла так само раптово, як і почалася, до зали повернулися бійці «Альфи» й стали організовувати евакуацію.

О 16:45 першу групу евакуйованих — майже 300 осіб — вивели (з руками за головою) з будівлі на площу. Вони проходили повз тіла захисників, підстрілених на барикадах на початку штурму, — у багатьох бракувало частин голови або кінцівок. Вони також уперше побачили Білий дім іззовні: з розбитими кулями вікнами нижніх поверхів, із зжужмленими, поплутаними жалюзі, з охопленою помаранчевим полум’ям і чорним димом верхньою частиною будинку.

О 17:20 з будівлі вийшла — також без інцидентів — друга група, що складалася переважно з адміністративного персоналу. Незабаром після того на веранду, звідки відкривався краєвид Москви-ріки, вивели третю групу, до складу якої входили Константинов, Олег Румянцев — автор запропонованої парламентом конституції — і багато інших відомих представників парламентської опозиції. Почало сутеніти, й російська столиця забарвилася червонуватим кольором. Раптом із усіх боків гримнули постріли. Евакуйовані попадали на землю й пролежали обличчям у багнюку ще півтори години, поки «альфівці» не провели їх до найближчого житлового будинку, де й відпустили на волю.

Ось так було підтверджено російську традицію силового залагодження суперечок, і криза, що стала наслідком дворічної відмови обох сторін від розподілу влади й спонукала Єльцина розпустити російський парламент, завершилася.