Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

2 ІДЕОЛОГІЯ

«Як і багато хто з мого покоління, я зростала за соціалізму й без віри в Бога, — писала одна молода мати до газети “Правда” 18 січня 1988 року. — Можна сказати, що соціалізм і його ідеали й були нашим Богом.... Унаслідок політики гласності та нестримної критики ідею соціалізму було певною мірою дискредитовано. Я не можу говорити за всіх, але моя віра похитнулася».

Один московський фахівець із економіки сільського господарства дізнався про злочини сталінської доби ще в сімдесяті роки, читаючи західні джерела під час своїх частих закордонних відряджень, але завжди пам’ятав, що читає написане «ворогами». Однак, коли історію сталінського періоду почали висвітлювати в радянських публікаціях, він раптом сказав своєму другові Анатолію Стріляному: «Вся наша історія, вся наша система — це ганьба. Якби я був молодший, я повернув би свій партійний квиток. Про який соціалізм, про які ідеали можна говорити після всього цього?»

«Все, у що я вірив у житті, — писав у листі до газети “Правда” Сергій Чапаєв, член КПРС з дев’ятнадцятирічним стажем, — розсипалося порохом. Не залишилося нічого святого. Сталін, Молотов, Ворошилов... Ми співали про них пісні. Ми вірили їм більше, ніж самим собі. Як мені дивитися в очі іншим? Усе моє життя виявилося безглуздим».

Тридцятирічна стюардеса «Аерофлоту» говорила своєму другові Олександру Лякіну, релігійному дисиденту: «Після всіх цих публікацій просто жахливо жити. Я не розумію після всього цього, куди йти. Скрізь лише темрява та жах. Коли я бачу Бовіна та Зоріна [ветерани радянської пропаганди, що захищали перебудову], мені хочеться жбурнути в телевізор цеглину».

«Вони знищили в нас віру та правду, — говорила Таня Зав’язкіна, член партії і наглядачка у в’язниці “Матроська тиша”. — Тепер ми ні в що не віримо й переконані, що правди взагалі немає».

У 1988 році у Радянському Союзі почалася певна криза віри. Причиною була політика гласності, яка принесла із собою величезний потік правдивої інформації, але водночас заклала бомбу під засади радянської системи, радянської ідеології.

Гори книжок були написані про марксизм-ленінізм — радянську ідеологію, й у багатьох із них прославляли марксистсько-ленінський аналіз капіталізму або описували способи захоплення влади. Однак найголовніша характеристика цієї ідеології полягає в тому, що вона дає змогу людині нехтувати ірраціональною, інстинктивною частиною своєї природи і є логічним, самодостатнім світоглядом, який методично виключає можливість існування Бога.

Намагання скасувати Бога походить від радикально негативних, деміфологізуючих інтелектуальних тенденцій доби Просвітництва. В Росії воно мало частковий успіх завдяки послабленню офіційної релігії. «Церкви, — писав Карл Юнг, — є символом традиційних і колективних переконань, які для багатьох вірян є наслідком не власного внутрішнього досвіду, а бездумної віри, що схильна зникати, як відомо, щойно починаєш про неї думати. Отже, зміст віри починає суперечити знанню, і часто виявляється, що ірраціональність першої не витримує конкуренції з логічними висновками другого».

Онтологічною серцевиною марксизму є теорія діалектичного матеріалізму, згідно з якою все наявне — це матерія в русі. Немає ні духу, ні Бога, ні душі. Свідомість — атрибут високорозвиненої матерії. Матерія характеризується «єдністю протилежностей», суперечливих аспектів одного предмета, які, попри це, обумовлюють одне одного.

Теорія діалектичного матеріалізму, яка постулює суто механічний світ, де все постійно перетворюється на свою протилежність, була радикальною відмовою від релігійного світогляду-припущення, що земне життя здобуває свій сенс з якогось трансцендентного джерела, та усувала підстави прав людини, бо позбавляла окрему людину будь-якого іншого земного орієнтиру.

У цьому безбарвному світі було потрібне якесь джерело сенсу, й цю роль виконала теорія історичного матеріалізму — «відкрита істина» ідеології.

У цій своїй теорії Маркс і Енгельс стверджували, що історія твориться шляхом матеріальної трансформації економічних умов виробництва, і це спричиняє конфлікт між продуктивними силами та виробничими відносинами й сприяє загостренню класової боротьби, яка на кожному етапі завершується перемогою найбільш прогресивного класу. Так, рабовласницьке суспільство змінилося феодальним, феодальне — капіталістичним, а з перемогою робітничого класу капіталістичне суспільство теж має поступитися місцем іншому — безкласовому — суспільству, в якому приватну власність буде скасовано й настане досконала демократія із цілковитою одностайністю та нечуваним добробутом.

Внеском Леніна стало те, що в межах Марксової теорії він зробив наголос на ролі дисциплінованої комуністичної партії як авангарду робітничого класу. Таким чином, головною дійовою особою історії замість робітників стала партія, а прагнення комуністів до абсолютної влади було прив’язане до певної всесвітньої теорії, що дало змогу комуністичним режимам претендувати на власну історичну непохибність і неуникність.

Марксизм протиставив світові, створеному Богом, який дозволяв сподіватися на рай після смерті, світ без Бога, що обіцяв рай на землі. Ленінізм додав до марксизму методику захоплення влади. Поєднання нової теорії дійсності з методами «реалізації» цієї дійсності мало потужний психологічний ефект. Це був усеохопний світогляд. Претендуючи на абсолютну раціональність, марксизм-ленінізм став знаряддям мобілізації всіх народних ресурсів — духовних, емоційних, політичних — на створення комуністичного режиму, встановлення якого стало найвищим досягненням безбожної релігійної віри.

Марксизм-ленінізм десятиліттями тримав у своїх лещатах мільйони людей, аж поки в середині 1980-х у Радянському Союзі не розпочалася криза віри — завдяки тому, що із запровадженням політики гласності стала очевидною вразливість марксистсько-ленінської ідеології.

Релігію, яка приберігає рай для наступного світу, неможливо піддати перевірці практикою, але світській релігії на кшталт марксизму-ленінізму, який обіцяє рай на цьому світі, для підтвердження власної легітимності доводиться докладати безперервних зусиль із перетворення реальності.

Для створення ілюзій радянський режим не шкодував сил. Однак із початком гласності довіра до цих ілюзій сильно похитнулася. Громадяни СРСР уперше побачили обриси реального світу, й коли віра в утопію, обіцяну марксизмом-ленінізмом, стала згасати, ідеологічний світ їхньої уяви втратив сенс.

Упродовж багатьох років, що передували приходу до влади Горбачова, радянська ідеологія спиралася на «уявне місто» — таку собі дзеркальну кімнату, створену на кожному рівні радянського суспільства.

Природа цього «уявного міста» віддзеркалювалася в тому, що викладали в школах. На уроках історії створення СРСР подавали як епохальну подію світової історії, а всі події після 1917 року — як підтвердження неуникності перемоги комунізму в усьому світі. На уроках літератури про великих письменників XIX століття розповідали, що вони шукали позитивного ідеалу, а отже, були передвісниками більшовицької революції. Студентам-біологам викладали теорії академіка Опаріна — його праці, присвячені раннім формам життя, нібито «спростовували» ідею створення життя якоюсь зовнішньою силою. Походження людини від мавпи пояснювали на підставі теорії Енгельса, викладеної в «Діалектиці природи»: мавпи стали людьми після того, як почали задля виживання користуватися знаряддями. Тому саме праця, а не розум, відрізняла людину від тварин. На хімічних факультетах викладачі стверджували, що закони діалектики можна перевірити за допомогою класифікації елементів у періодичній таблиці Менделєєва.

Проте найважливішими були моральні закони. В марксистсько-ленінському світі не існувало абсолютної істини, а лише істини окремих класів, і найвищою з них була істина робітничого класу, яку й обстоював радянський режим. «Класову моральність» марксизму-ленінізму схарактеризував Ленін у своїй промові перед комсомольцями 2 жовтня 1920 року, заявивши, що комуністи відкидають будь-яку мораль, що спирається на «позалюдські» та «позакласові» поняття.

Для комуністів моральність цілком підпорядковувалася класовій боротьбі — добрим було те, що руйнувало старе експлуататорське суспільство і допомагало побудувати «нове, комуністичне».

Картину світу, прищеплювану в школі, підживлювала робота преси, яка теж описувала Радянський Союз як країну на шляху до земного раю. Замість хроніки подій, типових для життя в реальному світі: аварій, злочинів, корупції, боротьби за владу, — засоби масової інформації давали новини, які могли походити лише з раю: нескінченні ювілеї, статистика врожаїв і засідання Верховної Ради — парламенту, який завжди підтримував уряд. Будь-які проблеми, згадувані в радянській пресі, називали «недоліками».

Одним із тих місць, де виробляли інформацію для радянських громадян, була штаб-квартира радянської інформаційної агенції ТАРС у центрі Москви.

Одного дня, невдовзі після того, як Валерій Федоров почав працювати в ТАРС, до відділу міжнародних новин надійшло повідомлення від американської інформаційної агенції UPI. В ньому йшлося про те, що одна американська компанія розробила нові, якісніші автомобільні покришки й заради реклами свого досягнення готова безкоштовно замінити старі покришки, починаючи з певного року випуску.

Черговий редактор вирішив не публікувати цієї новини, адже повідомлення про технічні вдосконалення та пропозицію безкоштовної заміни певного товару було би поганою ілюстрацією до розповідей про лиха капіталізму. Однак його начальник, редактор американських новин, сказав: «Ми можемо використати це за призначенням». Він забрав повідомлення й через п’ять хвилин повернувся з відредагованим текстом: «Оце можна публікувати».

«В умовах хитрого капіталістичного ринку, — йшлося в замітці, — фірми часто пропонують товари низької якості, знаючи, що покупці не завжди можуть визначити, який товар кращий. Саме тому відома американська фірма з виготовлення покришок нещодавно була змушена замінити виготовлені нею неякісні покришки...» Замітку було опубліковано під заголовком «Обман покупців».

ТАРС не претендувала на статус інформаційної організації у звичайному сенсі, вона вважала себе агенцією, яка передавала «правильне зображення подій». Коли влітку 1980 року в Польщі почалися страйки, ТАРС мовчала, аж поки протистояння не до-сягло критичної точки. Тоді в одній із кореспонденцій з Варшави вона повідомила, що Польща посідає одне з перших місць у світі з вирощування картоплі. В статті зазначалося, що країна культивує картоплю вже триста років.

Ставлення ТАРС до реальності віддзеркалювалося в її термінології, яка була стандартною в газетах і на телебаченні по всьому СРСР. Західні держави були «імперіалістичними», соціалістичні країни — «демократичними». В Азії провідними демократіями були Північна Корея та В’єтнам.

Коли журналісти ТАРС вранці приходили на роботу, вони зазвичай обговорювали те, що чули напередодні ввечері від західних радіостанцій, вважаючи їх цілком надійними джерелами інформації. Проте вони ніколи не обговорювали змісту радянської преси, включно з власними кореспонденціями, які через замовчування вважали нічого не вартими.

Спочатку Федоров не писав власних статей, а лише коригував мову в кореспонденціях, що надходили з Азії. Свій перший матеріал він написав на підставі повідомлення однієї інформаційної агенції про умови утримання в’язнів на островах Фіджі, яке його попросили відредагувати. Там ішлося про те, що в’язниці на Фіджі такі комфортабельні, що люди віддають їм перевагу перед життям на волі.

Федоров розумів, що в оригінальному вигляді цей матеріал використати неможливо, і спочатку не знав, що з ним робити. Але навіть того короткого часу, який він працював у ТАСС, було достатньо, щоби прийнятий у відділі новин спосіб мислення почав впливати на нього. Коли він став писати, то сам здивувався тому, що знає, що від нього вимагають, і дуже швидко статтю було завершено. Відредагований зміст кореспонденції був такий: життя на Фіджі є таким нестерпним, що люди віддають перевагу життю у в’язниці. Серед причин цієї нестерпності були згадані інфляція та безробіття, хоча Федоров не мав жодного уявлення, чи справді вони там існують.

Статтю Федоров віддав черговому редактору, який прочитав її і, не поцікавившись, звідки у Федорова інформація про інфляцію на островах Фіджі, сказав: «Молодець. Саме те, що треба».

Повертаючись до свого стола, Федоров відчував задоволення, яке майже одразу змінилося панікою. «Якщо я не заберуся звідси, — подумав він, — то збожеволію».

«Московська правда», як і ТАРС, намагалася подавати «правильну» версію подій. Ця газета публікувала тексти урядових комюніке та телеграм, безглузді редакційні статті на ідеологічні теми та матеріали про економічні досягнення під заголовками на кшталт «Вище й вище» та «Обґрунтоване задоволення», які з таким самим успіхом можна було використати для описів статевого акту. Проте головним змістом цієї газети були кореспонденції про настрої мас. Одного разу, після отримання Леонідом Брежнєвим другої Зірки Героя Соціалістичної Праці, репортер «Московської правди», який регулярно висвітлював настрої трудящих, зателефонував до якоїсь автобази й запитав у директора, як до цієї події поставилися робітники. Директор запевнив, що вони сприйняли її схвально, і надав репортерові кілька прізвищ своїх головних «ударників», після чого журналіст написав від їхнього імені висловлювання зі схваленням і зобов’язаннями перевиконати план на честь нагороди товариша Брежнєва.

«Московська правда» публікувала також статті про конкретні зловживання, характеризуючи їх як «недоліки». Одного разу газета вирішила перевірити скарги щодо відсутності у певний час молока в деяких московських магазинах. У Московському управлінні торгівлі кореспондентові сказали, що ці магазини не отримують достатньої кількості молока зі заводу. На молокозаводі йому сказали, що не мають достатньої кількості вантажівок. Насправді вантажівок вистачало, але половина з них простоювала через брак запчастин. Кореспондент нормальної газети написав би про наслідки такого простою вантажівок для ефективного постачання молока, але це змусило б замислитися про стан економіки назагал. Тому журналіст вирішив пояснити проблему недоліками графіка постачання. Однак для отримання гонорару йому потрібно було запропонувати якесь рішення, й він запропонував збільшити кількість завозів молока до трьох разів на день — попри те, що й наявний графік неможливо було додержувати. Зрештою статтю опублікували. Робітники автобази ухвалили резолюцію з подякою «Московській правді» за її критику та обіцянкою усунути проблему. На цьому все завершилось, і про цю тему швидко забули.

Пропаганду цього режиму було організовано так, щоби зображувати Радянський Союз земним раєм, а Захід — справжнім пеклом, і давати громадянам хибне уявлення про власне життя, яке часто було привабливішим, аніж та реальність, яку вони бачили довкола себе. Це уявлення підсилювалося за допомогою постійного фабрикування міражів.

З Ленінських гір відкривається краєвид на місто, що розкинулося на кілометри — на мегаполіс із широкими проспектами та кварталами брудно-жовтих багатоквартирних будинків, зі смугами лісів і парків, зі звивистою річкою, яка ділить його навпіл і вздовж берегів якої заводи викидають дим у вже імлисте небо. Лише там, унизу, на багатолюдних вулицях з убогими крамницями та повчальними гаслами, відчуваєш унікальність цього міста — не як фізичного явища, а як стану душі.

Ззовні Москва часто здається похмурою і невиразною. Але це оманливе враження. Вона існує на двох рівнях: реального міста та уявного, яке є плодом колективної уяви його мешканців.

Перший аспект уявного міста — це приголомшливий асортимент оманливих фасадів.

Центр Москви прорубає проспект Калініна — широка вулиця, по обидва боки якої вишикувалися двадцятип’ятиповерхові хмарочоси. На одній стороні вулиці — пасаж зі сталі та скла, на другій — кінотеатр і великі магазини. В ущелині між хмарочосами в обидва боки рухається потік транспорту і мчать середньою смугою службові чорні лімузини. На вуличному екрані демонструють сцени з останніх радянських фільмів, і червоні та зелені кольори кінокадрів бризками віддзеркалюються у вітринах пасажу.

Цей проспект, за задумом, вочевидь, мав нагадувати великі авеню на Заході, з якими, втім, він має мало спільного. Тротуари заповнюють тисячі людей, але цей натовп є абсолютно добропорядним і безбарвним. Тут немає кіосків, яток, графіті й майже жодної реклами. Міліція у формі та в цивільному є практично зайвою, бо всі перехожі надзвичайно дисципліновані. Натовп є таким однорідним, що здається, ніби цей потік пішоходів регулює якийсь небесний аналог тієї самої дорожньої міліції, що керує транспортними потоками.

У переповненому гастрономі біля м’ясного прилавку — довга черга. Зараз година пік, але продавчиня саме зараз вирішує піти до вбиральні. Повернувшись за десять хвилин, вона продовжує працювати в черепашому темпі. Натовп починає виявляти невдоволення: «А швидше не можна? Ми після робочого дня, немає вже сил стояти». У багатьох на обличчі — ознаки якоїсь внутрішньої пригніченості. Похмурі, неусміхнені, часто з одутлими обличчями та червоними очами, вони схожі не так на будівничих XXI століття, як на людей, що пережили Громадянську війну.

«Вас багато, а я одна», — відповідає продавчиня. Але черга продовжує висловлювати свої претензії, і продавчиня нарешті не витримує: «Хочете на моє місце?» Вона знімає фартух і, тримаючи його перед собою, додає: «Ось вам. Давайте, попрацюйте».

Раптом до гастроному на візку завозять нову порцію м’яса, і в магазині здіймається неймовірна метушня, покупці хапають м’ясо, яке продавець кидає на прилавок, не звертаючи уваги на їхню штовханину — так, немов годує тварин.

Біля іншого прилавку виникає паніка, бо з гучномовців лунає: «Сир закінчується! Сир закінчується!»

«Ні молока, ні сиру, — каже жінка в черзі. — Скоро буде гірше, ніж в Америці».

Тим часом у одного з покупців, що стоїть у черзі вже півгодини, починає уриватися терпець. «Доки ми стоятимемо в цих чергах? — питає він. — Що це за життя?»

«Нічого, — відповідає якась старенька, — зате весь світ нас боїться».

В іншій черзі покупці вивчають брилу замороженої риби, намагаючись визначити, чи вона не тухла. Вони знають з гіркого досвіду, що рибі нерідко дають розморозитись, і якщо вона псується, її знову заморожують і продають.

Неподалік літня прибиральниця помічає Клару Якір, в якій справедливо розпізнає єврейку. «Capa, Capa, Capa, — каже вона. — Ці Сари завжди кидають папірці на підлогу».

«А ти знаєш, хто така Capa? — питає Клара. — Capa — це красуня, а ти — потворна стара відьма, тож замовкни, холеро, і займайся своєю справою».

Настає темрява, спалахують вуличні ліхтарі, з метро виринають маси народу, автобусні зупинки заповнюються людьми, що повертаються з роботи додому. Вогні в хмарочосах засвічуються косими рядами на стелях кожного поверху, й шум вуличного руху стає чутнішим у холодному вечірньому повітрі.

Щоби потрапити до кафе, де за прозорими фіранками світяться червоні та фіолетові вогні, треба постояти в черзі. Вечеря складається з котлет, макаронів і «компоту» — ароматизованої води з безбарвними шматочками яблук у брунатній плівці. В головному залі стукіт сталевих ножів і виделок поєднується зі звуком голосного сьорбання. Раптом виникає якась сварка — це одна з офіціанток у прагненні зменшити своє навантаження не дозволяє групі відвідувачів сісти за порожній столик. Потім видовище стає ще сумнішим: сидячи рівними рядами, люди зосереджено жують, їхні щоки роздуваються, щелепи рухаються, а увага відволікається лише зрідка — на якусь подобу бесіди. Спостерігаючи цю сцену, важко уникнути такого висновку: якщо праця зробила з тварини людину, то комунізм досяг успіху в зворотньому напрямку.

О цій порі на вуличному екрані з’являються оголошення. У першому з них перехожих закликають страхувати своє домашнє майно. Наступне рекомендує пішоходам переходити вулицю лише за сигналом світлофора. За цим іде попередження водіям — дотримуватися обмежень швидкості — і попередження про ризик пожежі із зображенням людини, що курить у ліжку. Цей цикл повторюється впродовж усього вечора.

Люди, що заповнюють тротуари, поспішають на автобуси або роблять останні покупки, проходять повз квіткові магазини, де продають лише штучні квіти, й повз черги до ресторанів з напівпорожніми столиками на другому поверсі. Нагорі довкола освітленої Земної кулі кружляє модель надзвукового літака, рекламуючи міжнародні авіаперельоти, квитки на які ці перехожі не можуть купити.

В одній із сусідніх зі мною квартир Аркадій Шапіро розмовляв із прибиральницею, що працювала в його батьків, — старою бабою років вісімдесяти, родом із підмосковного села.

«Як жилося в Росії до революції?» — питав її Аркадій.

«Та дуже добре, — відповідала стара, порпаючись на кухні. — Кожен мав своє господарство, й було повно їжі».

«І м’ясо було?»

«Так, синку, повно м’яса».

«А масло?»

«Авжеж, масла скільки завгодно».

«І кожен селянин мав власну ділянку землі?»

«Так, синку, земля була добра, і кожен селянин обробляв свою власну землю».

«То Ви вважаєте, бабусю, що життя тоді було краще, ніж тепер?»

Стара припинила терти підлогу й подивилася на Аркадія поглядом, якого він у неї досі не помічав.

«Ні, синку, тепер краще».

«Але якщо до революції кожен мав землю й було повно м’яса та масла, то як же можна казати, що тепер краще?»

«Так тепер же американці оточують нас своїми базами», — сказала стара, пильно вдивляючись в Аркадія. Ні в її простому обличчі, ні в голосі нічого не змінилося, але вперше за всі ті роки, що Аркадій її знав, він помітив у її очах хитрий вогник.

Окрім оманливих фасадів, на кшталт проспекту Калініна, в Москві були також фіктивні акції, призначені, як і фасади, справляти враження реалізації обіцяної радянською ідеологією досконалої демократії. Найпоширенішими з них були організовані політичні ритуали — вибори, суботники та соціалістичні змагання, які, попри відсутність якоїсь практичної мети, мали важливе значення, бо примушували радянських громадян брати участь у творенні ілюзій.

Вибори організовували для того, щоб продемонструвати громадянську свідомість радянського народу. За півтора місяця до виборів «агітатори», закріплені за кожною виборчою дільницею, обходили свою територію, фіксуючи зміни в списках, що відбулися з моменту попередніх виборів: хто помер або переїхав, пішов до армії або вийшов із ув’язнення. У кожній квартирі агітатор запитував, чи не хворіє хтось у родині, бо тоді виборчу скриньку могли принести додому.

В день виборів агітатори були присутні на виборчій дільниці, відзначаючи явку кожного зі своїх виборців. Зазвичай дільниці були забезпечені скромним буфетом і патріотичними маршами, що лунали з поганенького магнітофона. В кінці зали для голосування стояло погруддя Леніна в оточенні червоних прапорів і дві скриньки для бюлетенів. Бюлетені містили інструкцію для виборців: залишити прізвище лише того кандидата, за якого голосуєш. Далі в списку стояло тільки одне прізвище.

Вибори, на яких всі голоси віддавалися за одного-єдиного кандидата, вважалися демонстрацією «справжньої», а не «формальної» демократії. Однак ця «одностайність» була наслідком примусу.

Приблизно за тиждень до виборів у Верховну Раду Михайла Байсермана, про якого було відомо, що він відмовляється голосувати, відвідав агітатор. Він бадьоро спитав Михайла: «Ну що? Будемо голосувати чи ні?»

«Сусіди будуть, а я не буду», — відповів Байсерман.

«Чому?»

«Я багато років не голосую», — сказав Байсерман.

«Ви чимось незадоволені?»

«Я всім задоволений, але не голосуватиму».

Незабаром після цієї розмови Байсермана на роботі викликав начальник.

«Партсекретар сказав мені, що Ви відмовляєтесь голосувати. У Вас добра репутація, Ви провідний співробітник, маєте вищу освіту, проте не хочете голосувати. Може, Ви чогось не розумієте?»

«Я все розумію, — сказав Байсерман, — але все одно не голосуватиму».

«Я питаю Вас не як начальник, а як людина людину: чому Ви не хочете голосувати?»

«А навіщо? Мій голос нічого не змінить».

«Знаєте, — сказав начальник, — я сподівався, що Ви запропонуєте якесь оригінальніше пояснення».

Байсерман посміхнувся.

«Давайте відверто, — продовжував начальник. — Мене викликав партсекретар і сказав: “Ваш робітник відмовляється голосувати, вживайте заходів”. І тепер мені треба якось відзвітувати».

Байсерман розумів проблему начальника. Якщо він наполягатиме на своєму, начальника звинуватять у поганій виховній роботі в колективі.

«Гаразд, — сказав він нарешті. — Я згоден. Скажіть партсекретарю, що я передумав і піду голосувати».

Начальник зітхнув із полегшенням. Байсерман пішов до виборчої дільниці й узяв відкріпний талон, що означало, що він збирається голосувати в іншому місці.

Ірина Мак-Клелан, дружина американського професора Вудфорда Мак-Клелана, якій упродовж дев’яти років відмовляли в дозволі на виїзд до США, теж не була налаштована брати участь у голосуванні. Незадовго до виборів 1980 року в її двері постукали.

«Пані Мак-Клелан?» — запитав агітатор.

«Так, це я».

«Ви збираєтесь голосувати?»

«Ні, не збираюся», — сказала Ірина. І пояснила, що намагається емігрувати, щоби жити разом із чоловіком, але їй постійно відмовляють у дозволі на виїзд, нічого не пояснюючи.

Агітатор повідомив, що кандидатом у депутати від округу, де живе Ірина, є сам Брежнєв.

«Моя історія, — сказала Ірина, — пов’язана саме з Брежнєвим. Я написала йому сотні листів і не отримала жодної відповіді».

«Але чому Ви думаєте, що в цьому винний Брежнєв?»

«Я чекаю на візу. Якщо я її отримаю до виборів, то піду й проголосую за будь-кого — хоч за Брежнєва, хоч за Вас».

За три тижні агітатор зателефонував і спитав, чи отримала Ірина візу. «Ні, — сказала вона, — і я не розраховую отримати її до виборів».

«Тож Ви не голосуватимете?»

«Ні, не голосуватиму».

У день виборів у двері постукали. «Ви не підете?» — спитав агітатор, коли Ірина відчинила двері. «Ні, — відповіла вона, намагаючись стримати роздратування. — Не піду».

Крім виборів радянські громадяни брали участь у суботниках і соціалістичному змаганні, де, як вважалося, виказували свій «ентузіазм». Суботники були днями «добровільної» праці на державу, номінально — робочим дарунком із боку трудящих, і керівництво будь-якого радянського підприємства чи установи могло оголошувати їх у будь-який час. На всіх підприємствах СРСР проводився також Ленінський суботник — 22 квітня або найближчої до цієї дати суботи.

Один із лаборантів науково-дослідного інституту консервно-овочевої промисловості спитав керівника своєї лабораторії, чи не можна звільнити його від участі у Всесоюзному ленінському суботнику. «Не можна, — відповів начальник, — бо Ваша участь у ньому є суто добровільною».

«Ви не розумієте, — сказав лаборант. — Мені справді важко буде прийти».

«То Ваша справа», — відрізав керівник лабораторії.

Тоді лаборант пішов до секретаря партійної організації інституту. «Я хочу, — сказав він, — з’ясувати свій соціальний статус у разі моєї неявки на суботник».

Партсекретар відповів, що присутність на суботнику є, звісно, справою добровільною, але натякнув, підморгнувши, що неучасть у ньому негативно позначиться на й без того не блискучій громадській репутації лаборанта як члена колективу.

Радянські громадяни брали також участь у соціалістичному змаганні, де «добровільно» змагалися один із одним за збільшення обсягів виробництва. На початку року кожний громадянин брав на себе в установі чи підприємстві, в якому працює, письмові «соціалістичні зобов’язання», а потім працівники індивідуально чи колективно «боролися» за першість у виконанні цих обіцянок.

На Московському хімічному заводі, де працювала Соня Ісакова, ці урочисті обіцянки збирала голова профкому. «Дівчата, — казала вона, — давайте-но напишемо соціалістичні зобов’язання. Даю вам півгодини». І кожна жінка із цеху сірчаної кислоти писала приблизно таке: «У зв’язку з 64-ю річницею Радянської влади зобов’язуюся взяти участь у виробленні до кінця року п’яти тонн сірчаної кислоти понад план, а також підвищувати свій ідеологічний рівень, відвідуючи заняття з вивчення творів Леніна, та дотримуватися трудової дисципліни». Те саме відбувалося в інших цехах підприємства, аж поки кожний робітник не підписував такої заяви. Після цього призначалися «суперники», з якими належало змагатися: робітник змагався з робітником, підрозділ — із підрозділом (бухгалтерія — з фінансовим відділом, інженери — з конструкторським бюро, цех сірчаної кислоти — з цехом виробництва поташу), а весь завод — із якимось заводом у Казахстані.

Результати змагань зводили в таблицю представники профспілок, які давали волю своїй фантазії, вигадуючи продукцію, ігноруючи прогули й приписуючи працівникам зусилля з підвищення свого ідеологічного рівня, яких ніколи не існувало. Наприклад, сімсот робітників цього хімічного заводу нібито записалися на курси марксизму-ленінізму. Коли ж проводилися заняття, на них були присутні лише троє осіб. Незважаючи на це, представник профспілки звітував про відвідання занять всіма робітниками, створивши тим проблему для заводу в Казахстані, на якому працювало лише п’ятсот осіб.

Доки все це тривало, створена режимом «дзеркальна кімната» мала гіпнотичний ефект. Скрізь, куди не поглянь, — у газетах, на радіо й телебаченні, в парламенті, на роботі, в залах засідань, у школі — людина стикалася з оманливими фасадами, які мали засвідчувати істинність однієї-єдиної точки зору. Свобода слова припинила своє існування навіть на рівні можливості, ідеї, які не можна було висловлювати, так і не були сформульовані, а люди, шукаючи прихистку в конформізмі, повернулися до стереотипного, безпечного способу мислення.

Проте коли в 1986 році було проголошено гласність, люди стали отримувати доступ до інформації, що суперечила офіційній версії дійсності. Будь-які правдиві відомості в пресі, на кшталт справжніх цифр смертності немовлят у СРСР, були шоком після стількох років офіційної брехні. Часи правління Брежнєва в газетах незабаром почали називати «періодом застою».

У 1988 році, коли політика гласності йшла повним ходом, почали розвалюватися всі аспекти облудної дійсності, створеної режимом: його брехлива версія історії, його брехливий опис сучасної реальності та нескінченні міражі, метою яких було створення у власних громадян і в іноземців враження про одностайність підтримки цього режиму радянським народом.

Здавалося, що ледь не за одну ніч Москва змирилася зі зниженням певного метафізичного статусу. З торців будівель зникли гасла, з вулиць — портрети членів Політбюро, включно з Горбачовим, будинки стояли непофарбовані, давно вигнані міліцією з публічного простору п’яниці та інваліди знову з’явилися на вулицях, а на подвір’ях стало накопичуватися сміття. Створена режимом фіктивна утопія продемонструвала всю свою штучність, і віра в ідеологію йшла у минуле.