Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

11 HOMO SOVIETICUS

Потяг з Уралу прибув на Ярославський вокзал о шостій годині морозного грудневого ранку 1988 року, і Михайло Кукобака, зібравши свій тюремний скарб в один мішок, ступив із вагона на платформу, вже заповнену людьми. Відтоді як Михайло востаннє бачив Москву, минуло десять років, і він роздивлявся довкола, перш ніж вирушити до будівлі вокзалу, а потім вийти в місто. На площі трьох вокзалів уже вирувало життя. Стояли довгі черги на таксі, за автобусами тяглися вихлопи, над станцією метро в морозному повітрі горіла літера «М». Кукобака мав адресу В’ячеслава Бахміна, колишнього в’язня та дисидента, тож вирішив звернутися до нього за допомогою в пошуку житла.

Перехожі із цікавістю дивилися на Кукобаку, який усе ще був у своєму сірому табірному одязі, з чорними нитками там, де колись була нашивка із прізвищем, але він майже не помічав цього. Підійшовши до міліціонера, він спитав, як пройти на Новосибірську вулицю. Той показав йому напрямок, а потім спитав про документи. Кукобака витяг свою довідку про звільнення з трудової колонії «Перм-35», міліціонер вивчив її і сказав, що в Москві Михайло може залишатися лише 72 години.

«Я залишатимуся стільки, скільки вважатиму за потрібне», — відповів Кукобака і пішов, але потім озирнувся й сказав міліціонерові: «Ви знаєте, з ким розмовляєте? Я — останній політичний в’язень, що вийшов із таборів».

Тут якийсь чоловік у береті, що стояв поруч, підійшов до Кукобаки й щиро потиснув йому руку.

В ув’язненні Кукобака провів шістнадцять років. Йому було інкриміновано спроби вести з радянськими громадянами політичні дискусії. А тепер перехожі зверталися до нього з вітаннями. Він зрозумів, що часи змінюються і люди теж змінюються.

Зміну атмосфери Кукобака відчув ще в колонії. Восени 1986 року утиски та знущання над в’язнями політичних таборів сягнули безпрецедентних масштабів, проте водночас ув’язнені були приголомшені можливістю прочитати перші критичні статті в радянській пресі. Щоправда, більшість із них вважали гласність хитрощами, спробою обдурити Захід, але Кукобака був не такий упевнений у цьому.

На початку 1987 року почалося звільнення політичних в’язнів. Єдиною умовою було подання прохання про помилування. Більшість погодилась із цією умовою, але Кукобака відмовився, бо вважав, що не вчинив жодного злочину. Ця непоступливість коштувала йому ще двох років ув’язнення, і його випустили з колонії лише в грудні 1988 року, напередодні візиту Горбачова до США. Якось начальство табору викликало його до себе і повідомило про переведення до іншого місця. Але насправді він вийшов на волю, й у довідці було написано, що його помилувано.

Перші дні в Москві Кукобака не працював, а жив на гроші, які заробив за роки перебування в таборах. Проте зрештою він почав продавати на вулиці незалежні газети, й коли спілкувався з людьми на Пушкінській площі, на Гоголевському бульварі та на Арбаті, помічав, що в менталітеті радянського народу відбулися кардинальні зміни.

На початку 1989 року антисталінська кампанія досягла свого апогею, у пресі щоденно з’являлися матеріали про масові страти, про знищення селянства, і скрізь обговорювалося питання, чи був «сталінізм» природним наслідком соціалістичної ідеї, чи відхиленням від неї. Але ніхто не сумнівався в достовірності самих викриттів Сталіна.

Якось у березні, після демонстрації на вулиці Горького, Кукобака вступив у суперечку з літнім чоловіком у смушковій шапці, який слав прокльони демократам і заявляв, що Сталін правильно робив, розстрілюючи людей. Це зауваження розлютило Кукобаку. «Ви — не звичайний пенсіонер, — сказав він старому. — Звичайні пенсіонери не носять смушкових шапок. Ви, мабуть, надавали державі якісь особливі послуги».

На подив Кукобаки люди довкола негайно його підтримали й почали лаяти сталініста. «Воскреслий Берія! — кричали вони. — Ти сам був катом, тому й захищаєш катів!» — «Ти колишній енкаведист, ти учасник їхніх злочинів!» Старий, однак, став сперечатися з народом: «За Сталіна ціни були нижчі, був порядок, усього вистачало!»

Зміна світогляду, що охопила Радянський Союз, стала помітною й у спілкуванні із чиновниками.

Кукобака був із білоруського міста Бобруйська, і коли його випустили з трудової колонії «Перм-35», то призначили місцем майбутнього мешкання Бобруйськ, хоча він сказав, що хоче жити в Москві. Впродовж перших кількох тижнів у Москві Кукобака ходив до місцевої міліції, намагаючись отримати паспорт, але коли там побачили його довідку про звільнення, то наказали їхати до Бобруйська. В результаті на наступні дев’ять місяців він відмовився від спроб здобути паспорт.

Однак навесні 1990 року він знову вирішив спробувати: поїхав до Олександрова Володимирської області, де в 1970 році його вперше заарештували, й у єдиному відділенні міліції цього містечка попросив видати йому паспорт. Коли співробітник міліції побачив, що Кукобака був без документів упродовж 9-ти місяців, то сказав, що йому треба розмовляти з начальником. Кукобака повернувся до Москви, а за кілька днів знову приїхав до Олександрова — цього разу з купою газетних вирізок, присвячених його справі. Начальник міліції, чоловік років за тридцять, вивчив довідку про звільнення і сказав, що має почати розслідування, бо Кукобака прожив 9 місяців без паспорта.

Але тут Кукобака став розповідати офіцерові про своє життя. Він описав ті роки, коли був політв’язнем, розповів, як пішов до чехословацького консульства в Києві, щоби висловити свою підтримку чехам після вторгнення в їхню країну в 1968 році, як його заарештували та тримали в трудових таборах і психлікарнях, як його били. Розповів про людей, яких зустрічав на цьому шляху. Показав вирізки з газет Chicago Tribune, Baltimore Sun, New York Times, а також матеріали російською мовою — з газети «Русская мысль». І ще показав свої листи, оприлюднені за кордоном, в яких він описував умови у в’язниці.

На подив Кукобаки, начальник міліції виявив інтерес до його розповіді, став розпитувати про життя в таборах і про його думку щодо ситуації в країні. Минали години, до розмови приєдналися й інші співробітники міліції, вони питали Кукобаку про його плани на майбутнє.

За три години начальник нарешті сказав: «Видайте йому паспорт. Може, колись він скаже про нас добре слово».

Кукобака широко посміхнувся, а начальник міліції сказав: «Так, часи змінюються».

Двадцять третього лютого 1991 року Кукобака й ще двадцятеро демонстрантів із Демократичного союзу вирішили провести пікет на Манежній площі з нагоди Дня Радянської Армії. Вони тримали плакати та прапори Росії та Литви, але найбільш провокаційними були транспаранти Кукобаки: «Радянська Армія — школа вбивць» і «Генерали — зрадники російського народу».

Народ на площі був налаштований на підтримку армії та став заперечувати проти присутності пікетників. Один чоловік кричав: «Радянська Армія — школа вбивць, а американська армія — не школа вбивць? Що має робити армія — будинки будувати? Армія має вбивати та знищувати».

Але не всі апелювали до розуму Кукобаки. Дехто став жбурляти в демонстрантів різні предмети, й для запобігання справжній сутичці міліція утворила кордон між натовпом і демонстрантами.

Люди були роздратовані їхніми плакатами й намагалися в обхід міліції дотягнутися до пікетників кулаками. Кукобака отримав удар в обличчя. Лунали й антисемітські вигуки: «Жидівські пики!»; «Сіоністи!» Однак, попри штовханину, міліції вдавалося зберігати відстань між двома групами. І що найбільше приголомшило Кукобаку — міліціонери, здавалося, співчували саме пікетувальникам. Якась жінка з натовпу кричала їм: «Чому ви не припините це неподобство?» Один із міліціянтів відповів: «У вас своя думка, у них своя. Вони висловлюють свою думку. Це демократія».

«В усі ці роки застою я не мав уявлення про світ», — говорив Сергій Осінцев, студент театрального факультету, коли ми одного вечора йшли до Тюменського драмтеатру.

«Крім СРСР, не існувало більше нічого. Якщо говорити про Америку, то величезною загадкою було — чому вони не хочуть жити в мирі. Рейган був таким кровожерливим, що здавалося, ніби він нічого, крім війни, не бажає. Ми чекали, що Америка нападе на нас. Ми припускали, що хтось у США натисне кнопку, і тоді кінець, бо ми, звісно, теж натиснемо свою кнопку. У школі нас учили, як рятуватися в разі газової атаки. Ми тренувалися вдягати протигази. Нас учили збирати автомат Калашникова на швидкість. Всі вірили, що все це робиться заради оборони й у нас немає іншого вибору, бо ми маємо такого сусіда, як Америка, яка тільки тим і займається, що накопичує зброю.

Було важко уявити собі людей, які живуть в Америці. Це було, як темний бік Місяця. Ми знали лише те, що там безліч убивць, наркоманів і повій, і взагалі — це місце, де тебе будь-якої миті можуть убити. Нам показували безробітних, що вмирають на вулицях, хоча тепер — якщо вірити нашим газетам — виявляється, що безробітні живуть там не так уже й погано.

Коли почалася гласність, стали показувати фільми про США. У програмі “Взгляд” був цикл під назвою “Аисти з Америки”. В одній із цих передач показали фільм про американську поліцію. В Америці поліція захищає людину. Якщо ви попросите американського полісмена про допомогу, він вам її надасть у будь-який час.

А ще ми побачили картинки з американських крамниць, і я замислився, чому цього немає у нас, чому я мушу годинами стояти в черзі за хлібом. Американці не знають такого приниження, як стояння в чергах. Там можна замовити телефоном — і вам усе привезуть додому.

В Америці живуть люди. А тут живуть піддослідні кролики, на яких спочатку випробували соціалізм, а тепер випробовують перебудову.

Раніше люди думали, що ми доживемо до комунізму, і все буде безплатно, і ми почнемо добре жити. Тепер ми зрозуміли, що нічого цього не буде, що є лише боротьба за владу. Була така програма “П’ятсот днів”. Незрозуміло, прийняли ми її чи ні. Вже третій рік, як ми перейшли на ринкову економіку, а я не бачу жодних змін.

Тепер я ставлюся до Америки позитивно. Я за приватну власність. Я вважаю, що коли власність приватна, можна проводити опитування і з’ясовувати, який театр хочуть люди. А зараз, коли йде нова вистава, то в перший вечір зала повна, а потім людей приходить дедалі менше. В театрі 670 місць, а на виставі може бути 30 чи 50 глядачів. А то й усього двоє.

Люди не ходять у театр, бо не знають, чи вистачить їм грошей на життя. Магазини практично порожні, єдине, що можна купити, — це морська капуста.

Я прожив усього двадцять років і вже нічому не вірю. Коли був піонером, вірив у світле майбутнє. А тепер мені здається, що ми стоїмо перед чорною дірою.

Ми не здатні вільно мислити. Нас привчають мислити в певних межах.

Я не емігруватиму до Америки. Я б хотів просто поїхати подивитися. Жити там було б страшно. Не думаю, що я здатен бути вільним, а там усе б залежало від мене. Може, якби я туди поїхав, то призвичаївся б. Але ж треба засвоювати новий спосіб мислення й цілком змінюватись.

Я відчуваю якусь прихильність до цієї країни. Я тут народився, російська — моя рідна мова. В Америці, боюсь, я буду нікому не потрібний».

«Гласність зняла полуду з очей, бо ми геть нічого не знали», — говорила Марина Баранова, бібліотекар одного з тюменських підприємств, коли ми бесідували в приміщенні факультету соціології Тюменського університету.

«Я вірила в соціалізм, коли була молодою дівчиною, та і як можна було не вірити, коли скрізь — по радіо, по телебаченню, в газетах — ми тільки й чули, що в нас найщасливіша, найзаможніша, найкраща країна в світі.

Я жила в сільській місцевості, в радгоспі, й бачила, що врожай ніколи не збирають до кінця і хліб залишають у полі, але я думала, що наш радгосп є винятком, що врожаї скрізь збирають, як належить.

Коли до влади прийшов Горбачов, я почала стежити за тим, що відбувається в країні. У 1986 році я склала іспит із історії КПРС, і одне із запитань стосувалося викриття троцкистсько-зінов’євського блоку. Я відповідала, як написано в підручниках: Троцький і Зінов’єв були ворогами, й засудити їх було необхідно. А за рік їх було реабілітовано — зрештою виявилося, що вони не були ворогами.

Викладачі були геть розгублені й не знали, чого вчити. А ми втратили будь-який інтерес до історії партії і взагалі до історії країни. У світогляді студентів у той час сталися різкі зміни. Для мене Ленін був чимось на кшталт бога. Я вважала, що революція — це добре, потім дійшла висновку, що її занапастила банда злочинців, яка скористалася нею. Тепер я бачу, що сама революція була помилкою. Жовтнева революція — трагедія Росії. Із часом це стає дедалі яснішим».

«Ще півроку тому я вважав, що Ленін був великою людиною, але тепер я вже так не думаю», — розповідав студент МДУ Вадим Прахт, коли ми розмовляли з ним одного вечора в листопаді 1990 року в кімнаті гуртожитку, яку він ділив із двома однокурсниками.

«Мені зазвичай було неприємно чути анекдоти про Леніна. Я вважав його святим. Може, настане час, коли я скажу, що треба прибрати всі пам’ятники й винести його з мавзолею.

Кілька років тому мені було б дивно чути про окремі республіки. Вони були в нас як штати в Америці. Ми всі вірили в соціалізм. Нашим кредо була дружба народів.

Я вважав, що США — країна величезних контрастів, що там є невеличка група, яка живе добре, а що стосується простих людей, то я був переконаний, що вони живуть гірше за нас. Я думав — слава Богу, що я народився в СРСР, де кожному гарантоване пристойне життя — не розкішне, але пристойне. В Сполучених Штатах, здавалося мені, всі живуть у страху перед завтрашнім днем.

Коли я чув про боротьбу за права людини в СРСР, то думав: ті, хто про це говорить, просто негідники. Коли США заявляли, що ми порушуємо права людини, я думав: це США їх порушують, у них кольорове населення — це не просто другосортні громадяни, а взагалі ізгої. Таке уявлення створювало в нас телебачення. Я гадав, що в Америці є невеличка група людей нагорі, яка живе добре і думає лише про збереження влади в руках буржуазії, і всі мої знайомі та сусіди в Хмельницькому вважали так само.

Я пішов до армії, тож був відрізаний від гласності й усього, що відбувалося в країні, але коли повернувся в 1989 році, то почав читати й був шокований тим, про що довідався. Я прочитав “Архіпелаг ГУЛАГ” у часописі “Новый мир” і був уражений самим уже масштабом репресій. Я не уявляв, що за будь-яке безневинне слово можна було потрапити до таборів, і не розумів, що ця система була побудована так, що люди, які туди потрапляли, до останнього вірили в Сталіна.

Якось навесні в програмі “До і після опівночі” був фільм про Нідерланди. Показували якийсь фестиваль із квітами, вулиці, де людям не доводиться проводити час у чергах, країну, де людині не треба постійно перейматися тим, де купити шматок м’яса або де провести відпустку із сім’єю. Там панує приязна атмосфера, люди посміхаються один одному. А тут якщо посміхнешся комусь, то у відповідь отримаєш лайку».

Одного сонячного дня наприкінці весни 1990 року Долорес Ахметова — студентка університету, яка працювала екскурсоводом у музеї Леніна в Уфі, — побачила, що до музею заходить екскурсійна група лише з 15 туристів. Це її здивувало, вона звикла до набагато чисельніших груп — раніше вони ніколи не бували меншими за 40 осіб.

Долорес відвела керівницю групи вбік і спитала, чому та привела так мало людей. «Я оголосила в автобусі, що ми прибули до музею Леніна, — пояснила та, — і половина туристів відмовилися виходити з автобуса».

Впродовж багатьох років ставлення до Леніна в Уфі було напіврелігійним, і атмосфера в музеї Леніна — рубленому будиночку, де Ленін провів у 1900 році три тижні, відвідуючи свою дружину Крупську, — нагадувала церковну. Відвідувачі тихо слухали, коли Ахметова та інші екскурсоводи показували їм експозицію й розповідали про життя Леніна, а дітей приводили сюди на уроки історії. Коли Ахметова вела екскурсантів до спартанської кімнати на другому поверсі, де Ленін жив із Крупською, відвідувачі були сповнені такої шанобливості, ніби проходили повз труну.

Ставлення Ахметової було таким самим, що й у відвідувачів. Вона вважала Леніна видатним політичним лідером і мислителем, а свою роботу — належним способом долучати людей до його величі. Тому заувага керівниці групи справила на неї сильне враження. Ахметова зрозуміла: якщо люди не тільки не виявляють більше інтересу до музею Леніна, а й навіть не хочуть заходити до нього, то в Уфі та в СРСР взагалі щось фундаментально змінилося.

Ахметова почала працювати в музеї Леніна в квітні 1988 року, на четвертому році перебування Горбачова при владі. Преса стала набагато вільнішою, а Горбачов оголосив низку реформ, метою яких було повернення до «ленінізму». Приблизно в той самий час гласність, яка до того обмежувалася викриттям корупції за Брежнєва, стала ширшою — почали оприлюднювати інформацію про злочини часів Сталіна.

Ці викриття змінили атмосферу в країні. Як і більшість молоді в Уфі, Ахметова не дуже уявляла собі масштаби сталінських репресій, проте коли в пресі з’явилися свідчення вцілілих, а по телебаченню показали масові поховання жертв, вона була вражена розмахом цих злочинів. Вона завжди вважала колективізацію необхідною. Тепер же довідалась із преси, що цю колективізацію проводили під дулами пістолетів, що дорослі роками брехали їй про радянську історію, поки вона вчилася в школі.

І все ж таки за кілька місяців після свого початку антисталінська кампанія вже проминула свій апогей. Студенти університету спочатку вирізали з газет статті про сталінські злочини й приносили їх на заняття, але із часом інтерес до цього спав, й обговорення цієї теми припинили.

Викриттями Сталіна були заповнені всі газети, це була постійна тема телевізійних програм. Здавалося, кожний радянський громадянин, включно зі співробітниками КДБ, тепер вважає своїм обов’язком зробити власний внесок у демаскування Сталіна. Водночас кожний недолік у державі — від дефіциту продовольства до браку законів — пояснювався спадщиною Сталіна.

Аж ось у розпал антисталінської кампанії Ахметова почула в університеті від викладача психології, що «засновником “червоного терору” в нашій країні був Ленін». Вона була шокована цими словами, але забути їх було вже неможливо.

Спочатку викриття Сталіна не налаштували більшість людей проти Леніна. Вони й надалі масово відвідували музей Леніна, проте спостерігалося поступове зниження традиційної шанобливості. Відвідувачі, особливо туристи з таких міст, як Москва та Ленінград, ставили нечувані раніше запитання про особисте життя Леніна. Чи правда, що Ленін із Крупською не були одружені? Чи правда, що Ленін одружився із Крупською лише тому, що так було зручніше з нею працювати? Ахметова відповідала, що музей має документальні підтвердження вінчання Леніна та Крупської у церкві, а також існують листи, в яких Ленін освідчується Крупській у коханні. Відвідувачі запитували також, чи була Крупська другою дружиною Леніна і чи мав він коханок.

Активність антисталінської кампанії знижувалась, але це не означало завершення спроб розхитати офіційну версію історії. Навпаки — в пресі стали з’являтися матеріали, які зачіпали вже і Леніна. Його ім’я не називали, але згадували, наприклад, голод 1921 року, коли він керував державою. Були статті про повстання в Кронштадті, придушене більшовиками. Раніше його завжди описували як контрреволюційний заколот. Тепер же повстання пов’язували зі зменшенням постачання продовольства петроградським робітникам до рівня голодної пайки.

Поява цих статей посіяла зерна сумніву щодо Леніна в головах багатьох людей, і ці сумніви посилилися, коли його пам’ятник у центрі Уфи було частково демонтовано для ремонту й виявилося, що його постамент складено з надгробків, узятих з місцевого цвинтаря, в тому числі дитячих. Це приховали, уклавши надгробки написами всередину.

І все ж таки Ахметова зберігала свою віру в Леніна. Вона казала собі, що навіть якщо Ленін був якимось чином пов’язаний із актами насильства, це трапилося вже наприкінці його життя, коли він був надто хворим, щоби відіграти в цьому головну роль.

Інші думали інакше. Одного жовтневого дня до музею перед самим його закриттям прийшла жінка, яка, схоже, була у відчаї. Вона сказала, що викладала історію в місцевому інституті й тепер вважає, що все життя працювала марно.

Більшу частину 1989 року преса лише натякала на причетність Леніна до різних жорстокостей. Однак у лютому 1990 року з Конституції було вилучено 6-ту статтю, і це стало переломним моментом у ставленні до Леніна. Вперше пролунали твердження, що Ленін знав про акти терору, здійснені більшовиками в перші дні радянського режиму.

На початку березня до Ахметової в музеї підійшов студент із Уфімського інституту нафти й спитав, чи вірить вона ще в Леніна. Ахметова не знала, що відповісти. Студент нагадав їй про розстріли заручників у перші післяреволюційні роки, про які розповідала преса. «Ви вважаєте, він заслуговує на ту увагу, яку ми йому приділяємо?» — спитав він.

«Заслуговує, — відповіла Ахметова, — але ця увага набула неправильної форми. Замість того, щоб читати його праці, ми пишемо йому вірші й ставимо пам’ятники. Ми робимо не те, що потрібно».

«Чому Ви не змінили своєї думки? — спитав студент. — Є підтвердження, що він був справді жорстокою людиною».

«Я гадаю, ще надто рано робити якісь висновки, — сказала Ахметова. — Перш ніж судити, ми маємо ознайомитися з усією інформацією».

Минали місяці, й у пресі почали з’являтися подробиці ленінських жорстокостей. Екскурсоводи музею були приголомшені однією з передач програми «Взгляд», яка розповідала про причетність Леніна до навмисного вбивства одного православного священика, який пообіцяв передати продовольство для жертв голоду в обмін на припинення вилучення більшовиками предметів культу із церков. Екскурсоводів це так ошелешило, що вони потім не зізнавалися відвідувачам, що бачили передачу, щоби не відповідати на неприємні запитання.

У квітні у музеї почали відчуватися наслідки всіх цих викриттів. Кількість відвідувачів упала із 700–800 на день до 200. Бували дні, коли музей відвідувало не більше сотні туристів, і саме в такий день група робітників із Челябінська відмовилася виходити з автобуса.

Незабаром подібна реакція стала звичайною. Ахметова вважала, що людям не обов’язково демонструвати своє ставлення так агресивно, але стала помічати ворожість навіть тих, хто заходив до музею. Вони стояли мовчки та виглядали сердитими. Вони не виказували інтересу до її пояснень. Потім у книзі для відвідувачів вона знаходила записи на кшталт: «Для чого все це побудовано?»

Кукобака, студенти, Ахметова були лише окремими прикладами з тих мільйонів людей, на яких вплинула нова інформаційна політика в період перебудови.

За допомогою ідеологічної цензури режим показував радянському народу світ у такий викривлений спосіб, що майже кожний аспект дійсності — від успіхів радянської космічної програми до безробіття у США — мав бути прямим чи непрямим підтвердженням переваги радянської системи.

Коли ж радянські громадяни почали позбуватися цих нав’язаних ілюзій, комуністичний режим був приречений, бо (попри сподівання комуністів-лібералів) радянським населенням не можна було маніпулювати довічно. Коли внаслідок гласності режим утратив свій «небесний мандат», маятник громадської думки не зупинився на середині своєї траєкторії, а набув непереборного руху в протилежний бік.

Проте крах фіктивного всесвіту не змінив основних психічних особливостей народу, який впродовж 70 років підпорядковувався облудній ідеї і в цьому процесі втратив будь-яке уявлення про трансцендентність. До числа цих особливостей належить прагнення жити в світі ілюзій, схильність вважати людей взаємозамінними та тенденція зводити всіх до одного рівня.

Попри зміни в Радянському Союзі, ці особливості залишилися невід’ємною складовою національної індивідуальності й були помітні впродовж десятиліть у перебігу всіляких політичних і неполітичних подій.

Найважливішою рисою радянського громадянина було прагнення втекти від реального світу і жити в світі ілюзій.

У червні 1980-го, через півроку після вторгнення в Афганістан, я вирішив з’їздити до Шадринська — міста з 80-ти-сячним населенням, розташованого за 160 кілометрів на схід від Уральських гір.

Мої московські знайомі не вірили заяві уряду, нібито вторгнення до Афганістану є відповіддю на «заклик про допомогу», але я припускав, що в «глухих закутках», на євразійських просторах, де мешкає більшість радянських громадян, думка може бути іншою. Я став роздивлятися мапу в своєму кабінеті в пошуках напрямку й нарешті зупинився на Шадринську, який був практично географічним центром СРСР. Білл Шмідт із Newsweek

погодився скласти мені компанію, і ми замовили два квитки в купе транссибірського експресу.

Промені передвечірнього сонця пробивалися крізь вікно нашого купе, а потяг котився лісами та хащами Підмосков’я, повз пошарпані рублені будиночки сіл і юрби провінційних мешканців в очікуванні електричок на платформах приміських станцій.

Нашим сусідом по купе був шкільний учитель на пенсії. Він розповів нам, що брав участь у зустрічі на Ельбі російських і американських військ у 1945 році. Він згадував, які дружні стосунки були тоді між обома країнами. «Ми б і досі були друзями, — сказав він, — якби не Черчилль. У 1946 році я чекав на демобілізацію, коли Черчилль виступив зі своєю промовою у Фултоні про “залізну завісу”. Наказ про мою демобілізацію було скасовано, і мені довелося відслужити ще рік. І все через Черчилля».

Ми стали розмовляти про Олімпійські ігри, якими тоді були зайняті думки майже в усіх, і я спитав у вчителя, що він думає про американський бойкот, оголошений президентом Картером.

«Це ганьба, що американська команда не приїде, — сказав він. — Я розумію, це пов’язано з Афганістаном, але це ж політика. Політика не повинна втручатися в спорт. Це різні речі».

«То Ви не схвалюєте цього бойкоту?» — спитав я.

«Мені шкода спортсменів — так пролетіти після всіх цих тренувань».

Ми вийшли в коридор і продовжили нашу бесіду, дивлячись на берези та поля Московської області, що проминали за вікном потяга. Я не наважувався згадати про Афганістан, але оскільки вчитель сам про нього згадав, то я спитав, що він думає про тамтешню війну.

«Ми лише надали Афганістану допомогу, — сказав він, вочевидь збентежений усією цією дискусією, — так само, як американці допомогли нам під час Великої Вітчизняної війни».

«Тож Ви не вважаєте цю війну в Афганістані вторгненням?»

«Звісно, ні, це радянська допомога. Все офіційно, заклик про допомогу був надрукований у наших газетах».

Вчитель повернувся до купе, а ми зі Шмідтом залишилися в коридорі ще на кілька годин, милуючись панорамою лісів і полів. Ми ще багато з ким бесідували впродовж цієї подорожі до Шадринська, яка тривала 39 годин, але почуття вчителя поділяли, схоже, майже всі. Ніхто не сумнівався (принаймні зовні) в тому, що радянське вторгнення є «братерською допомогою», наданою у відповідь на «заклик» уряду Кармаля, хоча цього уряду на момент заклику вже не існувало, і цей факт мав бути очевидним для всіх.

Стемніло, й у вагоні запала тиша. Провідниця рознесла пасажирам склянки із чаєм, а музику, що лунала із динаміків, вимкнули. Єдиним звуком залишився ритмічний стукіт коліс. Тим часом вагоном поширилися чутки, що тут їдуть двоє американців, і до нашого купе з пляшками горілки потяглися гості — поговорити. Серед них були робітник із Архангельська, молодий солдат, робітник із Ленінграда та чиновник із Мінська. Це дало нагоду знову відкрити дискусію про бойкот Олімпіади та вторгнення в Афганістан.

Ленінградець сказав, що, на його думку, президент Картер намагається залякати Радянський Союз, але хоч що там би робив Картер, радянський народ цілком підтримує рішення допомогти уряду Кармаля в Афганістані.

«Не всі радянські громадяни були за, — сказав я. — Як щодо Сахарова? Він засудив це вторгнення і був засланий».

Атмосфера в купе була дружньою, наші супутники підливали нам у склянки горілку, але згадка про Сахарова зачепила їх за живе.

«Сахарова ніколи не карали за те, що він говорив, — зауважив учитель. — Радянський Союз — демократична країна. Тут людей карають лише за конкретні вчинки. А Сахаров хотів створити уряд науковців, щоб очолити його».

«Це так, — сказав ленінградець. — Сахаров живе тут, а працює проти інтересів держави. Його треба замкнути надовго».

«Ви вважаєте, що це правильно — замкнути людину лише за те, що Ви з нею не згодні?» — спитав Шмідт.

«У вашій країні те саме, — сказав чиновник із Мінська. — Ви критикуєте нас через Сахарова, а згадайте, що сталося з Мухамедом Алі, коли він виступив проти війни у В’єтнамі. Його ледь не посадили до в’язниці».

«У “Літературній газеті”, — сказав учитель, — писали, що Сахаров отримував гроші з-за кордону на антирадянську пропаганду. Ось щойно написали в “Літературній газеті”».

Я спитав учителя, чи не спадало йому колись на думку, що те, що пишуть у радянських газетах, може бути неправдою.

«Як це може бути неправдою? — здивувався він. — Вони ж не перекручують інформацію. Повідомлення передаються миттєво. Показують кореспондентів у Нью-Йорку, Вашингтоні, Лондоні. Є факти. Факти не можна перекрутити».

«Ви колись слухаєте іноземні радіостанції?» — спитав я.

«П’ять-шість років тому, — відповів учитель, — люди слухали “Голос Америки” або “Бі-Бі-Сі”, бо вони передають новини негайно, а наше радіо тоді давало інформацію лише через два-три дні. Але тепер наше радіо передає її швидше, ніж “Голос Америки”, тому інтерес до західних радіостанцій зник».

Тут втрутився робітник із Архангельська, який досі мовчав.

«Пишуть те, що хочуть, щоби ви прочитали, — сказав він. — Вони викладають свою точку зору, але щось не видно, щоб вони дали можливість висловитися Сахарову».

Я був уражений цим зауваженням, яке свідчило про те, що в радянській провінції все ж таки зберігся здоровий глузд, але ніхто з присутніх на нього не зреагував, і робітник знову замовк.

«Ну, то як бути з іноземними радіостанціями? — спитав я. — Вони кажуть, що ніякого заклику про допомогу не було».

«Спершу, — сказав після певного вагання вчитель, — були розмови, нібито бої в Афганістані — це Громадянська війна. Можливо, цю ідею вкинули саме західні радіостанції. Але коли люди побачили, що немає ані загиблих, ані поранених, і ніхто не чув про жодні поховання, то ми вирішили, що це не може бути Громадянською війною. У Громадянській війні було би більше жертв».

Бесіда тривала, проте ставало очевидним, що те, що відбувається в нашому купе, — це зустріч двох різних світів. Ми переходили з теми на тему, але щоразу спроба обмінятися думками наражалася на схильність наших співбесідників вважати «правдивість» офіційних заяв незаперечною. Якось поспілкуватися вдавалося лише при обговоренні практичних речей — наприклад, вартості товарів або розмірів зарплатні на Заході, але аж ніяк не тоді, коли ми зверталися до чутливіших питань, зокрема історії.

«Чому люди на Заході так не люблять Сталіна?» — питав ленінградець.

«Бо він убив мільйони людей», — відповів я.

«Вбив, кажете. А може, так було треба».

«Сталін боявся внутрішньої буржуазії», — сказав учитель.

Згадка про Сталіна надихнула молодого солдата (він їхав до Хабаровська) поставити ще одне запитання.

«Чому Захід приписує розстріли в Катинському лісі під час війни нам?»

«Західні експерти вважають, — відповів я, — що ці розстріли здійснював НКВС, коли ця територія була під радянським контролем».

«А радянські експерти встановили, що за Катинь відповідають німці», — сказав учитель.

«Гадаю, все залежить від того, кому ви хочете вірити, — сказав я. — Сталін мав усі підстави бажати знищення польського офіцерського корпусу, і на Заході ніхто не сумнівається в тому, що це зробив він».

Зрештою гості розійшлися по своїх купе, а ми зі Шмідтом і вчителем роздяглися та лягли спати, тоді як потяг мчав на схід під зоряним літнім небом. На ранок ми були вже далеко від Москви та їхали просторами Центральної Росії.

Надвечір другого дня нашої подорожі я стояв у коридорі поруч із молодим солдатом в однострої, який теж вирішив помилуватися сільськими краєвидами. Згодом між нами зав’язалася бесіда, і він розповів, що служив під Алма-Атою, був демобілізований і тепер прямує додому, до Красноярська. Я спитав, чи є в нього знайомі, які воюють в Афганістані. Він відповів, що з його військової частини туди нікого не відряджали. Ми стояли, дивлячись на занедбані села та широкі зорані поля, що тягнулися на кілометри під блідим блакитним небом, і нарешті я спитав солдата, що він думає про цю війну.

«Я підтримую присутність наших військ в Афганістані, — відповів він. — Ми хочемо, щоб Афганістан став на правильний шлях, із соціалістичним ладом і сучасною промисловістю, тоді він не залежатиме від своїх сусідів, як-от Китай і Пакистан».

Солдатові було років двадцять, він мав широкі вилиці та дещо розкосі очі.

«А якщо вони не хочуть ставати на правильний шлях? — спитав я. — Чи, може, мають власне уявлення про правильний шлях?»

«Тоді ми маємо спробувати переконати їх прикладами».

«А якщо не вдасться переконати?»

Солдат похитав головою і скептично посміхнувся. «Гадаю, вони хочуть прогресу, — сказав він. — Це ж вони нас запросили».

Вночі потяг перетнув Уральські гори й межу між Європою та Азією. Коли ми прокинулися, то побачили, що їдемо зарослою травою долиною, де єдиною ознакою присутності людини були ланцюжки сіл із рублених будиночків, що через правильні проміжки виникали на обрії. Цей краєвид залишався майже незмінним, поки ми за кілька годин не досягли околиць Шадринська.

Шадринськ — купецьке містечко XIX століття, що стало невеличким промислово-аграрним центром. Наближаючись до нього, ми проїжджали повз рублені будиночки з блакитними дзвониками на подвір’ях і бетонні житлові будинки з поіржавілими залізними балконами. Занедбані під’їзні колії рясніли чорнобривцями, на сонці іржавіли металеві частини високих елеваторів.

На в’їзді до міста ми проминули кілька заводів, і нарешті потяг зупинився біля одноповерхового будинку вокзалу.

На пероні нас зі Шмідтом зустрічала жінка з міськради, яка відвезла нас до готелю «Урал». Ми зареєструвалися, швидко розпакували речі й пішли на прогулянку. В Шадринську ми нікого не знали, але коли зупинялися на вулиці поговорити з людьми, то з’ясовувалося, що про наш візит було заздалегідь оголошено на кожному підприємстві й у кожній школі міста. Ми вирішили скористатися цим, щоби познайомитися з якомога більшою кількістю людей.

День був безхмарний, і на центральній площі без дерев безжально смалило сонце. На лавках довкола воєнного меморіалу сиділи молоді дівчата. Через дорогу, в кінотеатрі «Батьківщина», рекламували новий фільм «З коханими не розлучайтеся». В сусідніх провулках із вікон покривлених, деформованих дощами та снігами столітніх рублених будиночків із цікавістю виглядали бабусі.

Ми пішли цими провулками й зрештою опинилися на березі річки. Трава вздовж річки сяяла на сонці смарагдовою зеленню, на блакитному небі були пір’ясті хмари, а на ґанках своїх будинків сиділи висохлі, зморшкуваті бабусі. Двоє міліціянтів забороняли якомусь хлопчиську ламати гілки чагарника. Неподалік жінка в ситцевій сукні щось прала у діжці, а пташине щебетання змішувалось із плескотом води — це дівчата пливли із цього берега до зарослого травою острівця на річці.

У Шадринську нас найбільше вразила якась «потойбічність» цього місця та відсутність зв’язку з подіями в Афганістані. З берега річки ми пішли назад, у напрямку свого готелю. Приязні мешканці міста кивали чи махали нам, але навряд чи уявляли, що їм із нами робити. Ми зайшли до магазину сувенірів, де дві продавчині дуже зніяковіли, побачивши нас, і стали ховатися одна за одну. Мабуть, для шадринців наше перебування тут мало такий самий стосунок до їхнього буденного життя, як візит прибульців із космосу.

Коли ми надвечір повернулися на центральну площу, було вже прохолодно. Лавки навколо меморіалу спорожніли. В своєму готелі ми зайшли до ресторану й сіли за стіл. Завершивши приготування, заграв музичний ансамбль, відвідувачі почали танцювати, й перед нами розгорнулася ціла галерея провінційних типів.

Приземкуватий офіцер Радянської Армії з густими бровами та схожими на намистинки чорними очами танцював із опасистою дівчиною в чорно-білій сукні в горошок. Інший офіцер, із поріділим волоссям і безвільним підборіддям, — із жагучою брюнеткою із широкими стегнами та зростом на підборах не менше за метр вісімдесят. Грузин із чорними баками та виточеними рисами обличчя танцював із прищавою фарбованою білявкою в джинсовому костюмі, а партнеркою чолов’яги із червоним обличчям і масним скуйовдженим волоссям, одягненого в блакитну теніску, що обтягувала його величезне черево, була висока рудоволоса дівчина з яскравою помадою та золотим зубом.

Всі танцювали, як заманеться. Хтось незграбно присідав, хтось похитувався, хтось зображав біг на місці; один тримав руки на сідницях партнерки, інший теж намагався бути якомога ближче до своєї дами, але його раз у раз відштовхували. Двоє молодиків танцювали один із одним, товстухи трясли стегнами.

Ударники відбивали ритм, і танцюристи несамовито реагували на приголомшливу електронну музику, що заглушувала будь-які розмови та відлунювала від стін.

Більшу частину вечора ми з Біллом залишалися на самоті. Офіціантки, які знали, хто ми, відганяли всіх, хто намагався сісти поруч із нами. Однак урешті-решт нас запросили до столу, за яким сиділо кілька робітників шадринського заводу автозапчастин, і ми почали розмовляти про політику.

Один із робітників, на ім’я Володя, спитав нас, чому американці не приїжджають на Олімпіаду. Я згадав про вторгнення до Афганістану.

«Ви кажете — вторгнення до Афганістану, — сказав він. — Але жодного вторгнення не було. Ми лише запропонували свою допомогу. Ми, росіяни, готові допомогти будь-якій країні — це факт. Ми допомагали Камбоджі, де маоїсти вчинили геноцид. Скільки там людей загинуло? Три мільйони? Це ж волосся стає дибки. Ми допомагали В’єтнаму. Ми всім готові допомогти».

«Я вважаю, спорт і політика мають бути окремо, — сказав інший робітник, якого теж звали Володею. — Про Афганістан ми все знаємо. Він наш південний сусід. Вони звернулися по допомогу до нас, не до США. Але це не має значення, це політика, яка має бути окремо. Спорт — це одна річ, а політика — щось інше. Треба сказати: “Гаразд, між нами є розбіжності, але ми можемо принаймні змагатися...”».

«Якби в мене був останній шмат хліба, а Ви були б голодні, — сказав перший Володя, — я би відрізав Вам половину. Мені однаково, хто Ви — англієць, американець, в’єтнамець, ізраїльтянин. Мені байдуже, хто Ви є. Ми всі люди. Я впевнений, що ми ввійшли до Афганістану із суто гуманітарних причин, щоби допомогти іншим».

Ця зустріч немовби задала тон нашому перебуванню в Шадринську — надалі ми зі Шмідтом не знайшли в місті майже нікого, хто не схвалював би цього вторгнення. Місцева газета «Шадринский рабочий» і обласна «Зауральская правда» присвячували більшість своїх матеріалів врожаю зернових або прогулам на заводах, а центральна преса та телебачення описували введення військ в Афганістан як «братерську допомогу». Внаслідок цього в ізольованому Шадринську ця пропаганда і була реальністю.

Вранці нашого другого дня в місті ми зустрілися з Леонідом Дмитрієвим, очільником місцевої комсомольської організації, і впродовж кількох годин він забезпечував нас фактами: в Шадринську шість лікарень, 75 закладів роздрібної торгівлі, 45 кафетерієв, 4 тисячі приватних автомобілів, 800 весіль на рік... Коли ж я спитав, як люди в Шадринську зреагували на введення військ в Афганістан, Дмитрієв сказав, що не може коментувати те, що виходить за межі його компетенції.

«Але ж Ви мали щось чути», — сказав я.

«Так, — відповів він, — ставлення людей не є таємницею. Ми підтримуємо політику ЦК».

Під час обіду в готельному ресторані до нашого столику підсів кремезний, підстрижений йоржиком будівельник. «Ви, американці — такі розумники, — сказав він. — Їй-бо, розумники! Приїхали сюди питати про Афганістан. А в скількох країнах самі тримаєте війська? Скільки ваших баз довкола всього Радянського Союзу? Афганістан — наш південний сусід. Ми надали допомогу Афганістану — так само, як надавали її Іспанії під час іспанської Громадянської війни, щоб запобігти її поширенню. Якщо хочете знати, тут усі підтримують уряд».

Одностайність думок у Шадринську і справді була би приголомшливою, якби не один інцидент, що випадав із загальної картини.

Того дня ми з Біллом пішли на прогулянку й натрапили на занедбану церкву. Вся вона, за винятком червоної дзвіниці та золотої бані з хрестом, була оточена поламаним, пошарпаним риштуванням. У порожніх віконних отворах гніздилися ворони, а поміж риштування гралися кілька хлопчаків, вбігаючи й вибігаючи з порожньої церкви. На церковному подвір’ї якийсь старий наповнював відра піском. Я спробував із ним заговорити — спитав, чи тривають реставраційні роботи. Він засміявся: «У держави є важливіші завдання, ніж реставрація церков! Спочатку вони руйнували церкви, тепер їх реставрують. Я пам’ятаю, як знищували цю. Підірвали стіну, спалили ікони. Потім забрали срібло та золото. Сказали — потрібен метал для промисловості».

Я намагався продовжити бесіду, але старий поклав лопату, підняв свої відра, і, не звертаючи на нас уваги, пішов через високі бур’яни до сусідньої ділянки.

Ця випадкова зустріч стала єдиною, коли я почув від мешканця Шадринська коментар, який свідчив про вільний погляд на реальність. В усіх інших випадках я ніби опинявся в якійсь тихій заводі ілюзій, де будь-яка інформація потрапляла до мешканців лише у відфільтрованому вигляді, пройшовши через сито брехні.

Того вечора в нашому готельному номері я ввімкнув свій короткохвильовий радіоприймач, спробував налаштуватися на Російську службу «Бі-Бі-Сі» й упіймав дуже чіткий сигнал. Слухаючи повідомлення, я дивувався, чому іноземні радіопередачі мають, судячи з усього, такий малий ефект. І дійшов висновку, що правдива інформація не переконує людей почасти тому, що вони мають мало нагод діяти на її підставі. Те, що передавало «Бі-Бі-Сі» стосовно Афганістану, прямо суперечило версії подій, запропонованій радянськими засобами масової інформації. Тому ці передачі насправді, мабуть, лише зміцнювали офіційний курс, змушуючи жителів міст на кшталт Шадринська заявляти про свою віру в систему просто заради того, щоби переконати самих себе, що світ, в якому вони живуть, не є абсурдним.

Наступного дня я вийшов на прогулянку дуже рано. Над містом висів легкий туман, а будівлі та лавки були вкриті росою. Мені раптом спало на думку, що я знайшов місце, де б’ється серце Радянського Союзу, — місце, далеке від світу Москви та Ленінграда, де за цілковитої ізоляції система тотального контролю за інформацією отримує замислений нею результат.

Під кінець своєї прогулянки я зайшов до єдиної книгарні Шадринська, розташованої на центральній площі міста. Її директорка — маленька, схожа на пташку жінка — стала розпитувати мене про життя в США. На мій подив, вона виявляла дедалі більше захоплення, слухаючи мої відповіді, в яких не було нічого особливого, і була вочевидь вражена можливістю дружби між США та СРСР, про що свідчила поява в Шадринську американського журналіста.

Той день ми з Біллом провели в безсистемних блуканнях, а ввечері завітали до відкритого танцмайданчика на околиці міста, щоби побесідувати з молоддю, яка там зібралася.

Майданчик був залитий світлом і оточений плакучими вербами. Неподалік був ставок. Оркестр грав гучно і нескладно. Нас обох запросили танцювати, й потім Білл запитав у моєї партнерки, гарненької дев’ятнадцятирічної продавчині, чи означає той факт, що вона віддає перевагу західним джинсам і музиці, що їй не подобається Радянський Союз.

«Ні, — відповіла вона категоричним тоном, — я люблю Радянський Союз».

Безкрає євразійське небо рясніло зірками, й у мене виникло відчуття, що якийсь dieu trompeux [бог-ошуканець] керує цим забутим містечком, де всупереч будь-якій логіці люди сповнені відчуття своєї причетності до ходи історичного прогресу і, здавалося, мовчки йдуть у ногу.

Останній день ми провели в прогулянці міськими парками. Принагідно ми розмовляли то з одним, то з іншим, а наприкінці нам вдалося зав’язати бесіду з Олегом, робітником місцевого заводу телефонного обладнання.

Був сонячний, вологий день, і ми разом із Олегом присіли на лавку в старій непофарбованій альтанці. Він сказав, що приїхав до Шадринська в 1968 році, й це дало мені привід спитати, як люди в Шадринську відреагували на введення військ до Чехословаччини.

«Всі були за це, — відповів Олег. — Ми завжди були друзями із чехами, а від чеського уряду надійшло прохання про допомогу».

Білл спитав Олега про ставлення людей до вторгнення в Угорщину в 1956 році.

«Гадаю, мало хто розумів, чому там сталося повстання, але люди вірили, що це була спроба захоплення влади правими й що ми мали рацію, коли придушили її».

Ми розсталися з Олегом, домовившись зустрітися ввечері в готелі, й продовжили свою прогулянку парками. Густе листя, здавалося, поглинало спеку, і в повітрі було повно мух. В алеях батьки штовхали перед собою дитячі візки, жінки прогулювалися під руку. Яскраве сонячне світло пробивалося крізь дерева, і вони кидали густу тінь на алеї, а гілля та листя утворювали щільний навіс над звивистими ґрунтовими стежками. Траплялися чоловіки у військових одностроях, і легко було уявити потенціал армії, що складалася з таких людей, як жителі Шадринська, що йшли в бій, упевнені в своїй правоті, але не мали справжнього уявлення, за що вони б’ються.

Ввечері в готельному ресторані ми побачили Олега, який сидів разом із кількома друзями, й приєдналися до них. Після тостів за «мир» і «дружбу» Олег розхвилювався. «Скажіть Картеру, — говорив він, — що росіяни не хочуть воювати. Скажіть йому, що ми вміємо воювати, але не хочемо війни». Він вихилив склянку горілки, а потім прочитав вірш Євтушенка «Чи хочуть росіяни війни?» А прочитавши, він повторив останні рядки на весь голос: «РОСІЯНИ НЕ ХОЧУТЬ ВІЙНИ, РОСІЯНИ НЕ ХОЧУТЬ ВІЙНИ, РОСІЯНИ НЕ ХОЧУТЬ ВІЙНИ!»

Тут втрутився друг Олега Вітя, який сказав, що події в Афганістані доводять, що Радянський Союз ніколи не кидає друзів. Я спитав Вітю, чи не турбує його той факт, що СРСР заявив про свій намір допомогти уряду Афганістану, але афганський президент Хафізулла Амін був убитий радянськими солдатами одразу після їхнього прибуття. Вітя замислився, й мені здалося, що це питання спадало йому на думку.

«Могло бути два уряди, — сказав він нарешті, — один — народний, другий — антинародний. Ми підтримували народний уряд Бабрака Кармаля. Ми не маємо всієї інформації. Що там на верхівці політики, ми не можемо бачити. Ми бачимо лише те, що нам відомо, а нам відомо недостатньо для того, щоби висловлювати свою думку».

Схильність громадян жити в світі ілюзій засвідчували й мої радянські друзі. Одним із них був Адольф Мюльберг, чиє знайомство з нереальністю тривало 33 роки.

Мюльберг народився в Латвії в 1931 році. У 1939-му вони з матір’ю емігрували до Німеччини, в межах масового повернення фольксдойчів до Райху. Після війни вони жили в Рурській області, але Адольф неодноразово втікав із дому, намагаючись знайти роботу на якомусь судні. Врешті-решт його посадили до виправної школи, але він знову втік і почав мандрувати Європою. Одного сонячного дня в 1948 році Мюльберг опинився на пероні залізничної станції у Шварцвальді, де зустрів радянського громадянина, який теж чекав на потяг.

Через тридцять років Мюльберг нічого не міг згадати про того незнайомця — ні його імені, ні вигляду, пам’ятав лише, що той був росіянином чи білорусом, що мав років сорок. Проте ця зустріч змінила його життя. Він тоді сказав незнайомцю, що хоче стати моряком, і той запропонував йому поїхати до Радянського Союзу. Сказав, що СРСР — це рай, і там можна буде працювати на будь-якому судні. За три десятиліття свого радянського досвіду Мюльберг переконався, що незнайомець не брехав. Просто він ідеалізував радянське життя такою мірою, що й сам вірив у те, що каже. Він спрямував Мюльберга до радянського військового представництва в Баден-Бадені, і за сім тижнів Мюльберг, не маючи жодного уявлення про країну, до якої їде, сів на потяг і разом із іншими репатріантами вирушив до СРСР.

Мюльберг прагнув утекти з безрадісної післявоєнної Німеччини, але попри свою жагу до мандрів був не готовий опинитися в країні, населення якої жило в світі міфів.

Він пройшов перевірку в таборі для репатріантів під Гродно, а потім його посадили на потяг до Риги, де він уперше зіткнувся зі світом чужої ментальності.

Поки потяг мчав сільською місцевістю, Мюльберг підслухав розмову двох колгоспників. Один із них говорив: «У нашому колгоспі все залежить від голови. Якщо голова добрий, то бувають шкіряні чоботи, й люди можуть їх купити». Мюльберга це зауваження збентежило. В Німеччині люди були бідні, але свою бідність вважали тимчасовою, наслідком спустошливої війни. Думка, що люди мріють про керівництво колгоспом, досить ефективне, щоби були гроші на чоботи, здалася йому дивною. Інший колгоспник сказав: «В нашому колгоспі все добре. Цього року я засолив діжку огірків і капусти». Це здивувало Мюльберга ще більше. Якщо можливість засолити діжку капусти та огірків — це «добре», то що ж тоді є нормою?

Мюльберг прибув до Риги й одразу вирушив до Лієпаї, де провів своє дитинство перед війною. У нього залишилися приємні спогади про це місто, тож він був тим більше вражений побаченим. Порт був обнесений бетонними мурами з колючим дротом і охоронявся прикордонниками. Латвійські газети попереджали про «диверсантів», і всі мости теж були під охороною. В Німеччині мости не охороняли навіть під час війни.

З Лієпаї місцеві чиновники відправили Мюльберга назад до Риги, де він зіткнувся з іще одним прикладом радянської ментальності. Йому сказали, що він не може стати радянським громадянином, бо відмовився від латвійського громадянства в 1939 році. Коли він відповів, що йому байдуже до громадянства, бо він лише хоче стати моряком, чиновники сказали, що й цього не можна, бо він — особа без громадянства. Водночас вони повідомили, що він не може залишити країну, й запропонували оселитися в Даугавпілсі, за 240 кілометрів від узбережжя.

Мюльбергу було лише 17 років, але він почав усвідомлювати, що приїзд до СРСР був помилкою. Він поїхав спочатку до Даугавпілса, а потім до Куртспілса, де знайшов роботу — наглядати за вітряком. Однак отримуваної платні не вистачало на життя, і Мюльберг у відчаї поїхав до Москви, стрибаючи до потягів на ходу.

У 1949 році в Москві не було німецької амбасади, тож Мюльберг став розпитувати, як пройти до посольства Австрії. А оскільки він погано говорив російською мовою, то його спрямували до амбасади Австралії. Коли він подзвонив там у дзвінок, між ним і дверима виріс міліціонер.

Мюльберга заарештували й привезли на Луб’янку, звідки після допиту відправили назад до Латвії. Через півтора місяця його знову заарештували й засудили до 18 місяців ув’язнення за порушення паспортного режиму. Менше ніж за рік після прибуття до СРСР він уже сидів у в’язниці.

Звільнився Мюльберг на початку 1950-х. Вийшовши на свободу, він поїхав до Одеської області, де влаштувався на роботу в колгосп, і там побачив, як люди живуть у світі ілюзій.

У 1950-х роках колгоспникам не дозволялося залишати колгосп без одностайної згоди всіх його членів. Коли Мюльберг сказав односельчанам, що це означає рабство, вони відповіли, що це «колгоспна демократія», а вони — «найвільніші люди в світі».

Коли я зустрівся з Мюльбергом на початку 1980-х років, він жив зі своєю дружиною-росіянкою та дітьми в селі Берендеєво Ярославської області. Трохи пізніше він пережив серцевий напад і на невизначений час переїхав із родиною до Москви, оселившись у квартирі на Зубовському бульварі.

Приблизно в цей час повернення Мюльберга до Німеччини стало виглядати реальним. Посольство ФРН погодилося підтримати його заяву про надання західнонімецького громадянства, і з урахуванням цієї обставини він почав розшукувати в Москві дисидентів й іноземців. Водночас він зустрічався і з іншими громадянами, і я попросив його записувати свої враження так, немовби він уже живе не в цій країні.

Враження Мюльберга за цей період були типовими для радянського етапу його життя.

На День Перемоги 1981 року Адольф Мюльберг опинився в клінічній лікарні № 51 після другого серцевого нападу. Він лежав у загальній палаті разом із вісьмома іншими пацієнтами, які, почувши ім’я «Адольф», зацікавилися його походженням.

Один із них вирішив із нагоди свята втягнути Мюльберга в розмову. «Скажіть, — спитав він, — Ви любите Гітлера?»

Мюльберг відчув колосальну втому. Відповідь на це запитання вимагала від нього надмірних зусиль. Але з огляду на інтерес, який викликало це запитання, у нього не було вибору.

«Гітлер був диктатором, — сказав Мюльберг. — Мало того — тоталітарним диктатором, тож я, звісно, не можу відчувати до нього нічого, крім ненависті».

«А Сталін? — спитав грузин, що лежав на сусідньому ліжку. — Сталіна Ви любите?»

«Так, — втрутився один із росіян, — Сталіна любите?»

«На березневому Пленумі ЦК 1956 року, — відповів Мюльберг, — і, маю додати, на XXI та XXII з’їздах партії все, що треба було сказати про Сталіна, було сказано. Ви партійні люди. А я проста людина. Ви самі маєте знати, що було сказано про Сталіна».

Це викликало збудження в палаті, бо пацієнтів роздратувало, що хтось на ім’я Адольф читає їм лекції. «Що Ви знаєте про той з’їзд? Ви там були?» Дехто почав сварити «цього ідіота Хрущова».

«Справа в тому, — сказав Мюльберг, намагаючись пояснити свою позицію, — що для того, щоб знайти справжній прогрес у цій країні, треба повернутися на двадцять років назад».

«Дурниці, — заявив один із росіян. — Зі Сталіним усе було в порядку. Його єдина помилка — що він не дав Жукову піти далі. Жуков дійшов би до Атлантичного океану. І вся Європа була б радянською».

«Це так, — підтвердив інший. — Це була помилка Сталіна. Вся Німеччина була б радянською, і ФРН нам не загрожувала б».

Лежачи серед них у своєму ліжку, Мюльберг зрозумів, що виплутатися зі цієї бесіди не так легко.

«Ви знаєте, — сказав він, опершись на лікоть, — вершкове масло надходить сюди не з НДР, а лише з Західної Німеччини. Якби ви захопили Західну Німеччину, це масло ніколи б сюди не потрапило. Я бачив також у магазинах курятину з ФРН. Її ви теж не мали би. Правда в тому, що війну виграли не ви. Її виграла Західна Німеччина».

На подив Мюльберга, ніхто йому не заперечив. Всі замовкли й, здавалося, слухали з цікавістю. «Після війни, — продовжував він, — Західна Німеччина лежала в руїнах. Сьогодні в ній живе майже 70 мільйонів людей, і в них 25 мільйонів авто. Це означає — одна машина на кожних три особи. 75 відсотків населення проводять відпустку за кордоном. 60 відсотків людей мають зайву вагу. Якби вони будували колгоспи, такого не було б».

Мюльберг продовжив ділитися інформацією про рівень життя в Західній Німеччині, а пізніше, коли одного з пацієнтів покликали до телефону, він почув, як той каже: «Ти вітаєш мене з Днем Перемоги, але привітати краще західних німців».

Втім, незабаром одному з відвідувачів Мюльберга його лікар сказав, що хтось із пацієнтів поскаржився, нібито Мюльберг веде антирадянську агітацію. І додав, що, можливо, доведеться перевірити, чи не є Мюльберг психічно хворим. Мюльберг миттєво зробив із цього висновки. Незважаючи на лікарняне вбрання й на недоліковане серце, він утік із лікарні на таксі й повернувся лише за кілька днів, щоби забрати свій одяг.

Одного тихого недільного ранку Адольф Мюльберг із сином пішли за хлібом до крамниці на Зубовському бульварі. Поки вони стояли в черзі, Мюльберг помітив, що якийсь чисто виголений чоловік років шістдесяти немовби вивчає його.

Вийшовши з крамниці на яскраве сонячне світло, батько та син пішли вулицею. Коли вони зупинилися на перехресті біля церкви Миколи-в-Хамовниках в очікуванні зеленого сигналу світлофора, Мюльберг побачив, що той чоловік із крамниці стоїть поруч.

«Не можу збагнути, — сказав старший чоловік. — Усе робиться для молоді. Всі хочуть бути молодими і все ж таки відрощують бороду і намагаються бути старими».

«Подивіться на золоті бані цієї церкви, — сказав Мюльберг, повертаючись до чоловіка. — Це стародавня Росія, що знову стає молодою. Молодь починає дізнаватися про те, що тут було раніше».

«А Ви вірянин?» — спитав старший чоловік.

«Я людина не релігійна, — відповів Мюльберг, — але я ненавиджу, коли утискають релігійних людей».

«А звідки Ви взяли, що релігію утискають? Тут усе відкрито».

«Звідки я взяв? Бо таке трапляється».

«Була така жахлива війна, стількох людей знищили. Тепер ми виступаємо за мир, за щастя, а Ви кажете, що ми утискаємо».

«Це так, була війна, і вона була жахливою. І був фашизм. Я розумію, що гірше нічого не може бути. Але подивимося на факти. Ви кажете, що фашизм знищив мільйони людей. Проте більшовики знищили 60 мільйонів».

Обидва чоловіки та син Мюльберга перетнули «зеброю» Комсомольський проспект.

«Я — старший викладач Вищої військової академії, — сказав незнайомець. — Звідки ви взяли ці цифри?»

«Як старший викладач, Ви, мабуть, цікавитеся демографією. І якщо звернетеся до демографічних досліджень та інших джерел, то побачите, що ця цифра є точною».

«Але коли ці люди були знищені? Вони ж не зникли просто так», — сказав старший чоловік.

«Їх знищували впродовж усього Вашого життя. Більшовики розстрілювали білогвардійців, буржуазію, інтелігенцію, морили голодом селян до та після колективізації. Потім був 1937 рік, сталінський терор».

Незнайомець почав сердитися. «Подивіться, що робиться в Америці. Вони там убивають один одного».

«Америка — найвільніша країна у світі, — сказав Мюльберг, — і кожна країна має брати з неї приклад».

«Ви — буржуазний елемент, — сказав старший чоловік, остаточно втративши самовладання. — Таких, як Ви, ми знищили 50 мільйонів!»

«Дякую, — сказав Мюльберг, — дякую за те, що підтвердили мої цифри. Я сказав — 60 мільйонів, ви кажете — 50, але все одно дякую за те, що сказали правду».

Він повернувся і пішов геть. Незнайомець продовжував щось кричати, але Мюльберг уже не міг розібрати слів.

Одного пізнього вечора ми з Мюльбергом і другом Сереброва Михайлом Бердниковим увійшли на подвір’я церкви Миколи-в-Хамовниках і заговорили з нічним сторожем — маленьким приязним чоловіком у бежевому однострої. Помітивши мій акцент, він спитав, звідки я. Я сказав, що я американець, а Мюльберг назвався німцем.

Коли ми вже збиралися йти, сторож сказав Мюльбергові: «Бережіть мир. Мир нам потрібен, як повітря. — І додав: — «Цей новий американський президент нам погрожує».

Мюльберг поклав йому руку на плече й сказав: «Ми ж не військові фахівці, правда? Тож ми не можемо знати точно, хто кому погрожує».

Сторож почухав обличчя й подивився на Мюльберга із цікавістю.

«Візьмемо кордон між Сходом і Заходом, — продовжував Мюльберг. — Цей кордон проходить між ФРН і НДР, чи не так?»

Сторож кивнув.

«Ну, і на цьому кордоні стоять радянські війська, танки та ракети, так?»

Сторож знову погодився.

«Але це означає, що радянські танки стоять лише в 480 кілометрів від Парижа і лише за 200 кілометрів від Бонна. А війська НАТО знаходяться більш ніж за 1900 кілометрів від Москви...»

«Я розумію, що Ви хочете сказати, — збуджено перервав його сторож. — Але скажіть мені, коли Росія на когось нападала? Коли?»

«А як щодо воєнної кампанії проти чеченців та інгушів у XIX столітті або нападу на Фінляндію перед останньою війною?» — спитав Мюльберг. — Напад на Фінляндію був неоголошеною війною. Фінляндія перебувала в стані миру з Радянським Союзом».

«Гаразд, — сказав сторож. — А Гітлер оголошував війну? Була ця війна оголошеною?»

Мюльберг секунду помовчав, збираючись із думками.

«Була мирна угода, і ми її виконували, — сказав сторож. — Ми не нападали на Німеччину».

«Так, — відповів Мюльберг, — Гітлер напав на Радянський Союз, але після підписання угоди з Гітлером СРСР напав на Польщу. СРСР і Німеччина поділили її навпіл. Хіба це не напад?»

На обличчі сторожа з’явилася посмішка. «О, я бачу, Ви знаєте історію», — сказав він із захопленням. Він трохи повагався, а потім в його очах блиснув злий вогник.

«Ну, а Ізраїль?» — спитав він.

«Що Ізраїль?»

«Треба взяти ту бомбу і скинути її на Ізраїль», — заявив сторож.

«Як Ви можете таке казати? Це стародавня держава, яку після двох тисяч років було відновлено».

Нічний сторож затремтів і схопив Мюльберга за руку. «Мені байдуже, — сказав він, — вони жиди й нехай здохнуть». Він потягнув Мюльберга до найближчої лавки й примусив його сісти. «От скажіть мені — хто зрадив Ісуса Христа? Юда, так? За тридцять срібняків. Єврей зрадив власний народ».

«Так, — сказав Мюльберг, — але це була внутрішня справа єврейського народу. Ісус був євреєм. Всі апостоли були євреями».

Підвищені голоси здавалися недоречними в тихому дворі церкви. Нам із Бердниковим треба було обговорити інші речі, тож ми відійшли, але і з відстані чули, що розмова перейшла на баптистів, яких нічний сторож назвав сектантами, а Мюльберг хвалив за чесність і самовідданість. Сторож сказав, що в Росії було лише дві справжні віри: православні та старообрядники.

Далі дискусія торкнулася питання, ким були Маркс та Енгельс. Мюльберг сказав, що це були голландський єврей і німецький англієць. У кожному пункті нічний сторож висловлював своє захоплення широтою Мюльбергової ерудиції, але в жодному пункті Мюльбергу не вдалося в чомусь його переконати.

Нарешті ми розпрощалися. Нічний сторож побажав нам усього найкращого і сказав: «Пам’ятайте, найважливіше — це мир».

Мюльберг був готовий і далі залишатися в Москві, але його контакти з дисидентами та іноземцями помітив КДБ, і міліція почала навідуватися до квартири на Зубовському бульварі із запитаннями про прописку.

Водночас, незважаючи на активну допомогу посольства ФРН, Мюльберг не просунувся в своїх намаганнях отримати виїзну візу і побоювався, що його перебування в Москві спонукає відповідні органи заарештувати його чи то за порушення паспортного режиму, чи то за звинуваченням у дармоїдстві. Врешті-решт він вирішив, що не може собі дозволити так ризикувати й повернувся разом зі своєю сім’єю до Берендеєва.

Там він займався писанням клопотань у радянські установи, дискусіями з односельцями та працею над мемуарами. У Берендеєві він був менш помітний, ніж у Москві, але все одно залишався вразливим. Перебуваючи в цьому ненадійному становищі, Мюльберг запросив мене та Ендрю Нагорські до себе в гості — щоби підкреслити, що він відомий іноземцям і не зовсім беззахисний.

Ми з Енді виїхали зі столиці морозним недільним ранком і попрямували на північ вкритою вибоїнами дорогою повз крихітні села до містечка Переславль-Залєський, занедбані церкви та облуплені фасади якого справляли враження безлюдного міста-привида. Від Переславля-Залєського ми повернули на путівець і виявили, що шлях нам загороджує купа гравію та піску, щонайменше метр заввишки. З кількох спроб нам вдалося об’їхати її, видертися з багнюки й продовжити свій шлях.

Так вийшло, що наше рішення відвідати Берендеєво справило вирішальний вплив на долю Мюльберга. Ми повідомили МІС про свою поїздку заздалегідь, за дві доби, й за цей час влада вочевидь вирішила не витрачати більше зусиль на утримання Мюльберга в Радянському Союзі. Йому повідомили, що тепер, через 33 роки, він має дозвіл на виїзд.

Проте ми з Нагорські залишали Москву, ще не знаючи цього, тож були не готові до тієї сцени, яка чекала на нас у Берендеєві.

Ми прибули туди об 11-й годині ранку. Дерев’яні будиночки села чітко вимальовувалися на тлі похмурого сірого неба. Будинок Мюльберга був розташований в кінці вулиці, між таких самих рублених будиночків і голих дерев. Він похилився на один бік, а вікна нахилилися донизу.

Ми постукали в двері й, увійшовши до будинку, з подивом побачили якогось флегматичного чоловіка, що мав років сорок із червоним простим обличчям, що сидів біля грубки, та старшого чоловіка з бородою і в окулярах у роговій оправі.

Бородатий витяг якісь документи та сказав: «Я журналіст, а це представник радянської влади, селищний голова Берендеєва».

Мюльберг був у явному збудженні. Вказуючи на нас, він сказав червонопикому голові: «Це мої друзі».

Журналістові, схоже, було не дуже приємно зустрітися з нами за таких обставин, але він сказав, що працює в обласній газеті «Северный рабочий» і прийшов тому, що «ця особа» (він показав на Мюльберга) щойно отримала дозвіл на еміграцію. Після цього вони із селищним головою показали нам свої посвідчення. «Це щоб довести вам, що ми не з КДБ», — сказав журналіст. Документи аж ніяк нас не заспокоїли. Ми відмахнулись і сіли на ліжко поруч із грубкою, а журналісту та голові Мюльберг запропонував стільці. Над головами в нас висіла білизна, а на обшарпаному підвіконні стояв самовар. Ніна, дружина Мюльберга, поралася поруч на кухні.

«Ось, бачите, як живуть радянські громадяни», — сказав журналіст, немовби підтверджуючи, що ми знайшли те, що шукали.

«Скажіть, — спитав він із серйозним виразом обличчя, — це для нас цікаво з професійного погляду: навіщо ви приїхали в цю халупу?»

Я сказав йому, що Мюльберг наш друг. Журналіст гірко посміхнувся. Він глянув на Мюльберга, потім повернувся до нас: «Ваш друг? Що ви в ньому знайшли? Є так багато цікавих людей, з якими я міг би вас познайомити. Вони можуть розповісти вам таке, що ви рота роззявите».

«Чудово, — сказав я, — чому б не зустрітися з ними?»

«Я знаю одного, — сказав журналіст, — він працював реставратором церков і пам’яток архітектури. Він може розповісти про цю місцевість навіть більше, ніж вам треба».

«Ми готові зустрітися з ним у будь-який час».

«Але скажіть — чому? Мені дуже цікаво — чому ви приїхали до цієї людини, чому вона вас цікавить?»

«Ну, якщо вам так треба знати, — сказав я, — то це особиста справа. Це наші особисті стосунки. Ми були знайомі в Москві й, чесно кажучи, я не думаю, що причина нашого візиту якимось чином вас стосується. Хто вас сюди запросив? Адольф?»

«Вони прийшли повідомити, що мені видали візу», — сказав Мюльберг.

До мене почало доходити.

«Візу? Тобто ви можете поїхати з країни?»

Журналіст і голова похмуро кивнули.

«Після тридцяти трьох років вони нарешті збираються Вас відпустити...» Я трохи помовчав, заскочений цією новиною зненацька. Потім повернувся до голови та журналіста: «Треба випити за це».

Мюльберг налив усім горілки, і я підняв склянку, запропонувавши випити за «нове життя Адольфа». Обидва представники радянської влади сиділи мовчки, тримаючи свої склянки.

«Ви ж не збираєтеся мене образити, відмовившись випити?» — сказав я, насолоджуючись їхнім дискомфортом. Надто вже прикрими, надто тяжкими були спогади про ті численні нагоди, коли мене примушували пити за «мир», «дружбу» та інші сумнівні радянські ідеї.

Вони подивилися на мене в розпачі й сказали, що вип’ють. Так вони й зробили.

Я повернувся до теми нашого інтересу до Мюльберга. «Раз ви принесли такі гарні новини, — сказав я, — то я, мабуть, поясню, навіщо ми приїхали. Адольф для нас — дуже цікава людина. Він народився на Заході й зростав на Заході, він має західну ментальність, але тридцять три роки прожив у Радянському Союзі. Спробуйте уявити собі цю ситуацію. Це як радянський громадянин проти власної волі прожив би тридцять три роки в Китаї. Хіба його досвід не був би для вас цікавим?»

«У нас тут є добре і є погане, — сказав журналіст. — Я це визнаю. То навіщо ви слухаєте того, хто розповідає вам лише про погане?»

«Цей чоловік — інвалід, — сказав селищний голова, киваючи на Мюльберга. — Хто дбатиме про нього на Заході?»

«Як Ви уявляєте собі Захід? — спитав журналіст Мюльберга. — Думаєте, там суцільні молочні ріки й масляні береги?»

На це Мюльберг відповів, що Західна Німеччина — держава загального добробуту, де хворими та інвалідами опікуються, тож він знає, на що там можна розраховувати.

Тоді голова змінив тему. «Що вам не подобається в нашій країні?» — спитав він Мюльберга.

«Тут немає демократії», — відповів той.

«Що ви розумієте під демократією?» — спитав журналіст.

«Право на еміграцію, — сказав Мюльберг. — На Заході людей не тримають силоміць у країні. Є й інші речі. Вранці ви можете купити свіжі булочки. Можете прочитати в газетах критику власного керівництва. Там на Рейгана роблять карикатури. А тут, якщо ви скажете щось проти керівників, вас посадять».

«У Вас дитячі уявлення про демократію, — сказав журналіст. — Вам кажуть про демократію, а Ви думаєте про булочки. Щоби Ви знали — я завжди кажу те, що думаю, висловлююся відверто, і за п’ятдесят років ніхто мене не посадив».

«А я сидів двічі», — сказав Мюльберг.

«Значить, були підстави», — твердо сказав журналіст. І подивився на нас із Нагорські. «Що ви їм розповідали про радянське життя?» — спитав він Мюльберга.

«Розповідав, як народ п’є».

«Ось бачите! Він розповідає вам лише таке. Давайте чесно. Я не антисеміт, я не проти німців, хоч і є антифашистом. Але країна була зруйнована війною».

«Як і вся Європа», — сказав Мюльберг.

«Чому б нам не перейти до нейтральніших тем? — запропонував я і звернувся до селищного голови: — Скажіть, скільки людей живе у вашому селищі?»

На моє здивування, в його очах з’явилося щось хитрувате. «А чому Ви питаєте?»

Журналіст, трохи зніяковівши, перервав його: «Можете сказати йому, це не військова таємниця. В селищі близько трьох тисяч жителів».

Цієї миті двері відчинились, і до хати зайшов міліціонер.

«Це Ваша машина на дорозі?» — спитав він, маючи на увазі автівку Нагорські — єдиний «вольво» в Берендеєві. Нагорські підтвердив.

«Я помітив, що одне колесо спущене. Можна подивитися ваші документи?»

Ми з Енді дали міліціянту свої документи, й він став їх вивчати. Я не взяв із собою свого паспорта, та й узагалі не носив його при собі, бо терпіти не міг показувати паспорт кожному міліціонерові, який ним зацікавиться. Тож я дав свою картку American Express — єдиний знайдений мною у гаманці документ, що засвідчував мою особистість. Міліціонер уважно її вивчив і спитав, що це таке. Журналіст пояснив йому, що це документ, який гарантує оплату рахунків.

«Як колега, я можу за них поручитися», — сказав він і підморгнув нам.

Міліціянт спитав, чи не було в нас проблем дорогою з Переславля. Це запитання підтвердило нашу з Нагорські підозру, що купу гравію на єдиному шляху між Переславлем і Берендеєвим було насипано невипадково. Потім він порекомендував нам виїхати звідси до настання темряви, щоб не мати труднощів на зворотньому шляху. І додав, що тут, у Берендеєві, нема на що дивитися — жодних історичних пам’яток.

Ми вийшли до машини й обстежили колесо, яке, як ми пізніше дізналися, було продірявлено ножем. Поки ми його міняли, міліціянт настирливо крутився поруч і наприкінці додав ще один коментар щодо Мюльберга. «Ви могли б знайти собі кращого друга, — сказав він. — Я його знаю. Поганий тип. П’є багато».

Це дивне зауваження міліціянта підкреслило вразливість Мюльберга. Коли ми сіли в машину, я був під враженням від моторошності цієї країни, яка може проковтнути людину і через тридцять три роки раптом виплюнути її назад.