Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

5 РОБІТНИКИ

Вже кілька місяців на допотопних вугільних шахтах Кузбасу панувало передчуття якихось подій. Шахтарі в цьому задимленому і забрудненому регіоні давно були роздратовані дефіцитом продуктів, який щороку посилювався. Потім, у 1989 році, у магазинах не стало прального порошку, зубної пасти та мила. На шахті ім. Шевякова в Мєждуреченську, за 60 кілометрів від Новокузнецька, емоції вирували особливо бурхливо. Шахтарі написали у грудні 1988-го листа до телепрограми «Прожектор перебудови» з проханням про краще забезпечення продовольством і транспортом, а також про додаткову оплату вечірньої та нічної праці, але цього листа було переслано до офіційної профспілкової організації, і відповіді вони так і не отримали.

Навесні дирекція шахти оголосила, що мила немає не тільки в міських крамницях, а і на самій шахті. Замість нього шахтарям, яким треба було помитися після тривалої зміни під землею, видавали мийну рідину для чищення механізмів, від якої у них випадало волосся. У душовій не всі крани були справні, й під одним душем доводилося митися вчотирьох.

Врешті-решт один із шахтарів, Валерій Кокорін, почав збирати підписи під зверненням із низкою вимог, у тому числі щодо підвищення оплати праці в складних умовах, кращого забезпечення продовольчими товарами та підвищення рівня медичного обслуговування. На 8 липня звернення підписали п’ятсот шахтарів, але керівництво залишилося до нього байдужим. Коли Кокорін подав звернення до дирекції, то не отримав жодної відповіді.

Вранці 11 липня у шевяковських шахтарів нарешті урвався терпець. Коли над лісистими пагорбами за шахтою зійшло сонце, триста осіб прийшли на ранкову зміну, вдягли свої каски з ліхтариками, але відмовилися спускатися в шахту. Шахтарі денної та вечірньої змін так само з’явилися на роботу, переодягли-ся в робочий одяг, але відмовилися працювати. Наприкінці дня перед шахтою зібралися сотні шахтарів.

Коли смерклося, шахтарі стали відряджати емісарів до інших мєждуреченських шахт із проханням про допомогу. Ті прибували туди опівночі, під час перезмінки, й шевяковські події повторились і там. Геть усі шахтарі відмовлялися спускатися в шахти. Акція продовжилась і на початку ранкової зміни, а шахтарі загітували приєднатися до страйку ще й робітників автобази — водіїв вантажівок, що вивозили видобуте в шахтах вугілля. Опівдні 12 липня страйкували всі 17 великих підприємств міста.

Мєждуреченськ скоро почав нагадувати місто в облозі. Шахтарі довгими колонами вирушили зі шахт у навколишніх долинах до міста і стали табором на центральній площі, перед чотириповерховим будинком міськкому партії. Надвечір на площі зібрався тридцятитисячний натовп, і влада в місті перейшла від місцевого партійного органу до шахтарських страйккомів. Вуглекопи організували власні дружини, які закрили всі горілчані крамниці, а міліція погодилася співпрацювати із цими дружинами у підтриманні порядку.

Місцева влада, побоюючись, що страйкарі вчинять погром у місті, надала їм мікрофони та гучномовці, й ті із саморобної трибуни стали виступати з осудом подібних дій, тоді як інші шахтарі, до яких приєдналися дружини та діти, розпалювали вогнища для обігріву, готуючись провести тут ніч.

Цей заколот радянських шахтарів був раптовий і драматичний. Проте позбутися страху вдалося не одразу, адже саме страхом була позначена для радянських робітників ціла епоха.

Ми з Кевіном Клоузом із газети Washington Post приїхали до напівзруйнованого шахтарського селища у Панфіловському районі й пішли до житлового будинку, що самотньо стояв на краю зарослого бур’яном поля. Через дорогу від будинку виднілися побілені крейдою хати та поіржавілі металеві гаражі, а позаду вимальовувались у тумані величезні терикони.

Почався дощ, і голі гілки дерев, сірі хмари та ворони, що з карканням кружляли серед телеграфних дротів, додавали похмурості цьому занедбаному місцю.

Ми ввійшли до будинку і піднялися на четвертий поверх. Сюди, до квартири донецького шахтаря Олексія Нікітіна, нас запросила його сестра Любов Полудняк. Вона сказала нам, що Нікітін не повернувся додому. «Я боюся, що вони його схоплять», — додала вона.

Любов провела нас до кімнати Нікітіна, де ми деякий час чекали, відчуваючи дедалі більше занепокоєння. Нарешті ми вирішили спуститися вниз і почекати біля під’їзду.

У повітрі стояв запах вугільного пилу, а одягнені в чорне жінки з відрами біля колонки нагадували якусь картину з XIX століття, невідомо як перенесену в XX.

Тут одна за одною почали під’їжджати автівки, і скрізь довкола нас під стріхами гаражів зайняли позиції кадебешники. Дехто зі сусідок Нікітіна теж вийшов на ґанок і став поруч із нами.

Зрештою я попросив одну з них — низеньку згорблену жінку зі зморшкуватим обличчям і водянистими очами — подивитися, чи немає десь поблизу Нікітіна. Вона погодилась і повільно пошкандибала під дощем у кінець вулиці, повз кадебешників, що чекали, потім повернула за ріг і подивилася за будинками. За чверть години вона повернулась і сказала, що ніде не побачила Нікітіна. Це була погана звістка. Я вважав, що єдиним шансом Нікітіна уникнути арешту була можливість приєднатися до нас до того, як його схоплять.

Раптом одна із жінок звернула мою увагу на маленьку фігурку чоловіка в зеленому одязі й великому капелюсі, що майже закривав обличчя, — він наближався до нас зі сусіднього поля, і коли підійшов ближче, я побачив на його обличчі посмішку та з раптовим жахом вирішив, що це кадебешник, який іде повідомити нам, що Нікітіна заарештовано.

Проте, коли чоловік наблизився, я розгледів його краще.

«Ха-ха-ха, — засміявся Нікітін, знімаючи капелюха. — От дурні, подивіться тільки на них! Я цих кадебешників стільки разів обдурював, що тепер знаю — відсотків 70 із них треба звільнити. Вони ж там працюють лише заради грошей».

Ми обмінялися з Нікітіним рукостисканням і поплескали його по спині. Люди з КДБ стояли тепер у кінці вулиці й мовчки спостерігали. «О, тепер звільнять цілу купу людей, — сказав Нікітін. — Я їх добряче надурив, цих покидьків. Вони мені дошкуляли, знущалися з мене, а тепер хай обмірковують, як це я їх обкрутив навколо пальця. Їх звільнять не за те, що мене не впіймали, а за те, що не змогли перешкодити нашій зустрічі».

«Це вовки в людській подобі, — продовжував Нікітін, насолоджуючись своєю перемогою. — Вони збиралися схопити мене на вокзалі й запроторити просто до психлікарні. Вони чекали на пероні, а поруч був автомобіль із червоним хрестом, але я зробив коло, пройшов позаду потяга і втік до приятеля, а він дав мені інший одяг».

Ось так Олексій Васильович Нікітін успішно повернувся з Москви додому, в Донецьк, і на рідній землі зустрівся з двома іноземними журналістами.

Протистояння Нікітіна комуністичній владі почалося за багато років до того. Наприкінці 1950-х він пішов працювати на шахту «Бутівка» в Донецьку. Вступив до партії, рішуче налаштований боротися з «недоліками» в інтересах радянської влади, й спочатку керівництво шахти розглядало його як потенційного партійного лідера. Однак, працюючи у відділі вентиляції, Нікітін став перейматися порушеннями техніки безпеки, зокрема надто глибоким розташуванням вентиляторів у стовбурі шахти, й попередив про можливість вибуху.

Якийсь час дирекція терпіла Нікітіна через його відданість і дуже сумлінну працю, але в червні 1969 року сталася подія, яка змінила його життя.

Шахтарі «Бутівки» були залякані й безпорадні. Впродовж уже кількох місяців директор Віктор Савич практикував понаднормовий видобуток вугілля по неділях і включав це вугілля в план наступного місяця, щоби не виплачувати шахтарям преміальних надбавок. Це їх обурювало, і зрештою внаслідок відвертого свавілля Савича став назрівати бунт. Знаючи, що Нікітін завжди готовий обстоювати їхні інтереси, гірники обговорили з ним цю проблему, і він запропонував їм сформувати делегацію. Невдовзі група шахтарів на чолі з Нікітіним прийшла до Савича.

«Шахтарі — люди грамотні, — почав Нікітін. — Вони розуміються на графіках і знають, скільки вугілля відвантажують щодня. Вони з точністю до копійки знають, скільки їм належить до сплати, і знають, що мають право на 15-відсоткову надбавку».

На це Савич відповів, що платитиме стільки, скільки захоче, і виставив делегацію зі свого кабінету. Тоді гірники під керівництвом Нікітіна вдалися до звичного кроку — написали колективну скаргу до ЦК КПРС. Через кілька місяців до шахти завітав перший секретар обкому партії Володимир Дехтярьов і наказав виключити Нікітіна з партії. Інших шахтарів примусили відмовитися від своїх підписів під скаргою.

Відданий комуніст, Нікітін намагався домогтися відновлення в партії, але швидко виявив, що партійні органи Донецька не тільки не цікавляться правами трудящих, а і вважають активність гірників прямою загрозою собі.

Перший секретар Донецького міськкому партії Кубишкін сказав Нікітіну: «Ти захищаєш людей? Ти ж грамотний хлопець, учив історію, а там написано: ті, хто намагалися очолити маси, зрештою склали голови».

За вісім місяців після виключення з партії Нікітіна звільнили з шахти, й це стало початком тривалих пошуків роботи. У Донецьку було сорок вісім шахт, і скрізь були потрібні шахтарі, але Нікітін скоро переконався, що на всіх цих шахтах він був у «чорному списку».

Його думки почали набувати несподіваного напряму: «А що, як комуністи, — думав він, — лише вдають, що будують комунізм, а насправді створюють якесь суспільство катів? Що, як правова система є лише фасадом, за яким ховається країна, керована бандою фашистів, якихось піночетівських головорізів?»

Ця думка Нікітіну не подобалася, але він не міг її позбутися. Адже люди, які переслідували його за те, що він захищав робітників, називали себе комуністами. Він влаштувався працювати на півставки муляром і почав їздити до Москви шукати справедливості в приймальнях державних установ.

Впродовж двох років Нікітін відвідував Москву п’ять разів і вже впізнавав тих, хто, як і він, неодноразово звертався до цих приймалень. Він побачив, що жоден із цих людей за той час, поки він сам шукав справедливості в Москві, не поїхав зі столиці, добившись від влади задоволення своєї скарги. Навпаки — вони курсували назад і вперед — між ЦК, Верховною Радою та Генеральною прокуратурою, і на кожному етапі були змушені заповнювати дедалі більші за обсягом документи, доки їх — виснажених, зневірених і збентежених — не відсилали до тих самих місцевих органів, на які вони приїхали скаржитися.

Нікітін розмірковував, що робити далі. Він міг спробувати жити на випадкові заробітки й забути про вчинену з ним несправедливість, але це означало підкоритися місцевій мафії, а ця думка була для нього нестерпною майже фізично. Тож він вирішив просунутися в своїй боротьбі ще на крок.

П’ятнадцятого квітня 1971 року Нікітін блукав центром Москви, придивляючись до різних іноземних посольств з охороною на вході. До амбасади ФРН наблизитися було важко, турецька виглядала доступнішою, але Нікітін вирішив пошукати ще. Врешті-решт, проходячи повз посольство Норвегії, він помітив, що радянський охоронець дивиться в інший бік, і, скориставшись нагодою, прослизнув через браму.

Нікітіна прийняв молодий дипломат, який розпитав його і дав телефон американської амбасади. Вийшовши на вулицю, Нікітін зателефонував туди й поговорив із якимось дипломатом, який пообіцяв надіслати йому запрошення до запитання в поштове відділення на вулиці Горького.

Повісивши слухавку, Нікітін відчув величезне полегшення. Першою думкою було: якщо амбасада США виказала готовність йому допомогти, то ООН вже напевно прийде йому на допомогу. Він відчув себе практично вільною людиною.

Те, що це не зовсім так, з’ясувалося, коли Нікітін прийшов на пошту за своїм запрошенням. Там стояла довга черга, але нарешті він дістався віконця, назвав своє прізвище й спитав, чи немає листа. Несподівано для Нікітіна жінка у віконці відповіла, що є лише бандероль. Нікітін сказав, що чекає на листа, а не на бандероль. «Дивно, — сказала жінка, — є бандероль з Новочеркаська, а листа немає». Назва цього міста миттєво вразила Нікітіна як сигнал небезпеки. Новочеркаськ був місцем масової розправи з робітниками, що вийшли з протестом у 1962 році.

Нікітін пішов, але згодом знову повернувся на пошту. Жінка у віконці знову повторила йому, що на його ім’я прийшла бандероль. «Ні, — сказав Нікітін. — Тут, у Москві, живе мій близнюк. Це бандероль для нього. А я чекаю на листа з американської амбасади».

За два дні він знову завітав на пошту й спитав про свого листа. Цього разу йому відповіли, що немає ні бандеролі, ні листа. Збентежений і з поганими передчуттями, Нікітін пішов геть, і щойно за ним зачинилися двері пошти, як ззаду його схопили двоє чоловіків і заштовхнули в автомобіль, що чекав поруч. Спочатку його відвезли до відділення міліції, а потім до психіатричної лікарні, де співробітники КДБ допитали його, перш ніж дозволити повернутися до Донецька.

У наступні місяці Нікітін перебивався різними підробітками в колгоспах під Донецьком, але залишався під постійним наглядом КДБ, чиї агенти часто сиділи в автомобілі під будинком Нікітіна.

Зашморг довкола Нікітіна затягувався, і друзі почали його уникати. Йому здавалося, що арешт — лише питання часу.

Проте впродовж кількох місяців Нікітіна не чіпали. Небезпека залишалася туманною й невизначеною. Реальних обрисів вона набула лише після того, як вранці 22 грудня 1971 року, на початку нової зміни, в шахті «Бутівка» стався потужний вибух.

Вибух зруйнував шахту. Семеро гірників загинули, понад сотню людей отримали поранення, в тому числі серйозні. Після катастрофи розлючені шахтарі зібралися перед шахтою, вигукуючи: «Нікітін вас попереджав!» Незабаром до місця події з’їхалося близько сотні автомобілів із півтисячею співробітників КДБ і міліції. Зіткнувшись із такою демонстрацією сили, шахтарі поволі розійшлися, стискаючи кулаки, але обмежуючись лише гнівними вигуками.

Коли Нікітін дізнався про вибух, він зрозумів, що його долю вирішено. Він був упевнений, що місцева влада не дозволить йому стати об’єднувальною силою для розлючених гірників. За три тижні Нікітіна затримали й посадили до донецької в’язниці за обвинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді. Він провів там без суду п’ять місяців, поки однієї ночі його раптом не відвезли вантажівкою на залізницю і не посадили до вагону для перевезення в’язнів.

За роки, що минули з моменту першого зіткнення Нікітіна із Савичем на шахті «Бутівка», він пережив чимало ударів, але до того, що з ним трапилося далі, був не готовий.

Потяг вирушив із Донецька й пізно вночі прибув до Дніпропетровська, де Нікітіна разом із іншими в’язнями вантажівкою перевезли до схожої на фортецю будівлі, оточеної високим муром із колючим дротом. Потім Нікітіна відвели до підвалу, де були якісь душові.

Він зрозумів, що це щось на кшталт в’язниці, але був спантеличений, бо хоч його і звинуватили в антирадянській агітації, жодного суду над ним не відбулось, і жодного вироку винесено не було.

Першу підказку щодо свого становища Нікітін отримав від санітара, який став складати перелік його речей.

«Ці речі тобі не потрібні, дорогий товаришу, — сказав той, — бо ти тут на все життя».

«На все життя? — здивувався Нікітін. — Звідки це Вам відомо?»

«Друже, — засміявся санітар, — вони вирішили, що ти несповна розуму, якщо поліз у політику. Тож не хвилюйся за свої речі — ти тут довічно». Після цього Нікітіна відвели в душ, потім дали одягнути чорну тюремну робу і повели сходами нагору, до коридору з довгим рядом замкнених дверей.

Санітар відчинив одну з дверей, і те, що Нікітін за нею побачив, викликало в нього раптовий страх і відразу. Перед ним було тридцять чоловіків із жовтими обличчями та жахливо викривленими кінцівками. Дехто сидів, висунувши язика і тупо дивлячись перед собою, інші були не здатні на щось дивитися, бо їхні обличчя були спотворені жахливими судомами. Повітря в кімнаті було так отруєне запахом немитих тіл і нездоровим, хімічним диханням людей, яких накачували ліками сильної дії, що Нікітін ледь утримався від блювоти.

Він зрозумів, що знаходиться не у в’язниці. Його помістили до лікарні.

Дніпропетровська спеціалізована психіатрична лікарня стала для Нікітіна притулком на наступні три роки. На другий день після прибуття його оглянули лікарі й за два тижні поставили діагноз «психопатологія, проста форма».

Нікітін швидко збагнув, що завдання цієї лікарні — змінювати поведінку пацієнтів за допомогою медичних препаратів. Він побачив, що десять міліграмів галоперидолу можуть перетворити людину на замордовану істоту, не здатну опиратися, а лікарі прописують прийом десяти таблеток за раз, що десятикратно перевищує звичайну дозу. Він довідався і про сульфазин — препарат із очищеної сірки, який піднімав температуру до 40 градусів і спричиняв страшенний біль, що посилювався й посилювався — як дриль, що вгризається в тіло людини, аж поки не ставав геть нестерпним.

Із часом Нікітін побачив, що багато пацієнтів у лікарні справді страждають на психічні розлади, а інші запроторені сюди за політичними звинуваченнями. Він познайомився з Олександром Полежаєвим, радянським моряком, який під час служби в Єгипті намагався втекти до Ізраїлю; з Василем Серрі, вчителем із Одеси, який спробував захопити літак; з українським студентом, якого визнали неосудним за демонстрацію українського прапора.

Вдень пацієнтам робили уколи, і дехто з них після цього перебував у недієздатному стані, але тих, хто міг працювати, залучали до шиття мішків або миття підлоги. Вночі ж життя в лікарні набувало вигляду справжнього Дантова пекла. Всіх пацієнтів замикали в палатах, і ті, кому перед тим було зроблено ін’єкції, лежали на вузьких ліжках, стогнучи від болю, мимовільно смикаючись або вигинаючись у жахливих судомах. Всю ніч на високій стелі горіло світло для запобігання самогубствам, і Нікітін із жахом спостерігав за тінями від пацієнтів на стінах, коли вони, охоплені спричиненими ліками конвульсіями, з останніх сил проклинали психіатрів і радянську владу.

Впродовж двох років Нікітін залишався в лікарні, працюючи теслярем і каменярем і водночас отримуючи «лікування» мажептилом, після чого його призначили санітаром, а ще через дев’ять місяців перевели до психіатричної лікарні в Донецьку й нарешті 26 березня 1976 року звільнили.

Вийшовши з лікарні, Нікітін став жити у своєї сестри в Панфіловському районі. З моменту його арешту минуло чотири з половиною року, й за цей час Савич, Кубишкін і Дехтярьов позбулися своїх посад — подейкували, що через спекуляції з квартирами. Однак минули тижні, і стало зрозуміло, що ці зміни ніяк не позначилися на долі Нікітіна. Жодна шахта не брала його на роботу, а місцева влада відмовлялася допомагати йому із працевлаштуванням. Він виживав лише за рахунок випадкових заробітків, а також їздив до Москви, шукаючи допомоги в приймальнях — цього разу не заради виправлення несправедливості, а просто щоб здобути постійну роботу.

Жодної допомоги він не отримав, але його апеляції до Москви розлютили місцевих посадовців, які відплатили йому чергуванням двох міліціонерів у коридорі комунальної квартири, де він мешкав із сестрою.

«Ми тебе закриємо, — сказав Нікітіну один із них. — Хай не зараз, але ми знайдемо спосіб».

Врешті-решт Нікітін зрозумів, що треба вдаватися до рішучих дій. Двадцятого лютого 1977 року він вийшов із квартири о 5-й годині ранку, щоби уникнути зустрічі з міліцією, доїхав автобусом до Макіївки, а там сів на потяг до Москви. Пробувши в Москві два дні, він знову прийшов до норвезького посольства, де його прийняв сивий чоловік із вузьким обличчям і гострим носом. Нікітін пояснив йому, що хоче просити політичного притулку.

«Ми не можемо надати Вам політичний притулок, — сказав дипломат. — Це можна зробити лише на норвезькій території».

Нікітін спробував угамувати напад паніки. «А як же Гельсінкські угоди, які зобов’язують вас надавати притулок людині в критичній ситуації?»

«Вибачте, — повторив дипломат, — але отримати політичний притулок Ви можете лише в Норвегії».

Нікітін підвівся, і дипломат провів його до дверей. Нікітін вийшов із посольства на морозну вулицю й одразу ж був заарештований співробітником КДБ у військовій формі. Озирнувшись на будівлю амбасади, він побачив, що з кожного вікна за ним спостерігають люди.

Нікітіна забрали до найближчого відділення міліції, а потім знову відправили до дніпропетровської спецпсихлікарні, де він негайно отримав ін’єкції трьох препаратів — трифтазину, тізерцину і хлоропротиксену, внаслідок чого йому стало важко пересуватися.

Нікітіну було страшно знову опинитися в цій лікарні, але, на його подив, друге перебування тут виявилося набагато легшим. Співробітники лікарні пам’ятали, що Нікітін — вправний тесляр і каменяр, і стали залучати його до різних будівельних робіт, призупинивши на цей час медикаментозне лікування. Незабаром до Нікітіна почали ставитись як до вільного працівника, але був один випадок, коли йому нагадали про його статус. Одного дня, виконуючи якусь ремонтну роботу, він перервався, щоби поговорити з викрадачем літака Серрі. «Політичним» було суворо заборонено спілкуватися між собою, і коли санітари побачили Нікітіна і Серрі в коридорі, вони схопили їх, затягли в окремі палати й почали вколювати галоперидол та аміназин. Нікітіну робили по два уколи три рази на день, аж поки на його сідницях не залишилося вільного місця.

По завершенні цього курсу ін’єкцій Нікітін повернувся до роботи. В жовтні 1979 року його перевели до донецької 2-ї психіатричної лікарні, з якої випустили через сім місяців, 5 травня 1980 року.

Вийшовши на волю, Нікітін знову оселився в квартирі сестри, але все ще не міг знайти собі роботу.

Ще в дніпропетровській лікарні Нікітін почув від інших пацієнтів про організацію, яка була створена московськими дисидентами й називалася Робочою комісією з розслідування використання психіатрії в політичних цілях. Після звільнення він за першої ж нагоди поїхав до Москви, щоби зустрітись із членом цієї комісії Феліксом Серебровим, адресу якого дізнався з передач іноземних радіостанцій.

Нікітін розповів Феліксові свою історію і вперше за всю свою тривалу боротьбу відчув, що зустрів у Москві людину, готову вислухати його зі співчуттям і розумінням. Після цього Серебров вирішив зателефонувати мені.

Фелікс мешкав у новому робочому районі Москви, неподалік Олімпійського селища, і я приїхав до нього в ту годину теплого літнього вечора, коли довкола ще вирувало життя. Приблизно за чверть години після мого прибуття пролунав дзвінок, і Фелікс пішов відчиняти двері. В дверях стояв невисокий кремезний чоловік у картатому піджаку зі значком «Інженер» на лацкані. Вгодованим обличчям, колючим поглядом блакитних очей і подвійним підборіддям він трохи нагадував молодого Микиту Хрущова.

Нікітіна саме перед тим оглянув Анатолій Корягін, харківський психіатр і член Робочої комісії, який визнав його психічно здоровим. На моє прохання Нікітін розповів свою історію, а за три місяці запропонував поїхати разом із ним до Донецька, щоби познайомитися з реальними умовами життя радянських трудящих. Я підмовив Кевіна Клоуза приєднатися до нас, і ми вирушили до Донецька.

Нікітінська хитрість залишила кадебешників ні з чим — принаймні тимчасово, і ми піднялися до його квартири. Нікітін перевдягнувся, і ми, в піднесеному настрої від своєї перемоги, стали розробляти плани на наступні дні.

Нікітін сказав, що найкраще розмовляти із шахтарями під час перезмінки, тож ми вирішили відкласти свій перший візит до шахти «Бутівка» на світанок наступного дня.

Дощ припинився, але небо залишалося хмарним, і цей шахтарський район виглядав безлюдним і занедбаним — купка напівзруйнованих будівель перед залізничним насипом під блідим, невиразним небом.

Найпершим нашим завданням було поговорити із шахтарями, але навіть із допомогою Нікітіна залишалося незрозуміло, чи вдасться нам це зробити. Іноземні журналісти були в Донецьку рідкістю, тож кожен шахтар мав підстави побоюватися, що за бесіду з іноземним кореспондентом він може втратити роботу. Водночас уся країна була збуджена звістками про робітничу кризу в Польщі та постійними звинуваченнями польських робітників у радянській пресі як «антисоціалістичних елементів».

Ми вирішили відвідати тих людей, яких знав Нікітін. Вийшовши зі шахтарського селища на трасу, ми зупинили таксі й поїхали через місто — з «хвостом» у виді автомобіля із чотирма кадебешниками, який нас скрізь супроводжував.

Ми приїхали на квартиру до одного з друзів Нікітіна, з яким він працював разом наприкінці 1960-х, але той відговорився зайнятістю. Потім навідалися до жінки, з якою Нікітін познайомився під час своїх пошуків правди в Москві, але й вона не схотіла розмовляти.

Врешті-решт Нікітін вирішив повезти нас до свого колишнього сусіда, який жив у Юзівці — районі, що носить ім’я Джона Х’юза, англійського капіталіста, який брав участь у фінансуванні перших підприємств вугільної промисловості в Донецьку.

До Юзівки ми приїхали о восьмій годині вечора, і в сріблястому світлі місяця легко було уявити, що ми потрапили до якогось англійського передмістя. Юзівка була заснована як зразкове містечко російських шахтарів і складалася з потинькованих білим двоповерхових будиночків із червоними череп’яними дахами, розташованих на просторих ділянках з акуратною дерев’яною огорожею. З обох боків добре брукованих вулиць росли крислаті дерева, а на подвір’ях виднілися літні кухні, де в гарну погоду родини могли обідати на свіжому повітрі.

Нікітін провів нас до заднього двору одного з будинків. Кількість дверних дзвінків і поштових скриньок, а також розвішана білизна, що виднілася у вікнах, не залишали сумнівів у тому, ще тепер у будинку мешкають шість-вісім радянських родин.

Ми перетнули двір і постукали в двері маленької літньої кухні. Звідти до нас вийшли тесляр із «Бутівки» Микола та його дружина Зіна, сортувальниця. Впродовж кількох годин ми слухали їхню розповідь про працю на таких шахтах, як донецька «Бутівка».

Зіна розповіла, що видобуте вугілля надходить на конвеєр разом із масою каміння. Приблизно десятеро жінок кожну зміну працюють сортувальницями, вибираючи руками це каміння з конвеєра й кидаючи його в отвір, через який воно потрапляє на платформи триколісних візків. Керівництво намагається підтримувати безупинний процес, тому жінкам доводиться, схилившись над конвеєром, сортувати вугілля якомога швидше.

Сортувальниці дихають вугільним пилом, але за ризик захворіти силікозом їм додатково не платять. У них немає і визначених перерв у роботі, бо їхні рухи цілком підпорядковані рухові конвеєра. Якщо сортувальниця скаржиться на погане самопочуття, її відсилають до медчастини і вимірюють температуру. У багатьох випадках сортувальниць примушували працювати з температурою до 38 градусів. Хворі й виснажені, вони цілком могли впасти на стрічку конвеєра.

Микола сказав, що шахтарі давно звикли до шестиденного робочого тижня, а також до праці по неділях, хоча за законом їх можна просити вийти в неділю лише двічі на місяць, і вони мають право відмовитися. В листопаді 1980 року гірники шахти «Бутівка» відпрацювали всі п’ять неділь, і кожного, хто насмілився би скористатися своїм законним правом відмовитися, звільнили би з роботи.

В які дні надавати відгули за працю по неділях, вирішувало начальство, а години роботи шахтарів могли змінюватися відповідно до вимог виробництва. Впродовж одного-єдиного місяця шахтар міг відпрацювати нічну зміну (з 22-ї години до 6-ї ранку), ранкову зміну (з 6-ї до 14-ї), а потім і другу зміну (з 14-ї до 22-ї) без жодної компенсації за такий напружений графік, отримуючи лише додаткові 22 копійки на день за роботу вночі.

Шахтарі жили практично в стані постійної мобілізації. Нікітін сказав, що донецьке керівництво тримає робітників під контролем завдяки тому, що розколює робітничий клас. На «Бутівці» всі гірничі бригади працювали на однакових комбайнах, але для ефективної праці їм були потрібні також вагонетки, вентиляційне обладнання, матеріали для укріплення стовбура шахти, вода та запчастини. Забезпечення всім цим було гарантоване лише ударникам, які завжди виступали на зборах на боці керівництва, і тому ці ударники регулярно видобували більше вугілля. А оскільки зарплатня залежала від видобутку, вони й заробляли вдвічі більше за ту саму роботу, ніж члени звичайних бригад.

Я спитав у Миколи та Зіни, чому так мало шахтарів готові обстоювати права трудящих.

«Робітники бояться кидати виклик начальству, — відповіла Зіна. — У цій країні правди не люблять».

Вона додала, що більшість шахтарів чекають на окрему квартиру по 15–20 років. Тому вони навчились уникати будь-яких конфліктів, сподіваючись зберегти роботу і своє місце в квартирній черзі.

Крім розподілу житла дирекція шахти контролювала також графіки відпусток шахтарів, що давало їй величезну владу над людьми, які цілий рік працювали під землею.

Коли ми зібралися йти, було вже пізно. Але перш ніж повертатися до нікітінської квартири, ми з Миколою та Зіною перейшли з літньої кухні в їхнє помешкання. Воно містилося на розі будинку й складалося з погано освітленої кімнатки, заставленої меблями, та передпокою, відокремленого від кімнати шторою. Ванною кімнатою в кінці коридору сім’я користувалася разом із трьома іншими родинами.

Нікітін сказав, що більшість шахтарських родин у Донецьку живе у схожих умовах, по п’ятнадцять років чекаючи на окрему квартиру. І якщо вони ворогуватимуть із начальством, то житимуть у таких умовах до кінця своїх днів.

Коли ми залишали квартиру Зіни та Миколи, вже горіли вуличні ліхтарі, а на місто спустився легкий туман. Ми вийшли на вулицю, зупинили таксі й повернулися до квартири Нікітіна в супроводі білої автівки з чотирма чоловіками всередині.

Перед нікітінським будинком я побачив ще людей, які стояли на тротуарі або сиділи у припаркованих машинах.

Сестра Нікітіна Любов приготувала для нас вечерю. На початку 12-ї години я підійшов до вікна й відсунув фіранку. На вулиці, навпроти будинку, стояли дві автівки. За цих обставин я завважив, що наша присутність забезпечує Нікітіну певний захист, і ми вирішили не повертатися до готелю. Любов постелила мені на дивані, Кевіну — на ліжку, а Нікітін пішов спати до кімнатки сестри.

Будильник розбудив нас о 4:30 ранку. Ми одягалися, поснідали, вийшли з нікітінської квартири й пішли тихими вулицями в напрямку дороги, що вела до шахти «Бутівка».

На вулиці потеплішало, йшов дрібний дощик. З димарів побілених хат піднімався дим. Ми дійшли до автобусної зупинки, де стояли в очікуванні купки чоловіків. У ранковому повітрі було видно блакитні димки від їхніх цигарок. Під’їхав автобус, і за двадцять хвилин ми прибули до шахти.

Вона була сукупністю шахтових копрів і будівель із червоної цегли. Ми з Нікітінім підійшли до входу в лазню. В димному тумані ореолами горіли ліхтарі. З лазні один за одним виходили шахтарі у своєму звичайному одязі й поспішали на автобус, щоб їхати додому. Багато хто з них впізнавав Нікітіна й тис йому руку, питаючи, де він був. Проте, коли він спробував зав’язати розмову, це йому не вдалося. Ситуація викликала у шахтарів підозру. Нікітін указав на нас із Кевіном, сказав, що ми є представниками «двох найвпливовіших газет у світі», і пояснив, що допомагає нам у написанні статей про умови життя шахтарів у Донецьку. Однак така рекомендація не дуже нам допомогла. Гірники, мабуть, боялися, що за Нікітіним стежать. До того ж дехто з них, безперечно, знав, що Нікітін перебував у психлікарні, і не прагнув розділити його долю.

Зрештою лазня спорожніла, й ми перетнули вулицю та спробували поговорити із шахтарями на автобусній зупинці. Проте коли Нікітін згадував, хто ми такі, вони або замовкали, або змінювали тему й зауважували, що автобус спізнюється.

Поступово спорожніла й автобусна зупинка. На шахті почали працювати двигуни, й ми відчули під ногами легку вібрацію. Шанс поговорити із шахтарями «Бутівки» цього ранку було втрачено.

Ми залишили шахту й пішли вулицями Донецька. Проте ні в магазинах, ні в кав’ярнях, ні на автобусних зупинках нам майже не вдалося ні з ким поговорити. Я згадав слова однієї жінки в Москві, яка сказала мені, що за сорок років життя в Донецьку вона жодного разу не почула «вільної, відверто висловленої думки». Спливали години, і я почав замислюватися, чи варті взагалі таких зусиль наші намагання порозмовляти з гірниками.

Нарешті в Нікітіна виникла ідея. Він сказав, що дехто із шахтарів-пенсіонерів із «Бутівки» живе в районі, відомому як Нова Колонія, й на відміну від гірників, що працюють, вони, можливо, погодяться поговорити з нами, бо їм нема чого втрачати.

Після сорокахвилинної поїздки на таксі ми опинилися серед комплексу житлових будинків на краю провіяного всіма вітрами степу. Нікітін підійшов до літньої жінки, що йшла порослою бур’яном стежкою до першого з будинків, і спитав, чи можна нам подивитися на її помешкання. На наш подив, вона запросила нас до себе.

Жінку звали Матрьона Дмитрієва, і вона провела нас до кімнати, де зі стелі звішувалася мокра білизна, а щільно наставлені стільці та шафи були вкриті пилом. Через відкриті двері зазирали інші жінки, і Дмитрієва запросила їх зайти познайомитися з «гостями».

Я спитав Дмитрієву, чи може вона розповісти нам про своє життя, й мені здалося, що ця цікавість їй приємна. Вона сказала, що працює в лазні на шахті «Бутівка» й що разом із чоловіком-інвалідом Тихоном і сином Віталієм живе в цій кімнаті, маючи свій куток на загальній кухні, від 1945 року. Її 80-річний чоловік, який втратив обидві ноги ще в 1938 році, потрапивши під колеса вагонетки на териконі, спить на ліжку в кухні. Вона розповіла також, що в будинку немає водогону, тож доводиться ходити до криниці та до туалету надворі, а вони за 400 метрів звідси. Тихон, який не підводиться з ліжка, користується відром.

Вона розповіла про те, як працювала оператором конвеєра на шахті «Бутівка», про нещасний випадок із чоловіком і про становище сина, який мав мало шансів колись залишити цю кімнату, в якій прожив усі сорок років свого життя.

Я спитав, чи намагалася вона поліпшити свої житлові умови. Дмитрієва відповіла, що просила надати їй окрему квартиру в листі до Анатолія Дюби — наступника Савича на посаді директора «Бутівки», посилаючись на стан свого чоловіка та його похилий вік. Дюба відповів, що її запит передано його заступникові з житлових питань. Після цього вона більше нічого про це не чула.

Коли Дмитрієва завершила свою розповідь, кімната була майже заповнена сусідами, які теж прийшли поскаржитися на свої житлові умови. Вони сказали, що пенсіонерів завжди відкидали в кінець квартирної черги, а керівники шахти тим часом незаконно роздавали квартири своїм родичам і друзям.

Я попросив пенсіонерів поділитися пережитим, і вони почали один за одним розповідати свої історії.

Лідія Білозорова, 78 років, пропрацювала 18 років, власною спиною гальмуючи вагонетки з вугіллям на нижній площадці похилого спуску. Виснажена цією роботою, вона врешті-решт вийшла на пенсію (невеличку) і жила на кухні комунальної квартири. В 1979 році вона пішла до одного з керівників шахти просити однокімнатну квартиру й показала йому свідоцтво, яке підтверджувало, що вона багато років займалася важкою працею. Керівник сказав: «Ви працювали на орден. Тож отримуйте його. Я для Вас нічого не можу зробити».

Вісімдесятирічна Ольга Фаміна розповіла, що працювала сортувальницею вугілля і тепер отримує пенсію в 24 рублі на місяць, якої їй не вистачає на молоко. У відчаї вона звернулася по допомогу до райради.

«Ви маєте ліжко?» — спитав тамтешній чиновник.

«Так».

«А плиту?»

«Так».

«Чого ж Вам іще? Ідіть звідси».

Фаміна розплакалася. «Я сюди більше не повернуся», — сказала вона.

Інші мешканці Нової Колонії теж розповідали про комірки та кухні, в яких їм доводилося жити. Згодом ми розпрощались, і Бєлозорова провела нас надвір. Сіре небо потемніло, швидко схолодніло, й пішов дощ.

Наступні кілька годин ми провели, подорожуючи Донецьком на таксі в пошуках різних людей, яких пам’ятав Нікітін, але знову марно. За роки переслідувань він вочевидь втратив зв’язок із багатьма людьми, яких колись знав.

Врешті-решт ми вирішили повернутися до нікітінської домівки. Коли ми дісталися Панфіловського району, похолодніло ще більше, вітер ущух, і дим повільно здіймався з димарів у морозному повітрі. Ми піднялися до квартири Нікітіна, де Любов готувала на кухні вечерю. Це був довгий день. Ми майже сімнадцять годин кружляли містом, але єдиним нашим успіхом можна було вважати бесіду з групою пенсіонерів. Робочий люд міста приховував свої думки та почуття за завісою мовчання.

За півгодини до півночі Любов подала нам вечерю, а потім Нікітін показав мені дещо з написаних ним звернень, в тому числі до Всесвітньої федерації праці та Британського конгресу тред-юніонів, де він просив про допомогу в організації незалежної радянської профспілки. Читаючи ці документи, я був вражений не лише сміливістю Нікітіна, а й його феноменальною волею до боротьби. Любов принесла нам чаю з варенням, і нас охопив якийсь тужливий настрій.

Вперше за весь день я замислився над наслідками цієї поїздки для Нікітіна. Я підійшов до вікна й відсунув штору. Півмісяць слабко освітлював рейки та гаражі, і поки я дивився, зі затінку виступило кілька чоловіків у темних пальтах і хутряних шапках.

Коли я повернувся до столу, Нікітін спитав, коли ми збираємося їхати з Донецька. Я сказав, що, мабуть, у понеділок.

«Думаю, вони схоплять мене, щойно ви поїдете», — спокійно сказав він.

Ми якийсь час сиділи мовчки — я писав свої нотатки, й ми пили чай, розмішавши в ньому варення, від якого він став червоним.

Цілком усвідомлюючи складність становища Нікітіна, я намагався винайти якийсь спосіб забрати його із собою до Москви. Було ясно, що КДБ не дозволить «Аерофлоту» продати Нікітіну квиток на літак, але можна було поїхати потягом. Розмірковуючи вголос, я говорив Нікітіну, що на кілька днів він може розчинитися в московському натовпі, а потім зв’язатися зі мною через Сереброва, й ми тоді вирішимо, що робити.

«Ви можете провезти мене в своїй автівці», — сказав Нікітін.

«У моїй автівці?» — перепитав я, не зовсім розуміючи, що він має на увазі.

«До посольства, — пояснив він. — Я сховаюся на задньому сидінні, Ви проїдете повз охорону, і я попрошу політичного притулку».

«В американській амбасаді?»

«Авжеж. Ось як ті п’ятидесятники, що там тепер живуть[4]».

«Але що Ви там робитимете?»

«Я вмію все. Я електрик, тесляр, можу будь-що полагодити, вмію класти цеглу. Хай би що вони мені доручили — я виконаю».

«Але ж Вам, можливо, доведеться залишитися в американському посольстві до кінця своїх днів», — сказав я.

«Це краще, ніж бути замордованим до смерті в психлікарні», — відповів Нікітін.

Наш настрій ставав дедалі похмурішим. Запітнілі зсередини вікна вкрилися візерунками — ознака сильного морозу. Кевін вимкнув портативний магнітофон, яким зазвичай записував наші розмови.

«Переправлення радянського громадянина до іноземної амбасади, — обережно почав я, — суперечить вашим законам. Незважаючи ні на що, ми повинні діяти в межах закону. Якщо я привезу Вас до американського посольства, мене можуть заарештувати. І найкраще, на що я можу сподіватися, — це негайна висилка з країни».

Я замовк. Нікітін теж довго нічого не говорив.

«Все так, — сказав він нарешті. — Я сам знайду вихід».

Він допив свій чай, який вже встиг охолонути, і додав, маючи на увазі кадебешників, що мерзли надворі: «Я відплачу цим мракобісам. Всі ці роки вони мене мордували та принижували...» Його думки ніби десь блукали. «Я не переживаю, — сказав він. — Я знайду вихід». Нікітін подивився на свої руки, складені на столі. «Так, — твердо додав він, — із кожної ситуації є вихід».

Мені раптом стало соромно, що я думав про своє вигнання. Я сказав Нікітіну, що зараз важливо привезти його до Москви, але тепер думка про подорож туди та звернення до іноземного посольства, схоже, стала йому неприємною. Він сказав, що за одним із донецьких териконів є густий ліс. В ніч на неділю можна було б туди під’їхати, і ми з Кевіном постояли б там із чверть години, прикриваючи Нікітіна від поглядів кадебешників, поки він тікатиме до лісу.

Я знову підвівся й підійшов до вікна. Цього разу я нікого не побачив унизу, хоча не сумнівався, що вони там. Більше ми того вечора не розмовляли, але ми з Кевіном вже вдруге поспіль залишилися ночувати у Нікітіна.

Попередньої ночі мені вдалося заснути доволі швидко, але цього разу заважав холод. Я лежав без сну й думав про майбутнє Нікітіна. Я припускав, що йому вдасться втекти. Але що він робитиме далі? Він не мав ані грошей, ані документів. А без роботи та житла його затримання було лише питанням часу.

Ми знову встали рано. Я подивився у вікно й побачив, що земля та дахи вкрилися свіжим снігом. Вуличний ліхтар слабко світив у передсвітанковій темряві. Ми одяглися, поснідали, вийшли втрьох на вулицю і на таксі доїхали до нашого готелю. Трохи пізніше ми пішли до агенції «Аерофлоту» і купили квитки до Москви на понеділок.

Робити було більше майже нічого, тож ми прогулялися центром міста. Хоча ми вже не розраховували на якісь зустрічі у Донецьку, була одна людина, на спілкування з якою ми все ще могли сподіватися. Це була дружина політичного в’язня, з яким Нікітін познайомився в дніпропетровській психлікарні. Проте коли ми до неї прийшли, її не виявилося вдома.

Зрештою ми провели весь день, вештаючись без особливої мети морозним містом, і лише під вечір, цілком випадково, Нікітін помітив жінку, яку ми шукали: вона виходила з трамваю. Наша коротка зустріч із нею стала символом тих труднощів, з якими ми зіткнулися в Донецьку.

Коли Нікітін побачив цю жінку, він підійшов до неї, і вона, здавалося, зраділа йому. Нікітін показав їй на нас. Я бачив, як вона киває головою, слухаючи Нікітіна, але потім раптом відвертається й іде геть. Нікітін повернувся до нас і пояснив, що вона не схотіла з нами розмовляти через страх, що це може якось зашкодити чоловікові.

Дорогою до помешкання Нікітіна ми знову зайшли до Миколи та Зіни. Нікітін постукав у двері літньої кухні, де ми провели вечір п’ятниці. Однак цього разу Зіна лише трохи прочинила двері й, побачивши Нікітіна, сердито наказала йому йти геть, сказавши, що їх із Миколою весь вчорашній день допитувало КДБ.

Ми повернулися до квартири Нікітіна, де Любов знову приготувала нам щедру вечерю. Нікітін відповів на деякі мої запитання щодо його колишнього життя, але поки ми розмовляли, я весь час розмірковував, чи зможемо ми допомогти йому здійснити втечу.

Після вечері Нікітін сказав мені, що залишається в Донецьку, щоби владнати деякі справи, й приїде до Москви пізніше. Це, безперечно, означало, що він вирішив зустрітися з КДБ сам на сам.

Вранці нашого останнього дня в Донецьку ми розрахувалися в готелі й на таксі поїхали до Нікітіна. Під час перебування тут нам не вдалося поспілкуватися з багатьма людьми, але й здобутої інформації було достатньо, щоби зрозуміти, що умови для заворушень робітників, від яких здригалася Польща, існують і в Радянському Союзі. Ми піднялися до помешкання Нікітіна й знайшли його за роботою: він лагодив замок і вставляв двірне вічко. За його словами, він уперше за ці дні добре виспався.

Ми разом пішли до його кімнати, й сестра Нікітіна принесла нам чаю. Сам він поводився бадьоро й по-діловому. «Якщо мене заарештують, — сказав він, — я негайно оголошу голодування, а якщо запроторять до психлікарні, я відмовлюся приймати будь-які препарати, що впливають на поведінку. Хочу нагадати вам, що доктор Анатолій Корягін визнав мене психічно здоровим».

Я сказав, що все зрозумів, але наголосив на тому, що він має приїхати до Москви якомога швидше.

Більше нам нема чого було робити. Ми потисли одне одному руки й попрощалися з Любов’ю, яка вийшла з кухні, витираючи руки. Я подякував їй, а вона вибачилася за те, що так скромно нас приймала. Ми домовилися, що Нікітін зателефонує мені з донецького головпоштамту о 20-й годині, щоб я знав, що в нього все добре. Він вирішив не проводжати нас до машини — коли ми почали спускатися сходами, він помахав нам рукою й зачинив двері квартири.

Знову залишившись сам, Нікітін чимось зайнявся вдома, а потім, коли минуло кілька годин, став виходити з квартири на короткі прогулянки. Коли він вийшов надвір уперше, то був приємно здивований зникненням кадебешників, які раніше стояли довкола будинку, й тим, що може йти, куди заманеться.

Я щовечора чекав у своєму кабінеті на дзвінок від Нікітіна, але марно. Нарешті в п’ятницю він зателефонував Вірі Серебровій і сказав їй, що все чудово, він може вільно пересуватися. Віра передала це повідомлення мені.

Подзвонивши Серебровій, Нікітін повернувся додому. Невдовзі біля його будинку тихо загальмувала машина «швидкої допомоги». За кілька секунд у двері постукали. Коли Любов відчинила, до квартири увірвалися семеро чи восьмеро каде-бешників у цивільному, відштовхнули її та кинулися до кімнати Нікітіна. Там почалася боротьба, і Любов стала кричати. Один із кадебешників сказав їй: «Замовкни, бо теж потрапиш до лікарні». Через розчинені двері кімнати вона з жахом побачила, що братові роблять укол. Він одразу обм’якнув, його загорнули в ковдру, немов труп, і в такому стані винесли з квартири.

Через кілька годин після того, як Сереброва повідомила мені телефоном, що Нікітін вільний, вона подзвонила знову й сказала, що його заарештовано. Я спитав про деталі, але вона сказала, що той, хто їй дзвонив, був такий переляканий, що міг лише повідомити про факт арешту.

За кілька днів після арешту Нікітіна я вечеряв із Феліксом Серебровим і спитав, що, на його думку, станеться з Нікітіним.

«Найімовірніше, його заберуть до психіатричної лікарні», — відповів Серебров.

«І лікуватимуть?»

«Можливо».

Я трохи помовчав.

«Думаєте, це наш візит визначив його долю?»

«Його доля була б такою самою незалежно від цього, — сказав Серебров. — Рано чи пізно це все одно завершилося би психлікарнею. Щоби цього уникнути, йому треба було знову злитися з тією сірою масою, яку він назавжди залишив позаду».

Серебров покрутив у пальцях цигарку й закурив.

«Те, що трапилося з Нікітіним, — продовжував він, — відбувається з багатьма людьми у його становищі. Він почав із того, що відчув несправедливість і вдався до низки дій, наслідки яких переконали його, що інтуїція його не підвела. Але поступово він упевнювався в тому, що ця несправедливість існує не лише на шахті, де він працює, чи в місті, в якому він живе, а несправедливою є вся система, й тільки геть забувши про це, він міг сподіватися залишитися на волі».

«Тож у нього не було шансів урятуватися?»

«Єдиний шанс для нього був — це приповзти до влади на колінах й благати про прощення, але для цього він занадто багато страждав».

«Олексій зазвичай називав себе “простим робітником”. Він завжди казав: “Я лише простий робітник”, — бо знав, що вже не є пересічною людиною».

«Він пройшов ту точку, коли ще можна було відмовитися від боротьби з ними, й був готовий до всього, що вони можуть із ним зробити».

Ми на мить замовкли, раптом усвідомивши, що говоримо про Нікітіна в минулому часі.

Минали дні, а ми більше нічого не чули про Нікітіна, аж поки Вірі Серебровій зателефонував хтось із Донецька й повідомив коротко, що Нікітін перебуває в донецькій психіатричній лікарні № 2 й що його відвідали там сестра та інші родичі. У нього дуже висока температура внаслідок низки ін’єкцій (можливо, сульфазина) та сильні болі.

Тим часом довкола Сереброва стали стискатися щупальця КДБ. Вранці 8 січня агенти держбезпеки прийшли на його квартиру з обшуком, і по його завершенні Сереброва заарештували й доправили до Лефортова. Він став останнім заарештованим у Москві членом Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях.

Оскільки Нікітін знову опинився в психіатричній клініці, я вирішив, що маю щось зробити на його захист. Сімнадцятого січня я поїхав до Харкова, щоби зустрітися з Корягіним. До мене дійшла звістка, що Нікітіна перевели до дніпропетровської психіатричної спецлікарні. Саме Корягін оголосив Нікітіна психічно здоровим, тож я вирішив просити його про підтвердження цього діагнозу, щоб я міг написати статтю для Financial Times, продемонструвавши невиправданість ув’язнення Нікітіна.

Корягін прийняв мене та Тоні Барб’єрі з газети Baltimore Sun у себе вдома, де його дружина Галина влаштувала на нашу честь вишуканий бенкет.

Після обіду я спитав Корягіна, чи готовий він повторити свій діагноз стосовно Нікітіна для публікацій у Financial Times і Baltimore Sun. Він енергійно закивав головою.

«Зайве нагадувати Вам, — сказав я, — що наша бесіда становить для Вас чималий ризик».

«Просто ставте запитання».

Я ввімкнув магнітофон і попросив Корягіна говорити в мікрофон.

«Чи знайомі Ви з Олексієм Нікітіним?» — запитав я.

«Так».

«Як би Ви його схарактеризували?»

«Я оглядав Олексія Нікітіна у вересні 1980 року і на підставі цього огляду можу сказати, що він належить до типу енергійних, активних людей, здатних бути успішними в будь-якому суспільстві, незалежно від соціальної системи».

«Чи помітили Ви в нього якісь ознаки психічного захворювання?»

«Ні, він не виявив жодних симптомів шизофренії, яка зазвичай супроводжується зниженням рівня активності пацієнта, або параної, хоча в нього й було негативне ставлення до оточення внаслідок конфлікту з місцевою владою, що тривав роками. У нього не було ускладнень мовлення, він був здатний до глибоких міркувань і формулював свої думки швидко та стисло».

«Я отримав інформацію, що Нікітіна помістили до психіатричної лікарні, — сказав я. — Чи можете Ви уявити якісь законні підстави для цього?»

«Я дійшов висновку, оглянувши Нікітіна, — відповів Корягін, — що для двох його попередніх перебувань у психлікарнях не було жодних підстав. Я схильний думати, що й теперішня його госпіталізація — такого самого характеру».

Зроблене Корягіним публічне підтвердження психічного здоров’я Нікітіна було одним із джерел його підтримки, але самому Корягіну воно фактично гарантувало арешт.

Тринадцятого лютого подружжя Корягіних їхало в потязі Харків — Москва, коли до їхнього купе в пошуках «злочинця» вдерлися двоє міліціонерів і троє агентів КДБ у цивільному. Вони мали із собою фотографію й, побачивши Корягіна, заарештували його.

Коли потяг зупинився в Бєлгороді, першій зупинці на шляху до Москви, Корягіних зняли з потяга, й Анатолія забрали.

Тим часом Нікітін залишався ув’язненим у похмурому світі радянських психіатричних лікарень.

Вісімнадцятого травня Люба Полудняк приїхала до Дніпропетровська відвідати брата. Їй не дозволили його побачити, але один із лікарів запевнив її, що його «лікують».

Лише в грудні 1981 року Любові нарешті дозволили побачитися з Нікітіним. Він не міг розмовляти з нею відверто в присутності охоронців, але виглядав бадьорим і доволі здоровим. Можливо, під час цього чергового ув’язнення в лікарні йому давали менше ліків, але на початку 1982 року ставлення до дисидентів у країні стало жорсткішим. Юрій Андропов, очільник КДБ, розпочав кампанію, спрямовану на перехоплення влади у вмираючого Леоніда Брежнєва.

У січні 1982 року Нікітіна було переведено до спеціальної психіатричної лікарні в Талгарі (Казахстан), і наступні два роки про його долю практично нічого не можна було дізнатися. Завіса мовчання прорвалася лише на початку 1984 року, коли Нікітіна перевезли назад до донецької психлікарні № 2. Проте на цей час він уже ні для кого не становив загрози. Він умирав від раку шлунка й майже не підводився з ліжка. В лікарні Нікітіна утримували майже до самого кінця — через кілька днів після того, як його нарешті випустили, він помер у квартирі своєї сестри.

Після смерті Нікітіна Любов Полудняк відмовлялася зустрічатися з будь-ким, хто хотів довідатися про його останні дні, однак відповіла на листа Віктора Давидова — теж жертви психіатричного терору: «Дорогий товаришу Давидов, дякую за Вашого листа. На жаль, новини погані. Мій улюблений брат Олексій помер 21 січня. Я не можу більше нічого написати, бо навіть тепер вони не залишать мене в спокої. Люба Полудняк».

У Новокузнецьку, вугільній столиці Кузбасу, швидко поширювалися чутки про страйк шахтарів у Мєждуреченську.

Згідно з політикою гласності, звістки про страйки тепер не замовчувалися, тож увечері 11 липня коротке повідомлення про припинення шахтарями роботи пролунало в регіональній інформаційній програмі «Пульс».

Наступного ранку гірники, які їхали на роботу електричками та автобусами, тільки й говорили, що про страйку Мєждуреченську. Раніше на шахтах Кузбасу ніколи не було акцій протесту, але тепер майже всі були впевнені, що в Новокузнецьку, найбільшому вуглевидобувному місті СРСР, страйк є неминучим.

Перед шахтами під час перезмінок почали збиратися гірники. Вони закликали підтримати робітників Мєждуреченська, бо інакше їх придушать. Єдина складність полягала в тому, що ніхто не знав, чого вимагають вуглекопи Мєждуреченська. Майже всі вони перебували на площі, тож зв’язатися з ними не було можливості. Після дня дедалі більшої напруги, суперечливих чуток і всіляких здогадів новокузнецькі шахтарі почали конфісковувати транспортні засоби, що належали шахті, й вирушати до Мєждуреченська самостійно.

Одним із них був Микола Очередной із шахти «Єсаульська», який прибув до Мєждуреченська о третій годині ночі. Те, що він там побачив, було справжньою революцією трудящих у СРСР. Вся центральна площа міста була заповнена людьми, а в кожному вікні навколишніх будинків горіло світло. З імпровізованої сцени перед будівлею міськкому партії один за одним виступали промовці, описуючи ситуацію в місті. Шахтарі говорили про небезпечні умови праці й недотримання правил безпеки, лікарі — про неналежне забезпечення медицини, перукарки вимагали встановлення вихідних днів, щоби мати змогу проводити час із сім’єю, домогосподарки просили кращого забезпечення продовольчими товарами.

Очередной протискувався крізь натовп, повз матерів із дітьми, повз купки шахтарів і багаття, на яких вони кип’ятили чай, аж поки не дістався місця біля сцени, де зібралися Валерій Кокорін та інші лідери страйкарів. Він спитав шахтарів про їхні вимоги. Гірники показали йому перелік із сорока двох вимог, в тому числі щодо підвищення зарплатні, збільшення поставок продовольства та покращення умов життя в місті, включно із будівництвом нової лікарні та стадіону. Очередной пообіцяв, що вони можуть розраховувати на підтримку з боку шахтарів Новокузнецька.

На світанку 13 липня всі новокузнецькі шахтарі були охоплені страйковою лихоманкою, а місцева адміністрація — страхом. Директор шахти «Полосухінська» Віктор Пішенко вийшов до гірників, які прийшли на ранкову зміну, й застеріг їх від участі в страйку. Однак саме в цей момент до «Полосухінської» під’їхав невеликий автобус, позичений Очередним на своїй шахті, з нього виліз він сам і швидко піднявся сходинками до лазні.

«Я щойно повернувся з Мєждуреченська, — сказав Очередной, і одразу його оточила юрба з майже трьох сотень гірників у робах і касках. — Мєждуреченські шахтарі вимагають виконання їхніх вимог і просять нашої підтримки».

«Ми страйкуватимемо!» — пролунали вигуки з натовпу.

Отже, жереб було кинуто. Впродовж десятків років КПРС мала монополію на всі форми організованого життя в Кузбасі, й тепер весь гнів, придушений роками, вибухнув, спричинивши нестримну ланцюгову реакцію. За лічені хвилини шахтарі обрали страйковий комітет із двадцяти осіб, який зайняв адміністративні приміщення шахти. Його керівники негайно почали обдзвонювати інші шахти й дізналися, що страйкові комітети виникли одночасно в усіх шахтах міста.

О 10-й годині ранку члени страйккомів десятка шахт зібралися у великій актовій залі шахти «Абашевська» й обрали районний страйкком. На середину дня в Новокузнецьку страйкували вже всі шахти, й цей комітет було перетворено на міський.

Упродовж багатьох років Кузбас був одним із найбільш пасивних і забитих регіонів мовчазної і заляканої країни. Вважалося зрозумілим, що план із видобутку вугілля має бути виконаний за будь-яку ціну, і жодні гуманні міркування не повинні були заважати цій безжальній експлуатації надр.

Згідно з офіційною ідеологією, справжніми «володарями» країни були робітники, а партійне правління було віддзеркаленням їхнього успіху. Розбіжності між робітниками та партією виключалися, адже партія не була чужою робітничому класу — вона була лише його «найсвідомішою частиною», а незалежні профспілки були зайві, бо радянські трудящі не потребували захисту від своїх власних представників. Водночас страйки вважалися безглуздям, бо робітники страйкували би проти самих себе.

Таке нав’язане (за допомогою міліцейського терору) бачення дійсності вибивало в робітників ґрунт із-під ніг. Скрізь можна було побачити гасла на кшталт «Робітники — господарі країни» та «Слава робітничому класу!» На перших шпальтах газет вміщувалися світлини робітників, що варять сталь або видобувають руду. Вони були героями кінофільмів. Проте самим робітникам ніколи не дозволялося безконтрольно робити будь-які публічні заяви, і в будь-якій конкретній ситуації з ними поводилися, як із дітьми — кожну їхню думку висловлювали лише представники режиму.

Але все це змінилося з початком гласності та вільнішого доступу до інформації. Гласність зняла полуду з очей шахтарів щодо справжніх умов їхнього життя й підірвала довіру до всієї системи влади та її обґрунтування.

«Гласність зробила пролом у системі, — говорив гірник Анатолій Маліхін. — Внаслідок гласності стало можливо виступати на зборах. Раніше це було небезпечно. Система дискримінувала людину як особистість. Два роки тому неможливо було висловлювати свою думку або захищати особисту гідність. Але у кожної людини є діти, яких вона виховує, й оскільки вона їх виховує, вона є особистістю. Ми дізнавалися з газет, як місцеві начальники в Узбекистані фальсифікують звіти про врожаї бавовни. Гірники знали, що те саме робили щодо видобутку вугілля в Кузбасі директори шахт. Процес визволення став незворотним, і всім було ясно, що страйки не за горами. Питання було лише в тому, хто почне першим».

«Якби ми зустрілися десять років тому, — говорив Володимир Аапін, гірничий інженер, — я був би іншим. Я довіряв радянським засобам інформації. Я припускав, що преса замовчує якісь питання, але можливість відвертої брехні я виключав. Що стосується передач західного радіо, то я вважав, що вони беруть правдиву інформацію й фабрикують різні правдоподібні версії. Ми все своє життя жили в оточенні ворогів. Американський імперіалізм погрожував нам ядерною війною. Добро було лише на нашому боці, й тому ми мали збільшувати свою військову міць. Якщо ми жили з деяких поглядів гірше, ніж Захід, то це було тому, що нам була потрібна сильна армія, інакше західні країни задушили би соціалізм, який є для них небезпечним. Коли люди згадували про свободу слова, я говорив, що її немає ніде. Американці мають ту свободу слова, яка є для них зручною. Вільне підприємництво я вважав спекуляцією й не міг собі уявити, що воно може існувати в промисловості. Коли розпочалася гласність, я став вирізати статті з газет. До того преса роками розповідала про сумну долю робітників на Заході, й раптом ми побачили, що все не так погано на Заході, як ми думали. Я вперше дізнався, що назад до СРСР повертається менше одного відсотка емігрантів, а ті, хто повернувся, вже за кілька місяців прагнуть знову потрапити на Захід. І все це стали друкувати в наших газетах. Ще з моїх студентських часів тут був такий вислів: “Це не для друку”. І це було нормою. Гласність відкрила нам очі. Найбільшою несподіванкою для мене стало показане по радянському телебаченню інтерв’ю однієї американки, яка працювала перекладачкою для видавництва “Прогрес”. Вона розповідала, зокрема, що в Америці кілька місяців не мала роботи й отримувала допомогу по безробіттю. Цієї допомоги їй вистачало на життя, але вона відчувала дискомфорт через відсутність роботи. А я вважав, що безробітні в Америці живуть на вулиці й жебракують!»

«Ми роками не мали можливості порівняти своє становище із життям людей на Заході, — говорив Сергій Сухов, лікар “швидкої допомоги” з Новокузнецька. — Нам усе подавалося у викривленій формі: у США лінчують негрів, там немає свободи, там добре живуть лише багатії. Тепер, завдяки гласності, ми знаємо, як усе це було далеко від істини. Нещодавно по телебаченню показували передачу “Сільська Америка” — про американські ферми. Ми побачили ветеринарів, які їздять санітарною автівкою і роблять уколи свиням одноразовими шприцами. У нас в Новокузнецьку таких шприців немає навіть для людей. Коли я все це побачив, то замислився: “Чому в нас така бідність? Чому всі ці потужні шахти та величезні сталеливарні не здатні гарантувати нам отримання хоч би мінімальних послуг?”».

Коли ті самі запитання почали ставити собі тисячі інших людей, в Новокузнецьку та інших вуглевидобувних містах виникли умови для соціального вибуху.

Вдень 13 липня страйкком переїхав до Будинку культури ім. Маяковського — цю можливість йому надав директор будинку Валерій Комаров, сам колишній шахтар. Члени комітету скупчилися в директорському кабінеті, скориставшись єдиною телефонною лінією, щоб зателефонувати на кожну із сорока міських шахт і організувати пікети. Водночас сотні гірників почали прибувати на площу перед Будинком культури, щоб захистити комітет (якщо потрібно — власними тілами) та морально підтримати його.

Спочатку цей міський страйкком складався із шістдесятьох осіб, але коли страйк охопив автобази, будівельні майданчики та підприємства, до штабу почали приходити нові представники, й комітет ставав дедалі численнішим. Однак коли робота припинилася по всьому місту й великі маси народу зібралися на площі перед штабом, керівники страйккому відчули страх. Вони розуміли, що вуглекопів можна легко придушити, й усі пам’ятали про розстріл протестувальників у Новочеркаську в 1962 році. Вони усвідомлювали також, що найбільша небезпека полягає в тому, що якийсь скандал чи п’яна бійка дадуть владі законний привід застосувати силу. Щоби цьому запобігти, вони вдалися до свого першого офіційного заходу — закриття винно-горілчаних магазинів. Із шахтарів, що стояли на площі, були набрані патрулі. Із червоними пов’язками на рукавах вони ходили містом, закриваючи крамниці з алкогольними напоями й доправляючи п’яних до витверезника.

Тим часом страйкком працював над формулюванням своїх вимог. Шахтарі вже давно порівнювали ті величезні обсяги вугілля, які відправляли з Кузбасу, з мізерною кількістю продуктів, ліків і одягу, що постачали до регіону. Тому першою й найважливішою вимогою стала економічна самостійність шахт, щоби робітники могли використовувати прибуток від видобутого ними вугілля для закупівлі продовольчих та інших необхідних товарів і не були змушені жити в злиднях і залежати від централізованого планування. Вони вимагали також триваліших відпусток, вищих пенсій і вищого коефіцієнту оплати праці в цьому регіоні, а також встановлення ліміту в 70 відсотків для держзамовлень, що забезпечило би підприємствам більший простір для незалежної економічної діяльності.

Посеред метушні, що панувала в директорському кабінеті, Лапін, обраний до страйккому від шахти «Полосухінська», розмірковував про ті події, що призвели до страйку.

Життя в Новокузнецьку завжди було важким, але напередодні страйку стало ще гіршим. На шахтах скінчилися запаси мила. Стало неможливо придбати взуття. Шахтарям доводилося літати до Москви за товарами першої необхідності, ночуючи в аеропорту на підстелених газетах в очікуванні рейсу. Проте найбільше непокоїло Лапіна відчуття того, що ці життєві скрути стосувалися в Новокузнецьку не всіх однаково. В період брежнєвського правління він спостерігав утворення жорсткої кастової системи, особливо помітної на шахтах.

У 1982 році Лапін пішов працювати на розріз відкритого видобутку «Листвянський» в селищі Листвяги. Він разом із матір’ю мешкав у Новокузнецьку, а більшість шахтарів жили в комунальних квартирах без газу, опалення та водогону.

Восени 1983 року було оголошено, що незабаром працівники «Листвянського» отримають квартири в новій дев’ятиповерхівці. Багато шахтарів чекали на окреме помешкання по 15 років, і кожен із них знав своє місце в черзі. Проте одночасно з будівництвом житлового будинку для «Листвянського» поруч зводився такий самий будинок для сусідньої шахти «Бунгурська», який мав бути завершений трохи пізніше. Коли будинок для «Листвянського» було завершено, в управлінні шахти вивісили список тих, хто мав отримати в ньому квартири. Цей список здивував усіх: замість 67 шахтарів, які числилися в черзі на отримання квартир, там стояли прізвища лише 52 осіб. Начальство пояснило, що 15 квартир передано шахті «Бунгурська», і решта шахтарів із черги отримають квартири в її новому будинку, коли його буде завершено.

Отож ті, кому виділили квартири, їх отримали, а ті, кому сказали чекати, стали чекати. Проте, коли будинок для «Бунгурської» був нарешті готовий, про це не було жодного оголошення, й ті обіцяні додаткові 15 квартир роздали не шахтарям із черги, а родичам, коханкам і політичним союзникам керівників «Листвянського».

Минуло кілька місяців, і п’ятнадцять шахтарі, які чекали на квартири, почали запитувати, коли ж вони їх отримають. Профспілкові діячі, які й організували цю махінацію, надали низку складних пояснень, і шахтарі, не маючи докладної інформації, не знали, що відповісти. Водночас кожен із шахтарів відчував свою незахищеність. Люди, які мали отримати нові квартири, працювали на різних дільницях, деякі — на відстані до семи кілометрів один від одного й у різні зміни. Вони лише зрідка заходили до дирекції шахти й не мали змоги довідатися про інших жертв цього обману. І кожен усвідомлював, що в разі надто активного протесту може втратити не лише квартиру, а й роботу.

За якийсь час Лапін дізнався, що сталося на шахті «Бунгурська»: отримавши 15 квартир у будинку «Листвянського» до завершення власного будівництва, начальство шахти віддало їх своїм друзям і родичам, нічого не сказавши робітникам. І оскільки ці квартири містилися в будинку іншої шахти, гірникам із «Бунгурської» було складно це перевірити, й коли власний будинок шахти було зведено, начальство просто оголосило, що має до розподілу 52 квартири замість 67, бо отримало від «Листвянського» 15 квартир і має їх повернути.

Отож на обох шахтах гірники не мали жодної змоги якось протидіяти здатності начальства винагороджувати своїх родичів і друзів.

У 1986 році Лапін залишив розріз «Листвянський» і перейшов на шахту «Полосухінська», де зіткнувся зі ще одним прикладом нерівності — цього разу у виді системи так званих «взірцевих працівників».

На шахті «Полосухінська» взірцевим працівником був Єгор Дроздецький, Герой Соціалістичної Праці. У центрі Новокузнецька йому навіть було поставлено пам’ятник.

На кожній шахті був свій «маяк» або «стерновий», який мав бути джерелом натхнення для решти працівників. Дроздецького обрали таким «маяком» за те, що він не пив, був одружений і, що найголовніше, — політично надійний. Місцевій владі був потрібний приклад успішної праці, тож Дроздецького в терміновому порядку призначили керувати експлуатацією перспективного вугільного пласта триметрової товщини, розташованого дуже близько до поверхні. Для полегшення роботи йому дали новий конвеєр, нові стійки для кріплення стін шахти, нові комбайни та чотири телефони на його дільниці шахти, щоб йому не доводилося в разі виникнення проблем витрачати час, долаючи відстань до єдиного телефону.

Отож ніхто не здивувався, коли Дроздецький зі своєю бригадою почав видобувати величезні обсяги вугілля, а оскільки оплата праці здійснювалася на підрядній основі, то члени цієї привілейованої бригади почали заробляти по тисячі рублів на місяць — вдвічі більше решти вуглекопів, які працювали на застарілому обладнанні в складних геологічних умовах. Дроздецький виступав на телебаченні, обіцяючи застосувати свої «особливі методи» для досягнення в майбутньому ще більших трудових перемог. На початку горбачовського періоду політикою партії було «прискорення», й Дроздецький урочисто проголошував, що саме в його бригаді буде «справжнє прискорення».

Лапін, як і майже всі шахтарі, ненавидів Дроздецького й вважав ці телепередачі «інформацією для дурнів».

За багато років жителі Новокузнецька призвичаїлися до певного порядку, який здавався незмінним, як схід сонця. Якщо в місті щось відбувалося, то лише за наказами місцевого партійного комітету. Проте коли розпочався страйк міських робітників, накази партії втратили свою дієвість. Робітники були готові виконувати накази лише страйккому.

Головою страйккому було обрано Валерія Демидова із шахти «Абашевська». Зі свого штабу в Будинку культури комітет дав доручення постачати вугілля електростанціям, щоб уникнути перебоїв із електрикою в місті. Комітет схвалив також продовження особливо важливих робіт у шахтах, як-от функціонування вентиляційних систем.

Водночас до страйккому неперервним потоком ішли жителі Новокузнецька зі своїми скаргами. Вони приносили докази корупції при розподілі житла та махінацій із встановленням розмірів заробітної платні. Окрему групу зневірених відвідувачів становили міські діабетики. У Новокузнецьку скінчилися запаси інсуліну, й тепер, у спеку, діабетикам було важко дихати. Комітет негайно розпорядився про термінові поставки інсуліну.

Впродовж усього другого дня страйку перелякані керівники підприємств, зокрема металургійних комбінатів і фармацевтичних фабрик, теж приходили до Будинку культури, благаючи, щоб їх виключили з участі в страйку.

Виробництво в Новокузнецьку було паралізоване, тож місцеві партійні органи виявляли ознаки цілковитого збентеження. Замість того, щоби погрожувати придушенням страйків, вони не говорили нічого або обмежувалися на зустрічах із членами страйккому докорами в «політичній короткозорості». Перший секретар міськкому партії Альберт Ленський прийшов до штабу страйкарів опівночі й, мовчки прочитавши деякі з попередніх вимог комітету, сказав: «Хлопці, я бачу у вашій роботі перші паростки робітничого самоврядування».

Переконавшись у тому, що народ відданий ідеї страйку, члени комітету стали сміливішими. Вони почали телефонувати до міськкому з проханням про надання транспорту, і жодного разу їм не відмовили. Комітет запросив до себе партійних функціонерів, щоби ті розповіли, скільки продовольства надходить до міста, скільки житлових будинків будують, скільки ліків є в лікарнях, і невдовзі почав отримувати звіти від усіх місцевих органів, зокрема відділу охорони здоров’я та управління торгівлі, яке відповідало за продаж всіх товарів у магазинах. Ошелешені успіхом страйку, місцеві партійні керівники сприймали всі побажання страйккому як накази.

Люди з усіх верств новокузнецької громади спостерігали за страйком із захопленням, але мало хто був зацікавлений у ньому більше, ніж Сергій Сухов, лікар «швидкої допомоги».

Сухов виріс під Новокузнецьком, медицину вивчав у Красноярську, а потім, у середині 1980-х, повернувся додому. Він упевнився в тому, що з охороною здоров’я треба щось робити, після того, як приїхав на виклик до матері з 11-місячною дитиною, хворою на пневмонію. Сухов повіз дитину до дитячої лікарні № 4, ввійшов до будівлі і, провалившись на трухлявих дошках підлоги, ледь не впустив немовля.

Сухову здавалося, що центральна влада не поважає жителів Новокузнецька. У 600-тисячному місті було 29 лікарень, і всі вони містилися в похмурих будівлях барачного типу, зведених більше 50 років тому. Промисловий смог, що вкривав місто, сприяв поширенню захворювань дихальних шляхів і шкірної алергії, але в місті майже не було ні дерматологів, ані отоларингологів. У Заводському районі був лише один отоларинголог на 40 тисяч дітей. За годину він приймав 13 пацієнтів.

Однак найбільше непокоїла Сухова недбалість лікарів, які не докладали всіх можливих зусиль для врятування життя своїх пацієнтів. Доправляючи хворих до лікарень, він часто виявляв, що на додаток до дефіциту кисневих приладів і лікарняних ліжок пацієнти стикалися там із лінощами та байдужістю медичного персоналу. Особливо помітно це було у лікуванні дітей.

Сухов почав працювати на станції швидкої допомоги в Новокузнецьку в червні 1986 року, й однієї ночі, в перший тиждень роботи, виїхав за викликом до чотирирічного хлопчика з нападом астми. Він забрав його з матір’ю до лікарні, й, коли вона з сином на руках зайшла до будівлі, один із лікарів став кричати на неї: «Куди ви йдете у верхньому одязі?» З жінкою сталася істерика, й вона теж почала кричати на лікаря, а він — на неї.

Більшість дітей у Новокузнецьку страждали на астму, і найтяжчі напади траплялися в них між північчю та 4-ю годиною ранку, коли підприємствам дозволялося викидати в повітря забруднені відходи без будь-яких обмежень. Тож лікар, побачивши, що стан дитини не критичний і зважаючи на те, що була лише десята година вечора, відмовився оглядати хлопчика і, на подив Сухова, заявив, що жінка привезла дитину зарано. Було очевидно, що він просто прагне уникнути зайвої роботи. Зіткнувшись із таким ставленням, жінка миттєво втратила довіру до цього лікаря й стала погрожувати, що забере дитину додому. Лише втручання Сухова змусило лікаря оглянути хворого й переконало жінку залишитися.

За два роки Сухов зіткнувся зі ще одним випадком байдужості медиків. Увечері 17 квітня 1988 року, о 18-й годині, Андрія Головея, десятирічного сина однієї новокузнецької вчительки, його батько привіз до дитячої лікарні № 4 із сильним нападом бронхіальної астми. Головей попередив лікарів, що син у важкому стані, але вони не зважали на це. Попри те, що хлопчику було важко дихати, лікарі примусили його піднятися пішки на другий поверх. Там його залишили в одному з кабінетів до 22-ї години, аж поки він не посинів і не став кричати, що не може дихати. Врешті-решт його забрали до реанімаційного відділення, але навіть там залишили без будь-якої допомоги. Минали години, стан дитини погіршувався, й о третій годині ночі хлопчик втратив свідомість. Проте він так і не отримав жодного лікування до 9-ї години ранку. Але тоді було вже запізно. За дві години він помер.

У штаб-квартирі страйку в Будинку культури безперервно дзвонили телефони, а неголені шахтарі в хмарах цигаркового диму всю ніч обговорювали свою тактику та вимоги до уряду. Більшість дзвінків надходила від городян, які скаржилися на спекуляцію продуктами або просили про допомогу у відновленні справедливості.

Проте на третій день страйкарям зателефонував Михайло Щадов, міністр вугільної промисловості, який приїхав до міста з Мєждуреченська, щоби спробувати домовитись і припинити страйк, який уже поширився з Новокузнецька на весь Кузбас і загрожував викликати такі самі страйки в Донецьку, Воркуті та Караганді. Щадов запропонував шахтарям надіслати своїх представників для зустрічі з ним у міськкомі партії.

«Щадов переплутав, — сказав Демидов. — Це не він нас запрошуватиме, а ми його».

Комітет відрядив одного зі своїх членів із цим повідомленням, і за десять хвилин Щадов прибув до Будинку культури на перемовини. Виснажений і ледь здатний говорити після свого перебування в Мєждуреченську, він зайшов до штабу зі щирою посмішкою, кожному з присутніх потиснув руку й обійняв декого із членів комітету.

У Мєждуреченську Щадов безуспішно намагався переконати гірників повернутися до роботи в обмін на додаткові поставки тисячі тонн продовольчих товарів, мила і мийних засобів. У Новокузнецьку він відмовився від цієї тактики й вирішив вдатися до відвертого обману.

Перший секретар Кемеровського обкому партії Олександр Мельников, який супроводжував Щадова в поїздці до Новокузнецька, виготовив телеграму, яку нібито щойно отримав і яка містила повідомлення про повернення мєждуреченських шахтарів до роботи.

Члени комітету спробували зателефонувати до Мєждуреченська, але його код виявився заблокованим. Тим часом у Мєждуреченську поширилися чутки, що до роботи стали новокузнецькі шахтарі. Правда з’ясувалася, коли до Будинку культури прийшли троє гірників із Мєждуреченська дізнатися, чи триває страйк у Новокузнецьку. Інформацію з мельниковської телеграми — нібито Мєждуреченськ повернувся до роботи — вони спростували. Під час цієї розмови Щадов сидів, втупившись у свої папери.

Коли перемовини поновилися, Щадов і його супровід спробували застосувати іншу тактику. Він став погоджуватися з усіма вимогами. «Чого ви хочете? — питав міністр. — Автомобілів? Ми вам їх дамо. Продуктів? Дамо. Хочете самостійності? Беріть. Навіщо здіймати такий галас?»

Потім вуглекопи помітили, що Щадов підписує своє схвалення шахтарських вимог на звичайному папері, а не на офіційному бланку. Коли вони спитали його — чому, він сказав, що не має із собою бланків. Тоді вони поцікавилися, чи має Щадов узагалі повноваження погоджуватися на їхні вимоги. І він визнав, що не має.

«Чому ж Ви підписуєте документи з питань, які не маєте права вирішувати?» — спитав Маліхін.

«Я не можу вирішити цих питань, але я можу дати вам свій підпис», — відповів Щадов.

З’явився кур’єр зі звісткою, що до Новокузнецька вирушила державна комісія на чолі із членом Політбюро Миколою Слюньковим. Шахтарі припинили перемовини зі Щадовим і вирішили чекати на Слюнькова.

Одним із найбільш войовничо налаштованих членів страйккому був Юрій Комаров, переконаний у тому, що шахтарі даремно ризикують життям заради виконання плану. Він не міг спокійно сприймати безперервну низку шахтарських смертей — чи то внаслідок нещасних випадків на шахтах, чи то через недбалість медиків у лікарнях. Згодом він взагалі втратив лік цим смертям.

Ризик, пов’язаний із працею на шахтах Кузбасу, був істотний. Почасти це було наслідком природних умов: кузбаські вугільні поклади генерують надзвичайно багато метану — до 15 тисяч кубометрів на тисячу тон видобутого вугілля. Водночас завдяки багатству цього регіону на вугілля міністерство компенсувало низький технологічний рівень гірничих робіт гонитвою за відкриттям нових покладів, часто нехтуючи такими засобами безпеки, як огородження та додаткові вентиляційні шахти.

Однак найсерйознішою проблемою була організація праці. Якщо шахтарі не виконували місячного плану, то отримували лише 350 рублів, якщо ж виконували — отримували вдвічі більше. За таких умов самі гірники часто нехтували правилами безпеки. Щоб не затримувати роботу, вони подекуди відключали прилади вимірювання кількості метану в шахті й вимикали електрику в разі надто великої концентрації газу або нестачі повітря, і в результаті часто працювали, не помічаючи небезпечного накопичення метану.

Комаров зіткнувся з нещасними випадками майже одразу, як у 1981 році почав працювати шахтарем. Перший серйозний інцидент стався на шахті «Бадаєвська» в 1982 році. Не закріплений належним чином гідравлічний домкрат посунувся у вагонетці, якою його доправляли на поверхню. Огородження не було, й вагонетка промчала 750 метрів вниз, де зіткнулася з генератором, а той впав на чотирьох гірників, які сиділи за сніданком, і відрізав їм ноги. Пізніше один із них помер.

У 1985 році, працюючи шахтарем на Шпіцбергені, Комаров отримав листа від дружини, в якому вона розповідала про нещасний випадок на його ділянці шахти. Загинуло 16 гірників, серед яких четверо членів бригади Комарова. Двох розчавило до смерті. Інші, в тому числі батько двох дітей, згоріли заживо.

Одного разу, коли Комаров працював уночі під землею на «Бадаєвській», він помітив маленький блакитний вогник, що рухався вздовж перекриття шахтного стовбура. Спостерігаючи за цим полум’ям, Комаров відчув, що в нього волосся стає дибки. Він знав — якщо це полум’я дійде до осередку газу, станеться вибух, і всі, хто опиниться на його шляху, згорять заживо. Проте вогник зрештою зник, і Комаров безпечно дістався поверхні землі.

Випадок, який остаточно переконав Комарова в необхідності щось робити з умовами праці на шахті, стався 25 лютого 1989 року, коли він працював на «Абашевській». Одним із тамтешніх приятелів Комарова був Іван Власов, який займався укріпленням шахти. В день катастрофи Власов перебував на віддаленій ділянці забою, встановлюючи стійки, коли раптом на нього обрушилася покрівля. Спрацювала тривожна сигналізація, 18 чоловіків розкопували завал упродовж 16 годин, перш ніж нарешті дісталися Власова, і саме Комаров витяг його назовні.

За кілька днів до того він переконував 48-річного Власова піти на пенсію. Власов уже купив будинок у селі, де збирався жити з дружиною та двома доньками, але сказав Комарову, що ще не готовий залишити роботу. Щоби отримати повну пенсію, йому треба було пропрацювати ще два роки.

Комаров із особливою гіркотою переживав смерть Власова, якого доля позбавила життя за лічені роки до відпочинку. Але він бачив, що навіть якщо шахтар доживав до пенсії, він міг розраховувати хіба що на почесну грамоту від керівництва. Своє здоров’я він у будь-якому разі залишав у шахті.

Коли Щадов поїхав із Будинку культури, в штабі вирішили скликати нараду представників страйккомів усіх вугледобувних міст Кузбасу. Всі страйккоми діяли окремо, й це давало підстави побоюватися, що влада знайде спосіб налаштувати їх одне проти одного.

Представники страйкарів із Прокоп’євська, Осинників, Кисельовська, Мєждуреченська та Ленінська-Кузнецького почали прибувати до новокузнецького Будинку культури. В очікуванні приїзду Слюнькова вони обговорювали текст вимог для всього регіону. Зрештою кожен страйкком обрав двох представників до обласного страйкового комітету, який почав систематизацію всіх економічних, екологічних і медичних пропозицій, щоби сформулювати їх в одному документі.

Шістнадцятого липня обласний комітет провів своє перше засідання в Прокоп’євську, в управлінні «Гідровугілля» — одного з величезних місцевих виробничих об’єднань з видобутку вугілля. Однак цей комітет виявився не дуже працездатним. Коли виникли розбіжності, дискусія стала хаотичною, бо гірникам бракувало належної компетентності. Врешті-решт представник прокоп’євського страйккому Юрій Рудольф запропонував передати керівництво страйккомом кваліфікованому економісту.

«А його й шукати не треба. Він сидить у залі», — сказав один із шахтарів, вказуючи на Теймураза Аваліані, народного депутата.

Аваліані колись написав Брежнєву листа про стан радянської економіки, внаслідок чого ледь не потрапив до психіатричної лікарні. Завдяки цьому він набув репутації місцевого дисидента. І члени страйккому обрали Аваліані своїм головою, хоча він не був шахтарем і не брав участі в страйку. Під його керівництвом комітет підготував регіональні вимоги, в тому числі щодо економічної незалежності всього регіону.

Пізно ввечері 17 липня до Прокоп’євська прибула державна комісія, і наступного дня розпочалися перемовини. Слюнькова супроводжували Сергій Шалаєв — голова ВЦРПС та Леонід Воронін — заступник голови Ради Міністрів. Слюньков справляв враження людини, яка дуже поспішає.

«Товариші, — сказав він членам обласного страйккому, — чому ви тут сидите? Чому не працюєте?»

Це викликало в шахтарів роздратування.

«Кого ви представляєте?» — спитав Юрій Герольд, заступник голови страйккому.

Така відповідь стала несподіванкою для численних помічників, що супроводжували Слюнькова. Подібне звернення звичайного робітника до члена Політбюро було безпрецедентним. Але Слюньков відповів просто: «Комуністичну партію Радянського Союзу та Раду Міністрів». Попри той факт, що страйк уже паралізував видобуток вугілля по всій країні, радянські керівники продовжували вважати робітників своєю власністю.

Перемовини тривали майже добу. Коли обговорювали практичні поступки — підвищення зарплатні, краще забезпечення товарами, згода була можливою, проте будь-яке питання регіональної самостійності та самоврядування для шахт губилося в тумані слів.

Слюньков, як до нього Щадов, не збирався серйозно сприймати вимогу економічної самостійності Кузбасу. Він був готовий обіцяти лише збільшення постачання товарів.

О першій годині ночі 19 липня Слюньков залишив стіл переговорів і пішов на центральну площу Прокоп’євська, де зібралося від 8 до 10 тисяч шахтарів і членів їхніх родин, які чекали на новини про перемовини. Слюньков хотів заспокоїти народ і схилити його на бік уряду. Він пообіцяв, що з нового року в магазинах буде більше товарів. Площа вибухнула глузливими вигуками. «Ідіть до біса! — волала юрба. — Думаєте затулити нам рота ковбасою?»

Коли про подробиці перемовин у Прокоп’євську розповіли по місцевому телебаченню, Ірина Гладкова, студентка Новокузнецького педагогічного інституту, яка після розлучення сама виховувала маленького сина, відчула приплив надії. Їй уперше здалося, що життя в Новокузнецьку може налагодитися.

Не було нічого дивного в тому, що радянські чиновники спокушали шахтарів перспективою збільшеного постачання продовольства, бо для жителів Новокузнецька проблема продуктів стояла дуже гостро — особливо для тих, хто мав маленьких дітей.

Впродовж місяців, що передували страйку, Ірина часто бачила один і той самий сон: нібито десь щось продають, і їй треба стрімголов бігти туди зі своєю продуктовою карткою, щоби встигнути купити. Проте коли вона діставалась у сні цього місця, то бачила лише довгу чергу й порожні прилавки. Цей сон постійно дошкуляв Ірині, але влітку 1989 року він і справді став віддзеркаленням дійсності.

У державних магазинах Новокузнецька м’яса не було з 1960-х років, але в 1980-х, з початком війни в Афганістані, зникла й ковбаса. Почалися перебої з молоком, яйцями, маслом і сиром, а наприкінці того десятиліття перерви в постачанні почастішали й тривали довше. У 1989-му зник цукор, потім карамель, а водночас — будь-які дешеві ліки, зокрема засоби від головного болю, а також зубна паста, пральний порошок та мило.

Наслідком цього стала масова паніка, бо люди боялися, що зникне все, й почали скуповувати в магазинах будь-що, в тому числі макарони, муку, рис і навіть сіль, аж поки ці продукти теж не стали недосяжними. Врешті-решт почала зникати в магазинах картопля, а на ринку ціни на неї стрімко зростали, хоча багатьох врятувало те, що вони вирощували картоплю на власних городиках.

Жорстокий дефіцит у Новокузнецьку врешті-решт призвів до запровадження карткової системи продажу. Це давало кожному шанс придбати елементарні товари. Але постійні зусилля з пошуку необхідних продуктів вичерпували всі сили Ірини.

Проте, навіть здобувши якісь продукти, ніхто не міг бути впевненим у їхній якості.

Якось Ірина знайшла собі роботу нічної вантажниці в одному із хлібних магазинів, щоби щось додати до свого щомісячного 80-рубльового доходу — аліментів і студентської стипендії. У магазині працювали переважно жінки — студентки або пенсіонерки, які розвантажували щоночі дві вантажівки десятикілограмових піддонів із хлібом.

Незабаром Ірина стала помічати щось дивне на хлібі, який вона розвантажувала. Спочатку вона подумала, що він притрушений мукою, але, придивившись, зрозуміла, що насправді буханці вкриті пташиним послідом. Ірина спитала в свого безпосереднього начальника, в чому тут справа, й той відповів, що склад продукції хлібозаводу, який обслуговує Новокузнецьк, є великим напіввідкритим ангаром, тож птахи збираються там на кроквах і з 15-метрової висоти випорожнюються на хліб.

Піддони з хлібом можна було б захистити поліетиленовою плівкою, але ніхто про це не потурбувався. Ірина стала уважніше відстежувати забруднений хліб, хоча це було і нелегко, бо він був укладений в щільні ряди піддонів. Виявивши такі буханці, вона вилучала їх, і хліб відсилали назад до пекарні як зіпсований. Але на цьому історія не завершувалася. Пропрацювавши в хлібному магазині кілька місяців, Ірина дізналася від водія хлібного фургону, що цей зіпсований хліб справді повертався на хлібозавод, але, всупереч її припущенням, його не викидали, а перемелювали разом зі свіжою мукою й знову випікали, а потім розвозили по крамницях.

Перемовини між страйкарями та Слюньковим, Шалаєвим і Вороніним тривали два дні. Було досягнуто згоди щодо зарплатні, пенсій, відпусток і збільшення продовольчого постачання. Зійшлися навіть у думках стосовно найважливіших шахтарських вимог — економічної незалежності підприємств і регіонального самофінансування для всього Кузбасу.

Проте сформульовано цю домовленість щодо економічної самостійності було досить розпливчасто. У ній містився заклик до «цілковитої економічної і юридичної незалежності» шахт і підприємств Кузбаського регіону, але не було чіткого пояснення, про що йдеться.

Представники влади зобов’язалися забезпечити підвищення зарплатні на 30-відсоткову і 40-відсоткову надбавку за роботу в нічну зміну. Вони погодилися на 45-денну оплачувану відпустку для тих, хто працює під землею, та на збільшення обсягів постачання товарів до Кузбаського регіону, включно із 6,5 тисячами тонн м’яса, 5 тисячами тонн масла, 10 тисячами тонн цукру і 3 тисячами тонн мила.

Угода надавала підприємствам право продавати продукцію, вироблену понад державне замовлення, за вільними цінами — як усередині країни, так і за кордон. Проблема полягала в тому, що на держзамовлення нерідко припадало майже 100 відсотків продукції.

Підсумки перемовин не зовсім задовольняли робітників. Влада пристала на більшість їхніх вимог, але вони не могли бути впевнені, що держава дотримуватиметься цих домовленостей. І все ж таки 19 липня представники шахтарів оголосили про досягнення згоди й на світанку наступного дня повернулися до своїх шахт, щоби розповісти про ці домовленості робітникам. Того самого дня Слюньков виступив перед членами робітничого комітету, і його промову транслювали для народу, який зібрався перед Будинком культури. Слюньков сказав, що уряд розуміє вимоги робітників Кузбасу і зробить усе можливе для їхнього задоволення. Хтось спитав Слюнькова, що робити, якщо місцева влада спробує перешкодити виконанню домовленостей. Він відповів: «У цьому разі телефонуйте до мене в ЦК».

Двадцять першого липня шахтарі повернулися до роботи.

У слабкому світлі грудневого надвечір’я Анатолій Маліхін, Валерій Комаров і Юрій Комаров вийшли зі старезного автобуса, пішли до шахти «Зирянівська» й оголосили там загальні збори шахтарів в актовій залі. За десять хвилин зала була заповнена гірниками, які саме завершили денну зміну. Ставши під білим погруддям Леніна, Маліхін почав відповідати на запитання.

Страйкком став робітничим комітетом, чиє завдання полягало в контролі за виконанням липневих угод. Всі члени цього комітету отримували зарплатню із добровільних внесків колег-шахтарів і, зі свого боку, регулярно відвідували шахти, інформуючи гірників про ситуацію в Новокузнецьку або про поступ у перемовинах, які тривали надалі.

На вулиці темрява вже спустилася на берези та вкриті снігом пагорби.

«Я хочу знати, — сказав один із шахтарів, — що змінилося за чотири чи п’ять місяців після страйку».

Насправді не змінилося майже нічого. Постачання миючих засобів, мила та продовольчих товарів припинилося майже одразу й більше не відновлювалося. Здавалося, що в Новокузнецьку нарешті вирішена проблема черг, бо в багатьох крамницях просто не було що купувати. Водночас визначальним чинником у роботі шахтарів залишалося, як і раніше, прагнення виконувати план.

«А що Ви пропонуєте?» — запитав Маліхін.

«Я вважаю, що треба повернутися до страйку».

Інший вуглекоп описав нещодавній інцидент на шахті. На одній ділянці гірникам сказали, що виплачуватимуть їм надбавку — три рублі за тонну — за працю у важких геологічних умовах. Проте після видобутку вугілля їм повідомили в бухгалтерії, що на надбавки бракує грошей, і кожен шахтар отримав на двісті рублів менше, ніж очікував. Коли шахтарі стали скаржитися, головний бухгалтер заявив, що в країні великі проблеми й Міністерство вугільної промисловості взагалі не має грошей. «Ви просили незалежності, — сказав він, — ось тепер її маєте».

Гірники запитували й про страйк у Воркуті, де шахта «Воргашорська» припинила роботу, висунувши політичні вимоги, в тому числі скасування 6-ї статті радянської Конституції, яка гарантувала комуністичній партії провідну роль у суспільстві. Новокузнецькі гірники збирали гроші для страйкарів Воркута і тепер дуже переймалися тим, що там відбувається.

Юрій Комаров, який щойно повернувся з Воркути, розповів, що з вісімнадцяти вимог, висунутих тамтешніми шахтарями, сімнадцять мали політичний характер, в тому числі про відставку уряду.

«Я питав їх одного за іншим, — розповідав Комаров. — У тебе є квартира?» — «Ні». — «Є автомобіль?» — «Ні». — «То що тобі до тієї шостої статті?»

«Факт той, — сказав Маліхін, — що при спробі змінити ситуацію без співпраці з партією ми отримаємо кровопролиття».

І ніби для ілюстрації цієї тези до зали вбіг секретар парторганізації шахти Олександр Волков. «Хто вам дозволив тут збиратися? — спитав він. — Я замкну двері до актової зали і всіх тут порозганяю».

«Гаразд, — сказав Маліхін, — нехай робітники самі вирішать. Побачимо, кого вони послухають. Гадаю, це радше вони тебе звідси викинуть». Коли розгардіяш вщух, Волков теж сів, і збори продовжилися.

Попри те, що страйки продемонстрували здатність шахтарів зупиняти виробництво, вони нічого не могли змінити в радянській системі. Щойно влада відчула полегшення від припинення масового страйку, як уже була готова забути про багато з пунктів укладеної угоди. А в радянській системі не існувало способу примусити її дотримуватися своїх обіцянок. Та стихійність, яка уможливила поширення страйку зі швидкістю ланцюгової реакції, була водночас і його слабкістю. Щойно страйки завершились, як шахтарі виявили, що в будь-якому аспекті свого життя залежать, як і раніше, від того самого ворожого їм чиновництва.

У наступні місяці делегації кузбаських робітників їздили до Москви вісімнадцять разів, але так і не змогли домогтися від уряду виконання тієї угоди, що поклала край страйку.

Різним групам гірників призначали зустрічі в різних організаціях. Донецьких шахтарів приймали у ВЦРПС, групу з Воркути — в Раді Міністрів, делегацію з Новокузнецька — у Міністерстві вугільної промисловості. Водночас представники держави під час розмов із кузбаськими шахтарями намагалися зануритися в деталі, розглядаючи одне за одним вузькі питання на кшталт збільшення поставок продовольства чи миючих засобів і уникаючи головного пункту — економічної незалежності всього регіону. Подеколи вуглекопів навіть не пускали на зустрічі з посадовцями.

Заступник Вороніна Табеєв приймав шахтарську делегацію, до складу якої входив і Юрій Комаров. Шахтарі розповіли йому, що хочуть повної економічної незалежності для кожного підприємства і вільного статусу для міст, здатних домовлятися з постачальниками.

Табеєв сказав: «Хлопці, ви вимагаєте економічної самостійності та прямих зв’язків з іноземними фірмами. Якщо ми вам це дамо, за п’ять років весь Союз буде поставлено на коліна».

Відмова уряду обговорювати нову систему економічних стосунків — попри те, що це містилося в липневих домовленостях, — викликала повсюдне невдоволення. Робітничі комітети, радячись з економістами, постійно вдосконалювали свої пропозиції щодо запровадження економічної самостійності Кузбасу і відправляли їх до Москви, але державні відомства навіть не розглядали їх.

Кінцевою датою розроблення плану економічної незалежності Кузбаського регіону було 1 січня, але цей день минув, а жодного зрушення не відбулося. Водночас, попри домовленість розпочати реконструкцію Кемеровського металургійного комбінату, урядовці не вживали жодних заходів із реконструкції будь-яких підприємств або покращення стану довкілля чи інфраструктури регіону.

2 січня 1990 року терпець у робітничих комітетів нарешті урвався. Вони повідомили урядові: якщо він негайно не надішле до регіону свого представника, то нестиме повну відповідальність за наступну дестабілізацію. Це справило враження, і невдовзі до Кузбасу відрядили першого заступника голови Ради Міністрів Льва Рябєва. Його відрядження тривало два тижні, й за цей час він наочно продемонстрував віроломство уряду не лише робітничому комітету, а й усьому населенню Кузбасу.

Коли Рябєв 16 січня прибув до Новокузнецька, він заявив: «Я готовий обговорювати будь-яке питання, крім повалення радянської влади». Проте коли розпочалися зустрічі з людьми, він спробував переконати шахтарів у тому, що в країні криза й уряд обмежений у своїх можливостях втілювати в життя ним же укладені домовленості.

Робітники показали Рябєву план перетворення Кузбасу на зону вільного підприємництва і закликали його підтримати цей план. Він відмовився. «Країна в дуже складному становищі, — сказав він. — Без Кузбасу ми не можемо виробляти сталь, вугілля та хімічну продукцію».

Два тижні Рябєв подорожував від міста до міста, намагаючись уникнути зустрічі із загальнорегіональним робітничим комітетом. В одному місці він обіцяв кошти на нову школу, в іншому — збільшення постачання продуктів або реконструкцію застарілого підприємства. В деяких містах він мав успіх, бо був добре поінформований про нагальні місцеві потреби й обіцяв задовольнити їх. Однак кожного разу, як дискусія переходила від конкретного питання про додаткове постачання до глибшої проблеми змін у системі, вона розчинялася в потоці безглуздих слів.

У своїх перемовинах із центральною владою страйккоми наштовхнулися на глуху стіну, водночас зустрівши протидію місцевих партійних організацій, які робили все, щоби послабити підтримку страйкарів населенням.

Довіра до партії на місцях похитнулася під час страйків, які тимчасово нейтралізували її владу, але вона продовжувала контролювати підприємства, суди, міліцію та підвідомчі міністерствам місцеві установи. Вона визначала, що й де будувати, кого призначати на керівні посади, а також разом із центральними органами вирішувала життєво важливі економічні питання, спираючись на встановлену цими органами вартість вугілля.

З урахуванням усього цього місцеві керівники закликали робітничі комітети «єднатися» з партією, проте водночас вели активну пропаганду проти страйків. Партійні лідери розповідали новокузнецькій аудиторії, скільки коштів втрачено через страйк і скільки на них можна було би побудувати житла, лікарень і шкіл. Газети друкували листи від «ветеранів війни» та «пенсіонерів», які засуджували дії робітничих комітетів як шкідливі для країни, але для відповідей комітетів на ці звинувачення місця на шпальтах газет не знаходилося.

Проте ще важливішим було, мабуть, те, що партійні чиновники не давали робітникам змоги видавати власну газету. Вони тримали під своїм контролем усе — газетний папір, газетні кіоски, друкарське обладнання, і це не залишало робітничому рухові жодних шансів на незалежний голос.

Тож ситуація зайшла в глухий кут і викликала тривогу. Робітники були безсилими контролювати бюрократію, але тепер вони могли страйкувати, що було взагалі неможливо раніше, в умовах тотальних репресій з боку силових структур.

Щоби зберегти свою репутацію серед шахтарів, робітничий комітет регулярно відвідував усі місцеві шахти й тримав гірників у курсі своєї діяльності. Він намагався також і надалі захищати звичайних громадян, які приходили до комітету зі своїми скаргами та клопотаннями.

До Маліхіна, який відповідав за робітничий комітет в Орджонікідзевському районі, надходили прохання, в яких віддзеркалювалася надзвичайна нужденність місцевого населення. Його просили допомогти роздобути взуття великих розмірів для трьох робітників-будівельників, придбати пральні машини для чотирьох важкохворих інвалідів, які не могли виходити з дому, та для дитячого садка, який не могли відкрити без пральної машини.

Для населення робітничі комітети були чимось на кшталт неофіційного уряду, але весь регіон відчував, що страйк нічого не дав, і наслідком цього стала спроба перетворити комітет на профспілку, яка охоплювала б увесь трудящий люд цієї території.

У листопаді 1989 року кузбаські страйккоми зібралися разом, щоби створити Спілку трудящих Кузбасу, до якої приймали працівників усіх місцевих колективів, а не лише із шахт і заводів. Керівники страйккомів сподівалися, що це призведе до створення робітничих спілок у Донецьку, Воркуті та Караганді, а зрештою і по всьому Радянському Союзу.

На засіданні Новокузнецького робітничого комітету, яке проходило в його новій штаб-квартирі в Будинку політичної освіти, Віктор Долгов так обґрунтовував потребу в новій організації: «Ми виростили три покоління ледарів, які нічого не вміють робити, але отримують гроші, працюючи в якійсь бюрократичній установі. Вони стільки років обдурювали нас, розповідаючи, як нам добре живеться! Що ж, тепер ми позбулися рожевих окулярів».