Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

7 КОРДОН

«Коли радянський громадянин виходить із митниці аеропорту “Шереметьєво”, — розповідав Андрій Ковешников, таксист, що мав двадцять з гаком років, — він схожий на звіра, за яким женуться мисливці. Він навантажений валізами та сумками й вочевидь боїться, що хтось на нього чатує, щоби поцупити його речі. Коли він намагається знайти таксі, він нервує й безперервно думає про те, хто обдурить його наступним. З іноземцями все інакше. Іноземець спокійний, усміхнений. У нього життєствердний вираз обличчя. Коли він озирається довкола, помітно, що він уперше в Радянському Союзі, але він не підозріливий. Ти розмовляєш із ним ламаною англійською, і його реакція дуже приязна. Він ввічливий, каже тобі “дякую”. Я це спостерігав день за днем, і це було моє перше знайомство із Заходом.

Потім мене запросив до Німеччини мій друг, колишній радянський німець, який жив у Санкт-Августині під Кельном. Перше, що мене вразило в Німеччині, — це дорога зі кельнського аеропорту. Вона була наче полірована, жодних вибоїн. Всі знаки було видно здалеку, і я подумав, що там важко заблукати, навіть якщо не знаєш мови.

У п’ятницю я потрапив до великого магазину. Там було три поверхи продовольчих товарів, і за дві години мені вдалося роздивитися лише половину першого поверху. Мої друзі купували все, що їм було потрібно. Я порівняв ціни з нашими, і, з урахуванням рівня зарплатні, ціни в Німеччині виявилися нижчими.

Там були десятки сортів хліба. Я ніколи в житті не бачив такого достатку, і мені стало боляче за свою країну. Я подумав, що в Росії живуть самі лише дурні. Мої батьки ніколи не бачили такого багатства, і родичі теж, і ніколи не побачать.

Я став працювати на одній німецькій фабриці, де один із моїх друзів був бригадиром. Це була меблева фабрика, і більшість робітників нарізали дошки. У Німеччині якщо хтось працює, то працює всі вісім годин. Моя робота полягала в тому, що я тягав і складав дошки. Це було важко й одноманітно. Я дуже стомлювався, не можна було ні попити, ні покурити. В Росії ніхто так не працює. Тут робочий день починався о 6-й годині ранку, й ми працювали до 9-ї. О 9-й годині була п’ятнадцятихвилинна перерва. Тобто ми працювали три години поспіль без жодного перекуру. Жоден бригадир не приходив і не лаяв нас, а робітники не висловлювали незадоволення.

Я одразу помітив, що тут можна вкрасти купу деревини. Було також багато інструментів — електропилки, дрилі, молотки лежали скрізь, але ніхто не намагався щось поцупити.

Стосунки були дуже ділові. Цех — дуже чистий. Жодних куп матеріалів. Ніхто не стояв над нами. Скрізь пиляли дерево, але я не бачив тирси чи пилу. Всі обрізки акуратно складали в кошики для сміття. Зайвих розмов не було — тільки з робочих питань.

Якщо в роботі траплялася пауза — наприклад, через зупинку конвеєра — то люди негайно починали щось робити самі: прибирали сміття, чистили інструменти. Для росіянина це якесь божевілля, але саме завдяки цьому ставленню до роботи вони живуть так добре».

Одного теплого вечора в травні 1990 року Ігор Єрофеєв постукав у двері квартири Миколи Федорова, одного із чиновників Міністерства газової промисловості, що розміщувалося на Комсомольському проспекті. Двері відчинив сам Федоров. У нього був якийсь дивний блукаючий погляд.

«Не звертай на нього уваги, — сказала дружина Федорова, виходячи з кімнати. — Він у такому стані вже тиждень — як повернувся із США».

Федоров запросив Ігоря до вітальні, поки дружина готувала чай.

«Для чого я жив, для чого працював, чого я досягнув?» — запитував Федоров, заледве помічаючи присутність Єрофеєва. Було видно, що він шокований.

«Ти знаєш Сашу Іванова?» — спитав Федоров, маючи на увазі шахового гросмейстера, який одружився з єврейкою, емігрував і тепер жив у Бостоні.

«Знаю».

«Ти можеш уявити його за кермом автомобіля?»

«Чесно кажучи, не можу», — сказав Ігор. Іванов дуже мало заробляв у Москві й завжди скромно вдягався.

«У нього автомобіль завдовжки дев’ять метрів!»

І Федоров продовжив: «...П’ятнадцять років у черзі на квартиру, п’ять років у черзі на машину, тепер у черзі на дачу, а до пенсії лише два роки...»

«Перше, що мене вразило, — розповідав Сергій Мелкумов, механік льодової арени стадіону “Динамо”, — це організація праці на одній французькій фермі поблизу Бове, де я відвідував друга. Там у корівнику десять корів були під’єднані до одного автоматичного доїльного апарату. Механік натискав на кнопку, і раптом струмки молока починали бігти по прозорих шлангах до величезного бака з нержавіючої сталі. Негайно під’їжджала автоцистерна, її з’єднували з баком рукавом, і вона викачувала молоко, обсяг якого автоматично вимірював лічильник. Спостерігаючи за цим, я згадував наших доярок, сідають поряд з коровами й доять їх брудними руками.

Поблизу корівника я побачив пасовисько з густою травою, огороджене бетонними стійками з колючим дротом. Все було зроблено дуже акуратно. Я подумав: адже це чиясь земля, це приватна власність, і вона є недоторканною. Кожна корова має номер, і я зрозумів, що це допомагає наглядати за тваринами — скільки кожна корова їсть, скільки дає молока й скільки важить. Ці номери дають змогу вести найточніший облік.

Я був знайомий із сільським життям у Росії, тож через побачене у Франції ледь не захворів.

Коли я вперше куштував французькі тістечка, то був приголомшений. Я не міг не визнати, що вони таки дуже смачні, й купив собі шість тістечок за 72 франки. Потім став порівнювати їхню вартість відносно зарплатні робітника у Франції та в Росії. У процентному відношенні ця вартість виявилася майже однаковою, але якість тістечок у Франції була набагато вищою.

Мій друг — тренер із тенісу. Я приїхав до нього на роботу — в передмістя Парижа Сарсель, де він навчав людей тенісу в клубі “Маккабі”. Він організував невеличкий турнір для дітей 8–12 років. Я бачив, як він працював із дітьми і як батьки дякували йому. Я був вражений захопленим ставленням дітей та їхньою вдячністю російському вчителю.

У Росії такі клуби неможливі. Дітей тренують лише для професійного спорту, щоби заробляти гроші.

У Франції мені все було цікаво. Якщо в Росії ви в когось спитаєте дорогу чи ще щось, то не завжди можете розраховувати на докладну відповідь. У Франції все інакше».

Із початком реформ у Радянському Союзі тисячі радянських громадян уперше отримали дозвіл виїжджати за кордон, і зустріч із зовнішнім світом шокувала їх. Потрапляючи на Захід, який роками подавався їм переважно як осердя злиднів і експлуатації, вони бачили вогні, різнобарвність, процвітання та відсутність черг. Їхній шок, утім, був не просто реакцією на зовнішній бік західного життя. За десятиліття тоталітарного режиму громадяни втратили відчуття причетності до зовнішнього світу. І коли режим намагався нав’язати ілюзорну ідеологію, лише доступ до зовнішнього світу міг дати радянським громадянам якийсь зовнішній критерій, здатний відновити в них почуття реальності. Але цей доступ жорстко контролювали.

Радянський кордон був не звичайним бар’єром, це була демаркаційна лінія між двома різними станами свідомості. На Заході цю свідомість сформувала наявна реальність, а в СРСР — реальність, створена штучно. Через це для нормального життя радянські громадяни стали чужинцями, й саме тому вони були так шоковані за першого зіткнення із зовнішнім світом. Проте ця різниця у свідомості за тоталітарного режиму проявлялась у чистому вигляді в досвіді тих, хто намагався самостійно втекти з Радянського Союзу.

Тихого літнього вечора Анатолій Бутко, гінеколог із Артемівська Донецької області, ввійшов до своєї каюти на борту теплохода «Латвія», що стояв у порту Батумі, роззувся і, не роздягаючись, ліг на своє ліжко, удаючи, що спить. Три інші пасажири каюти займалися своїми валізами й, судячи з усього, не помітили, що Бутко зайшов без жодних речей.

О 22:10 запрацювали двигуни, й «Латвія» вийшла з порту, тримаючи курс на Сухумі, а потім на Сочі.

У коридорі та каютах було тихо. Дочекавшись, поки останній із сусідів по каюті почне рівно дихати вві сні, Бутко сів і взувся. Про всяк випадок сказав голосно: «Піду пройдуся палубою». Ніхто з сусідів не поворухнувся. Тоді він загорнув свій годинник у поліетилен, вийшов у порожній коридор і пішов до ящика з пожежним інвентарем, де ховав парасольку, яку в разі потреби можна було використати як вітрило, кілька плиток шоколаду, невеличку посудину з водою та гумовий рятувальний жилет. Все це він узяв із собою на палубу.

У брижах на поверхні моря срібними смугами віддзеркалювався місяць. Була майже північ, і Бутко зазначив, що палуба порожня — за винятком двох закоханих, що стояли, спираючись на бортове огородження, та молодого чоловіка, в якому Бутко запідозрив співробітника КДБ. Той стояв сам, тримаючи руки в кишенях. Бутко закурив цигарку, молодий чоловік кілька хвилин байдуже поглядав на нього, а потім відвернувся й пішов на ніс судна. Побачивши це, Бутко спокійно загасив цигарку й пішов до корми. Там він озирнувся й переконався, що на палубі більше нікого немає. Тоді він переліз через огородження й стрибнув із десятиметрової висоти у воду.

Дії Бутко тієї ночі були наслідком років розчарування в радянському режимі. У 1950-х роках, після армійської служби на Сахаліні, Бутко проїхав через весь Радянський Союз додому, на Донбас, і бачив низки трудових таборів у Сибіру, а довкола Байкалу — голодних колгоспників, що благали про зерно. У 1960-х його побили міліціонери, забираючи до витверезника, а коли він назвав їх фашистами, йому поголили голову. Вже тоді він знав, що йому доведеться залишити цю країну, але сімейні узи утримували його в СРСР. Коли ж його шлюб розпався, він вирішив, що настав час спробувати втекти на Захід.

Бутко почав вивчати проблему перетину радянського кордону. Він дізнався, що цьому кордону завжди передує «зона підвищеної пильності» завширшки не менше 15 кілометрів. У прикордонній зоні міліція наглядала за всіма шляхами, й будь-яка виявлена там немісцева особа без дозволу на перебування підлягала негайному арешту. Місцеві мешканці перевірялися на «благонадійність» і отримували винагороду за повідомлення про присутність чужинців. Водночас кожного, хто здавався недоречним на території на відстані 50 кілометрів від кордону, могли затримати й зажадати пояснень щодо його цілей.

Ще він дізнався від сусіда, чий син був прикордонником, що в більшості місцевостей безпосередньо перед кордоном влаштовано електрифіковану огорожу з колючим дротом, дозорні вишки та широкі контрольні смуги зораної землі, які постійно розрівнюють граблями й перевіряють на наявність слідів.

Радянський Союз був оточений «дружніми» країнами — Фінляндією, соціалістичними державами та Іраном, які повертали йому порушників кордону. Туреччина їх не повертала, але з огляду на охорону прикордонних зон Бутко сумнівався, що йому вдасться потрапити до Туреччини пішки. Він обмірковував варіант із повітряною кулею, але зрозумів, що не зможе дістати потрібний для неї водень. У нього був морський досвід, він був сильним плавцем, тож вирішив спробувати дістатися Туреччини плавом.

Для своєї втечі Бутко обрав правильний час. Вода була теплою, і, віддихавшись, він одягнув свій рятувальний жилет і дивився, як «Латвія» повертає на північ, в напрямку Сухумі. Потім потужними, ритмічними гребками почав плисти. Була ясна ніч, і теплий вітерець вкривав брижами поверхню води. Бутко відчув себе надзвичайно самотнім у цій подорожі до іншої планети під куполом зоряного неба. «Латвія» зникла за обрієм, і з далекої відстані Бутко зауважив, що вогні радянських міст жовті, а турецьких — різнобарвні. Він припустив, що це через рекламу. Подекуди він бачив у морі радянські вартові катери, а вздовж берега періодично й зловісно спалахували прожектори, освітлюючи узбережжя. Бутко старався триматися сталого темпу й бачив, що з кожною годиною наближається до турецького берега.

Поки Бутко плив, він розмірковував, що робитиме на Заході. Він був лікарем, тож сподівався, що його навички завжди стануть у пригоді. Він був охоплений ейфорією й уперше в житті відчував себе вільною людиною.

На сході зійшло сонце. Щоби визначити своє місцезнаходження, Бутко скористався своїм годинником і дійшов висновку, що до турецького берега плисти ще близько чотирьох годин. Проте невдовзі вітерець вщух, Бутко почув далекий гуркіт грому й помітив у небі блискавки. Раптом течія посилилася, і Бутко відчув, що плисти стає дедалі важче. Несподівано насунувся густий туман, і він більше не бачив берега. Він намагався тримати курс на турецьке узбережжя, але не був упевнений у правильному напрямку. Раптом він зіткнувся з чимось студенистим, відчув жахливий біль і втратив свідомість.

Коли Бутко отямився, поверхня моря була рябою від сильного дощу, а він не міг рухатися. Він зрозумів, що його вжалила медуза. Рятувальний жилет тримав його на поверхні, але сильна течія почала відносити його назад. Так тривало весь день і наступну ніч. Коли Бутко нарешті оговтався від шоку й відновив свої сили, він був уже в тому місці, де стрибнув із теплохода, й зрозумів, що за кілька годин його принесе назад, до радянського берега.

Бутко не мав ані їжі, ні води. Погода змінилась, і море стало неспокійним. Віяв сильний вітер, довкола здіймалися хвилі, але, переборюючи течію, він знову почав плисти в напрямку Туреччини. Докладаючи всіх зусиль, він плив годину за годиною й, попри дедалі сильнішу зустрічну течію, був уже за 2,5 кілометра від берега й бачив навіть будинки на узбережжі, але в ту мить, коли мета була вже майже поруч, раптом усвідомив із жахливою ясністю, що більше не в змозі боротися з течією. Й вона винесла його, геть знесиленого, назад у море.

Наступні тридцять годин Бутка носило по хвилях, поки нарешті — після більш ніж трьох днів, проведених у воді, — не викинуло в напівсвідомому стані на берег у Поті — на радянському узбережжі.

Спочатку Бутко лежав на березі, мов закляклий, не усвідомлюючи, де він. Зрештою він роздивився дозорні вишки й зрозумів, що він у Радянському Союзі. Якийсь перехожий, побачивши його рятувальний жилет, покликав прикордонників. Бутко був надто слабким, щоби втекти, тож його заарештували й доправили спочатку до відділення міліції у Поті, а потім до ізолятора КДБ в Батумі.

У Батумі Бутко допитав майор КДБ, який сказав йому, що за спробу нелегального перетину радянського кордону він може розраховувати на 12–15 років колонії. Але якщо буде доведено, що він психічно хворий (а яка психічно здорова людина прагнула би залишити СРСР?), то покарання може бути менш суворим.

Змушений обирати між цими альтернативами, Бутко вирішив погодитися з тим, що він є психічно хворим. Він сказав психіатрові: «Знайдіть у мене щось». Зрештою йому було поставлено діагноз «психопатія з манією величі». Його відправили до психіатричної лікарні в Туково Ростовської області, де протримали тринадцять місяців — надзвичайно короткий термін для нещасливого порушника державного кордону.

У 1980 році я зустрівся з Бутком на квартирі у Фелікса Сереброва в Москві. На той час він уже спокійно жив у Криму, в Алушті. Після виходу з психлікарні він почав писати вірші, в тому числі поему під назвою «S.O.S.», в якій закликав людей визнавати реальність.

Зі своєї камери у в’язниці маленького фінського містечка Олександр Шатравка почув, як до входу під’їхало кілька автомобілів, потім — дзвін ключів, що відмикали головні двері в’язниці поверхом нижче, та якесь пожвавлення в коридорі. Нарешті, двоє вартових відчинили двері камери. Шатравці вдягли на руки кайданки й вивели з камери.

Перед в’язницею він побачив ще трьох чоловіків, які разом із ним успішно перетнули радянсько-фінський кордон: свого брата Михайла, колишнього прикордонника Анатолія Романчука та свого приятеля Бориса Сивкова. Всі вони сиділи в різних автомобілях. Шатравку посадили до синьої поліцейської машини, й за кілька хвилин ця колона виїхала з міста й почала рухатися в південному напрямку.

«Куди вони нас везуть? — думав Шатравка. — Радянський кордон від нас на сході, а ми рухаємося на південь. Може, ми їдемо до регіонального центру? Чи, може, вони збираються нас передати?» Якусь мить Шатравка розмірковував, чи не схопити йому водія, який сидів перед ним, але потім передумав. Йому здалося, що вони їдуть до іншого фінського міста.

З вікна автомобіля Шатравка дивився на лісистий краєвид. Назустріч рухався довгий ланцюг автомобілів, до деяких із них були причеплені житлові трейлери. В автомобілях сиділи переважно молоді люди, й Шатравка їм позаздрив. Раптом колона, в якій він їхав, різко повернула на вузьку асфальтовану дорогу, що вела на схід, у непроглядний ліс. Машини сповільнили хід і зрештою виїхали на територію фінського прикордонного поста — добротно збудованого будинку, оточеного огорожею з колючого дроту.

Четверо порушників кордону вийшли з авто. Шатравка побачив перед собою Сивкова й помітив із його збуджених рухів, що той дуже схвильований. «Саню, — крикнув йому Борис, — вони нас повертають!»

Фінські конвоїри стали заштовхувати своїх підопічних назад до машин, але перш ніж Шатовка сів, він відчув, як хтось схопив його праву руку через відкриті дверцята й потискає її. Різко повернувшись, він побачив винувате обличчя фінського слідчого, який його допитував. Розлючений Шатравка вирвав у нього свою руку.

Рішення Шатравки втекти з Радянського Союзу було реакцією на примус. Коли він учився на водія в криворізькій автошко-лі, то носив доволі довге волосся. Інструктори стали вимагати від учнів постригтись, і Шатравка запротестував. Невдовзі його викликали до райкому партії, де завідувач відділу пропаганди Панченко сказав йому: «У Кривому Розі півтисячі чоловік із таким волоссям, як у тебе. Якби ми могли, то перестріляли би вас усіх».

Шатравка залишив автошколу і перебрався до Красноводська. Там він влаштувався на рибацьке судно і вирішив спитати в одного юриста, як можна виїхати з країни. Юрист доповів про цю розмову КДБ, і незабаром Шатравку викликали до місцевого управління, де заступник начальника майор Бобер допитав його щодо планів перетину кордону.

«Ти син країни Рад, — говорив Бобер, — чому ти хочеш залишити свою батьківщину?»

«Я ненавиджу цю країну, — відповів Шатравка, не приховуючи емоцій. — Я не хочу померти на цій землі».

«Гаразд, — сказав Бобер, — якщо ти готовий продати цю країну, рушай до кордону й отримуй кулю в спину».

Після цього Шатравка залишив Красноводськ і повернувся до Кривого Рога. Проте незабаром його викликали до військкомату через призов на військову службу. Однак Шатравка не мав наміру служити в армії і пішов до призовного пункту зі схованим ножем. Там він показав на червону лінію кордону СРСР на мапі і сказав начальнику: «Бачите цю лінію? Даю вам слово, що колись опинюся по той її бік».

«Та ти боягуз», — сказав начальник.

«Це я боягуз?», — заволав Шатравка. Він вибіг із кімнати надвір, стягнув сорочку й почав різати себе ножем. За кілька годин його забрали й відвезли до психіатричної лікарні під Дніпропетровськом. Пізніше його визнали непридатним до служби в армії на підставі ознак психопатії, і він остаточно став готуватися до втечі на Захід.

Разом із братом Михайлом Шатравка подорожував Радянським Союзом, досліджуючи можливі місця для такої спроби. Вони хотіли втекти на якомусь судні, але побачили в Ялті, що узбережжя контролюється прожекторами та дозорними катерами. Вони розглядали варіант із викраденням авіатаксі із Сімферополя, але дізналися, що всі такі літаки було усунуто з прикордонних територій після успішної втечі до Туреччини двох литовців за кілька років до того. Вони поїхали до Західної України, але відмовилися від ідеї тікати через Угорщину до Югославії та Італії, бо тоді довелося би перетинати забагато кордонів. Найкращим варіантом їм здався перетин пішки радянсько-фінського кордону.

Один із сусідів Шатравки в Кривому Розі, Анатолій Романчук, раніше служив прикордонником. Він розповів, що можна перетнути кордон у місцевості на захід від селища Чупа в Карелії. Спочатку Шатравка поставився до Романчука з недовірою, але з часу його конфлікту в автошколі минуло три роки, і йому вже не терпілося розпочати життя на Заході.

Щоби заробити грошей, Шатравка влаштувався працювати на Криворізький металургійний завод, але скоро звільнився звідти. Одного дня він із братом Михайлом, другом Борисом Сивковим і Романчуком сів на потяг до Ленінграда, там вони пересіли на потяг до Мурманська й о другій годині ночі вийшли на загубленій у лісах станції Чупа. Пройшовши повз кілька рублених будиночків, вони заглибилися в ліс при світлі опівнічного сонця.

Романчук запевнив їх, що їм не потрібен компас, бо він знає цю місцевість, проте вже скоро вони заблукали в хащах лісів, боліт і незліченних озер. Комарі хмарами юрмилися навколо них, а вони не мали із собою мазі, щоби захистити обличчя та руки. Вони пітніли в своїх джинсах, а коли, геть виснажені, лягали на землю перепочити, мошкара залазила й під одяг.

Так вони йшли шість днів і шість ночей. На сьомий день вони натрапили на партію геофізиків, які нагодували їх, а потім своїм вантажним літаком доправили до селища Лоухі, що знаходилося приблизно за 145 кілометрів.

Як правило, перебіжчики розплачуються за свої помилки арештом, але тут доля вочевидь вирішила подарувати цим чотирьом мандрівникам шанс. Впродовж восьми днів вони підробляли в Лоухі на різних роботах, а потім купили вазелін, чоботи та компас. Автобусом вони дісталися пункту, що був приблизно за 80 кілометрів від кордону, і там вирішили більше не слухати Романчука, а орієнтуватися лише за компасом, і знову вирушили в путь.

Цього разу вони впевнено просувалися до кордону і нарешті мали змогу оцінити красу природи та спокійно спати в лісі, захищені вазеліном.

Спочатку вони йшли второваними стежками, але ближче до кордону залишили їх і стали пробиратися диким лісом. На восьмий день своїх мандрів у лісах вони вийшли до широкої зораної контрольно-слідової смуги. Вони перетнули її, залишивши свої сліди. Тепер вони знали, що перебувають біля кордону, але замість підвищеної обережності просто побігли, прагнучи якомога швидше дістатися своєї мети.

Раптом ліс скінчився, й вони опинилися на березі швидкої річки — кордону між Радянським Союзом і Фінляндією. Вони побігли до води, стрибнули в річку й перепливли на фінську сторону. Вибравшись на той берег, утікачі побігли вздовж довгої низки біло-блакитних прикордонних постів із гербом Фінляндії — левом із шаблею.

Потім Шатравка згадував ці перші миті у Фінляндії як найщасливіші у своєму житті. Виснажений, але майже п’яний від радості, він заспівав якусь нісенітницю. Охоплені ейфорією, втікачі не помічали своєї втоми. Вони бігли, не відчуваючи землі під ногами.

Так вони йшли дві години, і їм здавалося, що вони потрапили на іншу планету. Вони зупинялися, щоб роздивитися кожну кинуту картонку чи бляшанку. Потім вони побачили вдалині, на березі озера, якусь занедбану хатинку. Перебуваючи в надто ейфорійному стані, щоби перейматися можливою небезпекою, втікачі вирішили влаштуватися в ній.

Коли вони дісталися хатинки, Романчук сказав, що фіни не дуже старатимуться їх затримати, побоюватися треба лише місцевої поліції, але її легко уникнути. Всі четверо були дуже стомлені, тож уляглися на дерев’яній підлозі й заснули глибоким сном, але невдовзі Шатравку розбудив гуркіт гелікоптера, що пролітав над ними. «Звідки взявся цей гелікоптер?» — спитав він крізь сон. «Спи, — відповів Романчук. — Це просто пожежний гелікоптер, він перевіряє ліси».

Вони знову заснули, але за кілька хвилин знову прокинулися від голосу Романчука, цього разу не такого впевненого. «Хтось іде», — сказав він. Двері широко розчинились, і вони побачили чоловіка в хакі, з автоматом через плече та собакою на короткому повідці. Він звернувся до них фінською мовою й, не отримавши жодної відповіді, спокійно вийшов, зачинивши за собою двері.

«Не треба було сюди йти, — сказав Сивков. — Я знав, що буде якась халепа».

Вони стали розмірковувати, що робити. Всі їхні зусилля були спрямовані на втечу з Радянського Союзу. Їм навіть не спадало на думку, що в них можуть виникнути проблеми з фінами.

Спочатку вони вирішили сховати свої радянські документи під підлогою, а фінам сказати, що вони канадці українського походження і шукають способу нелегально потрапити до СРСР, але зрештою відмовилися від цієї ідеї, зрозумівши, що фіни навряд чи визнають це переконливим поясненням.

«Вони збираються викликати допомогу», — сказав Романчук. Утікачі вирішили покинути хатинку, але коли вийшли назовні, фінські прикордонники, які сиділи на траві, швидко підскочили й жестами наказали їм підняти руки вгору, після чого обшукали. Знайшовши в кишенях ножі, вони не звернули на них особливої уваги й віддали назад. Переконавшись, що Шатравка і його супутники не мають вогнепальної зброї, фіни знову всілися на траву. Тоді втікачі вирішили приєднатися до них і зав’язати з фінами дружню розмову. Фіни запропонували їм цигарки, розгорнули детальну мапу цієї місцевості й показали радянським гостям точне місце, де ті перетнули кордон, а також порожню пачку естонських цигарок «Тулукі», яку вони викинули дорогою.

«Куди нам тепер іти?» — спитав Шатравка, намагаючись вимовляти якомога чіткіше. «Два кілометри шляхом», — відповів один із фінів російською, м’яко вимовляючи слова, й показав на мапі місто Куусамо.

«Ми — до Росії? Ми йти до Росії?» — перепитав Шатравка англійською, як йому здавалося, мовою.

«Йа, йа, Русланд», — підтвердив один із фінів, показавши на Шатравку з товаришами, а потім на радянський кордон.

Шатравка спробував пояснити, що в СРСР на них чекає в’язниця, — схрестив пальці, зобразивши ґрати. Фіни, мабуть, зрозуміли, що це означає, бо почали перемовлятися між собою, співчутливо хитаючи головами.

Цієї миті з’явився гелікоптер, який сів неподалік. З нього вийшов кремезний літній фін у капелюсі й, не звертаючи уваги на втікачів, пішов просто до хатинки. Коли він вийшов звідти за хвилину, в руках у нього були документи, які вони ретельно сховали під підлогою. Чоловік щось наказав прикордонникам і скочив назад до гелікоптера, який негайно піднявся в повітря та зник.

Незабаром після цього вся група теж вирушила в путь. Небо тим часом вкрилося важкими сірими хмарами, й пішов дощ. Попереду колони йшов фін із компасом, і врешті-решт Шатравка з товаришами в супроводі прикордонників вийшли на мокре асфальтоване шосе. З-за повороту з’явилися три авто — два «вольво» та один «фольксваген», а за ними ще їхав мікроавтобус. Шатравку разом із двома прикордонниками посадили до зеленого «вольво», попереду він бачив Сивкова у червоному «вольво», а позаду — жовтий «фольксваген» і мікроавтобус із братом і Романчуком.

Коли колона рушила мокрим шосе, Шатравку вразило, наскільки Фінляндія відрізняється від радянської Карелії — попри однаковість клімату та ландшафту. Сільські будинки були охайні й пофарбовані в яскраво-жовтий чи брунатний колір. Тут були й сараї, і вкриті асфальтом площадки для тракторів та іншої техніки. На асфальті шосе не було жодної тріщини чи ями, а вздовж дороги на дерев’яних підставках стояли бідони з молоком, і це свідчило про те, що тут не буває крадіжок.

Нарешті вони прибули до якогось містечка. Головна вулиця була заповнена машинами всіх кольорів веселки. Вітрини крамниць були такі чисті, що сяяли на сонці. У крамницях була безліч продуктів, і скрізь були клаптики землі, засаджені квітами, та яскраво пофарбовані будинки, оточені огорожею. Шатравка був у такому захопленні, що не міг відвести погляду від вітрин і не помітив, як автомобіль, в якому він сидів, повернув до території, обнесеної дротовою сіткою.

Дощ припинився, вийшло сонце. Чотирьох порушників кордону відвели до казарми й розмістили в окремих кімнатах. Шатравка ліг на солдатське ліжко і швидко заснув. Прокинувся він від того, що хтось його сердито розштовхував. Він підвівся і пішов за фіном, який привів його до кімнати, де за столом сидів худорлявий чоловік у фінському військовому однострої. Цей офіцер спитав Шатравку, чи знає він якісь іноземні мови, й отримав негативну відповідь. Тоді він став говорити ламаною російською.

«Чому ви перетнули радянсько-фінський кордон? — спитав він. — Ви знали, що Фінляндія має угоду з СРСР про повернення порушників кордону?»

«Ми збиралися до Швеції. Ми хочемо політичного притулку. Але раз ми вже тут, у Фінляндії, я прошу Вас надати нам можливість зустрітися з офіційними представниками США», — сказав Шатравка.

«Дуже добре, щодо цього ми подумаємо, — сказав фін, — але зараз я прошу Вас вибрати з цієї купи документів лише Ваші особисті».

Знайти свої документи Шатравці було неважко, і фін, перевіривши й переконавшись, що це саме ті папери, дозволив йому повернутися до своєї кімнати.

День утікачі провели в бараку, а вночі їх посадили у машини й повезли через заснуле місто. Шатравка і Романчук їхали разом. Романчук спитав російськомовного конвоїра, що сидів поруч із водієм: «Ви збираєтеся повернути нас назад?»

«Не можу сказати точно, — відповів той. — Це з’ясується в понеділок, за два дні».

Авто під’їхало до двоповерхової будівлі, і Шатравку з Романчуком провели всередину. Це була міська в’язниця. Втікачів зустрів рудобородий фін — мабуть, черговий, який розвів їх по камерах. Шатравка ліг на ліжко, але спати йому не хотілося. Він став дивитися у вікно, забране товстими вертикальними ґратами. За якийсь час він побачив надворі рудобородого фіна — той ішов у напрямку жовтого будинку, що виднівся вдалині. Поступово в будинках гасло світло, місто затихало. Лише якийсь песик пробіг повз огорожу в’язниці — він теж не спав, як і четверо прибульців із Радянського Союзу. Через двері камер вони розмовляли між собою, обмінюючись враженнями. Всі були приголомшені красою Фінляндії та визнали, що залюбки залишилися б тут жити до кінця своїх днів. Коли ж мова зайшла про можливість бути переданими назад до СРСР, всі виявили таку саму одностайність: краще назавжди залишитись у цій в’язниці, ніж повернутися до Радянського Союзу.

Вранці рудобородий фін приніс кожному з них невеличкий сніданок. Після сніданку фіни розпочали допити. Шатравку допитував приязний світловолосий молодик. Перекладачем був старший чоловік — викладач російської мови з місцевої школи.

Слідчий запитував, безперервно друкуючи на машинці відповіді Шатравки. Той розповів, як радився з юристом щодо можливості легального виїзду з Радянського Союзу, як намагався уникнути призову до армії, як порізав себе і як його запроторили до психіатричної лікарні.

«Тож ви розумієте, — говорив Шатравка слідчому, який продовжував друкувати, — якщо ви мене повернете, психлікарня мені гарантована».

Слідчий спитав Шатравку, чому він так прагнув поїхати з СРСР. «У вас там так багато гарних жінок, особливо в Ленінграді», — сказав він з усмішкою.

«Було багато причин, — відповів Шатравка цілком серйозно. — Щоденна комуністична пропаганда, від якої майже ніде подітися; наклепи та утиски чесних і порядних людей — наприклад, кампанія проти академіка Андрія Дмитровича Сахарова; низькі зарплати та загроза потрапити за ґрати за відмову працювати на державу, тобто узаконене рабство; а також той факт, що закриті кордони роблять країну схожою на концтабір».

На слідчого відповідь Шатравки, схоже, справила враження.

«Ви збираєтеся нас повернути?» — спитав Шатравка.

«У нас немає вибору, — відповів слідчий. — Ми маємо угоду з СРСР про повернення порушників кордону. Якби Ви були туристом і попросили політичного притулку, ми б Вам його надали».

Наприкінці слідчий дав Шатравці документ, надрукований фінською мовою, й попросив підписати його. Шатравка підписав, і його відвели назад до камери. Наступного дня його і трьох його супутників привезли до фінсько-радянського кордону.

Після того, як Шатравка сердито вирвав свою руку у фінського слідчого, двері мікроавтобуса зачинилися за ним, і всі машини з утікачами рушили. Проїхавши ще кількасот метрів лісом, колона загальмувала перед шлагбаумом, який позначав радянський кордон, і фінський офіцер із кількома конвоїрами підійшов до червоного «вольво», в якому сидів Сивков. Той незграбно виліз із машини, піднявся перший шлагбаум, потім другий, і Сивков опинився на тому боці.

Шатравка, розлючений до нестями, підскочив і вибив ногою вікно мікроавтобуса, яке вилетіло на асфальт разом із гумовим ущільнювачем. Фіни, що сиділи в автобусі, залишилися незворушними, ніби нічого й не трапилося. «Суомі швайн!» — вигукнув Шатравка й став плюватися через вибите вікно. Але після цього спалаху гніву він уже нічого не міг зробити, щоби відвернути неминуче.

До мікроавтобуса підійшов офіцер і сказав: «Виходьте». Шатравка вийшов, у супроводі фінів перетнув кордон і опинився в Радянському Союзі, залишивши позаду Фінляндію і весь Захід.

«Як Ваше прізвище?» — спитав худорлявий радянський полковник, який зустрів Шатравку. Поруч стояли низенький, схожий на свиню майор і дві групи по троє прикордонників із «ка-лашниковими».

«Не знаю. Я забув», — сказав Шатравка спокійно.

«Як Ваше прізвище?» — повторив полковник.

«Не знаю!» — заволав Шатравка і почав нестримно лаятися.

Фінський офіцер, що теж стояв поруч, сказав ламаною російською: «Його прізвище...»

«Стули пельку, холопе!» — вигукнув Шатравка і, намагаючись ще більше роздратувати радянських офіцерів, сказав: «Мене звати Ян Сміт».

«Його прізвище Шатравка», — вставив фін.

«Припиніть блазнювати, — сказав полковник. — Ми напишемо на вас рапорт за образу фінських представників».

«Стули пельку, ти, радянська наволоч! Мені байдуже, що ти там напишеш!» — вигукнув Шатравка.

«Заберіть цього шизофреника!» — наказав майор доволі голосно, щоб його почув Михайло, який був ще на фінській території.

Радянські конвоїри схопили Шатравку й замінили його фінські кайданки на тісні радянські, замкнувши їх якомога щільніше, що спричинило йому нестерпний біль. Шатравку посадили на заднє сидіння «газика», в якому пахло бензином. Коли «газик» рушив, він усе ще не міг заспокоїтися. «Знаєте, — сказав Шатравка своїм конвоїрам, — Фінляндія — країна, створена для людей. Тож краще бути в’язнем у Фінляндії, ніж жити на волі в СРСР». На це конвоїри сказали, що його скоро судитимуть.

«Нехай. Відсиджу три роки й усе одно перетну кордон. Так чи інакше, а вирвусь із цього комуністичного пекла».

«Про що ти кажеш, які три роки? — сказав молодий лейтенант. — Тобі п’ятнадцять дадуть».

Чотири «газики» з утікачами проїхали ґрунтовим шляхом довкола якогось озерця і зупинилися біля будинку, що стояв у лісі. Шатравку провели до кімнати, де горіло світло і стояв довгий стіл, укритий червоною скатертиною. З одного боку стола сиділи фінські офіцери, з іншого — радянські. Радянський полковник запропонував Шатравці сісти й пояснив, що його запрошено сюди як свідка передачі його документів представниками фінської влади радянським прикордонникам. Йому треба було розписатися за кожний документ.

«Ясно, — сказав Шатравка, — але чи не можна спочатку зняти кайданки? Бо інакше я не зможу розписатися».

Полковник розпорядився зняти кайданки. Майже нестерпний біль у руках, що сягав ліктів, почав зникати, але Шатравці все ще було важко ворушити пальцями. «Ваші кайданки кращі за радянські», — сказав він фінам, і ті посміхнулися на цей комплімент.

Нарешті Шатравка дав знак, що готовий, і почав розписуватися за свої документи. Після цього один із офіцерів знову став надягати йому кайданки.

«Можна не так міцно?» — спитав Шатравка.

«Не затягуйте сильно», — наказав полковник.

Шатравку вивели й покликали до кімнати його брата.

Валерій Церн, молодий радянський німець, стояв на людному вокзалі в Чернівцях і вивчав розклад потягів на високо встановленому табло, розмірковуючи, чи варто йому сідати на дизельний потяг до Вадул-Сірета — містечка на радянсько-румунському кордоні. Вадул-Сірет містився в забороненій прикордонній зоні, тож подорожувати туди без дозволу було ризиковано, але Валерій мав сподівання, що звідти йому вдасться перебратися до Румунії пішки.

У цей вологий і задушливий літній вечір Церн перебував у нерішучості. У Москві він познайомився з дисидентами й знав, що невдалі спроби перетину кордону закінчуються таборами або психлікарнею. Водночас атмосфера брехні в Радянському Союзі ставала вже нестерпною. Церн стояв і спостерігав, як група німецьких туристів прощається зі своїм інтуристівським гідом і сідає на потяг до Бухареста. «Дивно, — думав він, — за кілька годин вони перетнуть кордон. Румунія — соціалістична країна, але принаймні вони здолають цей кордон».

Потяг на Вадул-Сірет відходив опівночі. Врешті-решт, о 23:30, Церн наважився ввійти до вагона і сів на одну з дерев’яних лавок, навпроти огрядної жінки в квітчастій шалі, яка подивилася на нього промовистим поглядом. «Якщо вас заскочать у Вадул-Сіреті без дозволу, то негайно заарештують», — сказала вона. «Мені нема чого боятися, — відповів Церн, — я місцевий».

Опівночі потяг вирушив із Чернівців.

Церн жив в українському місті Харцизьку і вперше почав серйозно думати про втечу, коли зазнав утисків під час служби в армії — після того, як на політзаняттях не погодився з характеристикою Західної Німеччини як «капіталістичного пекла». Однак вирішальним поштовхом стало відхилення його заяви на еміграцію до ФРН.

Спочатку Церн задумав перетнути кордон із Туреччиною. Проте коли він приїхав до Батумі й побачив дозорні вишки вздовж моря, то зрозумів, що шансів на успіх там мало. Тоді він поїхав до Кишинева, а там сів на електричку до Унгенів — міста на кордоні з Румунією. Однак, коли потяг в’їхав до прикордонної зони, двері вагонів автоматично замкнулись, і вийти стало неможливо. Зрештою Церн вийшов на станції Окниця в північній частині Молдавії. Він не знав, що тепер робити. Врешті-решт, помившись у місцевій лазні, він пішов уздовж залізничної колії в напрямку кордону і наприкінці дня опинився на станції Восканці Чернівецької області. Там він помітив жінку, що стояла з коровою перед хатою біля станції і попросив у неї українською мовою скибку хліба. «Піди до панотця, — відповіла та, — він щось тобі дасть». Церн провів ніч на станції, а вранці попутною вантажівкою добрався до іншої сільської станції, де сів на електричку до Чернівців.

О пів на третю ночі потяг до Вадул-Сірета прибув на Глибоку — останню зупинку перед прикордонною зоною. Там він мав стояти до 4-ї години ранку, і Церн вийшов і пішов на безлюдну центральну площу міста. Ніч була безмісячною, і раптом йому спало на думку, що замість того, щоб їхати далі до Вадул-Сірета, менш ризикованим буде спробувати дійти до кордону пішки від Глибокої. Він залишив центральну площу, пройшов трохи до сортувальної станції і там заглибився в ліс.

Впродовж двох годин Церн ішов крізь ліс, густо зарослий акацією та чагарником, продираючись через кущі та гілки й дослуховуючись шуму потягів, щоби не збитися з курсу. Нарешті він побачив станцію, залиту яскравим світлом, а за нею — прожектори та дозорні вишки. Він зрозумів, що це Вадул-Сірет.

Уникаючи станції, Церн звернув на ґрунтовий шлях, який ішов у напрямку кордону. Проте коли на небі з’явилися перші смуги ранкової заграви, він несподівано побачив чоловіка, який наближався до нього на велосипеді. Злякавшись, Церн зійшов зі шляху й заглибився в ліс, де вирішив провести день, а кордон перетнути вночі.

Ставало дедалі світліше, і Церн відчув, що день буде спекот-ний. Він на кілька хвилин вийшов із лісу, щоби придивитися до дозорних вишок, що вимальовувалися попереду. На сусідньому полі почав працювати трактор. Повернувшись до лісу, Церн підвісив сушитися своє мокре взуття, дістав із кишені атлас і став вивчати мапу Румунії. Стало спекотніше, він почав пітніти. Від стоячої води болота поблизу йшов сірчаний запах, атмосфера ставала задушливою. Церн пив останнього разу ще в Чернівцях — добу тому. Нарешті він вибрався з лісу на розчищене місце, де знайшов колосся пшениці й поїв трохи зерна.

Минали години, й спрага ставала нестерпною. Час од часу Церн виходив із лісу, щоб оглянути місцевість — поля та асфальтоване шосе, що вело до Румунії. По шосе їхали іноземні автомобілі. Однак зрештою, під тиском голоду та спраги, він почав сумніватися в розумності того, що робив. Тепер йому вже здавалося, що це була безглузда ідея — з усіх країн обрати для перетину кордону Румунію.

Врешті-решт Церн зрозумів, що більше не зможе без води, вийшов із лісу і попрямував до найближчого села, де спитав першого ж перехожого, де можна знайти воду. Той відвів Церна до якоїсь фабрики, а там йому показали криницю, з якої він витяг відро води та, не звертаючи уваги на те, яке враження справляє, жадібно став пити, а потім кинув відро назад до криниці й пішов до шосе.

Хтось вочевидь не забарився повідомити властям про появу Церна, бо коли він стояв на шосе, то побачив, як до нього наближається «газик» із офіцером і трьома солдатами. Церн не намагався втекти, й «газик» зупинився перед ним. Прикордонники вийшли й попросили показати документи.

«Я заблукав», — сказав Церн.

«Сідайте в машину, — сказав офіцер, — щоби більше не блукати».

Церна привезли на прикордонний пост і допитували шість годин. Потім повезли до Чернівців, де він провів ніч у камері з матрацом і подушкою. Церну сказали, що такі добрі умови пояснюються тим, що тут іноді тримають іноземців.

Вранці Церна знову допитали, а потім повезли до кордону й наказали відтворити свій шлях. Конвоїри йшли за ним із собакою, і він показав їм усі місця, де зупинявся, щоби вони надалі могли перекрити цей маршрут.

На подив Церна, капітан Кучеренко, який його заарештовував, поставився до нього приязно. Він сказав, що Церн — дурень, якщо збирався перетнути румунський кордон, бо румуни просто передали б його назад. Він додав також, що люди погано ставляться до прикордонників: «КДБ нас ображає, народ налаштований скептично, але ми робимо корисну роботу».

Врешті-решт Церну пощастило. По-перше, в результаті служби в армії він мав інвалідність, а по-друге, був затриманий у прикордонній зоні, а не на кордоні. Ці факти говорили на його користь. Церна місяць протримали в спецізоляторі, замкнувши в крихітній камері разом із двадцятьма п’ятьма іншими затриманими, здебільшого п’яницями та волоцюгами, а потім відпустили, попередивши: якщо колись він знову з’явиться у прикордонній зоні, то буде звинувачений у серйозному злочині.