Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Епілог

На сцені актової зали одного з московських підприємств спітнілий, кремезний, коротко стрижений чоловік у ослабленій краватці голосно наказував двом своїм прибічникам підняти якомога вище над головою транспарант зі словами «Нам потрібна Велика Росія». Чоловіки підняли транспарант, але жердини, на яких він тримався, зігнулись, і транспарант упав на підлогу. «Ось бачите, в якому стані росіяни, — звернувся до трьох сотень людей у залі Володимир Жириновський, лідер Ліберально-Демократичної партії. — Ми не можемо навіть втримати гасла про свою власну велич».

З моменту оголошення виборів до нової Державної Думи Росії Жириновський невтомно займався своєю передвиборчою кампанією. «Нас врятують лише надійні державні кордони, — говорив він. — Як мінімум ми маємо повернутися до кордонів СРСР, але ще краще — до наших кордонів 1913 року, коли до Російської імперії входили Польща та Фінляндія. Ми здатні залякати іноземців, і я вам відверто скажу — я шантажуватиму їх. Я скажу їм: якщо ви втручатиметесь у справи Росії, ми вжива-тимемо відповідних заходів. Ми це зробимо, бо ми голодні, приниженій ображені, і все це через вас. Американці не битимуться. Вони не вміють. У космосі є зброя, націлена на США. Якщо Єльцин казав, що частина наших ракет не буде спрямована в бік Америки, то я скажу, що ми всі ракети націлимо на Америку. Остання історична роль Росії — це врятувати світ від американського експансіонізму».

Після завершення виступу Жириновського оточила юрба. Чи не погодиться він поспілкуватися з групою студентів? «Студенти? Будь ласка, поза сумнівом...» Чи не візьме він листа від сестри однієї жінки, несправедливо звільненої в Подольську? Жириновський взяв листа і поклав його до нагрудної кишені.

Поки Жириновський і члени його партії виходили на холодне нічне повітря. Було відчуття, що серед збентежених і обурених виборців Росії він стає дедалі популярнішим.

Висунення Жириновського стало можливим завдяки неспроможності Росії побудувати правову державу.

В останні місяці 1991 року світ став свідком агонії Радянського Союзу. Горбачов і його прихильники боролися за збереження якоїсь союзної структури, але відцентрові тенденції виявилися сильнішими.

Наприкінці листопада СРСР ще продовжував існувати, але ухвалення майже всіх рішень було передано республікам. Проте єдиною республікою, здатною самостійно знищити цей союз, була Росія, а Єльцин вагався. Він хотів зберегти СРСР, але усунути Горбачова з посади голови держави, однак не міг зробити цього в законний спосіб, поки був живий Радянський Союз. Врешті-решт Єльцин наважився на розрив із радянською системою. Він наказав російському уряду припинити сплату податків до федерального бюджету, і цей приклад невдовзі підхопили інші республіки.

У листопаді 1991 року V З’їзд народних депутатів РРФСР переважною більшістю голосів надав Єльцину особливі повноваження, включно з правом керувати державою за допомогою указів. Також йому було надано право призначати голів обласних адміністрацій та ухвалювати рішення щодо загальних напрямів економічної реформи, в тому числі лібералізації цін.

1 грудня 1991 року переважна більшість українців проголосувала на референдумі за незалежність, а 8 грудня Єльцин, Кравчук і лідер Білорусі Станіслав Шушкевич таємно зустрілися в Біловезькій Пущі неподалік Бреста і домовилися створити Співдружність Незалежних Держав. Єльцин поінформував про цю угоду президента Джорджа Буша і лише після цього попросив Шушкевича повідомити цю новину Горбачову.

Спочатку Горбачов намагався боротись із Біловезькою угодою, скликавши позачерговий З’їзд народних депутатів СРСР, але від цієї ідеї довелося відмовитися, коли керівники середньоазіатських республік приєдналися до цього пакту, а російський парламент його ратифікував. Єльцин тим часом почав ліквідацію радянських інституцій, закривши МЗС СРСР і захопивши МВС та Міністерство безпеки.

Врешті-решт Горбачов змирився і 25 грудня в телевізійному зверненні повідомив про свою відставку. Над Кремлем було спущено радянський прапор, і за кілька днів до своєї 69-ї річниці СРСР, заснований 30 грудня 1922 року, припинив своє існування.

Тим часом більша частина влади Радянського Союзу перейшла до Росії, а в Росії — до Єльцина.

Вперше за кілька століть Росія перестала бути імперією і тепер мала обраного президента. Але Єльцин швидко продемонстрував, що не поважає принципу розподілу влади. Верховна Рада розпочала свої засідання, але Єльцин її демонстративно проігнорував. За законом, який надав йому особливі повноваження, він мав право видавати укази, які набували чинності за два тижні, якщо Верховна Рада не висуне своїх заперечень. Проте Єльцин часто видавав по 15 указів одночасно, не залишаючи парламенту часу їх розглянути й дати свою оцінку.

Єльцин призначив Єгора Гайдара, колишнього завідувача відділом газети «Правда», віце-прем’єром і міністром економіки. Плани Гайдара передбачали, зокрема, лібералізацію цін і обмеження збільшення грошової маси, що спричинило б банкрутство, а також початок реструктуризації економіки. Його промови рясніли економічними термінами, яких багато хто з депутатів не розумів. Проте зрештою стало ясно, що Гайдар збирається одним ударом ліквідувати майже всю планову економіку.

Руслан Хасбулатов був спочатку союзником Єльцина. Він допомагав організовувати голосування за особливі повноваження Єльцина, а також ратифікацію Біловезької угоди. Але з урахуванням цієї допомоги він очікував поважної посади в уряді. Натомість ним знехтували, як і Руцьким.

2 січня 1992 року Гайдар запровадив свою економічну програму. Відпускаючи ціни, він передбачав, що вони зростуть у 3–5 разів, а потім почнуть падати. Насправді вони підскочили в 5–7 разів у перший же місяць, з’ївши всі заощадження громадян. Літні люди, які багато років відкладали гроші, раптом залишилися без копійки. Споживання харчів різко зменшилось (пізніше воно стабілізувалось), а чоловіки та жінки з воєнного покоління почали продавати на вулицях свої пожитки.

Прискорення інфляції призвело до дефіциту обігового капіталу і зупинення виробництва, а в монополізованій економіці це означало, що в разі припинення виробництва одним підприємством усі залежні від нього теж не працювали. Щоби вижити, підприємства залізали у величезні борги одне перед одним, сподіваючись на фінансову допомогу держави.

Перші протести прийшли від Фронту національного порятунку, який сформувався в жовтні 1992 року з тих, хто опирався розвалу СРСР. Проте незабаром до опозиції приєднався і Хас-

булатов, розлючений тим, що Єльцин ним знехтував. Водночас він посилив свій контроль за Верховною Радою, винагороджуючи лояльних до нього людей закордонними відрядженнями, найкращими квартирами та службовими автомобілями.

У квітні, коли народне невдоволення зростало дедалі більше, Аман Тулеєв, голова Кемеровської облради, заявив, що реформи призвели до зубожіння людей, і закликав призначити прем’єр-міністром людину зі справжнім досвідом роботи в промисловості. До цього додав свою думку і Хасбулатов, назвавши реформаторів «хлопчаками в рожевих штанцях».

Тим часом ставало зрозуміло, що Центробанку доведеться пом’якшити кредитну політику, щоби ліквідувати заборгованості між підприємствами, які досягли вже 3 трильйонів рублів, тобто половини вартості промислової продукції. У середині 1992-го було здійснено емісію для надання кредитів, і інфляція зросла з 10 до 25–30 відсотків на місяць. Виробництво в першій половині 1992 року знизилося більш ніж на 20 відсотків порівняно з тим самим періодом 1991 року.

У цій ситуації Хасбулатов і Руцькой посилили свої напади на уряд. До них приєдналися директори військових підприємств, які утворили блок під назвою «Громадянський союз» на чолі з Аркадієм Вольським, колишнім членом ЦК. Наприкінці червня Єльцин, якого в листопаді підтримували дві третини парламенту, зіткнувся із ситуацією, коли дві третини Верховної Ради тепер були проти нього.

Уряд звернув свою увагу на приватизацію, але це не допомогло знизити напругу між виконавчою та законодавчою гілками влади.

У той час в Росії відбувалося наймасштабніше в історії відчуження власності. З огляду на це питання полягало не в тому, чи варто проводити приватизацію, а в тому, хто її здійснюватиме й матиме можливість розподіляти будівлі, підприємства та землю. Спочатку здавалося, що цим процесом займаються і уряд, і парламент. Однак за кілька місяців стало зрозуміло, що приватизація відбуватиметься шляхом указів, і цей процес контролюватиме уряд.

Єльцин не доклав жодних зусиль до діалогу зі своїми критиками в парламенті. У вересні уряд — у межах своєї програми приватизації — випустив ваучери номінальною вартістю 10 тисяч рублів для кожного російського громадянина. Кожен ваучер мав бути використаним для купівлі частки в приватизованій російській промисловості. Сподівалися, що це допоможе створити клас власників. Однак на практиці громадяни не знали, що робити із цими ваучерами, й багато хто продавав їх за гроші або пляшки горілки.

Тим часом всі ці приватизаційні зусилля мали наслідком народження головного джерела корупції. Були створені комерційні фірми для продажу нафти та газу, експорт яких був раніше монополією держави, й ці фірми за хабарі отримували від урядовців експортні ліцензії. В такий спосіб учасники цієї торгівлі стали узаконеними мільйонерами й разом із іншими людьми, що мали доступ до державного майна, зберігали величезні суми грошей за кордоном і займалися демонстративним марнотратством у Росії, де стало продаватися більше розкішних моделей «мерседеса», ніж у всій Західній Європі разом узятій.

Побачивши все це, члени парламенту обурилися, що їх позбавили частки здобичі.

Наближалися холоди, а майже половина населення жила нижче рівня бідності. Проте замість пошуку компромісу обидві сторони зайняли позицію «все або нічого». Хасбулатов у приватних розмовах називав Єльцина «п’яницею» та «психічно хворим», а в уряді ходили пропозиції розпустити парламент. Єльцин намагався зосередити весь процес ухвалення рішень у виконавчій гілці влади, й наприкінці листопада в російському уряді було бюрократів і бюрократизму не менше, ніж за Радянського Союзу.

Однак, попри катастрофічне зниження рівня життя, симпатії народу залишалися переважно на боці Єльцина. Хасбулатов був чеченцем, й етнічні упередження діяли проти нього. Проте важливішим було, мабуть, інше: більшість росіян продовжували вірити в те, що після краху комунізму лише радикальні реформи дозволять сподіватися на краще майбутнє.

Першого грудня почав свою роботу VII З’їзд народних депутатів, і термін надзвичайних повноважень Єльцина сплив. Першою пропозицією депутатів було запровадження поправки до Конституції, якою з’їзду надавалося постійне право затверджувати прем’єр-міністра та ключових міністрів. Пропозиція не набрала потрібних двох третин голосів, але врятувати Гайдара було мало надії — його призначення на посаду можна було відхилити простою більшістю. Роблячи поступку з’їзду, Єльцин погодився на право вето парламенту в питаннях призначення міністрів оборони, закордонних справ, безпеки та внутрішніх справ. Однак з’їзд, прийнявши ці поступки, все одно відхилив кандидатуру Гайдара. Першим прем’єр-міністром Росії став Віктор Черномирдін — управлінець із досвідом роботи в промисловості, підтриманий Громадянським союзом.

Також з’їзд ухвалив рішення про проведення 11 квітня 1993 року референдуму щодо засад нової Конституції. Проте 20 березня Єльцин оголосив у своєму телезверненні, що підписує указ із забороною будь-яких дій парламенту, що обмежують повноваження президента. Наслідком цього стало висунення пропозиції про імпічмент на тій підставі, що своїм указом Єльцин порушив чинну Конституцію.

Голосування за відсторонення Єльцина від посади відбулося у Великому Кремлівському палаці, і хоча більшість депутатів висловилися за цю пропозицію, вона все ж таки не набрала потрібних двох третин голосів. Згодом на 25 квітня був призначений новий референдум — про довіру президентові та його економічній політиці.

Результат референдуму засвідчив переконливу перемогу Єльцина. Ця демонстрація народної підтримки приголомшила депутатів, які були впевнені в непопулярності єльцинської економічної політики.

Натхнений результатами референдуму, Єльцин продовжив правити за допомогою указів, хоча термін наданих йому в листопаді 1991-го надзвичайних повноважень сплив. У відповідь парламент почав направляти укази Єльцина до Конституційного суду, призупиняючи в такий спосіб їхню дію. Внаслідок цього незабаром по всій країні закони та укази стали суперечити один одному, і росіяни не знали, кому ж належить законна влада.

Тим часом у країні поглиблювалася соціальна криза.

Сповитих немовлят котили на каталках коридором, стривожені матері намагалися привернути до себе увагу медичного персоналу, а тим часом лікар Валентина Шведунова у тихому кабінеті мала термінову розмову з Юрієм та Іриною Журавльовими, батьками дванадцятирічного Сергія. «Ваш син помирає, — сказала вона. — Інфекція поширюється, а ми не маємо антибіотиків, щоб її побороти. Єдина наша надія — це радикальна операція».

Юрій та Ірина заплакали. В палаті, зовсім поруч, блював і задихався їхній син. «Якщо це єдиний шанс урятувати сина, — сказав Юрій, — тут нема чого заперечувати. Але будь ласка, прооперуйте якомога швидше».

До Інституту ім. Бакулева Сергія привезли в березні 1993 року з метою проведення балонної ангіопластики для корекції звуження клапана аорти. Ця процедура передбачає введення катетера через стегнову артерію в серце та надування всередині серця балона для розширення звуженої артерії серцевого клапана. Сергію вона була потрібна тому, що стулки клапана в нього були зімкнені по краях, залишаючи лише маленький отвір для току крові й підвищуючи тиск у лівому шлуночку до 260. Зробити операцію йому порекомендували, коли цей тиск перевищив 150.

Сергій жив у Твері — невеличкому місті за 168 кілометрів від Москви. Його батько був місцевим журналістом, а мати працювала вихователькою в дитячому садку. Сергій ходив до школи й учився старанно. Його серцева вада була компенсованою, тож за винятком періодичної слабкості він ні на що не скаржився. Однак шлуночок серця не міг компенсовувати цю ваду довічно, із часом, безперечно, почались би перебої, а тоді серце Сергія опинилось би під постійною загрозою.

Сергія поклали до лікарні 19 березня, а наступного дня виконали потрібну процедуру — як здавалось, успішно. Кров’яний тиск у його лівому шлуночку знизився до 140, це було ще надто високо, але набагато краще, ніж до того. В наступні після процедури дні Сергій — спокійний, охочий до навчання хлопчик — більшість часу присвячував читанню.

Лікар Кето Мчедлішвілі, дитячий кардіолог, яка наглядала за Сергієм, припустила, що вже незабаром він зможе поїхати додому. Однак на третій день у нього підвищилася температура. Це занепокоїло лікарку. За Радянського Союзу Інститут ім. Бакулева мав у своєму арсеналі 12–15 найменувань антибіотиків, включно з такими найсучаснішими, як лонгацер і фортум. Проте навесні 1993 року кількість наявних антибіотиків скоротилося до п’яти — клафорану, бруламіцину, гентаміцину, ампіциліну та оксациліну, й навіть серед них деякі були дефіцитом.

Доктор Мчедлішвілі знала, що підвищення температури після балонної ангіопластики у дітей не є чимось незвичайним, але в Сергія вона підвищилася за три дні після процедури. Це означало, що до організму могла потрапити інфекція.

Мчедлішвілі намагалася викинути з голови моторошні думки. Вона знала, що в разі серйозної інфекції в інституті може не знайтися потрібних антибіотиків для її подолання.

Критичний дефіцит ліків був однією з найсерйозніших проблем в інституті, й тому лікарі завжди застосовували спочатку звичайні антибіотики, навіть якщо знали, що бактеріальний збудник швидше за все виявиться до них несприйнятливим. Саме так сталось і з лікуванням Сергія. Йому зробили ін’єкції ампіциліну, і температура впала. Однак рівень гемоглобіну, який мав бути вище 10, впав нижче 9. Потім Сергія відвезли до реабілітаційного центру інституту, колишнього будинку відпочинку КПРС, розташованого в підмосковному лісі. Хлопчик проводив час за грою в пінг-понг і шахи з іншими пацієнтами, читанням і прогулянками з матір’ю в навколишньому лісі.

Через п’ять днів у Сергійка знову почала підвищуватися температура, і його негайно перевезли назад до інституту. Цього разу йому зробили переливання крові та ввели антибактеріальний засіб — метрогил. Антибіотик змінили на клафоран. Лікарі — доктор Шведунова, Людмила Плотникова, заступниця завідувача відділу дитячої хірургії, Баграт Алекян, хірург, який оперував Сергія, — були тепер по-справжньому занепокоєні.

Той факт, що впродовж дев’яти днів у хлопчика то підвищувалася, то знижувалася температура, майже незаперечно свідчив про наявність інфекції. Водночас у нього знижувався артеріальний тиск, вказуючи на проблему з аортальним клапаном. Проте ехокардіограф нічого не виявив, а всі аналізи крові на гемокультури дали негативний результат.

За Радянського Союзу у військових лабораторіях розроблялися надзвичайно чутливі гемокультури, але в інституті всі вони були продукцією звичайної російської фармацевтичної промисловості, тому відзначалися нечутливістю і повільністю отримання результатів.

Клафоран дав певний ефект, і на кілька днів температура в Сергійка повернулася до нормальної, але невдовзі знову піднялася майже до 39. Лікарі дали хлопчику гентаміцин та оксацилін. Температура знову впала на кілька днів, а потім знову підвищилася.

Двадцять першого квітня гемокультура нарешті ідентифікувала інфекцію як стафілокок, але не вказала штаму. Водночас лікарі продовжували знімати ехограми, й 23 квітня, більш ніж за місяць після виконання балонної ангіографії, ультразвук виявив перші ознаки вегетативного зростання навколо серцевого клапана.

Тепер лікарям стало ясно, що трапилося щось жахливе й для порятунку хлопчика потрібна термінова операція. Спостерігаючи за розвитком ситуації, доктор Шведунова згадувала іншого пацієнта й інші часи.

У 1986 році у шестирічної дівчинки після операції з виправлення дефекту внутрішньошлуночкової перегородки розвинувся бактеріальний ендокардит. Щоби побороти інфекцію, лікарі інституту застосували цілий арсенал антибіотиків, із яких сьогодні їм були доступні лише два — клафоран і гентаміцин.

Доктор Володимир Подзолков, завідувач відділу вроджених серцевих захворювань, через Фармакологічний комітет добився закупівлі за валюту препарату спеціально для врятування життя цієї однієї дитини. Через сорок два дні після першої операції дівчинку прооперували вдруге. Лікарі оцінювали її шанс на виживання як один зі ста, але вона вижила. Антибіотики стримували інфекцію достатньо довго, щоби хірургія врятувала дівчинці життя.

Сергійкові давали бруламіцин, але він мало впливав на температуру — вона знижувалася лише на короткий час. Інфекція прогресувала, і застарілі антибіотики допомагали мало.

Тепер за Сергійка та його матір переживало все відділення. Двадцять третього квітня доктор Мчедлішвілі запросила Ірину на бесіду. «Становище стає серйозним, — сказала вона. — Його серцевий клапан інфікований, а хлопчик не реагує на терапевтичне лікування. Ми розглядаємо питання другої операції».

Приголомшена цією новиною Ірина побігла дзвонити чоловікові до Твері. Тим часом доктор Мчедлішвілі зайшла до Володимира Коваленка, завідувача терапевтичним відділенням. Вона пояснила ситуацію, і Коваленко дав їй комплект ампул нового швейцарського антибіотика, який інституту надіслали як зразок. «Можете використати це, — сказав він похмуро, — але цього вистачить лише на чотири дні».

Двадцять п’ятого квітня в Сергія з’явились ознаки серйозного захворювання. Він спокійно сидів у своїй палаті, читаючи «Робінзона Крузо», аж раптом почав задихатись і блювати.

Швейцарський препарат дав тимчасове полегшення, але всі зусилля знайти додаткові ампули на складах або через Фармакологічний комітет були марними.

Батько Сергія приїхав до інституту, а лікарі та медсестри постійно заходили до Сергійкової палати. Він сам уперше виявив ознаки страху.

Двадцять дев’ятого квітня стали готуватися до операції. Доктор Скопін — хірург, який досяг чималих успіхів у трансплантації аорти та серцевих клапанів у дорослих за методами, розробленими ним разом із Анатолієм Малашенковим, — оглянув хлопчика і вирішив, що зможе прооперувати його.

Однак тепер Сергій виявляв ознаки тяжкої серцевої недостатності. Йому було дуже важко дихати, у черевній порожнині накопичилася рідина, й він постійно блював. Ультразвук показав обширні абсцеси в серцевому клапані та стінках аорти.

Діаметр артерій у Сергія був надто малим для штучного серцевого клапана, й Скопін вирішив замінити його аортальний клапан та аорту на взяті у донора — жертви нещасного випадку.

Втім, прогноз був не дуже позитивним. Інститут не мав апарату для гемосорбції — пристрою, який за допомогою антимікробних і антитоксинових фільтрів очищує кров і знижує дію інфекції. Тому операція мала проходити в умовах дуже сильної інфікованості, й серцевий м’яз міг не витримати шоку від цього нового втручання.

Отримавши згоду батьків на операцію, лікарі почали вже по-справжньому до неї готуватись. Ірина намагалася нагодувати Сергія, але він сказав, що йому важко їсти й краще він почитає. Хлопчик з дедалі більшим занепокоєнням дивився на батьків, що плакали в його присутності, але сам залишався спокійним, ні на що не скаржився й читав «Робінзона Крузо» аж до моменту, коли його на каталці повезли до операційної.

Операція тривала чотири години й з технічного погляду пройшла добре. Сергійкові замінили аорту та клапан, а абсцес, який тепер поширився на все серце, було дреновано. Проте після завершення операції, коли Сергія відключили від апарату «серце-легені», лікарям не вдалося знову запустити його серце. Через двадцять хвилин доктор Скопін вийшов із операційної і повідомив Ірині та Юрію, що їхній син помер.

Смерть Сергія приголомшила співробітників Бакулевського інституту. Багато хто полюбив цього спокійного, допитливого хлопчика, який переносив тяжкі випробування своїх останніх днів стоїчно й без скарг. Всі пам’ятали, що Сергійко зовні виглядав цілком здоровим, коли прибув до інституту півтора місяці тому, й можна було сподіватися, що він проживе як мінімум ще років п’ятнадцять, якби не процедура ангіопластики.

«Нас ніколи не залишає страх, що не вистачить антибіотиків і нічим буде лікувати пацієнтів», — сказала доктор Шведунова.

А тим часом поза стінами лікарні тривала боротьба за владу між Єльциним і парламентом.

У травні криза влади почала позначатися на процесі розробки нової Конституції. Єльцин, незадоволений проектом, поданим комісією Верховної Ради, скликав Конституційну нараду — переважно з представників виконавчої влади — для розробки альтернативного проекту. В результаті виникло два центри написання Конституції, жоден із яких не визнавав існування іншого.

Водночас виникали запеклі конфлікти довкола питання приватизацїї. Населенню було роздано ваучери, але вони вважалися неефективними й здатними викликати інфляцію. Депутати побоювалися, що мафія використає їх для скуповування всієї промислової бази країни. Вони віддавали перевагу такій формі приватизації, за якої робітники могли б ставати співвласниками підприємств, сторонні до них не допускалися б, і директори підприємств надалі практично контролювали б їх.

У середині травня урядова програма приватизації була представлена на ратифікацію Верховній Раді, яка її відхилила.

Ця відмова розлютила уряд, який вирішив не подавати нової версії парламенту, а продовжувати приватизацію за допомогою указів. Тепер стало очевидним, що ні виконавча влада, ні парламент не зацікавлені в розв’язанні наявних суперечностей. Потім настав час прийняття бюджету на 1993 рік. Виконавча влада заклала в бюджет рівень інфляції у 8 відсотків на місяць, але вже влітку він сягнув 20–25 відсотків. У відповідь Верховна Рада зробила перерахунок бюджету, підвищивши пенсії і зарплати вчителям, лікарям та іншим бюджетникам. Результатом став дефіцит бюджету в 28 трильйонів рублів, тобто 25 відсотків валового національного продукту.

Уряд заявив, що переглянутий парламентом бюджет зведе нанівець усі зусилля зі стримування інфляції та підірве процес реформ. Єльцин заявив, що ігноруватиме його. Напруга різко зросла.

У серпні Єльцин пообіцяв «гарячу осінь» і почав відвідувати бази найважливіших військових частин у Московській області, щоби заручитися підтримкою. Він також у 2–3 рази підвищив зарплатню офіцерам. Потім Єльцин і Хасбулатов обмінялися пропозиціями піти у відставку. І нарешті 18 вересня Хасбулатов, виступаючи перед депутатами, вдався до особистих образ на адресу Єльцина, порушивши питання про його алкоголізм.

«Це неприпустимо, — сказав він, — коли посадовці роблять вигляд, нібито в цьому [пияцтві] немає нічого особливого. Мовляв, п’є — значить, наш мужик. Але якщо це так (і тут Хасбулатов хитнув головою вбік Кремля і клацнув себе двома пальцями по горлянці), то хай мужицькими справами і займається, а не державними».

Про цей жест і зауваження Хасбулатова негайно розповіли Єльцину, який вирішив, що настав час покінчити із цим парламентом раз і назавжди.

21 вересня Єльцин видав указ № 1400, яким скасовував З’їзд народних депутатів і Верховну Раду. Він оголосив вибори до нового законодавчого органу — Державної Думи, призначивши їх на 11–12 грудня.

Депутати відреагували на це відмовою залишити Білий дім, і тоді уряд вимкнув у будівлі опалення, воду та електрику й оточив її колючим дротом, а потім міліцією та підрозділами внутрішніх військ.

У вересні 1993 року населення ставилося до обох сторін конфлікту з байдужістю, але члени радикально налаштованих груп націоналістів і фашистів прибули до Білого дому захищати парламент. Зброю їм надали депутати, які боялися штурму будівлі, а на вулиці демонстранти, переважно комуністи, зібралися з протестом проти розпуску парламенту і були побиті міліцією.

Армія була на боці Єльцина, а облради по всій країні висловили підтримку парламенту, тож для подолання кризи в Даниловому монастирі відбулися перемовини, але обидві сторони залишилися непоступливими.

Другого жовтня, в атмосфері постійного зростання напруги, на Смоленській площі сталася сутичка між міліцією та демонстрантами. Третього жовтня тисячі демонстрантів-комуністів зібралися перед міліцейським загородженням на Кримському мосту і стали посеред мосту за сто метрів від кордону ОМОНу, озброєного кийками та щитами. Впродовж майже тижня демонстрантів била міліція, і постраждалі в тих сутичках, тепер озброєні камінням і палицями, були в перших рядах.

«Ну, — сказав Віталій Уражцев, народний депутат, — вперед!» І раптом градом полетіло каміння, а демонстранти кинулися на міліцію. Ззаду натискало дедалі більше учасників маршу, лінію загородження було прорвано, у міліціянтів стали відбирати щити та кийки, якими їх же й побили. На подив натовпу, міліція стала тікати.

Демонстранти почали рухатися до Білого дому. На Смоленській площі вони атакували міліцейську барикаду з пожежних машин і вантажівок, і міліція та внутрішні війська знову відійшли назад. Було захоплено близько двадцяти машин, із них багато які мали залишені ключі запалювання. Хода до Білого дому відновилась, і захоплені на Смоленській площі вантажівки прорвали огорожу з колючого дроту навколо будівлі, розчистивши шлях пішим демонстрантам, які зайшли на площу Вільної Росії з північної сторони. І знову міліція не чинила жодного опору.

Микола Троїцький звернувся до учасників ходи, коли вони заходили на площу: «Як це сталося?» — «Не знаю, — відповів один із демонстрантів, — спочатку вони нас не пускали, а потім дали пройти». Інший додав: «Єрін перейшов на бік народу. Міліція на нашому боці!»

Руцькой, Хасбулатов і решта керівників парламенту з’явилися на балконі Білого дому, що виходив на площу. Перед ними було море червоних прапорів, і лунали вигуки «Ура!» і «Революція!» Це видовище змусило багатьох депутатів утратити почуття реальності. Після тринадцятиденної облоги, коли вони сиділи без світла та води, відрізані від світу, їм здавалося, що вони бачать не натовп комуністів, а стихійне й успішне народне повстання.

Під захистом двох охоронців, які тримали перед ним щити, Руцькой звернувся до людей на площі: «Ми перемогли. Тепер нам потрібно сформувати колони й захопити мерію, а потім Останкіно». Він закликав чоловіків призовного віку утворити загони й спустився вниз проінспектувати їх. Однак у цей час великий загін фашистського угруповання «Російська національна єдність» під проводом Олександра Баркашова вже прямував до мерії.

Натовп атакував мерію з двох напрямків. Найбільша група зосередилася перед головним входом. Там дві вантажівки, захоплені демонстрантами раніше, протаранили вікна. Менша група, очолювана баркашовцями, зайшла ззаду будівлі, розбила вікна із дзеркального скла і прорвалася всередину через понівечені жалюзі. На цей момент міліція вже втекла, залишивши автобуси та вантажівки, з них деякі — навіть із ключами запалювання. Бойовики завели їх і рушили на Останкіно.

За якісь дві години Москва змінилася. Міліція зникла, а автобуси й вантажівки з автоматичною зброєю та радянськими червоними прапорами, що стирчали з вікон, їхали до Останкінського телецентру, не зустрічаючи жодного спротиву. Водночас у тому ж напрямку рушили тисячі людей, вигукуючи «Геть зрадника Єльцина!» та «Бий жидів!» Перші вантажівки з демонстрантами прибули до Останкіна о 17:30. Там вони побачили, що, попри захоплення мерії, телецентр практично не охороняють. Дорогу не перекрили, й транспорт рухався вулицею Корольова в обох напрямках між двома будівлями телецентру, ніби нічого не трапилося.

Почали прибувати й протестувальники, які йшли до Останкіна пішки, й о 19-й годині на площі біля телецентру зібралося майже 4 тисячі людей, в тому числі близько п’ятдесяти чоловіків з автоматами. Хтось став будувати барикади з дощок і будматеріалів, а натовп вишикувався в колони. Молоді люди просили порожніх пляшок і коктейлів Молотова. Демонстранти думали, що зараз повторять свій успіх із захопленням мерії.

Раптом військові вантажівки почали із гучним гуркотом таранити дзеркальні вікна першого поверху телецентру. Вперед висунувся молодик із гранатометом на плечі, який він, схоже, вперше тримав у руках. Після п’ятихвилинної паузи гранатомет вистрелив, і граната вибила двері. Протестувальники приготувалися захопити телецентр і розпочати мовлення на всю країну.

Проте в цей момент зсередини будівлі по демонстрантах відкрили вогонь десятки кулеметів. Площа наповнилася зойками й лементом, а несамовитий вогонь не вщухав, аж поки жовтогарячі трасуючі кулі не злилися в суцільний вогняний шквал. Більшість озброєних демонстрантів, в тому числі баркашовські фашисти, опинилися під захистом піддашка на вході до телецентру, але майже всі решта не були захищені нічим, і територія швидко вкрилася тілами вбитих і поранених.

Поранені лежали в калюжах крові, вигукуючи: «Не стріляйте!»: «Допоможіть, будь ласка!» — а їхні тіла продовжували прошивати кулі. Солдати, розташувавшись за бетонними стінами якоїсь затемненої будівлі, стріляли в кожного, хто підводив голову. Вони застрелили велосипедиста, який випадково заїхав на поле бою, і зрешетили вуличну мийну машину, з якої полилися потоки води. Скрізь було видно пошарпані тіла та відірвані кінцівки.

Для евакуації поранених на площу стали заїжджати вантажівки. Кореспондент Радіо «Свобода» Андрій Бабицький залишив свою схованку в підземному переході, щоби перенести на своїй спині п’ятдесятирічного чоловіка, який не міг іти.

«Куди Вас поранено?»

«Десь у плечі та в сідниці».

Раптом Андрій почув, як за спиною чоловіка щось двічі глухо гупнуло, і чоловік замовк. За кілька секунд, піднімаючи його до кабіни вантажівки, Бабицький побачив, що його сорочка на спині просякла кров’ю, і зрозумів, що чоловіка застрелили.

Один із депутатів, Ігор Муравйов, повз до вантажівки майже 15 метрів, а коли став підводитися, кулі вдарили по асфальту, вибивши під його грудьми червоні іскри.

Натовп кинувся бігти вулицею Корольова, намагаючись сховатися в парку. БТРи їздили вулицею туди й сюди, стріляючи навмання, а потім цілячись дедалі нижче, щоб остаточно розігнати демонстрантів. Однак багато хто з них не бажав тікати, ховаючись за деревами чи валунами й сподіваючись на допомогу військових частин, які — вони в це вірили — стануть на їхній захист.

Лунали заклики йти до Білого дому за додатковою зброєю, але о 21-й годині, коли трасуючі кулі ще світилися в небі, а в вечірньому повітрі ще було чутно крики та стогін, було вже ясно, що битва за Останкіно програна.

Тим часом чотири телеканали було вимкнено з ефіру, і в ньому залишалося лише Російське ТБ, яке вело мовлення з резервної студії. Воно оголосило, що Останкіно захопив озброєний натовп. О 20:45 по телебаченню виступив Гайдар. Він закликав москвичів вийти на вулицю і продемонструвати свою підтримку президентові. Впродовж кількох годин перед будівлею Мосради зібралося більше десяти тисяч осіб.

Єльцин теж зробив заяву, назвавши вуличні бої «навмисною дією, заздалегідь спланованою колишніми керівниками парламенту». Він оголосив надзвичайний стан, а на засіданні в Міністерстві оборони командувачі військових округів заявили про свою підтримку Єльцина.

Однак о 21-й годині радість у Білому домі поступилася місцем шоку, коли депутати почали повертатися з Останкіна. Ілля Константинов сказав решті депутатів: «Це кривава каша». Олег Плотников, депутат із поміркованої фракції «Смена», додав: «Я ніколи в житті не бачив стільки трупів».

У буфеті на третьому поверсі запанувала моторошна тиша: депутати почали усвідомлювати, що було помилкою відряджати юрбу на штурм мерії та намагатися захопити Останкіно. Дехто почав розмірковувати, на якому боці буде армія, і більшість депутатів погодилися з тим, що військові завжди будуть на боці сильнішого.

Опівночі, коли побоювання неминучого штурму будівлі проєльцинськими армійськими підрозділами ставали дедалі сильнішими, було заборонено будь-який рух усередині Білого дому. О 3-й годині ночі поширилися чутки, нібито Білий дім збираються заблокувати танками та БТРами. Чутки виявилися хибними, але згодом кореспонденти державних інформаційних агенцій отримали наказ залишити будівлю.

Тим часом, приблизно о 4-й годині, Єльцин поїхав до Міністерства оборони й, посилаючись на побоїще біля Останкінського телецентру, став переконувати міністра оборони Павла Грачова віддати наказ про штурм парламенту.

О 6:55 журналісти в буфеті шостого поверху раптом прокинулися від звуків інтенсивного кулеметного вогню й побачили, що Білий дім зазнав нападу.

Впродовж наступних одинадцяти годин армійські підрозділи атакували Білий дім, застосовуючи танки та автоматичну зброю, і врешті-решт вирішили результат боротьби за владу на користь Єльцина ціною майже 150 людських життів.

Після жовтневих подій у Росії відбулися глибокі зміни в загальних настроях. Попри те, що спочатку опитування громадської думки свідчили про підтримку штурму російського парламенту, після безперервного відтворення російським телебаченням кадрів цього нападу багато хто почав замислюватися, чому сім років демократичних реформ увінчалися боротьбою за владу між колишніми союзниками та масовим побоїщем у центрі Москви.

За тижні цього протистояння солдатів, які брали в ньому участь, задля їхнього власного захисту переводили з їхніх частин до Таманської і Кантемирівської дивізій під Москвою. Водночас раніше маргінальні політичні фігури здобули громадську підтримку. Наприкінці жовтня очільник Комуністичної партії Росії Геннадій Зюганов з’явився в телепрограмі «Громадська думка» разом із іншими політичними діячами, в тому числі Гайдаром. Після дискусії глядачів попросили зателефонувати до студії й оцінити виступи учасників. І за переконливість Зюганова, рейтинг якого ніколи не перевищував 4–5 відсотків, цього разу проголосувало 36 відсотків глядачів, що поставило його на друге місце після Гайдара.

Уряд відмовився назвати кількість убитих під час штурму Білого дому, і тому стала фігурувати неофіційна цифра — 1500 загиблих. Газета «Комсомольская правда» 4 листопада писала: «За місяць після московської трагедії ми не знаємо ні числа загиблих, ні їхніх імен. Без цієї правди... жити можна, але важко відчувати себе людиною».

В інших газетах почали розвивати теорію свідомої провокації. Як, запитували там, удалося демонстрантам-комуністам прорватися крізь міліцейські кордони й захопити мерію, а потім безперешкодно впродовж двох годин іти до Останкінського телецентру, і їх не зупинили ні солдати, ні міліція? І якщо міліція залишала свої пости в паніці, а не згідно з планом, то чому міністрові внутрішніх справ Віктору Єріну після цих подій було присвоєно звання Героя Росії за участь у придушенні повстання?

По всій Москві стали з’являтися написи на стінах, в яких Єльцина називали «вбивцею», та інші ознаки того, що, застосувавши в боротьбі з комунізмом комуністичні методи, він утратив свій моральний авторитет.

На вулиці Герцена, 44, у виборчому штабі «Вибору Росії» — проєльцинського політичного блоку, очолюваного Гайдаром, — молоді люди уважно стежили за комп’ютером і складали в стоси аркуші паперу, що вилітали зі швидкісного принтера. У підвальному приміщенні накривали столи для урочистого бенкету.

Володимир Боксер, який керував виборчою кампанією блоку в Москві, знав, що Жириновський набирає голоси в багатьох регіонах. Але коли почалися дзвінки від місцевих штабів і спосте-

рігачів на дільницях, Боксер залишався впевненим, що «Вибір Росії» здобуде переконливу перемогу.

Перші дзвінки були від спостерігачів. Як і очікувалося, були деякі скарги на порушення в ході голосування. О 18-й годині Боксер отримав перші результати зі спеціальних виборчих дільниць — лікарень, торгових суден, геологічних експедицій та військових частин. Там виборці голосували зранку й усі одночасно, тож їхні результати надходили раніше за інші.

Записавши результати, Боксер побачив дещо бентежливу картину. На багатьох дільницях, особливо у військових частинах, Жириновський отримав кращі результати, ніж очікувалося. Втім, певним полегшенням було побачити, що в московських лікарнях проєльцинський блок лідирує зі значним відривом. Як правило, в Москві результати голосувань у лікарнях майже не відрізнялися від загальноміських.

О 20-й годині виборчий штаб заповнили російські та іноземні журналісти та численні знаменитості з політичного й мистецького світу. Було подано червоне вино, дехто з найвідоміших гостей давав інтерв’ю перед камерами. Водночас група осіб зібралася перед телевізором, де диктор телебачення Тамара Максимова в білому вбранні відкривала урочистий прийом у Кремлівському палаці з’їздів, заздалегідь названий «святом демократії» та присвячений оголошенню результатів перших у Росії за 76 років багатопартійних виборів.

О 20:30 штаб «Вибору Росії» отримав перші значущі результати з Далекого Сходу. Члени штабу були приголомшені, побачивши, що голосування на Камчатці та Сахаліні засвідчило цілу низку рішучих перемог Жириновського. Впродовж наступної години дзвінки з Далекого Сходу продовжувались, і перевага Жириновського лише збільшувалась, аж поки не стало зрозуміло, що його Ліберально-демократична партія майже вдвічі перевищує результати «Вибору Росії».

Багато гостей перейшло в підвал для участі в бенкеті, але Боксер залишався біля телефонів, сподіваючись, що з Сибіру надходитимуть кращі новини. Але на 23-тю годину стало ясно, що партія Жириновського лідирує і в Сибіру.

Опівночі співробітники штабу отримали результат з Олександрова Володимирської області — першого територіально близьких до Москви округів. Там партія Жириновського отримала 40 відсотків голосів, а «Вибір Росії» — лише 16. Ця новина викликала хвилю паніки. Тепер уже було очевидно, що перші результати не були випадковістю. Жириновський перемагав по всій країні.

Тепер очікували результатів з Волзького регіону та Уралу — в сподіванні, що тамтешнє голосування компенсує перемогу Жириновського в Сибіру.

Спостерігаючи за прийомом у Кремлі, співробітники штабу відзначили, що Жириновський і його оточення перебувають у піднесеному настрої, прогулюються залою і поплескують людей по спині. Боксер зі здивуванням побачив, що багато представників ліберальної інтелігенції вишикувалися в чергу, щоби потиснути руку Жириновському. Максимова, якій важко було зберігати посмішку, сказала аудиторії: «Не думаймо лише про політику. Ми маємо веселитися». Однак у цей момент літературний критик і прихильник Єльцина Юрій Карякін, який давав інтерв’ю перед камерою, вигукнув: «Росіє! Отямся, ти — очманіла!»

Врешті-решт Боксер залишив своє місце біля телефонів і приєднався до решти людей у підвалі, де всі напивалися до нестями. Після першої години ночі прибув Гайдар, і Боксер побачив, що він блідий і вочевидь пригнічений. «Ну, Володю, — сказав Гайдар, — як гадаєш — ми все втратили?»

«Не знаю, — відповів Боксер. — У Москві ми явно перемагаємо. Якщо вдасться зібрати достатньо голосів у інших регіонах країни, то, можливо, уникнемо катастрофи».

Співробітники штабу стояли тісними купками й приглушеними голосами обговорювали те, що тепер виглядало незаперечною перемогою Жириновського. Ніхто не знав точно, що це означатиме, але багато хто почав порівнювати ці результати з перемогою Гітлера на виборах до Рейхстагу 1932 року.

Похмурий настрій посилювався, і натовп у бенкетній залі став поступово розсіюватися, аж поки о третій годині ночі в приміщенні не залишилося осіб двадцять п’ять. Маленька групка, в тому числі Головков, співала революційних пісень — як швидко з’ясувалося, це були єдині пісні, відомі їм усім.

Вони співали пісню Громадянської війни з рефреном «Я честно погиб за рабочих», співали пісню з фільму «Чапаєв», де командир Червоної Армії Чапаєв, помираючи, дивиться на круків, що кружляють у небі, й каже: «Чёрный ворон, чёрный ворон, что ж ты вьёшься надо мной, ты добычи не дождёшься, чёрный ворон, я не твой».

Врешті приголомшені реформатори заспівали ще одну пісню часів Громадянської війни: «Белая армия, чёрный барон снова готовят нам царский трон, но от тайги до британских морей Красная Армия всех сильней!»