Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

1 ПУТЧ

У Москві йшов дощик, змиваючи пил із занедбаних фасадів і вкритих вибоїнами вулиць. Біла будівля російського парламенту, що стала символом демократичних прагнень усієї нації, височіла в тумані, і її сіра тінь віддзеркалювалася у водах Москви-ріки. Місто ще спало — за винятком хлібних фургонів, що розвозили вранішню випічку, та робітників, які поверталися додому з нічної зміни.

Проте цей день обіцяв бути незвичайним. У кримському селищі Форосі, за 800 кілометрів на південь, де Михайло Горбачов мав розкішну дачу, дві важкі вантажівки під прикриттям темряви під’їхали до злітно-посадкової смуги поблизу дачі й перекрили її. Потім підступи до дачі з моря були непомітно заблоковані військовими кораблями, а підрозділи КДБ перекрили дорогу до резиденції Горбачова, оточивши весь маєток й ізолювавши Горбачова, його родину та тридцятьох двох особистих охоронців.

О 6:06 ранку телетайп у радянській інформаційній агенції ТАСС на вулиці Герцена почав передавати повідомлення: президента СРСР Горбачова усунуто з посади в зв’язку зі станом здоров’я. Виконання його обов’язків покладається на віце-президента Геннадія Янаєва. Керівництво державою тимчасово здійснюватиме Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС; російська абревіатура — ГКЧП), до складу якого входять Янаєв, голова КДБ Володимир Крючков, міністр оборони Дмитро Язов, міністр внутрішніх справ Борис Пуго, голова Селянської спілки Василь Стародубцев, президент Асоціації державних підприємств Олександр Тізяков, прем’єр-міністр Валентин Павлов і перший заступник голови Ради оборони СРСР Олег Бакланов. Майже всі члени комітету були призначені на свої посади Горбачовим і вважалися його близькими товаришами чи друзями.

У казармах Таманської і Кантемирівської дивізій у Московській області солдатів підняли з ліжок і наказали їм вирушити до Москви. Поки денне світло поступово розливалося над селами та полями Московської області, довгі колони танків і бронетранспортерів вже заповнили дороги, що вели до столиці.

Емма Брук, кардіолог Боткінської лікарні, прокинулася від дивної тиші. Впродовж місяців вона прокидалася під звуки дрилів і молотків — поруч, в американській амбасаді, тривав ремонт. Але сьогодні все було тихо. Вона підійшла до вікна й побачила, що всі роботи в амбасаді припинилися.

Емма ввімкнула телевізор. Замість новин передавали класичну музику, а потім диктор почав читати якусь підготовлену заяву. «Шість років тому, — сказав він, — Горбачов розпочав перебудову». Емму здивувало це «Горбачов» замість «товариш Горбачов» або «Михайло Сергійович». Вона здогадалася, що ніхто не назвав би його так нешанобливо, якби він залишався при владі. Диктор продовжував: «Реформи Горбачова зайшли в глухий кут. Країна стала некерованою, а екстремістські сили взяли курс на ліквідацію Радянського Союзу. В зв’язку із цим для порятунку країни від загибелі було створено Комітет із надзвичайного стану».

Коли зображення диктора змінилося заставкою, Емму охопила паніка. В пам’яті виникли доперебудовні роки, коли вона жила в стані постійного страху. В той час головною розрадою для неї були книжки. Щоп’ятниці вони з друзями зустрічалися в когось на квартирі й обговорювали заборонену літературу, яку з великими труднощами вдавалося роздобути комусь із них. Коли до влади прийшов Горбачов, Емма не очікувала жодних змін на краще. Але її ставлення почало змінюватися на початку 1987 року — після того, як влада почала випускати на волю політичних в’язнів СРСР. А коли із запровадженням політики гласності з’явилася можливість перечитати в офіційних виданнях те, що раніше вона читала в «самвидаві», страх зник остаточно. Але зараз, перед спорожнілим екраном телевізора, першим відчуттям Емми було те, що керівники заколоту намагаються знову загнати її в глухий кут тиранії та страху, з якого вона, здавалося, так недавно вирвалася.

О 9-й годині ранку Емма вийшла з дому в своїх справах. На вулиці не відбувалося нічого незвичайного, лише типовий для понеділка затор перед в’їздом до тунелю під проспектом Калініна, де чотири смуги руху намагаються злитись у дві. Однак, увійшовши до місцевого гастроному на площі Повстання, вона стала свідком сцени, яка нагадала їй те, що вона бачила семирічною дівчинкою в 1941 році, після нападу Німеччини на Радянський Союз. Гастроном був ущерть забитий людьми, які щосили проштовхувалися до довгих черг, щоби скупити все, що можна, але цього разу ними керував страх не перед іноземним вторгненням, а перед Громадянською війною.

Емма пробилася крізь натовп і стала в довгу чергу за маслом. Довкола точилися запеклі суперечки. Одні казали: «Давно би так!» — інші називали ватажків перевороту фашистами. Одна старенька сказала: «Нарешті буде порядок».

«Про який порядок Ви кажете? — не втрималася Емма. — Ви будете за колючим дротом й отримуватимете від них миску юшки. Оце буде Ваш порядок».

Однак, вимовивши це, Емма одразу відчула страх. Колись у чергах було небезпечно висловлюватися проти режиму. Якщо тепер усе змінюється, їй не слід так забуватися.

Коли Емма повернулася додому, їй зателефонувала свекруха, що якраз збиралася до неї зайти, і сказала, що Кримським мостом ідуть танки.

Сергій Латишев, ветеран війни в Афганістані, який працював у московській ветеранській організації, о 7:30 їхав Садовим кільцем, коли побачив, як перед Павелецьким вокзалом паркуються кілька бронетранспортерів. Його здивувало, що вони тут роблять, але він не дуже цим перейнявся. Він виїхав на Варшавське шосе і попрямував на південь, до Подольська, де йому була призначена зустріч щодо виділення земельної ділянки під котеджі для інвалідів-афганців. Прибувши до Подольська, Сергій припаркував автівку й попрямував до будівлі міськради.

Вийшло сонце, і Латишева вразила запорошеність і занедбаність цього провінційного містечка. На вході до міськради йому зустрівся якийсь збуджений чиновник.

«Що Ви про все це думаєте?» — спитав чиновник.

«Ви про що?»

«Горбачова скинули».

«Жартуєте?»

Але чиновник запевнив, що говорить цілком серйозно, й вони пішли до автівки Латишева, включили мотор і стали слухати по радіо новини. Там механічно повторювалися перші декларації комітету путчистів. Комітет обіцяв у 1992 році знизити ціни й надати землю городянам. Латишева розлютили ці заяви. Він знав, що безглуздо знижувати ціни, коли в крамницях немає товарів.

Сергій вирішив негайно повернутися до Москви та зв’язатися з ветеранами-афганцями. Він не сумнівався, що за відсутності опору Радянський Союз опиниться під ярмом нового тоталітаризму.

Дорогою до Москви він згадував події останніх десяти років. На початку 1980-х Латишев був заступником командира військової частини, що розташовувалася поблизу міста Імам-Сахіб в афганській провінції Кундузі. У ті роки він вірив у правоту СРСР, але жорстокість цієї війни його спантеличила. У своїх снах він знову й знову переживав смерть людей і забій коней.

Повернувшись із Афганістану, Сергій відчував агресивність, якої не міг пояснити. Він не міг спати без звуків артилерійського обстрілу, його гризло постійне відчуття, що чогось бракує. Пізніше він зрозумів, чого — його автомата. Якось, їдучи потягом з Москви до Ленінграда, він сидів навпроти чоловіка з маленькою донькою. Раптом дівчинка заспівала. Латишев дивився на неї і мимоволі почав посміхатися. Прибувши до Ленінграда, він відчув, що знову став людиною.

Він не мав сумнівів у тому, що вся пролита ним в Афганістані кров виправдовувалася інтересами Радянського Союзу, захистом його південних кордонів. Але коли він почав шукати роботу та житло в своєму рідному Нікополі в Україні, то усвідомив усю свою безправність і безпорадність перед бюрократичними установами. Він бачив, що вони цілком незалежні від нього, що вони не збираються його слухати й що на чолі кожної з них стоїть член комуністичної партії. І він став замислюватися — кого він захищав, воюючи в Афганістані: афганський народ чи лише афганську компартію?

Спочатку в газетах не писали про Афганістан майже нічого. Якщо же згадували про цю війну, то подавали її так, ніби учасниками бойових дій були самі лише афганці. Після великої операції в Панджшерській ущелині, яка коштувала Радянській Армії багатьох життів, радянські газети повідомляли, що ущелину було взято афганською армією.

Мовчання про Афганістан тривожило Латишева, як і непорушність радянського життя. Якась частка його самого залишилася в Афганістані, і він вважав, що боровся за важливу справу, але принесену ним жертву, здавалося, зводила нанівець інертність системи, керованої небагатьма в інтересах небагатьох, без огляду на решту народу. Його дедалі більше охоплювало відчуття, що в Радянському Союзі ніколи нічого не зміниться. Йому здавалося, що важкі поневіряння повсякденного життя перетворили народ на тупоголове стадо.

Коли до влади прийшов Горбачов, Латишев подумав, що нарешті країну очолила чесна людина. У 1986 році у своїй промові у Хабаровську Горбачов заявив, що комуністам не слід боятися критикувати один одного, й Латишеву здалося, що зміни справді можуть початися.

У 1988-му в газетах почали визнавати, що війна в Афганістані велася передусім радянськими військами й втрати були великими. Журналісти почали писати й про жорстокості в Афганістані та про народну підтримку афганського опору. Ця більша відвертість завдала багатьом колишнім воякам психологічної травми.

Переїхавши невдовзі до Москви, Латишев приєднався до однієї групи ветеранів-афганців і там уперше почув про ймовірність того, що він брав участь в аморальній війні. Одного разу йому зателефонував його друг Михайло Шильников, який втратив зір в Афганістані, й розповів, що почув по телебаченню, нібито ця війна була безглуздою. «То що ж, — запитав він у Латишева, — наші солдати гинули дарма?»

Останнім ударом для Латишева стала поява в 1990 році в радянській пресі статей, де припускалося, що Хафізулла Амін, колишній лідер Афганістану, був скинутий не афганською армією, а КДБ. Це означало, що офіційне обґрунтування цієї війни — нібито СРСР увійшов до Афганістану у відповідь на заклик його законного уряду про допомогу, — було брехливим.

Повернувшись до Москви, Латишев пішов до місцевої організації ветеранів і став телефонувати колишнім воякам і запрошувати їх до штаб-квартири. Проте, набираючи номери своїх товаришів і друзів, він усвідомив, що емоційно не готовий битись із заколотниками. Він пролив доволі крові в Афганістані. Він більше не хотів її проливати.

Ці вагання посилилися, коли Латишев поговорив телефоном з іншими ветеранами й відчув їхній страх перед кривавими боями. Дружина одного з них вихопила слухавку й сказала: «Що ви робите? Ви не вбили його в Афганістані, так хочете вбити тут?»

О 6:45 ранку 19 серпня радник Олександра Руцького Валентин Перфільєв прокинувся від телефонного дзвінка. Телефонував близький друг: «Погані новини, старий, владу захопили генерали. Я щойно чув по радіо. Горбачова заарештували».

Перфільєв одягнувся, схопив зі стола списки членів організації «Комуністи за демократію», яку вони з Руцьким створили на противагу наявній комуністичній партії, попрощався з дружиною та синами й попрямував до станції метро «Крилатська», весь час озираючись — чи не йде хтось за ним.

Перфільєв прагнув передусім занести списки до свого кабінету в будівлі російського парламенту, щоби КДБ не заволодів ними й не використав для арештів. Він доїхав до станції «Барикадна» й прибув до Білого дому приблизно о 9:15. Дивно, але будівля була доволі безлюдною. Перфільєв зайшов через головний вхід, пройшов повз сплячого міліціонера та прибиральницю, яка не звернула на нього уваги, піднявся ліфтом до свого кабінету в канцелярії віце-президента на четвертому поверсі й поклав узяті із собою матеріали до сейфу.

У 1970-х роках Перфільєв — обдарований юнак із бідної родини — вступив до Інституту світової економіки та міжнародних відносин (російська абревіатура — ИМЭМО), який тоді був улюбленим місцем навчання дітей радянської еліти. Там він із обуренням помітив наслідки невидимої класової структури. Спочатку його, як вихідця з бідної родини, цуралися та зневажали інші студенти, серед яких були й діти членів ЦК. Однак із часом він потоваришував із деякими з них, і, буваючи в них удома, був приголомшений різницею в рівні життя між ними та звичайними громадянами.

Пізніше, ставши свідком диктатури партійних функціонерів над усіма аспектами радянського життя, Перфільєв часто згадував свої студентські роки. Тоді він сам був членом партії й очолював маленьку парторганізацію в міжнародному банку, де працював юрисконсультом. Він бачив величезну прірву між партапаратом і звичайними партійцями й те, як цей партапарат намагався керувати всіма сферами їхнього життя.

З приходом до влади Горбачова в методах партійної ієрархії мало що змінилося. Партійні функціонери й надалі вимагали беззастережної політичної лояльності, і кожен, хто на тій чи іншій керівній посаді відхилявся від заданого курсу, розплачувався за це звільненням з роботи.

Одного дня в січні 1990 року, гуляючи із собакою, Перфільєв побачив якогось кандидата до російського парламенту, що виступав із мегафоном перед групою людей. Цим кандидатом виявився Руцькой. Після завершення виступу вони познайомились і стали друзями. Обидва тривалий час були комуністами й, обговорюючи ситуацію в країні, виявили, що мають однакову думку щодо потреби радикального реформування партії.

Руцькой переміг на виборах і за рік, 8 березня 1991 року, оголосив про створення парламентської фракції «Комуністи за демократію». Перфільєв зайнявся організацією позапарламентського руху підтримки, чия програма містила вимогу внутрішньопартійної демократизації та констатацію застарілості доктрин Маркса та Леніна і була орієнтована на ринкову економіку із системою соціального захисту малозабезпечених верств населення.

«Комуністи за демократію» почали отримувати тисячі листів від рядових членів партії. Їм писали цілі партійні організації, запитуючи, як можна вступити до лав руху. Однак у серпні і Руцького, і Перфільєва було виключено з партії. Інших членів руху теж було виключено, і після того таких людей нерідко звільняли з роботи. Перфільєв упевнився, що керівництво партії готує державний переворот.

Він зайшов до Руцького. Було ще рано, і Руцькой не знав, чи живий Горбачов, чи не заарештовано Єльцина. «Це ідіотизм, — сказав він, маючи на увазі путч, — із цього нічого не вийде». Але потім додав: «Якщо ці негідники прийдуть до влади, вони ні перед чим не зупиняться».

Перфільєв повернувся до свого кабінету і став спостерігати за рухом на Кутузовському проспекті — довгій магістралі, якою Наполеон колись заходив до Москви. Вдалині він побачив першу колону танків.

Білий дім поступово оживав — один за одним з’являлися російські депутати, а врешті і Єльцин та інші члени російського уряду. До депутатів телефоном почала надходити інформація від звичайних громадян, від військових і співробітників КДБ. І, попри завісу плутанини та збентеження, Перфільєв бачив, що починається певне протистояння.

Загалом до Москви ввійшло приблизно десять тисяч військових і чотириста танків, які зайняли позиції в центрі міста. Бронетехніка та війська зосередилися також на двох плацдармах — центральному армійському аеродромі на Ленінградському проспекті та Тушинському аеродромі на північному заході від Москви. Водночас співробітники КДБ конфіскували наклади незалежних газет, а незалежне російське телебачення вимкнули з ефіру. Втім, центральне телебачення, контрольоване державою, продовжувало працювати. Воно почало передавати запис балету «Лебедине озеро» й потім повторювало його впродовж усього дня.

У Білому домі почали роздруковувати «Звернення до громадян Росії», складене Єльциним, Хасбулатовим та Іваном Силаєвим, російським прем’єр-міністром, на дачі Єльцина в Архангельському й передане телефоном ще до того, як вони прибули до будівлі парламенту. Там ішлося про захоплення влади комітетом як про «правий реакційний, антиконституційний переворот» і містився заклик до загального страйку.

Невдовзі у Білому домі з’явилися й інші члени російського уряду. Генерал Віктор Самойлов з великим подивом виявив, що заколотники не відключили будівлю від водо- та електропостачання. І що ще важливіше — вони не відрізали її від засобів зв’язку, тож зранку телефони дзвонили практично в кожному кабінеті — люди неперервно вимагали від своїх депутатів нової інформації про пересування військ і бронетехніки в місті й довкола нього.

Об 11-й годині на засідання зібралися тридцять членів президіуму російського парламенту. Єльцин, який був ініціатором засідання, спитав, які засоби є в розпорядженні російського уряду, щоби протидіяти перевороту. Голова щойно сформованого російського КДБ Віктор Іваненко сказав, що під його командуванням — тридцять осіб, Віктор Баранников, міністр внутрішніх справ, доповів про наявність трохи більше трьох сотень.

Незважаючи на ці дуже незначні сили, Єльцин оголосив, що боротиметься. Наприкінці засідання він і кілька помічників вийшли на балкон з видом на річку й почали розкидати примірники його «звернення». Повернувшись усередину, Єльцин підписав указ про підпорядкування йому КДБ, МВС і Міністерства оборони. Потім викликав військових для опору ДКНС.

О 13-й годині довга колона танків пройшла Кутузовським проспектом, перетнула річку й розділилася надвоє, оточивши Білий дім.

У супроводі охоронців Єльцин спустився сходами й підійшов до першого танка. «Ви прийшли сюди вбити Єльцина?» — спитав він танкіста.

«Ні, звісно, ні», — відповів той.

Тоді Єльцин видерся на танк № 110 Таманської дивізії. «Громадяни Росії, — звернувся він до натовпу, що зібрався довкола, — законно обраного президента країни усунуто від влади... Ми маємо справу з правим, реакційним, антиконституційним державним переворотом... Реакція не пройде. Я не маю сумнівів, що армія не піде проти народу... Злочинці постануть перед судом».

Єльцин і його уряд не збиралися йти на компроміс із заколотниками. Вони зробили свій вибір.

Спочатку Перфільєв був приголомшений ситуацією, що склалася. Коридори Білого дому заповнили озброєні люди, деякі з них були в масках, а депутати повторювали чутки про неминучий штурм. Ззовні частина колони танків, що перетнула Калінінський міст, стояла, спрямувавши свої гармати на Білий дім. Проте о 14-й годині до Перфільєва стали надходити обнадійливі новини. Члени кооперативу «Алекс» — приватної охоронної фірми, в якій працювало багато ветеранів-афганців, оголосили, що допомагатимуть захищати Білий дім. Те саме зробили курсанти Тульської та Орловської шкіл міліції та ОМОН Московської області. На острові Сахалін цілий військовий гарнізон заявив, що захищатиме Російську республіку.

Звістки про готовність військових підрозділів прийти на допомогу дали Перфільєву надію на те, що кровопролиття вдасться уникнути. Проте він майже не сумнівався, що в разі намагання керівників заколоту взяти Білий дім силою армійські підрозділи почнуть битися між собою, й країна зануриться в Громадянську війну.

Тим часом на вулицях поступово народжувався дух спротиву. Натовп навколо Білого дому, який почав збиратися близько 11-ї години, ставав дедалі численнішим. Десь було реквізовано підйомні крани, й люди почали зводити барикади з бетону, труб, цегли та частин дерев’яних парканів і шпал. На станції метро «Барикадна» стіни були обклеєні закликами чинити спротив, а на пероні стояла жінка з мегафоном і кричала: «Всі до Білого дому!» Валентин Полуектов, лідер молодої Російської демократичної партії, помітив жінку років сімдесяти, що прямувала до Білого дому, й спитав її: «Куди ви йдете? Вас же застрелять». — «Нехай застрелять, — відповіла старенька, — я більше не хочу слухати брехню».

У Білому домі генерал Костянтин Кобець, російський міністр оборони, та його співробітники розгорнули на столі велику мапу Москви та області. На підставі інформації, яку повідомляли телефоном громадяни, їм удавалося точно визначати розташування військових підрозділів, що розгорталися в Москві. Серед інформаторів Кобця були й агенти КДБ, що працювали у військовій контррозвідці.

А тим часом розвідувальні групи з «Альфи» змішалися з натовпом і знімали відеокамерами входи до Білого дому та засоби безпеки. О 14-й годині генерал-майор Віктор Карпухін, командир групи «Альфа», приніс один із відеофільмів до Міністерства оборони, й на засіданні за участю командувача сухопутних військ генерала Валентина Вареннікова та командувача повітряно-десантних військ Павла Грачова було віддано наказ про штурм Білого дому. Згідно з планом, десантники під проводом генерал-майора Олександра Лебедя разом із ОМОНом мали взяти штурмом восьмий під’їзд і розчистити шлях для групи «Альфа», яка потім піднялася б ліфтом на п’ятий поверх, де розташовувався секретаріат Єльцина. Війська, залишені ззовні, мали обстріляти вікна, щоби відволікти увагу, коли «Альфа» ввірветься до секретаріату, знешкоджуючи охорону і вбиваючи російських керівників. Штурм був запланований на третю годину ранку 20 серпня.

Повернувшись до штаб-квартири групи «Альфа», Карпухін скликав своїх підлеглих і віддав їм відповідний наказ. Проте на його подив, двоє офіцерів — Михайло Головатов і Сергій Гончаров — сказали, що мають порадитися зі своїми людьми, а це означало, що вони залишають за собою право відмовитися.

Поки Карпухін чекав на відповідь, його безпосередні підлеглі зв’язувалися по радіо з базами «Альфи», розташованими довкола міста. Потім група «Альфа» уважно подивилася зроблені відеозйомки Білого дому й отримала зброю та боєприпаси. Ніхто не сумнівався, що російське керівництво буде швидко знешкоджено. Але «альфівці» не бажали зіткнення з цивільним населенням, і поки спливали хвилини, кожен розмірковував, як він виходитиме з Білого дому після знищення Єльцина та його колег. А що, як їм доведеться стріляти, щоби прорватися крізь розлючений натовп? У всіх у них були в місті родини.

На превеликий подив усіх присутніх, члени групи «Альфа» одностайно відмовилися виконувати наказ. Це був перший випадок в історії підрозділу, коли він не підкорився прямій команді. Розгублений Карпухін залишив штаб-квартиру й поїхав до КДБ. Штурм парламенту за допомогою «Альфи» став неможливим.

Танки, що зайняли позиції навколо Білого дому, почали відступати. Однак по той бік річки десять танків Таманської дивізії під командуванням майора Євдокимова розташувалися перед готелем «Україна». Депутат Сергій Юшенков спостерігав за цим маневром із вікна свого кабінету на 11-му поверсі, коли йому зателефонував Сергій Братчиков — цивільний, який розмовляв із майором Євдокимовим, і повідомив, що той в принципі готовий перетнути зі своїми танками річку й стати на захист Білого дому. Взявши із собою ще одного депутата, Віктора Аксючіца, Юшенков попрямував через Калінінський міст до танків, і там обох познайомили з Євдокимовим.

«Як я розумію, у вас два варіанти, — сказав Юшенков. — Або ви виконуєте накази злочинної банди, яка захопила владу, або підкоряєтеся наказам президента, обраного всім народом». У супроводі Юшенкова Євдокимов підійшов до своїх бійців і повідомив їм, що вони зараз перетнуть річку й стануть на захист Білого дому.

Коли перші танки проїхали мостом і здолали барикаду, галас натовпу заглушив гуркіт моторів, люди оточили перший танк, змусивши його зупинитися, і сотні людей намагалися потиснути руку його екіпажу. На кожному танку було піднято червоно-біло-синій російський прапор, і вони розташувалися півколом біля Білого дому, з гарматами, націленими назовні.

Західні радіостанції на весь Радянський Союз поширили новину про танкову роту, що перейшла на бік Росії.

Єльцин, який працював в одному з конференц-залів на третьому поверсі, підписав указ, яким створював тіньовий уряд і відряджав 23 військових і цивільних керівників до секретної місцевості за 35 км від Свердловська. В разі захоплення Білого дому ця група мала почати діяти від імені російського уряду.

О 21-й годині у вечірній інформаційній телепрограмі диктор зачитав заяву ДКНС, в якій переворот пояснювався бажанням захистити країну від екстремістських сил. Однак у тих самих новинах було показано кадри з Єльциним на танку й повідомлено про його заклик до загального страйку. Після цього йшов сюжет про прес-конференцію членів ДКНС, яка відбулася того дня. Телеоператор помітив, що у віце-президента Янаєва тремтять руки, й показав їх поближче, тож мільйони глядачів переконалися в тому, що ці «лідери» не впевнені в собі. Наприкінці програми було оголошено про введення з 23:00 комендантської години, й це спонукало москвичів бігти до Білого дому. Невдовзі зі станції метро «Барикадна» народ виходив потоками. У багатьох були із собою термоси, парасольки та ковдри — люди приготувалися провести там ніч. Водночас група російських депутатів звернулася до тих, хто зібрався перед Білим домом, із закликом залишатися на місці.

«Не залишайте нас самих», — говорилося в цьому зверненні. Белла Куркова, ведуча популярної телепрограми «П’яте колесо», оголосила через гучномовці, що щойно створена в підвальному приміщенні радіостанція Білого дому працюватиме до завершення кризи.

На початку другого дня сподівання керівників заколоту на те, що самого лише видовища танків на вулицях буде достатньо для залякування населення, не справдилися. О 10:30 пішов сильний дощ, але перед Білим домом уже був величезний натовп: до тих, хто провів тут ніч, приєдналося підкріплення.

На балконі з’явився Єльцин і звернувся до народу, стоячи за куленепробивними щитками. «Ця хунта зухвало захопила владу й так само зухвало збирається її утримати, — сказав він. — Хіба Язов не вкрив свої руки кров’ю в інших республіках? Хіба Пуго не закривавив своїх рук у Прибалтиці та на Кавказі? [Російські] прокурори та МВС отримали накази; кожен, хто виконуватиме розпорядження цього незаконного комітету, буде притягнутий до відповідальності! Демократія переможе, й ми залишатимемося тут стільки, скільки потрібно, щоб ця хунта постала перед судом!»

Коли Емма Брук близько полудня приїхала до Білого дому, чисельність натовпу її надихнула. Видовище тисяч людей, що стояли під дощем із парасольками чи вкрившись поліетиленовою плівкою, переконало її у можливості опору.

Опівдні з балкону до людей звернулися кілька промовців, які закликали їх захищати Білий дім і не розходитися. Серед них були Руцькой, радник Єльцина Геннадій Бурбуліс, вдова Андрія Сахарова Олена Боннер, священик Гліб Якунін — колишній політв’язень, а тепер депутат російського парламенту, а також гуморист Геннадій Хазанов, який насмішив народ, сказавши, що неможливо здійснювати чисту політику «брудними й тремтливими руками».

Під піддашшям біля одного з під’їздів Білого дому з боку річки було влаштовано пункт першої медичної допомоги, й після мітингу Емма пішла туди, щоби запропонувати свої послуги. З десяток людей із нарукавними пов’язками із червоним хрестом стояли за столами, на яких було викладено антисептики, спирт, марлю та бинти. Кілька медсестер, виснажені довгою безсонною ніччю, лежали на виступі під вікнами, намагаючись якось відпочити. Радіо Білого дому почало передавати попередження про потребу мати при собі вологі носовички або марлю й закривати ними рот і ніс у разі газової атаки. Лікарі та медсестри з пункту допомоги попросили Емму роздобути бинти та обладнання. Вона поїхала додому, щоби зателефонувати доньці до США. Коли вона повернулася через кілька годин, медпункт уже розташовувався біля тролейбуса, який слугував захисним бар’єром із того боку будівлі, що виходив на парк.

Лікарі та медсестри з різних московських лікарень, що з’їхалися до Білого дому разом із припасами, сказали, що в додаткових лікарях немає потреби, оскільки й пацієнтів поки що немає. Тоді Емма пішла до другого тролейбуса, де жінки займалися приготуванням канапок. Одна із жінок спитала: «Що ви тут робите? Ми готуємо їжу». Емма завагалася й хотіла піти. «Ну, то що ж Ви стоїте? — спитала жінка. — Давайте допомагайте нам». Емма сіла в кінці тролейбуса й почала готувати канапки з ковбасою та сиром і складати їх до великого кошика для роздачі людям.

Працюючи під ритмічний стукіт дощу по даху тролейбуса, Емма слухала розмову решти жінок між собою: вони обговорювали популярних співаків і кінозірок, немовби й забувши про небезпеку.

Коли Сергій Латишев прийшов до Білого дому вранці 20 серпня, він побачив біля головного входу стіл і кількох людей за ним, а над ними — табличку: «ШТАБ САМООБОРОНИ». Він став у чергу тих, хто хотів взяти участь у захисті Білого дому, але процес здавався надто неорганізованим. Після того, як добровольці записувалися біля стола, їх відводили до найближчої групи, де вони й стояли, нічого не роблячи. Між групами починалося братання, а тим часом черга ставала довшою. Зрозумівши, що самостійно він може зробити більше, Латишев пішов звідти й повернувся до штаб-квартири ветеранів-афганців, щоби обговорити план дій із Володимиром Ніколаєвим, директором шляхобудівельного підприємства, закріпленого за їхньою групою.

Це підприємство, яке заробляло гроші для підтримки діяльності ветеранців-афганців, мало в своєму розпорядженні самоскиди, котки, бульдозери та трактори з причепами. Латишев розповів Ніколаєву про погану організацію захисту Білого дому й запропонував скористатися цими транспортними засобами для блокування руху на Алтуф’євському та Дмитровському шосе, тим самим завадивши пересуванню бронетехніки до столиці. Зважаючи на те, що на кільцевій дорозі довкола Москви залишалася значна кількість цієї техніки, будь-яка спроба відрізати їй шлях до центру могла мати стратегічне значення.

Обидва чоловіки зважили наслідки такого заходу. Вони усвідомлювали, що це може призвести до утворення великих і нездоланних заторів руху, але найбільше їх турбувало, як це позначиться на роботі «швидкої допомоги» та пожежників. Латишев вирішив повернутися до Білого дому й порадитися з його захисниками.

Коли він туди прибув, люди вже утворили довкола будівлі живий ланцюг. У ньому були чималі прогалини, але принаймні якийсь захист було організовано. Група ветеранів-афганців стала в ланцюг перед двадцятим під’їздом, на найближчому до американської амбасади розі будівлі; це був один із кількох під’їздів, якими ще користувалися. При собі вони мали ножі та залізні прути, домовившись, що в разі штурму скористаються ними, щоби роззброїти хоча б одного нападника й заволодіти його автоматом для захисту від інших.

Латишев дивився на оборонців — студентів і вчителів, домогосподарок і бізнесменів-початківців — і думав: вони не знають, який жах на них чекає. Втім, із часом оборона стала щільнішою, прогалини в живому ланцюгу поступово зникали, додався другий, а потім і третій ланцюг захисників. Стороннім стало набагато важче наблизитися до Білого дому.

Стоячи під дощем, Латишев чув неперервні звістки про танки, що рухаються до будівлі парламенту. Атмосфера ставала напруженою, люди збиралися навколо тих, хто мав із собою радіоприймачі.

В одного з чиновників Білого дому Латишев спитав, чи не слід дати сигнал про зведення барикад за допомогою дорожньої техніки, але після довгого очікування почув, що в цьому немає потреби. Натомість декого з ветеранів попросили перевірити інформацію про те, що на дахах навколишніх будинків сидять снайпери.

Демонстранти тулилися один до одного, щоби не змерзнути, сірий дим від десятків багать здіймався в небо перед Білим домом. Залишалося лише чекати.

Надвечір стало виникати дедалі сильніше відчуття, що заколотники зіткнулися з проблемами. Державний переворот має відбуватися миттєво, а тут усе розвивалося якось уповільнено, путчисти пасивно спостерігали за тим, як Єльцин проголошує відкриту непокору, а довкола Білого дому продовжують зосереджуватися сили опору.

Підбадьорені нерішучістю керівників заколоту, депутати російського парламенту та Мосради почали об’їжджати військові частини й переконувати вояків перейти на бік народу.

Георгій Задонський, один із російських депутатів, приїхав до барикади на Калінінському мосту після того, як цілий день подорожував сільською місцевістю навколо своєї дачі. Він спитав перехожого, що відбувається. Той відповів: «Ліворуч наші танки, праворуч їхні танки, а посередині міст».

Задонський показав свій депутатський значок, переліз через барикаду й пішов до будівлі парламенту, де разом із групою інших депутатів отримав доручення: їхати до району Філі в кінці Кутузовського проспекту і поговорити там із солдатами. Прибувши на місце, Задонський хотів поспілкуватися з командиром частини, але офіцер відмовився з ним зустрічатися. Проте він не намагався перешкодити розмові Задонського із солдатами, і той разом із іншими депутатами став роздавати їм примірники звернення Єльцина до військовослужбовців із закликом не виконувати наказів ДКНС. Потім вони перейшли через міст і поспілкувалися з командиром однієї з рот.

«Частина Таманської дивізії перейшла на наш бік, — сказав Задонський. — А ви що ж?»

«Що б не зробила армія, — відповів офіцер, — її звинуватять. Ми будемо винні, якщо підемо проти народу, і будемо винні у невиконанні наказу, якщо не підемо».

Задонський повернувся до Білого дому, і його одразу відрядили на перемовини з танкістами, що розташовувалися біля станції метро «Електрозаводська» на Яузі. Але коли він та інші депутати туди прибули, то побачили, що солдати оточені місцевими мешканцями, які звинувачують їх у тому, що вони прийшли «стріляти у власний народ». Командир танкістів скаржився, що Язов поставив армію в скрутне становище. Проте коли Задонський спитав його, чи виконає він наказ стріляти в людей, той не відповів.

Ще одного депутата, Сергія Засухіна, відрядили з групою колег на Мінське шосе, де вони натрапили на кілька військових вантажівок, що везли прожектори для пошуку в небі парашутних десантів. Оскільки існувала небезпека штурму Білого дому з повітря, Засухін із іншими депутатами вирішили запобігти доправленню прожекторів в центр міста. Вони вийшли на шосе, зупинили два тягачі з причепами й попросили їх стати поперек дороги, заблокувавши в такий спосіб рух платформ із прожекторами, а самі почали бесіду з солдатами та їхнім командиром.

«Яке у вас завдання?» — спитав Засухін.

«Ми не знаємо, — відповів один із вояків. — Вони не сказали нам, куди саме ми поїдемо, сказали лише — до Москви».

Депутати заявили військовим, що розіб’ють прожектори, якщо вони не розвернуться і не поїдуть із Москви. Це не розлютило солдатів, вони лише попросили депутатів не чіпати вантажівок. «Ми за них відповідаємо, — пояснили вони, — якщо хочете щось розбити, бийте прожектори — за них ми не відповідальні».

Зрештою командир сказав, що його підрозділ розвернеться й залишить Москву, і Засухін із товаришами сіли в свої автівки й супроводжували його за межі міста.

Потім Засухін поїхав до станції метро «Аеропорт», де на Ленінградському проспекті стояло десять легких танків, і звернувся до полковника, який ними командував. Він спитав у нього про номер його підрозділу. Той відмовився відповідати, але сказав, що отримав наказ просуватися до середмістя, до густонаселеного району, й вирішив не виконувати цього наказу.

Це рішення полковника було одним із багатьох актів непокори, що почала ширитися на всіх армійських рівнях.

Замполіт танкового підрозділу, що відповідав за ідеологічну обробку особового складу, спробував пояснити депутатам свою особисту позицію. «Я мав би бути серед народу біля Білого дому, — сказав він, — але я в однострої, а тому в разі наказу йти до Білого дому й стріляти я піду до Білого дому й стрілятиму».

Засухін розлютився. «Ви не дитина, — сказав він. — У Вас шолом на голові, але ця голова Вам дана, щоби думати. Якщо Ви маєте дружину та дітей, то й подумайте, що буде для них краще». Бесіда тривала три години, й упродовж неї депутати роздавали військовим листівки й розмовляли з ними. Коли вони пішли звідти, Засухін мав упевненість у тому, що істотна частка армії відмовиться виконувати накази й не відкриватиме вогонь по людях.

Перфільєв розмірковував, що робити. З усієї країни надходили звістки, які вказували на те, що місцеві органи влади, КДБ і військові частини почали переходити на бік російського уряду. Натовп біля російського парламенту зростав, і увага світу була тепер прикута до протистояння, яке відбувалося перед самими його дверима. Водночас Перфільєв розумів, що заколотникам, щоби покінчити зі спротивом російського уряду, досить було однієї надійної військової частини. І він вирішив, що захисники повинні вдатися до всіх можливих засобів, щоби зв’язатися з генералами КДБ, МВС та армії і переконати їх не брати участі в жодному штурмі.

О 16:30 Єльцин вийшов зі свого кабінету й спокійно потис руки людям у приймальні. Тут зібралися ті, хто працював із ним багато років. Єльцин коротко поговорив із кожним із них. «Дякую, що залишилися, — сказав він. — Ми вистоїмо, будь-якою ціною».

Єльцин тримався спокійно, але очі виказували, що він стурбований і стривожений. З усіх джерел надходила інформація, що ДКНС налаштований штурмувати Білий дім цієї ночі. На цей випадок були розроблені плани евакуації Єльцина. І все ж таки його присутність зміцнювала загальний бойовий дух.

Єльцин і Руцькой зв’язалися з керівниками заколоту. Руцькой зателефонував Язову, Янаєву та Пуго і спитав про їхні наміри. Кожен із них наполягав на тому, що ніхто не збирається штурмувати будівлю парламенту і вони хочуть лише врятувати країну від краху.

Руцькой зателефонував також Крючкову, але той не відповів на дзвінок. Перфільєв скористався урядовим телефоном і поговорив з одним знайомим генералом, попередивши його, що в будівлі перебувають триста озброєних людей. Генерал, схоже, був здивований цією інформацією, й у Перфільєва склалося враження, що в армії є люди, які не бажають кровопролиття.

Час спливав, і поступово ставало очевидно, що воєначальники вагаються, тож учасники оборони Білого дому зрозуміли, що мають зробити все можливе, щоби посилити їхню непевність. Кожен, хто мав знайомих у Міноборони, КДБ чи МВС, постійно їм телефонував. У всіх таких розмовах йшлося про одне: армію не можна втягувати в політику, проблему треба розв’язувати законним шляхом, згідно з Конституцією.

Микола Столяров, полковник, який раніше очолював ревізійну комісію російської Комуністичної партії, поспілкувався телефоном із Язовим, Пуго, Янаєвим і Анатолієм Лук’яновим — головою Верховної Ради. Він наполягав, щоби вони відвели війська назад. Ті відповіли, що не збиралися застосовувати військову силу, а прагнули лише запобігти заворушенням.

Упродовж усього дня напруга зростала, але водночас для блокування діяльності Білого дому нічого не робили. Телефони продовжували працювати, не було жодних спроб припинити постачання води чи електроенергії. Руцькой був спантеличений поведінкою керівників заколоту. Після однієї розмови з Янаєвим він сказав: «Він весь час виправдовується. Каже, що не хоче жертв, а лише покращення економіки».

Проте згодом стали з’являтися ознаки того, що путчисти готуються до воєнних дій. Один із полковників КДБ перейшов на бік Білого дому й показав план штурму будівлі бійцями спецпідрозділу. Бронетехніка, яка до того пересувалася туди-сюди, немовби безсистемно, тепер почала займати позиції, розташувавшись широким колом навкруги будівлі, а захисники Білого дому стали помічати снайперів на дахах навколишніх будинків.

На нараді оборонців Перфільєв та інші радники Руцького намагалися вирішити, як найкраще захиститися від штурму. Перфільєв запропонував влаштувати довкола Білого дому 50-метровий кордон, щоби кожен, хто перетинатиме цю зону, був вразливий для нападу. Із цією ідеєю погодились і по радіо Білого дому закликали людей відсунутися від будівлі, залишивши вільною 50-метрову зону.

О 23-й годині Білий дім нагадував зону воєнних дій. Фасад будівлі освітлювали прожектори, дощ періщив косими струменями, скрізь палали багаття.

Незважаючи на комендантську годину, народ хвилями прибував сюди зі станції метро «Барикадна». Білий дім був оточений потрійним кільцем оборонців, що стояли лікоть до ліктя, — навіть журналістам було нелегко потрапити до входу в будівлю. Хмари висіли низько, до них було не більше двохсот метрів — погана погода для нападу з повітря. І все ж таки червоні сигнальні вогні на даху, які в цій ситуації могли стати маяками для гелікоптерів, вирішили розбити, і їхні друзки полетіли вниз, у натовп. На даху було встановлено кулемети.

Страх у натовпі чергувався з надією, люди хапалися за будь-які уривки інформації, хоч би якою сумнівною вона була. Постійно надходили звістки про рух бронетехніки в напрямку Білого дому. Водночас поширювалися чутки, нібито Язов і Крючков склали свої повноваження, а у Павлова стався серцевий напад.

Проте за межами території, безпосередньо прилеглої до Білого дому, тривало звичайне життя. Коли Валентина Лінікова, російський депутат, зайшла до готелю «Росія», то була приголомшена побаченим у готельному ресторані: лунала музика, люди танцювали й розважалися. Друг запропонував купити для неї троянди. «Чи ти при своєму розумі? — сказала вона йому. — Я стою на барикадах, а ти пропонуєш купити мені квіти».

Час спливав, і напруга довкола Білого дому продовжувала зростати.

Єльцина, який став би першою мішенню будь-якої атаки, доправили до бомбосховища в підвалі будівлі.

Один із охоронців зазирнув до тролейбуса, в якому працювала Емма Брук, і сказав, що волонтерам треба йти звідси.

«Ми робимо канапки», — сказала одна із жінок.

«Які ще канапки? — гримнув той. — Ми чекаємо на штурм!»

Емма приєдналася до натовпу. Попередження, які транслювало радіо Білого дому, ставали дедалі наполегливішими та зловіснішими. Емма дивилася на людей довкола себе й думала про те, що з ними усіма станеться. Незнайомі люди пропонували їй сигарети, їжу або склянку чаю, який кип’ятили на вогнищі. Люди посміхалися й намагалися підбадьорити одне одного, й це почуття братерства змусило Емму забути про такі речі, як дефіцит продуктів або грубощі в чергах.

З Білого дому вийшли депутати з автоматами й стали ходити перед ланцюгом оборони, розмовляючи з людьми й підбадьорюючи їх. По радіо лунав голос Руцького: «Якщо танки сунутимуться на вас, відступайте і не кричіть. Не провокуйте їх, не вдавайтеся до якихось активних дій проти них. Цей опір — не збройний, цей опір — духовний. Тому тим, хто має при собі залізні прути, треба їх викинути. Ви захищаєте нас своєю присутністю».

Потім радіо Білого дому повідомило що інформацію, нібито штурм має відбутися після півночі, але щодо цього з’явилися нові прогнози. І тоді Руцькой попросив жінок і дітей залишити площу. «Друзі, — сказав він, — якщо трапиться щось трагічне, не впадайте у відчай. Життя на цьому не зупиниться. Життя продовжується, і ви продовжите боротьбу».

Коли Емма почула ці слова, в неї захололо серце. Вона подивилася на юнаків, що стояли біля неї, і уявила, як на них наїжджатимуть танки, давитимуть їх чи розстрілюватимуть. Їй хотілося захистити їх, але вона була так само безпорадною, як і вони. У натовпі виник якийсь рух — це жінки залишали площу. Емма на мить замислилася, чи не піти і їй, але видовище цих молодих хлопців змусило її залишитися. Вона знала, що нічим не зможе їх захистити, але дивлячись, як вони стоять під дощем, відчувала, що їм властива певна духовна сила: вони готові битися за своє майбутнє й майбутнє своїх дітей.

Емма дивилася на прапор Російської Федерації, який майорів над парламентською будівлею, й усвідомлювала, що доля російського народу в цю мить висить на волосині.

Площа тепер була вщерть забита людьми, натовп сягав щойно зведених барикад, які блокували доступ до Білого дому збоку розташованого позаду парку ім. Павлика Морозова. Емма не вірила, що барикади зупинять танки, натомість була впевнена, що в разі газової атаки чи загальної паніки вони не дадуть людям змоги вибратися з площі.

Поки вона стояла разом із іншими в очікуванні, радіо Білого дому безперервно передавало останні новини. О 00:20 група танків почала рух від Таганської площі в напрямку Білого дому. О 00:45 БТРи рознесли барикади біля метро «Барикадна». У районі Теплого Стану було чутно постріли. Ленінградським проспектом до центру міста рухалося десять танків. Раптом натовп сполохали звуки стрілянини, що чулися з боку Садового кільця. З гучномовців пролунало оголошення: «Всім, хто знає таджицьку, узбецьку чи кавказькі мови, вийти з ланцюга й іти до Садового кільця». На цей заклик відгукнулося багато ветеранів-афганців — залишивши очеплення, вони побігли в указаному напрямку, щоби допомогти у спілкуванні з неросійськомов-ними солдатами з південних республік.

З різних місць було чутно залпи, а в небо запускали сигнальні ракети.

О 2:30 Белла Куркова оголосила по радіо: «Брати та сестри, ми чекаємо на штурм впродовж найближчих десяти хвилин». Оборонці почали вимикати світло в будівлі Білого дому, й уся вона занурилася в темряву.

Бурбуліс звернувся до всіх, хто перебував у будівлі чи поблизу неї. Він сказав, що треба дати дорогу танкам — це продиктовано не страхом, а бажанням уникнути безглуздих жертв. За кілька хвилин радіо Білого дому припинило мовлення, й до непевності ситуації додалася ще й відсутність інформації. Вночі продовжували лунати далекі постріли.

За квартал звідси, на Садовому кільці, біля в’їзду до тунелю під Калінінським проспектом утворилося велике скупчення народу. Там було споруджено барикаду з бетонних блоків, а з іншого кінця тунелю виїзд блокували кілька тролейбусів, поставлених впритул один до одного.

Близько 2:15 збоку посольства США до тунелю почала рухатися колона легких танків і одна бронемашина. Коли вони наблизилися, люди стали стрибати вниз, у тунель, утворюючи живий ланцюг перед першою з бетонних барикад. Солдати почали стріляти в повітря. Натовп розступився, і танки прорвалися через загорожу й попрямували до тролейбусів, що блокували тунель з іншого кінця.

Перший танк колони проторував собі шлях через ряд тролейбусів, але після цього народ ринув до тунелю й почав штовхати тролейбуси назад, щоби закрити створену прогалину. Люди кричали солдатам: «Що ви робите? Ви маєте бути на нашому боці!»

Коли загорожу із тролейбусів було відновлено, а всі танки заїхали в тунель, люди стали підтягати бетонні блоки до в’їзду, відрізавши в такий спосіб військовим машинам шлях до втечі.

Хвилини спливали, напруга зростала. Поки танки чекали, хтось із натовпу накинув брезент на БТР, позбавивши солдатів можливості щось бачити. Тим довелося вилізти з машини, щоби прибрати брезент, але коли БТР знову почав рухатися, Дмитро Усов, ветеран Афганської війни, забрався на нього ззаду й відчинив один із люків, щоби спробувати поговорити з екіпажем. Солдати відкрили вогонь і вбили Усова. Він упав назад, але його нога застрягла в люку, а голова та руки тяглися по асфальту, залишаючи кривавий слід під дощем.

Коли БТР став штовхати тіло Усова назад і вперед, у тунелі здійнявся неймовірний ґвалт. Люди кричали: «Вбивці! Мерзотники!» — й проклинали солдатів. Ніхто не знав, живий Усов чи мертвий. У загальній паніці один молодий чоловік спробував забрати тіло і був поранений у плече. Підбігли на допомогу ще двоє хлопців, і першого з них, а потім і другого розчавили колеса бронемашини. Тунель продовжував заповнюватися людьми, аж поки БТР не зупинився й не дав витягти тіло. Після цього він спробував прорватися крізь барикаду, але тут хтось кинув пляшку з «коктейлем Молотова», яка розірвалася поруч. За нею полетіла друга. БТР усе намагався прорватися. Кинули третю пляшку, але теж не влучили в машину. Потім полетіли ще чотири «коктейлі», і БТР почав горіти. Солдати вистрибнули з нього і стали стріляти, внаслідок чого ще одну людину було поранено. Після цього вони кинули палаючий БТР і побігли ховатися до інших машин. Люди, побоюючись вибуху, стали заливати БТР водою. Жертв забрали «швидкі допомоги» та міліцейські машини.

Солдати стояли з автоматами напоготові, щоби стримати натовп. Вони боялися, що їх лінчуватимуть. До тунелю зайшли кілька російських депутатів, вони заспокоїли народ і домовилися про відхід бронетехніки за умови, що вона поїде геть від Білого дому.

Поки Перфільєв ходив по кабінетах канцелярії віце-президента на четвертому поверсі, захисники неперервно отримували інформацію про рух бронетехніки вбік Білого дому. Язов делегував деякі зі своїх повноважень генералові Михайлу Моїсеєву, начальнику Генштабу. Перфільєв попросив одного близького друга зателефонувати помічникові Моїсеєва й спитати, чи можна подзвонити генералові. Відповідь була позитивною, і Перфільєв пішов до Руцького й сказав йому, що той може зв’язатися з Моїсеєвим. Проте Руцькой махнув рукою: «Немає сенсу, він не розмовлятиме зі мною».

Однак на подив усіх присутніх Моїсеєв сам зателефонував Руцькому. Генерал намагався заспокоїти його — мовляв, війська, що пересуваються в Москві й довкола неї, не захоплюватимуть Білого дому. Руцькой відповів, що в разі штурму буде криваве побоїще, але він, зі свого боку, зробить усе можливе, щоб уникнути битви.

До кабінету Руцького зайшов Столяров, і Руцькой із Перфільєвим чекали, поки він зателефонує Янаєву. На цей час було вже чутно гуркіт танків на проспекті Калініна, а також перші постріли. Надходили також повідомлення про висадження повітряно-десантних військ на аеродромі в Кубінці під Москвою, а ще про рух Кантемирівської дивізії Кутузовським проспектом в напрямку парламенту.

«Ви маєте зупинити рух військ», — сказав Столяров Янаєву.

«Немає ніякого руху військ», — відповів той.

Потім Перфільєв спробував зателефонувати до КДБ. Крючков не відповідав, його заступник — теж.

О другій годині ночі повідомлення стали такими загрозливими, що Перфільєв спробував ще раз поговорити з Моїсеєвим. Слухавку взяв помічник, який сказав, що начальник Генштабу відпочиває в себе на дачі. Перфільєв спитав про тамтешній номер телефону. «Мені наказано не турбувати Моїсеєва й нікому не давати його телефонний номер», — відповів помічник. Але все ж таки потім назвав цей номер, і Столяров почав телефонувати Моїсеєву.

«Скажи йому, що танки вже підійшли, — сказав Столярову Перфільєв. — Хай послухає, що відбувається». І, максимально розтягнувши телефонного шнура, поставив телефон біля вікна. Вікно було трохи прочинене, і з вулиці було чутно гамір, крики та постріли.

«Ви чуєте, що вони вже вбивають людей? — сказав Столяров. — Негайно зупиніть танки».

Моїсеєв сказав: «Гаразд». І поклав слухавку.

Настала виснажлива пауза. Оборонці почали спускати жалюзі й вимикати світло по всій будівлі. Руцькой віддав наказ охоронцям відкривати вогонь без попередження, якщо до будівлі зайдуть співробітники КДБ в цивільному. Було повідомлення від Ради оборони, що 103-я повітряно-десантна дивізія КДБ почала рухатися проспектом Калініна вбік Білого дому, а три гелікоптери готуються до висадки парашутистів.

Перфільєв попросив у Руцького зброю. Той посміхнувся.

«Твоя головна зброя — це голова та ручка», — сказав він.

Потім Перфільєв пішов, а Руцькой увімкнув настільну лампу й поставив її на підлогу. Після цього сів за стіл і з автоматичним пістолетом у руці та звичайним — на столі став чекати на штурм.

Перфільєв тим часом ішов темними коридорами. Він помітив, що в житлових будинках уздовж ріки досі було незвично багато освітлених вікон.

Перед входом до крила, в якому розташовувалася канцелярія віце-президента, спали виснажені оборонці. Вони спали сидячи, схилившись над своїми автоматами, які тримали в руках. Перфільєв пройшов повз них і подумав, що за кілька хвилин може початися штурм, і за перших пострілів він їх розбудить. Ніхто із цивільних помічників Руцького не спав.

Перфільєв пішов до свого кабінету й зателефонував тещі. «У нас за двадцять хвилин буде штурм, — сказав він їй. — Навряд чи виживуть усі. У будь-якому разі подбайте про мою сім’ю».

Внизу, на площі, була мертва тиша. Близько 2:40 радіо Білого дому припинило мовлення і впродовж наступних 20 хвилин мовчало. Невдовзі з будівлі вийшов Едуард Шеварднадзе, колишній міністр закордонних справ, помахав народові й потис руки тим, хто був ближче до входу. Трохи пізніше вийшов отець Гліб Якунін, член російського парламенту, і сказав захисникам: «Бог із нами».

О третій годині ночі Емма вступила в розмову з двома літніми чоловіками. «Це не кінець, — сказала вона, — поведінка цих фашистів непередбачувана. Вони не мали запасного варіанта, тож можуть утратити все».

«Вони вже втратили, — сказав один із чоловіків. — їм забракло рішучості для негайного штурму будівлі. А тепер вже запізно. Але найголовніше те, що ми тут і стоїмо за справедливу справу».

У раді оборони увагу було зосереджено на діях двох підрозділів: оперативної групи в готелі «Мир», розташованого через дорогу від Білого дому, та спецбригади КДБ, що базувалася у віддаленому районі Теплому Стані.

Геннадій Янкович, який відповідав за збір розвідданих, усвідомлював, що, зважаючи на явний провал із підтримкою заколоту з боку керівників армії, єдиною надією путчистів залишаються спеціальні підрозділи КДБ, які все ще вважалися лояльними до них. Бригади КДБ, розташованої в Теплому Стані, було більш ніж достатньо, щоби покласти край опору в Білому домі. До її складу входили фахівці з рукопашного бою, оснащені бронежилетами, гранатами зі сльозогінним газом та іншими спецзасобами. На цій бригаді увагу ради зосередив дзвінок до Білого дому від двох її вояків з повідомленням про те, що бригада отримала наказ почати штурм будівлі близько третьої години ночі.

Після отримання цієї інформації групу депутатів відрядили до Теплого Стану, щоби вони поговорили з вояками бригади й спробували переагітувати їх. На подив депутатів, командири надали їм безперешкодний доступ до всіх солдатів, і вони розповіли їм, що цей переворот антиконституційний і спрямований проти народу, а народ має право захищати обраних ним представників.

Рада оборони не мала можливості оцінити успішність впливу депутатів на членів бригади.

Незадовго до запланованого штурму ця бригада залишила місце свого базування й почала рухатися в напрямку Білого дому. Однак, прибувши на Профсоюзну вулицю, що на південному заході Москви, бригада зупинилася. Впродовж більш ніж години Янкович не мав інформації. Нарешті о 4:30, коли над Москвою вже почало розвиднятися, він отримав телефонний дзвінок від приятелів когось із членів бригади КДБ: бригада не збирається штурмувати Білий дім, люди відмовляються виконувати цей наказ. Янкович зрозумів, що тепер заколотникам немає на кого спиратись, і вперше зітхнув із полегшенням.

Приблизно в той самий час Емма Брук залишила площу перед Білим домом і пішла Дев’ятинським провулком, повз нову будівлю американського посольства. Один із перехожих сказав їй, що місцева радіостанція «Ехо Москви», яка ретранслювала передачі радіо Білого дому, відновила своє мовлення.

Емма пройшла повз ряди американських автівок, залишених посеред вулиці як бар’єр проти танків, потім повернула на Садове кільце й пішла в напрямку площі Повстання. Розвиднялося, й Емма побачила, що день знову буде хмарним. Вдалині, на площі, виднілося скупчення темних танків. Раптом до неї наблизився якийсь чоловік і став кричати: «Йдіть звідси! Це не гра — це війна, це кров. Ви тут загинете!»

Емма злякалася, проте, озирнувшись довкола, не побачила ознак небезпеки. Потім помітила, що танки на площі Повстання ввімкнули фари й почали рухатися від Білого дому в напрямку площі Маяковського.

Спостерігаючи, як танки їдуть геть, Емма відчула неймовірне полегшення. Додому вона прийшла о п’ятій годині ранку й сказала своїй дванадцятирічній пасербиці: «Думаю, це кінець».

Коли Олена Райська потрапила на місце стрілянини на Садовому кільці, там стояв жахливий галас. Люди бігли до тунелю в майже істеричному стані. Солдати розмахували автоматами, щоби стримати натовп, а кілька депутатів кричали в мегафони: «Не стріляйте, не стріляйте!» Оскільки демонстранти були готові жбурляти в солдатів каміння, а солдати налаштовані знову стріляти в натовп, депутати стали кричати, що приберуть барикади, щоби БТРи могли виїхати.

За кілька секунд десятки людей почали відтягувати бетонні загорожі, а бронемашинам дали російські прапори, щоб їх більше не чіпали. Коли вони поїхали, Олена пішла до Білого дому, який тепер був оточений барикадами. Тут панувала атмосфера контрольованої паніки — люди повторювали звістки про те, що до Білого дому прямує Вітебська дивізія КДБ, відома як «головорізи». Їй знадобилося би дуже мало часу, щоби захопити будівлю.

Раптом по радіо Білого дому пролунав голос Белли Куркової. «Штурм починається, — сказала вона. — Сюди прямує величезна кількість танків».

За цим оголошенням настала тиша, а потім — звуки стрілянини в районі американського посольства. Олена була впевнена, що штурм розпочався.

Потім сталося щось моторошне. Група людей слухала «Ехо Москви», але ця зазвичай надійна радіостанція почала передавати якусь брехню: що ешелони танків атакували Білий дім, що будівля захоплена й багато людей вбито. Олена миттю зрозуміла, що чує не «Ехо Москви», а його імітацію, зроблену КДБ, включно з копіюванням голосів дикторів.

Приблизно за годину справжнє «Ехо Москви» повернулося до ефіру й оголосило, що Таманську та Кантемирівську дивізії відведено з Москви. Олені вперше здалося, що небезпека відступає.

О шостій ранку Олена поїхала додому. В таксі вона опинилася з літнім чоловіком, який теж залишав цей район.

«Чи є в нас шанс на перемогу?» — спитала вона його.

«Гадаю, є», — відповів старий.

«А я гадаю, що ні», — сказав таксист.

Олена повернулася додому, все ще не знаючи точно, що відбувається. Проте об 11-й годині, коли «Ехо Москви» почало передавати засідання російського парламенту, вона зрозуміла, що все позаду.

Вранці 21 серпня Сергій Латишев все ще не вірив, що криза минула. Йшов проливний дощ, але натовп перед Білим домом був ще більший, аніж уночі. Деякі багаття горіли, деякі згасли, а люди весь час обговорювали стрілянину на Садовому кільці: скільки людей там загинуло? Скільки поранених? Як це сталося?

Ветерани-афганці, що стояли в охороні будівлі, були виснажені після довгої ночі, але поки не наважувалися повірити в остаточний успіх. Сергій намагався проаналізувати ситуацію й дійшов висновку, що путчисти злякалися міжнародної реакції на розгін натовпу. Але з кожною годиною їхня нерішучість наближала їх до катастрофи.

Першою ознакою того, що криза справді минула, стало відкриття засідання російського парламенту. Сергій все ще стояв на варті біля 20-го під’їзду, коли радіо Білого дому почало транслювати сесію, і, щоб краще чути, він залишив свій пост і підійшов поближче до гучномовців. Перш за все депутати скасували всі рішення ДКНС. Хасбулатов виступив із промовою, і деякі депутати звинувачували його в неправильному формулюванні фрази про незаконність цього комітету, а інші питали, яке це має значення.

Стоячи під дощем і слухаючи, Сергій подумав, що в залі, який він зараз охороняє разом із товаришами-ветеранами, відбувається щось дотепне і водночас зворушливе. Це наш законний парламент, думав він. Якби ми мали такий парламент десять років тому, то війни в Афганістані, можливо, ніколи не сталося б.

Усередині дня Хасбулатов оголосив, що літак із членами російського уряду, в тому числі Руцьким, перебуває на шляху до Криму, де вони мають зустрітися з Горбачовим. Він попросив охоронців залишитися на своїх постах до наступного ранку, щоби протистояти можливим провокаціям. Сергій з іншими ветеранами вирішили залишитися. Впродовж усього дня надходили дедалі кращі новини. Останні армійські підрозділи залишили Москву, й була інформація, що керівники заколоту заарештовані. О 17-й годині в продаж надійшов вечірній випуск газети «Известия» з величезним заголовком: «Реакція зазнала поразки».

Зрештою сесію парламенту почали транслювати по російському телебаченню, яке відновило своє мовлення.

Це остаточно переконало Сергія в тому, що небезпека минула. За дебатами в парламенті спостерігала вся країна. Тепер він міг іти додому.