Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

13 УКРАЇНА

Слабке світло проникало крізь скляний купол зали Верховної Ради України, коли Леонід Кравчук зайняв своє місце в кріслі спікера на узвишші, а депутати, все ще вражені подіями останніх шести днів, заповнили рівні ряди крісел у залі. За три дні до того завершився заколот, спрямований на збереження Радянського Союзу, і тепер питання про незалежність України було ще непевне. Ніхто не вірив, що комуністи, які становили парламентську більшість, голосуватимуть за незалежність. Проте робітники найбільших підприємств Києва були налаштовані захопити парламент у разі відмови комуністів.

О 10-й годині ранку Кравчук оголосив засідання відкритим, і два депутати — Ігор Юхновський і Дмитро Павличко — зажадали від нього пояснень, чому він не закликав людей вийти на вулиці під час заколоту.

Кравчук здавався спокійним і впевненим у собі. Він сказав, що його метою було запобігти введенню надзвичайного стану в Україні, що він свідомо не закликав до демонстрацій, щоби не дати владі приводу для репресій. «Під моїм командуванням не було війська, а українського КДБ немає, — сказав він. — Суверенітет має на щось спиратися. Але якби путчисти кинули танки на вулиці Києва, моя реакція була б іншою».

Коли Кравчук завершив, депутати демократичного спрямування заявили, що він продемонстрував боягузтво і має бути позбавлений права на головування. Однак Кравчук залишився незворушним. «Я був змушений маневрувати, — відповів він, — заради збереження спокою».

Потім виступав Станіслав Гуренко, перший секретар ЦК КПУ. Перед тим лідери опозиції у Львові здійснили наскок на міськком партії та виявили там примірники вказівок Гуренка місцевим парторганізаціям, щоби ті виконували накази заколотників. Однак Гуренко обрав зарозумілий і сухий тон. Він сказав, що партія не брала участі в заколоті й надалі залишатиметься керівною силою суспільства.

Виступ Гуренка викликав обурення в залі. Депутати почали вигукувати: «Ганьба!» — і десятки з них побігли до трибуни з криками: «Тебе заарештувати треба!» Гуренко намагався говорити далі, але його заглушили, безлад у залі зростав, депутати від комуністів і опозиції почали кричати один на одного, і здавалося, що ось-ось спалахне бійка.

Врешті київська депутатка Лариса Скорик, яку українці Америки та Канади прозвали «пітбулем опозиції», протиснулася крізь юрбу депутатів, що оточили трибуну, піднялася на неї та просто відштовхнула Гуренка: «Він не має права говорити. Його треба заарештувати». Побачивши, що завершити промову не вдасться, Гуренко зійшов з трибуни та залишив залу. Кравчук оголосив перерву, і залу спорожніла.

У цей час на площі перед парламентом зібралося 10 тисяч демонстрантів із сотнями жовто-блакитних прапорів і транспарантами «Ми не вівці» та «Прощавай, СРСР!» В’ячеслав Чорновіл, депутат Ради і колишній політв’язень, вийшов поговорити з народом. «Ми стоятимемо на своєму там, — сказав він, — а ви стійте на своєму тут».

Після перерви почали виступати націонал-демократи. Лунали заклики до створення української армії та звинувачення партії у вбивчому голодоморі 1930-х років та ядерній катастрофі в Чорнобилі. Депутат від Києва Володимир Яворівський сказав, що вся історія України була довготривалою боротьбою за незалежність. «Наші онуки не пробачать нам, якщо ми згаємо цей шанс», — заявив він. Багато хто з комуністів сидів, повісивши голову і не піднімаючи погляду від підлоги. Нарешті Юхновський закликав почати голосування за незалежність, і Кравчук оголосив ще одну перерву.

Комуністи зібралися в кінозалі, розташованому в підвалі Ради. Вони були геть розгублені. Напередодні російський парламент призупинив діяльність російської комуністичної партії, і більшість українських комуністів вважали, що їм нічого не залишається, як дистанціюватися не тільки від заколоту, а і від подій у Росії. Проте висловлена ідея — взяти на себе ініціативу з розпуску СРСР — здалася більшості фантастичною. Один із депутатів сказав: «Я не розумію, навіщо нам незалежність. Ми ж не зробили нічого поганого».

Однак невдовзі дискусія зосередилася довкола критичного питання: чи зможуть комуністи втримати владу в незалежній Україні. Дехто з депутатів-комуністів уважав: якщо в Москві за головного буде Єльцин, незалежність — це спосіб урятувати панування комуністів в Україні, можливо, під іншою назвою. Водночас усі розуміли, що комуністи ризикують утратити все, якщо опиратимуться, і парламент буде розпущений силоміць. Гуренко підсумував: «Якщо не проголосуємо за незалежність, горе нам».

О 16-й годині комуністи почали перемовини. Їхній лідер Олександр Мороз повідомив опозицію, що голосування за незалежність без референдуму він вважає проблематичним. Тоді дуже швидко Павличко, Юхновський та Яворівський написали й передали Морозу текст Акта проголошення незалежності з пунктом, який передбачав проведення референдуму.

О 17-й годині на закритій нараді почалося обговорення декларації. Депутати-комуністи не могли всидіти на місці. Вони підводилися, намагалися заспокоїтися, ходили туди й сюди. Нарешті, текст Акта було поставлено на голосування, і комуністи підняттям рук підтримали його. З підземної конференц-зали вони виходили, ще не оговтавшись від того, що зробили, але переконували самих себе, що це був для них єдиний спосіб зберегти свою владу в Україні.

О 17:55 напружена тиша заповнила залу Верховної Ради, коли депутати зайняли свої місця і приготувалися голосувати за Акт проголошення незалежності. Кравчук оголосив, що надає слово Левку Лук’яненку, ще одному колишньому політв’язню, який провів 23 роки в радянських таборах.

Лук’яненко зайняв місце голови замість Кравчука і закликав залу проголосувати за проголошення України «незалежною демократичною державою».

Коли депутати вставили свої картки в пристрої для голосування на столах, всі погляди звернулися до електронного табло на стіні зали в очікуванні історичного вердикту. І раптом там висвітився результат: 346 — «за», 1 — «проти», 3 — «утрималися». Зала вибухнула шквалом оплесків.

Націонал-демократи вважали, що досягли своєї мети — незалежності України, а комуністи — що уникли катастрофи й зможуть зберегти свої позиції у новій Україні.

О 21-й годині Кравчук, на прохання Чорновола, погодився впустити до парламенту народ. Двері відчинились, і до зали ринули люди з величезним блакитно-жовтим українським прапором. Коли його розгорнули над столом президії, націонал-демократи заспівали «Ой у лузі червона калина...» — неофіційний гімн України, а також національний гімн «Ще не вмерла України...» Лук’яненко безуспішно закликав до порядку. Хвилин за десять зала нарешті заспокоїлася, і Лук’яненко сказав: «Те, за що билися й страждали багато поколінь, здійснилося. Ми нарешті маємо те, що для інших націй давно було зрозумілим, — власну державу».

Ця сцена в українському парламенті позначила завершення процесу, який тривав понад п’ять років. Коли Горбачов і його колеги ініціювали політику гласності, вони навряд чи усвідомлювали, що зрештою це приведе до відокремлення України. Проте з настанням гласності вектор української історії змінився. Гласність розірвала зачароване коло марксистської ідеології «інтернаціоналізму» й, ознайомивши українців із подробицями русифікації та штучного голодомору в Україні в 1930-х роках, допомогла також показати російсько-українські стосунки в іншому світлі. Вперше українці стали дивитися на свою країну не як на «братську республіку», а як на жертву пригноблення, і націоналізм почав відроджуватися.

Наслідком цієї переоцінки стало прагнення України до незалежності. Західна Україна, анексована Радянським Союзом на початку Другої світової війни й негайно піддана масовому терору, завжди була рішуче налаштована позбутися радянського панування. Однак у решті областей України це розвивалося поступово, мірою того, як дедалі більше людей, дезорієнтованих під впливом нової інформації крахом універсальної марксистсько-ленінської теорії, що раніше визначала їхнє життя, переживали кризу свідомості й починали інакше дивитися на колись знайомий світ.

Першою значущою подією на цьому шляху України до незалежності був установчий з’їзд Народного Руху України за перебудову (НРУ) — першої політичної опозиції України. Він відбувся в Києві у вересні 1989 року.

У 1987 році в Україні почали створюватися перші незалежні громадські об’єднання, в тому числі екологічні, на кшталт «зелених», і Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, метою якого був захист рідної мови. І все ж таки атмосфера в Україні, особливо порівняно з Прибалтикою, була репресивною. Незгодних заарештовували або звільняли з роботи, газети «самвидаву» конфісковували. У грудні 1988 року у Львові міліція із собаками напала на натовп демонстрантів.

Однак у березні 1989-го в Києві група письменників, під впливом поширення національних рухів у Прибалтиці, оголосила про утворення Руху. Спочатку ця група намагалася наголошувати на своїй відданості комунізму. Її програма, опублікована в газеті «Літературна Україна», закликала до демократизації та культурної автономії, але в ній ішлося також про «керівну роль» партії та «вдосконалення соціалізму». І все ж таки члени Товариства ім. Шевченка стали поширювати на підприємствах петиції з вимогою дозволити існування цієї організації. За кілька тижнів вони зібрали сотні тисяч підписів на підтримку Руху, здебільшого в Західній Україні.

Ідея Руху здобула підтримку і в Києві, а потребу в такій організації обговорювали на українському телебаченні. На момент відкриття установчого з’їзду 8 вересня 1989 року нова організація була вже в центрі уваги всієї України.

Цей з’їзд зібрав півтори тисячі учасників, його дивилися по телебаченню по усій Україні. Промовці розповідали про штучний голод 1933 року, про русифікацію, несправедливості в соціальній системі та наслідки вибуху в Чорнобилі для довкілля України з відвертістю, нечуваною для офіційно санкціонованого публічного форуму. Хоча промовці намагалися створити враження, нібито вони пропонують реформи, а отже, зацікавлені в збереженні комуністичної системи, насправді це був прихований заколот. Наприкінці першого дня роботи з’їзду представник Народного фронту Латвії підвівся і сказав: «Ми всі йдемо в одному напрямку — в напрямку повалення комуністичної диктатури та створення багатопартійної системи». Зала вибухнула оплесками.

Дивлячись на делегатів, що зібралися на з’їзд Народного руху до актової зали Київського політехнічного інституту, Мирослав Попович, голова Київського відділення Руху, відчував себе свідком загальнонаціональних зборів України. Ще ніколи йому не доводилося бути учасником заходу, де стільки різних людей — козаки, православні священики, шахтарі, кримські татари, партійні чиновники — висловлювались би так вільно.

Увесь день учасники з’їзду обговорювали стан довкілля України, вибори до Верховної Ради, питання державної мови в Україні, національної символіки та етнічних відносин, включно з антисемітизмом (який було засуджено), а після цього перейшли до проблеми політичного контролю в республіці. Лук’яненко сказав: «Наша історія — це історія окупацій, але найбільше ми постраждали від росіян. Тому нашою метою має бути вихід із СРСР». Інший делегат, Сергій Конєв, закликав «покласти край царюванню політичних динозаврів». Він сказав, що Володимира Щербицького, лідера комуністів України, треба віддати під суд за ядерну катастрофу в Чорнобилі: «Не може бути мови про реформи в Україні, поки злочинці, відповідальні за Чорнобиль, залишаються при владі».

Спостерігаючи за з’їздом зі свого місця на сцені, де розташовувалися члени проводу НРУ, Мирослав Попович упевнився, що національне відродження розпочалося.

Впродовж багатьох років він працював в Інституті філософії в Києві, писав праці з філософії науки та математичної логіки. Одна із його книжок називалася «Логіка і наукове пізнання», це було роз’яснення наукового логічного мислення для широкого загалу. Рукопис книжки не містив жодної цитати з творів Маркса чи Леніна; коли була готова перша коректура, Поповичу стали погрожувати звільненням за «політичну короткозорість» і примусили додати цитати. Згодом він організував наукову конференцію і був звинувачений представником ЦК у «грубих методологічних помилках». Як з’ясувалося, Попович не вмістив на початку брошури з матеріалами конференції якоїсь цитати із доповіді Брежнєва. Навіть після того, як Горбачов заговорив про потребу в змінах і почав вживати терміни «гласність» і «перебудова», Поповичу здавалося, що Щербицький опирається реформам в Україні. Тоді як центральні радянські газети ставали вільніші й відвертіші, в Україні не відбувалось ані лібералізації преси, ні якихось змін у вищому керівництві.

Однак після катастрофи 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС ситуація стала змінюватися.

Увечері 27 квітня Попович зустрів у вестибюлі інституту співробітницю, яка виглядала наляканою і захеканою. «Ви чули новини? — спитала вона. — На Чорнобильській АЕС сталася аварія».

«Ви знаєте, що саме трапилося?» — спитав Мирослав Попович.

«Не знаю, але чула — щось серйозне».

Попович поїхав додому й спробував щось дізнатися з повідомлень західних радіостанцій, яких тоді глушили. Він знав, що в разі катастрофи радянське радіо про неї не повідомить. Але навіть на «Німецькій хвилі» він нічого не почув.

Однак наступного дня Києвом стали ширитися чутки, а 29 квітня «Бі-Бі-Сі» передало перші подробиці вибуху і витоку радіації та порекомендувало жителям Києва зачиняти вікна, мити підлогу та не виходити на вулицю.

У місті запанувало збентеження та безлад. Із радянських джерел інформації не надходило жодних підтверджень того, що киянам є чого боятися, але ходили чутки про масову евакуацію людей з території довкола атомної станції. Іноземні радіостанції, чутні попри глушіння, повідомляли, що через вибух у Чорнобилі стався найбільший в історії ядерної енергетики виток радіації.

Першого травня, чудового сонячного дня, керівництво української компартії провело традиційну першотравневу демонстрацію, і головну вулицю Києва Хрещатик заполонили трудящі із червоними прапорами, українські танцюристи, які кружляли під звуки музики, та діти з паперовими квітами. Ніхто з них не підозрював, що наражається на радіацію, рівень якої в дві тисячі разів перевищує норму.

Проте вже 2 травня Київ охопила паніка. Причиною стали повідомлення західних радіостанцій про те, що комуністичні керівники України вивозять своїх дітей. Наприкінці того дня ледь не всі намагалися вивезти з міста дітей і жінок дітородного віку. Третього травня, коли офіційні засоби інформації все ще мовчали про аварію, Попович проводив на місцевому телебаченні економічну дискусію. Він знав, що відбулася велика катастрофа, але не наважився згадати про неї в ефірі. Після програми Попович проводжав одного московського посадовця, який брав участь у теледискусії, на вокзал, і там вони побачили сотні людей, які брали в облогу кожний потяг, намагаючись посадити своїх родичів до вщерть заповнених вагонів. Налякані, Попович і його гість переходили з перону на перон у пошуках хоч би якого потяга, яким можна було би поїхати з Києва. Врешті-решт за допомогою Поповича посадовцю пізно вночі вдалося втиснутися до московського потяга.

Четвертого травня Попович із донькою та онукою поїхав на вокзал, де тепер панував цілковитий безлад. Квитки втратили свій сенс. На перонах спалахували бійки, коли люди намагалися запхати своїх жінок і дітей у вагони. Купе скоро стали такими забитими, що неможливо було зачинити двері, й кожен потяг, який вирушав із Києва, був схожий на потяг метро в годину пік. Нарешті Поповичу вдалося посадити доньку на потяг до Ленінграда і передати їй онуку через вікно.

У наступні місяці після катастрофи відбувалося поступове розширення гласності, але Попович не сприймав ці зміни всерйоз. Лише в 1989 році він долучився до події, яка мала радикалізувати свідомість українців, — до утворення Руху.

Одного лютневого дня літературний критик В’ячеслав Брюховецький і секретар парторганізації Спілки письменників України Борис Олійник запросили Поповича до Будинку письменників, де попросили допомогти організувати Український народний фронт — на кшталт тих, що вже існували в прибалтійських республіках. Один із друзів Поповича на той час уже писав економічну програму для цієї організації, і Попович погодився приєднатися.

Двадцятого березня Рух провів організаційне засідання в маленькому театрі на вулиці Чкалова, в якому взяли участь 60 осіб — більшість із них були членами партії та відомими, офіційно визнаними письменниками. Організатори зустрічі не зверталися до влади за відповідним дозволом, тож за тодішніми законами вона була нелегальною.

Атмосфера на засіданні була пронаціоналістичною, це спрямування було особливо сильним у середовищі київських письменників. Всі обговорення вели українською мовою, а однією з вимог була заборона батькам обирати мову навчання для своїх дітей. У своїх промовах делегати звинувачували також партійних чиновників у перешкоджанні перебудові й називали Україну «Вандеєю перебудови». Наприкінці засідання поет Іван Драч, який виконував обов’язки головуючого, звернувся до Поповича і несподівано запропонував йому стати головою. Рух орієнтувався — принаймні офіційно — на підтримку Горбачова, а ставлення Поповича до Горбачова змінилося за ті три роки, що минули після Чорнобиля. Якщо раніше він не довіряв йому, як і будь-якому комуністичному керівнику, то тепер вважав, що Горбачов символізує собою прогрес, і якщо населення не захищатиме його, то його можуть усунути. Попович вирішив пристати на пропозицію.

За три дні після першого засідання програму Руху було опубліковано в «Літературній Україні», й на підприємствах і в наукових закладах почали виникати групи підтримки, а пересічні громадяни стали звертатися до провідних членів Руху за захистом у своїх зіткненнях із радянською бюрократією. В усьому цьому Попович побачив початок певної зародкової опозиції.

У квітні члени київської організації Руху порушили питання про скликання установчого з’їзду. Другого квітня керівник ідеологічного відділу КПУ Кравчук відвідав Спілку письменників, де зустрівся з Поповичем та іншими лідерами Руху, але порозуміння досягти не вдалося. Кравчук сказав, що Рух має допомагати партії у поліпшенні долі народу, а представники Руху, зі свого боку, звинуватили партію у тому, що вона дбає лише про свої привілеї.

Після цієї першої зустрічі Попович став зустрічатися з Кравчуком окремо. Він намагався переконати його в доцільності дозволу на проведення з’їзду в Києві, бо з теперішнім керівництвом Руху можливий діалог. Якщо Рух переслідуватимуть, цих керівників можуть змінити інші люди, а з ними домовлятися буде важче.

Зрештою Кравчук запропонував провести телевізійну дискусію — чи справді потрібний Рух у ситуації, коли партія проводить перебудову. Попович погодився. Передачу було анонсовано, і незабаром Поповича завалили описом багатьох реальних випадків із життя, пропонуючи проілюструвати ними абсурдність намагання партії зберегти своє виняткове право на владу. Кількома з них Попович скористався, і Кравчук не спромігся на них відповісти.

Під час другої дискусії Кравчук просто розвів руками й сказав, що не розуміє, навіщо потрібен Рух.

Зазнавши поразки в своїй спробі переконати громадськість у зайвості Руху, партія спробувала зірвати установчий з’їзд за допомогою нескінченних зволікань. Лідери Руху домагалися дозволу скористатися для проведення з’їзду якоюсь великою залою у Києві, але партійні чиновники сказали, що програму Руху погано написано і вони не розуміють, із якою організацією мають справу. У контрольованій комуністами пресі з’являлися статті із твердженнями, що Рух хоче посіяти ненависть до євреїв й росіян і примусити їх віддавати своїх дітей до українських шкіл.

Поки все це тривало, в усій Україні швидко виникали філії Руху, тож стало ясно, що продовження опору призведе до конфронтації, з якою партії в умовах перебудови буде важко впоратися. Тому партійні лідери визнали за краще спробувати асимілювати Рух і дали дозвіл на проведення установчого з’їзду 8 вересня в Києві.

Під час з’їзду Попович відчував певне занепокоєння войовничим тоном деяких промовців. Рух поділився на тих, хто хотів підтримати перебудову, і тих, хто прагнув незалежності. Однак Поповичу здавалося, що, не сформувавшись іще як справжня організація, Рух уже суто емоційно був відданий ідеї незалежності. У залі висіли жовто-блакитні прапори, було ухвалено майже сотню резолюцій, багато з них — про історичні події аж від XVII століття. Колишні політв’язні, об’єднані в Українську Гельсінкську спілку, згадували минулі утиски, що додатково сприяло атмосфері стриманого радикалізму. До того ж делегати знали, що їх дивляться по українському телебаченню, і це теж спонукало їх до емоційних виступів.

Врешті-решт Іван Салій, очільник одного із київських райкомів партії, приголомшив аудиторію закликом до більшої самостійності України й вимогою відставки Щербицького. Цей виступ продемонстрував, що Рух має потенційну підтримку навіть серед деяких партійних діячів. Коли Салія спитали, чи здатна партія працювати разом із Рухом, він відповів: «Ми мусимо».

Заснування Руху дало певний поштовх активності мас в Україні. Після установчого з’їзду почали частіше відбуватися масові демонстрації, кульмінацією яких 21 січня 1990 року стала ще одна важлива подія в просуванні України до незалежності — «Українська хвиля». В цій демонстрації підтримки взяли участь більше 300 тисяч осіб, які утворили живий ланцюг від Києва до Львова.

Центром народної активності швидко став Львів. Більша частина Західної України ніколи не була складовою Російської імперії, а після її приєднання до Радянського Союзу 10 відсотків місцевого населення було заслано в Сибір. Тому національна самосвідомість була тут не менш сильною, ніж у Прибалтиці, й західні українці почали організовуватися проти комуністичного режиму, скориставшись послабленням міліцейського терору.

17 вересня 1989 року Львів став свідком найбільшої демонстрації в своїй історії. Нею було відзначено п’ятдесяту річницю вступу до міста радянських військових частин згідно з Пактом Молотова-Ріббентропа. П’ятнадцять священиків забороненої Греко-католицької церкви відправили службу просто неба для майже 250 тисяч людей, що зібралися на площі перед Пороховою вежею. Після молитви учасники широким потоком, зі свічками та іконами в руках, рушили містом до собору св. Юра, закритого для греко-католиків, і відправили там службу. О 19-й годині демонстранти знову зібралися в середмісті на хвилину мовчання — на вшанування пам’яті жертв радянської окупації. О 21-й годині вони розійшлися по домівках, вимкнули там світло і поставили на підвіконня свічки, перетворивши все місто на мерехтливий меморіал.

Коли починалися перші демонстрації, батьки благали свої дітей не брати в них участі: «Вас розстріляють так само, як ваших братів і сестер». Але, побачивши масову підтримку українського націоналізму, люди позбулися страху.

На День Львова, 1 жовтня 1989 року, тисячі маніфестантів пройшли центром міста слідом за дівчиною в національному вбранні, яка вся була оповита мотузкою — в неї не були зв’язані лише ноги. Поширилися чутки про арешт кількох студентів. Частина натовпу залишила ходу і пішла до управління міліції, де їм було наказано розійтися. Однак багато хто, опинившись у глухому куті, не зміг вийти, й міліція накинулася на демонстрантів, декого з них жорстоко побивши. Майже сорок осіб довелося госпіталізувати. У відповідь лідери місцевого Руху закликали до загального страйку, і 3 жовтня всю роботу в місті, за винятком надзвичайних служб, було припинено. Це була перша демонстрація Рухом своєї політичної сили. Більше міліція Львова не намагалася розганяти демонстрантів.

Наприкінці жовтня активісти Руху, впевнені в підтримці з боку західноукраїнських націоналістів, розробили план символічного єднання громадських активістів Західної України із населенням решти республіки у формі живого ланцюга між Львовом і Києвом.

Неперервний дощ поливав шпилі та фасади львівського середмістя 21 січня 1990 року, коли Михайло Бойчишин, співробітник Інституту конвеєробудування, який став одним із лідерів Руху, завів свою машину й почав повільно просуватися багатолюдними брукованими вулицями. Куди кинь оком, скрізь були юрми людей з українськими прапорами.

Виїхавши зі Старого міста, Бойчишин повернув до одного з нових районів, де теж тягнулися довгі колони демонстрантів, деякі — під проводом греко-католицьких священиків. Нарешті Бойчишин виїхав на автостраду, що вела до Києва, і там побачив видовище, яке остаточно переконало його: прагнення України до незалежності зупинити неможливо. Автострада прорізала безмежні поля солом’яного кольору, що простягалися під сірим вологим небом аж до обрію, і з обох боків дороги — скільки сягало око — стояли, як нескінченний частокіл, демонстранти, взявшись за руки й вимахуючи прапорами на знак підтримки вільної України.

Бойчишин походив із родини, яку, як і більшість родин у Західній Україні, не оминули репресії. Його матір було заслано до Сибіру, а один із дядьків помер у воркутинській шахті. У брежнєвські роки Бойчишин не вирізнявся політичною активністю. Але з початком лібералізації в СРСР він організував на своєму підприємстві філію Товариства української мови ім. Шевченка. Першою офіційною акцією цієї групи стало написання заяв до керівництва заводу лише українською мовою. У березні 1989-го, після оголошення про створення Руху, Бойчишин заходився організовувати на заводі його філію.

Ідея Руху викликала серед робітників велике зацікавлення, бо, на відміну від Товариства ім. Шевченка, зосередженого на питаннях мови, Рух мав у собі потенціал політичної опозиції. Жодної легальної політичної опозиції в Західній Україні не було від часів приєднання цієї території до СРСР у 1939 році, але, попри повоєнний терор і русифікацію, тут завжди жеврів прихований український націоналізм. Коли філія Руху зібралася на конвеєрному заводі, на інших підприємствах теж почали спонтанно виникати такі філії. За лічені місяці Рух став у Західній Україні масовою організацією.

Життя Бойчишина зазнало змін. Щовечора йому доводилося виходити з дому, зустрічатися з іншими активістами на квартирах або на підприємствах, обговорювати з ними шляхи розширення густої мережі місцевих організацій Руху.

Він брав також участь у демонстраціях. Першого травня Бойчишин приєднався до авангарду п’яти- чи шеститисячної колони демонстрантів, яка пройшла за сотню метрів від міської ратуші, де місцеві партійні керівники готувалися приймати першотравневий парад. Раптом натовп різко насунувся і прорвав міліцейський кордон. Бойчишин упав, його побила міліція, але іншим демонстрантам вдалося прорватись, і вони пройшли повз офіційні трибуни, тримаючи плакати з націоналістичними гаслами та українські прапори.

У вересні, коли проходив установчий з’їзд Руху в Києві, на вулицях усіх міст Західної України майоріли українські прапори, відбувалися демонстрації на честь річниць важливих подій у житті недовготривалої незалежної Української Республіки або в пам’ять про масові депортації. Демонстрації ставали дедалі чисельнішими, сягнувши зрештою цифри в 100 тисяч учасників.

Однак незважаючи на цей бурхливий вияв націоналізму в Західній Україні, Бойчишин та інші активісти Руху в регіоні були стурбовані очевидною відсутністю національного запалу в дуже русифікованій Східній Україні. Бойчишин регулярно їздив до східних міст у сподіванні допомогти їм повторити той успіх у масовій організації людей, якого Рух домігся у Львові. Він хотів також, проповідуючи міжетнічну гармонію, пом’якшити уявлення про українських націоналістів як про людей, нетерпимих до інших національностей. Але скрізь зустрічав лише нерозуміння та неприязнь.

У Тернополі Бойчишин узяв участь у церемонії перепохован-я жертв розстрільної команди сталінських часів, а після неї став розповідати про історію політичного терору в Україні. Більшу частину його промови аудиторія прослухала з повагою, але коли він сказав, що саме Ленін віддавав перші накази про розстріл священиків, у натовпі залунали голоси протесту і недовіри.

У Полтаві міліція зупинила автобус, яким їхав Бойчишин, і наказала водієві стати на узбіччя. Тамтешні прихильники Руху зустрічали автобуси й розповідали, що активістів знімають із потягів, а міліція зупиняє автомобілі із львівськими номерами. Вони повідомили також, що людей у Полтаві попередили за кілька днів, що екстремісти зі Західної України планують теракти. Переконавшись у неможливості проведення мітингу в центрі міста, Бойчишин повів демонстрантів до найближчого парку, де заявив присутнім, що Україна зможе керувати власною долею лише за умови незалежності. Проте численні глядачі ототожнили учасників мітингу з прихильниками Степана Бандери.

«Ви бандерівці», — говорили вони.

«Правильно, — відповідали демонстранти, — ми бандерівці. Бандера не спинявся ні на хвилину, щоб Україна стала європейською державою».

«Але він звірства чинив».

«Тоді була війна, і ніхто не залишився із чистими руками».

Врешті-решт якась жінка із натовпу вигукнула: «Я згодна, що Україна має бути незалежною, але не можна ось так виступати проти Леніна, проти червоного прапора й усього, за що ми бились у Великій Вітчизняній війні».

У Донецьку активісти Руху разом із Бойчишиним ходили від шахти до шахти й роздавали листівки та літературу. Їх майже ніде не приймали добре, й іноді розвертали назад ще перед входом до шахти. Проте навіть тоді, коли їм дозволяли поспілкуватись із шахтарями, переконати людей майже не вдавалося. «Нам байдуже, якою мовою розмовляти, — говорив Бойчишину один шахтар, — аби ковбаса була». Людей із такими поглядами Бойчишин називав «ковбасниками».

Інший шахтар заявляв: «Так склалося історично: ми завжди жили разом із Росією».

«Факт той, — відповідав Бойчишин, — що нас примушували жити з Росією».

«Але Росія — це ліс, газ і нафта».

«Насправді все це береться з України», — сказав Бойчишин.

Постійно стикаючись у Східній Україні з ворожим і скептичним ставленням, активісти Руху, в тому числі Бойчишин, упевнилися в потребі акцій, які об’єднали б обидві частини республіки. Так народився план «Української хвилі».

Їдучи автострадою, Бойчишин бачив, що кількість добровільних учасників «Української хвилі» перевершила навіть найоптимістичніші його очікування. За первісним задумом, демонстранти мали стояти на відстані десяти метрів один від одного і тримати між собою стрічку, але в багатьох місцях маршруту люди стояли, взявшись за руки й у три-чотири ряди.

Бойчишин їздив уздовж маршруту вперед і назад, вирішуючи проблеми мірою їхнього виникнення. У Новоград-Волинському поблизу Житомира в ланцюгу утворилася прогалина: місцеві власті залякали жителів міста якимись головорізами, щоби вони не ставали в ланцюг. Бойчишину вдалося забезпечити підвезення автобусами заміну зі Західної України. Якщо якісь транспортні підприємства відмовлялися надавати автобуси або посилались на брак бензину, Бойчишин із колегами з’являлися туди, вимагали автобусів та оплачували їхню оренду. Бойчишин мав сумніви щодо підтримки демонстрації у східній частині маршруту, але насправді на цю ідею з ентузіазмом відгукнулася вся республіка. Живий ланцюг не тільки не мав прогалин, а й утворив додаткову петлю від Львова до Івано-Франківська.

У Києві відбувся великий мітинг за участі приблизно 60 тисяч осіб. Такі самі мітинги відбулися й у Харкові, Запоріжжі, Одесі та Донецьку. Під кінець дня Бойчишин, який невтомно працював над організацією «Української хвилі», переконався в тому, що розкол у країні починає зникати[6].

Після «Української хвилі» активісти національного руху звернули свою увагу на штучний голодомор 1930-х років, і наступною важливою подією у просуванні України до незалежності стало вшанування жертв цього геноциду. Воно відбулося у вересні 1990 року в селі Тарган під Києвом.

На початку 1990-х психологічний ефект гласності відчувався в усій повноті. По всій країні виявляли стволи шахт, заповнені тілами сталінських жертв. Здавалося, що кожного дня викопують нові скелети й запалюють нові свічки. Проте українців найбільше схвилювали опубліковані в газетах свідчення про штучний голод, організований проти селянства в 1930-х роках, і зокрема голодомор 1933 року.

Впродовж багатьох років кордони між радянськими республіками вважали символічними, але тепер українці дізналися, що в 1930-х роках кордон між Росією та Україною став межею між життям і смертю.

Люди в усіх частинах республіки мимоволі замислилися над відмінністю української ідентичності від радянської. Ширшим стало вживання української мови, яку тривалий час можна було почути лише в Західній Україні та в селі. Українські науковці, які десятиліттями не могли чесно описувати свою історію, почали представляти її як довгий перелік російських і радянських злочинів.

Країна залишалася розділеною. В березні 1990 року перші в історії радянської України напіввільні вибори принесли Рухові приголомшливу перемогу в Західній Україні, але в решті країни, скориставшись своїм широким контролем над підприємствами та організаціями, більшість голосів здобули комуністи. В результаті цього Кравчук був обраний головою президії нового парламенту, і лише чверть депутатів були демократами. Проте на цей час відбулася певна зміна в поглядах навіть комуністів. 16 липня український парламент під впливом проголошення суверенітету Росії підтвердив український контроль над ресурсами республіки, а також право України мати власну армію та запровадити власне громадянство.

Внаслідок цього зростання національної самосвідомості інтерес до минулого став притаманним багатьом людям, і це спонукало тисячі українців зібратися в селі Тарган.

7 вересня 1990 року, коли західне сонце освітлювало своїми косими променями тарганський цвинтар, Олександра Овдіюк тримала руку своєї подруги Олесі Масло і гірко плакала. Їй важко було повірити, що через стільки років світ згадає про те, що трапилося колись у цьому безлюдному місці.

Український письменник і дослідник Володимир Маняк спустився сходинками з дерев’яної платформи, зведеної над могильниками, в яких було виявлено кістки 360 людей, померлих від голоду в 1933 році. Поруч стояла статуя дівчинки з хрестом. На ній був напис: «Голод і тяжка праця позбавили їх життя».

Овдіюк чекала, коли Маняк почне. Як, думала вона, можна словами описати те, що тут відбувалося?

Сірим листопадовим ранком 1987 року Овдіюк вийшла до поштової скриньки забрати свіжий номер газети «Сільські вісті». Повернувшись із ним до своєї маленької дерев’яної хатки, вона сіла біля грубки, розгорнула газету — і пережила справжній шок. У статті на першій шпальті докладно розповідалось про голодомор 1933 року. З початком нової політики гласності газети ставали дедалі відвертішими, але все одно Овдіюк не очікувала нічого подібного. Вона вискочила з хати й побігла до свої подруги Олесі Масло, яка теж пережила той голод.

«Ти бачила газету?» — спитала Овдіюк.

«Бачила».

Впродовж більш ніж п’ятдесяти років обидві жінки говорили про голод лише поміж собою. Овдіюк викладала історію в сільській школі, вихваляючи «досягнення» соціалізму. Своїм учням вона і словом не прохопилася про голодомор. Але з Олесею вони давно заприсяглися, що одного дня складуть перелік імен усіх мешканців Таргана, померлих від голоду.

«Ну, ти готова?» — спитала тоді Овдіюк.

«Готова».

«А якщо нас заарештують?»

«Я не боюся».

Відтоді спливло ціле життя, але їй здавалося, що це було лише вчора.

Спершу радянська влада заарештувала найкращих селян, в тому числі батька Олександри. Потім зігнала решту в колгоспи. Продуктивність праці знизилась, і влада пояснювала це «саботажем». Восени 1932 року до сіл були відряджені загони «активістів» конфісковувати «сховане» зерно. Вони заходили до хат, зривали підлогу і простромлювали землю залізними прутами. Вони забирали все — весь врожай, всі запаси й весь насіннєвий фонд. Селяни благали цих грабіжників залишити хоч трохи зерна, але на них не зважали.

У грудні 1932 року, коли голод уже поширився українськими селами, мати відвезла Олександру з Полтавської області до села Тарган, де вона народилась, і залишила її у дядька, Григорія Овдіюка. Потім поїхала працювати до Сумської області, де, за чутками, умови життя були кращі.

До кінця 1932 року залишки запасів зерна було вичерпано. Селяни перебивалися картопляним лушпинням і чекали допомоги з міст. Але допомога так і не надійшла. Виснажені коні вмирали, й люди відрізали від них шматки та їли.

Спочатку селяни думали, що це якась жахлива помилка, але минали дні, й вони почали усвідомлювати, що стали жертвою якогось диявольського задуму. Спочатку до них перестали приїжджати медики та представники влади, потім на шляхах були встановлені блокпости, щоби не дати селянам виїхати. Всі залізничні станції, навіть найдрібніші, були оточені військом. Селяни із жахом побачили, що влада вирішила ув’язнити їх у селах, а їжі немає.

У боротьбі за життя вони вдавалися до відчайдушних пошуків чогось їстівного: збирали жолуді, їли мишей, пацюків, горобців, мурах і хробаків. Їли кору дерев, стеблини трави й осіннє листя. Спочатку почали вмирати діти, потім старі.

Учні Овдіюк поступово перестали ходити до школи. Одного дня, перед самим закриттям школи, один із учителів попросив Овдіюк і ще двох дітей з’ясувати, чому Тимош Бабенко не прийшов на заняття. Коли вони прийшли до його хати, то дізналися, що мати, яка збожеволіла від голоду, порубала Тимоша сокирою на дрібні шматки.

Наприкінці лютого звуки звичайного життя в селі поступилися мертвій тиші. Єдиною надією селян була озима пшениця, але вона була похована під шаром снігу. В несамовитих зусиллях обманути смерть жителі села подрібнювали кістки, їли шкіру від взуття, щавель, лишайники та кропиву.

Одного вітряного дня до хати, де Овдіюк жила з двоюрідними братом і сестрою п’яти й дев’яти років, зайшов якийсь чоловік зі скуйовдженим волоссям і гарячковим поглядом. Він мав із собою ніж і, схопивши дівчинку Аліну за руку, спробував відрізати від неї шматок м’яса. Однак вона була такою схудлою, що різати було нічого. «Самі кістки!» — заволав чоловік. Він був готовий убити дівчинку, аж тут помітив, що перед дверима лежать кілька буряків, і вибіг за ними надвір. Перелякані діти хутко зачинили двері.

Примара смерті була скрізь. Руки селян перетворилися на тріски, а черева жахливо роздулися. Вони безперервно мочилися. Над засніженими полями віяв вітер, і мертві тіла складали штабелями на подвір’ях і на земляних підлогах хатин. Візник із запряженим конем возом повільно їздив селом і збирав тіла, а потім їхав до цвинтаря й скидав їх одне на одного у відкриту яму.

Овдіюк вдалося уникнути смерті завдяки тому, що її дядько працював у сусідньому колгоспі й регулярно отримував там порцію муки. Однак наприкінці березня в Олександри та її двоюрідних брата і сестри почали пухнути ноги. Вона написала матері: «Приїжджай і забери свою доньку, бо ми помираємо». Мати приїхала до Таргана наприкінці квітня з мішком муки. Побачивши тітку, п’ятирічний брат Олександри закричав: «Ми врятовані!»

Нагодувавши родину, мати Олександри разом із донькою пішла мовчазним селом. На деревах вже з’являлося листя, але в хатах не було жодних ознак життя. Нарешті вони прийшли до одного із родичів — Адама Каплуна. Відчинивши двері, вони побачили трьох мертвих дітей, покладених рядком на кухонному столі. Поруч на лавці лежало ще двоє. Каплуна в хаті не було. Олександра знала, що він помер раніше. Мати дітей сиділа на стільці. Побачивши родичку з мішком муки, вона сказала: «Я зараз теж помру». Підвелася зі стільця і сконала у них на очах.

У 1987 році село Тарган виглядало зовсім інакше. Замість мазанок під солом’яними дахами, що тягнулися по боках путівців за часів голодомору, тепер стояли цегляні будинки. В селі були телевізійні антени й телеграфні лінії. Земля стала родючою, і колгоспники вирощували тут зернові, картоплю, цукрові буряки, овочі, гречку.

Там, де колись панувала мертва тиша, тепер гуркотіли трактори й мотоцикли, ґелґотіли гуси й співали півні. Однак вісім місяців голодомору 1933 року, коли з 900 мешканців села голодною смертю загинули 360, залишилися в пам’яті тих, хто тоді вижив. Офіційно голоду не було. Ніде неможливо було про нього прочитати. Якщо про нього згадували в якомусь романі, роман піддавали цензурі. Якщо якийсь колгоспник наважувався нагадати про голодомор, він ризикував бути заарештованим. Але між собою селяни старшого віку розмовляли про голод.

Овдіюк і Масло були вже на пенсії, але після публікацій перших розповідей про голод вони обійшли всі будинки в Таргані, де жили старі люди, які пам’ятали ті події. Спочатку люди боялися говорити. Щонайменший шум за дверима змушував їх тремтіти від страху перед КДБ. Хтось починав плакати, згадуючи своїх друзів і родичів, які помирали від голоду повільною й жахливою смертю. Інші ж розповідали чітко й у всіх подробицях. Овдіюк просила їх записувати імена всіх відомих їм померлих від голоду, включно з маленькими дітьми.

Збираючи ці імена, Овдіюк відчувала себе немовби в оточенні привидів. Вона бачила померлих такими, якими вони були перед смертю, і кожен із них ніби питав її: «А я? А я? Не забудь мого імені...»

Незабаром й інші мешканці Таргана почали складати власні списки, й Овдіюк звіряла їх зі своїм, щоби не пропустити жодного імені жертв із жодної злощасної хати.

Поки Овдіюк і Масло складали свої списки, голодомор почали обговорювати й у газеті «Літературна Україна». Тут були надруковані уривки з книжки Володимира Маняка і Лідії Коваленко, в якій автори стверджували, що цей голод був актом геноциду українського народу. В газеті був опублікований також заклик до тих, хто пам’ятав голодомор, написати Маняку та Коваленко. Овдіюк написала Маняку, і він приїхав до Таргана, записав її свідчення й оприлюднив її список жителів села, які стали жертвами цього голоду.

Зустріч Овдіюк із Маняком стала в певному сенсі доленосною. Він запросив її до Києва, щоби вона виступила зі своїми свідченнями на симпозіумі, присвяченому голодомору, а потім, коли постало питання про місце для вшанування пам’яті його жертв, він обрав Тарган.

«Те, що трапилося в 1933 році, — говорив Маняк, — перевершило найчорніші мрії всіх катів світу. Злочинці займали високі посади в комуністичній системі й повернули свій каральний меч проти власного народу. В землі лежать 9 мільйонів наших людей. В історії ще не було подібних актів звірячої жорстокості».

Поки він говорив, тисячі свічок відблискували ореолами на обличчях людей у натовпі.

«Не існує аналогів такого злочину держави проти власного народу. Голодомор був спрямований проти України й конкретно проти кожного села. Саме село зберігало національний дух, національну мову та звичаї».

У натовпі почали співати «Ще не вмерла України...». Йоан, єпископ Житомирської єпархії, закликав усіх берегти «невмирущу пам’ять про безневинних, замордованих голодом». Люди хрестилися та молилися. Народний ансамбль виконав пісню «Червона калина», присвячену національному дереву України. Після поминальної вечері опівночі, народ став розходитися.

Повертаючись до села при світлі місяця, Овдіюк і Масло пройшли повз кілька останніх будинків і ряд плакучих верб, що їх колись проминав віз із виснаженими мертвими тілами на шляху до поховальної ями на цвинтарі.

Овдіюк згадувала маленьку дівчинку, яка відмовлялася розлучатися зі своєю вмираючою матусею, а та намагалася залишити її на найближчому залізничному переїзді в сподіванні на те, що дівчинку підбере міліція і її віддадуть на усиновлення. «Ох, дівчинко, — думала вона з болем у серці, — чи живеш ти ще на цій українській землі, де померла твоя мати?»

Після поминальної служби за загиблими від голоду жителями Таргана Овдіюк ще довго згадувала роки мовчання про голодомор і зрозуміла, що в країні щось кардинально змінилося. Рік за роком вона вчила школярів радянської історії як історії «великих звершень», включно з колективізацією. Тепер же про той голод говорять відкрито. У церкві в сусідній Пархомівці регулярно правлять служби за жертвами голодомору.

Однак найбільша зміна відбулася в політичній свідомості. Дізнавшись більше про жахи голодомору, люди стали вбачати свого кривдника в Кремлі. Впродовж багатьох років українське село зберігало традиції та мову, але не виявляло інакомислення. Тепер же настрої, що довго залишалися прихованими в мовчазних серцях селян, почали поділяти мешканці всієї республіки.

Місто прийшло до них.

Після церемонії в Таргані націоналізм почав поширюватися українським суспільством, зачепивши зрештою навіть збройні сили. Кульмінацією прагнення України до незалежності стала проведена в Києві 27 липня 1991 року нарада українських офіцерів, присвячена підготовці до створення незалежної армії.

Восени 1990 року влада комуністичної номенклатури в Україні захиталася під подвійними ударами гласності та дедалі глибшої економічної кризи. 14 вересня Львів став шістнадцятим містом Західної України, де був знесений пам’ятник Леніну, а по всій республіці з магазинів зникли продукти й простяглися кілометрові черги за бензином.

30 вересня понад 100 тисяч людей зібралися перед будівлею Ради Міністрів у Києві на мітинг із вимогою виконання декларації про суверенітет. Потім вони спустилися на Хрещатик, де до них стали приєднуватися інші, аж поки загальна кількість демонстрантів не сягнула 200 тисяч, утворивши найбагатолюднішу в історії Києва антирадянську демонстрацію. Студенти з тією самою вимогою встановили намети на площі Жовтневої Революції й оголосили початок голодування. Число голодувальників на площі постійно зростало, і цю кризу було розв’язано лише з відставкою прем’єр-міністра Віталія Масола.

17 березня, на всесоюзному референдумі, 70 відсотків жителів України проголосували за збереження СРСР, але 83 відсотків відповіли «так» на запитання, чи має Україна входити до складу СРСР на засадах Декларації про державний суверенітет України. По регіонах результати голосування були дуже різні. В Західній Україні лише 15 відсотків виборців були за збереження Радянського Союзу, а в російськомовній Східній Україні таких виявилося до 80 відсотків.

На початку 1991 року серед комуністів у Верховній Раді намітився розкол. «Імперські» комуністи підтримували запропонований Москвою союзний договір, який передбачав централізоване управління фінансами, митницею, КДБ, армією та всесоюзними підприємствами. Водночас комуністи національної або «суверенної» спрямованості були за те, щоб українською промисловістю керував Київ. Під впливом дедалі міцніших націоналістичних настроїв у республіці «суверенні» комуністи почали складати в Раді незаперечну більшість.

Тим часом ухиляння від військового призову в Західній Україні стало майже повсюдним явищем. У пресі з’являлися численні повідомлення про смерті призовників Радянської Армії внаслідок нещасних випадків або так званої «дідівщини», й у всій Україні лунала вимога, щоби солдати з України служили тільки на території республіки.

2 лютого, незважаючи на застереження командування Радянської Армії та активне стеження з боку КДБ, група з двохсот українських офіцерів зібралася в Києві й ухвалила резолюцію з вимогою про створення окремих українських збройних сил як логічний наслідок Декларації про суверенітет.

У квітні та травні 1991 року пожвавлення в середовищі українських офіцерів тривало. Попри перешкоди та погрози відплатою з боку командування, офіцери, які збиралися в Києві в лютому, готували проведення в столиці в липні установчого з’їзду незалежної Спілки українських офіцерів.

Полковник Вілен Мартиросян дивився на чотириста офіцерів, які заповнили залу Київського будинку офіцерів 27 липня, і готувався до виступу. Атмосфера в залі була такою напруженою, що багато хто з офіцерів не наважився прийти в однострої. Мартиросян, утім, був у військовій формі. «Це просто неприпустимо, — сказав він, щоби матері доводилося боятися, що її сина вб’ють в армії. В українській армії такого не буде».

Будівля була оточена військовими патрулями, які мали наказ заарештовувати офіцерів в одностроях, а Борис Шариков, начальних політуправління Київського військового округу, погрожував кинути делегатів з’їзду в Дніпро. Всередині Будинку офіцерів міліціянти зі Західної України з жовто-блакитними нарукавними пов’язками з написом «Охорона» патрулювали приміщення і перевіряли посвідчення у журналістів. Проте ходили чутки про майбутній військовий трибунал і про силовий розгін з’їзду.

Мартиросян представив з’їзду жінок із об’єднання «Солдатські матері України». Тримаючи в руках світлини солдатів із чорною стрічкою у лівому куті, а в одному випадку — світлину солдата, що лежить у труні, жінки ледь стримували сльози, розповідаючи про долю своїх синів у Радянській Армії. Одна жінка описала, як її сина забили до смерті старші солдати зі Середньої Азії, коли він відмовився мити підлогу зубною щіткою, що було традиційним ритуалом приниження новачків. Інша сказала, що її син помер від сонячного удару після шестигодинних навчань за 40-градусної спеки без адаптаційного періоду. Ще одна мати розповіла, як її сина і десятки інших «випадково» скосило кулеметним вогнем під час убивчого навчання.

Коли група матерів завершила свої виступи, Мартиросян, який сидів за довгим столом на тлі великого українського прапора, сказав: «Наших синів убивають на службі імперської армії. Порожніх декларацій про суверенітет не досить. Якщо Україна рухається не лише до “паперової” незалежності, а до такої, яку має будь-яка інша держава, нам потрібна незалежна українська армія».

Мартиросян приїхав до Рівного зі Сибіру в 1985 році, прийнявши на себе командування 55-м окремим полком. Умови в Рівному були типовими для Радянської Армії тих часів. Командири отримували квартири поза чергою й отоварювалися в місцевому універмазі з його убогим асортиментом. Солдати зловживали нецензурною лексикою та пиячили. Проте Мартиросян ще під час служби в Сибіру виношував ідеї демократизації збройних сил і в 1986 році, коли в усіх на вустах була перебудова, вирішив випробувати їх.

Першою його метою було припинення «дідівщини». Мартиросян звернувся до батьків порушників, попросивши їх вплинути на своїх синів. Він запитував у солдатів, які офіцери користуються в них найбільшим авторитетом, і використовував їхні відгуки як підставу для підвищень у званні. Він боровся з лихослів’ям серед рядових і замість призначення штрафних нарядів порушникам дисципліни намагався присоромити їх, фотографуючи тих, хто заснув на варті, й вивішуючи світлини в коридорі.

Методи Мартиросяна спрацьовували, й незабаром 55-й окремий полк мав найкращі показники дисципліни та боєготовності в 13-й армії. Однак успіхи Мартиросяна зіпсували його стосунки з начальством. В полку ледь не щотижня стали з’являтися різні комісії — нібито для перевірки крадіжок бензину чи продуктів або нецільового використання бойової техніки, а насправді з метою знайти привід для переведення Мартиросяна до іншого полку. Восени 1988 року, коли радянські організації, в тому числі військові частини, висували кандидатів до Верховної Ради СРСР, Мартиросян став відчувати тиск і, щоб захистити себе від подальших неприємностей, вдався до незвичного кроку у виборчому процесі.

Вірменин за національністю, Мартиросян швидко став запеклим українським націоналістом. Наприкінці 1988 року націоналісти були фактично єдиною справжньою незалежною політичною силою в Рівному, і Мартиросян знав, що не переможе на виборах без їхньої підтримки. Сам він розмовляв російською мовою, але пообіцяв підтримати українську як державну мову й самому її вивчити. Це задовольнило місцевих націоналістів, і вони підтримали його. Коли результати виборів були підраховані, Мартиросян, який балотувався разом із ще п’ятьма кандидатами, здобув 87 відсотків голосів виборців.

В наступні місяці Мартиросян став активним демократичним лідером, і це, своєю чергою, привело до політизації військових 55-го полку.

Спочатку в полку існував певний опір українському націоналізму, навіть із боку тих, хто був відданий Мартиросяну: російські вояки побоювалися, що їх демобілізують із української армії або примусять залишити Україну. Майже всі вони скептично ставилися до українських націоналістів і нагадували про те, що жовто-блакитний український прапор використовували партизани, які під час війни вчиняли жорстокості.

Однак союзники Мартиросяна, націоналісти, почали зустрічатися з військовими. Вона розповідали про голод 1933 року і про корумпованість комуністичної партії, доводили, що єдине можливе майбутнє України — це незалежна держава.

І поступово вони схилили полк на свій бік. На багатьох справили враження подробиці сталінського геноциду, особливо Голодомору, але найважливішим міркуванням стало усвідомлення того, що лише поділ Радянської Армії на окремі національні армії допоможе покінчити з тією деградацією, що була долею пересічного радянського військового.

29 червня Мартиросян звернувся до Верховної Ради УРСР щодо питання суверенітету. Він сказав, що існує небезпека застосування сили, і попередив, що в армії є люди, здатні скинути цей парламент і будь-який інший подібний.

16 липня український парламент схвалив Декларацію про державний суверенітет, і на тлі загальної підтримки вимоги щодо служби українських військових лише на території України настрої в 55-му полку почали змінюватися на користь окремої української армії. Незабаром офіцери з такими настроями, почасти натхнені прикладом 55-го полку, з’явились і в інших військових частинах.

26 листопада генерал Михайло Моїсеєв, начальник генштабу Радянської Армії, звернувся до Верховної Ради СРСР із заявою, що він не вважає за можливе надати право українським громадянам служити винятково на українській території, бо це буде рівнозначним розчленуванню армії, 17 відсотків якої становили призовники з України.

Однак, попри це застереження, в Запоріжжі цілий повітряно-десантний полк відмовився виконувати наказ про передислокацію до Семипалатинська, де проводились ядерні випробування. Дружини офіцерів оголосили голодування на центральній площі міста, а офіцери попросили в Кравчука політичного притулку.

Врешті-решт, зважаючи на зростання напруги в частинах Радянської Армії, розташованих в Україні, офіцери з усієї республіки, в тому числі з 55-го полку, зустрілися 3 лютого в Києві для обговорення питання про створення Спілки офіцерів України — очевидного передвісника окремих збройних сил. Мартиросян не був присутній на першій зустрічі, але після активної дискусії в кулуарах її організатори вирішили запропонувати йому очолити цю Спілку, хоч він і не був українцем. На делегатів справили враження його виступи на з’їзді, а оскільки він був народним депутатом, вони знали, що йому не загрожує арешт. Після зустрічі багатьох офіцерів, які були її учасниками, негайно звільнили за «дискредитацію звання радянського офіцера», але у військових частинах по всій республіці продовжували розробляти плани проведення установчого з’їзду нової організації, аж поки нарешті не була призначена дата конференції.

Після того, як Мартиросян завершив свою промову, почалися виступи з місць. Один полковник із частини поблизу Ужгорода сказав: «Я гадаю, ми всі згодні з тим, що українська армія потрібна, але вона має бути створена законом, ухваленим Верховною Радою. Якщо люди почнуть озброюватися, репресій не уникнути». Інший делегат закликав покласти край політичній діяльності комуністів в армії та додав: якщо партія має в армії замполітів, то і Рух повинен їх мати.

Була також дискусія на тему «гарячих точок», на кшталт Баку, куди Радянська Армія ввійшла в січні 1990 року. Делегати заявляли, що це чужі війни й українці не повинні брати в них жодної участі. Один із делегатів стверджував, що до гарячих точок українських солдатів відряджали більше, ніж військових інших національностей.

«Ми бачили в Тбілісі, Баку та Вільнюсі, — сказав Мартиросян, — як може бути використана імперська армія. Українська армія повинна бути іншою. Вона має використовуватися лише для захисту людей, а не для нападу на них».

Делегати, серед яких було багато відставних офіцерів і офіцерів запасу, підтримали його гучними оплесками.

П’ять років гласності цілком розхитали тоталітарну систему в Україні й дали республіці гостре відчуття своєї самобутності. Проте лише мешканці Західної України переважною більшістю підтримали ідею незалежної держави. Подією, яка спонукала до цього людей і в решті областей республіки, став заколот 19–21 серпня 1991 року.

Він нагадав усім українцям про їхню безпорадність у радянській системі. Впродовж трьох днів доля України цілком залежала від подій у Москві. Україна вже збиралася підписувати новий Союзний договір, який забезпечив би їй більшу самостійність, ніж дотепер, але путч змінив ситуацію — в разі перемоги заколотників республіка отримала б не більшу самостійність, а масові арешти. З провалом заколоту загроза для українського самовизначення зникла, хоч і не завдяки якимось діям самої України.

На цю реальність Україна відреагувала сплеском національної самосвідомості. Кореспонденти київського радіо і телебачення, попри комуністичний контроль і закликали до заборони комуністичної партії. Депутати націонал-демократичних поглядів розробили план проведення в Раді голосування за незалежність і захоплення будівлі парламенту за допомогою войовничо налаштованих київських робітників у разі її несхвалення.

24 серпня пропозиція проголосити незалежність України була поставлена на голосування, і переважною більшістю голосів, включно з майже всіма голосами деморалізованих комуністів, пропозицію було прийнято, і незалежність проголошено.

Небо було сіро-стального кольору в той морозний день, коли дзвони собору св. Юра сповістили про перемогу ідеї незалежності на референдумі 1 грудня. Майже скрізь по Україні населення проголосувало за незалежну державу, офіційно підтвердивши рішення парламенту. У Львові «за» проголосувало 92 відсотків виборців, а в деяких районах Львівської області ця цифра сягала 99,5 відсотків.

Тисячі людей набилися всередину церкви, тримаючи свічки або стоячи на колінах. Ще тисячі стояли надворі, кутаючись у шуби та пальта, під снігом, що повільно падав на землю. У цьому натовпі були й колишні борці за права людини, й представники опору попереднього покоління — ті партизани, що воювали в лісах після Другої світової війни, й після років, проведених у радянських таборах, лише тепер починали привселюдно згадувати про це.

Голосування за незалежність, яке відбулося у Верховній Раді в серпні, ще більше схилило громадську думку на користь цієї ідеї. Впродовж осені почали змінюватися настрої навіть у дуже русифікованій Східній Україні.

Провал серпневого перевороту і готовність депутатів-комуністів голосувати за незалежність, їхня неспроможність захистити радянську систему — все це допомогло переконати російськомовних українців у тому, що колесо історії повернулося й українська незалежність є неминучою. Тому вони дали себе умовити, що в незалежної України — кращі перспективи, й проголосували за це.

Мирослав-Іван Любачівський, кардинал колись забороненої Греко-католицької церкви, стояв біля вівтаря в оточенні ікон у пишно оздоблених срібних окладах.

«Незалежність, яку ми тепер маємо, — сказав він, — це перемога не лише наша, а й попередніх поколінь. Раніше багато людей билися за незалежність і гинули за неї, ми ж досягли своєї мети мирним шляхом. Тепер маємо зробити все, щоби зберегти цей здобуток. Попереду ще довгий шлях».