Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

14 вересня 2014 року

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ІВАН ІСИК («ПОВАР») (20.01.1984 — 14.09.2014). Батальйон «Айдар»

— Я був на Майдані у 2004 році, а Іван — на Революції гідності. Тільки він нам нічого не сказав зі старшим сином. Говорив: їду до столиці на роботу, а коли ми розпитували його «що там в Києві, що на Майдані?», то казав, що він туда не ходить і хіба здалека поглядає, і то зрідка. Навіть коли ми вже чули вибухи тих «коктейлів» і стрілянину по телевізору, коли то всьо вже нам показували в прямому ефірі, то Іван все одно казав, що далеко від Інститутської. А насправді син відстояв усю Революцію Гідності в самому епіцентрі подій: куховарив на Майдані.

Від того, до речі, і майбутній його позивний на фронті — «Повар». Хоча він і за фахом був кухаркондитер. А з фронтом Іван не тягнув після Майдану: оскільки мав із дитинства травму й був непридатним до служби, то до армії хлопця не взяли. Через цю травму й до «Айдару» тоді Іван ніяк не міг пройти медкомісії. До речі, тим часом Василь Іванович уже зі своїм покійним колегою-однолітком також пішли у військкомат. Тільки там з них лише посміялися, пригадує чоловік: сказали, що на фронт підуть молодші. А його син, розуміючи, що дрогобицької медкомісії йому не пройти, віддав другові свій комп’ютер під заставу, аби пройти медкомісію в столиці. Батькам наказав не відчиняти дверей кімнати до його приїзду.

— Ми відчинили кімнату лише після його смерті... Не було комп’ютера. Я то зразу побачив. А трохи пізніше до нас прийшов той його товариш, віддав комп’ютер і розповів цю історію. Ще трохи пізніше ми вже і наплечника його отримали, з Івановими записами, де він детально розповідав про все, що бачив і на революції, і на фронті. Ми перечитали те, про що він нам за життя не розповідав.

А коли згодом батько з Юрою згадували Іванів останній приїзд, то зрозуміли, що він прощався тоді з усіма, кого знав, ніби відчував, що йде на смерть.

У переддень усією родиною вони так гарно з’їздили відпочивати на річку. Була неділя, тепла, сімейна: під пообіднім сонцем, яке пробивалося через листя дерев, Іван із батьком слухали, як шумить вода, і говорили про все на світі, довго-довго. Батько тоді й гадки не мав, що наступного дня, у понеділок, Іван поїде на війну. Василь Іванович й справді був певен, що син у столиці, на роботі: Іван йому казав тоді біля річки — їду до Києва, на роботу. Якийсь місяць-другий і зв’язок із Іваном обірвався: вже батько не чув ні про столицю, ні про його колег у Києві. А наступного дня після вересневих розстрілів під Цвітними Пісками бойовики Мільчакова знахабніло — відео за відео — стали викладати у мережу кадри обгорілих українців із того страшного блокпосту-засідки. Те саме відео, де вони спалювали живцем українців і впритул стріляли в розгублених добровольців, які їхали на свій блокпост... На тому ж відео — кадри допиту півживого Івана, побитого, із чорними обгорілими руками й покаліченим обличчям: він лежить на землі й просить води. Але озвірілі бойовики ніби не чули: на фоні поодиноких пострілів, які говорили самі про себе своєю періодичністю, вони змушували хлопця сказати, що добровольці воюють на Донбасі за гроші. Іван казав правду: йому ніхто нічого не заплатив.

З полону Іван так і не вийшов живим. Про смерть сина батьки дізналися за місяць до похорону. Хлопці з «Айдару» уже знали, що Іван лежить мертвим у терористів. Але не могли знайти його рідних. Невдовзі зв’язатися змогли тільки з Юрком, братом Івана, через соцмережі.

— Тату, наш Іван загинув... — син подзвонив Василю Івановичу одразу як отримав те страшне приватне повідомлення від «айдарівців».

— Який Іван? — навіть засміявся тоді батько. — Що ти таке говориш? Де загинув?

— На війні, — ледве чутно пояснив Юра, одразу й не зрозумівши, чого батько так зреагував.

— Юра! — гримнув Василь Іванович. — Він же не на фронті. Він в Києві на роботі. Не говори дурниць!

А тоді й Василь Іванович, і Юрко побачили відео. Вони дивилися ті страшні кадри й таки надіялися, що їхній Іван живий. Мамі вирішили ще не розповідати,бо мали надію витягнути його з полону. Іван вижив після того бою і потрапив до лікарні на окупованій території. Це саме з тієї лікарні з’явилося нове відео, 11 вересня. Проросійський «журналіст» Грем Філіпс виклав у мережу свій допит Івана, який назвав «інтерв’ю». З відео Василь Іванович і дізнався, що Іван рушив на Схід після того теплого родинного дня біля річки.

— Весь він був перебинтований на тому відео, ну ви бачили. Тоді «айдарівці» думали, що він десь у лікарні за кордоном, але то не було так, і то було ніяке не інтерв’ю, як було приписано до того відео. Зрештою, його знімав той Філіпс цілий, і то був чистий допит, 15-тихвилинні провокаторські жорстокі знущання над моїм сином — з ніг до голови перебинтованим і обпеченим. І, знаєте... я був здивований, як мій син у такому стані міг так гідно себе тримати. Без нервів, без агресії, так виважено й спокійно... Хоча там такі питання були, що я сам не знаю, чи в нормальних умовах, не заскочений зненацька, я би міг відповісти так одразу. Пам’ятаю, у тому відео Іван дуже переймався здоров’ям мами й згадував свою донечку: обіцяв обов’язково повернутися з подарунком для малої, бо спочатку мав вирватися на 1-ше вересня, та не зміг, і тоді дав слово бути вдома на день народження доні Олі. Але до 17-го вересня ми вже дізналися про його смерть. Дізналися, але вірити не хотіли, і ще дні зо два вони зі старшим сином перевіряли правдивість цієї інформації, дату того лікарняного допиту. «Як сказати дружині? Онучці? Як повернути Івана назад? Чи Івана? Чи то він? Прізвище він назвав інше... І чи живий він тепер?» — все це не давало спокою стривоженому батькові, який щогодини втрачав сили й надію на повернення Івана.

— Зрештою я таки сказав своєму рідному братові, а він того ж вечора з родиною приїхав до нас. Ясно... моя дружина тоді все зрозуміла. Мені досі боляче згадувати той вечір... А потім був дзвінок від сєпарів: мені тоді здалося, що я не з людиною розмовляю, а з жорстоким монстром, який не те що української не знає, він російською добре не володів. Розмова було короткою. Але нелюдською — у стилі покидьків-садистів.

— Если хотите — забирайте своего Ваню, — казав байдужий зухвалий голос.

— Іван у вас? Де він?

— Да, у нас. Ну все, давайте, а то мать еще одного вашего убиенного звонит, — зареготав виродок.

А після дзвінка Юра отримав те повідомлення в соцмережах: Івана хотіли поховати в Луганську. Правдами й неправдами, з допомогою небайдужих, рідним вдалося написати заяву-прохання ворогу таки не хоронити тіло, а продовжити перебування його в морзі ще на 10 днів. Тричі батьки писали такі заяви: Іван лежав місяць. Його тіло нікому не вдавалося вивезти.

— Ми зверталися до всіх можливих організацій і просто волонтерів, побратими-«айдарівці» сприяли, але марно: тіла їм не віддавали. Ми навіть хотіли їхати з дружиною туди — у сам Луганськ, але нас не пустили. Я був у розпачі. Бо не знав, як зробити так, щоб сина похоронити вдома. А потім наша дрогобицька волонтерка Олена Куртяк подарувала мені «Дев’ятницю до Діви Марії, яка розв’язує вузли» — улюблені молитви Папи Римського. Може це й наївно, але на вервечці треба було молитися дев’ять днів поспіль. Я почав молитися. Мені після тих всіх спроб його забрати лишалося хіба молитися. І знаєте, на 7-ий день у нас з’явилася надія, що ми таки заберемо синове тіло, а на дев’ятий його привезли до Дрогобича. Вірити, не вірити...

14 вересня покалічений Іван помер в окупованій лікарні Луганська, а на Покрови волонтери Тернополя забрали його тіло з Луганська. І завдяки дрогобицькому подружжю волонтерів Олександрі й Віктору Вознякам тіло хлопця нарешті захоронили в Дрогобичі.

— Нічого доброго й втішного в цьому, звісно, нема, але ми принаймні побачили його і знаємо, де він похований і можемо прийти до нього. Я не буду казати, в якому стані нам привезли то тіло... ну то були страшні тортури, я собі просто не уявляю, що мій син пережив у тому лігві вбивць і садистів. Особливо — садистів, бо вони не просто вбивали чи в полон брали, щоб на своїх обміняти, як то буває на війні. Нє... вони знущалися і мучили хлопців.

Тепер майже щонеділі Василь Іванович з онучкою Олею разом йдуть до Івана на могилу: запалюють свічку, приносять живі квіти й часто говорять із ним. Оля ділиться з ним, що в неї в житті відбувається, як її справи в школі, що їй подобається, що сниться, про що мріє і тихесенько плаче. Василь Іванович тоді ніжно тулить онучку до себе, і його поодинокі чоловічі сльози капають на Олине світленьке ніжне волоссячко, акуратно заплетене у кіски.

— Ми з дружиною також розмовляємо з сином. І серце спокійне хоч від того, що Іван біля нас спочиває. Так казати не можна, але в нас ситуація не найгірша в тому плані, що ми бачили Іванове тіло, понівечене й покатоване, але то було його тіло. Його можна було впізнати. — Василь Іванович голосно ковтнув слину і зробив тяжку затяжну паузу, з якої ніби і не хотів виходити... — Тоді як стільки матерів досі не дочекалися своїх синів і не знають — живі вони чи мертві. Хоронили вони, але тіла по суті й не бачили, бо воно згоріло до невпізнаваності... мішками привозили. Ви знаєте, а мій Іван був готовий йти на смерть, і у всіх тих хлопців, які пішли на фронт, підозрюю, замість відчуття страху було почуття обов’язку, відповідальності... бо по-іншому тої самовідданості я не можу пояснити...

ЄВГЕН ПОДОЛЯНЧУК («СКАУТ») (04.07.1991 — 14.09.2014). 3-ій окремий полк СпП

Вранці 15 вересня Марії задзвонили з невідомого номера, а це недобрий знак для дружини воюючого на «нулі» офіцера, спецпризначенця.

— Ми Женині сослуживці, — промовив хтось у метушні якихось розмов і шуму двигуна. — Хотіли б з вами поговорить.

— Хай би краще десь у шпиталі, — тихенько прошепотіла Марія, уже передбачаючи лихо, а тим часом у її голові пролетіли всі можливі відповіді в слухавці: головно, вона згадала слова Жені: «Полон — точно ні, та й інвалідом повертатися я не хочу».

За пів години Марія зустрілася з Женіними побратимами у дворі багатоповерхівки, де вони з чоловіком знімали квартиру.

— Маша, Женя вчора загинув, — некваплячись сказав один із них.

— Цього не може бути, бо ще учора я з ним розмовляла, він сам мені дзвонив. І сьогодні його набирала: гудки йшли, просто він не зміг взяти слухавку.

Марія уже розуміла, що сталося, але емоціями наче хотіла переконати себе й побратима Жені, що то все помилка чи неправда.

— Ні, Маша, він загинув, Жені більше нема, ми це бачили, — суворіше сказав чоловік.

Марія почала дзвонити чоловікові: гудки без відповіді.

— Ні, хлопці, — захитала головою Марія. — Це неправда, його телефон дзвонить.

Марія вирішила тоді для себе: не повірить, допоки не побачить тіла. А коли Женю ховали, то найстрашнішим стало прийняття того факту — все. Та не образа тоді в неї була на серці, не жаль чи смуток, а світлість і любов від спогадів про чоловіка, що з ним стільки всього пов’язано в юності, що стільки всього класного з ним їй встиглося.

— Я от згадую Женю, і мені так добре стає на душі від того, що в мене такий чоловік. Хоч це і звучить не дуже, напевне... Шкода було скоріше себе, як би то егоїстично не звучало, бо ж як я далі буду без цього найкращого чоловіка у світі? Як це так, що він пішов, а я лишилася? Це, мабуть, егоїстично... Чоловічого тепла бракує, підтримки. Він мені ще з АТО писав, що його підтримує моє існування, любов наша, що йому є куди й до кого повертатися. Бракує ще тієї концентрації нашого спільного, бо ми усюди були разом: Пласт, мандрівки, скеледроми, змагання, ролики, тактичні спуски на закинутій будівлі біля нашого дому, стрибки з парашутом, сплави. До речі, навіть наш медовий місяць — то було не сонце і пляж, а перехід Дніпра на човні. Романтика, еге ж? Взагалі, він роздрукував колись штук п’ять аркушів формату А4, любив вінте планування, із різними видами діяльності для нас разом, на кожному штук по 50, і якщо ми робили якесь із цих занять разом і не менше півгодини, то він це зараховував як «виконано». У мене досі зберігаються ці листочки — що ми зробили, а що ми так і не встигли...

Марія ж дізналася, що чоловік в аеропорту лише в липні, хоча він був там із перших днів протистоянь і оборони. ДАП для неї тоді по-особливому не звучав, це просто було небезпечне місце, де воював її чоловік. Вона ніколи не вважала це місце звитяжнішим за всі інші передові точки війни на Донбасі.

— Я не казатиму, що Женя герой тільки тому, що був у ДАПі, бо він для мене загалом герой, але все ж у першу чергу — чоловік. Просто мені пощастило більше, аніж багатьом іншим жінкам, що він у мене ось такий: дуже багато знав, вмів і навчив інших цьому всьому. Він хлопцям життя рятував. Для мене це було нормально, ми один одного підтягували під цей рівень, тож його подвиг для мене це не одиничне «вау», це все його життя — бо він усе життя був достойним. Уже зараз, коли я бачу інших чоловіків і порівнюю, то розумію, яким героєм був мій Женя, а тоді в мене був просто отакий от класний чоловік.

• Зведення новин

Неподалік населеного пункту Попасне та аеродрому Донецьк зафіксовано обстріли позицій українських військ.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

Разом з тим Збройні сили України та підрозділи інших силових структур вибудовують лінію оборони.

«Проведено перегрупування сил та засобів військовослужбовців АТО. Проводяться заходи щодо інженерного вдосконалення та укріплення вогневих позицій та блокпостів сил АТО», — зазначили у прес-центрі.

• В боях під Іловайськом (Донецька обл.) загинуло щонайменше 107 українських військовослужбовців і більше 300 — російських.

Про це в інтерв’ю «5 каналу» завив міністр оборони Валерій Гелетей.

• В Україні перебувають близько 3,5 тис. військовослужбовців Збройних сил РФ, ще 25 тис. зосереджені поблизу державного кордону.

Про це заявив міністр оборони України Валерій Гелетей.