Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

9 лютого 2015 року

• Ірина Вовк. «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

[Дебальцеве]

МИХАЙЛО БАЛЮК (18.09.1989 — 09.02.2015) 7 Хмельницька автосанрота

Дебальцівський «Хрест» був точкою перетину ще з серпня 2014-го: сюди звозили поранених і загиблих, бо на «Хресті» регулярно чергували вояки-медики, надавали першу поміч і зазвичай відправляли далі — на Артемівськ (Бахмут) до шпиталю чи моргу. Вранці восьмого лютого «Хрест» обстріляли «градами», і Анатолій Суліма з Хмельницької 7-ої автосанроти просто дивом залишився живим, коли в нього майже під ногами розірвався снаряд.

— У тебе сьогодні другий день народження, — усміхнувся і поплескав Толика по плечу його побратим і земляк Михайло Балюк.

— Ага... — отямлювався, махаючи головою і трохи морщачи чоло, Анатолій.

Попри тодішню контузію, він лишився на позиції, а з ним і Михайло. Але атаки не вщухли: поранених витягували з-під обстрілів і довозили до Артемівська.

На ранок дев’ятого лютого на позиції лишилася тільки одна санітарна машина, а до вечора — ще двоє «трьохсотих». Тоді Анатолій, Михайло та їхній побратим — фельдшер Сергій Кацабін закинули обох поранених в авто й рушили на Бахмут. Зв’язок був поганий, і хлопці не могли розчути, що побратими їм говорили про Логвинове. Махнувши рукою, мовляв, прорвемося, вони завели двигун. Машина застогнала й виплюнула клубок брудного диму; хлопці рушили на Артемівськ «дорогою життя», бо Логвинове вже взяли під контроль бойовики. Вибух: чи то авто наїхало на фугас, чи то був постріл із засідки ворога з РПГ — версії різні. Але їхню машину тоді добряче підкинуло й розвернуло. «Легкий» поранений, якого вибуховою хвилею викинуло з авто, дивом дістався до своїх, інших бойовики добивали вже з ручної зброї: Михайла з Анатолієм, Сергія і молодшого сержанта 30-ки Олександра Кравченка. З екіпажем зник зв’язок, і їм на зустріч з Артемівська на допомогу виїхала машина «швидкої допомоги» окремої медроти Нацгвардії імені Пирогова: Василь Задорожний («Кавказ»), Дмитро Лагунов («Кащєй») та Максим Овчарук («Тарпан»). За ними, сівши на свій медичний БТР, рушив і начальник медслужби Тарас Кончевич із позивним «Дантист». Не вижив ніхто. Медики загинули, розстріляні бойовиками.

АНАТОЛІЙ СУЛІМА (02.06.1976 — 09.02.2015), 7 Хмельницька автосанрота

Усі останні новорічні свята чоловік був із рідними. І раптом схопило спину, аж так, що погодився піти до лікаря. «Дві грижі: слід пролікуватися» — почув він від лікаря і спантеличений вийшов із Валею на вулицю.

— Я б і не їхав... — невпевнено говорив Анатолій ніби сам до себе.

— Не їдь, Толя... ти можеш не поїхати? Полікуй ті грижі, а там видно буде.

— Я б з радістю залишився з вами. Але, Валя... я таки муш бути там, бо там... мої хлопці, хіба я можу їх підставити? Та й Мішка Балюк там залишився, а ми ж з ним домовилися, що я додому на Новий рік, а він — на Різдво. Нічого... ще зовсім трішки, і я буду вдома.

Валентина проводжала його надвечір до автомобіля і перехрестила на дорогу, а чоловік обійняв по черзі донечок і поцілував кохану. І вона, і дівчатка плакали, жадібно ковтаючи схлипами морозне січневе повітря.

— Бережи себе, Толя... — упівголоса сказала Валентина, а чоловік лиш кивнув головою на згоду.

— Слухайтесь маму, — витиснув із себе він до дівчат, і вони побачили, як в тата потекла щокою сльоза.

Усю ніч жінка дзвонила чоловікові й підбадьорювала, бо бачила ту сльозу, яку він намагався старанно сховати від неї і дітей. А Толік заспокоював і просив поспати. А вона все дзвонила, хвилюючись за дорогу...

А потім почалося. Дебальцеве, висота 307,5. Вона знала, що Толя їхав туди на заміну воякам. Ще навіть дев’ятого лютого чоловік набрав Валентину.

— Гаряче... Родився я, певно, у сорочці.

— Що там? — перелякалася Валентина.

— У нас тут вчора й вночі була невеличка заворушка, але зараз все спокійніше.

— Де ти, Толя? Де ти зараз?

— Все добре, дорога, вже з Мішкою чай п’ємо.

— Він правду каже, — почувся знайомий голос у слухавці.

— Бережіть себе, хлопці...

— Добре, буду на базі ще наберу.

Але з бази увечері Анатолій так і не подзвонив. І не відповів на дзвінки.

— Ми стали шукати... — згадує той страшний вечір 9 лютого жінка. — Дзвонили хлопцям із Нацгвардії, які вижили й добралися до Артемівська, але вони не знали, де наші хмельницькі. Два тижні ми їх не могли знайти: територія була окупована, і туди просто не міг ніхто добратися, хлопці доходили до крайніх блокпостів, і вояки тих позицій просили їх не йти далі, бо снайпер зніме.

Немає і дня, щоб дружина з дівчатками не згадували його.

— Він ніби завжди коло нас, і мені завжди дуже боляче бачити дітей, які за ним сумують. Як от Маринка обіймає ведмедика, якого тато їй подарував, а слізки її течуть по щічках. Коли Катюшка дивиться на його нагороди, посмертні, на фото й так хоче спитати його поради, їй того так треба. То болить сильно...

ВАСИЛЬ ЗАДОРОЖНИЙ («КАВКАЗ») (11.10.1965 — 09.02.2015) Окрема медрота ім. Пирогова НГУ

«Його називали «Кавказ» — фільм про Василя Задорожного, відзнятий моїм колегою — журналістом Володею Рунцем, — один із тих відеоспогадів, які в цій квартирі переглядають регулярно. Він про батька й дідуся, про чоловіка-скелю, чоловіка-гору, чоловіка «Кавказа» — міцного, як грузинські вершини.

У свої неповні п’ятдесят він пірнув у епіцентр боїв: спершу на Майдані, а згодом — під Дебальцевим: попервах як волонтер, а потім як доброволець-медик. Він по суті залишився на фронті під час одного з волонтерських візитів «на передок» — не було кому сісти за кермо «таблетки», і сів Василь. Його дружина Оксана у Львові місця собі не знаходила: казав, що на кілька днів їде, а вже тижнями немає. А він все в слухавку: «затримуюся», «затримуюся», «на днях буду». Все виправдовувався, що ніяк не може передати хлопцям авто, бо вони на постійних виїздах, а Василь, мовляв, хоче саме тим, кому віз.

— Василю, що ж ти там так надовго затримався? — питала Оксана, зачиняючи за ним двері невеликої львівської квартири в багатоповерхівці спального району й допомагаючи знімати страшенно затертий і бруднющий бушлат. — Ого, яке все зачовгане, зараз закину в пральку.

— Оксано, ти знаєш, я, певно, дуже банальні речі зараз скажу... Я не можу хлопцям дивитися в очі: їздити туди, возити їм машини і якісь речі, а потім повертатися додому — у тепле ліжко, до коханої жінки, до дітей-онуків, і читати ранкові новини з кавою, гарячою, Оксано, розумієш? З гарячою кавою... Я рушаю від них і дивлюся, які вони засмучені: то ж діти, я їх не можу так більше залишати.

— І що ти надумав?

— Підписати контракт і залишитися служити в першій медроті.

І Оксана мовчала. Вони тільки почали звикати до його коротких поїздок на війну волонтером, коли 4—5 днів вся родина жила в напрузі, а квартира здригалася від кожного повідомлення зі Штабу АТО. А тут — контракт: чоловіка може не бути вдома місяцями. І це не відрядження до Києва чи Харкова. Але Василь уже все для себе вирішив і розмова з дружиною стала скоріше констатацією його намірів. «Кавказ» став водієм військової «швидкої» Нацгвардії, у його групі було п’ять санітарних машин, а за кожною такою автівкою — троє добровольців.

— Тато востаннє приїздив додому на Різдвяні свята, зовсім так ненадовго, — пригадує «Кавказова» донька Марта. — І коли тато повертався на ротацію знову на війну, то так сильно нас із мамою обійняв, що ми ледь дихнути могли, і примовляв ще: «Дівчата, просто знайте, розумійте й аналізуйте: я ж не відпочивати їду, а на війну, тому може всіляке статися». Ох, як же ми тоді за ті слова на тата сварилися. Ну, але ж, бачите, не просто так він їх тоді може говорив: може, відчував що, може, знав. Бо інакше я не вмію то пояснити. Але точно скажу, що він був із тих чоловіків, які хотіли жити, дуже хотіли, йому було заради чого й кого жити. Ну але вінстав у ряди тих, хто їхав туди, куди може побоятися багато інших.

А дзвонив «Кавказ» не рідко: за кожної нагоди; часом, бувало, і до п’яти разів на день, але перший дзвінок завжди був уранці між восьмою та пів на дев’яту. Василь не приховував нічого, що бачив на фронті, хіба недоговорював: чогось не знала Марта, чогось його дружина Оксана, але він точно знав, що вони поговорять одна з одною і поділяться почутим.

— Не дивися телевізор, вони там неправду показують, ти краще слухай мене, — говорив «Кавказ» своїй доні. — Там все набагато гірше й моторошніше, повір мені, там пахне смертю.

«Кавказова» старша онука, яка сиділа найближче до своєї матері — Марти, аж струсонулася від цього тяжкого слова «смерть», — вона вже чула це слово від діда, але цього разу якось аж надто моторошно воно прозвучало.

— Для Василя важливо було врятувати кожну душу, — повернулася до розмови пані Оксана, запалюючи свічку біля фотографії чоловіка. — Якось розповідав мені про пораненого ще зовсім юного хлопчиська-вояка, років двадцяти певно. Говорив, що шанс врятувати хлопцеві руку був тільки в тому разі, якби до шпиталю його доправити за 20 хвилин... Василь завіз його за 18. Як він тішився, що врятували і хлопця, і руку. За кожен вдалий рейд тішився, бо то були порятовані хлопці. За весь той час, який він прослужив у медроті, то врятував близько 100 людей, за що після смерті в його тілі знайшли більше 100 осколків...

А перед смертю «Кавказ» дзвонив дружині кожні 15 хвилин, та й до доні десь так само, — і не міг наговоритися: «Я вас дуже люблю! Пам’ятайте про це: я васлюблю!»

А потім раптово стало тихо: без Василевих дзвінків й оповідок з війни. Квартира ніби перейшла в безмовний і беззвучний режим очікування: усі тримали телефони на відстані витягнутої руки й кожні п’ять хвилин поглядали, чи не прийшла смс «абонент знову на зв’язку». Але повідомлення не було, як і дзвінка від чоловіка і тата... З тією тишею львівського дому, десь на «дорозі життя» недалечко розстріляного наскрізь Логвинового, помирав «Кавказ». Це був понеділок. Того дня Василь не повернувся з виїзду.

Два довгі, тривожні та метушливі тижні родина чекала на хоч якусь звістку. Тоді слово «полон» давало хоч примарне сподівання. Та й побратими одразу підбадьорювали: мовляв, якщо полон, то його витягнуть. Та і є ж якісь обміни, — думалося Оксані з Мартою, є якісь домовленості, переговори, зрештою, людяність: віддати, наприклад, «тяжкого трьохсотого». Але Василь уже був мертвий: його розстріляли, а тіло забрали сепаратисти.

— Ми з донькою обдзвонювали щодня всі лікарні Сходу, усі морги, шукали волонтерів і священників. Ми надіялися. Але після чергового обміну, 21 лютого, мені зателефонували його побратими й сказали, що Василь таки мертвий.

А «Кавказова» донька Марта той день може відтворити в пам’яті. Звістка, що він загинув, заскочила її в буденних клопотах. Того дня вона звично повела доньку на заняття з танців і допоки чекала, аби її забрати додому, задзвонив телефон. «Тато дзвонить» — виринуло на зеленому дисплеї. Марта аж підстрибнула на мить від щастя.

— Тату, тату, то ти? — кричала Марта в слухавку.

— Нет, это русский террорист, — зухвало говорив грубий бридкий чоловічий голос. — Вот он, ваш «тато», возле меня лежит. Мертвый лежит. Вы его заберите, что ли...

— Я вам не вірю! Він не може бути мертвий! Вам що, потрібен викуп? Вам потрібні гроші? — закричала Марта не своїм голосом й поклала слухавку.

Бойовик казав правду: батько справді був мертвий. Але ні Марта, ні Оксана не вірили, допоки тіло «Кавказа» не привезли до Львова.

ДМИТРО ЛАГУНОВ («КАЩЄЙ») (06.03.1976 — 09.02.2015)

Окрема медрота ім. Пирогова НГУ

У авто з «Кавказом» на поміч хмельницьким медикам, які евакуйовували поранених, рушили Дмитро Лагунов і Максим Овчарук — львів’ яни, що з перших днів оборони України, ще з часів Майдану, були в повній бойовій готовності.

Дмитро й Максим товаришували з дитинства. Кмітливі й всюдисущі хлопчиська бігали між «хрущівками» львівських спальних районів і гралися у «войнушки»: пригадують батьки. Могли так захопитися грою, що до ночі воювали по під’їздах і лабіринтах дитячих майданчиків. Батьки потім у темряві й із ліхтариками вишукували хлопців по району, допоки ті ховалися в якомусь таємному «штабі» й страшенно сердилися, коли дорослі їх знаходили й викривали «місце базування».

Але наступного вечора вони знаходили нове місце й все починалося знову. Отак з дитячих ігор хлопці потоваришували: разом ходили до садочка, до школи, разомі на свою першу роботу пішли. А коли запалав Майдан і почалася війна — стали волонтерами. І в якусь мить стомилися просто спостерігати за нею зі Львова: разом екіпірувалися й вступили до лав медроти Нацгвардії. Базувалися з побратимами-медиками у військовому шпиталі центральної лікарні тодішнього Артемівська. Доля розпорядилася так, що Дмитро і Максим, а на війні — «Кащєй» і «Тарпан» — і загинули разом, в один день, в одному місці, в одну й мить, на «дорозі життя». І лежать у могилах один коло одного.

МАКСИМ ОВЧАРУК («ТАРПАН») (19.05.1976 — 09.02.2015) Окрема медрота ім. Пирогова НГУ

Максима Овчарука так і не змогли вивезти одразу після бою на «дорозі життя», аби похоронити з усім екіпажем у Львові. Бойовики невдовзі після підриву й розстрілів обміняли тіла інших полеглих, а от його тіло забрали у своє лігво. Батько ж Максима, Валерій Овчарук, припускає, що ворог просто сплутав Максима зі «своїм», бо той був одягнений у російську «горку».

Звісно, рідні сподівалися, що Максим врятувався: відповз чи знепритомнів, і його не чіпали, бо вважали мертвим, а може — у полоні. Тому його шукали. Але вже за кілька днів після трагедії Максимові рідні знайшли моторошне відео сепаратистів, що називалося «Прах войны». Його відзняв кореспондент «Комсомольської правди» Дмитро Стєшин. На ньому батько впізнав Максима за військовим жетоном.

Насправді це відео досі на Ютюбі, і слухаючи розповідь пана Валерія, я мимоволі зайшла в нет у телефоні, щоб знайти його. Чоловік примружився, щоб розгледіти, що я шукаю, але, ймовірно, все розумів.

— То на ютюб-каналі цього Стєшина досі висить, — пан Валерій припідняв на чоло окуляри й підсів поруч, аби просигналити мені, коли трапиться саме те відео. — От воно!

Це була розтрощена й побита страшна дорога біля Логвинового, та сама, на якій підірвалося авто медиків. На пустій дорозі стояла згоріла техніка й розтрощені авта. Серед тіл, які журналіст знімав, нехтуючи етикою, показуючи і обличчя загиблих, і шокуючі деталі, камера чітко сфокусувалася на військовому жетоні чоловіка, який лежав обличчям до землі. Голова його була сильно побита, а на шиї виднівся шматок металу з номером 008686 — номером Максима.

— Ми довго роздивлялися те відео й вирішили, що це таки не він. І продовжили шукати Максима. Ми знайшли цього Дмитра Стешина й заледве вмовили його надіслати нам покращений і повніший варіант відео, щоб ми могли впізнати, чи це Максим. Може, здивуєтеся, але журналіст погодився і надіслав нам свої зйомки. Тоді розгледіли краще, сповільнено, детально... так, це Максим. Тепер ми шукали нашого хлопця не серед живих, а серед мертвих: із його старшим сином, моїм онуком, Нікітою, ми здали аналіз ДНК. І оцей весь процес тривав більше сорока днів.

Похоронили в цинку, навіть не відкривали. Тому ж власне так трапилося, що трьох похоронили раніше, а Максима більш як за місяць. Але всіх їх похоронили на 76-у полі почесних поховань у Львові. І, знаєте, що от як звільняли вже три роки потому хлопців із полону, то попри подвійне співпадіння ДНК-аналізу, у мене все одно думка виникала: «А раптом?..»

ТАРАС КОНЧЕВИЧ («ДАНТИСТ») (28.10.1979 — 09.02.2015) ОКРЕМА Галицька бригада, Західне ОТО НГУ

— З батьком Тарас розмовляв дуже часто, двічі, а то й тричі на день. Але оповідками про війну не обтяжував: він у нас інфарктник, тому брат його беріг. Казав татові спершу, що він у санаторії, хоча вже тоді був на полігоні в Раковці, потім розповідав, буцімто він у лазареті й доглядає за пораненими, переконував, що в безпеці й там спокійно, ну, щоб тато не переживав. Та навіть про поранення нічого не сказав батькам. Хоча, думаю, тато здогадувався, бо й сам військовий, та й не раз казав мені, дивлячись чергові новини: «Ти просто не знаєш, що таке «котел». Але офіційно отримав підтвердження, де був його син і що в жовтні його поранили, тільки з документів Тараса, які вони отримали вже по його загибелі.

Ігор знайшов у дипломаті документи про загибель його брата «дорогою смерті», майже одночасно з «Кавказом», «Кощєєм» і «Тарпаном». Невдовзі тіла, зокрема й Тараса, обміняли на одного живого полоненого бойовика.

— Тарас того дня на санбетеері наздогнав екіпаж медтори й навіть надав двом хлопцям допомогу, скерувавши їх, куди рухатися з цього місця. Ми з ними якось перетнулися на кладовищі біля Тарасової могили, і вони все мені детально розповіли про те 9 лютого. Встиг Тарас навіть поговорити з «Кавказом», у якого уже були перебиті ноги, але він ще набирав свою дружину й розмовляв. Це вже мені Оксана, його дружина, переповідала. Але потім — новий обстріл і ворог із засідки. Уже не вижив ніхто. Два тижні десь вони в полі лежали, і їх не могли вивезти ні вояки, ні волонтери, бо постійно три-вали обстріли… Він же, чорт забирай, міг спокійно не йти: був головним лікарем Звенигородської лікарської амбулаторії (сімейна медицина), а це — резерв, та й хвороба в нього була... не буду приховувати — псоріаз. Ну, не беруть з таким захворюванням до війська, кажу вам це як доктор-дерматолог обласного військкомату. Але Тарас мав інше бачення, свою мотивацію. І я її цілком розумів і підтримував.

Після розстрілів на Революції Гідності, коли чоловік побачив, як приносять поранених і мертвих хлопців у Михайлівський собор і готель на Інститутській, він чітко сказав, що стане до лав Національної гвардії й боротиметься до останнього: «Я — лікар, це — мій святий обов’язок — бути там і рятувати життя нашиххлопців».

— Та й чи всидів би він тут? Думаю, ні. Хоча вдома в нього лишалися двоє діток — Христинка 2002 року народження і Олег — 2005-го.

Про загибель медика «Дантиста» з медроти Пирогова першому повідомили панові Григорію — Тарасовому батькові. Попри слабе здоров’я, він прийняв цю новину по-військовому стримано, хоча всередині все ніби обірвалося. І повідомив Ігореві про смертьбрата.

А згодом із Тарасового телефону задзвонили й запропонували викупити його за винагороду, проте так само раптово й зникли з мережі. І тоді почалися пошуки — шпиталі, морги, волонтери, аж поки Ігор не натрапив на те ж відео, що й родина Максима Овчарука — на репортаж Дмитра Стєшина «Прах войны». У ньому Ігор побачив тіло в Тарасовому бушлаті.

— Підборіддя і характерний вираз обличчя... це той вираз обличчя, коли Тарасові бувало боляче, я його добре знаю, я його й впізнав. Я не бачив усього обличчя, але я впізнав у ньому свого брата. А потім побачив номерний жетон Тараса. То був брат. Уже на тому відео — мертвий. Але все одно я надіявся на дзвінок. До 24 лютого надіявся, допоки його тіло не привезли до Львова. Те ж було в батьків. І тільки коли я на власні очі побачив неживого брата, коли торкнувся його льодяної руки й побачив в реальності той самий вираз обличчя, застиглий у відчутті болю, я зрозумів, що це вже край, що це — все, мого брата більше нема. Тільки лишається вірити — не даремно. І коли ти щодня прокидаєшся зі звісткою про «двохсотих» і «трьохсотих» з фронту, коли біля Тараса на Личаківському з’являються нові могили, то думаєш про те ж — аби не даремно, аби не просто так.

ОЛЕКСІЙ ГУРТОВ (09.10.1977 — 09.02.2015) 128 ОГПБр

Майор Гуртов виїхав із зони АТО до рідної Балаклії, на Харківщину, до військових складів за боєприпасами. Там досі живе його мати, яка з нетерпінням чекала на сина: він щойно набрав її і сказав, що їде на день-два сюди.

А тим часом у Мукачевому тішилася його дружина Ліліана: чоловік хоч трішки ковтне не воєнного повітря, видихне порох з легень. Олексій минув щойно звільнений Слов’янськ, перетнув межу Харківщини, і дорога перейшла за Ізюм. В Олексія було зовсім небагато часу, аби обійняти матір, наговоритися з братом Андрієм і трішки відпочити. А далі — знову у дорогу. Він кадровий військовий, майор, він присягав захищати свій народ, свою країну.

Але коли майор рушав до зони АТО із Балаклії, його друзі та сусіди повиходили з будинків на узбіччя і проводжали його на фронт. Олексій набирав дружину й не міг пояснити, чому місцеві так його проводжають.

— Зачем вы все тут повыходили? Зачем? — Андрій сердито розмовляв із сусідами за такі «проводи». — Давайте, разходитесь по домам! Вы его, что последний раз видите? Чего его так провожать?

— Что тут происходит? — вийшов Олексій із хати зі своїм військовим наплечником і повільно складав речі до авто, перевіряючи, чи все зі собою прихопив. — Андрей, что-то мне не по себе от таких проводов... Так в последний путь разве что провожают.

— Знаю, Леша, знаю. Я сам не понимаю, чего они повыходили, — знизував плечима брат майора Гуртова. — Думаю, они просто хотели тебя подбодрить, что ли. Но как-то странно все это получилось.

— Ай, ладно, Олексій махнув рукою й усміхнувся братові. — Надо ехать уже. Береги маму.

Брати міцно обійнялися і поплескали одне одного по спині. Олексій виїхав із боєприпасами з Балаклії 8 лютого, на Дебальцеве: за день до розстрілів на «дорозі життя».

— Леша, ну как вы там? Вы еще в Балаклее? — хвилювалася Ліліана.

— Ой, дорогая, машина наша сломалась, — заклопотано відповідав Олексій. — Пока стоим в Артемовске на СТО, колеса меняем. Думаю, по темному не поедем. С утра уже — к своим, туда.

Ліліана уже не турбувала чоловіка того вечора. А наступного дня вранці взялася дзвонити, та марно. «Певно, за кермом і не чує», — заспокоювала себе Ліліана й ховала телефон з максимально увімкнутим сигналом дзвінка до кишені своєї зимової куртки. Але впродовж дня Олексій так і не відповів, й уже коли вечоріло, його телефон вимкнувся з мережі чи вимкнули...

І жінка почала обдзвонювати чоловікових побратимів. Ті ж казали, що бачили того дня її Льошу, але знайти його вже ніхто не міг. Нічний сон тільки підтвердив її моторошні здогадки: у тому сні чоловік ніби повернувся додому, але назавжди. А вранці жінку набрав командир.

— Льоші немає. Ми в оточенні. Дебальцеве. Де він — не знає ніхто.

Ліліана не знала, як відповісти, а в голові першою промайнула думка: «Як сказати дітям?» Тому вона відмовилася вірити у чоловікову смерть і розпочала власні пошуки Олексія.

«У нашій сім’ї чоловіки довго не живуть» — вчувалися Ліліані Олексієві слова, ніби їх поставили на повтор. Від такого можна й збожеволіти, та жінка трималася. Олексій — із сім’ї військових, його батько загинув в Афганістані, коли хлопцеві було лише десять. І мама сама виховала двох синів. «Невже й Льоша повторить долю батька?» — думала Ліліана, а тим часом Олексія шукали і військові, і волонтери.

— Я шукала його три тижні: дзвонила на всі гарячі лінії, до усіх волонтерів, яких тільки знала, його шукали побратими, партизани, усі, але не міністерство — ніхто там не шукав кадрового офіцера, майора. «Такого в списках немає». Було страшно, але я телефонувала навіть на гарячу лінію сепаратистів. Як зараз це все згадую, то мені аж камінь на горло налягає від болю і зневіри. А коли я сказала сепаратистам на їхнє питання, що Льоша зенітник, то вони зареготали й сказали: «так он — артиллерия, он — убийца!». Я ж їм пояснювати, що це протиповітряна оборона, але куди там... Та я навіть набирала Рубана, надіялася, але й він назвав мого чоловіка «убивцем». Не знаю, може він щось інше мав на увазі під цими словами, але вони мене приголомшили... Я навіть перевірила, чи то я не терористам в тій суматосі часом не подзвонила, але ні — то був він. Мене заспокоювали й давали надію тільки волонтери з Артемівська: вони припускали, що Олексій ще міг потрапити до полону. І та надія давала Лілані ще трохи сил шукати чоловіка. Вона щодня приходила до місцевої церкви й молилася за його здоров’я. А потім їй подзвонили з дні-провського моргу й попросили приїхати на впізнання, бо привезли 48 тіл, і всі без документів.

— Мій кум, також військовий, був саме в той час у Дніпрі, тому це його я попросила піти в морг і пошукати Льошу. Але він його не знайшов. А тоді дівчата з офіцерського корпусу сконтактувалися зі мною й попросили надіслати фото Льоші. І я надіслала свою улюблене. З собакою. Знаєш, коли я вийшла на військову пенсію, то Льоша подарував мені собаку, і якось ми з ним гралися з тим собакою, то я й сфотографувала його. І таке гарне фото вийшло. От саме його я й вислала для пошуків. А ще в нього на лівій руці коло з буквою «А» було. І через два дні мені подзвонили й сказали, що Льошу таки знайшли серед загиблих. І тут в мене ніби емоції скінчилися, ніби мене заціпило: я не могла ні плакати, ні голосити, ні лаятися. Я лиш думала, як сказати дітям. Все. До речі, під час тих пошуків мені ще один сон наснився про Льошу: то був наш Мукачівський замок, мультиплікаційний такий, у салатово-рожевих тонах, а над ним пролітала велика красива жар-птиця. А потім я порахувала, що то був дев’ятий день, відколи Олексія не стало. На 9 день він полетів.

РОМАН ЧОРНОБАЙ (21.12.1981 — 09.02.2015) 128 ОГПБр

Таня дзвонила дуже багато разів того фатального дев’ятого лютого, але телефон чоловіка мовчав. Аж раптом — «абонент знову на зв’язку», і Таня набрала знову. Але почула голос чужого чоловіка.

— Сонечко, ваш солдат погиб, — якось дивно й млосно промовив незнайомий голос.

Таня мовчала. Він так сказав, бо Таня була підписана на Роминому планшеті — «Сонечко».

Після того дзвінка жінка почала набирати Ромину сестру, яка працювала в бухгалтерії 128-ої бригади, надіялася, що вона знає більше.

— Віро, я набрала Рому, а там чужий хтось сказав, що він загинув…

— Таню, та не може такого бути, то не правда.

— Та й усі друзі казали, мовляв, Таня, ти не одна така: сепаратисти часто говорять рідним про нібито смерть їхніх рідних. Ну і я не повірила.

Але наприкінці лютого, коли загиблих таки вдалося вивезти зі зони бойових дій, усі сподівання щезли. Серед них був Рома, цілий, і тільки постріл в шию. Їх усіх тоді майже миттєво відібрала війна... На «дорозі життя».

ВАСИЛЬ БІЛАК (17.09.1993 — 09.02.2015) 128 ОГПБр

То було те ж 9 лютого — день загибелі українських екіпажів на трасі між Дебальцевим й Артемівськом, у районі Логвинового. Тоді Василь із побратимами, серед яких і його друг Роман Совлич, їхав вантажівкою на Дебальцеве й потрапив під обстріл бойовиків, які чатували із засідки. Тоді ж, окрім Васі та Роми, загинули майор Олексій Гуртов, сержант Роман Чорнобай, полковники Ігор Павлов та Сергій Циганок, підполковник Артур Музика, майор Святослав Василенко та молодший сержант Антон Макаренко. Тіла одразу вивезти не змогли,знайшли згодом вантажівку, але тіл ні в ній, ні в полі не було. І тільки наприкінці лютого спершу Василя, а потім і Романа знайшли й поховали.

— Васю ідентифікували 18 лютого, через дев’ять днів після загибелі, — каже мати. — І Васю, і Рому можна було впізнати: у Роми була прострілена голова, а Васі лице майже не було пошкоджене, хіба трохи стерта щока, як він лежав на землі. Їхні тіла вивезли до Дніпра й звідти нас уже волонтери, так, це важливо — саме волонтери — повідомляли про те, що є схожості, дзвонили й просили подробиць. Ну й ми поїхали впізнавати. Васю впізнали першим, а от щодо Роми, то була надія, що він живий, раз коло Васі його не було. Але потім знайшли і його. Тоді я мусила була ту страшну чорну вістку повідомити й до їхньої сім’ї. Аж третього березня ми Васю хоронили...

— Але я от горджуся Васьом нашим, бо то мій син. Ото в першу чергу — що мій син, а не тому, що герой чи не герой. Мені, як батькові, хотілося б, кіть він був живий, і не потрібно нам ніяких його нагород і звань героя: подивіться скільки їх, порахуйте! — він кивнув рукою в бік столу, на якому раніше Марія Йосипівна розкладала Васині нагороди. — То був мій синок, на якого я покладався і думав, що він буде моїм захистом, а виявилося... Нехай навіть зараз тут уся шафа в нагородах. Так, це бважливо, що його відзначили, але я лишився без сина... Лишилася саменька й наша менша доня Ясочка...

Коли ми прощалися з батьками Василя, то мати згадала про капсулу з бажаннями, яку ще в школі він з однокласниками заклали на подвір’ї: таких капсул тоді багато закладали в школах — то була така традиція десятиліття.

— Тоді Вася написав: «Хочу прожити гідне життя». І ми точно з чоловіком знаємо, що бажання його здійснилося... Він прожив коротко, мало, дуже, але так, як треба.

РОМАН СОВЛИЧ (05.11.1993 — 09.02.2015) 128 ОГПБр

Останній дзвінок Романа додому був напередодні загибелі, увечері: голос був страшенно втомлений і зовсім тихий, а в Георгіни в голові лиш туди-сюди літало якесь таке відчуття «останнього разу», як тоді, коли вони прощалися вдома на початку січня, після відпустки.

— Рома, я тут все зроблю, що повіш, скільки треба грошей — я зберу, заплачу, кому треба, ти тільки повернися додому.

— Ти знаєш, тепер я б з удовольствієм повернувся додому, але вже не можу, — незвично безнадійно, тим самим втомленим голосом відповідав брат.

А наступного дня звичний ранковий сестрин дзвінок Роман відхилив. Вона розуміла, що йому не завжди до розмов, і чекала, коли він передзвонить сам. Алевін не набирав. Георгіна сиділа біля великого вікна на кухні й дивилася н сутінкове небо, яке ніби сірий брудний мішок зібрало в себе все живе й приємне й сунуло кудись далі. Із вікна проглядалася ґрунтова дорога до їхнього дому, і зараз їй найбільше хотілося побачити на ній свого Ромі.

— Не дзвонить? — Георгіна набрала братову наречену.

— От секунду тому трубку поклала. Дзвонив і казав, що вночі сильно стріляли, але зараз трохи спокійніше. Що головне — усі живі.

Але Георгіна все одно не знаходила місця і спокою й продовжувала набирати Романа. Він знову відхиляв, відхиляв, відхиляв, потім й зовсім перестав брати слухавку, а в обід абонент зник зі зв’язку.

— Де Рома? Де Вася, хлопці? — наступного дня нарешті додзвонилася до одного з побратимів.

— Та розумієш, вчора вони мали виїхати, — той почав дуже непевно й повільно розповідати про минулий день.— Поїхали й не повернулися; але ти не переживай, бо найгірше, що могло статися, то — полон, а звідти ми їх попробуємо витягнути.

Георгіна забила на сполох: набрала Марію Йосипівну, маму Василя Білака, і вони почали шукати Рому та Васю вже спільними силами. Але їй не давали спокою слова побратимів про полон, і вона розпочала самотужки моніторити сепаратистські ресурси в пошуках хоча б якихось відомостей про полонених і поранених в шпиталях окупованої території — прізвища, прикмети, фото, відеоролики.

— Я дивилася тільки короткі відео, бо це словами не передати, як тяжко дивитися, щосекунди розглядаючи, чи там немає твого брата чи його... тіла. А потім, знаєш, рука моя сама потягнулася до якогось довгого 10-хвилинного відео. І я його увімкнула. На ньому бойовики жорстоко б’ють двох наших закривавлених військових; я бачила невеличкі українські прапорці-наліпки на рукавах тих хлопців, яких били. А потім я побачила бороду, довге волосся й так голосно скрикнула «Рома!», що на той вереск збіглися і діти, і мама, і мій чоловік. Але чоловік був певен, що то не Рома, бо знайшов схожість тільки в бороді. І попросив мене більше не дивитися тих відео. Але хіба я могла? Тому коли він вийшов з кімнати, я насмілилася продовжити дивитися: бачу руки — розумію, що то наші руки, бачу ноги — то наші ноги. А потім камера проїхалася нагору, і я побачила Ромине обличчя, повністю. І це точно був він: його воєнна руда борідка, його довге волосся, зачесане догори, і все було в крові. Зберігши на комп’ютері це відео, Георгіна миттю набрала слідчого з Ужгорода, який вів справу про зникнення Романа. Але і там не дуже повірили, що він мертвий, навпаки — намагалися заспокоїти й переконати, що це може бути нарізка відео, і він може бути живий.

І на тих словах Георгіна якось із горем навпіл пережила ще два тижні, періодично набираючи то шпиталі, то морги.

— А потім нам розповідали, що Рома лежить із простреленою головою в комі в донецькій лікарні: ми тоді бігом знайшли контакти нашої родички, яка не змогла виїхати з окуповано території, і вона рушила до Донецька шукати того хлопця, що лежав у комі.

Георгіна періодично показувала мені закладки у своєму телефоні, які вона робила з тих ресурсів, де знаходила якісь відомості про Рому, про «Цербер», про того пораненого хлопця в донецькій лікарні.

— Але раптом Марії Йосипівній, це Васьова мама, зателефонували з Дніпра, щоб вона приїхала на впізнання. Звідти вона дзвонила мені і розповідала, як впізнала Васю і що має надію знайти й нашого Романа.

Я була вражена її стійкістю: побачити тіло своєї дитини, і після цього ще й шукати нашого Рому... Ну можеш це собі уявити? Але вона шукала. А ми надіялися. Васю повезли додому, а ми тут читали за нього в храмі молитви.

А вранці до втомленої очікуванням Георгіни знову зателефонувала Марія Йосипівна.

— Пробачте мені... я не хочу бути чорним вісником, але вам треба їхати до Дніпра... Здається, Рому таки знайшли.

Георгінин чоловік, тітка та Ромина наречена рушили на Схід, а Георгіна з мамою і братом, ніби вже розуміючи неминуче, почали готуватися до похорону. Мамі було дуже важко: так трапилося, що вона була за кордоном, коли Рома був на фронті, і вона не бачила його більш ніж рік і не застала живим.

— Можете сказати дзвонарю, аби бив у дзвони, сказав телефоном Георгінин чоловік.

З’ясувалося, що тіло Романа привезли до Дніпровського моргу того ж вечора, коли там знайшли й упізнали Василя Білака.

— Знаєш, мій брат був простим хлопцем, який хоч і був наполовину угорець, але так вболівав за Україну, що віддав за неї життя. Він по спеціальності був взагалі слюсарем із ремонту автомобілів. А коли почався Майдан, то він із друзями з перших днів його підтримав й активно розвивав його у Виноградові. А потім — фронт. І знаєш, він часто бував за кордоном, в Угорщині, тут до неї рукою подати, але там все трохи по-іншому. Так от він бачив рівень життя там, тому так хотів вступу України до Євросоюзу, хотів, аби стало легше й приємніше жити в Україні. Знаєте, і Рома, і я, і вся наша родина — наполовину угорці, а наполовину українці. Ми вміємо добре говорити, читати й писати і українською, і угорською, і він мав змогу поїхати в Угорщину й не йти в АТО. Але він вибрав фронт, щоб рятувати Україну. І цим уся наша сім’я пишається.

Георгіна перевела подих і глянула на велику фотографію брата в чорній простій рамі.

• Зведення новин

Дев’ять українських військових загинули і ще 26 отримали поранення в ході «антитерористичної операції» 8 лютого.

Про це на брифінгу сказав виконувач обов’язків прес-секретаря Генерального штабу Владислав Селезньов.

Речник штабу АТО Анатолій Стельмах також повідомив, що сили АТО за неділю знищили близько 200 терористів і 15 одиниць ворожої військової техніки.

• Під Дебальцевим українські військові відбили атаки бойовиків та знищили їхніх 4 танки.

Про це під час брифінгу повідомив речник АТО Андрій Лисенко. Він зазначив, що найскладнішою залишається ситуація поблизу Дебальцевого.

• Спроба терористів перерізати «дорогу життя» Артемівськ —Дебальцеве провалилася.

Про це написав у своєму Фейсбук народний депутат комбат «Донбасу» Семен Семенченко.

«Частини ЗСУ, протидиверсійна група батальйону «Донбас», посилена бронетехнікою. Спроба перерізати дорогу життя Дебальцеве — Артемівськ провалилася. На випадок підходу свіжих сил противника підтягнуті значні резерви. Йде бій», — написав він.

• В результаті боєзіткнення військовослужбовців ЗСУ з бойовиками українські бійці захопили кілька реактивних піхотних вогнеметів «Джміль» («Шмель»).

Про це повідомили у Міноборони.

Як зазначили у Міноборони, такий вид зброї використовується лише збройними силами Російської Федерації. Відповідно до маркування, захоплені вогнемети було виготовлено у 2000 році.