Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

6 лютого 2015 року

• Ірина Вовк. «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ОЛЕКСАНДР ОРЛЯК (06.09.1990 — 06.02.2015). 128 ОГПБр

На тліючому ОП «Станіслав» оборонятися було вже майже нічим: хлопці видлубували з ящиків останні набої. Але ворог ніяк не вгамовувався. Вибігти з укриття на долоню до бойовиків, аби добігти до намету з боєприпасами, ніхто не наважувався. І раптом Саша, викинувши недопалок під ноги, злегка пригасив його, і рвонув до намету зі словами: «Хлопці, я зараз». А побратими лиш перелякано кинули йому навздогін: ти що, здурів? Та він цього вже не чув. Вхопивши скільки зміг набоїв, Саша повертався до своїх, як раптом — удар у спину: влучив осколок снаряда. На пошматовану технікою промерзлу землю полилася липка кров. Молодий командир гармати не міг поворухнутися, тому побратими змайстрували з автоматних пасків линву, аби притягнути його до себе. Даремно — тіло Сашка не слухалося.

— Пораненого кинувся рятувати його тезка, також Олександр, — переповідає пані Леся спогади синових побратимів, які останніми силами рятували «Станіслав». — Цей хлопець, незважаючи на очевидну небезпеку, виповз із бліндажа, щоб забрати мого сина.

Хлопці хутко роздерли на ньому броника й поклали на ноші. Саша зізнавався, що рана болить, а після уколу адреналіну попросив пити. «Маєте зі мною мороку. Пробачте, я зробив усе, що зміг...»

Пані Леся дивилася у вікно…

— Знаєте, коли я дізналася про обставини останнього бою сина, то зрозуміла, що він свідомо йшов під обстріл — з бліндажа до намета; він біг за гранатами для побратимів. Йому вистрілили в спину, коли він уже повертався. Лютий, холодний лютий 2015-го забрав мого сина.

Ці рядки написала Сашкова мати, коли дізналася про синову загибель.

МИКОЛА КАРНАУХОВ («НЕЖУРИСЬ») (20.06.1965 — 06.02.2015). 57 ОМПБр

Це листопадовий вірш із «нуля» вояка «Нежурись» — Миколи Карнаухова із 57-ї бригади. Йому випало боронити Дебальцівський плацдарм. Вірш той — один із перших, які він надіслав своїй дружині Галині, у якому він відкрив усю свою душу, що опинилася на війні. А свято Михайла для нього було завжди особливим — це був «празник» у його рідному селі. Він зі самого ранку будив сина Миколу, Галину, а тоді їхав ще й за донькою Оксаною, і рушав до села. Це було сімейне свято Карнаухових, яке відбувалося за будь-якої погоди й обставин.

Але не цього 2014-го року: того дня Микола просто надіслав дружині цього вірша довжелезною смс. А Галина й досі береже його у своєму телефоні. Як і всі смски чоловіка: іноді вона їх перечитує, іноді відкриває якусь одну, заплющує очі й пригадує свого Миколу. А іноді плаче. Плаче, коли читає повідомлення про смерть його побратимів у тих смсках, плаче, коли перечитує його останнє повідомлення: «Йду на Дебальцеве. Не поминайте лихом».

Кандидат технічних наук, доцент, автор десятків наукових праць, Микола Карнаухов все своє життя дуже наполегливо працював, не дозволяв собі змарнувати й хвилини: він завжди чимось займався або про щось глибоко думав. Та так, що й не докликатися. У свої майже п’ятдесят він покинув рівненський університет, у якому викладав, і поїхав воювати. Воював і писав вірші. Казав, що кудись треба виливати все відчуте, пережите, побачене й вимріяне у вогких окопах. Тому писав вірші й надсилав їх то дружині, то синові, то мамі чи сестрі, то друзям-співробітникам. Друзі — Світлана та Микола Пікули, зібрали їх у самвидавну збірку. Він писав вірші й раніше: матері на ювілей чи доні Оксані (від першого шлюбу), заради якої був готовий прихилити небо, аби лиш вона усміхалася. У них були непрості стосунки, згадує Галина, але для Миколи Оксана була, мабуть, половиною світу.

Востаннє їм вдалося порозмовляти 2-го лютого. А наступного дня Галина просто не почула Миколиного дзвінка, коли їхала в маршрутці: так в її телефоні й залишилися ті «2 пропущені дзвінки» від її чоловіка. Його мобільний оператор не впорався: Коля почав дзвонити матері з інших номерів, бо знав напам’ять лише цифри її номеру. А мати вже переповідала всі новини Галині: що цілий-живий, але стоїть під Дебальцевим. Чорнухино.

Дружині він тільки надсилав смс-повідомлення: як в нього справи, яку «беху» підбили й таке інше. Від тривоги, нічних кошмарів і тригодинного сну в добу, у день загибелі Миколи, 6 лютого, у Галини стався гіпертонічний криз: її забрали до лікарні й тоді почалися навідуватися сновидіння.

— То я потім зрозуміла, що він приходив у них до мене попрощатися. А через день чи навіть два до мене зателефонувала чоловікова сестра й каже: «Певно, з Миколою нашим біда, бо він не виходить на зв’язок і не телефонує». Я ж їй кажу, щоб не хвилювалася, бо там нема зв’язку з Київстаром, то як тільки з’явиться мережа, він набере. Але, звісно, після її дзвінка я стала набирати Колиних побратимів, військкомат і цікавитися, що там і як. І тоді Саша, його побратим із Рівного, подзвонив і сказав: «Двоє вирвалися з Чорнухиного, але Миколи серед них немає, а четверо вбиті, і Миколи серед них також немає». Звісно, я подумала, що він міг потрапити в полон або що йому таки вдалося вирватися відтіля, але ще просто не добрався. Ми подали в розшук, і Микола вважався зниклим безвісти. Шукали. А потім з’явилося це відео... бойовики зайняли двір, де були наші хлопці, і знімали їх на відео вже мертвих. Звісно, обшукали їх, знайшли телефон, на якому було відео з нашими, вони говорили, що ми переможемо, і Микола там кілька слів сказав: «Мій позивний «Нежурись», і моя банда не журиться, і ми їх порвемо».

Вони тоді були сповнені надії...

• Зведення новин

З 4 по 5 лютого українські військові знищили 60 бойовиків, 4 ворожих танки, 2 самохідні артилерійські установки, а своїх позицій не залишали і населених пунктів не здавали за останню добу. Про це повідомляє прес-центр АТО

• Упродовж доби в зоні проведення АТО загинули 2 військових, ще 26 поранено. Про це повідомив речник АТО Андрій Лисенко.

• Українська артилерія знищила у селі Жолобок Луганської області кілька сотень бойовиків.

Про це повідомляє «Українська правда» посилаючись на джерело в УМВС у Луганській області.