Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

20 січня 2015 року

• Геннадій Харченко «Щоденник артилериста»

Спочатку сам Донецький аеропорт, безумовно, не був таким символічним і значущим об’єктом. Споруди його інфраструктури швидше розглядали як об’єкти передмістя Донецька.

Самі будівлі терміналів у бойових зведеннях і цілях ще не фігурували. Завдання ставилися на знищення противника, який намагається наблизитися до комплексу аеропорту за зеленим насадженням або захопити і сховатися в його окремих будівлях.

Під аеропортом, завдяки, перш за все, артилерії, українська армія не тільки заново знайшла упевненість у своїх силах. Тут була здобута дуже важлива психологічна та інформаційна перемога.

Невдалі штурми і великі втрати противника позбавили його потужної пропагандистської підтримки. Яка полягала в масовому поширюванні інформації про гігантські втрати укрокарателів і бойові перемоги «героїв Новоросії». Ця інформація поширювалася насамперед російськими ЗМІ. До того ж дуже активно в різних соціальних мережах і новинних каналах Інтернету.

Українських газет і телебачення в зоні АТО, на відміну від російських, не було також.

Перші повідомлення про великі втрати терористів, показані відео моргів, забиті під зав’язку трупами «героїв Новоросії», машин з вантажем «200» у бік Росії, безумовно, змінювали ступінь впливу на населення окупованих територій і бійців української армії.

Своїми умілими діями і переміщеннями у приміщеннях будівлі ДАПу бійці 3-го полку спецпризначенців отримали таку оцінку від сепарів — горде найменування — «кіборги».

Це слово стане найбільш уживаним в Україні 2015 року й уособлюватиме небачену мужність і героїзм захисників Донецького аеропорту. Успішна вогнева робота арти давала привід тоді деяким військовим експертам і командирам говорити про можливість штурму і захоплення всього Донецька.

З метою недопущення можливості такого сценарію по­дій бойовики періодично обстрілювали певні житлові райони міста, звинувачуючи в цьому щоразу українську армію.

Серед інших вогневих завдань найбільш пам’ятними були, безумовно, «вогневі коридори», якими ми відсікали ворога і давали нашим можливість проводити ротації і підвезення в Донецький аеропорт.

Ще довго після тих боїв охоплювало хвилювання, коли ми згадували слова соба: «Робимо вогневі коридори. Наші будуть по них прориватися, вивозити поранених. Працюємо максимально точно. Після кожного пострілу відновлюємо наводку». Помилитися не можна було ні на одну поділку, ні на один градус кутоміра! Ми не підвели.

Ще одним цікавим епізодом життя нашої батареї в перші тижні під ДАПом стала поява нашої негласної назви — «невидимки».

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ВОЛОДИМИР БУЗЕНКО («ІТАЛІЄЦЬ») (28.07.1988 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр

За Мінськими домовленостями аеропорт Донецька мав залишитися під контролем сил АТО, але на Водохреща бойовики підірвали термінал: частину перекриття його другого поверху, де були українські вояки, після чого пішли в новий наступ — ринули зусібіч, як таргани. Бій тривав усю ніч, не вщухаючи до наступного вечора, і наші вояки чекали обіцяної підмоги, примудряючись економити набої.

А надвечір 20-го січня російські найманці підірвали перекриття нового терміналу знову, уже потужніше. Бетонні плити будівлі буквально склалися, як картковий будинок, затягнувши під себе «кіборгів». Більшість хлопців загинули під завалами бетону, глини, цегли і металу, так і не дочекавшись ранку.

Того дня на території Міністерства оборони України Дзвін Пам’яті б’є 50 разів — кожен удар по ще одному оборонцеві ДАПу. Вони б’ють з тим болем, з яким гинули тоді вояки. За офіційними даними, саме стільки «кіборгів» загинуло цього дня. Але бої за аеропорт тоді не завершилися.

На жаль, обставин загибелі кожного з них достеменно не відомо — є лише спогади побратимів, офіційні дані й логічні здогадки. Не усіх вдалося витягнути з-під завалів терміналу одразу — більшість тіл пролежала там кілька тижнів. Весь той час їх вважали зниклими безвісти, а їхні родини не втрачали сподівань, що їхні хлопці в полоні.

— Тепер вже я до кінця, — так Володя відповідав рідним, які просили лягти до лікарні підлікуватися.

Відповідав і показував пальцем на карті Донецький аеропорт: «Його буду боронити». Володя найбільше про війну розповідав Олі, але без зайвих подробиць.

— Володя, як той аеропорт? — питала Оля, коли брат виїхав на термінал.

— Бачила колись комп’ютерну гру «Counter strike»?

От таке саме і в нас.

— А їсти хоч маєте що?

— Та таке... — мляво відповідав Володя. — Бувало, їли одну тушонку на чотирьох. Сніг топили пити, бо води нема. Та й таке.

— Бережи себе, братику...

— А ви моліться за мене...

І рідні молилися. Хоча тривога перемагала. По Різдву «Італійця» поранило в ноги, а тим часом телеканали безупинно транслювали увесь жах, який коївся у Донецькому аеропорту. Рідні сиділи перед екранами й молилися за Володю, періодично надзвонюючи й питаючи, як він. А Володя сердився і просив не набридати такими питаннями, бо в нього немає часу довго говорити. Про поранення мовчав — це уже згодом розповіли побратими.

«Що б не трапилося, знайте — я вас завжди буду любити», — Володя писав мамі та Олі смс-повідомлення, коли мав хвилю, бо з дзвінками в терміналі було непросто.

— Мамо, я так замерз тут, — виснажено зізнавався «Італієць» матері в одній з останніх розмов телефоном, коли вдавалося вийти на такий-сякий зв’язок. — Тут шалений мороз під тридцять, і мені так хочеться зігрітися.

— Синочку... а хоч чаю вам є як там зробити? Володю!

Володя мовчав. Ніби витримував паузу для чогось важливого.

— Знаєш, мамо, тут такі хати! — казав він замріяно. — Певно, залишуся я тут жити.

— Володя! Що ти таке кажеш, синку? Які наші Чернівці гарні, я не хочу, щоб ти там лишався!

А тоді підірвали частину терміналу. Першою дізналася Оля й одразу набрала маму. Щось відчула...

— Мамо, там підірвали термінал, Володя не відповідає, — задзвонила Оля.

Мати написала смс в надії, що син відповість і лиш чула «тінь-тінь» — бігла до телефону, молячись, щоб це було повідомлення від нього. Але син не озвався.

Перед смертю Володя дуже довго з батьком говорив, але найближчі вже ніколи не дізнаються, про що саме.

«Італійця» не могли поховати майже рік, і в тривозі очікування, стомлений експертизами й примарною надією, Володин батько помер від серцевого нападу. До синового похорону він не дожив місяць. Батько й син поховані поряд, і тепер над їхніми могилами майорить синьо-жовтий стяг.

— Мені дуже боляче і за Володю, і за всіх тих хлопців, які загинули під час того страшного вибуху, — каже мати. — Тепер ми знаємо, що це — справа рук Мотороли, який своє місце вже знайшов, його вже немає в живих. Я знаю, що після вибуху кількох хлопців, які вижили, полонили терористи, і шукали кулеметника, а ним був Володя. Хлопці кажуть — кулеметник — «двохсотий». Але терористам не йнялося... І тоді Ігор Брановицький сказав — то я кулеметник. Ігоря сильно били, після чого прийшов Моторола й розстріляв його. Не розумію, чому хлопців забивали й розстрілювали, чому їх не збирали й не проводили обміни, бо ж так ті усі хлопці хотіли жити...

— Перед смертю мене Володя також набрав і сказав: «Я вас усіх люблю, що б не сталося». І казав, що до ранку вони не протягнуть. Я кричала йому в трубку, що мивсі тут молимося за нього. А наступного світанку він написав мені есемеску: «Дякую, що молилися. Я ще є».

По обіді зв’язок з ним зник.

ПЕТРО ПОЛИЦЯК («ЧОРНИЙ») (05.07.1992 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр

За спиною відчайдухи Петра Полицяка з позивним «Чорний» — безстрашний вчинок у морозну ніч у Донецькому аеропорту: молодий хлопчисько з Рівненщини разом із побратимом Іваном Кам’янчиним (позивний «Катана») виносили ще одного їхнього друга Ігоря Римара (позивний «Філософ»), якого поранили 9 січня на чи не найгарячішій точці ДАПу пострілом із РПГ. Терористи пообіцяли не стріляти за умови, якщо двоє хлопців на ношах винесуть Ігоря з території летовища, аби врятувати йому життя. До цього життя Римара підтримував медик «Псих» — Ігор Зінич.

Римару відірвало вибухом руку, розтрощило щелепу та гортань: евакуація була вкрай потрібна. Тому хлопці, довго не роздумуючи, наважилися пройти півтора кілометри по снігу злітною смугою — на долоні в бойовиків. Зачовгані берці ламали льодяну кірку й провалювалися в глибоченний сніг; докладаючи шалених зусиль, хлопці рухалися далі й знову провалювалися, і так десятки метрів по території, яку прострілювали бойовики. На місці призначення, коли наші глянули в очі ворогам, один із ДНРівців навіть сказав «Чорному»: не повертайтеся туди, там дорога в один кінець, — і запропонував ци-гарку. «Чорний» похитав головою — не курив, і нічогоне сказав бойовику. Хлопці таки повернулися до своїх.

Ігоря ж доправили до лікарні, та за три тижні він помер у Київському клінічному центрі. «Катана» — єдиний із трьох вижив у ДАПі.

Не залишив «Чорний» у терміналі й пораненого «Італійця», і коли випала нагода рятуватися, то також уже поранений Петро хапнув побратима Сашка й закинув його на «тягача», що приїхав евакуювати поранених.

— А сам-то, Петька? — гукнув йому розгублений Сашко.

— «Італієць» як брат мені, — не кину його...

«Чорний» так і не вскочив до МТЛБ, а лишився в терміналі, біля пораненого в ноги Володі Бузенка.

Вони обоє так і не повернулися з аеропорту.

ОЛЕКСАНДР БОДНАРЮК («БАНДИТ») (14.09.1979 — 20.01.2015). 80 ОАЕМБ

Саша ще був живий ранком 20-го січня, це була 10:30, і як пригадує батько, не мав їхати в аеропорт. Заспокоював, що все добре, що він в нормі й набере, як буде трохи більше часу. Але того разу Саша дзвонив востаннє. Ніхто не міг пояснити, куди подівся син: військкомат мовчав, волонтери не знали. Василь Олексійович молив кожного, до кого лиш міг додзвонитися: «Шукайте МТЛБ «Ласточка», шукати треба «Ласточку». Лише згодом побратими розповіли, як все було насправді.

«Рахман» — командир розвідки, звернувся до своїх хлопців того пізнього ранку:

— Ніхто не змушує більше нікого їхати в аеропорт.

Але зараз треба витягнути хлопців, які там залишитися, це — наші побратими.

Він не наказував, хто має їхати, він просив зголоситися добровольців, які ризикнуть поїхати під термінал.

— Я спробую прорватися, — почувся суворий голос мовчазного «Бандита», який щось підлагоджував у своєму старенькому тягачі.

Хлопці переглянулися, а «Бандит» почав збиратися в ДАП.

— Здається, вони зробили один вдалий рейс і витягли поранених із ДАПу, — переповідав Василь Олексійович спогади Сашкових побратимів. — А під час другого ривка в термінал, коли вже вони поверталися, то мій син загинув: бойовики накрили артилерією; МТЛБ підлетів у повітря, перекинувся траком догори й загорівся.

Сашу шукали п’ять місяців, добиваючись помочі в преси, волонтерів, побратимів і навіть у терориста Захарченка: рідні шукали серед полонених. Але його перекинуту «Ласточку» знайшли лише навесні, а тіло впізнали за експертизою ДНК аж 15-го червня.

АНДРІЙ ГРИЦАН («КАПТЬОР») (06.09.1991 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр

— А 19-го січня дзвінок Андрія був зовсім інший, якийсь безнадійний і ніби навіть впалий духом чи що...

Марія Михайлівна заплакала, взяла з полиці Андрієву фотографію, зроблену вже на війні, і протерла її долонею.

— У селі тоді люди йшли в церкву на Йордан і Аня несла Пречисту Діву — у нас тут так несуть незаміжні дівчата Пречисту діву. А я йшла трохи позаду. І от Андрій якраз тоді мене і набрав. Я то як зараз пам’ятаю, що він мені сказав тоді: «Мамо, я так хочу додому...»

Я тільки поблагословила його й сказала, що молитися буду, щоб він швидше приїхав з того пекла до хати. Ми не могли довго говорити — там були бої. А наступного дня впав термінал. І похоронив під собою нашого Андрійка.

— Я була в гуртожитку, коли прочитала в інтернеті новину, що впав аеропорт. То я ж відразу в плач, подруга мене заспокоювала, що, може, Андрій не в терміналі, — пригадує Андрієва сестра. — Ми тому ще день-другий надіялися, що він живий і ще дасть про себе знати.

Але потім його побратим Стас Стовбан виклав відео з полону із підписом: «Я шукаю побратимів — Андрія Грицана та Валентина Опанасенка». Тоді ми стали тримати контакт з іншими родинами зниклих «кіборгів» і з самим Стасом. Пошуки тривали півроку... довгі страшні півроку, коли ти не знаєш, як за свого брата правильно молитися, як в церкві свічки ставити. А влітку мамі подзвонили: аналіз ДНК збігся. Ми їхали забрати братове тіло, щоб поховати вдома. І, ти знаєш, навіть коли ми його поховали, у мене десь отут всередині горить ще отака-от малесенька надія, що то не він у землі лежить.

ВАЛЕНТИН ОПАНАСЕНКО («ПАРТИЗАН») (01.10.1986 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр

Валентина Опанасенка з позивним «Партизан», якого у своєму відеоповідомленні також розшуку-вав Стас Стовбан, знайшли під бетонним перекриттям обваленого терміналу. Він заїхав в аеропорт 13 січ-ня — тоді, як завершувалося так зване «перемир’я» і шалені бої та обстріли відновилися, тоді, коли впала Диспетчерська вежа й бракувало добровольців «в один кінець». Попри поранення і можливість навіть не раз, а двічі виїхати з терміналу, він лишився з побратимами.

«Партизан» оберігав рідних від правди, не казав ні про побачене, ні про своє осколкове поранення — у плече чи в ключицю. Валік лише своєму батькові трохи більше розповів про це, але й батько мовчав. Таня ж про поранення — ні сном ні духом, дізналася тільки після загибелі чоловіка від його вцілілих побратимів.

А про те, яке там уже коїлося пекло, проговорився хтось із «тилового батальйону». Таня знала, що таке термінал.

— 17 січня він мене набрав, і я відчула таке потужне нервове напруження, ніби натягнута струна, що от-от порветься і застогне. Мені тоді взнаки далися ще й недоспані ночі, бо як я могла спати взагалі, якщо Валік був там. А ще й ті новини потоками — така різноманітна інформація, голова йшла обертом, де правда, а де вигадки. І от коли я тоді побачила його ім’я на екрані телефону, то ледь не впустила трубку.

— Як ви, любі мої? Я скучив.

— Валік... ми то гаразд, але на нервах, а ти, ти як? Наші всі цілі?

— Хто наші? — здивувався питанню Валентин.

— Ну... твої, хлопці твої цілі? — Валентин лиш тоді зрозумів, що Таня розпитує про його побратимів із дев’ятої роти: вона постійно була на зв’язку з рідними хлопців із роти й переживала за них, як за рідних.

— Тут усі мої, Таню... — мовив Валентин тихим голосом, а Танею наче пробіглися мурашки від таких слів, від такої відданості й братерства між ними, від такої опіки одне одним.

— Нас мали б от-от звідси забрати. Сидимо тут на куценькому п’ятачку, — все ще доволі спокійно розповідав «Партизан», ніби хотів заспокоїти і себе, і дружину, що все має в якусь ближчу годину налагодитися. — Але, здається, по нас ніхто не поспішає приїздити. Та ми навіть тут не знаємо, що там відбувається назовні — поза терміналом: спецоперації, наступ чи що? Що там чути в новинах? Бо я знаю тільки те, що в нас тут у терміналі із хлопцями. І все.

— Виходить: уся територія уже зайнята ворогом? Ви покидаєте аеропорт? Ви відступаєте?

— Мабуть... — ніяково й пригнічено відповідав

«Партизан». — Таню, я не знаю, які будуть дії командування. Наразі тут. Побачимо.

То була їхня остання розмова й то був справді край: хлопці були ніби в коконі й не розуміли, що діється навколо; ба більше: в останні дні оборони вони уже просто захищали себе й побратимів від смерті. І навіть це було тяжко.

— Їжі не було в них там, води також — переповідала Таня розповіді Валентина й «тилового батальйону». — Вони гризли лід і бурульки, хоча поруч стояло авто з водою, але добратися до нього не міг ніхто: ні в біг, ні повзком. Це те ж саме, що просто приректи себе на смерть: вже і зараз. Цього ніхто тоді не планував. Тому гризли лід, а на обід ділили між усіма останні волонтерські шоколадки, якусь там відкриту «тушонку» чи галети. Все. Частина наших хлопців були з контузіями, ще хтось страшенно температурив — ну бо шалені морози та вогкий одяг. Ще хтось збоку блював від того льоду брудного, газу, диму й пороху, від нього ж страшенно пекли й червоніли очі. Хтось взагалі психологічно розхитався і не міг контролювати своїх дій. Ну бо ти під прицілом: ворог поверхом вище й поверхом нижче, ворог керує артилерією і цілиться снайпером.

Таня пригадує, що найтяжчим для Валентина тоді був тягар моральний: у хлопців поступово падав бойовий дух, і навіть декотрі вже дзвонили рідним: «Нас тут покинули. Це все, ми не вийдемо». Але шляху назад уже не було: хлопці трималися до останнього ще й тому, що біля них лежали поранені побратими, які самі б з терміналу не вийшли: полишити їх вони не могли. Тому після першого підриву терміналу та нових шквальних боїв «кіборги» просто чекали закінчення того кошмару. Але він лише перетворився на ще дужче пекло: терористи зробили «контрольний постріл» — підірвали термінал вдруге. Живими залишилися одиниці. «Партизан» загинув смертю хоробрих: він не здався — не вистояли бетонні блоки терміналу, які похоронили Валентина під собою. І лише навесні, коли бойовики почали пускати українських волонтерів і пошуковців до зруйнованого терміналу, «Партизана» знайшли.

ВАДИМ ДЕМЧУК («ДИМ») (27.09.1975 — 20.01.2015).

80 ОАЕМБр

Тіла «Каптьора» і «Дима» забирали їхні батьки: пані Марія — Андрієве, а Володимир Демчук — свого сина Вадима. Вони зустрілися біля Рівного й рушили в найстрашнішу в житті поїздку до Дніпра — за своїми мертвими синами. Допомагав у всій цій процедурі батько їхнього вцілілого побратима Станіслава Стовбана.

Цей момент був найтяжчим для Володимира Івановича за весь час перебування «Дима» на війні. Його очі ще більше запали на вимученому обличчі, його серце розтривожилося і зморилося. Він і досі не до кінця вірить, що й справді поховав свого сина. А все через бюрократію і плутанини структур, які займаються невпізнаними «двохсотими». «Дима» упізнали за результатом ДНК-аналізу, тільки от перший збіг чомусь був із хлопцем, який загинув у жовтні 2014-го. Можливо? Звісно, ні, бо в той час «Дим» був живий-здоровий, тільки-но з полігону потрапив до Костянтинівки. І звісно, Володимир Іванович відмовився хоронити тіло як свого Вадима.

— А згодом від Червоного Хреста я отримав фотографії тіл. Звісно, багато тіл були настільки понівечені, що й батькам їх тяжко впізнати, але були й такі, які виразно ідентифікувалися. Так от тіло, яке мені «пропонували», було важко назвати Вадимом... а ще воно було без тєльняшки. Я знаю, що з сина зняти десантну тєльняшку можна було хіба зі шкірою. Я не вірив, що це син, але тоді в Дніпрі на мене стали трохи тиснути, щоб я його забрав і похоронив. Казали: як не забираєте зараз, то його похоронять у «братській могилі» й вже ніколи не перевезуть додому. Можеш собі таке уявити? Коли я став доводити свою правоту, то вони сказали ще страшнішу фразу: захоронимо тут, у Дніпрі, під його прізвищем.

Тепер уже впізнане за ДНК-експертизою тіло «Дима» поховане в його рідному Нововолинську, де зараз мешкають його батьки та двоє братів.

Батьки майже не спали, коли Вадим був у терміналі: вони цілодобово вишукували новини про ДАП — і українські, і «сводки ополчения», аби знати дії і плани ворога. Вадим дзвонив, але то були хвилинні розмови, які глушили перестрілки й гул техніки.

— Сину, обстрілюють?

— Ні, батя, то внизу рвуться боєприпаси, — пояснював «Дим», але батько неохоче вірив: чоловік військовий не сплутає обстріл із розривом боєприпасу.

Батько згадує, як син говорив, що вдається тримати оборону лише на першому поверсі, бо поверхи вище захопила група бойовиків «Едельвейс».

Тоді хлопці викликали вогонь артилерії на себе, але продовжували тримати кругову оборону одного поверху.

Термінал підірвали раз. Тоді ще раз. Родині Вадима волонтери сказали, що його сина, ймовірно, полонили.

А потім на зв’язок вийшов полонений Станіслав — побратим Вадима.

— Де «Дим»? — це були перші слова Стаса, коли він прийшов до тями в тій показушній палаті сепаратистів, де вони «демонстрували», що нібито рятують українським хлопцям життя.

Станіслав повернувся додому — з ампутованою ногою, але живий. Володимир Іванович досі тримає зв’язок із синовим побратимом і добивається озвучення правди про аеропорт.

ВОЛОДИМИР КОЗАК («КОЗАК») (12.04.1968 — 20.01.2015).

80 ОАЕМБр

Ще одним сміливцем, який зголосився добровольцем у ДАП, був боєць тієї ж дев’ятої роти — білоцерківчанин Володимир Козак. Вже перебуваючи в аеропорту, 16 січня він сам тримав добу оборони одного з найскладніших постів — «Калітка» — той, котрий найближче до старого терміналу. Про це розповідав рідним «Козака» командир розвідки «Рахман»: він заледве вмовив його пересунутися з посту, коли почалася атака з другого поверху. «Козак» мав поранення в руку, але в того єдиного тягача, що прорвався з ДАПу, не сів — лишився з побратимами. А тоді зник безвісти після підриву терміналу.

Його дружина Світлана та дві дорослі доні Оля і Оленка знали, що Володимир зібрався на війну: вони проводжали його на полігон і хвилювалися, чи в повній він амуніції. Але про те, що батько втрапив до терміналу, дізналися вже тоді, коли той був на місці: тоді він набрав свою старшу донечку Олю і розповів, що тепер виходитиме на зв’язок не так часто, бо в аеропорту бої.

— Дзвінок від тата, я звично вітаюсь «Слава Україні», а замість відповіді чую татів втомлений голос. Він тим голосом питав, які там у нас новини. Це було на Водохреща, і він не знав, чи доживе до ранку. «Якщо наберу — вижив». І вони тримали той аеропорт до останнього. Кожного дня ми говорили, рано

і ввечері, і дуже коротко, ну зовсім мало.

Приховуючи тривогу, батько казав, що буцімто підмога прийшла, що журналісти «показують екшн, а насправді не все так погано». Оля чула батькове тяжке дихання і розуміла, що він багато приховує і не хоче казати правди: це був зовсім не його голос, то були не його емоції. Тоді стався підрив, але батько вижив.

— Тату! Як ти?

— Нічого, доню, чекаємо, може, скоро буде підмога.

Володимир говорив тихо, бо тяжко було дихати від отруйного газу, яким бойовики щедро поділилися з «кіборгами».

— Ми любимо тебе дуже, тату, чуєш?

Оля голосно говорила, щоб перекричати якесь стукотіння в слухавці.

— Я вас теж дуже люблю. І вас, і маму!

Батьків голос трохи збавив тривоги й напруження. А за добу — ще один підрив терміналу. І тоді зв’язок із батьком зник.

ВАЛЕРІЙ ЛІЗВІНСЬКИЙ (26.04.1966 — 20.01.2015). 80 ОАЕМБр

Кожен телефонний дзвінок змушував Майю здригатися. Тієї п’ятниці в обідню пору, коли подзвонив Валерій, то вона ледь впізнала його хрипкий голос.

— Майя, нас, чорт... — сухо закашлявся Валерій, — нас чимось тут труять! Якісь гази чи що, я не знаю, але дихати тяжко!

— А респіратори, Валєра? — у паніці дуже швидко розпитувала вона чоловіка перше, що спало на гадку. – Ну, чи маски у вас хоч якісь є?

— Та які респіратори? Ми вологими серветками обличчя затуляємо, бо від того не відбитися.

Чоловіків голос коливався: то голосно лунав, то нерозбірливо хрипів, а іноді взагалі зникав.

— Дехто щось старе радянське... знайшов, та це мало допомагає! Воно повсюди!

Майя чула страшний шум і метушню навколо чоловіка, десь падали уламки чогось, які заглушували крики, хтось сильно кашляв, хтось блював, а хтось криком питав, чи залишилися ще вологі серветки?

— Валєрчику, тримайся, повертайся! — кричала Майя. — Ми тут усі тебе чекаємо! Ти чуєш, Валєра? Валєра!..

Зв’язок обірвався. Валерій більше не дзвонив, а в Майїній голові ще довго лунав його захриплий голос і останнє: «воно повсюди». Через кілька днів після розмови з чоловіком до Майї зателефонував його товариш, який дивом зв’язався з Валерієм.

— Говорив з Валерою: просив передати, що він живий-здоровий.

Він і справді ще був тоді живий, але цього ж дня в обід його не стало.

В’ЯЧЕСЛАВ МЕЛЬНИК («АНЧОУС») (11.12.1988 — 20.01.2015). 81 ОАЕМБр

Але відчуття чогось страшного раптом почали переслідувати матір, вона не могла відігнати ні важких думок, ні моторошних видінь. Думала — захворіла, але попросила чоловіка спробувати ще раз набрати сина. Та на Водохреща зв’язку з ним вже не було. А наступного дня вранці «Анчоус» сам подзвонив батькові.

— Тату, я маю щось важливе вам сказати...

— Сину, не виговорюй грошей, я тебе перенаберу.

Батько скинув дзвінок і почав передзвонювати Славкові.Слухавки хлопець уже не взяв.

Батько, не знаходячи собі місця, намагався набирати сина знову й знову. І майже за годину (об 11:45, пригадує мама) слухавку таки підняли. Почувся якийсь тріск і шурхіт.

— Славік, Славік! — з надією почути синів голос кричав Олександр Петрович. — Ти мене чуєш? Славік!

— Нет больше твоего Славика. Я его убил. И тебя убью.

І зухвалий потворний регіт бойовика.

ІВАН ЗУБКОВ («КРАБ») (01.11.1973 — 20.01.2015). 81 ОАЕМБр

Рідні Івана пережили страх ДАПу двічі, бо Іван двічі туди зголошувався на добровільні ротації, щоразу усвідомлюючи, що не всі повернуться. Першого разу був цілий місяць — до нового року. Батькам Іван не хотів розповідати, зважаючи на материне слабке серце. Ба більше: він узагалі заборонив мамі до нього телефонувати. Казав: «Мамо, спокійно, зв’язок тримаємо через мою дружину Іринку».

— Отак ми з ним і спілкувалися... — зітхає Антоніна Петрівна. — А коли їх виводили з ДАПу, то він мені написав есемеску: «Мамо, дивися телевізор», і я одразу увімкнула й побачила, як їх виводять з аеропорту. І це відео — чи не єдиний спогад із війни мого сина. А після нового року, як він заїхав уже вдруге, то я не послухала, не змогла без його голосу, і таки набрала... Що ж я там почула... які там були страшні звуки, тарабанило по залізяках, якісь бахкання, крики хлоп-ців. Я тоді вже й зрозуміла, яка там біда. Але я чула Ванин голос, і мені стало легше, бо він живий. Він трохи розсердився, але говорив зі мною дуже ніжно, як завжди говорив: «Мамо... більше не дзвони, добре?» І я більше не дзвонила. Виходить, що той дзвінок, коли мені серце підказало сина набрати, він мені був потрібен: я почула Вані голос останній раз.

Позивний Івана — «Краб». Тільки от хлопці пригадують, що так його мало хто називав, хіба подекуди в ефірі. А так — Іван Іванович, з повагою і довірою.

Вцілілі «кіборги» згодом розповідали, що 19 січня Іван отримав поранення в плече та руку, але позиції не покинув. Коли хлопці з позицій під аеропортом дізналися, що Іван поранений, то навіть послали за ним машину для евакуації, але він відмовився.

— Він у ту машину посадив 15 поранених бійців, а сам залишився в терміналі. Хіба це не геройський вчинок?! За це син і був удостоєним Золотої Зірки. Як батько, я гордий за свого сина, який не ховався і не втікав від фронту, а в тяжку годину не злякався небезпеки та смерті, підставив своє плече й загинув за нас із вами.

ІВАН МАРЧЕНКО («МІМ») (16.11.1984 — 20.01.2015). 81 ОАЕМБр

«Я ніколи не зможу вистрілити в людину», — казав Ваня до війни, навіть коли працював у ДСО. «Я не стріляв, я не буду стріляти. Не зможу вбити людину», — ніби виправдовувався уже на війні «Мім». Але після нового 2015-го все змінилося: він приїхав на Різдво додому іншим Іваном: не біг бачитися з друзями, мало говорив і хотів побільше набутися з рідними.

— Ваня, та побудь вдома, не їдь ще туди,— просила мати.

— Мам, якщо ми їх там не зупинимо, то не зупинимо уже, мабуть, ніде. Я буду стояти там до останнього. Треба буде вистрілити впритул — то я стрілятиму впритул.

— Ти стрілятимеш... — з болем повторила його слова мати.

— Так, я стрілятиму, — відрізав Іван, нахмуривши брови,

і почав складати свої камуфльовані речі до рюкзака Іван за кілька днів повернувся під Донецьк і добровольцем зголосився у свій останній рейд до терміналів «Прокоф’єва». То був виїзд тих, хто взагалі не мав страху померти, бо навіть командири не змушували їхати туди. «Квиток в один бік», — казали хлопці. І їхали не всі.

— Ваня, для чого тобі це? — спробувала Альона ще раз відмовити брата їхати в ДАП. коли дізналася.

— Альона, мені є заради кого йти... — спокійно й суворо мовив у слухавку її колись веселий і завзятий Ваня.

Це було 16 січня, і з того часу від «Міма» не було жоднісінької звістки. Тим часом у родині цілими добами не відводили очей від телевізорів, комп’ютерів і стрічок новин. Вони читали про перший підрив терміналу, про другий, про блукання групи Олега Кузьміних, чули й про «білий прапор» українців над новим терміналом, про полон і страшні тортури бойовиків. Альона знала, що брат був у новому терміналі. Але думала, що він міг бути серед поранених чи серед полонених. Вона шукала його три місяці, стукаючи у всі двері й телефонуючи на всі номери: у шпиталі, у морги, до волонтерів і побратимів, до командування, у міністерства і навіть наважилася подзвонити в лігво бойовиків. Але інформації про Івана не було: ні про живого, ні про мертвого. Узагалі.

— Не переживайте, с вами будет то же, что произошло с вашими ребятами, — відповідали їй озлоблені бойовики, які брали слухавку в часі пошуків.

— Це все було так нестерпно... оця невідомість, не уявляю навіть, як було нашій мамі. А ночами я передивлялася фотографії частин тіл, які знаходили в аеропорту. Одного квітневого вечора, десь у кінці місяця, мене набрала волонтерка з Дніпра — та, котра власне забирала мертвих хлопців. «Альоночко, ти пам’ятаєш, які татуювання були у твого Вані?» Звісно, я пам’ятала.

І вона скинула мені фото татуювань на тілі. То були його татуювання. Я їх впізнала.

За кілька днів після цього дзвінка Ваня уже був у рідному селі Світильня на Київщині. Його ховало все село.

— Альон, ти знаєш, що твій брат герой? — питали «Мімові» побратими після похорону. — Він отримав поранення ще 19 січня, не міг уже тобі подзвонити: нога —кульове, і голова — осколкове. Але з пораненими він не поїхав, відмовився від евакуації і просив забирати з терміналу тяжчих «трьохсотих». Ми його просили сісти в ту МТЛБху, а він нам кричить: «Важких вантажте! Я ще можу стояти й відстрілюватися». Так і лишили ми Ваньку там, а тоді дізналися, що він зник безвісти під час бою в момент того прориву для евакуації поранених.

ПЕТРО САВЧУК (19.11.1991 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр

На слуху була Костянтинівка. І більше нічого. Петро не надто «посвячував» своїх дівчат і маму у воєнні справи. Ще від того дня, як пішов до військкомату замість до лікарні. Коли дзвонив додому, то більше розпитував, як мама. Казав, як любить Олю з Ірою, і що сумує за ними.

Бувало, зізнавався, що бракує маминої домашньої їжі, бо та, яку мають на війні — не дуже смачна й переважно холодна, якщо взагалі не підмерзла.

— Як воно там? — питала Іра, хоча передбачала відповідь.

— Може бути. Терпимо...

— Є що їсти?

— Та таке собі... кава рятує, добре, що волонтери її привозять. А так «мівіна» є, консерви, галети якісь навіть. Ну та шо тут на війні може бути? Саме просте. Тут поруч навіть магазини всі позакривали. Буває, бракує тих харчів, що маємо, то доводиться краяти-ділити, щоб усім вистачило. Але так, щоб геть зле було, то ні. Нормально.

— А де ви там хоч живете, Петька?

— Ой, та в домі якомусь закинутому. Можуть накривати, ну тоді ми в підвал падаємо, то

хіба тут трохи вогко, сиро й неприємно. Але теж терпимо.

— А коли додому?

— Думаю, що скоро повернуся, надіюся, це ненадовго.

— Дай Бог...

— Знаєш... привозили «двохсотих», і після цього дуже трусились руки... — братів голос надірвався, і сестра чула, як він поважчав, Петька почав говорити повільніше.

— Аеропорт, сестричко, зовсім неподалік. Ми до кінця не знаємо, де ми будемо завтра.

— Бережи себе...

То була остання розмови Ірини з братом. Наступного дня він набрав маму, але зв’язок був настільки поганий, що вона чула тільки уривки фраз. Вони говорили кілька хвилин. А вже за день з ним і зовсім обірвався зв’язок. 20-го січня 15-го, близько 11 ранку, Петро загинув у Донецькому аеропорту. Він був серед тих, що зголосилися їхати на евакуацію поранених і загиблих із ДАПу, але їхній МТЛБ підбили терористи.

Петро не вижив.

ІГОР ЗІНИЧ («ПСИХ») (06.09.1989 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр

Цієї ночі у Віри Іванівни не було сну: якесь недобре передчуття переслідувало її, сиділо в голові й тривожило. Вона то лежала, не зводячи очей зі стелі, то пила на кухні чай, перечитуючи вечірні новини з фронту, із ДАПу. Її син Ігор уже місяць не ротується з терміналу. І раптом натрапляє на новину: «У терміналі донецького аеропорту поранили лікаря». Серце матері набрало швидкого ритму, і тоді вона сама до себе сказала: «Та ж наче не доктор... хммм, то в термінал нарешті привезли медика? Отже, мій Ігор може виходити?» Ця думка втішила Віру Іванівну, хоча й не допомогла заснути.

— Синку, як ти? Я чула в новинах, що у вас там доктор уже є? То вже ж виходь звідти.

— Мааама... — з шаленою тугою і відчаєм протягнув Ігор. — Той доктор — я, студент-доктор, мене просто так тут називають доктором.

— Ігоре... — схлипнула мати в слухавці, — виходь звідти...

Насправді ж вояків уже не могли ні ротувати, ні вивезти з аеропорту. Вони розуміли, що їм доведеться стояли до останнього.

— Мам, я так втомився, — ще тужливіше мовив Ігор і тяжко видихнув морозне повітря. — Ляжу собі тут між хлопцями раненими... відпочину...

— Синочку, а чого б тобі зараз найбільше хотілося?

— Коли я приїду, ти наготуй мені всього-всього вкусного, — казав Ігор, влягаючись на брудну ковдру біля поранених побратимів.

— Ну а що приготувать? — перепитувала мати, гірко плачучи від однієї тільки думки, що її Ігор у холоді й такий голодний, що мріє про теплу вечерю.

— Ну... котлєти, голубці, і биточки...

В аеропорту просто не було їжі: хлопці гризли залишки змерзлої каші чи тушонки й запивали це топленим льодом; розповіли і про те, що їм підірвали приміщення з медикаментами, а Ігор не опустив руки й бозна-де ходив по терміналу й визбирував залишки ліків — по підвалах, де бродили сепаратисти, і тягнув звідти.

— А взагалі, то все добре, мам, правда, все в нас добре.

— Ти хоч у бронику, сину? — уточнювала мама, щоб трохи заспокоїтися.

— Мам, у двох броніках, у двох касках, — засміявся Ігор. — Я захищений, мамо, не переживай, мене тут охороняють. Мам, не плач, то скоро вже всьо, і я от-от прийду. Я буду жениться, мам, і все в нас буде зовсім по-другому.

— Синку... бросай те все, бросай і виходь.

— Все буде харашо, все харашо... — відповідав Ігор і прощався.

То була їхня остання розмова — уночі, після першого підриву терміналу. А перед другим підривом Ігор набрав матір ще раз, але вона не змогла взяти слухавку: вона саме була в лікаря. Коли вийшла з кабінету, одразу передзвонила синові. Але він уже слухавки не взяв. І якесь дивне відчуття пустки опанувало Вірою Іванівною: відчуття, каже вона, «ніби я не живу на цім світі».

А коли надвечір хтось повідомив, що термінал, де вони перебувають, підірвали вдруге, і телебачення це показало, то жінка ще під час випуску новин мовила сама до себе: «Це вже все... його вже нема». І закричала. Так сильно, що на крик позбігалися сусіди: почали заспокоювати, викликали «швидку» й просили приїхати сестру Віри Іванівни. Тоді ж приїхав і її старший син.

— Мамо, не лякайся, — сказав старший, простягаючи мамі фотографію, яку бойовики виставили в інтернеті: на ній були семеро українськи вояків з ДАПу. Мертвих.

— Це не Ігор! — переконано мовила мати, а син і не став переконувати.

Але на фото таки був Ігор. Вона невдовзі впізнала його за одягом, який сама йому купувала. А не впізнала тоді, бо Ігор був дуже побитий, брудний і з бородою.

— Тяжко узнавать, що твоя дитина нежива, — сумно визнає Віра Іванівна. — Ми місяць тіло його ждали, думок було тисяча: а вдруг, а вдруг найдеться, а вдруг він живий чи в полоні. Але потім вже хлопці повиходили з полону, ми з ними відразу зв’язалися, і вони сказали нам, що Ігор погиб: «ми бачили його мертвим».

Ігор мріяв стати психіатром, тому й прозвали його на війні — «Псих».Він загинув після другого підриву терміналу: бетонне перекриття зламало йому хребет. «Псих» врятував близько п’яти десятків вояцьких життів за понад місяць свого перебування в ДАПі. Він не носив каску та броник, бо в них незручно надавати пораненим першу медичну допомогу, а тим паче — оперувати. Він витягував на спині тих, кого ранили в найнебезпечніших місцях терміналу. Чого варта історія тяжкого пораненого пострілом з РПГ «Філософа» (Ігоря Римара), якого у сніг і в тридцятиградусний мороз тягнули через весь ДАП «Чорний» і «Катана»? Це завдяки «Психу» Римар вижив у терміналі й дожив до шпиталізації (він помер через майже три тижні після поранення, у Київському клінічному центрі). За свідченнями вцілілих «кіборгів», це «Псих» не розгубився після першого підриву й скомандував продовжувати тримати оборону. «Псих» — не бойовий командир, а молодший сержант, фельдшер із Київщини.

ПЕТРО ЯЦКІВ (04.01.1966 — 20.01.2015) 93 ОМБр

— Сину, ходи про тата розповіси?.. — спитала жінка, але наче знаючи відповідь.

— Мамо... ви ж знаєте, я не зможу. І Петро не буде.

— Не можуть вони про тата, тяжко, — зітхнула пані Оксана, звертаючись уже до мене. — Хоча він їм трохи більше розповідав про війну, ніж мені: чоловіками виховував. Він заради них і йшов туди. Сам був із багатодітної родини: народився дев’ятим із десяти дітей. І тому, певно, так сильно любив своїх хлопців: вони для нього — усе життя. А коли почалася війна, то він миттю, щоб тільки встигнути до того, як де синів мобілізують, кинувся добровольцем на фронт сам. Оберігав наших хлопців. І мені казав: «Це війна, і ту війну мають вести не такі молодесенькі хлопці, як наші Петро з Назаром, які життя не бачили. Чому ж на фронт тягнуть 19-тирічних дітей, яким ще сім’ї будувати? Хай діти вдома сидять і вчаться, а не на війні гинуть, а я своє прожив — мені зараз воювати». Отак зголосився й потрапив до 93 бригади... у найгарячіші часи... у Піски, під Донецький аеропорт.

— Була часом тривога, таке нав’язливе й гнітюче відчуття, що щось може статися. Раптовий дзвінок чи Петро «поза зоною» — все, у мене починалася паніка. Тривога особливо посилилася на Різдвяні свята. Тоді Петро обіцяв подзвонити, але дзвінків від нього не було, та й телефон його був вимкнений. Ми домовлялися, що він буде дзвонити мені, ну або хоча би писати повідомлення, «я живий», бо що важливіше могло бути за ті два слова, коли твій чоловік під прицілом ворога?

І на Водохреща Оксана чекала їх, оті два слова. Жінка сиділа перед телевізором, обхопивши долонями обличчя й дивилася страшні репортажі з Донецького аеропорту. Молилася, дивилася на телефон і чекала.

— Я живий, Оксано, — Петро подзвонив трохи згодом із чужого номера. — Тут наступ на аеропорт, ситуація складна, тому дзвонити часто не зможу.

— Слава Богу! Живий! — радісно скрикнула Оксана. — А це що за телефон? На нього можна дзвони...

— То чужий, побратима. Не дзвони на нього, — одразу перебив дружину Петро. — Я сам наберу, коли зможу. А мій телефон взагалі побився-поламався, поквапливо додав чоловік і попрощався.

Більше Петро не телефонував: ні дружині, ні синам. Наступного дня після Водохреща, допоки в самому терміналі ДАПу точилися найзапекліші бої й бойовики штурмували й підривали «кіборгів» зусібіч, за якісь п’ять кілометрів від аеропорту, осколок пронизав Петрові груди, і він отримав важке поранення. Побратими миттю підхопили його й повезли до першого шпиталю, за 50 кілометрів — до Покровська (тоді — Красноармійська). Але лікарі центральної лікарні не встигли врятували чоловіка: тут він і помер. Того ж дня побратими подзвонили Оксані й сказали, що Петра більше немає.

• Зведення новин

В районі Донецького аеропорту незаконні збройні формування продовжують вести вогонь по передових позиціях українських військ поблизу населених пунктів Піски, Авдіївка та Тоненьке. Про це повідомляє прес-центр АТО.

• Бойовики з мінометів у вівторок вранці обстріляли житловий квартал у місті Щастя Луганської області, є влучення в житловий будинок і постраждалі.

Про це заявив голова Луганської облдержадміністрації Геннадій Москаль.

• У районі Станиці Луганської українська артилерія завдала масований вогневий удар по позиціях мінометів і артилерії бойовиків.

Про це повідомив організатор групи «Інформаційний спротив» і нардеп Дмитро Тимчук у Фейсбук.

• За минулу добу у зоні проведення АТО. За офіційними даними, загиблих серед українських військових нема.

Про це повідомив речник АТО, полковник Андрій Лисенко.

• У Донецькому аеропорту 8 українських військових потрапили в полон.

Про це повідомив радник президента, помічник міністра оборони Юрій Бірюков.

«Сьогодні вранці кілька десятків бійців ВДВ пішли на допомогу своїм, у Донецькому аеропорту. Густий туман, видимість була близько 20-30 метрів», — повідомив він

«Але в ДАП ситуація ще гірша — пересуватися потрібно було по плоскому бетонному столу, без єдиного орієнтира. І вони промахнулися, промахнулися на 800 метрів, взяли трохи лівіше. І потрапили прямо в місце концентрації бойовиків. Був бій. Були загиблі. І 8 людей потрапили в полон», — повідомив Бірюков.

• Тривають запеклі бої в районі 29 та 31 блокпостів на так званій Бахмутській трасі. Сили АТО зупинили просування російських військ. Це між Зимогір’ям та Слов’яносербськом. Про це заявив речник АТО Андрій Лисенко.

Сили АТО відійшли від 31-го блокпосту до опорного пункту та, отримавши боєприпаси, продовжують вести бій, щоб відновити свої позиції й вибити звідти ворога.

Про це у вівторок ввечері повідомила прес-служба Міноборони.

• Командир батальйону «Донбас» Семен Семенченко заявив про одного загиблого і близько семи поранених під час боїв за 29-й і 30-й блокпости.

• В аеропорту Донецька в результаті бойових дій вщент знищена злітно-посадкова смуга, в АТО інформацію про полонених не підтвердили і не спростували.

Про це заявив речник АТО Андрій Лисенко.