Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

18 січня 2015 року

• Геннадій Харченко «Щоденник артилериста»

Бій 18 січня 2015 року

[Донбас]

Навіть найзвичайнісінький марш батареї на вогневу позицію завжди був маленькою пригодою. 18 січня 2015 року наша колона висунулася з базового табору в селі Баранівка і прямувала через Очеретине в бік Новобахмутівки. У районі населених пунктів Керамік і Новокалинове ми звертали з траси і йшли путівцями і полями у напрямку до Авдіївки майже до залізничного полотна. Ворог знав про наше переміщення і часто намагався «перехопити» нашу колону вогневими нальотами на ділянці траси між Очеретиним і Кераміком.

Крім нас, цією ж дорогою на свої вогневі висувалися самохідники і реактивники. Російська артилерія прострілю вала цю ділянку дороги постійно. Раз у раз навколишній придорожній пейзаж активно доповнювався ямами від розривів снарядів і хвостовиками від «градів» і «ураганів». Деякі снаряди прилітали у двори будинків придорожніх селищ, завдаючи господарям непоправної шкоди.

Нам пощастило уникати влучень артилерії противника, як на цій ділянці, так і на сільських дорогах, на шляху до вогневих позицій. А ось хлопцям-самохідникам з 26-ї бригади в цьому плані поталанило менше. Ми часто нарікали на технічний стан своїх гаубиць і тягачів на той момент, коли ми їх отримали. Практично кожен вузол механізму техніки був відремонтований і відновлений або нами, або волонтерами. Самохідникам, навіть на нашому рівні, було взагалі гріх скаржитися. В тому сенсі, що скаржитися на якісь окремі механізми їхніх артсистем було взагалі безглуздо. Толком не працював жоден агрегат кожної самохідної установки — ні ходова, ні механізм заряджання. Дивом було те, що вони взагалі могли рухатися і стріляти.

Тому розрахунки 26-ї бригади їхали не в бойовому відділенні, а зверху на броні. Постелили якісь старі килими і матраци та примостилися самі зверху. Виглядало це з боку неабияк імпозантно. Наскільки при цьому було хлопцям холодно, навіть складно уявити. Якщо ми мерзли у своїх кузовах, обтягнутих брезентом.

Так ось, в один із січневих днів 26-та бригада змінювала нас на бойовому чергуванні. Ми перетнулися на шляху до табору, звично привітали один одного помахом рук. Ми вже прибули на базу, здали відстріляні гільзи і збиралися обідати, коли прийшла сумна новина. Самохідників накрило «градом». Як тільки хлопці вийшли на вогневу і стали розгортатися в бойовий порядок, вони потрапили під обстріл. На щастя, всі залишилися живі. Кілька людей поранило, одного — важко. Один із новоявлених трьохсотих проявив дивовижне самовладання. Він не тільки сам обробив і перев’язав свою рану, а й допомагав надати першу допомогу іншим пораненим. До того ж жартував і під бадьорював усіх довкола.

Очевидно, що за самохідниками стежили і знали координати їхньої вогневої. В межах самого Очеретиного в січні 2015 року наша батарея двічі потрапляла під обстріл на марші. Один раз ми зупинилися на семафорі перед залізничним переїздом — і одразу ж почули глухі удари. Ми вже знали, що у разі неприцільного обстрілу колони найправильніший вихід — це скоріше покинути зону обстрілу.

Так ми і зробили. Ми не могли гаяти час, адже від нас залежали не тільки наші життя, але і життя захисників ДАПу.

Комбат зв’язався і доповів про інцидент командуванню і військовій розвідці. Їм начебто навіть вдалося встановити, що стріляли по нас із 80-го міномета на платформі трактора. Але знайти і затримати бойовиків не вдалося.

Наступного разу, проїжджаючи колоною повз занедбану виробничу будівлю на робочій околиці селища, ми помітили групу мужиків, які товклися біля паркану. Абсолютно нічим не примітні персонажі. У робах, заношених куртках, ватниках і спецівках. Але щойно наша колона пройшла повз них, двоє розступилися, а той, який стояв у центрі, дістав з-під одягу АКСУ і відкрив вогонь по колоні. Цієї ж миті в наш бік полетіли міни, мабуть, того ж таки мандрівного 80-мм міномета на тракторній платформі.

Задум бойовиків був простий і зрозумілий. Мінімальними силами зупинити рух колони і постаратися завдати максимальної шкоди. Російські диверсійні групи були дуже винахідливі.

І знову, за щасливим збігом обставин, ми успішно вийшли з-під вогню. Дивна річ, багато хто бачив цю групу бойовиків доволі близько, але точно описати не зміг ніхто.

Після цих випадків ми стали висуватися на вогневі позиції в різний час, здебільшого, затемна, і щоразу намагалися міняти маршрут. У середньому дорога займала хвилин сорок — сорок п’ять на 25—40 км, залежно від маршруту.

Але тільки не 18 січня 2015 року. Того дня ми мали зайняти вогневу за переїздом, не пізніше ніж о 7:00 бути готовими до відкриття вогню. Взяти посилений пайок мінімум на три доби, збільшений запас снарядів і зарядів. Ми їхали не просто на бойове чергування, а щоб зайняти ще одну вогневу позицію. І так само всі артилерійські підрозділи сектору. Командування стягує всю вогневу міць. Намічається щось особливе і значуще.

Уже давно нічого подібного не звучало і не відбувалося. Особливо після припинення режиму перемир’я відразу після Різдва 2015 року.

Восени 2014 року ми справлялися з бойовим завданням — вогневою підтримкою захисників ДАПу, загалом, у черговому режимі. Поступово був вироблений робочий графік, за яким ми виїжджали й одна батарея змінювала іншу на вогневій, підвозили бойовий комплект (бк) і навіть сходили в короткострокову відпустку додому, яку всі чомусь називали за АТОвською звичкою «ротацією».

Водночас ворог напролом ліз безпосередньо на головний подразник у нашому секторі — залишки колишнього Донецького аеропорту. Зазнавав великих втрат, відступав і знову ліз ще. Траплялися, звичайно, і позаштатні ситуації, коли російські війська були дуже близькі до того, щоб прорвати нашу лінію оборони або навіть захопити ДАП. Але загальна схема боїв практично залишалася незмінною. Ми відпрацьовували чергові з 38-ми планових цілей в околицях аеропорту, були готові завдати вогонь по позапланових, і самі поміняти свою вогневу. «Зробити перекат», як кажуть самі артилеристи. За короткий час перемир’я ми навіть встигли звикнути до ситуації, коли ми виїжджали на бойове чергування і жодного разу за добу не відкривали вогонь. Точно так само і противник не турбував тоді нас. Дуже не­звичні були спочатку відчуття.

Усе почало різко змінюватися на початку січня 2015 року. Стало очевидним: ворог використовував режим припинення вогню не для налагодження миротворчого процесу, а для нарощування бойової потужності. Ми ж не змінювали тактику, працювали, як і раніше.

Це призводило до того, що ворог поступово закріплювався в аеропорту, знищував наші захисні рубежі і захоплював під свій контроль нові прилеглі території.

В один із неспокійних січневих вечорів комбат оголосив на загальному шикуванні, що отримано наказ командування бути готовими за першою ж командою переміститися глибоко в тил, кудись під Красноармійськ. Таким нервовим і напруженим ми комбата ніколи раніше не бачили. Для себе все ж вирішили, що нам простіше ще раз вийти з оточення, ніж повністю переміщати наш табір. Наша «баранівська» локація була дуже незатишною і незручною. Але ми таки якось уже звикли й обжилися і важко уявляли собі переїзд за такого щільного бойового графіка.

Блага бравурна звістка прийшла з того боку, звідки ми найменше очікували. Де не взялися, зазвучали голоси всіляких радників і експертів, серед іншого і в соціальних мережах. Про те, що начальник Генштабу Віктор Муженко прибув на передову, взяв на себе командування в секторі, розробив план, реалізація якого дасть можливість докорінно змінити хід війни. І що раніше ми, виявляється, весь цей час не стримували натиск супротивника, а образно кажучи «зашнуровували берці».

А тепер, коли берці остаточно зашнуровані, ми всім покажемо, як ми вміємо бити по зубах. Для тих, хто перебував безпосередньо в зоні бойових зіткнень, у цих словах було занадто багато порожньої патетики і тріскотні.

По-перше, ми і так щодня давали противнику «по зубах», виконуючи всі бойові накази. Інакше ми давно вже були б далеко за Красноармійськом і без особливих розпоряджень.

По-друге, у нас і берців, таких, які можна в снігу за мінус двадцять шнурувати, тоді майже не було ні у кого.

Ми реально дивилися на стан справ і не дуже розуміли, звідки такий невгамовний оптимізм.

Дуже хотілося вірити, що у нашого головного командування є достатня кількість резерву, а також хитрий план, завдяки якому поставлена мета буде досягнута, і ми докорінно переламаємо хід війни на нашу користь.

Тому ранній ранок 18 січня 2015 року застав нас на трасі, на шляху до нашої вогневої. Але чомусь саме того дня, коли так важливо було зробити все чітко й організовано, у нас виїзд не задався від самого початку. Одному з тягачів на морозі було потрібно більше часу, щоб завестися і прогрітися, ніж зазвичай.

«Набираємо хід! Не розтягуємо колону! На прямих ділянках прискорюємо рух!» — нервує і квапить комбат.

І ось ми вже летимо по трасі, щоб встигнути зайняти вогневу до призначеного часу. З кузовами, під зав’язку набитими снарядами і зарядами, поверх яких ще розміщується бойова обслуга цих самих гармат. Мчимо по темній заледенілій зимовій дорозі. Але, як на зло, сьогодні треба бути не на звичній нашій вогневій, а ще далі — за залізничний переїзд паралізованої горлівської гілки.

Цю вогневу комбат разом зі старшим офіцером батареї вибрали напередодні ввечері по карті і за давньою звичкою. Виходячи з бойового наказу і заданого району цілей.

Про всяк випадок попросили «Шеву», напівсоба другої батареї, з’їздити подивитися, що там і як. Щоб дарма самим не їхати.

«Шева» і «Гера», два заступники командира другої батареї, мали в нас репутацію трохи нетямущих, але перспективних офіцерів. Утім, тоді особливого вибору не було. І кожен, хто володів артилерійськими знаннями, був в АТО на вагу золота.

Ось уже і наш переїзд. Ми майже біля мети. Дамо газу на радощах ще. Хей-я! Йу-у-у-у-у-ху!

Капець. Просто немає слів. «Паразит» «Шева» полінувався сходити за переїзд, подивитися обстановку. Справедливо розсудивши, що вона така сама, як і з його цього боку.

Це просто неймовірно. У це складно повірити. Щось подібне ми бачили тільки в диснеївських різдвяних фільмах-казках. З одного боку переїзду легка поземка й іній, а з другого — лежить глибокий сніг. І ми з ходу колоною влітаємо в цю сніжну німотність. Стати на землю не можливо. Ноги глибоко провалюються в замети. Тьмяне ранкове світло крізь волохаті лапи ялин похмуро і чарівливо освітлює ці зимові пишноти. Приголомшлива декорація для будь-якої зимової казки.

І вже зовсім зайва несподіванка для гаубичної артилерійської батареї 2А65 «Мста-Б», яка, не доїжджаючи кількасот метрів до пункту призначення, опиняється у глибокій сніговій пастці.

Як так? Адже ніде на всьому нашому шляху взагалі практично не було снігу! Таке враження, що його тут зібрали з усього Донбасу за кілька років.

Ми всі в легкому заціпенінні і майже по пояс у снігу. Ще й до всього, Саша Гуцов («Ластівка»), один із найкращих і найдосвідченіших водіїв батареї, завжди спокійний і стриманий, вилетів гарматою з дороги в замет. Абсолютно не його вина. Дорогу і замет не було видно взагалі. Просто його тягач ішов першим. Спроби витягти гармату на дорогу тягачем нічим хорошим не закінчуються. КамАЗ безпорадно ковзає і заривається ще глибше. Ми потроху виходимо із заціпеніння. Ясна річ, зриваючись один на одному.

«Гілки, гілки треба під колеса нарубати! Де наша сокира?» — кричить хтось із нашого тягача.

«У першої обслуги. Вони вчора брали», — до деяких поступово повертається пам’ять після снігового потрясіння.

«То якого хера вони досі не віддали! Гей, барабани! У вас буде коли-небудь свій шанцевий? Або хоча б звичка повертати речі вчасно?» — вихід зі ступору і пошук конструктиву супроводжується взаємними безпідставними претензіями.

Ми відчіплюємо першу гармату від тягача, збираємося усіма обслугами і намагаємося витягти її із замету.

Колективна бурлацька праця при цьому супроводжується відповідними вигуками. «Нумо! Нумо ще раз! На мене! Різкіше! Вище, вище беріть!»

Якоїсь щасливої миті гармата, почасти завдяки і почасти всупереч нашим зусиллям, опиняється на рівній і твердій поверхні дороги.

«Ластівка» в цей час зумів не тільки вибратися з колії, а й розгорнути тягач, щоб зручно було причепити гармату.

Про те, щоб зайняти обрану вогневу, не може бути й мови. Треба вибиратися назад за переїзд. Тягач нашої гармати не встиг з’їхати в кювет. Треба тільки акуратно і чітко розвернутися з причепленою гарматою. Трохи в цьому плані допоміг «Ластівка», накатавши і наїздивши твердий ґрунт.

«Максе, зможеш розвернутися як «Ластівка»? Бачив, як він це зробив?» — запитую я у «Грека».

І несподівано легко він робить доволі складний розворот на вузькій ділянці твердого ґрунту.

Решта гармат не так глибоко в’їхали в «зимову казку». І ось наша колона стоїть уже за переїздом, у протилежному напрямку, тому, куди ми так стрімко мчали. Ми витратили багато часу і сил. І зараз ми дійсно у страшному цейтноті.

У цій ситуації комбат вирішує висуватися на найближ чу нашу вогневу і розгортатися там. Ми встигаємо доїхати і починаємо готувати позицію. Трохи бентежить тільки один факт — наша батарея вже була тут раніше і потрапила тут під обстріл. Тому спочатку і не планували сюди їхати. Але примхлива донецька зима внесла свої корективи в наші плани.

«Скільки огірків на ґрунт?» — запитуємо в соба, яку кількість снарядів необхідно вивантажити з тягача біля гармат.

«Всі, — незворушно підтверджує лейтенант Яковенко — І будьте готові відразу ж оперативно організувати підвезення і розвантаження бк».

Зазвичай ми вивантажували на ґрунт 12 пострілів. А тут відразу ж 60 і ще підвезення!

Коли довго відпрацьовуєш цілі з однієї вогневої позиції, у підсвідомість закрадається тільки одне побоювання — очікування «отвєтки». Як скоро ворог зможе обчислити наші координати і наскільки точно він завдасть свого удару у відповідь у контрбатарейній боротьбі?

Втома, біль, голод, фізичні навантаження, холод відходять на другий план. У нас немає часу і можливості приготувати для себе укриття і замаскувати вогневу. Велику кількість снарядів і зарядів треба підготувати до початку наступу. Вітя Волков дуже старається, але промерзлий ґрунт піддається з великими труднощами.

Настає час початку атаки. Іде перший залп по ворогу.

На промерзлому полі важко не ковзати, та й просто утримувати рівновагу. Не кажучи вже про піднесення і заряджання 42-кілограмових снарядів.

Але всі відчайдушно намагаються підтримувати максимальний темп стрільби. Шум, гуркіт, скрегіт, брязкіт і гул стоїть безперервний. Ми відпрацьовуємо першу ціль, і з команд, що надходять зі штабу, намагаємося вгадати, наскільки успішною була наша стрільба і як розвивається загальний наступ.

Коли працюєш на вогневій, починає проявлятися такий кураж і виділятися такий адреналін, що забуваєш про втому і не звертаєш уваги на небезпеку.

Над нашою вогневою, та й над усім донецьким степом, стоїть щільний густий туман.

Навіть наші потужні залпи не розігнали його. Туман нам на руку. Він настільки щільний, що ворог змушений відмовитися від використання безпілотників. А сама артпідготовка не вимагає особливого коригування, ми можемо спокійно накривати ціль з огляду на велику площу ураження і щільність вогню.

До того ж, у такому тумані практично не видно наших пострілів, їхній звук виходить набагато тихішим і приглушенішим. На жаль, ми тоді не знали, що цей же туман, який став для нас фактично головним маскувальним фактором, не дав можливості іншим нашим підрозділам виконати своє бойове завдання. Хтось не зміг своєчасно висунутися, хтось не зорієнтувався і заблукав у тумані, а хтось вийшов прямо на ворога і потрапив під прямий обстріл.

І, напевно, в ті моменти, коли ми щиро раділи туману, як нашому єдиному укриттю, хтось із наших десантників або мотострільців його люто проклинав.

Швидше за все, винен був не стільки туман, скільки позначилася недостатня підготовка операції, а також погана координація і взаємодія.

Ворог, безумовно, знав, що ми готуємося проявити бойову активність. Але те, що наші війська спробують докорінно змінити ситуацію, було для нього несподіванкою. Спочатку він трохи розгубився, але потім перегрупувався і став відповідати.

У нашому випадку це проявилося у відкритті артилерійського вогню у відповідь.

Начальники російської артилерії пройшли ту ж тактичну школу підготовки, що й наші командири.

Тому, не маючи у своєму розпорядженні БПЛА, росіяни по карті приблизно визначили, де може бути наша вогнева. Найімовірніше, що за залізничним переїздом. Ну не ідіоти ж ми, справді, щоб випертися на пристрелену ворогом позицію.

І ми з радістю спостерігали, як йшли снаряди ворога в район нашої невдалої вогневої. Водночас був і невеликий страх очікування, коли ворог зрозуміє, що ми насправді перебуваємо тут, і чим відповість.

До цього часу наша артилерійська наступальна операція перейшла до другого етапу.

По тому, як ми відпрацьовували рубежі, ми зрозуміли, що наші не ведуть наступ і не йдуть за нашим валом. Ми просто насипаємо і «кошмаримо» сепарів. Хоч і повизначених заздалегідь вогневих рубежах.

Відпрацювавши кілька точкових цілей, ми отримали наказ залишити вогневу і зробити переміщення. Ми поверталися не на базу, а їхали міняти на вогневу другу гаубичну батарею. Яка з раннього ранку виконувала схожі з нашими завдання загального артилерійського наступу.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

МАКСИМ ПРЕСНЯКОВ («АРТИСТ») (22.05.1986 — 18.01.2015). 93 ОМБр

На так званий «старий» новий рік бойовики в районі ДАПу посилили атаки: усі села, прилеглі до Донецька, ще дужче почали здригатися від артснарядів, а вояки прислухатися до нічних вилазок ворожих ДРГ. Не дрімали й самі — щоденно висувалися в тил до ворога. Звісно, очима кожного командира підрозділу — кожної бригади й батальйону — були розвідники: хлопці-відчайдухи, які продиралися в найнебезпечніші «зеленки» в пошуках ворожих «секретів» і опорних пунктів. Одним із таких хоробрих і зухвалих був командир розвідників 93-ї мехбригади з позивним «Артист» — капітан Максим Пресняков.

Він виходив із завдань без втрат, бо йшов завжди першим: беріг своїх хлопців. Зрештою таким і має бути розвідник, таким — кращим серед рівних — був Максимів підрозділ: вони одними з перших захопили ворожий «Град» і чи не першими протоптали таємну стежку до терміналу Донецького аеропорту, аби мати зв’язок із захисниками летовища. Кожне завдання «Артист» вивіряв на кілька кроків вперед. Він міг стати хорошим юристом, економістом, психологом, перекладачем чи дипломатом, бо мав до цього хист, але обрав для себе, мабуть, найчоловічішу професію — захищати батьківщину й бути в епіцентрах небезпек.

— У мене тільки одне було в думках: «Чому він? Чому мій Максимчик?» — пригадує жінка. — Я навіть плакати не могла: чоловік у сльозах, а я не плачу. А потім заключення привезли, — і той бронежилет його подов-жений і підкріплений, який він нам показував, так і не врятував він сина: осколок проліз туди, де не було захисту. Думаю, під час цього завдання він просто не встиг продумати правильний план дій, адже все відбулося миттєво: в оточення потрапили близько 70-ти бійців, і він мав прийняти рішення уже й одразу. Знаєте, на найважчі завдання Максим завжди їхав сам або першим: оцей «кажан» був для нього символом першості й нескореності, впевненості в собі й пожертви заради інших.

Так було й цього завдання: він рухався в першій машині, яка підірвалася на фугасі. За вибухом вступив ворожий гранатомет. Максим рвучко кинувся рятувати пораненого водія-механіка — 22-річного Едуарда Панченка, і йому таки вдалося витягнути його з кабіни БМП, а тоді «Артист» почав відстрілюватися.

«Падай командир! Бо вб’є!» — кричав Едуард, який лежав поруч, уже не відчуваючи своїх ніг. Але замість того, аби рятувати своє життя і впасти, Максим сильно обійняв за плечі Едуарда й почав тягнути з епіцентру бою. Тієї ж миті впав ще один снаряд. Від його осколків і загинув «Артист». Бойовики, вочевидь, прийняли обох за мертвих, і лише невдовзі побратими змогли забрати півживого Едуарда й тіло Максима. Машина з ними вилетіла до своїх — Едуард обіймав тіло командира, який його щойно врятував ціною власного життя. Едуарда відправили до лікарні, але довелося ампутувати ногу: до нього навідувалася вагітна дружина, тішилася, що чоловік вижив, і сподівалася на його одужання. Але поранення було надто важким, і за два тижні в шпиталі помер й Едуард.

ЮРІЙ КУШНІР («РОМЕО») (06.05.1978 — 18.01.2015).

80 ОАЕМБр

Того дня на території моторошного Донецького аеропорту, над яким нависло повітря, наповнене криками захололих воронів і стогоном крупнокаліберних мінометів, коли мертво впала Диспетчерська вежа й на летовищі лише поодиноко лежали непритомні потрощені літаки, прогримів вибух, який відібрав життя буковинця з милозвучним позивним «Ромео» — Юрія Кушніра. Хлопця намагалися врятувати, екстрено й хутко надавали йому першу допомогу всіма засобами, які траплялися під руку. Кожен побратим, який був поруч, пошепки молився, аби «Ромео» вижив, вслухалися в стукіт його серця, що ехом відбивався в тиші понищеного нового терміналу. Серце «Ромео» спинилося, коли вояка намагалися евакуювати з ДАПу до лікарні.

Він ніби відчував, що їде в аеропорт, в один бік, і живим уже не повернеться в рідну Каплівку на Чернівеччині. Перед від’їздом просив матір поховати його біля батька. Тепер на невеличкому сільському кладовищі могили Івана та Юрія Кушнірів поряд.

Востаннє Юра подзвонив додому на «старий» новий рік, як тільки впала Диспетчерська вежа ДАПу. Дзвінок був коротким: і Юра не мав як говорити, та й мати була на роботі.

З болем згадує пані Віра той дзвінок, коли вона з сином не наговорилася.

— Мамо, тримайтеся, бережіть себе, — промовляв Юра важким і виснаженим голосом.

— Юрчику, то ти там бережи себе. Синочку! А ти може прихворів, що голос маєш такий, ніби й не свій?

— Нє, мамо, все добре, тримайтеся.

Дзвонив він того дня і сестричці Лілі, вітав її чоловіка з Василем. А потім визнав, що пережили дуже тяжкий бій із хлопцями й казав: «Не знаю, чи я взагалі до 28-го доживу, щоб повернутися додому». Ліля підбадьорювала брата, а потім ходила до церкви й весь час за брата молилася: аби вижив, аби повернувся, аби не полонили.

— А потім набрав ще раз, — пригадує сестра, — і от тоді вже став прощатися. Казав: «Бережи маму, бережи сім’ю...», і виходив того дня на зав’язок кожні дві години й ото весь час казав мені ці слова. Одні й ті самі. «Бережи маму... бережи сім’ю». То був четвер, а уже в п’ятницю, 16-го, він не вийшов на зв’язок, у суботу ми його стали шукати, а в неділю, на самий Старий Святвечор, його не стало.

— Знаєте, Юрка був саме в тому місці, яке називають «гарячою точкою». От то така правдива назва, — пояснює Лілія. — Якось його побратими нам після похорону розповідали: коли хлопці в черговий раз заїздили на летовище, то лишилися живими завдяки Юрці. Скажу чого: він перепакував, доки ніхто не бачив, свій сухпайок, переполовинив, і напхав туда всього необхідного, а коли у всіх закінчилися набої, то завдяки Юриній завбачливості вони того разу вціліли. Навіть коли він отримав поранення, то дві — уявіть собі, дві (!) — доби з раненою рукою не випустив автомат. А змовкла його зброя лиш тоді, як осколок влучив Юрці в голову.

— Тепер хіба лишилося дивитися на нього на знимках.

Пані Віра почала складати фотографії на купочку, цілуючи кожну, а потім запалила свічку біля великої чорно-білої, яка стояла припертою до стіни в трохи по-репаній рамі.

• Ірина Вовк, Дар’я Бура «Ізоляція. Таємні в’язниці Донбасу в оповідях врятованих від тортур та смерті»

БОГДАН ПАНТЮШЕНКО (1984 р. н.), мобілізований доброволець ЗСУ, 1 ОТБр

На Новий Рік я ще був вдома, а з початком 2015-го поїхав на фронт. Залізницею, ешелонами ми приїхали десь під Волноваху. Отак почалася моя служба, моя війна. Біля Волновахи ми простояли трохи більше тижня, коли нас перекинули під Донецький аеропорт: там уже тривали дуже важкі бої, останні бої за аеропорт.

18 січня була запланована операція, розроблена Генеральним Штабом (ГШ), — вона стосувалася деблокації Донецького аеропорту (ДАП). Наші сили трьома групами мали вийти на ДАП, розблокувати аеропорт, відігнати «сепарів» і зайняти цю стратегічну позицію. Але, як у нас часто буває... Генштаб «заклав» певну кількість людей, техніки й спецзасобів, які мали здійснювати цю операцію. Командири щось підтвердили, мабуть, а насправді ж особового складу було менше. Тим часом «сепарів» — навпаки, неочікувано багато. Впевнено скажу, що саме на моєму напрямку «сепарів» було значно більше, ніж доповідала розвідка. Коли ми минали село Спартак, то знали, звісно, що там ворог, але очікували, що людей зо 10—15 там «закрутилося». Але на місці з’ясувалося, що їх там щонайменше півсотні. Загалом на нашому шляху стояли 4 чи 5 їхніх підрозділів.

Коли я був у полоні, то мені доводилося спілкуватися з різними людьми, які безпосередньо брали участь в боях у ДАПі й околицях. Зрештою мені й самому було цікаво побачити усе з іншого боку. Тому я завжди розпитував якнайбільше. І я такими мимовільними для них питаннями склав собі приблизну картину, що насправді відбувалося під ДАПом з їхнього боку, з боку «сепарів». Вже в полоні я точно знав, скільки їх тоді було на Спартаку, скільки біля Путилівського мосту. Мене часто розпитують про стратегії, але я всього лиш командир танку, тому й гадки не мав, що ГШ планує і продумує. У мене було конкретне завдання, а глобального плану ми не знали. У нас був наказ переїхати з однієї точки в іншу, розповіли про можливі перепони на шляху й веліли закріпитися у визначеному місці — біля Путилівського мосту. «Чекати», «спостерігати», «відкрити вогонь» — от накази для нас.

Відтак, 18 січня ми виїхали по маршруту «Зеніт — Спартак». Знали, що пострілюють, знали, що далі на шахті є спостережний пункт і перший екіпаж мав по ньому відпрацювати.

І він це зробив. А коли ми вже заїхали у Спартак, — там була засідка. Хоча... важко чітко назвати це «засідкою». Думаю, «сепари» й самі не розраховували, що ми підемо. Але в них була очевидна перевага — закріплені позиції. Коли побачили нас — почали лупити з усього підряд, що мали: і «стрілкотня», і крупніші калібри, і гранатомети пішли, — вели щільний вогонь. Ми першу лінію дивом «проскочили». А тоді під Путилівським мостом зав’язався бій. Приблизно в часі того бою Путилівський міст впав — але це була не наша робота, попри те, що згодом «ДНР» мене за це «засудила».

Операція пішла не за планом, і ми потрапили за лінію розмежування без підтримки: з якоїсь причини десантники не пішли за нами підкріпленням, піхота була відрізана від наших танків. У таких умовах єдиний шлях — повертатися. Таке рішення прийняв і командир групи: ми почали рухатися через Спартак на Зеніт. Але «сепари» підбили наш танк із гранатомета, він уже був не на ходу. Ба більше, на нас почав рухатися їхній Т-72. Найгірше було те, що ми перебували в тилу ворога й до своїх було далеченько. Більше цього, мій навідник Іван Ляса, який дивом пересувався самотужки, був поранений у голову.

Довго не думаючи, ми заскочили до якогось сараю неподалік. Думав тоді: будуть йти свої, то з боєм можна буде прорватися до них, а якщо своїх не доче­каємося, то в темряві рушимо до наших позицій. Звісно, ми могли б вийти до дороги, де стояв наш підбитий танк, але вона прострілювалася на багато метрів. До наших можна було потрапити через поле, але воно теж було відкрите, вдень ми б були в них як на долоні.

З про­тилежного боку того сараю — височенний паркан, вищий за мене, — ми б просто через нього не перелізли з пораненим Іваном. Та й що за тим парканом? На жаль, ми не врахували, що Іванове поранення залишило на снігу криваві сліди, по яких «сепари» нас швидко вирахували. Хвилин через десять бойовики вже увірвалися до того сараю, де ми хотіли перебути до темряви. Це була група так званих «казаків» і кілька людей із батальйону «Восток» — це саме ті, хто брали мене в полон. До речі, уже біля Путилівського мосту були ще бойовики з «Сомалі», це вже «Гіві», і зенітна батарея із «ЗУшками». Немаленьке таке угруповання. Але, думаю, якби ми мали підтримку на Спартаку, то його б наші сили взяли, бо «сепари» уже були налаштовані йти геть з тих позицій.

Але повернуся до того сараю... Я розумів, що в тій хаті два на два метри чинити спротив втрьох із важким «трьохсотим» — те саме, що просто всім злягти на місці. Мені в голові одразу промайнув той великий обмін 2014-го: «Хмм... там було 150 на 250. Ну, дістанеться нам зараз трохи від «сепарів», трохи посидимо, перетерпимо, але потім таки поміняють». І це був єдиний варіант, бо так тупо в тій хаті вмирати не хотілося... Зрештою, ніхто нас і не питав, які наші подальші плани: залетіли з пострілами та криками зо десять бойовиків. Вбігаючи, одразу зламали мені ніс, інші тим часом взялися волокти нашого пораненого Ваньку. Склалося враження, що вони й самі спершу не знали, що з нами робити: затягнули до собачого вольєра в сусідній хаті й почали комусь дзвонити. Підозрюю, що їм наказали не вбивати нас, і вони почали буцати нас, копати, ставити на коліна, приставляли ніж до горла, а тоді добряче покололи нас ножами — спину, руки, ноги; хотіли ці «казачки» чуба мого козацького підпалити, але не вдалося. А тоді ще й змушували показувати на карті наші позиції. Я вже добре розумів, що вони нас не розстріляють, — ми потрапили в полон.

Над головами загриміло: і ми, і вони зрозуміли, що це мінометний обстріл. Тоді нас швидко завантажили в машину й повезли до Будьонівського району Донецька, на вулицю Травневу, 66. Вони називали це місце «Баня», хоча до війни це було відділення «Нової пошти», яке «казачки» просто «віджали». Підвал цієї будівлі став першим і найстрашнішим місцем мого утримання. Я там пробув 3,5 місяці. Камера, розміром десь 6 на 5 метрів, де нічого немає, навіть вікон, а тільки вхідні двері та стіни. На підлозі — кахельна плитка, замість ліжок — піддони, на яких було розкидане якесь шмаття, схоже на колишні ковдри, і старі бушлати. Замість туалету — два відра, які вони раз на день виносили. Переодягнутися було ні в що, тому всі 3,5 місяці я там був у тому одязі, в якому мене взяли в полон. Воду приносили в п’ятилітровому бутлі, годували двічі на день нашвидкуруч зготованою, часто недовареною, дешевою кашею, здебільшого це було пшоно. У тій камері сиділи тільки я й Іван, а механіка Діму Костецького одразу повезли до Захарченка.

До речі, Івана, який був поранений в голову, спершу поклали до лікарні Калініна: здається, йому зробили трепанацію черепа й видалили два осколки. Але як тільки він прийшов до тями після наркозу, із зашитою головою Ваньку стягнули з лікарняного ліжка і кинули до мене в підвал.

З нами сиділи ще двоє: Едвард Коп, громадянин Великобританії (Богдан згадує, що Едвард назвався нащадком Джона Юза, якого вважають засновником Донецька; в якийсь момент його відвезли на кордон із РФ і слід британця загубився. — Авт.) та Сергій Дмитрук, якого полонили ще восени 2014-го, а вже у 2015-му обміняли.

Дружина того ж дня дізналася, що я в полоні: ми з нею домовилися зідзвонюватися щодня вранці та ввечері. Але того вечора я вже був у полоні й нас повезли до їхнього «ватажка» — такого собі «атамана» Сафоненка. Цього виродка між собою «казаки» називали «Батя». Так от цей «Батя» подзвонив Вікторії й, представившись «отаманом війська Донського», сказав їй, що я в полоні. А тоді дав слухавку мені, і я підтвердив це, але сказав, що все буде добре. А наступного ранку, як я вже згодом дізнався, їй подзвонили знову й сказали, що мене буцімто розстріляли. Не знаю, як вона витримала ті три місяці, допоки не дізналася, що я все-таки живий.

З часом хлопців в підвалі більшало: з’явилися хлопці з 40-ої бригади — замполіт батальйону, два зв’язківці й водій. Так як над нами знущалися там, більше ніде так жахливо бойовики не поводилися. Від них щохвилини можна було чекати чого завгодно. Найпростіше — то побиття чи електрошокер. Бувало — стріляли над головами, нібито планували нас перестріляти. Вночі, напідпитку, дозволяли собі найгірше: просто так заходили в камеру й починали бити ногами й прикладами. Бувало, приїздили їхні «хлопці з передка»: вривалися, лупили нас і питали «Знаете, откуда мы приехали? У нас там двухсотые!» і продовжували бити руками, ногами, палками якимись, прикладом автомата, арматурою. У тому підвалі треба було просто чекати й виживати. Я не був в «Ізоляції», але, порівнюючи розповіді хлопців, які вижили там, я розумів, що в «підвалі казаків» було те саме. Водночас, як мені переповідали місцеві, теж полонені, «Ізоляцію» на початках організували ті ж самі «казаки», просто влада почала змінюватися і цю катівню під себе забрала «МГБ».

• Зведення новин

В цілому за добу бандформування у зоні конфлікту на Донбасі здійснили 69 обстрілів позицій сил АТО.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

• У зоні АТО протягом минулої доби 4 українських бійців загинули, 32 — поранено.

Про це повідомив речник ІАЦ РНБО Андрій Лисенко.