Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

16 лютого 2015 року

• Ірина Вовк, Дар’я Бура «Ізоляція. Таємні в’язниці Донбасу в оповідях врятованих від тортур та смерті»

СЕРГІЙ ГЛОНДАР (1988 р. н.), кадровий військовий, старшина 3-го окремого полку спецпризначення

Взимку була довгоочікувана ротація, я зміг трохи побути із сім’єю, з дружиною і моєю тоді півторарічною Марійкою. А після ротації моя група поїхала під Дебальцеве. Я знав, що там відбувається, оскільки вже мав кілька зимових виїздів у район Дебальцевого. Обстановка не найсприятливіша, але в той час всюди було напружено, тому ми з хлопцями на цьому сильно й не зосереджувалися. Коли в нас був крайній виїзд, 16 лютого, «кільце» Дебальцевого вже захлопувалося і були десятки жертв.

У нас було завдання, поставлене командуванням: супроводжувати до Артемівська (Бахмута) так званою «дорогою смерті» наших полеглих і «трьохсотих», які отримали поранення різного ступеня під час боїв. Але ми не доїхали. Звісно, ми знали про засідки й знали, що та дорога небезпечна. Річ у тім, що ми не за тим маршрутом поїхали. Доцільніше було повертатися іншим, який ми теж мали на увазі, а не тим, яким нас відправили. Можливо, все було б по-іншому, якби ми таки змінили шлях. Але сталося так: виїхавши з Дебальцевого, ми майже одразу потрапили в засідку терористів, їхні сили добряче переважали наші. Що було в нас: один БТР і два УРАЛа з «двохсотими»—«трьохсотими», а замикала колону БМП. Ми ж виїхали на засідку з танками противника й великою кількістю піхоти. У нас просто не було шансів. Я це майже одразу відчув й усвідомив — як тільки побачив їхні танки. Але ми таки вступили в бій, під час якого думок про полон чи смерть не виникало. Бо якщо такі думки є у військового, тоді нащо ж взагалі їхати на війну й вступати в бої. Ми знали, що на Дебальцівському напрямку — справжня бійня, але про полон не думали, бо ми мали виконати завдання.

Якщо говорити про мою групу, то в результаті того бою із засідки двоє, включно з командиром, загинули — це командир групи, капітан Юрій Бутусов із позивним «Лірник» і старший солдат Віталій Федитник. Ще двоє отримали жахливі поранення і тепер на все життя залишились каліками. У тому ж бою загинув і військовий журналіст, пресофіцер сектору «С» Дмитро Лабуткін. Він, відверто кажучи, випадково потрапив саме в нашу колону. Йому треба було в Артемівськ, і він вирішив, що доїде з нами. А не доїхав, поліг там, на тій дорозі...

Нас взяли в полон... п’ятьох: мене з Олександром Коріньковим, а також Віталія Алєксіна, Олексія Сазонова та Віталія Кравця. Усі вони вже вдома. Сазонов і Кравець повернулися до України через 50 днів.

Хто саме брав нас до полону після бою, я не візьмуся з упевненістю сказати. Але в мене було відчуття, що це таки професійні військовослужбовці. Російські, звісно. Бо якби це була звичайна банда «казачків»... думаю, навряд чи хтось би зараз читав оці мої спогади. Це була наступальна операція по Дебальцевому, вони — у переважній більшості, тож сумніваюся, що «казаки» довго б роздумували, чи брати нас у полон. Майже певен, що вони б нас просто розстріляли на місці. А тут, виходячи зі свого досвіду військового, я бачив їхню поведінку, чув їхні команди, розмови — все, що я встиг побачити на місці, дало мені розуміння, що ми опинилися в полоні російських військових.

Полонивши нас із хлопцями, спершу повезли до російських ЗМІ: ті вже були готові до «зустрічі» з нами: вочевидь, їх попередили й зібрали разом. Не знаю, чи це було Дебальцеве, чи Донецьк, бо нам не дали змоги бачити, куди нас везуть. До журналістів згодом приєднався Захарченко, який так би мовити мав «оцінити», кого його підлеглі взяли в полон і прокоментувати це для росТБ.

Після цієї «показухи» нас відвезли до лікарні: у мене була важка контузія і черепно-мозкова травма, тож мені була необхідна медична допомога на той момент. А тоді нас почали возити Бог зна куди: не знаю, що то були за місця, але там вже стали з’являтися і місцеві «казачки». Повезли, пригадую, в Луганськ, де ми дві доби відсиділи в застінках їхнього «МГБ». А тоді вже — до Донецька — на так звану «ісбушку», у приміщення колишнього СБУ. Там власне й тривали допити.

Відверто, реальних допитів було два: тоді нас допитували як військових, як спецпризначенців, як противника. Решта так званих «допитів» — то були «розмови» місцевої «шантрапи», яка уявляла з себе великих «воїнів». Ну що це могли бути за допити? Було з їхнього боку і фізичне насилля, але вони його застосовували, певно, заради розваги чи з люті та власної неспроможності. Могли вдарити, але психологічний тиск був потужніший: регулярно погрожували, що розстріляють нас. Побої й знущання найбільше собі дозволяли якраз «казачки» — вони взагалі без гальм, готові на будь-що, чекати від них можна було чого завгодно. Окрім «казаків», ще був один випадок з якутами, які теж не гребували тортурами. Як я для себе аналізував у полоні, то місцеві «сепари» до кадрових військових не проявляли такої жорстокості, як, приміром, до добровольців чи місцевих проукраїнських активістів. Водночас «казаки»-якути могли що завгодно вчудити: це залежало від їхнього настрою — ніколи не знаєш, що в них у голові. Дикі. Це люди, які відчувають безнаказаність за будь-який свій вчинок, люди, яких відправили сюди вбивати, мучити й глумитися — і це їхнє основне завдання на Донбасі.

Для мене їхні тортури й побиття були абсолютно незрозумілими: я не міг втямити, нащо полонених так бити, так над ними знущатися. Ми ж також брали тих «ополченців» у полон, але змісту катувати ми ніколи не бачили. Для чого? Якщо це ті, кого ми можемо обміняти на своїх побратимів. Тому ми їх не били. А ті, хто робив таке з нами, це, мабуть, просто з дитинства ображені люди. Або ж психічно хворі. Бо інших пояснень цьому в мене немає. Ба більше, нас так не катували, як людей в «Ізоляції», і коли я наслухався історій звідти, коли вже був у колонії, то мені волосся дибки ставало. Це звірства, які не можуть мати логічного пояснення. Не кожна людина фізично здатна пережити ці тортури, тому й бувало, що люди не поверталися з полону, а віддавали Богові душу в підвалах.

• Зведення новин

«ДНР» заявляє про ультиматум українським військовим організовано покинути Дебальцеве без зброї і техніки.

Про це заявив «глава ДНР» Олександр Захарченко.

• У Дебальцевому бойовики поновили артобстріли житлових будинків і об’єктів інфраструктури.

Про це повідомляє начальник ГУ МВС у Донецькій області В’ячеслав Аброськін в Фейсбук.

• У Горлівці на Донеччині бойовики «Градом» з району залізничної станції обстріляли центр міста.

Про це з посиланням на місцевих мешканців повідомив глава облуправління МВС Донеччини В’ячеслав Аброськін.

• У неділю бойовики з танків двічі обстріляли позиції сил АТО в Широкиному під Маріуполем, внаслідок чого загинули 5 бійців полку «Азов», ще 22 людини отримали поранення, з них четверо представників Збройних сил, 18 — «Азова».

Про це на своїй сторінці у Фейсбук повідомляє «Оборона Маріуполя».

• За минулу добу в зоні проведення антитерористичної операції загинули 5 військових, ще 25 дістали поранення.

Про це розповів речник АТО Андрій Лисенко.

• Сьогодні, близько 12.00 терористи обстріляли з важкого озброєння м. Донецьк. Внаслідок обстрілу постраждав мікрорайон Панфіловка, що у Київському районі Донецька.

Про це повідомляють прес-центр АТО та прес-служба Міністерства оборони.