Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

29 січня 2015 року

• Геннадій Харченко «Щоденник артилериста»

Наші Крути. 29.01.2015

Ворог, захопивши зруйновану інфраструктуру ДАПу, не зміг просунутися в результаті ні на метр. Своїм вогнем ми придушуємо його останні спроби заволодіти Пісками й Авдіївкою.

«Власне адміністративна зона Донецького аеропорту не являє жодної цінності, тому що внаслідок інтенсивних бойо­вих дій її було повністю зруйновано», — заявив тоді начальник Генштабу генерал Муженко.

Він уточнив, що результатами операцій стала стабілізація обстановки на Донецькому напрямку, де в районі н.п. Оленівка, а також у районі н.п. Піски, Авдіївка, районі Донецького аеропорту вдалося зайняти низку вигідних для нас позицій, які на сьогодні дають можливість повністю здійснювати контроль над територією, де розміщується Донецький аеропорт.

За даними розвідки, в цьому районі вела масований вогонь маневрена артилерійська група терористів (до 30 одиниць ствольної артилерії).

І ще один цікавий факт від розвідни­ків — на цьому напрямку фактично не залишилося місцевих бойовиків, відзначається дія підрозділів російських найманців, замаскованих під «ополченців».

Найчастіше доводиться відбивати атаки на Піски та Авдіївку.

Вогонь ведемо приблизно на 6—8 км.

Також знищуємо живу силу і техніку ворога на території аеропорту.

Уже немає екзотичних цілей від «Редуту». Найчастіше з нашого боку застосовується нерухомий загороджувальний вогонь. Або відпрацьовуються місця скупчення бойовиків у ДАПі — «Хрест», «Синоптик», «Міст», «Грустное».

Проти нас зазвичай працюють кочові «гради» і міномети.

Ще кілька невдалих спроб, і ворог повністю сконцентрується на Дебальцевському напрямку.

Утім, не полишаючи надії захопити нас зненацька і просунутися з боку Донецька і Горлівки.

Аж до самого Мінська-2.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

[Дебальцеве]

ІВАН СТУПАК («МАЖОР») (10.02.1977 — 29.01.2015). 25-ий батальйон «Київська Русь»

«Там, де ми стоїмо — то сам край Дебальцевого. Так виходить, що по городах йде лінія Донецької й Луганської областей. А за чотири кілометра стоять сепаратисти. Чекаємо, коли «зєльонка впаде», може, буде легше. Бо по «зєльонці» вони можуть легко ходить — все не поперекриваєш.... Знаєте, дивлюся, як вони по нам ціляться. То якщо наша артилерія по ним так само стріляє... то ця війна надовго». Це один із відеозаписів волонтерів, які приїздили на позицію до Івана Ступака, із позивним «Мажор», під Дебальцеве.

Була рівно середина осені, перед виборами, на яких Іван балотувався, але так і не отримав переважної підтримки. Після цього Іван відвоював тільки три з половиноюмісяці: більше не судилося.

— Іван дуже нас оберігав від подій, які відбувалися з ним на Сході. Про те, що він був на передовій вже через два тижні навчання, про те, що в них був перший справжній смертельно небезпечний бій вже 25 серпня, в якому він отримав контузію, я дізналася набагато пізніше. Для нас Ваня був на навчанні в Остері дуже довгий час. Ми дійсно з хлопцями майже нічого не знали саме від нього про бої, про «нулі». Та й розмовляли телефоном ми зовсім небагато. Бували дні, що не набирав, бо зв’язку не було: смс тоді присилав нам, що з ним все добре. Хоча було й таке, що говорити можна було дуже довго, переважно, ввечері, коли припинялися обстріли.

Іван розповідав дружині з хлопцями, як вони будували собі бліндажі, хвалився про волонтерів, які до них приїздили з провізією, із сумом говорив і про місцеве населення, яке там чітко поділилося на два табори. Розповідав про вояцький побут, що їдять і де сплять; про все, тільки не про обстріли, не про небезпеку, не про поранених і загиблих.

— Ваня понад усе любив своїх дітей, він ними жив, тільки от, на жаль, доля не дала йому натішитися синами. Коли чоловіка не стало, Андрійчику було десятьроків, а Назарику лише вісім.

— Але, Людочко, вони обоє намагаються бути достойними свого батька. Знаєте, вони ще гарно вчаться в школі, молодший ходить на танці, старший — на малювання і в спортивну секцію. Гадаю, підростає достойна йому заміна. Вони ставляться до батька з вели- кою повагою, у всьому беруть його за приклад. Навіть у тому, що Іван закінчив школу з золотою медаллю.

Але їм непросто, бо для хлопчиків, Люда має рацію, особливо важливо, щоб поруч був тато, який навчить і підтримає. А Іван насправді багато чого вмів, знав і міг би навчити своїх хлопців, але так склалося, що вони залишилися без нього... Коли Іван загинув, вони були ще малі: менший, може тоді не до кінця усвідомлював усього, що трапилося, а от Андрій дуже тяжко переживав татову загибель, це був шок для нього; я навіть цілий рік після трагедії возив онука до психолога у Київ аби вивести його з того тяжкого стану. Хоча, скажу, вам, вони й досі ще повністю не оговталися від того, що сталося із їхнім батьком, — смутно додав пан Станіслав.

— Та всі ми й досі не можемо прийти до себе від того морозного дня, коли дізналися, що нашого Вані не стало. Я постійно думаю про Івана, але розповісти чи написати часом просто бракує сміливості, а інколи — слів. Після ротації на війну Іван пішов 23 січня 2015 року, а вже за шість днів загинув — 29-го. Чи відчувала я лихо? Не знаю, але мені так боляче було прощатися зі своїм чоловіком знову. Та й Ваня мабуть відчував, що більше з нами не побачиться, бо вийшов із квартири похмурим, з таким тягарем на душі, ледь стримуючи сльози. Це було помітно. Але, якщо повернути час назад, Іван знову, ні хвилини не вагаючись, пішов би захищати своїх рідних і Батьківщину.

Востаннє вони розмовляли за декілька годин до його загибелі. Це була дуже коротка розмова. Ваня був у бадьорому настрої, сказав, що їдуть на важливе завдання, і дуже просив, щоб йому не телефонували, а чекали дзвінка. Але Людмила так і не дочекалася...

— Близько восьмої години вечора мені повідомили, що Іван начебто загинув. Це був розпач, це був кінець. Я не вірила, сподівалась, що це неточна інформація, молилася, щоб Ваня був живий, з тяжкими пораненнями, але живий… У дітей теж був відчай. Але ж... все це було правдою.

Вуглегірськ. Другу роту відправили звільняти місто від ворогів. Іван та декілька бійців натрапили на засідку. Почався запеклий бій. І саме в цей час на лінії вогню з’явилися діти. Можливо, їх виставили спеціально!? І він їх кинувся рятувати з-під ворожих куль. Саме тоді у нього влучив снайпер. Іван загинув. До свого дня народження, до 38-ми років, він не дожив менше ніж два тижні.

— Я от собі згадав у розмові з Вами, що в Берліні стоїть пам’ятник солдатові, який врятував дитину, і мій син повторив подвиг цього солдата: він кинувся на лінію вогню рятувати дітей, не шкодуючи свого життя, будучи вже пораненим, зрештою, маючи двох власних діточок. Знаєте, як батько, я дуже пишаюся, що виховав Івана, і що виховав так, що у відповідальний момент він вчинив як справжній чоловік. Причому двічі: спершу, коли пішов добровольцем, а вдруге, коли пожертвував своїм життям заради дітей. І він же був тоді, у важкому 2014—2015-му, одним із тих, хто спинив ту навалу окупантів і сепаратистів, аби ті не зайняли половину, а може й цілу Україну. Звісно, мій син — це мій біль і моє життя, тому як для кожного батька це трагедія — похоронити власну дитину.

До речі, Івана не брали до війська, бо мав офіцерське звання, а в батальйоні не було вільної посади для офі- цера. От він через друзів-знайомих домагався, аби його взяли добровольцем через військкомат. Тому, певно, хлопці йому й дали позивного «Мажор: він же нібито по-блату потрапив на війну…

Іванова військова частина висунула «Мажора» на нагородження орденом Золота Зірка з присвоєнням звання Героя України (посмертно). І цю ініціативу, зауважує Іванів батько, підтримали 36 ГО Фастівщини, звідки Іван родом. Його знали ще з Майдану, з його участі в Самообороні. Бойові соратники Івана з Вишгорода також це підтримали. Зрештою, є рішення міськради Фастова, каже пан Станіслав, міськвиконкому, Київської ОДА, Міноборони... Але чому досі ці документи не переглянули й не прийняли рішення, цього батьконе знає. І прикро йому, але випрошувати він не звик, як і його Іван.

— Справи просуваються дуже повільно. Постійне безглузде перекладання з однієї інстанції до іншої продовжується вже більше трьох років. Батько Івана наполегливо пише листи і в Міністерство Оборони, і в Адміністрацію Президента України. Остання відповідь надійшла, що наше питання на розгляді. Сподіваємося, що наші клопотання, у тому числі громадських організацій, мера міста, побратимів, будуть вирішені успішно, адже мій чоловік, почесний громадянин Фастова, справжній герой заслуговує такої нагороди, — каже Людмила.

— Знаєте, зі самого дитинства він був таким дуже жвавим хлопчиком, дуже здібним: ми навіть раніше його до школи віддали… І ріс так він швидко... не озирнувся я, як мусив казати Іванкові своєму: «Синку, нахились, я тебе поцілую». Його зріст був 1,96 м. Іван міг ще багато чого досягти в житті: він мав добру роботу та високу посаду в банку, достойну зарплату, але він усе це лишив, бо не вмів працювати серед зрадників і злодіїв, не міг сидіти, як Майдан горів, не всидів, коли запалало на Донбасі. Отак і пішов захищати нас із вами.

— Для мене він був люблячим чоловіком, захисни-ком і твердою опорою, сімейні рішення приймалися чоловіком, бо мені часто не вистачало впевненості чи сміливості. Ваня — великий оптиміст, своєю щирістю, добротою він ніби притягував до себе. Ми з ним познайомилися в інституті. Спершу в одному гуртожитку жили й дружили кімнатами, а потім наша дружба переросла в почуття. Я навчалася на останньому курсі, а Іван ще тільки на третьому. Запропонував мені вийти заміж, щоб не втекла далеко: шуткував Ваня. Він був розумним і дотепним хлопцем, любив шуткувати. Мав багато друзів і в ВУЗі, і на роботі, бо й сам дорожив дружбою. Колеги цінували Івана за його працьовитість, надійність, веселу вдачу. А сім’я — то було для нього все, його хлопці... Ми відпочивали тільки всі разом. Ваня де-кілька разів встиг взяти дітей на рибалку, скільки в них було радості та задоволення від такого відпочинку. До цього часу згадують. Часто виїжджали в ліс по гриби.

Зараз ми цього не робимо. І найтяжче якраз вихідними і вечорами. Коли ти серцем би кудись із Ванею гайнув, а потім розумом аналізуєш, що вже все, не буде того, нема Вані нашого...

А на Донеччині, під Вуглегірськом, де загинув Іван, село є, Ступакове. Його так назвали в честь «Мажора». І от Людмила зараз живе думками, що невдовзі разом із синами зможе навідатися до того села, до того місця, де загинув її Іван, рятуючи дітей. Побратими навіть обіцяли показати місце, де поліг Іван Ступак.

• Зведення новин

• Мінометного обстрілу зазнали сили АТО в районі Павлополя, Миколаївки, Гранітного.

Про це повідомляє сайт Маріуполя «0629».

• За добу в зоні проведення антитерористичної операції загинуло п’ятеро військових, ще 29 отримали поранення.

Про це повідомив речник АТО Андрій Лисенко.

• В районі Дебальцево з артилерії та мінометів терористи обстріляли Попасну, Юнокомунарівськ, Дебальцеве, Нікішино, Гірське, Ольховатку, двічі вели вогонь по Санжарівці, 5 разів по Вуглегірську. За підтримки танків і піхоти бойовики атакували наші позиції в районі цього населеного пункту. у Щасті обстріляли теплоелектростанцію.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

• Бойовики обстріляли Попасну під час спроби вивезти із обласного психоневрологічного інтернату пацієнтів.

Про це повідомив губернатор Луганської області Геннадій Москаль.

Він зазначив, що упродовж останнього часу райцентр інтенсивно обстрілюється з артилерії, мінометів та «Градів» козаками так званого «всевеликого войска донского» з боку окупованого Первомайська.