Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

19 лютого 2015 року

• Ірина Вовк, Дар’я Бура «Ізоляція. Таємні в’язниці Донбасу в оповідях врятованих від тортур та смерті»

СТАНІСЛАВ ПЕЧОНКІН (1985 р. н.), цивільний, мешканець м. Горлівка

Дехто вже почав виїжджати на підконтрольну Україні територію. Я залишався і нікуди не збирався — слідкував за ситуацією, публікував в інтернеті те, що знав.

Події тим часом наростали, влітку почалася активна фаза антитерористичної операції, наша армія звільнила багато міст. Я за цим спостерігав, а також за тим, що бойовики роблять у Горлівці. І всю інформацію, яку знав, публікував в інтернеті. Наприклад, яку будівлю вони захопили, де розмістилися, яка в них є техніка, яке озброєння.

Звісно, мені було страшно, на підвал не хотілося, але виїжджати зі свого рідного міста я не збирався. До того ж я думав, що скоро прийде наша армія і бойовики підуть.

Я намагався наблизити цей момент як міг.

Допомагав навіть в інтернеті. На мене виходили, я списувався з різними представниками армійських підрозділів, ділився з ними інформацією, яку знав, і тією, яку вони просили мене дізнатися.

Насправді в Горлівці я був не один такий, нас було достатньо багато, і ми всі сподівалися, що скоро все закінчиться. Але, на жаль, цього швидко не сталося. Хоча армія вже практично підійшла до Горлівки, практично була готова взяти місто, але не надійшов наказ. Вище керівництво відмовилося брати на себе відповідальність, гадали, що буде багато жертв.

Можливо, хотіли дещо пізніше, але пізніше зайшли регулярні російські війська. Потім був підписаний перший «Мінськ» і думка про звільнення Горлівки відпала сама по собі. Але я все одно не виїжджав, бо сподівався, що якось вдасться по тим самим «мінським угодам» залагодити якісь маневри й звільнити місто. Але і це не вийшло.

Влітку 2014-го і взимку 2015-го були активні бої й обстріли Горлівки. Багато з цих обстрілів викликали бойовики — заїжджали в мирний квартал, звідти стріляли, а потім туди іноді приходила «отвєтка». Крім того, бойовики займалися самообстрілами міста. Коли активізувалися військові дії, бойовики зображали, ніби місто обстрілюють «криваві бандерівці». Тобто з мінометів, а іноді з ракетних систем залпового вогню стріляли самі.

…Я це все бачив і намагався спостерігати, фіксувати звідки стріляють, чим стріляють, і по можливості ділився з потрібними людьми.

А коли активні бойові дії припинилися, був підписаний другий «Мінськ», тоді я зрозумів, що швидкого звільнення міста не буде й потрібно вибиратися на підконтрольну Україні територію. До того ж роботи в Горлівці зовсім не було. А майбутній чоловік моєї сестри, який працював у Бахмуті, запропонував мені роботу. Так я виїхав в інше місто, але час від часу на вихідні все одно приїжджав до рідного міста. Через деякий час на підконтрольну Україні територію виїхала і моя сестра, а на мені залишилася квартира. Тому я приїжджав, слідкував, щоб з квартирою все було нормально. Платив комунальні платежі, щоб її у жодному разі окупанти не відібрали. Бо те житло, за якими ніхто не слідкував, окупанти забирали. Бувало так, що навіть без так званої «влади» й дозволів, бойовики самі заселялися.

ВАСИЛЬ САВІН (1969 р. н.), цивільний, мешканець м. Макіївка.

Коли все почалося на Донбасі у 2014 році, ми спершу не знали, що робити. Я був на Євромайдані в Києві, в Макіївці ми в січні-лютому проводили мітинги, розтягували прапор…

Коли губернатором Донеччини призначили Таруту, спочатку ми зраділи. Гадали, що він працюватиме на совість.

У нього ж Янукович забрав усю власність, у них був конфлікт, а ми думали, що Тарута працюватиме за Україну, на совість, принципово.

Насправді «Донецька республіка» в нас не з 2014 року, а з 1996-го. Коли Янукович став першим віцегубернатором при Щербані, тоді в нас і почалася «Донецька республіка». Він підтягував, підминав під себе чиновників, поліцію, військових, прокурорів. Всіх силовиків. Київ закривав на це очі. У нас на Донбасі чиновники — лише наші, поліція — тільки наша, все тільки наше. Застійне болото. Зовні ніяка свіжа вода не додавалася. Київ ніяк на це не реагував і, зрозуміло, — застояна вода врешті решт протухла. Вони повністю контролювали Донбас.

І коли переміг Євромайдан, ці «проффесори» вирішили, мовляв, «ми зараз залишимо за собою вплив на Донбасі — звернемося до росіян, попросимо росіян зайти й з їхньою допомогою не дамо зайти на Донбас проукраїнським силам, а росіян потім надуримо…»

Саме регіонали підпалили Донбас. «Партія регіонів» вирішила, що запустить Росію, а потім її обдурить, бо якось же весь час вдавалося дурити й керувати. А вийшло навпаки — вони запустили росіян, і ті їх кинули. Тому що кидати в росіян — це норма. Бісмарк говорив: «Договір з Росією не вартий того паперу, на якому він написаний».

Бізнесмени Донбасу ніколи Януковича та його шайку не любили, бо він «віджимав» все. Зараз це все набуло політичного забарвлення, бо хапають бізнесменів, кидають у підвали, катують, змушують майно переписувати. Так само, як і в мене «віджали» весь мій бізнес. Я мав великий будівельний бізнес в Донецьку. Тільки зараз це носить політичне забарвлення, називається «боротьбою з укропами» й підноситься як «борьба за русский мир». А це все було й при Януковичі — викрадали бізнесменів, катували, відрізали пальці, відрізали члени, змушували переписувати майно, переписувати бізнес, викрадали дітей. Це все й раніше було. Тільки жодного протестного руху на Донбасі не було.

По всій країні народні бунти, хвилювання, з адміністрацій виганяли чиновників, прокурорів, поліцейських Януковича. А в Донецьку такого не було — народ в нас був прибитий і мислив, як стадо.

Раптом я почав помічати молодих хлопців, які збиралися в місті. Це був березень-квітень, «референдум», лозунги.

Я підійшов поговорити з цими хлопцями, а вони виявилися з Некліновського району, Ростовської області. Ними керував мій колишній друг по ростовському обкому комсомолу, який тоді був заступником заввідділу обкому ростовського комсомолу. Ростовці приїхали штурмувати Донецьку обладміністрацію під виглядом донеччан.

У Макіївці саме повз мій будинок колони техніки з Росії йшли. Російські танки, російські БТР, російські БМП, «Урали» з БК, з живою силою. Це не те, що я від когось чув, це відбува­ло­ся повз мій будинок. Техніка йшла з першого російського ра­йону Ростовської області — Матвєєв-Курганського, через нашу останню станцію «Успенка», через міста Успенка, Сніжне, Шахтарськ, Торез, повз Харцизьк — дорогою заїжджала в Гірницький район міста Макіївка, повз мій будинок і прямо на Донецьк.

Багато людей у Донецьку цю «русскую весну» сприймали дуже неоднозначно. Там жило дуже багато нормальних людей і зараз живуть. У Росії голосування на так званому «референдумі» подавалося як «массовый, единогласный выбор жителей юго-востока». Нічого подібного. 11 травня, у день так званого «референдуму», я провів чотири мітинги: два на базарах і два в школах, де були місця для голосування, люди лаялися, казали, що не підтримують. А підносилося, що голосують всі масово.

Припустимо, завжди в районі є 10 дільниць, а в той день була тільки одна. Тільки тому в них вийшла «очередь». І зняли показуху. Люди дуже неоднозначно сприймали це все.

За першою освітою я історик. За книжками вивчали, що, мовляв, революція — ось так от відбувається, окупація — ось так. Але це книжки. А що робити, коли реально? Мені тоді здавалося, що краще за всіх справляється Дніпропетровська область: батальйон «Донбас», батальйони «Дніпро-1», «Дніпро-2».Нормально відпрацювали і в Запоріжжі — розігнали антимайдан, у Харкові також, але краще за всіх дніпро­петровці.

Я тоді поїхав у батальйон «Шахтарськ», познайомився з керівництвом, з хлопцями. Подивився, яке матеріальне забезпечення, озброєння, продукти, медикаменти, штатний розклад... Мені навіть запропонували замполітом йти в батальйон «Шахтарськ». Я навіть подав документи до Дніпропетровського обласного управління, пройшов медичну комісію, всі документи зібрав, і раптом проблема — у мене була непогашена судимість на той момент.

Справа в тому, що коли міністром внутрішніх справ став Віталій Захарченко, він поставив завдання закрити мене.

А так як причин не було, вони вчепилися до мого мисливського карабіна. Він у мене був офіційно оформлений, але термін закінчився. Я чотири заяви на продовження писав, відповіді не було. Можливо, і я халатно трохи до цього поставився, упустив з виду. Вони почекали, поки всі терміни вийдуть, і справу до суду передали. Мені дали два роки умовно. І через це мене не взяли замполітом в батальйон «Шахтарськ».

Тоді я прийняв рішення — створити свій батальйон в Макіївці з макіївчан. Розраховував на те, що мене люди добре знали, зброї було повно, до того ж мій компаньйон Кузьмін Сергій Олексійов фінансував це все. Він у мене в батальйоні був зам по озброєнню, а замполітом був Едуард Трохимович Спатарь, колишній заступник прокурора Макіївки.

...Мені донесли інформацію, що Захарченко, — терористичний «глава ДНР», — боячись наступу ЗСУ й розуміючи, що не вистачить власного «ополчення», яке як могли вже зібрали у військкоматах, дав команду, секретний указ — при кожній райадміністрації створювати роту ополчення своїми силами. Вони (бойовики) порахували, що у випадку атаки ЗСУ підрозділи «ополчення» міста вийдуть на фронт і місто залишається порожнім. І тому новостворені підрозділи при райадміністраціях повинні були охороняти свою територію.

Ось тоді в мене виникла геніальна ідея. Місто Макіївка — п’ять районів, п’ять адміністрацій. Задовго до війни було п’ять військкоматів, потім їх скоротили й за­лишилося тільки три: віддалений Червоногвардій­сь­кий район і військ­ко­мат, віддалений Радян­ський район, він взагалі під Єнакієво, і військ­комат, і три централь­них райони (Центрально-міський, Кіровський і Гірнятський) і один об’єднаний військкомат. ­

І якщо очолити Центрально-міську райадміністрацію, можна було отримувати інформацію по трьох районах. Три роти — цілий батальйон. Я придумав стати главою Центрально-міського району, а при собі створити свою роту й при інших районах дві роти.

Пропрацював я головою «Центрально-міської районної адміністрації» міста Макіївка 25 днів. Ну як пропрацював — це все формально. Тоді не було ні печаток, ні наказів, нічого. Ні грошей ми не отримували, ні бюджету ніякого не було. До мене люди нескінченним потоком йшли: «Костянтинович, поясни, що робити, як?» І пояснював. Я їздив на підприємства. «Я, — кажу, — приїду, зберіться». «Вночі приїдеш? Ми в підвалі зберемося». «Приїду вночі. Приїду в підвал». Приїжджаю в школу, розмовляємо: вчителі, люди з вищою освітою, — за Україну, прибиральниці — за «русский мир». Приїжджаю в лікарню: лікарі, люди з вищою освітою, — за Україну, медсестри, люди з освітою — за Україну, санітарки, прибиральниці — за «русский мир». Нікого не хочу образити, просто такий ось факт.

У кінці 2014 року багато чиновників пішли працювати в «ДНР», намагалися яйця в усі кошики розкласти. Тоді такі настрої були, ніби ось-ось станеться широкомасштабний наступ ЗСУ.

...Якби з Макіївки пішли «казаки» та «Гіві» зі своїм батальйоном, які базувалися в нас в Радянському районі, залишилася б тільки комендатура, де людей 40 і управління «МГБ» — людей 20.

Я планував, що ми захопимо адміністрацію, відразу звернемося до жителів Макіївки й закличемо всіх діяти з нами. Я б відразу збільшив наш батальйон мінімум в чотири рази.

Далі ми повинні були, не вступаючи в Донецьк, вийти в тил ворога. З Макіївки об’їзна дорога, минаючи Донецьк, виходить прямо на маріупольську розвилку. Наша будівельна база була прямо на об’їзній. Ми, зачистивши Макіївку по об’їзній, виходили б на нашу базу. У нас там техніка, склади, озброєння. І це все — минаючи Донецьк.

Ми відразу вийшли б на маріупольську розвилку, у тил «ополчення». А ЗСУ з боку Маріуполя, з боку Оленівки. Усе. Мені тоді здавалося, що питання вирішене, мовляв, з цього боку ніхто нас не чекає, і ми все зосереджуємо на своїй базі.

На той момент главою Донецької ОДА був Кіхтенко Олександр Тимофійович — генерал армії України. Він мені пропонував посаду начальника управління внутрішньої політики, але я вважав, що неможливо, коли йде війна, бути тиловим чиновником і займатися внутрішньою політикою. Я йому розповів свої плани. Він мені сказав: «Вася, це така авантюра, ти будеш сидіти в підвалі з мішком на голові». Але я вважав, що я, капітан, краще розбираюся, ніж генерал армії. Я переоцінив свої сили, недооцінив такий момент — мене здала людина, яку я добре знав з 1990-го року. Цікавий нюанс — мені його в Києві порекомендували.

...Коли Захарченко дізнався, що я готую, він неймовірно розлютився. Мене заарештовував особисто його друг, його головний радник з військових питань так званий «полковник» Завдовєєв Сергій Сергійович. Він наш — макіївський. Цей «полковник» в армії ніколи не служив. Дитячими іграшками торгував на базарі.

І ось він мене заарештовувати приїхав і ще чоловік 20. Половина «оплотівських» — захарченська контора, кишеньковий батальйон, без документів, навіть без «деенерівських». І ще 10 осіб було з військової комендатури міста Макіївка під керівництвом так званого «коменданта», псевдомайора Ляшенко Олександра Анатолійовича. Він тричі судимий за наркоманію ще при Україні, працював водієм на АТЦ комбінату Кірова, поки його не вигнали. Потім вудками торгував на базарі — «військовий комендант» Макіївки.

Забрали мене у військову комендатуру, у підвал. Коли я чую, як Путін каже: «Ну, назовите хотя бы один адрес тайной тюрьмы в ДНР», називаю: перша таємна в’язниця, де я сам був — місто Макіївка, вулиця Леніна, 123. Вона таємна, тому що, неофіційна. Офіційні в’язниці — це СІЗО Донецьке, Макіївська колонія... А найстрашніше — це неофіційна.

...Та ж «Ізоляція». Ти туди потрапив, але тебе ніби немає. Сама «Ізоляція» розташовувалася недалеко від нас — у Будьонівському районі, на вулиці Світлого шляху, 3. Це колишній завод теплоізоляції. Завод давно закрився і там зробили артоб’єкт, виставки робили. Але коли чорти прийшли, окупанти, вони зробили там концтабір. Є тюрми, а «Ізоляція», власне, концтабір.

Здавалося б, XXI століття, концтабори залишилися у фашистській Німеччині, і пов’язані вони з фашизмом, здавалося б, вони залишилися в минулому. А виявилося, «русский мир» цілком успішно реанімувала фашистську спадщину. Зараз і в Макіївці будується новий концтабір на території заводу «Скіф».

...Після цього підвалу, в якому я провів деякий час, мене перевезли в іншу в’язницю. Теж у підвал, у колишній будівлі КРУ, тепер у них там «МГБ», на бульварі Шевченка, 26. Там кілька днів тримали. Потім перевели в так званий «Звіринець».

За цим же будинком «МГБ» є гаражі в приватному секторі. І в цих гаражах зроблені камери — це і є «Звіринець». Я сидів у гаражі, в оглядовій ямі, там господар зробив якби кімнатку, з цієї оглядової ями, маленьку таку, у ній соління були, щось таке. Мене сім діб тримали в абсолютній темряві. Ось це не для людей зі слабкими нервами. Ні допитів, нічого — абсолютна темрява. Ти не знаєш, коли випустять, чи випустять взагалі. Сидиш і розумієш, що це оглядова яма гаража — хто тебе шукатиме в цьому гаражі. Тим більше в той час.

…«Обмінний фонд» у них не закінчується. Ось нас 32 людини о 4 годині ранку забрали з барака, а 14 чоловік залишилося. А в обід з ями підняли ще нових, і вже знову повний барак. Не пустують в’язниці в «ДНР». У них обмінний фонд є завжди. Тому, обмін за формулою «всіх на всіх», неможливий. Завтра знову буде повний підвал.

• Зведення новин

Понад 90 % особового складу ЗСУ вийшли з Дебальцевого, для бійців створено «коридор», який захищає українська артилерія.

Про це повідомив речник штабу АТО Анатолій Стельмах.

«Закінчується вихід із Дебальцевого на нові рубежі. З міста та його околиць організовано вийшло понад 90% особового складу», — сказав він.

• За останню добу в зоні АТО бойовики 46 разів порушили режим «тиша», хоча вночі інтенсивність обстрілів дещо зменшилася.

Про це повідомив речник штабу АТО Анатолій Стельмах.

14 разів злочинці застосовували реактивні системи залпового вогню, 21 – артилерію і міномети.

• У середу бойовики обстріляли сили АТО біля Маріуполя з напрямку моря.

Про це повідомляють «Новости Донбасса» з посиланням на прес-офіцера сектору «М» Дмитра Чалого.

За останню добу в зоні проведення антитерористичної операції загинули 14 військових, 172 дістали поранення.

Про це розповів речник АТО Андрій Лисенко.

• Залізничний вузол Дебальцевого знищений артобстрілами бойовиків.

Про це розповів речник АТО Андрій Лисенко, відповідаючи на запитання журналістів.

«Стратегічний залізничний вузол Дебальцеве перестав існувати як такий, що мав значимість для місцевого регіону. Весь залізничний вузол перетворився на поверхню Місяця: там все зруйновано», — сказав речник АТО.

• Анна Шила «Жінка війни»

Аміна — неймовірно красива. У ній поєдналися чеченська і польська кров. Аміна увібрала в себе все найкраще від батьків. Я довго не могла відірвати погляду від очей Аміни. Вони дивляться глибоко і проникливо, а водночас сяють надзвичайно яскравим блиском любові й розуміння. А ще — усмішка і звабливі ямочки на щоках. Коли Аміна посміхається, здається, що навколо граються сонячні зайчики. Як і кожну жінку, мене завжди вабили секрети вроди східних красунь. Але їх, напевно, не в змозі розгадати навіть східні чоловіки. Неймовірний симбіоз, в якому до краси додалися розум, мужність, хоробрість і безстрашність. Тендітна, вродлива чеченка, харизматична, войовнича амазонка, яка народилася в Одесі. Аміна — учасниця Євромайдану. В мирному житті — лікар-хірург, учасник бойових дій на Сході. А ще — снайпер, доброволець і борець за вільні від російського гніту Чечню й Україну. Кохана жінка й дружина, яка віддає перевагу солодощам і квітам у вазонах.

Аміна, як істинна мусульманка, не вірить у різні містифікації та вплив на долю людини зірок, гороскопів та інших обставин. Але при цьому в мусульман прийнято називати своїх дітей гарними іменами, тобто іменами з хорошим гідним значенням. Отже, в цьому є сенс. І певний вплив на людину ім’я все ж таки має. Але перш за все Аміна твердо вірить у те, що в кожної людини є власне призначення. Своє дитинство Аміна пам’ятає спокійним і безтурботним. Воно минало у дружбі з книгами. Саме книжки допомогли Аміні сформувати бажання «врятувати світ». Читаючи казки, Аміна дивувалася, чому саме принц завжди мав рятувати принцесу. Дівчинці хотілося внести у класичні казки поправки. Чому б для різноманітності якійсь принцесі не врятувати принца? Адже принци також потрапляють у біду. Та й принцесам не гоже завжди сидіти, склавши руки. І хоча дитинство залишилося лише в теплих спогадах, бажання «рятувати світ» у Аміни не зник­ло. Навпаки, стало ще твердішим, а казки знову уві­йшли в її життя. Так, разом із друзями Аміна почала розробляти проект «Новітні казки України» — серія казок для дітей, де правдиво, але адаптовано до дитячого розуміння, розповідається про героїв сучасної України. У книзі йде мова і про видатних героїв, і про простих солдатів, волонтерів, медиків і парамедиків, усіх, хто не залишився байдужим до існуючої воєнної ситуації в Україні, кожного, хто робить усе, щоб маленькі читачі могли жити в тій країні, про яку ми всі мріємо — вільній, сильній, процвітаючій і захищеній.

Аміна не вірить у кохання з першого погляду. Перед першою зустріччю з майбутнім чоловіком Адамом Аміна хвилювалася, вибираючи вбрання. Яку сукню вдягти, яку зачіску зробити? Вона вагалася, чи вибрати щось особливе, більш витончене й елегантне, чи, навпаки, одягти щось повсякденне. А потім вирішила бути такою, якою є насправді. Вже довгий час Аміна й Адам спілкувалися у соціальній мережі, навіть не підозрюючи, що живуть в одному місті. Аміна відразу відчула спільність інтересів і цінностей. Вона захоплювалася висловлюваннями Адама і його поглядами на життя. Одна місія, одна мета — честь роду і боротьба за свободу. Схожі світогляди, розуміння свого місця в житті — Аміна й Адам зробили свій вибір, розуміючи, що від цього будуть залежати не лише їхні життя, а й життя майбутніх поколінь. Говорять, що справжні шлюби створюються на небесах, а істинне кохання дарується лише обраним. Бог був щедрим, поєднавши Аміну й Адама. Так почався їх непростий тернистий шлях. Пара була такою красивою, що люди наврочили. Адам потрапив у в’язницю, але мужня Аміна терпляче і відважно чекала на нього майже три роки. Вона була здатна на все заради коханого — чекати, молитися, звертатися з апеляцією і писати позови у Європейський суд із прав людини, навіть брати в’язницю штурмом.

Під час Євромайдану Аміна була лікарем, допомагала бійцям Афганської сотні. А потім прийняла рішення їхати на фронт. Це навіть не обговорювалося — так мало бути. Підтримав рішення Аміни і її чоловік, який при першій же можливості приєднався до дружини. Адаму й Аміні випала честь боротися з тим же ворогом, який окупував і Чечню, але вже в Україні. Кожен має бути корисним на своєму місті.

Аміна й Адам, як глибоко віруючі, завжди впевнені у тому, що лише віра допомагає долати всі складнощі життя, які не обминули і їх домівку, дві їхні рідні країни — Чечню й Україну. У хвилини, коли надія вже була втрачена, заради благополуччя коханої Адам навіть запропонував дати дружині розлучення, подумки готуючись до страти. Але навіть на лезу ножа Аміна була непохитною і твердо вірила в їхню з чоловіком перемогу. Так і сталося. Віра і жага до свободи були такими сильними, що Аміна й Адам перемогли. Адама було звільнено. Коли Аміна поруч із чоловіком, вона завжди спокійна і почувається в безпеці. Переконана, що із ним буде все гаразд. І дуже нервує, коли не разом із Адамом. Аміна вірить, що кожній людині написано на роду, яким буде її шлях. І неможливо прискорити чи відтягнути час смерті. Долю не обдуриш. Коли жінка завжди вірна своєму чоловікові, він стає нездоланним воїном. Вірність і відданість Аміни роблять Адама непереможним і невразливим.

Аміна впевнена, що навіть у безвихідних ситуаціях є місце для дива. Варто лише створити умови для його існування. У житті все складається з послідовностей і не буває випадковостей. Так, одного разу, не пішовши на вибори і не використавши свій голос, людина створює ґрунт для фальсифікації. Ігнорування і не підтримка, а ще більше — цькування якоїсь гарної ідеї накладають вето на майбутній розвиток країни. Елементарне ігнорування безладу і сміття у власному дворі створює величезні перепони у нашому житті. Дуже часто до перемоги веде дов­га, послідовна, рутинна і нецікава робота. Хоч Революція Гідності вибухнула величезною хвилею у свідомості всіх українців, вона була лише поштовхом — сильним, міцним, але тільки одним поштовхом. Аміна впевнена, що Україна приречена на Перемогу, бо їй Бог помагає. Але від усіх і від кожного залежить, як скоро прийде наша Перемога.

Ще на Майдані Аміна зазирнула в очі смерті, коли привозили поранених. Тут потрапила під обстріли снайперів. На Майдані змінився її світогляд. Аміна добре знала Сергія Нігояна, який першим загинув від рук снайперів. Як воно закривати очі юнакові, майже дитині?! Якими б не були випробування, є речі до яких неможливо звикнути. Але… звикаєш.

Аміна дуже любить квіти, але не зрізані, які житимуть лише кілька днів, а справжні — у вазонах. Так, Аміні навіть в одному зі своїх інтерв’ю довелося виправдовуватися за свою незвичайну квіткову пристрасть. Хіба може розкішний букет троянд прожити більше, ніж три дні? А от маленька кімнатна троянда здатна дарувати красу й аромат кілька років. Сама Аміна теж ніколи не дарує квіти. Віддає перевагу цукеркам та іншим солодощам. Те ж саме стосується і хутрових виробів. Натуральне хутро значно краще виглядає на живій тваринці, а не напівоголених плечах світської левиці. І з цим важко не погодитися. Як часто прості речі та цінності знаходять своє відображення у складних долях непростих людей. Чомусь саме людям зі складним життям вдається знаходити радість і щастя у простому й малому.

Якось Аміні довелося писати про своїх колег-лікарів. Це було і легко, і важко. Легко, бо Аміна досконало знала не лише медичну теорію, а й реальну практику. Важко, бо, на відміну від своїх колег, Аміна віддавала перевагу воєнній зброї, а не лікарняному чемоданчику. Війна — це місце вбивств. Основне завдання кожного бійця — знищити ворога, переважно фізично. У бійців це просто — натиснув курок і куля робить свою справу. З військовими лікарями набагато складніше, адже їхня задача не вбивати, а рятувати. Трапляються випадки, коли військовим медикам доводиться рятувати життя не лише наших солдатів, а й ворогів, які потрапили у полон. Тож буває, що треба боротися за життя того, хто хвилину назад убив твого побратима і міг забрати і твоє власне життя. Але для справж­ніх медиків не існують свої та вороги, лише поранені. Для професії військового лікаря треба мати особливий склад характеру. І лише медичною освітою тут не обійдешся. Для цього потрібен особливий ступінь самовідданості й самопожертви. Коли йде бій, боєць жадає вбивати. А військовий медик повинен не вбивати, а рятувати. Таке ставлення медиків викликає величезну повагу за врятовані життя і таку неймовірну самовідданість щодо своєї справи.

Коли в Аміни запитують про роботу її мрії, у відповіді не фігурують ні зарплата, ні умови праці чи ступінь зайнятості.

А лише одна вимога: щоб ця робота сприяла порятунку світу. Як би дивно це не звучало, але Аміна вірить у те, що якщо Всевишній дає людині якісь прагнення, то це точно не випадково. У кожного є своє призначення. І до нього людина вільно чи мимоволі, свідомо чи підсвідомо рухається все життя. У той час, коли Аміна вирішила стати лікарем, в опорі було недостатньо професійних медиків. Бійці часто гинули від ран, які професійний лікар міг би вилікувати та прооперувати. Саме через це Аміна вирішила здобути медичну освіту і стати хірургом. Вона жартує, що розвідниця із неї не вийде, бо всі свої плани і прагнення вона не приховує від близьких. І хоч мама спершу вмовляла і не пускала з дому, стоячи на порозі, Аміна була завжди непохитною.

На дуже часте питання: «Чи це твоя війна?» Аміна відповідає швидко і ствердно. Вона не має жодних сумнівів. А її вибір непохитний. Адже основний мотив Аміни, він же за сумісництвом і мета її життя — це боротьба з несправедливістю. Якщо конкретизувати стосовно до реалій, то це боротьба з імперією зла. І немає різниці, на якому фронті боротися — на Кавказі чи в Україні, зі зброєю в руках чи на інформаційному полі. Головна мета — нанести противнику максимального збитку, знищити його і перемогти.

«На сьогодні Україна і Чечня мають одного й того самого ворога, а значить, й одну мету. У глобальному сенсі свобода — це мета для будь-якого народу, що себе поважає. Звичайно, народи, релігії, менталітети відрізняються, тому і цілі у результаті будуть відмінними. А також і бачення свого ідеального світу, в якому б хотілося жити після війни. Це нормально і правильно, адже різні народи не можуть і не повинні бути, як під копірку — в кожного є щось своє. При цьому потрібно жити у мирі, допомагати один одному тим, у чому сам сильніший, і за необхідності приймати дружню допомогу. Правильно пізнавати один одного і підтримувати. Так що, я впевнена: дружні добросусідські відносини у нас повинні бути і будуть, коли одвічного ворога переможемо. І це станеться з волі Бога. Навіть незважаючи на те, що цілі двох народів можуть у чомусь відрізнятися», — говорить Аміна.

Війна в Україні не стала першою для Аміни. Ще в Чечні їй довелося зустрітися з усіма воєнними реаліями і, власне, тим самим ворогом. Тож принципово для Аміни нічого не змінилося. Лише красива жінка стала ще міцнішою і жорсткішою. В умовах війни життя і смерть ходять поруч. А це зобов’язує, як і воєнні умови, завдання і коло спілкування. На війні сентименти заважають, як і почуття. Так, на війні не місце для кохання, хоча інколи у самому пеклі народжуються чисті почуття. І хоча не можна засуджувати тих, хто саме на війні знайшов свою половину, не варто йти на фронт, перебуваючи «у романтичному пошуку». Жінка, яка опинилася в суспільстві чоловіків, тимчасово позбавлених жіночого товариства своїх дружин, сімей і близьких, — це серйозний відволікаючий фактор, який не зовсім сприятливо позначається на бойовій якості підрозділу. А вже якщо жінка виявилася зовсім недалекоглядною і допустила певні непорозуміння й інтриги, через що товариші по службі можуть посваритися, то боєздатність зовсім втрачається. Тоді час переформовувати підрозділ. І права жінок на війні зовсім не такі, як у мирному світі. Тут рівні права тільки на смерть. А поза тим — несприятливі побутові умови, відсутність елементарного комфорту, що так потрібно жінці. Крім того, що жінка воює поряд із чоловіком, вона часто має чинити так само, як і чоловіки. І забувати про вияви емоцій і почуттів. Людські пристрасті — це занадто впливовий чинник, від якого можуть залежати чиїсь життя. Такі ситуації на фронті, на жаль, не гіпотетичні, а зустрічаються постійно. Саме тому багато командирів бойових підрозділів насторожено ставляться до поповнення бійцями жіночої статі. І це дуже неприємно, бо через чиюсь несвідомість страждають ті жінки, які дійсно хочуть і можуть захищати рідну землю. Якщо жінка поводиться в підрозділі, як «свій хлопець», із самого початку давши зрозуміти, що вона тут не для пошуку супутника життя, то вже через пару днів усі чоловіки переключаються у режим «свій хлопець» і взагалі забувають, що поруч із ними жінка.

Є жінки, кров яких закипає при перших звуках бойового маршу. І вони не бачать себе ніде, крім як на полі бою. Абсолютно логічно, що така жінка принесе на війні набагато більше користі, ніж загнаний туди насильно мужчина — «ботанік». Кожна особистість — індивідуальна. Є чоловіки, які просто не відчувають у собі здатності боротися — не тільки за фізичними, а й за моральними якостями особистості. Чоловіки, які не здатні воювати, але можуть бути корисними для соціуму — працювати вченими, професорами, виробниками чогось корисного, бути просто чесними підприємцями, на податки і добровільні пожертвування яких справжні солдати можуть воювати й захищати спокій країни. Нерозумно когось засуджувати за їхні особистісні якості. Так само, як і перешкоджати комусь у реалізації його особистих якостей на підставі такої графи, як гендерна приналежність. Аміна інколи ловить себе на думці, що воліла б народитися чоловіком. Але часом настільки важко боротися з дискримінацією, бо чоловікам набагато простіше домогтися більшого і з меншими втратами. Втім Аміна і сама, зазвичай, досягає поставлених цілей. Головне — це наполегливість, прагнення і впевненість у своїх силах. Аміна вірить у долю, своє призначення і в те, що їй судилося бути саме жіночої статі. Мабуть, у цьому є певна мудрість і визнання долі.

І хоча залишатися на війні красивою важко, особливо коли сидиш в окопі місяць чи більше, як жінка, Аміна бачить красу в усьому. Так, буває гарний бій. Є красива зброя. На війні багато красивого як у прямому, так і в переносному сенсі. Наприклад, красива фронтова дружба. Непривабливі тільки такі обов’язкові умови війни, як окопний бруд, поранення, смерть, загибель, байдужість держави. На війні, як і всюди, є щось красиве, а щось не дуже. На війні немає місця для хобі, але і в мирному житті Аміна сконцентрована на певній меті, повністю занурюється в її здійснення та реалізацію. Як тільки досягнута одна мета, Аміна відразу переключається на іншу. Жінка вважає, якщо занадто активно займатися різними справами, це відволікає від основного завдання. Для неї важливе повне занурення в ту чи іншу справу.

Війна — це теж життя. Частина життя, яка потім мало кого «відпускає». Щось запам’ятовується більше, щось — менше. Аміна згадує моменти, пов’язані з бойовими виходами. Адже саме в такі миті всі почуття людини загострюються під впливом адреналіну й інших гормонів активної дії. Саме такі моменти залишаються і карбуються в пам’яті.

«Найбільше мені запам’ятався тривалий вихід у тили противника холодної пізньої осені. Тоді ще був живий Іса Мунаєв. Ми вийшли великою групою разом із одним підрозділом розвідки ЗСУ. Вихід тривав близько доби. Висунулися вночі. Заночували в лісосмузі. Вранці повідомили нашій артилерії координати ворожого блокпоста, до якого наосліп ті ніяк не могли дістатися. Фактично, «викликали вогонь у свій бік», а потім спостерігали з височини за знищенням цього блокпоста. Видовище було не гірше, ніж у якомусь фільмі, тільки наживо ще гарніше виглядало. А найважчими для мене спогадами залишаються ті, які пов’язані з загибеллю нашого командира Іси Мунаєва. Той тиждень, коли шукали його тіло, що залишилося під обстрілами у сірій зоні при виході з Дебальцевого, для мене досі, як у тумані, але при цьому один із найболючіших спогадів. Є й такі моменти, про які до цього часу розповідати не можна, зважаючи на гриф «секретно». Я пишаюся тією чи іншою причетністю до таких операцій, трохи шкода, звичайно, що не можна навіть натякати на свою причетність до них», — розповідає Аміна.

Головним стрижнем для Аміни завжди залишається віра — міцна і непохитна. Саме віра для Аміни стала монолітом її життя. Аміна часто спостерігала і дивувалася, як люди, які не вірили у потойбічне життя і справедливе продовження, відчайдушно ризикували і навіть ішли на смерть. Аміна не уявляє, як можна жити без віри. «…Віра в Єдиного Бога, в Його Ангелів, в Його Книги, в Його Посланників, у Судний день, у визначення Долі, і Віра в те, що все гарне та погане — від Аллаха», — твердить Аміна.

На думку Аміни, життя — це випробування, іспит, за результатами якого кожен отримає свій розрахунок. Ніщо не буде втрачено. І за все — за добро і зло доведеться відповідати. Тому завдання кожного в цьому житті — зробити якомога більше хорошого, корисного і Богоугодного. Смерть — це логічне завершення. Перехід із одного життя в інше. Цей перехід неминучий. Тож нерозумно намагатися його наблизити, відстрочити або уникнути, наприклад, проявляючи малодушність і боягузтво. Як істинна мусульманка, Аміна вірить у те, що кожне покарання має свою причину, і в те, що у кожного є свій кінець: як, коли, чому. Якщо людині судилося загинути, то вона піде в розквіті сил, молодості та здоров’я. А якщо судилося померти від старості, то навіть у найжорстокіших боях людина залишиться у безпеці. Цього не знає ніхто, і все, що необхідно, — це чинити правильно в цьому житті. Але, звичайно, загинути на полі бою — найбільше благо для кожного глибоко віруючого.

P. S. Книга «Жінка війни» у видавництві. Чекаю на верстку. Традиційно моніторю стрічку новин на Фейсбуці. Раптом... страшна трагедія... Перечитую знову і знову. Важко повірити в те, що написано. Заходжу на всі можливі інформаційні ресурси, яким можна довіряти. Всі пишуть про одне: Аміни більше немає. Їхнє з Адамом авто розстріляли. Ціною власного життя Аміна врятувала коханого. Та, якою захоплювалися. Та, котра врятувала сотні тисяч життів. Та, яка ніколи не боялася ризикувати власним життям. Та, котра йшла назустріч стальним вітрам війни. Та, яка не зламалася. Та, яку не змогли перемогти у відкритому бою. Та, яку вбили підступно. Відкритого прощання з нею не було. Її поховали за мусульманським звичаєм. Для сотень тисяч врятованих і захоплених її мужністю вона залишається живою — як символ Жінки-Борця, Жінки-Героїні. Вона надихатиме на подвиги й боротьбу в ім’я незалежності двох держав — України та Ічкерії.

До початку заїзду лишалися лічені хвилини. Повітря тремтіло від адреналіну. Здавалося, що почне плавитися асфальт, таким жаром дихав навколишній простір. Швидкість, боротьба і перемога разом із сорока вісьмома екіпажами вишикувалися на старті. Всі до єдиного учасники були чоловіками — сильними і впевненими. І серед них лише одна жінка — Галя. З короткою зачіскою, у червоному комбінезоні по фігурі — Галя була схожа на недосвідченого юнака. Автомобілі парами стартували на свої короткі 400 метрів. Для когось вони мали стати щасливими і тріумфальними, а хтось повинен був проковтнути гірку правду поразки. Всюди клацали фотокамери, учасники позували і вихвалялися. На Галю та її спортивну «мазду» особливо ніхто не звертав уваги. Вона хвилювалася, для її сталевого напарника це було перше справжнє випробування. У скронях монотонно вистукувала одна єдина фраза інструктора: «У короткому заїзді головне — це набрати швидкість і переключати передачі, не втрачаючи швидкості».

Стартувала Галя разом із восьмикратним чемпіоном. Три, два, один… Повітря розірвали вихлопи спортивних труб, хмара пилу змішалася з вигуками вболівальників. Коли розсіявся стартовий туман, Галя зрозуміла, що їде сама. У голові пролетіла прикра думка: «Як же я повільно їду, а як швидко пройшов дистанцію мій суперник!»

Але яким же було здивування дівчини, коли на фініші вона зрозуміла, що прийшла першою. Галю, як переможницю, оголошували аж три рази, а вона все ніяк не могла повірити, що то дійсно була її перемога. Коло журналістів оточило Галю, не відпускаючи її. Авжеж, вона стала не тільки єдиною жінкою-учасницею змагань, а й переможницею.

Із того моменту минуло вже багато років, але до цього часу він приємним спогадом пробігає у пам’яті. Така стрімка юність вилилася у не менш швидке хобі. З легкої руки свого знайомого Галя почала професійно займатися автоспортом, була учасницею і переможницею багатьох авторалі. Жінка інтуїтивно відчувала автомобіль, прислухаючись до звуків його сталевого серця. Кожен автомобіль Галя вважала живим організмом, розмовляла з ним, ділилася думками, а він віддячував їй черговою перемогою. Зі зростанням швидкості автомобіля посилювалися увага і відповідальність Галини. Гонки не були лише адреналіновим допінгом, для неї то була особлива гра. Кожен рух ставав спокійним і вивіреним, Галя керувала автомобілем впевнено й безпечно. Жінка ризикувала, лише знаючи, що переможе. Інколи і сама не розуміла, як так природньо вона зливалася з металевим напарником, як і чому відчувала його й упевнено керувала.

У дитинстві Галі подобалося супроводжувати батька у справах. Вона, як справжній штурман, сиділа з ним на передньому сидінні та вивчала дорожній атлас. Та дитяча гра переросла у доросле хобі. Перша іномарка з висувними фарами дивувала всіх у місті. Галину навіть зупиняла міліція, щоб роздивитися диво-автомобіль.

Жінка згадує свої перемоги та посміхається теплому вранішньому вітерцю. Вітерець — так ще у дитинстві називали доньку батьки за її стрімку і швидку натуру. Галинка завжди була першою. Першою прокидалася вранці й босими ногами тихо і швидко шльопала теплою дерев’яною підлогою, щоб спіймати сонячного зайчика, який обов’язково з’являвся у дитячій кімнаті. Вона першою прибігала до школи, бо хотіла привітатися з усіма учнями й учителями перед уроками. Швидка, весела й енергійна дівчинка й сама була схожа на маленького сонячного зайчика, який стрибав і вітав усе навколо своїм теплом і радістю.

Теплий вітер дме в обличчя. Галя впевнено керує автомобілем «швидкої допомоги» на «гарячому» Сході вже третій рік поспіль. За роки війни жінка, яка колись чи не втрачала свідомість від вигляду крові, тепер звикла до постійної смерті та великої кількості поранених. «Трьохсоті», «двохсоті»... Поранені, скалічені, вбиті, повернуті з того світу, живі. З кожним днем їх усе більше. На руках помирали і дорослі чоловіки, і зовсім юні хлопчаки. Галя звикала.

Єдине, до чого не можливо звикнути, — це до болі матерів України, які втрачали своїх синів щодня. Не можна звикнути до того, як страшно кричала мати, дряпаючи зламаними і скривавленими нігтями кришку труни, в якій привезли її єдиного сина. Старі мати та батько пережили свою дитину, яку ростили, плекали, а потім усім селом проводжали на війну. Думали, що син буде вдома за кілька тижнів, а він повернувся лише через два роки — змужнілим і дорослим, але у труні. Старше покоління залишилося без свого продовження. Рід зупинився. Хлопець не залишив після себе нащадків. Не можна звикнути до того, як дружина загиблого молодого комбата кидалася під колеса карети «швидкої допомоги», не в змозі прийняти звістку про смерть коханого. Не могла прийняти Галя того, що тіло воїна не віддавали з моргу, бо був вихідний день.

А от у смерті немає вихідних, як і обідньої перерви. Смерть забирає юнаків в АТО стрімко і жорстоко кожного дня. Так Іванку подарунком на день народження став раптовий обстріл, у результаті якого двадцятирічному хлопцю розтрощило обидві ноги. Галя вижимала з автомобіля все, що могла, аби швидше довезти пораненого до лікарні. Кілька разів по дорозі у хлопця зупинялося серце, тоді медикам вдавалося виривати його з обіймів смерті. Але втретє, вже у самій операційній, смерть таки перемогла, зробивши хлопцю незабутній подарунок. Галя кричала на всю операційну, волала до своїх колег:

«Врятуйте його! Ви маєте його врятувати. У нього сьогодні день народження!»

А потім тихо плакала, бо уявляла, якою втратою буде звістка для матері про смерть сина. До таких речей неможливо звикнути. Після кожної втрати жінка мучить себе думками про те, що не змогла врятувати чиєсь життя. Може, приїхала запізно чи їхала не достатньо швидко, можливо, лікарня була занадто далеко. Жінка намагається бути мужньою і сильною, бо вдома на неї чекає юний чоловік — її син. Дома Галя має бути усміхнена та спокійна. Закриваючи двері рідної домівки, вона залишає за ними і смерть, і втрати, і жахи. Але одного разу, чи не вперше за два роки, таки не витримала й розридалася. П’ятнадцятирічний хлопець намагався заспокоїти матір, а вона не могла зупинитися, виливаючи свій тягар солоною рікою.

Але Галина вже не може не повертатися туди, де на неї чекає важка сутичка зі смертю. Кожного разу жінка бореться, як востаннє. Кожного разу це чиєсь життя, яке залежить від медиків та їх швидкості. Потрапивши на фронт як водій, Галя навчалася багато чого нового. Перші курси швидкої допомоги пройшла ще на Майдані. Власне, звідки все і почалося. До війни жінка мала власний бізнес і приймала участь у професійних авторалі. Але війна внесла свої корективи, по-своєму додавши дозу адреналіну до життя всіх українців.

«Хто, коли не я?» Так вважає і Галина. Коли не вистачало рук, вона допомагала й асистувала лікарям, робила перев’язки, подавала інструменти, тримала внутрішні органи пораненого, поки лікар обробляв рану. Опинившись на фронті як водій, жінка навчилася і перев’язувати рани, і надавати першу медичну допомогу.

«Швидку» карету під символічною назвою «Вітерець» знають уже всі на Сході. Лікарі «Вітерця» можуть не спати по кілька діб. Лише на хвилину стомлена голова опускається на м’яку подушку, як по рації лунає клич: «Вітерець, на виїзд». І парамедики, наче ангели, зриваються — і вдень, і вночі летять на виклик, бо від них залежить чиєсь життя.

Перш за все треба роздягнути й уважно оглянути пораненого. Інколи поранення є неочевидними, у результаті чого солдати можуть померти або втратити багато крові. Так, одного разу вдалося знайти два безкровні входи, які пробили легені бійця. Але хлопцю вдалося врятувати життя. Все більше і більше кілометрів залишається за плечима у «Вітерця», все більше і більше мозолів натирає Галина на своїх жіночих долонях, стискаючи кермо карети «швидкої допомоги». Так судилося, що спортивні екіпажі жінка змінила на карету «швидкої допомоги». Чи могло бути інакше?

У перший рік війни всі екіпажі «швидкої допомоги» чергували на фронті по два місяці, але з часом стали повертатися на ротацію кожні два тижні. Люди не витримували усього того страхіття та божевілля, яке було навколо. Занадто багато поранень, занадто багато крові, жорстокості й смертей. Інколи здавалося, що смерть перемагає, посміхаючись, а інколи, регочучи страшно і голосно. Галя чула той страшний гучний регіт, який стояв під Дебальцевим, коли плакали дорослі чоловіки, коли сотні поранених пішки йшли обморожені й скривавлені, контужені й хворі, не знаючи дороги, не маючи їжі й надії. А медики, наче сонечкі, снували туди-сюди, не зупиняючись, цілодобово ризикуючи власним життям. Водії вижимали з карет «швидкої допомоги» все, що могли. Автомобілі разом із медиками рятували життя, вивозили поранених із поля бою.

Галина часто розмовляє з автомобілями, наче з живими створіннями, просить їх потерпіти, почекати, довезти, доїхати. І вони терпіли, чекали, якимось фантастичним чином захищали медиків від куль, а потім зупинялися назавжди від несумісних для їх функціонування поламок і пошкоджень вже не на лінії вогню. Не витримували навіть їхні сталеві серця.

Інколи навіть собі Галя не може сказати: «Все буде доб­ре». Виникає бажання закрити двері, вимкнути телефон і зникнути на день, на два, на місяць, назавжди. Але нові сили знаходяться. Телефонують бійці, й Галя чує у слухавці:

«Ти нам потрібна!»

«Ти врятувала моє життя!»

«Приїзди з екіпажем, окрім тебе, у нас немає нікого».

Такі слова є найкращою нагородою. Галя повертається туди, де вона потрібна, де на неї чекають. Там, на Сході, у небезпеці жінка почувається впевнено. Скажена, а водночас неймовірна, вона знає кожний поворот кривавих доріг Сходу. Орієнтується у цій місцевості вже краще, ніж у рідному Києві.

Статус усіх лікарів «Вітерця» не підтверджений владою, не підтриманий державою. Медики-волонтери на свій страх і ризик відправляються у пекло Сходу, щоб допомагати пораненим. Анестезіологи, гінекологи, хірурги під час відпустки за власний рахунок приїздять у зону АТО, аби зробити свій внесок у Перемогу. І хоча кожного разу їх відкрито попереджають про небезпеку і незахищеність, медики продовжують приїздити на чергування.

Кілька років Галя мріє про відпустку, а ще краще — про подорож, куди вона разом із рідними обов’язково поїде після війни. Рідні та кохані, сонце та море — більше нікого і нічого. Обійми і підтримка рідних — це єдине, про що мріє кожний боєць на фронті. Щоб вдома знайти не лише чисту білизну, а й підтримку і розуміння своєї власної сім’ї, друзів, знайомих. Бо часто, повернувшись із пекла, колишній воїн знаходить пекло і вдома, у рідному місті. Й тоді настає той момент, коли йому хочеться повернутися назад на передову, туди, де правда, туди, де смерть. Рідним не завжди вдається почути той тихий поклик, який лунає з серця кожного колишнього солдата, побратими якого залишилися там, на полі бою, під уламками Донецького аеропорту, на Савур-Могилі чи під Дебальцевим.

Чи можна знову жити колишнім життям? Як колись, пити вино, посміхатися і кохатися, коли безліч твоїх побратимів залишилися назавжди там, звідки ніхто не повертається? Ні, він не хворий, він не травмований, є всі кінцівки, є очі. Зовнішньо він такий, як усі, але от ставляться до нього, наче до хворого, коли він прокидається з криком уночі, біжить кудись ногами по ліжку чи хапає руками повітря, нервово здригається, коли чує на вулиці різкий звук вихлопної труби автомобіля. «Звідти» вже ніхто не повертається колишнім. І на плечі рідних та близьких лягає не менша відповідальність, аніж на медиків на полі бою. Але єдиними ліками може бути кохання, витримка і сильні обійми життя. У той самий момент, коли міцний воїн уже готовий здатися і зламатися, його єдиною підтримкою мають стати лагідні обійми та підтримка близьких людей.

У перекладі з грецької ім’я Галина (давньогрецькою Галена) означає спокій і штиль, тиха і безтурботна гладь… Напевно, давні греки дещо приховали у тлумаченні та походженні цього імені, в якому так і відчувається твердість і впевненість. Там, де безвітря, рано чи пізно подує вітер надій. Довгий дрейф зміниться на цілеспрямовану тріумфальну подорож. Червоні вітрила натягнуті, а впевнений і сильний капітан веде свій корабель аж до самої перемоги!

У команді «Вітерця» неперевершені жінки. Одна з них на ім’я Оксана. На фронті її лагідно називають Ксюша. Із початком воєнних дій на Сході Ксюша разом із подругами навідувалася до лікарні у Дніпродзержинську. Спочатку просто приносили ліки, потім допомагали перекладати поранених на ноші. Оксана знайшла у шпиталі пораненого знайомого. А після під’їжджав борт за бортом. Лікарів не вистачало, не вистачало рук, а поранених ставало все більше і більше. Ксюша та її подруги вперше не пішли додому ночувати, почали приходити до шпиталю, як на роботу. Допомагали оглядати поранених, годували, вдягали та роздягали. Паралельно Ксюша підключилася до зборів волонтерських коштів для фронту. Потребували всього — медикаментів, одягу, їжі, теплих слів... Ксюша допомагала шпиталю збирати кошти на ремонт і придбання спеціальних медичних ліжок. Поступово, день за днем приходило все більше коштів, від чого Ксюша щиро тішилася. Вона не могла й очікувати, що на просте повідомлення у соціальних мережах відгукнеться так багато добрих сердець.

Прокинувшись одного ранку, Ксюша зрозуміла, що не може діяти інакше. Україна кликала, а серце підтримало. Зібравшись і по-дорослому поговоривши з сином, вона поїхала на фронт. Так ще один парамедик Ксюша приєдналася до команди карети «швидкої допомоги» «Вітерець» у 2013 році за власним бажанням. Розпочала Ксюша свою службу відразу на нульовій позиції. До ворога було подати рукою, але це не зупиняло медиків-волонтерів. Рідні не завжди точно знали, де саме була Оксана. Своїх точних координат медики ніколи не повідомляли навіть близьким. Та і часу не було на те, щоб поговорити із сім’єю. Карета «швидкої допомоги» «Вітерець» була постійно на викликах. Лікарі могли не спати по кілька діб, а виклики все продовжувалися. Руки Ксюші були постійно зайняті, доводилося однією рукою тримати голову тяжкопораненого бійця, а другою — телефон і бути на зв’язку з лікарем зі шпиталю. Реагувати треба було швидко і правильно. Кожна хвилина могла коштувати життя.

Бій міг тривати по сім годин. Гарячий серпень щедро сипав обстрілами. Спочатку ворог стріляв із мінометів, потім намагався наблизитися до української сторони. Перший, другий підхід були відбиті. Далі пішла у хід артилерія. Прийшло повідомлення з позиції, де було семеро поранених. «Вітерець» швидко помчав згідно надісланих координат. Дівчата-медики мовчали, а водій стрімко долав кілометри. Всі готувалися до найстрашнішого. Ксюша рахувала, як гупали снаряди. Нарешті стала тиша. Спочатку забрали тяжкопоранених, їх було двоє. Ксюша швидко оглянула рани і зателефонувала лікарю, вколола необхідні препарати, зробила перев’язку. Завжди доглянута і з макіяжем, жінка інколи виглядала нетипово для фронту. Здавалося, що вона випадково опинилася на полі бою, наче телепортувалася з мирного життя на хвильку і ось-ось мала зникнути. Але Ксюша не зникала, а її доглянуті красиві руки продовжували робити свою справу. Блискуче волосся, підфарбовані довгі вії, великі сині очі, м’який грудний голос. Такою побачив Ксюшу Семен, коли прийшов до тями. Після контузії чоловік, ледве розплющивши очі, побачив розмитий образ жінки у білому.

— Я помер! — було першим, що сказав Семен. — Я бачу ангела! — продовжував чоловік.

Натомість ангел, почувши голос Семена, обережно взяв його за руку і попросив заспокоїтися.

— Хіба ангели розмовляють? — не заспокоювався Семен.

Потім Семен спробував піднятися, але сильний біль пронизав усе тіло.

— Тихіше, тихіше, — промовляв ангел із великими синіми очима. — Вам не можна рухатися! Все буде добре.

Семен міцно тримав Ксюшу за руку, так міцно, що одного разу, подивившись у сині очі, вже ніколи більше її не відпускав. Чоловік видужав, незважаючи на важке поранення. А його новий ангел-хранитель на ім’я Ксюша тепер був назавжди у серці. Ксюша була щаслива, жінка не могла навіть уявити, що у самому пеклі знайде кохання свого життя. На полі бою, серед диму, смороду, вибухів і смерті у життя Ксюші зайшла чарівна казка.

Земним ангелам «Вітерця» не потрібні відзнака й нагорода. Їм достатньо подивитися в очі поранених і живих — в них стільки надії. І від цього хочеться літати у самих хмарах, бути сильними, ніжними і водночас сталевими, захищати і допомагати, бути поруч. Ангел у сучасному розумінні — це призначення змінювати життя і світ на краще. І кожний воліє вибирати: бути ангелом чи ні. Галина та Ксюша зробили свій вибір. І за першим покликом вони прилітають на допомогу так само швидко, як вітер.

Від столиці України до зони АТО близько семисот кілометрів. У травні Київ розквітає. Оновлюється природа, цвітуть каштани, відкриваються літні тераси кав’ярень і ресторанів. Хтось п’є каву на Хрещатику, вечеряє у столичному закладі, вдихає смачні пахощі барбекю і смаженої картоплі у заміському будинку, планує вечір, вихідний, відпустку. Це життя. Здається, що продовжується воно і на окупованому Донбасі. Родина вечеряє на вулиці, приходять друзі, вітаються, діляться новинами. Всі на хвилину забувають, що нині травень 2017 року. І… продовжується війна. У травні ми святкуємо День Перемоги чи День Примирення (так його називають нині). У травні гудуть хрущі, квітнуть дерева і, здається, починається нове життя, бо весна повністю вступила у свої права. Життя о цій порі прекрасне, молоде, нове.

Рятувальник закриває собою дітей, щоб вони не бачили розірвані шматки власних батьків, які розметало по всьому дворі. Маленька дівчинка, втрачаючи свідомість, шепоче, що її мамі відірвало голову. За хвилину до обстрілу сусідка покликала дітей погратися з її малюком, врятувавши таким чином їхні життя. Лише мить, і дві дівчинки стали круглими сиротами. Красива струнка молода дівчина просить коханого відкинути з її ніг ковдру, бо дуже жарко. А одна нога так заніміла, що вже не відчувається. Дівчина тільки прийшла до тями після важкої операції після обстрілу і не розуміє, чому її просте прохання викликає жах і відчай в очах коханого. А він не може опустити очі на ковдру, під якою випинається горбик лише від однієї ноги дівчини. Прийшла звістка про нового «двохсотого». Ще кілька днів тому, сидячи в окопі, він милувався зорями і мріяв про будиночок і п’ятеро діточок, але не збулося… День Перемоги, День Матері, весна, початок життя і його кінець. Сімсот кілометрів — сім годин до смерті.

Після першого «експериментального» заїзду на окуповані території у травні 2014 року Ірина прийняла рішення залишитися в зоні АТО на довгий термін. Так почалися непрості відрядження і непрості сюжети. Ірина вірить у те, що «події неминучі, інакше вони б не відбувалися». Разом із колегами вони не ганялися за сенсацією, бо війна — це не сенсація, а біда. Журналісти раділи, коли припинялися обстріли. Раділи, бо так люди могли дізнатися, що дійсно відбувалося у країні та на окупованих територіях, які підпорядковувалися так званій «новій владі». Разом із колегами — відважними журналістами й операторами — Ірина розуміла сама і хотіла донести до всіх і кожного, що неможливо й неправильно відвертатися від війни. Війна стосується кожного громадянина, де б він не був — у зоні АТО, на захоплених територіях чи у мирному Києві.

Перші включення і зйомки робилися на звичайний планшет, камеру не можна було показувати. А красива молода жінка викликала частіше посмішку і нерозуміння, ніж недовіру з боку нової влади. Ірина, начебто, прогулювалася Луганськом разом зі своїм нареченим, тримаючи планшет на рівні серця, котре калатало так сильно, що ледь не вистрибувало з грудей. Але це був не страх. Ірина розуміла, що вона мала прямий доступ до інформації — голої, правдивої. На власні очі вона спостерігала реальні події, які відбувалися на Донбасі. І це не могло не хвилювати, бо Ірина ставала тим тонким каналом, через який просочувалася правда через колючі дроти високих парканів, за якими ховалася «нова влада». Розуміючи важливість даної місії, Ірина часто забувала про власну безпеку, пориваючись робити сюжети у найнебезпечніших місцях. У першу чергу жінка чинила це для себе і для тих, хто був поза захопленими територіями і для кого правда — понад усе.

Перші дні окупації на Донбасі видалися незрозумілими і тривожними. Всюди з’явилися блокпости. «Наші» та «їхні», але ніхто не розумів, де чиї. GPS-навігатори часто заводили не в той бік. Доводилося вчитися користуватися власними картами і самостійно розробляти маршрути. Ризикуючи життям і ховаючи професійне обладнання, Ірина з оператором і водієм робили довгоочікувані сюжети про реальне життя на Донбасі. Небезпека чатувала всюди у новій обителі зла.

Одного разу, не встигнувши повернутися на базу до комендантського часу, групі журналістів довелося шукати притулку серед ночі на першій-ліпшій заправці. Рухатися автомобілем було небезпечно, бо авто без попередження могли розстріляти. Зброя була в руках орків, яких не хвилювало ніщо, крім власної насолоди від раптово отриманої влади. Спроба журналістів винайняти номер у міні-готелі на заправці була невдалою. Замість привітних господарів групу зустріли люди в чорному. Ірина поривалася провести переговори, але її смикнув водій і майже силоміць затягнув у автівку. Так почалася одна з багатьох найдовших ночей на Донбасі.

Ніхто не спав. Усі чекали і прислуховувалися, що відбувалося назовні. Кілька разів за ніч до автомобіля підходили люди, вдивлялися у темні запітнілі вікна. Ірина разом із водієм і оператором зачаїлися та були готові до найстрашнішого. Жінка не шкодувала з приводу того, що відбувалося. Тільки переживала, щоб не потрапити у лапи ворога живою. А ще їй так хотілося вийти з автомобіля і дізнатися, у чому справа. Але сталевий наказ водія був «сидіти тихо і не рухатися». А ще Ірина згадувала мамин погляд і це, мабуть, було головне, що зупиняло молоде патріотичне серце, яке не могло погодитися з тим, що у власній країні, у громадян забирали право на свободу.

Телевізійні репортажі та включення Ірини завжди несподівані, шокуючі і справжні. Часто не вистачає часу на підготовку. Треба швидко приймати рішення, які виявляються доленосними. Час вимірюється хвилинами і секундами.

Завершивши пряме включення, група зникала, а за кілька хвилин на їх місце вже приїздили з перевіркою. Але і сама природа, і місцеві жителі, й навіть обставини були на боці правди і журналістів, попереджаючи та захищаючи. Невідомо, чим би завершилася перевірка на ворожому блокпосту, якби не проїжджаючий великий автобус, що у клубах диму і пилу дав змогу водієві швидко розвернутися і стрімко поїхати в інший бік.

Якось Ірина вирішила повечеряти в одному з місцевих закладів. Скучила вже за чимось смачненьким, а готувати не було можливості. У невеличкому ресторанчику затишно і людно. Вона вибрала собі столик у самому кінці літньої тераси. Жінка замовила їжу й заглибилася у думки, не помічаючи нікого навколо. Потім подали замовлені страви, але поїсти Ірина не встигла. Поряд неї сиділа компанія з трьох чоловіків, які вже понад півгодини не зводили очей із молодої красивої жінки з золотими кучерями. Ірина не змогла проковтнути свій салат, який застряг у горлі, почувши пропозицію від незнайомців. Вони хотіли, щоб вона приєдналася і гарно провела з ними час, спробувала алкоголь чи щось цікавіше, наприклад наркотики. Тон пропозиції нагадував не запрошення, а наказ. Ірина оглянулася навколо, помітивши, що всі відвідувачі кудись раптово зникли, а разом із ними й офіціанти. Очі незнайомців палали дивним вогнем. Здавалося, чоловіки були «під кайфом». Ірина не підводила очей, боячись роздратувати звірів. Інакше не можна було назвати тих осіб, які сиділи навпроти неї. Жінку врятувало лише те, що приїхало таксі й чоловіки почали збиратися. «Живи, мала!» — кинув на прощання один із них.

Робота журналістів ставала з кожним днем все більш небезпечною, але це не спиняло. Навпаки, мотивація зростала з кожним днем. Молода українська армія, становлення якої відбувалося на очах у всієї держави, надихала Ірину на нові сюжети. Перші дні війни, перші бої та перші смерті. Журналістка бачила палаючі очі юнаків, які у свої двадцять із гаком років захищали Україну — державу, яка розділилася на два світи. В одному йшла війна. А в другому її не існувало. Тривали бої, всюди працювали снайпери, смерть ховалася за кожним кущем, а молоді бійці гордо дивилися їй прямо в очі. Двадцятишестирічний боєць давав Ірині інтерв’ю, весь час закриваючи її своєю статурою, бо кожної миті міг спрацювати снайпер. Погляд солдата був теплим і турботливим, окутував Ірину, наче батьківська ласка в дитинстві. Поруч із ним Ірина почувалася маленькою дівчинкою, життя якої було у повній безпеці навіть за кілька метрів від самого епіцентру пекла. Чесними, справжніми і щирими — такими побачила Ірина молодих бійців. На війні не було часу для притирання характерів, довгого порозуміння і з’ясування стосунків. Команда формувалася з першої комунікації, першої зустрічі, бо кожна хвилина могла коштувати життя.

Підтверджував висновки Ірини і ротний командир — дорослий і бувалий військовий. У його голосі відчувалися нотки захоплення й поваги до своїх бійців. Навіть військовому з досвідом було важко зрозуміти, чим керувалися ці молоді хлопці, вибираючи війну замість мирного і спокійного життя. Молоді, красиві, здорові, успішні чоловіки свідомо робили крок у небезпеку і кожного дня здійснювали героїчні вчинки. Солдати ризикували життям, кидалися під кулі, рятуючи побратимів, виконували складні операції і у свої двадцять років вже встигли побачити смерть. Біль, смерть, поранення і каліцтво не спиняли їх, а робили ще сильнішими. Командир не стомлювався повторювати, що головна цінність армії — це люди та їх життя.

«Хлопці, біжіть, я прикрию!»

«Вітя, відкрий очі. Що ж ми мамі твоїй скажемо?»

Схилилася над пораненим медсестричка.

«Я інтернатівський. Моя мама — Україна. Скажете, що любив її дуже».

Пішов дощ. То мати-Україна плакала за своїм сином, який у двадцять один рік злетів на небо. Своїм життям Вік­тор урятував сімох побратимів. Такі історії навічно карбуються у пам’яті.

Погані новини завжди приходять невчасно, застають зненацька. Та хіба можна підготуватися до смерті?

«Нещодавно бачилися... Годзіла... не про те говорили, не про те... А тепер тебе вже більше немає. 120-міліметрова міна. Світла пам’ять тобі! Не шкодуйте для близьких, друзів теплих слів, обіймів і просто для людей. Завтра може не настати, завтра вже може нікому буде сказати добрі слова та нікого обійняти...» — розповідає Ірина.

Кілька хвилин вона просто плакала у слухавку, не могла говорити і стриматися. Її колега-журналіст мовчав, не знаходячи слів. Ніколи не бачив Ірину слабкою, але не цього разу. Зазвичай, у такі моменти жінка ціпеніла, не могла стримати сліз. Але плакала відкрито, ховала очі за великими темними окулярами. Ірина не звикла плакати вголос, бо ще з дитинства навчилася бути сильною, дорослою і стриманою. Але все частіше і частіше вона бачила і чула те, що не варто було б. Найжахливіше — це відчуття, коли рвалися снаряди. Неможливо було розрахувати, куди вони потраплять. У смерті не існує заданої траєкторії.

Ірина не має права показувати свої почуття. В ефірі потрібен черговий сюжет — досконалий та ідеальний. У мирному Києві чекають на результат, який кожного разу має перевищувати попередній випуск. Ірина, як головна у групі, має бути зібраною, стриманою і спокійною, незважаючи ні на що. Красива жінка і професійний журналіст повинна бути навіть занадто суворою і жорсткою, коли справа йде про безпеку. На війні немає часу обговорювати накази, їх можна лише виконувати. А це не всі розуміли.

Так, новий оператор не міг підпорядковуватися жінці, яка говорила з ним командирським тоном і забороняла справляти нужду на траві. Не було часу пояснювати, що людину могло просто розірвати на шматки, адже поля заміновані. Не було часу пояснювати свій жорсткий тон. Бо лише кілька хвилин тому отримала звістку, що побратимам довелося збирати у мішки рештки молодих солдатів, із якими ще вранці пили каву. Не було часу пояснювати, що телефонний зв’язок поганий і через це доводилося по­вторювати одну фразу по кілька разів, а співрозмовника це дуже дратувало.

За роки праці в АТО у свою спину тендітна Ірина почула багато образливих слів, від яких кожна жінка заплакала б. Чула ці слова Ірина і від місцевих жителів, і від «нової влади», і від українських солдатів, і навіть від колег. Спинялося дихання, коли колега-журналіст критикував не лише війну, а й воєнний податок на армію, яка забезпечувала йому мирне життя. А ще боліло, коли жінку-журналіста вважали недоречною на війні, наголошуючи на тому, що жінка — мирне створіння, головне завдання якої народжувати дітей. Із цим було важко не погодитися, адже материнство — це жіноча справа. Але чоловікам робити дітей, а жінкам їх народжувати. Тож не обійтися одному без одного. А якщо справжній чоловік на війні, то і справжня жінка теж поруч. Чоловікам не обійтися без жінок, ким би вони не були на війні — лікарями, кухарками, журналістами чи бойовими одиницями. Єдина війна і єдина країна. А значить — і єдина перемога.

Бувало, що журналісти приїздили не у «правильний час». Ніщо не ранить так сильно, як слово, яке буває гострішим за найтонше лезо і влучає глибше, ніж куля. Жодні бронежилет каска не можуть захистити від слова, сила якого неймовірна. Чуючи образу, яка била кулеметною чергою, Ірина не відступала, не відводила погляд, не ухилялася, тримала кожен удар гідно. А ще жаліла кожного, від кого отримувала влучні й болючі атаки. Очікування, терпіння, переконання — це єдина зброя, яку може використовувати Ірина.

Жінка дивилася на суворе обличчя бійця, котрий щойно втратив побратима і не міг ні про що говорити, як тільки про цю раптову і безглузду смерть, що завітала чомусь саме сьогодні. Ірина вдивлялася у суворе обвітрене обличчя, по якому текла прозора сльоза. Сильний і мужній чоловік не міг втриматися від раптової емоції, яка застала його так несподівано і він не зміг їй протистояти.

Не пропускала Ірина удари й від місцевих, які часом кидалися на журналістів, наче навіжені, вбачаючи у них ворогів. Але їх можна було перемогти лише терпінням і переконанням. Можливо, з власної, а, можливо, не з власної волі ці люди опинилися в іншій реальності, де все перевернулося. А тепер вони стояли перед журналістами, одягнуті в усе, що залишилося після тривалих обстрілів. На кожному було по три кофти і дві куртки. В їхніх колись затишних оселях гуляв вітер. Але айстрашнішим було те, що ці люди вже не розуміли, що відбувалося навколо. І все це спонукає Ірину працювати і робити сюжети, щоб там, у ще одній реальності також почули і зрозуміли, що ж насправді відбувається на Донбасі. І на це звідкись беруться или.

Ще у дитинстві Ірина навчилася бути сильною і незалежною. Мама, мабуть, підсвідомо знала, що її золотоволосій дівчинці випаде непроста доля. Через призму ніжних маминих обіймів хвилювань маленька Іра відкрила для себе новий світ. Перші два тижні свого життя Іра була Настунею з великими карими очима, золотими кучерями та ямочками на щоках. Маленький янгол посміхався до мами, нового світу і з великою цікавістю досліджував усе навколо маленькими пальчиками. Щасливий батько мав власну думку і, передавши породіллі записку, попросив назвати доньку ім’ям Ірина. Новонароджена красуня та її мама погодилися і прийняли пропозицію голови сім’ї. Батьки не мали проблем із вихованням, хоч і не обмежували дівчинку в розвитку. Але, на диво, Ірина росла слухняною і спокійною. Батькам не потрібно було підвищувати голос, все вирішувалося мирним шляхом. Іра росла «маминою донькою» і головною діючою силою були навіть не слова, а просто погляд. Єдиного погляду матері було достатньо, щоб донька все зрозуміла.

Любляча мама обережно знайомили доньку зі світом. Тікаючи у відпустку не менше, ніж на місяць, вибаглива мама не обмежувалася лише купанням у морі та звичним байдикуванням. Разом із донькою вони відправлялися на екскурсії, вивчаючи нові місця. Слухаючи мамині розповіді, Іра закохувалася в архітектуру і бачила у кожній будівлі живу душу. Ірина обожнювала вулички зі старими будинками. Дівчинка уявляла, які люди жили у цих домах, чим займалися, які переживали емоції, коли народилися померли. Скільки поколінь жило у тій чи іншій оселі. А великі та маленькі будинки, здавалося, підморгували Ірині очима-вікнами, але так і не розкривали своїх таємниць. Дитяча захопленість згодом переросла в усвідомлене бажання до подорожей красивими і старовинними містами Європи, деякі з яких нагадують рідну Україну.

«Рівно два роки тому я закохалася у Францію. Точніше Страсбург, тому що це не зовсім типова Франція. Місто — на стикові кордону з Німеччиною. Я взагалі люблю міста, де змінювалися культури, кожна з яких залишала свій слід. За Страсбург постійно билися Франція і Німеччина. Нічого не нагадує? Наразі це процвітаюче місто, де знаходиться Рада Європи, Європарламент — тут відстоюють права людини. Дай-то Бог, щоб в Україні все завершилося так само. А Страс­бург тепер назавжди в моєму серці. Зробивши перший крок на цю землю, я зрозуміла, що це «моє» місце», — розповідає Ірина.

«Моя улюблена мамочка. Ти — моя найрідніша у світі людина. Знаєш, як я сумувала, коли ти їхала у Москву здобувати другу вищу освіту. Знаєш, як я обожнювала наші з тобою подорожі, коли татко разом відправляв нас до моря. Ми могли бути поруч щодня і я, так по-дитячому наївно, хотіла ніколи не вирости, щоб ти була завжди поруч зі мною — красива, молода і близька. Ти відкривала мені світ, була моїм найкращим гідом і вчителькою, наставницею й подругою. Ти і до цього часу мій найсуворіший критик, який не критикує мене. Ти так не любиш дивитися на мої фото в окопах, але знайшла сили не лаяти і не просити не їздити на війну. Я знаю, як сильно ти мене любиш і бачу, як ти усіма можливими способами намагаєшся мене вберегти. Ти дуже сильна. Адже найбільша сила — це бачити, що твоїй дитині загрожує небезпека, і не заважати їй рухатися власним шляхом, але підтримувати і розуміти. Інколи ти буваєш дуже відвертою, не можеш стримати свої хвилювання за мене. Ми всі недосконалі, на жаль, часто не знаходимо сил стриматися і не образити найближчих. Із близькими людьми ми завжди такі, які є насправді — без фільтрів і масок, занадто відверті, занадто прямі, занадто правдиві. Але саме ці якості я отримала від тебе у спадок. Разом із твоїм молоком увібрала в себе гостре відчуття правди і справедливості, сміливості й відкритості. Найболючіше — це бачити, як у тебе з’являються нові зморшки і потроху залишають сили. Але твої очі, а значить і душа, як і раніше — молоді. Я дуже люблю тебе, Мамо. Ти — мій тил. І я кожного дня пам’ятаю це. Я хочу, щоб ти бачили, чия я донька», — присвячує мамі теплі слова Ірина.

Істинною патріоткою та великим професіоналом, від­даним своїй справі, справжнім журналістом, основне завдання якого — показати правду, а ще ніжною і люблячою донькою, красивою та романтичною жінкою, закоханою у подорожі, яка бачить душі у будинках, мріє про море і вважає, що хмари на смак мають бути солодкими, сильною й упевненою в собі, готовою перетворитися з ласкавої кішки на розлючену левицю й перегризти горло кожному, хто загрожує її правді, — такою я побачила Ірину.

Саме у ці важкі часи на наших очах твориться і пишеться нова історія України, відбувається становлення держави. Нам випала велика честь спостерігати, а комусь приймати участь цьому процесі. Важливо те, як ми отримуємо інформацію та як її сприймаємо. І завдання справжніх журналістів полягає у тому, щоб доносити до нас правду. Кожен загиблий боєць у війні України починаючи з 2013 року має бути назавжди вписаний в історію держави як герой, як особистість. А не просто з позначкою «загинув у бою, захищаючи Україну». Кожне життя — неповторне, кожна особистість — унікальна, кожний боєць — це частина України. Кожне втрачене життя — частина нашої перемоги, до якої ми можемо прийти лише разом, поєднавшись і підставивши плече один одному, як чоловіче, так і жіноче.

Десять років минуло від того важливого дня, коли Катерина прийняла рішення стати військовослужбовцем. Але спочатку дівчина мріяла бути вчителем, тому й отримала педагогічну освіту. Та не судилося працювати за фахом. Долю не обдуриш, хоч і спробуєш іти у протилежному напрямку. Учителювання не задалося. Катерина була у роздумах. Аж ось мама запропонувала спробувати не зовсім жіночу (як здавалося б) професію. Катерина погодилася.

Заява була подана. Потягнулися місяці чекання. І нарешті — довгоочікуване «так». Тоді розпочався тривалий і цікавий шлях у військовій справі. Катерина отримала посаду діловода військової частини. Жінка працювала з документами, які були всі, наче під копірку. Мінялася лише дата. Одноманітні робочі дні приходили на зміну один одному, наче випробовуючи на міцність. Але Катя не з тих, хто здається. Перемагає той, хто рухається. Була поставлена мета стати офіцером. Не багато і не мало. Адже ми говоримо про жінок у збройних лавах України.

Шлях жінки-військовослужбовця в Україні досить непростий. Особливо складним це було десять років тому. Катерині роками довелося чекати на мінімальні зміни і просування військовими кар’єрними сходинками. Отримати військовий ранг для жінки було просто нереально. Навіть виконуючи посадові обов’язки офіцера, жінки офіційно займали найнижчі позиції й отримували оклад удвічі, а то і втричі менший, ніж чоловіки. Жінкам було місце в армії, але в якості дружин, які мандрували зі своїми чоловіками по гарнізонах.

Діловод штабу, начальник їдальні та забезпечення, офіцер відділення з виховної роботи, начальник клубу. Перше молодше офіцерське звання і такий довгоочікуваний рух. Прапорщик, старший прапорщик і нарешті — звання молодшого лейтенанта. Довгі роки терпіння й очікування, понаднормова робота, велика працездатність і бажання йти до своєї мети. Такою була школа військового життя Катерини. Через деякий час жінку перевели у військову частину, яка знаходилася на Кримському півострові. Катерина зраділа, бо Крим був її улюбленим місцем ще дитинства. А жити і працювати у місці своєї мрії — це велике астя.

Тисячі кілометрів від дому. Нове життя, зміни і ризик починати все спочатку. Згодом Катя планувала забрати у Крим і маленьку донечку. Морський клімат був би набагато кращим для її дитячого здоров’я. На новому місці до Катерини відразу приклеїлося прізвисько Бандерівка. Жінка змушена була доводити, що вона така, як усі. Це коштувало їй значних зусиль. Але все ж таки Катерина не здавалася. І красива українська мова шовком стелилася на острівних стежках. Дехто з колег не розумів українську, тому Катерина легко переходила на російську мову. Але всі з часом погодилися, що українська мова — дуже гарна й мелодійна, звучить, наче пісня. Але острівне щастя було коротким. Дитяча виплекана мрія і нова острівна казка розбилися в одну мить.

Кадри кривавого Майдану — без коментарів. Але во­ни були такими красномовними, і не зрозуміти їх просто неможливо. Через кілька днів українське телебачення у Криму відключили. Натомість з’явилося російське, яке наповнювало думки непотрібною інформацією і діяло, наче запланований гіпноз. У такі моменти краще було не вмикати телевізор. Усюди почали з’являтися російські військовослужбовці. Спочатку з ними було легко спілкуватися, бо ні російська, ні українська сторони не розуміли, що відбувається насправді. Поки у повітрі не почали лунати фрази «зелених чоловічків» про те, що вони їхали добивати Майдан. Після того кількість російських спецслужб почала зростати, а міцне коло охорони навколо українських частин — звужуватися.

Зі ста відсотків військовослужбовці на материкову Україну вирішили піти лише тридцять. Частина з них склала повноваження і залишилася на півострові. Інші перейшли на російський бік, на сторону колись дружнього народу, а тепер — ворога. Було болісно переживати нові зміни, особливо пекло за командира. Бо він, як ніхто інший, був взірцем і наставником. Його Катерина вважала своїм другим батьком. Із ним вона росла як професіонал і всіма своїми досягненнями завдячувала виключно йому. Катя вірила своєму командирові, як самій собі. І новина, що він прийняв рішення залишитися на півострові, прозвучала, наче постріл. Кожен із військових робив свій вибір. Він був і є завжди. Так, існував вибір залишитися і звільнитися, був вибір самостійно виїхати потягом або чекати на загальне виведення решти українських частин.

Не маючи чіткого розуміння ситуації, Катерина разом із невеликою групою військовослужбовців чекали на новини. Усього було вісімдесят осіб, про яких на певний час забула навіть держава. Всі вони гуртувалися у військовому клубі, де раніше збиралися на збори і розваги. А це був центр військовослужбовців, які воліли не зраджувати Українську державу. Були дні, коли не вистачало харчів. І тоді відкривалися сухі пайки із задавненим терміном придатності. Катя, наче розвідник, перевдягалася у цивільне і йшла на пошуки їжі у місто. Тривала окупація. Російські солдати враз перестали бути братнім народом.

Українські військові намагалися знищувати техніку. А з нею помирала й надія на відродження колишньої дружби між народами. Командири відводили очі, приймаючи рішення на користь російської армії. А потім прийшов наказ здати зброю і спустити український прапор. Церемонія була коротка і мовчазна. По щоках Катерини текли сльози. Жінка не могла стримати себе, як і знайти пояснення того, чому її колишні побратими зробили крок у бік загарбника. Сльози застелили очі. Катерина майже нічого не бачила. Чула лише голос командира, який віддав наказ усім бажаючим виїхати зробити крок уперед. Навколо стояла тиша. Катерина вийшла уперед, зрозумівши, що більшість її побратимів залишилися у строю. Не вірила своїм очам, а чоловіки стояли, опустивши очі. «Чому, чому, чому?!» — кричало і рвалося з грудей серце.

Потім усіх бажаючих вишукували в окрему колону. Ноги Катерини підкошувалися. Вона не спала вже кілька ночей поспіль. Але знайшла у собі сили забрати український прапор. Йому вже не було місця на плацу. Як не вистачало там простору й українським військовим. Рештки їх гуртувалися у курилці. То була остання із частин, яка залишала півострів. Про них просто всі забули. Кожен день ставав усе більше психологічно напруженим і важким. Треба було якомога швидше їхати, а допомога не надходила. Військові шукали варіанти. Аж ось нарешті знайшли вінницьких волонтерів. Саме вони посприяли небезпечному виходу з лігва звіра, який окупував українську землю Криму. О п’ятій ранку українські військові залишали частину. З ними прощалися колишні побратими у новій російській формі. Крим став проросійським ще задовго до виходу українських частин і того, як оголосили результати на виборчих дільницях. Останні були порожніми, а на центральній площі відбувався святковий концерт російських естрадних виконавців. Перемога Росії на півострові була отримана ще на рівні командування. Правильніше сказати — перемога була куплена. Ціна військових, які перейшли на бік окупанта, була невисокою.

У свою спину Катерина чула різне, в тому числі й погрози щодо того, що на них чекає в Україні. І хоча дійсно попереду була лише невідомість, це не зупиняло українських військовослужбовців продовжувати свій шлях на Батьківщину. Запоріжжя зустріло з підозрою і небезпекою. Серед українських частин панував дух невизначеності. Деякі з військових мали проросійські настрої. Інші трималися України. А дехто ще не визначився. Перші дні адаптації були важкими. А гул Донецьких канонад ставав усе гучнішим. Не вистачало лише іскри, щоб розпочалася братня ворожнеча. Та примирила всіх сама смерть. Вона ж змусила об’єднатися і згадати власне українське коріння. Почали надходити «двохсоті». Їх ставало все більше і більше. У зоні АТО зрозуміли, хто був справжнім ворогом.

Спершу жінок у зону бойових дій не пускали. Але Катерина знайшла шлях і поїхала як волонтер. Вона розшукувала своїх бойових товаришів, які опинилися в зоні повноцінних військових дій взагалі без обмундирування. Не було бронежилетів, карематів, оптики і всього найнеобхіднішого. Мобільними телефонами забороняли користуватися, заради безпеки. Катерина стала тонким зв’язком між військовими та їхніми сім’ями. Жінка забирала листи в зоні АТО і розсилала їх за вказаними адресами. А потім отримувала відповіді від рідних, передаючи послання саме пекло.

Через Катерину військовослужбовці розшукували своїх дружин, які навіть і гадки не мали, що їхні кохані були не на навчаннях, а на справжній війні. Через руки Катерини проходили сотні листів, які вона з любов’ю розсилала у різних напрямках. Маленькі листочки, складені вчетверо, летіли просторами України і дарували людям надію. Одного разу Катерина отримала особливого листа, який адресувався саме їй. Тремтячими руками вона відкрила конверт. А з нього посипалися маленькі різнокольорові льодяники. Катерина плакала і раділа, бо солодкі цукерки грали всіма кольорами веселки. Так віддячили Катерині її побратими. Кожного тижня, протягом півтора року Катерина виконувала свою важливу місію. На її візити з нетерпінням чекали солдати на бойових позиціях. Катерина стала для них зв’язківцем між двома світами. Мирним, який був за кілька сотень кілометрів, і трагічним, в якому не стихали вибухи і блукала смерть. Земля Донбасу обливалася кров’ю.

Ще Катерина стала світлом і джерелом надії для солдатів, які могли місяцями сидіти в окопах, навіть не маючи можливості з кимось поговорити. Так жінці стала у нагоді її друга освіта — психологічна. У житті не буває випадковостей. Вивчати психологію Катерина вирішила для себе, бо часто не могла зрозуміти речі, які з нею відбувалися. Тоді жінку дивувало, що вона не могла плакати, особливо на людях. Усередині все вибухало, спалахувало і згорало. Але Катерина не вміла дати вихід своїм почуттям. Лише інколи прокидалася вночі, захлинаючись власними сльозами. Так підсвідоме намагалося позбутися напруги і рятувало організм жінки, коли вона не вміла допомогти сама собі. Власні міркування підштовхнули до глибинного розуміння інших людей.

Наближалося Різдво. І навіть спаплюжені землі мріяли про родинне свято. Разом із побратимами Катерина їла кутю. Вони вітали один одного, бажаючи насамперед перемоги. Вітав жінку і її близький друг дитинства, який служив у одній із сусідніх частин. Його голос був веселим і дзвінким. А вже за кілька днів Катерина дізналася, що він загинув. Не витримав звістки про смерть своїх трьох товаришів і вчинив самогубство. На війні межа між життям і смертю дуже тонка. Психологічні рани можуть бути такими ж глибокими і небезпечними, як і фізичні. Є моменти, коли солдат залишається один на один із війною і самим собою. Саме тоді починається найважливіший поєдинок між життям і смертю.

Катерина везла тіло свого близького товариша додому. На нього чекала остання подорож. У рідному місті чекали батьки і донька. Маленька донечка вітала й обнімала маму, яка не могла відповісти їй взаємністю. Страшні й дивні почуття поєдналися в Катерині на той момент. Адже поряд були і смерть, і життя. На похоронах зібралося багато людей. Усі вони віддавали останню шану загиблому захиснику. Катерина не знаходила сил подивитися в очі батьку загиб­лого побратима. Катерині боліло. Вона вважала себе винною у тому, що не зберегла, не попередила, не запобігла.

Після того випадку Катерина вирішила заглибитися у військову психологію, яка вже сама її шукала. Так надійшло запрошення пройти навчання з курсу реабілітації військових у відомого данського психотерапевта. Навчання тривало півроку. Студенти отримували не лише теоретичні, а й практичні знання. Згодом Катерина успішно пройшла ще один міжнародний курс із психологічної підготовки бійця до участі у бойових діях.

Для абсолютної більшості учасників бойових дій війна стає переломним моментом життя. Пережитий власний військовий досвід повністю міняє людину. Вороття назад у колишнє звичне життя просто не існує. Інколи здається, що війна не залишає слід. Але це лише здається. Повернувшись у мирне життя, колишній солдат потребує допомоги й уваги. Людина опиняється у зоні конфлікту із суспільством, яке його не розуміє, не приймає, не визнає. Але й на полі бою не все так просто, як здається. Говорять, що на війні всі речі простіші. Є ворог, є зброя. Є наші й чужі. Та хіба можна навчитися приймати смерть своїх найближчих друзів? Хіба можна не збожеволіти, коли в окопі, крім самого себе, є ще хіба польові миші? Хіба можна спати спокійно після того, як збирав у мішки останки своїх побратимів, із якими ще вранці пив каву і смалив цигарку? Інколи ворог знаходиться у самому неочікуваному місці — усередині нас самих. І тоді з ним дуже важко боротися. Не кожен військовослужбовець прийде до кабінету звичайного психолога, бо той його просто не зрозуміє.

Поверталася з навчання Катерина окрилена і щаслива. Вона не лише позбавилася своїх власних тягарів, а й озброїлася новими знаннями, які тепер можуть врятувати життя багатьом солдатам. Катерина стала співпрацювати з центрами реабілітації для військових і спілками учасників бойових дій. Як професіонал вона передає свої знання і ділиться досвідом з фронтовими штатними психологами. Результат не змусив себе чекати. Шквал нічних дзвінків поступово став стихати. Катерина радіє, бо багато людей вже можуть отримати психологічну допомогу.

Потребують допомоги не лише чоловіки-військовослужбовці, а й їхні дружини і родичі. Інколи чекати на коханого стає важче, ніж його забути. Психологічна прірва між подружжям зростає з кожним днем. Деякі жінки не витримують і подають на розлучення, поки чоловік на війні. Деякі не можуть знайти спільну мову після повернення коханого. Чоловіки не здатні віднайти розуміння і підтримку найближчих людей. А це може привести до суїциду. Катерині часто доводилося годинами говорити по телефону, організовуючи конференцію між двома людьми. Спочатку було чути претензії один до одного, звинувачення, могла розгорітися сварка, а наприкінці розмови Катерина чула, як люди знаходили розуміння і поєднувалися. Не одна родина була врятована.

У кожному гарнізоні Катерину тепер чекають. Жінка вникає у всі питання військовослужбовців, цікавиться різними сторонами їхнього життя, допомагає вирішувати сімейні проблеми. Коли солдат знає, що вдома у нього все злагоджено, він стає впевненішим у собі, концентрується на бойових завданнях і не так уболіває за залишену сім’ю. Катерина навчає військових розуміти самих себе й гідно справлятися з пораненнями і втратами побратимів. Головне — рухатися далі, жити, аналізувати ситуацію, не замикатися у собі. А ще — вміти допомогти самому собі, коли поруч немає ні штатного психолога, ні побратима. Разом із омандирами Катерина вирішує питання, які виникають кожного дня на полі бою. Комусь не вистачає військового обмундирування, у когось побутові проблеми у сім’ї, які чоловік не може вирішити на відстані, хтось втомився від психологічного перенавантаження, когось треба вислухати, комусь — допомогти прийняти себе скаліченого після поранення.

Треба визнати, що цей бік відносин між чоловіком і жінкою є дуже непростим. Жінка, яка нещодавно вийшла заміж і мріяла про красиве життя і купу дітлахів, не завжди готова подивитися правді в очі. Війна — це некрасиво. Війна — це страшно. Війна — це чекання. Не всі жінки вміють і готові чекати. Ми навчилися бути в курсі останніх тенденцій краси, замовляти одяг та їжу через Інтернет, купувати квитки для подорожей, але не вміємо зрозуміти чоловіка, який пішов на війну. На сьогодні в Україні вже існують курси для соціальної адаптації родин військовослужбовців. І цим не варто нехтувати. Сучасна українська жінка має бути не лише красивою, а й сильною. У першу чергу — психологічно. Жінка повинна вміти підтримати свого чоловіка, який повернувся з війни. Часто це зовсім інша людина, яку треба по-новому пізнавати, вчитися розуміти і знову закохуватися.

Катерина не має особистого кабінету, бо часто чоловіки можуть розкрити душу лише у курилці чи за філіжанкою кави. Так, жінка протягом дня може не випускати цигарку з рук. Є у Катерини так звана «психологічна подушка», яку подарував їй один із комбатів. Спочатку Катерина просто на ній спала, а з часом ця подушка стала психологічним аксесуаром. Чоловіки йшли «на подушку», аби поговорити з Катериною. І хоч майже кожен із них заперечував, що потребував психологічної допомоги, черга до психолога зростала. Катерина намагається допомогти таким чином, щоб чоловіки не втрачали гідності, не виглядали слабкими власних очах. Така розмова ніяк не схожа на типову психологічну консультацію і після неї у солдата залишається враження, що він сам вирішив свою проблему й допоміг собі. Це — головне у професії військового психолога.

Інколи Катерину будять серед ночі. Як би не хотілося спати, жінка не вимикає телефон. Адже комусь саме у цю ніч може знадобитися допомога, ціна якої буде і саме життя. Просинаючись серед ночі, Катерина не стомлюється слухати. Інколи замість розмов можуть бути прогулянки, але не романтичні. Бо всю ніч доводиться пити каву, слухати і блукати біля нічного озера. вже за кілька місяців у слухавці лунатиме щасливий голос: А в мене все доб­ре», «А в мене буде донька», «Дружина передавала тобі вітання». Немає кращої нагороди, ніж життя за життя. Це і є найкраща подяка.

Своє відновлення Катерина шукає біля води. Вода лікує і змиває напругу. Жінка навчилася плакати, бо зрозуміла, що сльози — це добре. Тепер вона не може стримано дивитися мелодрами й обов’язково плаче. А ще найкращим джерелом натхнення для Каті є «її хлопці». В їхніх очах жінка бачить результати своєї праці. Стомлена і ви­снажена вона повертається зі своїх бойових позицій. Багато обдумує і довго мовчить. Але організм швидко відновлюється, і Катерина знову повертається у зону АТО. А там на неї завжди чекають.

Емоції війни — суперечливі. Вони можуть бути як негативними, так і позитивними. Війна стала частиною нашого життя, і ми не можемо це заперечувати. І кожного з нас вона рано чи пізно торкнеться. Когось — більше, когось — менше. Тому ми маємо бути готовими до знайомства з війною. Ми повинні вміти з цим жити. Впоратися з різними ситуаціями — взяти у руки зброю, прийняти участь у бойових діях, вистрілити у ворога, пережити власну травму чи втрату побратима, підтримати чоловіка і дочекатися його з війни, повернутися з війни й жити в мирі, адаптуватися до нового світу й бути готовим повернутися назад. І хоч теоретичні знання можуть і не знадобитися, але вони мають бути. Як говорять, «praemonitus praemunitus», що в перекладі латині означає «попереджений — значить озброєний».

Є речі, які неможливо пояснити. У житті не буває випадковостей. Події відбуваються тоді, коли настає час. Нам здається, що ми кудись не встигли чи отримали щось запізно. Але, як кажуть, то у людей запізно, а у Бога — все вчасно. Буває, деякі речі здаються нам чомусь до болю знайомими, а невідомі люди — близькими, наче ми знали їх усе життя. Ми переживаємо звичні відчуття і йдемо шляхом, по якому, можливо, вже колись мандрували. До війни Маруся Звіробій ще не мала цього позивного, її тоді ще називали Оленкою у військово-історичному клубі, де вона вивчала історію Другої світової війни зі слів свідків. І вона знайшла дивовижного свідка, який випадково сплів дві жіночі долі в одну боротьбу.

Олена звернула увагу на заборонену в радянській історії героїню, Олександру Соколовську, яку називали Марусею, а її загін потім більшовики йменували «бандою Марусі». У 1919 році Олександра Соколовська була отаманкою та мала численний загін стрільців, який нараховував 300 кіннотників і 700 піхотинців. Два її брати, що командували цим загоном, загинули. Одного вбили вороги, другого зрадили й вбили свої. Через величезну кількість зрад, бійці не знали, кому довіряти. А родина Соколовських мала найбільший авторитет, тож коли другий брат загинув, усі одноголосно прийняли за командира Марусю, яка до цього вже кілька років поспіль була зі своїм загоном пліч-о-пліч.

Олександра Соколовська народилася в родині священика, за фахом була вчителькою, але бурхливі драматичні події 1917—1919 років покликали на боротьбу за волю України. Коса сховалася під козацькою шапкою, а чудова сукня була змінена на полотняні штани й шевронові чоботи. Якимось дивом у молодій дівчині вживалися дві сутності: красива, чутлива жінка і суворий воїн. Оманлива і спокуслива зовнішність Марусі завжди підігравала їй. Маруся, маючи вже бойовий досвід, легко завойовувала довіру, авторитет і швидко знаходила соратників. І найбільше вражало те, як тендітна рука цієї дівчини була здатна випустити кулю у серце зрадника Батьківщини.

«...То була дівчина із золотою косою, що спадала на ліве плече з-під козацької смушевої шапки. Зодягнута була, як парубок — полотняні штани, шевронові чобітки з острогами, туга омоткана сорочина, підперезана шкіряним паском, на якому щільно сиділа кобура з револьвером. За плечима у дівчини був короткий австрійський карабін, ремінець якого навхрест оперізував її спереду якраз поміж тими пругкими пагорбками, які теж видавали її стать. З маківки сивої шапки конусом звисав червоний шлик, і коли кінь, ще гарячий від бігу, крутнувся на місці, дрібно перебираючи стрункими ногами (чи, може, то вершниця навмисне так його розвернула), Миро прочитав на шлику гасло, написане синім чорнилом: “СМЕРТЬ ВОРОГАМ УКРАЇНИ!”» (Василь Шкляр. «Маруся»).

Олена була вражена розповіддю свого товариша Іллі, батько якого, ще коли був зовсім юнаком, потрапив у полон до «банди» Марусі Соколовської. Її хоч і називали Махно в спідниці, але, на відміну від Нестора Махна, Маруся ніколи не домовлялась із ворогом і завжди була безжальна до нього. Разом зі півсотнею комсомольців батько Іллі був схоплений бійцями загону Марусі Соколовської. Красива бойова командирка власноруч зі своїм помічником проводила розправу над полоненими червоноармійцями. Їх вишикували вздовж паркану. Кожного бійця рубали шашкою, а Маруся твердою рукою робила контрольний постріл із нагана. Один за одним падали обм’яклі тіла, а гаряча кров зрошувала землю.

Слухаючи свист шаблі, крик, а потім — постріл, молодий юнак дивився, як одним за одним гинули бійці. Один, другий, третій… Аж ось, як черга вже була так близько й до нього, невідома сила зірвала вісімнадцятилітнього хлопця з місця. І він, не пам’ятаючи себе, пере­скочив через височенний паркан, який відділяв життя від смерті. Почувся свист куль. Маруся відстрілила юнаку пальця на нозі, але це була невелика втрата порівняно з життям.

Перегортаючи сторінки роману Василя Шкляра, Маруся Звіробій не могла відірватися від чтива. Адже прагероїня книги Маруся Соколовська виявилася землячкою тієї славнозвісної Марусі, яка майже рік, із кінця 1918-го по листопад 1919 року, тримала під контролем територію нинішнього Радомишльського та частину Черняхівського районів теперішньої Житомирської області.

Але читаючи ці сторінки в 2015 році на своєму добровольчому полігоні поблизу Ірпеня, Маруся Звіробій лише дивувалась, що сьогодні має того ж самого ворога і бореться з ним на тій самій території, де і її прагероїня, але найцікавіше мало бути попереду, коли доведеться рік готувати десантників на батьківщині своєї героїні, в Житомирі. Маруся Звіробій ще не знала, що наступного року вона готуватиме бійців... саме там.

Олені запам’яталась та історія, яка про себе ще нагадає.

Маленька Оленка дуже любила книжки, товсті і без картинок. У батьківській бібліотеці до її рук потрапляли далеко не дитячі книжки про війну та про партизанів. Так у підсвідомості дівчинки з’явився інший світ, у якому кожен має ставати на захист своєї держави.

Уже в дорослому віці Олена стала членом військово-історичного клубу, це сталося за кілька років до початку сучасної війни. Під час розмов з ветеранами відкривались страшні незрозумілі речі, як одні люди могли так знущатись над іншими. І це були питання без відповідей.

За своє свідоме життя, повз пресинг системи пропаганди в школі й в країні, наша героїня все ж змогла полюбити свою Україну, завдяки віршам Шевченка та Лесі Українки, які вона любила читати змалку. Хоча завжди була зваженим патріотом та не мала ненависті до інших націй. Через шкільне виховання того часу російською мовою розмовляла навіть краще, ніж українською, і до життя в країні ставилася дуже лояльно. Доки не стався вибух у свідомості, доки не почали розстрілювати Майдан 2014 році.

Олені довелося пробудитися 18 лютого 2014 року на Майдані. Тоді її свідомість змінилась. І вона в розпачі запитувала себе, чому й досі не приймала участі в житті України. Бо тепер зрозуміла, до чого приводить громадянська інертність. Живий, гарячий, пульсуючий Майдан зарядив її новою енергією, яка розносилася о артеріях кожного, хто приймав у ньому участь. Феномен Майдану ще довго будуть обговорювати і вивчати історики, психологи, політики. Майдан наповнив Україну кров’ю, насиченою новим киснем волі та братерства. Саме на Майдані кожен із українців трансформувався у нового громадянина, здатного покласти життя за співвітчизника. Хіба можна здолати країну, в якій кожен готовий померти один за одного? Добровольці йшли на фронт помирати за мирних громадян. Мирне населення об’єднувалося для допомоги українській армії. Люди залишали свої звичні справи і намагалися бути корисними у ці непрості для України часи. Майдан став епіцентром трансформації колективної свідомості українського народу. Явище Майдану з’явилося саме тоді, коли виникла небезпека для української нації.

Неочікувано Батьківщина Олени теж опинилася в небезпеці, як і в тієї героїні, про яку вона колись читала. Коли в Києві засвистіли кулі над мирними громадянами, Олена, не роздумуючи, не маючи військової освіти, незважаючи на непрофільний цій ситуації диплом з видавничої справи, організувала добровольчий полігон та зібрала біля себе інструкторів, які почали навчати мирних громадян військових дисциплін. Вже за кілька місяців ми мали анексований Крим і ще за місяць — війну на Донбасі. Полігон працював у цілодобовому режимі вже для бійців, які мали виїздити на фронт.

Олена не боялася нічого, ні своїх зрадників, ні ворожих засланців, які їхали прямо до неї на полігон, маскуючись під цивільних. Вона знала, що її життю загрожує небезпека, але охоронці за нею не встигали. Вдома родину теж охороняли бійці. Жінка розуміла ризики, але не збиралася зупинятись.

Якось, працюючи в колі побратимів над черговими завданнями, друзі з козацької сотні Майдану порівняли непримиримість і безстрашність Олени… з махновською Марусею, от тобі й зустріч! От так Олені дали її перший позивний — Маруся, а червоно-чорна братія добровольців дала ще один позивний — Звіробій, так і народилася в історії України Маруся Звіробій.

У 2014 році в Україні війна з Росією набрала страшних обертів. Вороги знову плюндрували мирні землі та знищували українську націю. А після Майдану минули лише кілька місяців, сніг зійшов, і діти мали випускатись зі шкіл та подавати вступні документи до вузів… а на Сході держави лунали вибухи, і в столиці щойно загинуло більше сотні людей.

Марусю запросили до школи виголосити дітям промову в день останнього дзвоника. І Марусі стало боляче, справді боляче, вона вважала винною себе, як і своє покоління. Діти, перед якими вона мала виступити, тепер замість перспектив у рідній державі, отримали ризик загинути, тому, що нікому не було діла до країни, в якій вони виросли. Перед жінкою стояло нове покоління громадян України. І Маруся вибачилася перед ними, вибачилася за себе і за їхніх батьків. За ту небезпеку, до якої призвела спільна бездіяльність. Маруся пообіцяла, що стоятиме тепер на захисті країни, і призвала дітей не повторювати таких помилок, аби їхнім нащадкам не прийшлось відвойовувати свою рідну землю.

Разом зі словами їй хотілося передати новому поколінню й свою нову усвідомлену любов до України.

— Діти, якщо ви не будете цікавитися власною країною, нею зацікавиться хтось інший. А вашим дітям доведеться проливати кров, — виголосила Маруся.

З початком війни на Сході України однією з нагальних проблем стало тренування бійців. Події розгорталися так швидко, що взагалі нетренованих чоловіків відправляли на фронт. І це була велика біда, адже бійці гинули через необачність і відсутність базових правил військової підготовки. Маруся створила групи волонтерів-інструкторів, колишніх військових для тренування бійців. Спочатку ці тренування проводилися для цивільних людей, потім для тих, кого призивали в армію та відправляли на війну.

За рік роботи на Марусиному полігоні побувало кілька тисяч людей.

А згодом добровольці запропонували їй очолити батальйон Добровольчого Українського корпусу «Правого сектора». Маруся вже мала інструкторів, перевірені програми і бійців, і пропозиція лише підкреслила необхідність цієї справи.

Війна нікого не чекала, тож програми тренувань розроб­лялися індивідуально для кожного солдата чи групи. За рекордно короткі терміни бійці освоювали автомат і стрільбу, тактичну медицину, основи саперної справи та топографію, також встигали пройти курс виживання та рукопашного бою.

Першим командиром з бойової підготовки став Марусин побратим Олександр, якому вона дала позивний Ведмідь. І коли групи з цього полігона потрапляли на фронт, їх так і називали — «Марусині ведмеді».

І ось чудова зустріч. На Марусин полігон приїхав відомий письменник Василь Шкляр, який нещодавно випустив книгу і привіз її з собою в подарунок і нашій отаманці, і її бійцям... Книга ця називалася… «Маруся» і тепер прямісінько лягла в руки Олені, яка дивувалась колись, як молодій жінці стало сміливості воювати й захищати країну нарівні з чоловіками. Пізніше це саме запитають журналісти, а вона не знатиме, як відповісти, і не розумітиме, як хтось може вчинити інакше і не стати в оборону. Адже кожен має бути корисним, бо люди в небезпеці…

У 2015 році, маючи кілька десятків інструкторів, Маруся зрозуміла, що вони здатні тренувати більшу кількість людей, не лише для себе, й, можливо, і до лав Збройних сил України. Вона зустрілася з бойовим командиром 79-ї бригади. Комбат Майк підтвердив необхідність у людях з високим рівнем дисципліни та якісно навчених. Отож вирішили спробувати. І робота пішла ще більшими темпами. За рік команда Марусі на волонтерських засадах підготувала два взводи батальйону десантників. «Марусині ведмеді» тепер з’явились окремим підрозділом на службі за контрактом та по мобілізації. Вже за рік Маруся й сама підписала контракт, і знову провела паралель, відслужила рік у Житомирі, де народилася та воювала останні кілька років свого життя Маруся Соколовська.

Програми, відповідні до поточної ситуації в АТО, і завдання, які тепер ставив комбат, виправдали себе. Хлопці ставали одними з кращих. Маруся скорочувала запропоновані інструкторами програми більше ніж у половину, ставила завдання навчити бійців лише найголовнішому, все доводилося до автоматизму. Час був обмежений, а життя хлопців коштували дорого. І це працювало. «Марусині ведмеді» розшукували Марусю по всій Україні, щоб подякувати за навчання і за збережені життя — свої та побратимів.

«Пані Марусю, я прийду зараз обійматися!»

Маруся посміхається:

«Побачив, що моя машина на дорозі стоїть, якраз зламалась у черговий раз, ну давай, кажу, підходь звісно. А він щасливий такий, врятував побратима, вчасно надав правильну медичну допомогу, страшенно цим гордий і надзвичайно вдячний інструкторам».

Хлопці, які ніколи не мали відношення до медицини, швидко і правильно надають першу медичну допомогу під час чи після бою, бинтують і накладають джгути на поранених. І Маруся радіє і тішиться, бо кожне збережене життя — це нова сім’я, нове покоління і продовження українського роду.

Випадково чи ні, але жоден із тих, хто пройшов Марусині навчання, не став «двохсотим».

«Не питайте в москалика:

Бицця чи мирицця —

Три струни на балалайці,

А на кобзі тридцять». (Василь Шкляр. «Маруся»)

Коли Батьківщині загрожує небезпека, а її народу неволя, то кожен має стати на її захист. І не важливо, хто ти — чоловік чи жінка. Кожен має робити по змозі, віддаючи рідній Вітчизні стільки, скільки може. Кожен свідомий громадянин має віддати захисту своєї країни стільки часу, скільки може, хоча б на трохи відклавши всі свої справи. Коли настає час воїнів, стать втрачає своє значення. У 2017 році, як і 1917-го, Україну намагаються загарбати війська російських окупантів. Як і сто років тому, головною ціллю учасників бойових дій є звільнення країни від загарбників і створення самостійної Української держави. Герої повертаються. Герої не вмирають, вони мають лише іншу дату народження. Історія повторюється, а, отже, наша перемога є також неминучою.

І хоч говорять, що війна — це не жіноча справа і жінка має народжувати, а не вбивати, місце жінки — поруч з її чоловіком. Якщо чоловік іде захищати свою державу, то жінка має його підтримати. Істинна природа української жінки ніколи не дозволить ображати свою родину і країну. Українська жінка не буде ховатися чи відмовчуватися. Вона буде поруч із захисником на Майдані, як лікар чи волонтер. На передовій, як парамедик чи снайпер, кухар чи журналіст. Українська жінка завжди знайде своє найкраще призначення, навіть програючи чоловікам-воїнам фізично. Чим більш професійно жінка поводить себе на фронті, тим більше її сприймають як воїна, як справжнього побратима, а не як слабку стать. Якщо українська жінка йде на війну, як кадровий військовий, вона має забувати про стать. Українські жінки нарівні з чоловіками можуть захищати Батьківщину так само мужньо і гідно, як українські чоловіки. Бо ми козацького роду, і нам нема переводу.

«Ви думаєте, що мені потрібна війна? Що мені у ній? Я жінка ще молода, я хочу жити, але що робити? Все, що тільки було у нас, розбито і розграбовано. Нині, як бачите, мене оберігати нікому, а навпаки... Я оберігаю». (Василь Шкляр «Маруся»)

Красива струнка брюнетка з довгим розкішним волоссям і великими карими очима. Олена зізналася, що до війни працювала моделлю. Однак життєвий шлях із подіуму привів не у світову столиці моди Париж, а на Майдан і згодом — у зону АТО. Красиві сукні йвисокі підбори змінилися на військову форму кольору хакі та берці. Події, які розгорталися на київському Майдані, хвилею сколихнули всю Україну. Столичні спалахи відгукнулися і в інших містах нашої держави. Не став винятком і Дніпро. Три дні й три ночі місцеві жителі відстоювали своє місто, чинячи супротив невідомій новій владі. Це стало початком нового життя Олени та її друзів. Всі вони з палаючими серцями продовжили свій шлях на Київський Майдан як волонтери. Жоден із них не сумнівався у своєму виборі, адже йшлося не лише про їхнє життя, а й про майбутнє їх дітей.

Події на Майдані стали лише початком. І хоча на якийсь час здалося, що Перемога поруч, Олена мала дивне відчуття. Була переконана, що все найстрашніше — попереду. Так і сталося. Перші місяці після початку АТО Олена їздила на фронт разом з іншими волонтерами. Хоробрі українці рвалися захищати країну. Однак, не маючи базових знань, ставали гарматним м’ясом. Вони помирали, не розуміючи, що тривала справжня війна. Більшість добровольців не мали ні знань, ні обмундирування. Ніхто з них і гадки не мав, як надається перша медичну допомогу. Так, після одного з обстрілів, під який потрапили волонтери, Олена виявилася єдиною, хто зміг надати допомогу пораненому. «Одне врятоване життя на війні — це врятоване ціле покоління. За кожним солдатом стоять майбутні життя його дітей», — згадує Олена.

Навколо помирали люди, голосно гриміла артилерія, Донбас починав кровоточити. Проте Олена не злякалася, а бажання допомогати іншим підштовхнули до навчання. У Талліннському військовому інституті жінка отримала нову освіту — військовий парамедик. Жадібно хапаючи нові знання, які миттєво розкладалися у голові по поличкам, Олена ставала іншою. Ніжна та лагідна у мирному житті, красива і кокетлива жінка гартувалася, наче сталь, на полі бою. Ще з дитинства Олені подобалася військова справа. Захопленими очима дівчинка дивилися на свого дядька — воєнного льотчика — і двох двоюрідних братів-військово­службовців. На відміну від своїх однолітків, бачила себе не чарівною принцесою, а сильним Робін Гудом. Змалку вміла постояти за себе, завжди боролася за правду. Але доля взяла паузу і відстрочила військову справу. Усьому свій час — на дівчину чекали навчання, модельна кар’єра, материнство і власна маленька справа.

А коли настав час, красива модель стала військовим парамедиком і знайшла нову себе у полку спеціального призначення Національної гвардії «Азов». Основне завдання — надавати медичну допомогу на першій лінії фронту, відправляти поранених у жовту зону. А ще повідомляти рідних про загиблих, що стало чи не найважчим. Перший час Олена була єдиною жінкою у медпункті, який знаходився в епіцентрі воєнних дій. Життя на фронті завжди важке, особливо для жінок. Та коли в країні починається війна, вони забувають про свою стать. Багатьом жінкам доводилося власноруч шити собі військову форму і докладати вату у взуття. Проблеми жінок не хвилювали генералів, які відсиджувалися у мирному Києві.

Олена не приховує, що їй було страшно й моторошно. Але вона не дозволяла собі проявити слабинку. Не давала собі такого права навіть тоді, коли гинули побратими. Розуміла, що її власний приклад був взірцем мужності. Не панікувала й не показувала страху, хоча всередині все тремтіло. І лише залишившись на самоті, давала волю сльозам, зрошуючи подушку солоними ріками. Дивлячись на відважну жінку, солдати навзаєм трималися хоробро. Ніжні руки Олени врятували сотні бійців. Тендітна, маленька жінка вагою у сорок шість кілограмів витягувала з поля бою стодвадцятикілограмових чоловіків. Олені вдалося зберегти сотні життів, але не власне здоров’я. Жінка працювала на першій лінії обороні, тож обстріли були частими, а з ними й контузії. Та нічого не минає безслідно. Дуже скоро після закінчення служби Олена відчула на собі всі наслідки участі у бойових діях.

Олена згадує Широкіно. Перед наступом прийшов наказ зібрати особисті речі, підписати їх і виключити мобільні телефони. Командири не приховували, що п’ятдесят процентів складу не повернеться назад. Медики майже не спали. Рятували лише кава і цигарки. Велика кількість поранених йшли безперебійним конвеєром. Коли тривав наступ, не спали по кілька діб. Відпочинок і війна — це несумісні речі. У кожного медика виникає момент, або, як говорять, з’являється такий поранений, після якого приходить розуміння того, що кожен має займатися своєю справою. Власне призначення на той момент Олена бачила саме у парамедицині. «Очі бачать, а руки роблять», — так вважала жінка. Емоції, страх, переживання відкидалися на потім.

Повернувшись до мирного життя, Олена мала доводити правдивість своїх поранень та участі в АТО бюрократичній системі країни і чиновникам-щурам. А вони, посилаючись на давній термін заяви, закривали двері. У свій бік Олена чула: «Ми тебе туди не посилали». Лише через три роки було отримане вистраждане посвідчення «Учасника бойових дій». Маленька книжечка начебто підтверджувала участь у війні, однак не надавала особливих переваг. У метро відмовляли у безкоштовному проїзді, посилаючись на те, що молода жінка купила собі цей документ. «Занадто красива для ветерана війни», — звучало із вуст контролерів. Олена зрозуміла, що війна була набагато щирішою і простішою, ніж мирне життя. На фронті є лише свої та чужі. Цінується кожна хвилина життя, бо «чорна з косою» завжди поруч. Бойові побратими завжди готові захистити й підтримати.

Адаптація до мирного життя проходила важко, хоча і допомагали близькі люди. З жорсткої Олена поступово перетворювалася на ніжну, зі знервованої — на спокійну, з різкої — на м’яку й терплячу. Здавалося, що все налагоджується, коли почалися проблеми зі здоров’ям. Жінка втрачала свідомість, носом ішла кров, німіли кінцівки, боліла голова. Лікарі сумно розводили руками і ставили страшний діаг­ноз: ушкодження головного мозку внаслідок контузії. Також постраждали зір, слух і мовлення. Під час одного з приступів друзі силоміць направили Олену до лікарні. Жінка потрапила в Український державний медико-соціальний центр ветеранів війни. Великим здивуванням і водночас полегшенням стало перебування у цьому госпіталі. Сучасне обладнання, професійні лікарі та ставлення, сповнене великої поваги. Олена мала окрему кімнату, а прогулянки серед столітніх сосон зцілювали душу й тіло.

Війна змінює назавжди, і повернутися до колишнього життя просто неможливо. Все стає іншим: відчуття, середовище і сама людина. Олена мріє, що колись стане заводчиком і виведе нову породу собак. Чотирилапих братів любить ще з дитинства. А наразі планує проводити курси парамедицини, в тому числі для цивільних. Олена долучилася до роботи благодійного фонду «Здорове дитинство без меж». Адже допомагаючи іншим — допомагаєш собі. Сили з’являються, коли розумієш, що є той, хто без тебе не може. За спиною Олени стоїть її маленький син, заради якого та інших таких самих малюків жінка і пройшла дороги війни. «Хто, як не я?» — ця фраза постійно звучить із вуст Олени. «Ми маємо говорити правду. І в першу чергу нашим дітям, які будуть писати нашу історію. Ми повинні називати речі своїми іменами. Що таке АТО? Це антитерористична операція, яка має тривати максимум кілька діб. Наша так звана АТО триває кілька років. А це вже справжня війна. Ми повинні відкрито говорите про те, що в Україні відбувається гібридна війна. А ще ми маємо пам’ятати про наслідки, які чекають на нас після її завершення. Сплюндрована земля Донбасу не придатна до життя. Чорноземи нашпиговані мінами і снарядами. Водні ресурси забруднені трупними рештками. Більшість шахт затоплені й загрожують підземним гідродаром. Екологічна катастрофа — це не перебільшення, а наша реальність», — підкреслює Олена.

Безперечно, війна коли-небудь закінчиться, але боротьба триватиме. Адже ворог не лише на війні, а і в мирному суспільстві. Перед кожним українцем стоять важливі завдання. Вони стосуються впровадження програм реабілітації та адаптації як військовослужбовців, так і їхніх родин, соціальних програм із працевлаштування і забезпечення ветеранів війни, розвитку і становлення української армії, яке є вже неминучим. Війна дає усім нам великий стимул для розвитку і побудови здорового суспільства — фізично й психологічно. Наприклад, в Ізраїлі кожна жінка проходить службу у військових лавах країни. Якщо жінка має прагнення до військової кар’єри, держава повинна її підтримати.

Роль української жінки у лавах Збройних сил України неможливо переоцінити, незважаючи на гендерну нерівність. Так, снайперки, розвідниці, командири записані як кухарки, начальники лазні чи швачки. Жінки нарівні з чоловіками приймають участь у бойових діях, виконуючть військовізавдання, ходять у розвідку, працюють як снайпери. Однак після повернення у тил вони мають доводити свою причетність до бойових дій. Лише через кілька років після початку війни на Сході жінок уперше за двадцять п’ять років незалежності України допустили до військового навчання. Але це не привід забезпечувати їх усім необхідним в армії, зокрема одягом, взуттям, засобами гігієни і медичною допомогою. Гінекології, як такої, в армії не існує. Хоча сьогодні у збройних лавах України служить близько двадцяти тисяч жінок-військовослужбовців. І ця цифра зростає, як і продовжується кровопролиття в зоні АТО.

Сміливість, відвага, хоробрість, мужність — в українській мові всі ці слова жіночого роду. Роль жінки в історії України завжди була великою. На Сході України триває справжній Мордор, а орки хмарою сунуть на чолі з жорстоким Сауроном. Бачиться яскрава паралель із романом «Володар Перснів» Дж. Р. Р. Толкієна. Мужні українські жінки, наче ельфійки, протистоять злу, яке чорною імлою окутало неньку Україну. Але, як і в кожній казці, добро перемагає зло. І кожен із нас вірить, що дуже скоро війна завершиться й Україна, як і її славні доньки, заспіває величну пісню Перемоги!

Давай із тобою поговоримо про війну. Вважають, що війна зовсім некрасива. Але люди на війні, які борються за справедливість і правду, — неперевершені. Всі звикли повторювати, що війна — це жах. Війна — це біль. Війна — це смерть. А ще війна — це любов до Батьківщини. Війна — це відвага. Війна — це мужність. Бажання воїна жити і перемагати. Війна — це коли побратим, наче брат, прикриває тебе від ворога. Війна — це правда і чесність.

Після двомісячного перебування в зоні АТО Яна поверталася до рідного Києва. Дорога додому, до близьких людей і друзів. На Яну чекали: повернення на студію, робота над новими ефірами й новими проектами. А ще — мирне місто, в якому можна спокійно гуляти вулицями, милуватися каштанами, носити підбори та красиві сукні. Жити у мирі. Закривавлений і сплюндрований край залишався позаду. Після шістнадцятої години на Донбасі ставало голосно. Просиналася артилерія, всі розходилися в укриття, дослуховуючись і вже на звук розрізняючи тип вибуху.

У другій реальності землею Донбасу продовжують бігати діти. Катаються на велосипедах. Ходять до школи. Додому повертаються робітники з заводу. У вікнах загорається світло. Працюють магазини. Рухаються автівки. Здається, що продовжується звичайне життя, якби не одне «але». На околицях міст гуркотить. Цей гуркіт — не грім, не випробування і не навчання. То рвуться справжні військові снаряди. А люди звикли до війни. Втомилися боятися смерті.

За розбитою інфраструктурою індустріального міста Яна намагалася розгледіти його колишню красу. Мріяла, щоб знову в кожному населеному пункті замайоріли жовто-блакитні українські прапори. Вона бачила напіврозтрощені будинки, поруч із якими гралися діти. Знівечені будівлі, перші поверхи яких забиті дошками на випадок обстрілу. З вулиці вікна у школах закривали мішками з піском. А всередині продовжувалося навчання.

Покинуті великі дев’ятиповерхівки стояли на розкуйовдженій снарядами землі. За вікнами, які тепер зіяли дірами, колись жили люди. Там вирувало життя. На стінах залишилися старі фотографії та картини. На підлозі розкидані речі й іграшки. Вщент стерте з лиця землі селище Широкіне. Тепер там гуляє лише вітер. Яна розуміла, що колись закінчиться війна, інфраструктура буде відновлена, дороги — відбудовані. Виростуть нові будівлі. Не повернуться лише люди, які загинули на Донбасі.

Яні випала можливість особисто спілкуватися з військовослужбовцями, які по шість—вісім місяців знаходилися на Сході, не залишаючи свої бліндажі й окопи. Жінку вражала висока сила духу цих солдатів. Хлопці кожного дня виконували одні й ті ж завдання. Підйом. Вартування. Бій. Відбій. Часто для спілкування не було жодної живої душі. Навколо — лише пташки і польові щури. Солдати виконували свій військовий обов’язок. Жалітися? Втікати? Це не про них. Люди навчилися виживати у найскладніших умовах. Щодня піднімаючи не лише український прапор над позиціями, а й — бойовий дух. Історій мужності на війні багато. Часто вони обростають легендами, переходячи з вуст у вуста. Але розповідати про них ніколи не набридає.

Яна згадує, як одного разу під час обстрілу всі сховалися в укриття. Навколо страшенно гуркотіло. Залишився тільки один зв’язківець, який продовжував робити свою справу. Всі кричали та махали йому, аби він ховався. Але юнак продовжував вести свою лінію, спокійно відповівши: «Не буде зв’язку — не буде нічого».

Авдіївка. 72-га бригада. Вражають юнаки, які відмовляються їхати працювати в місію за кордон. Бійці воліють бути разом на полі бою, поруч зі своїми побратимами.

Особливою увагою користуються морські піхотинці. Жителі Маріуполя сплять спокійно, навіть коли лунають сильні обстріли. «Чорні берети» не пропустять ворога ні на крок ближче. Бути «чорним беретом» — це бути більше ніж солдатом. Це бути більше ніж просто командиром.

Завершувалися іспити на отримання звання «Чорного берета». Знесилені юнаки після виконаних навантажень завершували свій марафон із важкою дерев’яною колодою на плечах. Разом із ними йшов і їхній командир, бо у «чорних беретів» — один за всіх і всі за одного!

Водіно. Маріуполь. Саме сюди Яна разом із групою приїхала для зйомок нового сюжету. Морські піхотинці. Інтерв’ю. Перед Яною стояли два юнаки — вісімнадцяти і двадцяти років. Що могло юнаків, фактично дітей привести у саме пекло країни, на справжню війну? Туди, звідки ніколи не буває вороття? У відповідь Яна почула слова, після яких на очі навернулися сльози: «Я — справжній чоловік. Я прийняв рішення захищати свою країну від ворога. Хто, якщо не я?»

Світлодарська дуга. Напівзруйнована школа. Кожного дня серед уламків лунає музика. Це військовослужбовець — колишній музикант — проводить уроки музики для горстки школярів.

Кулеметник, який не змикає очей усі двадцять чотири години на добу, бо вогнева підтримка — це його головне завдання.

Поранений, який дивом вижив після того, як у бліндаж потрапив снаряд. Хлопець був упевнений, що його врятувала маленька іконка, яка згоріла вщент, зберігши життя всіх присутніх в окопі.

«Я з військових грошей не беру», — відповіла жінка-швачка, до якої Яна звернулася з проханням підкоротити свій військовий кітель. Справа була у Краматорську. І як Яна не намагалася дати гроші, жінка відмовилася. Вона стояла у вишиванці, лагідно посміхаючись і радіючи. У той момент Яна зрозуміла, що буде боротися за кожне серце. Боротися за всіх і за кожного. За кожного жителя Донбасу, якого потрібно повернути на бік України перш за все інформаційно.

Залишаючи Донбас за спиною, Яна дякувала Богові й кожному солдату, які продовжували боронити мирне небо Української держави. На війні все було інакше. Простіше. Просте військове життя і твердіше твердіших прагнення до перемоги. Яна згадувала, як потрапила у святая святих — цех, де ремонтувалася військова техніка. У тих закритих від чужого ока приміщеннях героїзму не менше, ніж на полі бою. Адже з технікою працювали герої, які щодня у найкоротші терміни лагодили її і відправляли на фронт. Ледве від’їхавши кілька кілометрів, Яна вже планувала свою нову поїздку в зону АТО. Знала, що повернеться за новими сюжетами про військових віртуозів-ремонтників. Це вже вирішено.

«Донбас. Чим більше я тут перебуваю, тим більше він мені подобається. Я ніколи до війни не була на Донбасі. Терикони бачила лише на картинках. Про людей знала тільки зі слів. Індустріальні містечка асоціювалися виключно з Кременчуком. Мені дуже шкода, що саме війна привела мене в цей край. Вдивляєшся в обличчя людей на вулиці й розумієш, що втомилися. Споглядаєш клубки диму чисельних заводів і уявляєш, як колись вони працювали ще з більшою потужністю.

Стоїш на березі Азовського моря і розумієш, що можна тільки тут, скраєчку, бо далі — небезпечно. Край, пошматований снарядами, горем і війною. Аби тільки він швидше очистився і повернувся до нормального життя. Щоб тут у кожному населеному пункті замайоріли українські прапори. А виїзні ефіри «Армії FМ» були присвячені лише перемозі нашої армії та відновленню Донбасу. Захищайте себе, Солдати. Ви — моя Армія», — написала у себе на сторінці в соціальній мережі Яна.

Моя «Армія». Радіо «Армія FМ» — один із най­успішніших і швидко запущених державних проектів. Його проект створено військовими для військовослужбовців і приречено на успіх, а значить — на перемогу. У 2015 році Яна приєдналася до Центральної радіостудії Міністерства оборони, чітко розуміла, що лише власний досвід перебування у гарячих точках зможе дати їй повне розуміння ситуації, яка відбувалася на Донбасі. Повний ребрендинг військового телебачення Міністерства оборони. Створення радіо «Армія FМ». Це лише початок великих справ, які робить маленька і тендітна Яна.

Жоден інформаційний ресурс не може замінити справжнього відчуття та переживання, коли особисто потрапляєш на фронт. За два роки існування «Армії FМ» було створено сотні ефірів. У кожний сюжет робоча група вкладала всю душу. Це важливо.

Яна прикипала до Донбасу всією душею. Вражало все. Військові блокпости, які швидко з’явилися з початком окупації. Зруйновані села, міста. Вщент розбиті дороги. Люди. Солдати. Діти, які вітали кожного українського військового і радісно бігли назустріч. Це зворушувало і серце, і душу.

«Кожен військовий повинен завжди носити у кишені цукерки. Для патріотів. Для зовсім маленьких патріотів», — підкреслює Яна.

Жінку бентежить відчуття, що багато людей у країні вважають, що війна десь далеко. Десь там, на сході, за сотні кілометрів. Але це — не так. Війна — всюди. Війна — це не лише постріли і втрати. Війна — це боротьба в абсолютно всіх сферах. Відстань не вимірює наявність війни. Війна — це коли ветерана війни виганяють з автобуса. Війна — це коли в одній зі столичних шкіл дітей із Донбасу називають «донецькі бомжі». Війна — це цькування волонтерів, які допомагають фронту. Війна — це ігнорування подій, які відбуваються на Сході. І боротьба має тривати на всіх фронтах.

Нова позиція Яни започаткувала постійні поїздки на фронт. Військовий кореспондент має бути на війні. Це його обов’язок. Як керівник, Яна особисто впевнена, що кожен, хто носить формений одяг і має статус військовослужбовця, має побувати на фронті. Збіг чи ні, але поряд з Яною ніколи не було людей, які б відмовлялися їхати на війну. Навпаки, Яні доводиться притримувати юних дівчат — військових кореспондентів, перш ніж дозволити їхати у палаючий кратер війни. Неможливо робити контент для військових і про військових, якщо немає реального розуміння, що відбувається на бойових позиціях. Теорія і практика війни — це різні речі.

Свій перший обстріл Яна пережила у Водяному. Довелося кинути всі справи і швидко бігти в укриття. Навколо рвалися снаряди, земля розліталася у різні боки, а разом із нею — вщент розбиті дерева й будівлі. Сидячи в укріпленні, Яна згадувала свою бабусю та її розповіді про війну. Тоді, ще юною дівчиною, бабуся відчула на собі всі страхіття війни і потрапила на примусові роботи у фашистську Німеччину. Бабусині спогади були страшними, але вона ховала їх усередині, промовляючи: «Хоча б ніколи не було війни». Тоді маленькій дівчинці Яні було важко зрозуміти, що переживала бабуся. Почути — це одне. Пережити на власному досвіді — це зовсім інше. На Донбасі, сидячи в укритті, Яна змогла повністю зрозуміти бабусю.

Але найжахливішими були невідомість і неможливість контролювати ситуацію. Ніхто не знав, куди прилетить снаряд і чиє життя забере цього разу жахливий смерч. Страшно було, коли працювали снайпери. Страшно від того, що невідомо, скільки кроків залишалося зробити перед пораненням чи смертю.

Довгий час перебуваючи на позиціях, люди втрачають відчуття страху. І це дуже небезпечно. Страх породжує інстинкт самозбереження. І, навпаки, звикнувши до страху, людина почувається вільно. Почуття притупляються, а це може коштувати життя. Усього двадцять секунд потрібно, щоб одягнути каску і бронежилет. Вони можуть врятувати від смерті. Завжди носити захисне обладнання. Швидко реагувати на попередження. Вчасно сховатися в укріпленні. Дотримуватися засобів безпеки на війні — обов’язкова умова і вимога.

Ефір «Армії FМ» працює двадцять чотири години на добу. Основна задача радіо — піднімати бойовий дух військовослужбовців, підтримувати їх. Саме існування радіо «Армія FМ» говорить про те, що Україна пам’ятає своїх синів. Яна радіє, бо тепер військове радіо слухають не лише військовослужбовці, а й мирні жителі. В ефірі лунають музика, привітання, чути спілкування з бійцями. Кожного разу запрошуються цікаві особистості. Радіо розвивається, змінюється, удосконалюється. Відпрацьовуються технічні моменти, удосконалюється наповнення програми, змінюються учасники. Кожен ефір — це як народження немовляти, до якого готуються всією групою. Яна не спиняється, хоч і стомлюється. Але кожен новий день — це нова аудиторія, нові слухачі, нова хвиля, новий передавач, а значить — ще одна маленька перемога.

Одного разу на радіо завітала тендітна дівчина. Вона якраз підписувала військовий контракт і мала трохи вільного часу. Симпатична маленька Оля впевнено вела військові новини, у перервах вивчаючи військову енциклопедію з озброєння. Жінка-військовослужбовець, артилерист. У будь-якій ситуації готова прийняти на себе командування батальйоном і артилерією. Повноцінна військова одиниця маленького зросту, яка здатна дати фору будь-якому чоловікові.

В ефірі звучать голоси колишніх бійців, ветеранів війни. Всі вони говорять мовою, зрозумілою для військових. Радіо «Армія FМ» доносить не лише привіти і музичні хіти. На її хвилях лунає надія. Війна обов’язково завершиться, і життя буде продовжуватися. На бійців чекає мирне буття, адаптація до нових умов. Колишні бійці, а тепер уже ветерани розповідають про можливості для створення власної справи, діляться своїми помилками і досягненнями. Життя триває і за лінією фронту. Навіть, якщо не пощастить повернутися на колишню роботу, на солдата все одно чекають нові можливості та успіхи. Радіо «Армія FМ» — це робочий майданчик, який допомагає об’єднуватися і гуртуватися всім військовослужбовцям. Бо інколи колишньому воїну нікуди йти. Саме тоді стає в нагоді радіо «Армія FМ».

Війна змінює цінності людей. Одного разу відчувши контраст воєнного і мирного життя, вже ніколи не будеш колишнім. А ще — ніколи не позбудешся невичерпної поваги, яка виникає до українських солдатів. Обов’язковою умовою війни має бути і незламна пошана до військовослужбовців. Солдатів не потрібно занадто героїзувати. Йти воювати за рідних державу і народ — обов’язок кожного чоловіка. Але кожен загиблий — це не знеособлений військовий, а окрема людина, особистість, яка ціною власного життя здобувала мир у нашій країні.

Більша частина України продовжує жити у мирі, і так має бути. Неможливо носити траур усім і кожному кілька років поспіль. Але кожен із нас повинен знати і пам’ятати, що триває війна. У кожному українському населеному пункті мають бути створені сучасні військові музеї, які повинен відвідати кожен громадянин. Читати розповіді, дивитися фільми, торкатися техніки, яка відпрацювала на фронті, перечитувати прізвища і вдивлятися в очі загиблих на алеї пам’яті. Так має бути.

Дорогого коштує, коли пише військовий, який дуже влучно стріляє у бою, вправно «кошмарить сепарів», а у перервах готує, як шеф-повар одного з найкращих ресторанів:

«Коли ви до нас знову приїдете?»

«Вже скоро, за кілька днів».

«Чекаємо. Буде смачний борщ!»

Або таке ніжне: «Спасибі Вам! Мама побачила мене по телевізору. Стільки шуму було у слухавці. Сину, ти мій розумнику. Я аж зашарівся».

І знову в ефірі радіо «Армія FМ»: «Особливий великий привіт усім тим, хто знаходиться на тимчасово окупованих територіях! Друзі, тримайтеся! Ми обов’язково прийдемо до вас. Ще трошки потерпіть».

Голос радіо «Армія FМ» не стихає, а звучить усе гучніше на всіх просторах незалежної Української держави.