Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

25 січня 2015 року

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

МИКОЛА ЖУК (10.09.1977 — 25.01.2015). 128 ОГПБр

Після цього дзвінка Олена намагалася просто не думати про погане. «У нього досвід, він кадровий військовий, він спеціаліст», — як мантру повторювала подумки жінка. Та й вони перед його відправкою домовилися: коли їй зле або погане передчуття чи ще якісь недобрі знаки, то вона може його набрати — просто почути голос. І він обіцяв: якщо зможе говорити — то відповідає і говорить, а якщо ні, то просто казав, що в нього все гаразд і передзвонить пізніше. Так Олена могла заспокоїтися, що з чоловіком усе в нормі. А 24 січня вона почула в слухавку постріли. Він взяв слухавку й говорив. Того дня Олена вперше почула телефоном війну — обстріл набирав обертів, і Коля просив передзвонити.

— Все, все, Лена, не могу говорить! — поспіхом прощався капітан. — Это не выстрелы, это машину заводят.

Микола сказав тоді перше, що прийшло в голову: звісно, Олена не повірила, бо це був зовсім не звук двигуна, це було цокання по металу — грубе, настирливе й монотонне, яке проймало Олену за тисячу кілометрів.

Вона почула короткі гудки й кілька хвилин просто просиділа мовчки...

Коля озвався лише наступного дня вранці. Обстріл закінчився, і вони мали трохи часу, аби поговорити. Микола не хотів розповідати про вчорашнє, а Олена цього разу й не розпитувала. Тільки вкотре просила скоріше у відпустку вирватися, бо за п’ять місяців, які Микола був у зоні бойових дій, він так і не зміг приїхати додому.

— Коля, ну хоть на несколько дней, хоть на праздники приедь к нам с Настей...

Олені було прикро й навіть образливо, що інші хлопці приїздили додому, а Микола був постійно серед боїв.

— В моей батарее все — мобилизованные, нет контрактников. Я не могу приехать и оставить их одних, еще и на праздники.

— Другие же приезжают... — втрачала надію Олена.

— Лена, я не прощу себе, если из-за моего отпуска с ними что-нибудь произойдет, понимаешь? Когда они все побывают в отпуске, приеду и я, последним.

Уже за годину після розмови, коли лихе передчуття налягло на Олену, — Микола не відповідав.

— Того дня я зрозуміла, що щось трапилося, — пригадує Олена ту страшну неділю 25 січня. — Десь після обіду мені стали в голову лізти якісь такі страшні нав’язливі думки, мовляв, до тебе зараз прийдуть і скажуть, що Колі більше немає. А далі я ніби мимоволі прокручувала одну й ту ж пластинку-інструкцію, що я маю робити далі: де Колю поховати, кому повідомити... і все так чітко йшло. Я не могла собі пояснити, звідки й чому напливали такі думки. Але о десятій вечора до мене й справді прийшли й дослівно так і сказали: «Коли больше нет».

Новогригорівка. Штурм. Авто 128-ої бригади підривається на фугасі: із капітаном Миколою Жуком гинуть ще два вояки — старший солдат Руслан Ткаченко та солдат Володимир Голота. За тиждень Микола мав таки приїхати у відпустку...

АДАЛЬБЕРТ КОВАЧ (23.05.1978 — 25.01.2015). 128 ОГПБр

Під час боїв під Дебальцевим 17-та бригада танкістів створила стратегічний опорний пункт на висоті 307,5 поблизу Санжарівки — іменем командира висоті й дали однойменний позивний: «Валера ». Згодом до криворізьких танкістів доєдналися і вояки закарпатської 128-ї гірсько-піхотної бригади, а там і розвідники з 54-го батальйону.

Це була панівна висота, з якої ідеально проглядався Дебальцівський плацдарм, на захід, аж до Логвинового. Тому українські вояки стійко боронили висоту з допомогою танка-героя з позивним «Бугай». Боронили всю осінь, як самі кажуть, «терпИмо», з мінометними, а подекуди «градовими» атаками сепаратистів. «ТерпИмо», бо влучити сепаратисти не могли. А потім настала тиша — 10 грудня обстріли припинилися і хлопці навіть трохи отямилися, на цілий місяць, а то й довше, бо на саме Водохреща чітко по ВОПу гахнули з артилерії. І з того часу бойовики цілилися уже не навмання. А 23 січня в густому тумані ворог зробив першу спробу штурму «Валери»: у хід пішли танки. Атаку відбили, як відбили й штурм наступного дня.

Але терористи на цьому не зупинилися і кинули на штурм висоти п’ять танків і БМП. Був страшний і не- рівний бій, який наші хлопці витримали, але з втратами: стрільця Адальберта Ковача убив осколок снаряду, АГС-ника Федора Лопацького вразив кулемет, під важкою гусеницею ворожого танку загинули Сергій Свищ, снайпер Олександр Венгер та зенітник Володимир Питак. Того дня зниклими безвісти вважалися навідник БМП Андрій Капчур та стрілець Олександр Леврінці лише згодом тіла хлопців ідентифікували за експертизою ДНК. Бойовики зазнали ще більших втрат — і техніки, й особового складу.

Обстріли висоти тривали. А всередині лютого ворожі сили нишком просочилися до «пустої» висоти 307,9 і зайняли її; після цього не було сенсу утримувати висоту 307,5. Наші відступили з ВОПу 18-го лютого, уже коли долинали чутки про оголошення так званого нового «перемир’я».

ФЕДІР ЛОПАЦЬКИЙ (17.09.1978 — 25.01.2015). 128 ОГПБр

— Упав аеропорт, Федя... — з жалем говорила Лариса телефоном своєму чоловікові, але тішилася вже з того, що він живий. — Ти не там?

— Ні, дорога, трохи не там, — ніби щось приховував Федір.

— Десь дале...? — хотіла спитати Лариса, але її перебила голосна розмова чоловікових побратимів, яку було виразно чути в слухавку.

— Ото як будуть брати те Дебальцеве, то, блін, точно будуть йти через нас, — гучно сварився хтось із хлопців, продовжуючи чистити автомата.

— Санька! Шо ти таке говориш? Яке Дебальцеве? — Федір прикрив рукою слухавку й нагримав на побратимів. — Я з жінкою розмовляю.

— Чорт... вибач, брат.

— Ти уже під Дебальцевим, Федя... — уже не питала, а просто сумно визнавала Лариса.

— Дорога... все добре, правда: наразі тихо, а дітям не кажи нічого.

— Там ж кільце, Федя... — заплакала жінка.

— Нема ніякого кільця, менше новини слухай.

Федір Лопацький таким був по життю — добродушним простим чолов’ягою, який просто дуже сильно любив свою сім’ю і любив землю, на якій все життя пропрацював: вони з Ларисою мали великі город і господарку недалеко від Тернополя, які й годували їх двох і доню з сином (Віталіка з Вікторією). І не було ні весни, ні літа, аби Федір чогось не посадив, чогось не змайстрував. Він завжди всім наполегливо повторював, що в нашій країні — у селі чи у місті — можна жити, а якщо багато працювати — то жити добре…

— Його побратими не розповідали мені нічого: вони тиждень мені не казали, що він загинув. Можете уявити? Тиждень... — Лариса заплакала й дістала зі своєю сумочки невеличкий мішечок, з якого виглядав український прапор. — А мій двоюрідний брат, який мешкає на Закарпатті, знайшов списки в інтернеті вивезених з Дебальцева... Через тиждень якраз була двадцяті роковини по його матері, і лиш тоді ми дізналися, що чоловік вбитий. І я стала дзвонити хлопцям: як же так, чому вони не сказали, щоб ми його забрали? А хлопці кажуть: не могли ми тобі того сказати. Після похорону в інтернеті з’явилися всі подробиці бою, як і що відбувалося на тій висоті. Як тоді 23 січня, коли мені снився той дивний сон, вони відбивали атаку й забрали російський танк трофеєм. А 25-го о п’ятій ранку почався масовий наступ на 307,5, і наші чомусь саме тоді відвели всі танки. Хлопці хотіли підірвати якийсь місток чи що, це як вже потім мені розповіли, але дозволу не отримали. Їх оточили... ближній бій. У рукопашну, можна сказати.

АНДРІЙ КАПЧУР (22.05.1980 — 25.01.2015). 128 ОГПБр

Андрій вважався зниклим безвісти, але побратими запевняли, що серед тих, що під час бою втікали лісосмугами й полями, Андрія і його товариша Олександра Леврінца не було.

А після синового зникнення приснився Марії Павлівні сон. Як вона поралася на літній кухні, а на подвір’я зненацька заїхав червоний бус. Пані Марія схопилася, швидко повитирала руки й вибігла на подвір’я.

А з буса виходить її Андрій із маленьким пакетиком, у якому майже нічого немає. А за ним виходить жінка, яку пані Марія бачить тільки зі спини. І тягне та жінка безмірного рюкзака, ледь втримує його на своїх плечах.

— Андрію, як то так ти дав жінці такий величезний рюкзак, а сам собі такий малий пакетик тіко лишив. Як то так? Хіба можна? — нагримала Марія Павлівна на свого сина.

— Та жінка сильна... — кивнув матері Андрій. — Вона всьо-всьо перенесе.

А згодом знайшли тіла Андрія Капчура та Олександра Леврінца. За свідченнями й спогадами побратимів, під час бою на висоті «Валєра» 25 січня, хлопці, ймовірно, провалились в окоп — закопану машину з бк, — а тоді на окоп рушив ворожий танк. Побратими відкрили вогонь по танку, і машина з бк підірвалася.

Так на кілька наступних місяців Андрій із Сашком і лишилися під обвугленою чорною і смердючою технікою, яка дотлівала, допоки не вигоріла вся, захопивши шматки ще живої від снарядів землі — напівзамерзлої і твердої. Хлопців шукали майже півроку й змогли ідентифікувати лише після ДНК-експертизи.

— Я добре пам’ятаю той страшний день, як його опізнали. У нас тут чоловік один у селі загинув — батько синового колєги, який помер іще раніше. От питаю свого Степана, чи піде він на похорон до вуйка Міська? А він так голову опустив і сумно каже: «Та піду...». Прийшла я на похорон, а люди всі на мене так дивляться й щось там шепочуть. Я собі думаю, чого вони так шепочуть між собою, а ніхто не підійде до мене. Так ніхто зі мною і не заговорив тоді. На цвинтар я вже не пішла, прийшла додому, бо дуже мене почала боліти голова й сильно тиск піднявся. А син поїхав тоді до священника, як виявилося, питати, як би то мені сказати. А потім вони всі прийшли до нас до хати: першою зайшла донька Надя — мені зразу в рот таблєтки. І тоді вони вже мені сказали, що знайшли Андрія неживого. А я все мала надію, що він у полоні, що прийде, що живий... але так і не дочекалася. І певно, той сон у мене був віщий: бо то я — та жінка, яка має бути сильна й всьо-всьо пережити, всю ту біду, а мій Андрій взяв малесеньку торбинку та й пішов собі... спочивати.

• Зведення новин

Внаслідок атаки бойовиків на Маріуполь 30 осіб загинули, двоє з них діти, поранено 93 людини.

Про це повідомив секретар Маріупольської міськради Андрій Федай.

• Протягом минулої доби бойовики 103 рази атакували сили АТО в районах Нікішино, Рідкодуб, в напрямку Попасна, 29-го блокпосту, Опитне, Водяне та Мар’їнка.

Про це заявив глава МІноборони Степан Полторак.

• У Дебальцевому через постійні обстріли з боку бойовиків за останні дні є загиблі і поранені серед місцевих жителів, сили АТО зміцнюють позиції і тримають оборону.

Як повідомив спікер АТО Андрій Лисенко, там зруйновано і пошкоджено близько 60 житлових будинків та об’єктів інфраструктури.

Разом з тим, коментуючи повідомлення російських ЗМІ про те, що бойовики «намагаються взяти в оточення сили АТО навколо Дебальцевого і відрізати їм зв’язок з рештою території», Лисенко заявив: «Наші сили під Дебальцевим зараз зміцнюють позиції і тримають оборону, підтягують підкріплення».

• Керівництво російсько-терористичними військами, які ведуть наступальні дії проти українських підрозділів в районі н.п. Попасна, здійснює особисто начальник штабу 58 армії Південного військового округу РФ генерал-майор Сергій Юрійович Кузовльов.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

• Постійна рада ОБСЄ проведе спеціальне засідання по Україні.

Воно відбудетья 26 січня о 16:00 у Відні «через різке погіршення ситуації у Східній Україні, обстріл Маріуполя та зростання числа жертв серед цивільного населення».

Про це йдеться у повідомленні організації.