Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

21 листопада 2014 року

• Ігор Стрельцов «Щоденник Андерсена»

[Донбас] 21 листопада 2014 року

Коли було відносне затишшя, до хлопців на «передок» приїздили «туристи». Звісно, не гамірні групи іноземців задля фотографій мальовничих пейзажів чи подихати «чудовим» місцевим повітрям. Тилові чини відвідували «нуль» на пару годин, щоб мати посвідчення «учасника бойових дій» для отримання в подальшому безкоштовної земельної ділянки у рідних краях під будівництво хатинки й інших ласих пільг. Та і який же ти офіцер, коли на війні не побував? При повній амуніції, у супроводі охорони, попивши чайку в одному з будиночків, подивившись у бі­нокль з вогневої точки у бік супротивника, іноді кинувши на прощання: «тримайтесь тут!», вони за найменшої стрілянини поспіхом вантажилися у новенький «Кугуар» і розчинялися у вранішньому тумані. Більше їх ніхто не бачив. Потім приїздили нові, потім іще. Була навіть якась поважна дамочка-брюнетка, казали: начальниця відділу кадрів якоїсь міліцейської управи. Мовляв, приїхала по-материнськи пересвідчитись: як тут хлопцям живеться? Чи гарно годують, чи усе гаразд? На усі її штамповані питання бійці лише криво посміхалися. Постріляла чорними намистинами з підкрученими віями і подалася геть. Проводжаючи її поглядом, Шторм сказав Андрію Тору замріяно:

— Я б цій мамулі зробив би таку профілактику заднього мосту... і куди вона так поспішила?

Але одного разу прибув молодий майор зі штабу і заявив, що на відміну від усяких там «гастролерів» хоче стати справжнім бойовим офіцером. Він має гарненьку піксельку НАТО, блискучі бундеси, на стегні носить якийсь суперовий пістолет іноземного зразка. На питання: де такого взяв — утаємничено мовчить. Своїм новим підлеглим зброю свою майор не показує, тримає на дистанції усіх, але дав зрозуміти, що вона в нього неабияка. Почав діяльність із наведення дисципліни. Вишикував роту, оглянув:

— Чом не голені, замурзані — без матусь та дружин взагалі здичавіли? Десять хвилин даю привести себе до ладу!

Хлопці неохоче розходяться будиночками. Зібралися знову на шикування хвилин через двадцять. Знову крик майора:

— Ходите як сонні мухи, от так і воюємо! Ну бігом!

Удруге обходячи стрій, новий командир зупиняється навпроти Боса:

— А це що таке — рукав подраний? Вам швачку викликати чи голку дати?

— Та це я на удачу залишив, щоб наступного разу не підвела, — флегматично басить здоровань.

— Яку іще удачу? — підвищує нотки майор.

— Йому куля рукав прошила і жодної подряпини. Це коли сепари нам з тилу зайшли. Таке зашивати у нас вважається поганою прикметою, — безтурботно пояснює позицію товариша Юнга.

— Вам терористи у тил зайшли?... — очі в майора одразу стають квадратними.

— Так точно, — втручається у розмову новоприбулого командира з його підлеглими Тор. — Між нашими опорними пунктами десь із кілометр по обидва боки, от вони і пройшли ярком нам за спину. Ми про це одразу до штабу доповідали, просили поставити між нами додаткові пости. Та поки що ніякої реакції.

Це справляє враження на майора. Він над чимось замислюється, наказує усім розійтися. Потім іде шанцями на «передок», вивчає місцевість. Сильних обстрілів не спостерігається. Ворог працює короткими чергами з крупнокаліберного кулемета по «Зорро». Наступний ранок теж не відзначається чимось серйозним. Енергійний майор цього разу починає вимагати від бійців дотримання порядку доповіді. Як за статутом, при зверненні до старшого офіцера усі мають за три кроки «різати» парадним і козиряти, мов у кіно.

Коли прилетів перший снаряд, майор якраз стояв посеред однієї з вулиць, широко розставивши ноги, руки в боки, говорив із кимось мобілкою по блютузу. Вибух пролунав десь недалеко, осколки вмить продірявили блоки залізобетонного паркану двору, навпроти якого артистично стовбичив штабіст.

З сусіднього будинку вискочив Бос із Юнгою, тримаючи оберемки зелених тубусів ручних гранатометів. Вони летять в укриття. Гранатомети з собою, щоб після обстрілу одразу бігти на передок, бо за артпідготовкою усі тепер чекають на наступ піхоти і танків. Пробігаючи повз бетонний паркан, Бос ледь не перечепився через якийсь клунок на землі:

— Ч-чорт, що це таке, звідки воно узялося? — кричить він товаришу, пригинаючись до предмета. — Вбило когось?

— Це ж наш новий командир! Живий, порядок! — побачивши нову піксельку, відповідає Юнга.

— О, тепер він мені подобається, — заявляє здоровань, випустивши з рук пластикові труби «мух», хапає майора за шкірки і швидко тягне до найближчих воріт. Заскочивши до укриття в землі, Бос, мов кошеня, жбурляє зіщуленого майора у дальній куток. Знадвору вже на повну вибухає різними тональностями — «Рапіри», міномети.

Майор тепер лежить, скрутившись равликом, тільки труситься усім тілом. Обстріл закінчився, з гранатометами у руках та автоматами за спиною хлопці вискакують з підвалу, лишаючи майора «відпочивати» в безпеці.

Коли втомлене від недосипання сонце знову мляво піднялося на небі, щоб подивитися на бешкети цих маленьких істот, що невтомно нищать одне одного, рота знову вишикувалася перед будиночком Привида. В усіх зморений вигляд, неголені, з червоними очима від напруженого нічного пильнування тіней ночі. А перед ними стоїть зовсім інший майор: тихий, скромний, опустивши очі він зніяковіло тупцяється на місці. Біля ніг лежить новенький тактичний рюкзак, пістолета на нозі не видно, скоріш за все він сховав його в наплічник. Усі мовчать. Хлопці вже бачили цю картину багато разів. Майор — уперше. Почувся звук наближення якогось транспорту, і скоро на вулицю викотив зелений уазик. Машина зупинилася неподалік. Раптом майор підняв з землі рюкзак з речами і підійшов до Боса:

— Дякую, що врятували життя.

• Ірина Вовк. «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ВОЛОДИМИР БАЙДЮК («МОРПЄХ») (25.11.1989 — 21.11.2014). ДУК «Правий сектор», 74 ОРБ

У першу річницю початку Революції Гідності був спільний вихід 74-го розвідбату та ДУКу під Донецьк. Дорогою хлопці виявили міну, яку позначили, а обійшовши її, продовжили виконувати завдання. Коли ж поверталися, прямісінько біля краю мінного поля по хлопцях почав працювати снайпер бойовиків. «Морпєх» метнувся до лісосмуги, не підозрюючи, що там — ще одна міна, протипіхотна, ОЗМ, підсилена додатковим зарядом. Осколок від неї вцілив «Морпєху» під каску, і шансів вижити у вояка не було. Поруч поранило ДУКівця «Сєву», він загинув не одразу, а від втрати крові. Усі інші, хто опинився в радіусі до 150 метрів, отримали поранення (окрім «Шведа»). Про це розповідає Оленка Білозерська, яка дізналася про смерть «Морпєха» й «Сєви» однією з перших.

«Морпєх» — Володя Байдюк — спершу також був добровольцем ДУКу, як і «Сєва», але згодом перебрався до лав 74-го розвідбату. Якось він попросив Оленку сфотографувати його для мами, щоб «як раптом уб’ють, а вона й не побачить, як я воював». І Оленка сфотографувала. Це фото часто з’являлося в мережі: світлоокий миловидний юнак у камуфляжній бандані, британському «вудланді» з нашивкою українського прапора, у чорних тактичних рукавицях, в руках — автомат і запалена цигарка.

Володя був звичайним хлопцем із села на Івано-Франківщині, хоч і мав такий промовистий позивний.

ВСЕВОЛОД ВОЛОВИК («СЄВА») (20.11.1967 — 21.11.2014). ДУК «Правий сектор»

За кілька хвилин після смерті відчайдухи-добровольця «Морпєха», стікає кров’ю від поранення тією ж міною і «Сєва» — професійний розвідник із гігантським досвідом, капітан у відставці, співробітник ГУР — Всеволод Воловик. Він вмів, як ніхто інший, «ходити в розвідку», бо не раз цей спортивний і здоровий чолов’яга без поганих звичок ходив на окуповану територію як здеморалізований безхатько-алкоголік і приносив звідтіля просто безцінну інформацію. Нікому не вдалося за весь цей час викрити «Сєву», та навіть коли він потрапив до полону «казаків-ЛНРівців», то й там притримувався своєї «легенди».

До «Правого сектору» Всеволод Воловик вступив ще під час Революції Гідності, з цими хлопцями революцію пройшов і одним із перших став добровольцем на війні.

«Сєва» був прикладом багатьом ДУКівцям та й військовим ЗСУ також. Недаремно після загибелі його іменем названо один із підрозділів ДУК «Правий сектор» — Окрема Тактична Група імені капітана Воловика.

• Зведення новин

За останню добу на Донбасі бойовики 39 разів обстріляли сили АТО, у боях загинув 1 військовий, ще 18 військовослужбовців і щонайменше 4 мирних жителів поранено.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

• Російська Федерація поновила обстріли української території.

Про це розповів речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко.

«Минулої доби вперше з моменту укладення «мінських домовленостей» зафіксовано поновлення обстрілів української території з боку Російської Федерації. Ведення артилерійського вогню з території РФ помітили на напрямку населений пункт Маноцький (РФ) — Камишне (Україна) в районі одного з прикордонних постів Луганського загону», — сказав Лисенко.