Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

31 січня 2015 року

• Геннадій Харченко «Щоденник артилериста»

На Горлівському напрямку

Коли запеклість і напруженість боїв за ДАП почали спадати, до зони відповідальності нашої батареї додався ще й Горлівський напрямок. На полі перед посадкою, де стояли гармати, орієнтовані на ДАП, установили ще три гармати на Горлівку.

Було таке враження, що де-факто сепари визнали неспроможність своїх атак із боку Донецька, з лишком відігралися на Дебальцевському напрямку, і тепер обидві сторони взяли під особливий контроль Горлівку.

Однак ще за старою звичкою після таких боїв за ДАП усі обслуги були зосереджені на «донецьких» гарматах.

Спочатку чергували на «горлівських» гарматах по черзі. У кожної обслуги були цілі, боєзапас і гармата, орієнтована на ДАП. За командою піднята обслуга мала стрімголов бігти на «горлівські» гармати і працювати з них. Потім це зробили обов’язком першої обслуги, потім третьої.

Потім уже нашу другу гармату закріпили за Горлівкою на постійній основі. Спочатку ми бігали від свого обжитого місця по команді «До бою!». Це було дуже далеко і незручно, особливо вночі. І ми вирішили перебратися ближче до «горлівської» гармати.

Визначилися з місцем. Галявинка була просто чарівною. Міні-Нарнія, така собі. Недарма туди до нас прилітали навіть синички. Криївка (ми її там пізніше облаштували), синички, сало — рівень бандеризації посадки зашкалював. Я пішов домовлятися з комбатом, щоб нам дозволили перебратися ближче до нашого нового напрямку.

Річ у тому, що наша нова посадка потрапляла під перехресний вогонь з боку ДАПу, Пісок і Горлівки одночасно. Плюс наша обслуга опинялася розташованою відокремлено від усієї батареї. Але комбат пішов нам назустріч. На перших порах, поки не було на новому місці окопу, ми дійсно, як укриття, вибрали місце під залізничним насипом.

Однак під час чергового обстрілу ворожі «подарунки» прилетіли саме під насип. Крім ствольної артилерії і «гра­дів», ми там кілька разів опинялися під обстрілом перевізних мінометів. І саме їхні міни прилетіли під насип. Кілька разів снаряди «градів» прилітали під обидві посадки, поле перед залізницею і саме полотно дороги постійно обстрілювали ствольними гарматами. Поле перед нашою «залізницею» було все переоране вибухами.

Друга зміна наших «щитів» (чернігівські) ставилася до своїх обов’язків украй жахливо. Коли ми вранці пішли ди­ви­тися, звідки могли прилетіти міни, ми виявили, що «щити» на посту настільки п’яні, що навіть не помітили нічного обстрілу. На всі питання вони відповідали односкладово: «АГС». Що вони мали на увазі, і що хотіли цим сказати, було великою загадкою для них самих.

Ми знайшли сліди під’їзду перевізних мінометів і слід від плит. Однак якимось дивним чином міномети з’являлися й обстрілювали позиції нашої батареї ще кілька разів. Наші хлопці з 5-ї обслуги ходили з кулеметом, намагалися їх вирахувати.

Ми ретельно переглянули нашу нову посадку. Снаряди і міни влучали перед залізницею, за насипом і на полі. У самій посадці розривів ми не виявили. Тому вирішили залишатися в ній і далі, тільки сильніше доопрацювати наше укриття.

Крім цього, ми загнали нашого «Мустанга» (КамАЗівський тягач) теж у посадку, щоб його було не так видно. А латунні заряди накрили маскувальними сітками.

По Горлівському напрямку ми працювали спочатку доволі щільно. Але, мабуть, бойовики перекинули всі сили під Дебальцеве. Оскільки артбатареї, що залишилися, вони завели в житлові квартали самої Горлівки та її передмість. Коли вони вели вогонь звідти, ми у відповідь не стріляли.

Працювали у другій половині лютого по цьому напрямку тричі. Один раз ми почали стрільбу, але отримали наказ піти в укриття. За даними розвідки, накрили склад, і бойовики засікли нашу позицію і готувалися відкрити у відповідь вогонь. Старший офіцер батареї дав команду піти з вогневої. Хвилин через двадцять нас знову покликали до гармат.

Другий раз ситуація була схожою, проте ми відновили стрільбу після вогню у відповідь.

Я уявляю, наскільки всім хлопцям було страшно, але навіть знаку ніхто не подав. Організовано відійшли, сховалися і так само організовано повернулися і відпрацювали.

Був ще один випадок відкриття вогню. Його не можна вважати боєм. Але він для мене дуже пам’ятний. Коли ми чекали припинення вогню за Мінськом-2, ми були готові на будь-які дії з боку терористів. Тому стояли наведені та заряджені. Надійшов наказ від старшого офіцера батареї зробити постріл у бік бойовиків, щоб розрядити зброю. Я в цей час перебував у протилежній посадці, працював з іншою обслугою. Своїм передав, що постріл зроблю сам. Навіщо ж для цього підриватися і бігти через півполя всій обслузі.

Але яким було моє приємне здивування, коли я опинився біля гармат. Весь розрахунок, навіть включно з водієм, були там. Сказати, що це було здорово, — нічого не сказати! Від напівжартівливого «та хіба ж ми тебе одного залишимо» до цілком відповідального: «а раптом треба буде по-справжньому працювати» були їхні слова.

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

[Дебальцеве]

ВЯЧЕСЛАВ ЄФІМЕНКО (21.08.1977 — 31.01.2015). 25-ий батальйон «Київська Русь»

Батальйон «Київська Русь» тримав оборону навколо Дебальцевого з осені 2014-го. До середини грудня підрозділ відвели в «Десну», але хмари над плацдармом почали нав’язливо нависати артобстрілами, тому наприкінці січня добровольців «Київської Русі» знову покликали на поміч: хлопці вже знали ситуацію в секторі, розуміли геолокацію і для більшості це вже була друга ротація: бійці, скажемо, були вже «обстріляні». Батальйон підняли по тривозі й залізницею відправили на Харків, а звідти — на Дебальцеве, на поміч закарпатським гірським піхотинцям: одних — на Нікішино, інших — на Комуну, а протитанкові загони — на чи не найнебезпечніший відрізок в напрямку Вуглегірська. Уже 28 січня всі хлопці з «Київської Русі» були на позиціях, і тієї ж ночі бойовики почали масово обстрілювати їх зі ствольної і реактивної артилерії. Вояки згадують — «накривали» цілодобово, з проміжком у півгодини. Найбільше дісталося позиціям у районі Нікішиного. Ворог пішов у наступ, але хлопці відбили атаку. Та опорний пункт був напівзруйнований, і добровольці прийняли рішення прориватися на Рідкодуб — на ОП «Станіслав», до вояків 128-ої. З таким підкріпленням відчайдухи 128-ої і «Київської Русі» на-важилися витиснути ворожі сили з Рідкодуба. Йшли бої, та противник переважав артилерією. Під час танкового бою з супроводом мінометних атак загинув вояк «Київської Русі» Вячеслав Єфіменко: із 20 січня чоловік перестав виходити на зв’язок із дружиною Юлею. Хлопці опинилися в оточенні під постійним вогнем артилерії: боєприпаси закінчувалися, до того ж автомати в ЗСУвців і добровольців були різнокаліберні, що тільки погіршувало ситуацію. 8 лютого, розуміючи, що відстрілюватися по суті вже нічим, хлопці вийшли в нічний туман.

— Нас підняли по тривозі, — подзвонив Вячеслав дружині в 20-х числах січня, коли всі тільки говорили про Донецький аеропорт. — Йдемо на підмогу до хлопців в ДАП, напевне.

— В аеропорт? Слава! — розгнівалася Юля. — Ти рванув на фронт, коли малій було чотири рочки, вижив і тепер ти в ДАП? А нас тут на кого лишиш? Ні, я не пущу тебе! Ти чуєш мене?

— Що значить «не пущу»? Я — дорослий чоловік, я у війську, а ти мені — «не пущу»…

Юля кинула слухавку — вона була в розпачі. Весь після тієї телефонної розмови жінку не полишав неспокій. «Аеропорт, аеропорт»… — крутилося у думках, і вона мимоволі заглядала в смартфон, аби перечитати останні новини з ДАПу: жахалася і зновувимикала телефон. А ввечері Слава передзвонив ще раз.

— Не переживай, на аеропорт не йдем. Будемо зачищати маленькі містечка в іншому напрямку.

— Фух... Слава Богу, бо я вже не мала спокою, Слава! — з полегшенням мовила Юля. — Доню! Татко дзвонить і каже, що дуже тебе любить.

— Завтра виїзд, — сухо додав Слава. — Все маю, нічого не треба.

Де б він не був і яким би не був там зв’язок, Слава дзвонив дружині щодня о восьмій вечора, коли в неї завершувався робочий день і вона вже була з донею вдома: за кращих обставин — вони могли трохи поворку вати, а як на фронті було геть хижо — тільки встигав сказати, що живий, і швидко уявно цілував Єву...

А 31-го січня Слава порушив свою традицію вечірніх дзвінків: він набрав дружину о полудні. Вони розмовляли, а Юля чула між тим ті ж самі бахкання, що й напередодні ввечері, але вже не розпитувала чоловіка: вона знала, де він, і щодня перечитувала новини про Нікішино та Рідкодуб.

— У нас ніколи зі Славіком не переривався зв’язок, — пригадує кінець січня 2015-го Юля. — Востаннє ми порозмовляли у день його загибелі, десь об 11 годині.

А ввечері Юля бігла додому, щоб встигнути на вечірній дзвінок чоловіка. Та коли підійшла ближче до будинку, то побачила тьму знайомих облич і завжди цікавих до новин сусідів. Того вечора Слава не подзвонив — він загинув.

АРКАДІЙ ГОЛУБ («БРОНЯ») (26.11.1979 — 31.01.2015). 25-ий батальйон «Київська Русь»

«Броня». Він не даремно мав такий позивний — чоловік був сталевого характеру й відчайдухом, який сам викликався на найтяжчі штурми батальйону. На «Броню» могли покластися всі побратими: він подасть забраклий комусь магазин і прикриє, якби раптом була потреба. 31 січня «Броня» йшов у той найшаленіший бій, бо ж знав, що сили були нерівні: штурм з уже згаданого ОП «Станіслав». Наші вояки хотіли повністю посунути ворога за межі «дебальцівського» Рідкодуба. У тім бою загинули двоє: Аркадій Голуб — «Броня» та Сергій Москаленко — «Рижий». Вони полягли, вивозячи з поля бою поранених побратимів. Колона з автомашин, у якій їхали хлопці, втрапила в засідку. Аркадій загинув у ближньому бою: його посікли кулі та осколки від розірваних снарядів. Ба більше: аби не залишити його «трьохсотим», ворог добив «Броню» пострілом у голову. Контрольним. Штурм не вдався, і вояки «Київської Русі» та 128-ої бригади опинилися в кільці.

ОЛЕКСАНДР ТЕРБАН (16.08.1981 — 30.01.2015). 128 ОГПБр

Олександр Тербан готував побратимам свої улюблені закарпатські лечо, «лопатки», банош, і навіть рокот-крумплі, та головним і улюбленим був його смачненний боґрач. Правда, робив він усе те з того, що було, але навіть без якихось окремих інгредієнтів, у його руках, на ледь жевріючому вогні в прокопченому старому казані, а бувало й просто в солдатській металевій касці, між гахкання снарядів й диму від черг наших кулеметників, той боґрач був найкращою стравою, яку можна було тільки намріяти собі в холодному окопі на промерзлій землі під напівпрогнилими колодами. Його запах гуляв по всьому табору, по усьому полі бою, просочувався в бліндажі й просякав чоловічі зимові камуфльовані куртки, ним дихав увесь підрозділ, і кожен думав: «От зараз відстріляюся і піду до Сашка на кухню — сьорбну того його знатного боґрача». А Саша тішився, що був таким корисним.

Того вечора на базовому таборі 128-ої бригади, під палаючим січневим Дебальцевим, Саша знову готував свій апетитний фірмовий боґрач, час до часу потираючи й хукаючи на посічені холодом руки: він нарізав підмерзлі овочі, які днями привезли волонтери. Ворог влупив «градами» прицільно по табору.

Саша не доготував свого останнього в житті боґрача: снаряд влучив прямісінько до намету, де була кухня. Саша не вцілів.

Наталя, його дружина, показувала мені веселе коротеньке відео, як Саша порається на польовій кухні: він багато жартує, розповідає силу-силенну усіляких історій — фронтових і кулінарних — побратиму-«оператору» і, звісно, готує під обстрілами свого фірмового боґрача. Жінка усміхалася і плакала: дуже багато спогадів лишилося по її чоловікові, але так мало фотографій і тільки оце зимове воєнне відео.

— Саша в мене був кухарем майже все життя. Чоловік працював шеф-кухарем у різних ресторанах, останніми були «Княжий» і «Козачок» у нашому Чинадійовому. Він був професіоналом. Я вам навіть скажу, що часом була черга, щоб запросити його куховарити на весілля. І кафе-ресторани всілякі запрошували. То правда. Саша й строкову службу в армії як проходив, то на посаді сержанта та інструктора військового харчування і навіть був учасником конкурсу на кращого кухара Західного оперативного командування. Ну от кухарем став і на війні. Я зараз говорю — «на війні» й досі сама не вірю, що така біда прийшла і в країну, і в мою сім’ю.

Що та проклятуща війна не спитала й забрала мені чоловіка, лишила наших Крістіну з Вадимом півсиротами. Оті страшні сло-ва — війна, смерть і напівсироти — в один момент щось сильне й страшне зухабило мою родину.

Наталя з Олександром прожила чудові десять років у тихому й сонячному закарпатському селі під Мукачевом. Окрім кулінарії, Олександрові подобалося працювати із деревом — навіть мав приватне підприємство в тій галузі. Спершу народилася доня, і Саша кожну вільну хвилину віддавав Крістіні: грався з нею, прогулювався, вчив букви й, звісно ж, готував тьму-тьмущу всіляких дитячих страв. А за чотири роки народився Вадим. «Маю доню і сина — тепер я найщасливіший батько», — казав Саша. Подружжя разом виховувало двох дітлахів і мріяли про давно плановану поїздку на море всією сім’єю. А після неї хотів повести сина до першого класу. Але Наталя повела Вадима до школи вже сама, та й спільний відпочинок на морі так і не склався...

— Грянула війна, і чоловік отримав повістку: навіть на хвилину не задумався, чи треба… Він взяв ту повістку, повернувся до мене й відразу сказав: «Я піду, і не відмовляй мене, бо я не буду ховатися». І так... відмовляти Сашу було марно: він спакував свій рюкзак і 10 серпня мобілізувався.

Олександр не зізнавався, на якому саме він відрізку фронту, але Наталя побачила його під час випуску новин на одному з каналів. Це був репортаж із Дебальцевого, у якому журналісти демонстрували реальний стан речей, а часом і гіперболізовували. Наталка одразу набрала чоловіка.

— Саш, ти чого не кажеш, що в Дебальцевому? І не приховуй: я тільки що бачила репортаж звідти: там був якийсь бій і ти давав інтерв’ю. Там страшно...

— Дорога... ну не переживай, у мене тут все файно, — спокійно говорив Саша, і Наталя навіть чула, як він помішував якусь страву для хлопців: то ложка човгала по казану, то ніж вистукував по дошці. — От бачиш, навіть журналісти до нас приїхали. Якби була тут біда, то ми б їх сюда не пустили.

І Наталя вірила, і діти вірили. А за кілька тижнів до смерті Олександр навіть вирвався у відпустку додому — на Різдво, на «коляди». Вони обійшли майже всіх родичів, багато розмовляли й колядували. Але Саша поринув з головою у війну, був серцем біля хлопців.

• Зведення новин

• Тривають бойові дії в районі Дебальцеве (Донецька обл.), місто частково контролюється терористичними угрупованнями.

Про це заявив міністр оборони України Степан Полторак.

Вуглегірськ лише частково знаходиться під контролем бойовиків, наразі у місті тривають вуличні бої.

Про це заявили у Міноборони.

• У Вуглегірську сили АТО деблокували понад 70 українських силовиків, серед них — 39 бійців роти міліції спецпризначення «Світязь» та 34 військовослужбовця Збройних Сил України.

Як повідомив радник глави МВС Зорян Шкіряк.

• Протягом 31 січня, за попередніми даними, 49 бойовиків було поранено, 16 — знищено.

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

Також, за уточненими даними, 30 січня терористи втратили 129 чоловік вбитими та 331 — пораненими.

• У Кривому Розі (Днепропетроськ обл.) у ході сесії міськради депутати не підтримали внесення до порядку денного питання про визнання Росії країною-агресором.

Про це повідомляє місцеве видання 0564.ua.