Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»

21 січня 2015 року

• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ІВАН ВІТИШИН («ТЕСТЬ») (14.09.1976 — 21.01.2015). 81 ОАЕМБр

«Тесть» пережив перший підрив нового терміналу. Вижив. І коли бойовики почали ще зухваліше штурмувати «кіборгів», то Іван склав руки в молитві, глянув на сіре січневе небо через різнокаліберне решето даху терміналу й глибоко вдихнув.

— Отче наш... ти, котрий є на небесах... — голосно почав промовляти слова молитви пересохлими й потрісканими до крові губами.

Ті, що вціліли на той час, повернули голови до Івана, який лежав у простенькій зачовганій флісці на холодному бетоні між брухту та збитих спальників, щоб хоч трохи зігрітися. Він тримав у руках образок і коричневий шкіряний гаманець із маленькою фотографією своїх дітей. Коли Іван почав молитву, то кожен на своєму місці — хто біля вікна з кулеметом, хто прикриваючи побратима з АК, а хто перераховуючи гранати, що залишилися, — почав молитися разом із ним. Вони молилися так, що в новому терміналі все гул о, а налякані бойовики не могли збагнути, що відбувається.

То була ніч, і не всі дожили до ранку, але вони пішли з життя з молитвою. Іван так і помер на тому холодному бетоні, не дочекавшись евакуації, коли бойовики почали новий штурм і підірвали термінал ще раз. Івана потрощило брухтом. Фото його мертвого тіла на руїнах терміналу облетіло весь інтернет, українське, російське й сепаратистське телебачення. Вояк у простій сіренькій флісці, у руках якого був образок і фотографія його трьох доньок.

ЄВГЕН ЯЦИНА («БЄНЯ») 25.01.1989 — 21.01.2015 81 ОАЕМБр

Серед завалів, у моторошному сепарському відео «Мертвые киборги Донецкого аэропорта», свого сина впізнала Світала Яцина. Її Женя загинув: важке поранення ніг, переохолодження... Його, як і багатьох інших полеглих, просто не змогли вивезти й врятувати: підкріплення не з’явилося, і хлопці помирали на очах своїх друзів. Їй боляче, що про смерть сина довелося дізнатися самій, випадково натрапивши на відео з тілами українців серед бруду, снігу й брухту. Ба більше: до неї звертався навіть хтось із військових, аби... дізнатися подробиці. У матері. Подробиці. Подробиці смерті її сина під час виконання бойового завдання.

Підрозділ «Бєні» виїхав під Донецьк, у Водяне, 15 січня.

— Знаю, що там був невдалий штурм «дому з хрестом», тобто монастиря. Були поранені, були загиблі. Женя в цьому участі не брав. І я, чорт забирай, ще знаю, що того ж 15-го числа туди приїхав Муженко й взяв контроль цієї ситуації на себе, а тоді все пішло прахом, бо просто таки не було чіткого плану дій. Наскільки мені відомо, але це зі слів вояків, один танк їхав, другий — стріляв, а в третього башта злетіла. Тоді, здається, Брановицький Ігор із хлопцями поїхали в новий термінал ДАПу. З 18-го на 19-те, я навіть зберегла смс-повідомлення за 18 січня, яке Женя «кидав» своїм друзям у Києві: «Усе погано: я розмовляв із замголовнокомандувача ВДВ, він просив виводити хлопців. Вони відмовляються». Так із 18-го на 19-те вони туди заїхали востаннє.

«Бєня» дзвонив мамі 18-го січня ввечері, а того ж дня вранці він вийшов на зв’язок для каналу «112».

— Усе гаразд: ми тримаємося! — казав «Бєня» в ефірі. — Не нервуйте наші сім’ї: у нас є батьки й дружини; термінал — наш, аеропорт — наш, і ми його будемо тримати.

А вже 19 січня вранці Женя отримав поранення.

— Йому сильно пошкодило щоку, а тоді відрекошетило — і загинув Олег Мусієнко. А потім був газ. А тоді ще обвали, і Женя потрапив в обидва. Коли був тойдругий, найпотужніший обвал, то хлопці сина мого дістали з-під уламків: у нього були поламані ноги — закриті переломи. По великому рахунку, у ХХІ столітті мій син, який хотів захистити всіх нас, загинув від переохолодження і переломів ніг, бо йому просто не надали допомоги. І такі самі хлопці як він, котрі були там, і 93 бригада, і 80-та, і 81-ша... Вони всі загинули просто тому, що за ними ніхто не приїхав: евакуації по суті не було. Але їх закидували й запихували пачками в ДАП, аби просто зробити «символ». Якось я знайшла список загиблих з 18 по 21 січня — 89 прізвищ: молоді й красиві — чиїсь сини і батьки, чоловіки... Вони всі загинули, щоб з цього згодом зробили символ — «символ мужності». Муженко в Київському домі офіцерів назвав Донецький аеропорт не стратегічним об’єктом, а «символом мужності». Знаєте... не втомлюся цього говорити: хай робить зі своїх дітей символи мужності: ми не народжували їх для того, аби з них робили «символи». Так, треба захищати свою Батьківщину, приймати правильні рішення на місцях — і не важливо чи ти військовий, чи слюсар. Але як можна так не любити свій народ і пачками його знищувати?..

РУСЛАН КОНОШЕНКО («ПОЕТ») (23.02.1983 — 21.01.2015) 81 ОАЕМБр

Коли останній січневий тягач вивозив із ДАПу поранених, Руслан Коношенко з позивним «Поет» вхопив ПКМ, який перед виїздом виміняв на свого «калаша», і розстріляв гніздо бойовиків: своїм 7,62 він переміг ворожого «Утьоса» 12,7. Зі спогадів побратимів, «кіборги» завантажили своїх шістнадцятьох «трьохсотих», а тоді новий вибух. Осколок влучає в кулеметника, який стояв пліч-о-пліч із Русланом. Руслан не розгубився і поспіхом закинув побратима на броню сімнадцятим. Туди ж завантажили ще одного «двохсотого».

— Ми не прорвемося, не доїдемо, он машину підірвали! — кричали, панікуючи, один наперед одного поранені. — Куда завів? Ані руш, ми ж усі загинемо. Там їхній розрахунок!

— Рушай! — гукнув «Поет» водієві МТЛБ. — Я прикрию!

Руслан перезарядив кулемета й звів затвор. Він вцілив у цю бойову точку бойовиків, і група дивом виїхала з терміналу: майже всі з них вижили. А Руслан залишився в терміналі. Він ще не раз «кошмарив» ворогів своїм ПКМмом: у цивільному житті — висотник — він не боявся висоти й гасав по терміналу, завдаючи жару ворогам, за що ті його ненавиділи й боялися несамовито.

Це саме «Поета» згодом шукав «Моторола» й пропонував тисячі за нього, він шукав його, аби помстися за те їхнє розстріляне «гніздо»; це його терористи шукали серед полонених, яких вони вивезли з аеропорту вранці 21 січня, це саме його катували взимку напівроздягненого з мішком на голові, це його стратили в полоні.

16 січня Русланова група заходила в аеропорт на підмогу «кіборгам»: то була друга ротація в ДАП. Після першого підриву Руслан вцілів.

— Мамо, я цілий, тримаємося, — син подзвонив одразу після обвалу й говорив навіть доволі бадьоро.

Їхала підмога, але не всі прорвалися: один МТЛБ підірвали, іншому пощастило. Хлопці трохи запанікували.

— Я знаю, що коли їх труїли газами, то вони прикривалися вологими серветками, бо протигазів ніхто не мав, навіть тих масок будівельних не було, — згадує пані Галина розмову з сином і його побратимами, які вижили. — Його хлопці мені після смерті сина розповідали, як 20-го січня вони вийшли по рації на Руслана, і він просив підмоги. Я навіть чула той запис: ви собі не уявляєте, як він просив помочі, яким голосом, просив дозволу відійти до пожарки, він так просив дозволу відійти. Відійти, щоб хлопці вижили. Але їм наказали стояти на місці. І вони стояли в тій напіврозтрощеній невеликій кімнаті нового терміналу. Сепаратисти вже оточували їх — і з підвалу, і згори. Хлопці знали, що термінал замінований, є навіть фото, як Руслан це робить. Хлопці знали, що буде далі. І коли мені трапилося це фото, я усе зрозуміла й стала готуватися до найгіршого. 20 січня о 16 годині хлопці чекали підмоги, а без п’яти третя термінал підірвали другий раз.

Мати й досі дізнається від побратимів «Поета» нові подробиці тих важких днів, підриву та життя в розгромленому терміналі. Дізнається, як хлопці ділили на десятьох хліб, тушонку й аптечку, як збирали сніг у цинкові ящики від набоїв.

— Приїздив до мене хлопчина, Андрій, синів товариш, то він розповів мені дуже багато про захист аеропорту та Русланові подвиги. Так, саме подвиги, я так це зву!

Галина Олексіївна пригадувала, плачучи й тулячи до себе синів десантний берет.

— У Руслана якось в ті дні була висока температура, але він безупинно працював кулеметом: лежав під вікном на дверях і відбивався, аби ворог не позакидував їх гранатами. Андрій гукав, що хлопці води нагріли, хай би йшов чаю попив, а вони автоматами прикриють.

«Хлопці, — похитав головою мій Руслан, — ви що, не розумієте, де АК, а де кулемет? Як ви мене прикриєте?»

І продовжив відбиватися. Але Андрій таки хотів напоїти Руслана чаєм. Тільки він підійшов до нього ближче й простягнув руку з горнятком того чаю, як між ними щось важке гупнуло. Руслан і ковтка не встиг зробити, як хлопці розлетілися по терміналу.

То був другий підрив, після якого вижили одиниці. Руслана придавила плита: поранені й контужені бігли до нього, перестрибуючи брухт і тіла уже неживих. Але плита була непідйомна навіть для чоловічих рук: хлопці не змогли вирятувати «Поета».

— Я почула про другий обвал по телебаченню. Тоді замовкли всі навколо — і мій син, і хлопці в терміналі, і волонтери, і журналісти. А тим часом наші «високопосадовці» відправилися звітувати президентові, що «завдання виконали». Може, вони його й виконали, але залишили помирати наших дітей: поранених, стікаючих кров’ю, з перебитими руками й ногами, з посіченими осколками тілами, уже напівживих. Вася Григор’єв просив Руслана: тільки не відправляй мене з терміналу, я тобі набої подаватиму, усе, що скажеш робитиму,тільки дозволь залишитися з вами. Вася залишився, і загинув у ДАПі. Розумієте, є честь і совість вояка, людини, українця, і ті діти мали ту честь, мали скажену силу волі — вони дивилися смерті у вічі, але не кинули автоматів і кулеметів, не втекли посадками, не відступили без наказу.

«Не здавайтеся до полону, — ледь видушував із себе «Поет», уже привалений бетонною брилою, але живий і при свідомості, — це буде ганьбою для нас, хлопці, не здавайтеся, прошу вас».

Галина Олексіївна боялася тієї ночі дзвонити синові: вона сиділа перед телевізором, де нон-стоп транслювали новини з фронту. «Українські кіборги тримають оборону Донецького аеропорту з 26 травня, уже понад 240 діб» — миготіли заголовки інтернет-повідомлень і новинних блоків на ТБ. Галина Олексіївна тремтіла, а її рука сама потягнулася до телефону: вона вірила, що Руслан вижив після підриву...

— Мамо, я живий...

Але то були останні слова, які почула мати.

— Галка, — у слухавку говорила її знайома, — бігом зайди на сайт каналу «Новоросія», там твого Руслана «Моторола» шукає.

Вона передивилася те моторошне відео з вишикуваними в шеренгу полоненими українцями. Моторола й справді шукав кулеметника — того самого, який розтрощив їхнє гніздо й лякав його бойовиків з усіх закутків терміналу. Він шукав її сина — «Поета». Галина Олексіївна не знала, куди дзвонити й кому молитися: в неї хіба жевріла надія на те, що сина витягнули з-під плити живим і надали допомогу: нехай в полоні, але живий, думала вона.

— Тоді мені спало на гадку видзвонити донецькі лікарні й травмпункти. Казала, що я мама Руслана Коношенка й шукаю його після вибуху у терміналі.

— Да, — відповів байдужий жіночий голос, — я принимала вашего подонка. Вы зачем своих подонков, б***ь, на нашу землю отправляете?

Але Руслана там не було. Правдами й неправдами Галина Олексіївна таки випросила в жінки допомоги.

— Записывайте телефоны. Записали? Все записали? Если там его нету, значит его больше нет в живых. У меня все.

Жінка кинула слухавку, і пані Галина почала набирати ці номери.

— Есть 10 человек с Донецкого аэропорта. Кого вам, повторите? — чітко відповіли, без зайвих запитань, лайки й коментарів про «братовбивчу війну».

— Коношенко! Руслан Ко-но-шен-ко! — голосно і виразно повторила двічі Галина Олексіївна.

— Сейчас зайду к ним в палату. Ребята, есть Коношенко?.. Нету? Не видели, говорят. Уж извините.

Галина Олексіївна набрала ще один номер.

— Я отец, вы — мать. Вашего сына здесь нет, — відповів голос. — Но я должен сказать вам, что еще очень много ребят ваших сидят по подвалам. Даже мы не знаем, где их прячут.

Він не представився і швидко повісив слухавку. Та Русланова мама була певна, що її син ще живий і сидить скалічений у якійсь ямі. А восьмого березня жінці наснився сон, який розвіяв усі її сподівання.

— Мені приснився сон, ніби Руслан у чорній балаклаві йде повз наш дім і дивиться мовчки на мене, і я йому нічого не кажу. Так і минув він мене та нашу домівку. А через кілька днів — дзвінок о другій годині ночі: «Він помер. Руслан помер». Я не зрозуміла, хто це й чому він мені це сказав, і ще й так посеред ночі. Галина Олексіївна закрила долонями обличчя в сльозах.

— А далі нові надії, бо перед Великоднем його прізвище навіть було в переліку полонених, але обмін так і не відбувся. 31 березня волонтери вивезли його тіло з Донецька — тіла везли переважно в мішках: 22 мішки, 22 людини, 22 тіла, 22 синів. А перед Паскою мене покликали до Дніпра на впізнання. Я ридала... той моторошний Великдень запам’ятається мені до самої смерті.

Пані Галина сіла в бус й поїхала впізнавати сина. Усю дорогу вона не могла заснути: перед очима пролітали кадри всього синового життя: від народження і до відправки на фронт.

— Ви знаєте, у мене ж батько пройшов усю війну: пішов в армію, два роки відслужив, і в 41-му почалася війна; мав поранену осколками ногу. І Руслан змалечку біля дідуся був, той йому розповідав про війну. Дуже любив Руслан гратися в прикордонника. От щось певно було в нього від діда... я думаю. Я отак їхала й все це пригадувала. А як під’їхали до Дніпра, то серце моє швидко затріпотіло всередині, а надворі заряснів дощ; подумалося, що то синова душа мені вже дає сигнали, щоб я його забрала додому.

Галина Олексіївна впізнала сина одразу: за двома його татуюваннями — «Роза Вітрів» і малесенький якір на лівій руці.

— Він був живий! — крикнула пані Галина.

— Нам привезли тіло, — медики розвели руками і похитали головами. — Ми ж оглянули й написали заключення.

Далі була СБУ й безліч інших структур.

— Ви знаєте, що він був кулеметником? — зі щемом у серці питала пані Галина.

— Якби він був живий, то його б відправили до медиків і надали допомогу, — відповідали жінці.

— Руслана могли здати?

— Хто?

— Не знаю... скажіть ви мені...

— Галино Олексіївно, ви — мати героя, а уявіть, якщо це дійсно правда, то як буде тій іншій матері жити з тим, що її син — зрадник?

— Тож мені тепер до смерті жити з тим, що мою дитину жорстоко закатували? Це ж ходитиме за мною до смерті. І чому ви написали 20 січня? Це ж не так? Ще вранці, до світанку 21-го, я з ним розмовляла й чула його голос, він ще був живий.

— Руслан Коношенко загинув 20 січня, — сухо відповідали матері. — Ви підписуєте? Вашим онукам потрібні виплати чи ні, Галино Олексіївно?

Галина Олексіївна була в розпачі. Але мусила робити все за законами й правилами. У моргу її зустріли двоє волонтерів — чоловік, колишній військовий, і жінка.

— Галино Олексіївно, ви знаєте, ваш син не став на коліна й не їв шеврони, — сказав чоловік, знімаючи шапку.

— Де, де ви його знайшли? — розридалася пані Галина.

— Ми не маємо права цього сказати, — жінка-волонтерка опустила голову й також заплакала. — Не маємо права.

Галина Олексіївна пригадує, що тіло, за словами жінки, було «свіже», з обпеченими татуюваннями, слідами катувань, понівечене, з кулями в грудях і в голові.

«Поета» поховали, а на могилі викарбували його вірша:

— Він перед смертю видалив свою сторінку у фейсбуку й усі свої вірші з мережі. Мені лишив тільки три. Один із них — на могилі. І досі, от бачите — горить свічка, на могилі, і тут, в нашому домі. — Жінка кивнула на невеличку лампадку біля синового фото в її домі, — Вона горітиме допоки я житиму, але пережити смерть сина я не зможу ніколи.

Мама невдовзі дізналася, хто видав її сина, хто сказав, що він кулеметник.

— Так, цей чоловік тепер дуже полюбляє розповідати про свій «полон». Тепер я це знаю. Дізналася я й про те, що Ігор «Натрій» Брановицький тоді просидів цілу ніч біля мого пораненого сина. Цілу ніч! А коли «Моторола» вишикував полонених українців, шукаючи кулеметника, яким був мій Руслан, то Брановицький вийшов і сказав: «Я кулеметник!» Але бойовики йому не вірили й стали знущатися над ним і жорстоко бити. Допоки не вбили. «Моторола» сам застрелив «Натрія». Дізналася, що сина тримали до пояса роздягненим у «ямі смертників»: він багатьох в аеропорту скосив своїм кулеметом, і їхні поплічники його за це катували. Припускаю, десь у середині березня він помер від катувань.

А Галина Олексіївна досі згадує віщі слова сина з ДАПу: «Якщо зникну, то не шукайте грошей на викуп, бо живим мене не випустять». Так і трапилося: надто багато ворогів він знищив...

ІГОР БРАНОВИЦЬКИЙ («НАТРІЙ») (25.04.1976 — 21.01.2015). 81 ОАЕМБр

Ігор Брановицький із позивним «Натрій» боронив плацдарм ДАПу в останні дні вже майже повністю зруйнованого летовища й терміналу. А коли бойовики полонили «кіборгів» 21 січня й шукали кулеметника, то Ігор ступив крок вперед, буцімто, це — він. Мабуть, він знав про долі кулеметника «Поета», про «Італійця», і, мабуть, непокоївся, що вороги самі собі оберуть жертву, назвавши кулеметником першого, на кого ткне пальцем хтось із їхніх. Він прийняв весь удар на себе і назвався кулеметником, за що був підданий нелюдським тортурам.

Один із вцілілих «кіборгів», іще зовсім юний Славко Гав’янець, розповідав, що бойовики для катувань бралися за палиці, за арматуру, за розпечену праску; били табуретами й прикладами. Били полонених усі: бойовики, чоловіки, жінки, росіяни, місцеві сепаратисти, «кадирівці», якісь іноземці, що дивно говорили російською, священники — хто лиш хотів. Славка й самогосильно побили, але так, як били «Натрія», пригадує він — не били нікого: його, ймовірно, просто хотіли закатувати до смерті. Ігоря били до непритомності, називаючи «отой ідейний», «той, що за Україну». А коли Ігор майже непритомний лежав на землі, то зайшов Моторола й демонстративно, нібито рятуючи від тортур і виявляючи милосердя, випустив йому дві кулі в голову. Ігор помер на місці, а його тіло віддали лише за два місяці. Мама й сестра поховали «Натрія» аж 3 квітня, у Києві, на Берковецькому кладовищі. Президент Петро Порошенко невдовзі вручив матері посмертну синову нагороду — орден «Золота Зірка» та звання Героя України. Сьогодні ж основна мета цих двох жінок: докласти всіх зусиль, аби довести, що убивство їхнього Ігоря — це воєнний злочин, це вбивство військового, полоненого при виконанні службових обов’язків.

Як тільки поранених, але живих хлопців з аеропорту почали доправляти до столичних і дніпровських шпиталів, Ніна Костянтинівна одразу кинулася доних розпитувати, що там трапилося, що з її Ігорем, що з «Натрієм»? Але все, що вони їй розповідали — як Ігор востаннє відстрілювався.

— А тоді відбувся обмін поранених полонених, — пригадує Ігорева мати. — З ними я теж бачилася, але вони долі Ігоря не знали, бо від них відокремили тих, хто міг пересуватися, і забрали на допит.

Правду про вбивство свого сина Ніна Костянтинівна дізналася вже від тих хлопців, які були на кількаетапних допитах і тортурах разом з Ігорем, яких били тими ж прутами, що її сина, на чиїх очах убив-ця «Моторола» витягував свого ТТ і убивав покаліченого й беззбройного полоненого «Натрія». Убивав за стійкість, за ідею і за любов до своєї країни.

— Я пишаюся своїм сином, завжди знала, що він стійкий, гордий і сильний. Але і сильних треба підтримувати. Розумієте, своїм героїзмом і стійкістю хлопцям довелося закривати невміння нашого командування воювати. Якщо не можна було тримати той аеропорт... з нього зробили символ, а хлопців там положили. Їхню самовіддачу можна було використати краще — із більшим результатом, а відтак зберегти їм життя. А тепер так, ми маємо символ, а не маємо дітей. Я не думаю, що інші хлопці, які загинули в аеропорту, були менш мужні, аніж мій син. І це були добровольці, люди, які добре подумали над своїм рішенням їхати туди й бажали вибороти своїй країні волю, які воювали за правову країну, в якій усі будуть рівні перед законом. Вони зробили свій внесок у цю країну й дали нам шанс розвиватися. А наша справа — не зрадити.

Іра і мама певні, що всі ті хлопці, які йшли за ідею, були розумними й ерудованими, вміли аналізувати; вони рятували одне одного, а не тільки виконували накази; вони боролися з ворогом автоматами й ентузіазмом, мудрістю й кмітливістю. Інакше стільки не протримали би той аеропорт.

АНДРІЙ ГАВРИЛЮК («БУР») (03.02.1980 — 21.01.2015). 81 ОАЕМБр

На Берковецькому кладовищі, у сусідніх рядах, майже одна біля одної — могили звитяжних «кіборгів» Андрія Гаврилюка та Ігоря Брановицького. Вони обоє убиті російським найманцями. Власне — убиті, бо загинули вони не від того, що обвалився термінал і похоронив їх під собою, вони померли від куль у голову — від озвірілих бандитів.

Після другого підриву ДАПу терористами, «Бура» привалила металева конструкція, і вивільнитися чоловік уже не міг. Тіло було посічене дрібними осколками, зламані рука та нога. З-під завалів його дістали побратими. Так Андрій пролежав до ранку, а поруч з останніх сил і набоїв відстрілювалися вояки, поранені помирали під завалами: до світанку дожили не всі.

«Бур» був живий, коли вранці 21 січня потрапив у полон. Українські вояки, коли терористи назнімали вдосталь відео, заходили до Камазу самі. Андрій же не міг рухатися без допомоги. Тоді ватажок бандитив «Ґіві» вистрілив йому в голову. Варварству й жорстокості найманця не було меж — «Ґіві» знімав загиблих українських військових на відео й демонстративно коментував смерть Андрія: «Какой живучий попался, за третим разом еле добили».

• Зведення новин

У Міністерстві оборони України підтвердили інформацію про те, що у вівторок група українських військових потрапила у полон.

• Протягом останньої доби тривали запеклі бої в районі блокпоста № 31, констатує організатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук.

Супротивник підтягнув значну кількість артилерії — відзначається, як мінімум, дві артилерійські групи (усього — до 25 одиниць ствольної артилерії, в основному 122-мм гаубиць Д-30, а також до 10 установок РСЗО)

• У районі 29-го та 31-го блокпостів українські військові зупинили наступ бойовиків, а в Донецькому аеропорту триває бойова операція.

Про це повідомляє прес-центр АТО.

На Луганському, Дебальцівському та Донецькому напрямках бойовики з РСЗВ БМ-21 чотири рази обстріляли Кримське, двічі — Нижньотепле, Тоненьке, Піски, а також по одному разу — Нижнє та Трьохізбенку.

• Бойовики використовують танки і важку артилерію. І на 29-му і на 31-му йдуть бої.

Про це повідомив речник АТО Леонід Матюхін.

• Бойовики завдали масовані удари по передових позиціях українських військ під Маріуполем, у районі Талаковки, Павлополя й Сартани, і перегруповуються з важкою технікою.

Про це повідомляє організатор групи «Інформаційний спротив» і народний депутат Дмитро Тимчук.

• Упродовж минулої доби в зоні проведення антитерористичної операції загинув 1 військовий, 40 осіб отримали поранення

Про це повідомив речник АТО, полковник Андрій Лисенко.

Він зазначив, що Росія збільшує військову присутність на сході України. Росія провела нарощування сил на території Донецької та Луганської областей.

• Президент Петро Порошенко заявив про перетин двох тисяч російських військових українського кордону.

Про це він сказав в ефірі Bloomberg Europe TV.