Клуб Дюма, або Тінь Рішельє

VI. Про апокрифи й інфільтрати

Випадок? Дозвольте мені посміятися.

Це пояснення може задовольнити лише йолопа.

«Пардельяни».

М. Зевако

БРАТИ СЕНІCА

ОПРАВЛЕННЯ

І РЕСТАВРАЦІЯ КНИЖОК

Дерев'яна дошка висіла над вікном із сірими від пилюки шибками. Вивіска потріскалася й вицвіла від часу та вологості. Майстерня братів Сеніса була розташована на нижньому поверсі п'ятиповерхового будинку, який своєю задньою частиною виходив на одну з похмурих вулиць старого Мадрида.

Лукас Корсо двічі подзвонив у дзвінок, не діставши відповіді. Він подивився на годинник і, спершись на стіну, став чекати. Він добре знав звички Педро й Пабло Сеніса. У цю мить вони перебували за дві вулиці звідси перед мармуровим прилавком бару «Ла Тауріна», випиваючи півлітри вина замість сніданку й розмовляючи про книжки та биків. Старі парубки, пияки, буркотуни, вони були нерозлучними.

Вони прийшли через десять хвилин, один поруч одного в сірих плащах, які висіли на їхніх худих кістяках, наче савани. Сутулі, бо протягом усього життя нахилялися над верстаком або над залізними інструментами для оправлення книжок, зшиваючи аркуші та позолочуючи сап'ян. Жодному з них ще не виповнилося п'ятдесят років, але обом легко було набавити по десятку років, зауваживши на їхні запалі щоки, на руки й очі, виснажені ретельною ремісницькою працею, на знекровлену шкіру, так наче пергамен, із яким вони працювали, передав їм свої бліді й холодні властивості. Фізична схожість братів була надзвичайною: той самий великий ніс, однакові вуха, приліплені до черепів, ріденьке волосся яких було зачесане назад без пробору. Єдині помітні відмінності між ними мали стосунок до зросту та балакучості: Пабло був менший і мовчазніший, аніж Педро. Він часто кахикав із хрипінням запеклого курця, й руки, якими він припалював сигарети одну за одною, безперервно тремтіли.

— Як давно ми бачилися, пане Корсо. Нам приємний ваш візит.

Вони провели його сходами, засипаними скіпками дерева, яке вони використали у своїй роботі. Двері заскрипіли, відчиняючись, і вимикач освітив неймовірний безлад у майстерні, де в центрі стояв старовинний друкарський верстат поруч із цинковим столом, на якому лежали інструменти, наполовину зшиті зошити або стосики паперу з наполовину приклеєними корінцями, паперорізальні машини, клапті шкіри, стояли пляшечки з клеєм, орнаментальні шматки заліза та інші приладдя професії братів. Книжки лежали повсюди: цілі стоси палітурок, обтягнуті сап'яном, шагреневою шкірою або пергаменом, пакети, наготовлені для пересилання або для подальшої праці, не прикриті або з іще не готовими палітурками. На лавах і полицях старовинні томи, пошкоджені міллю або вологістю, чекали, коли їх реставрують. У кімнаті пахло папером, клеєм для виготовлення оправ, свіжою шкірою; Корсо втішно втягнув ніздрями повітря. Потім дістав із сумки книжку й поклав її на стіл.

— Я хочу знати, що ви думаєте про це.

Він приходив до них не вперше. Педро й Пабло Сеніса повільно, майже з осторогою наблизилися до його книжки. За їхньою звичкою, першим узяв слово старший брат.

— «Дев'ять Дверей». — Він обмацав книжку, не зсунувши її з місця, його кощаві пальці, жовті від нікотину, здавалося, пестять живу шкіру. — Гарна книжка. І дуже рідкісна.

Очі він мав сірі, як у пацюка. Сірий плащ, сіра шкіра, сірі очі, як і його прізвище.^[50] Він жадібно скривив рот.

— Ви бачили її раніше?

— Так. Менш як рік тому, коли Клеймор доручив нам реставрувати двадцять томів із бібліотеки дона Ґвалтеріо Терраля.

— У якому стані вона потрапила у ваші руки?

— У чудовому. Сеньйор Терраль умів зберігати свої книжки. Майже всі вони були в прийнятному стані, лише Тейшейра завдав нам трохи клопоту. Решту книжок, зокрема й цю, треба було лише трохи почистити.

— Це підробка, — заявив Корсо. — Принаймні існує така думка.

Двоє братів переглянулися.

— Підробка, підробка, — невдоволено промурмотів старший. — Усі, хто схильний називати книжки підробками, не хочуть як слід подумати про це.

— Не хочуть подумати, — луною повторив молодший брат.

— Ви також, сеньйоре Корсо. І це нас дивує. Підробити книжку невигідно: доводиться докласти чимало зусиль, а прибуток невеликий. Я говорю про справжню підробку, а не факсиміле, призначене ошукати неодукованих мужлаїв.

Корсо підняв руку, просячи поблажливості.

— Я не стверджував, що всю книжку підроблено, а лише деякі місця в ній. Певні примірники, в яких бракує одного або кількох аркушів, можна зробити повними, скориставшись повними копіями…

— Природно. Це основи нашої професії. Але додати фотокопію або факсиміле не одне й те саме, що зробити книжку повною згідно з… — він напівобернувся до брата, не відводячи погляду від Корсо. — Скажи-но ти, Пабло.

— …згідно з правилами мистецтва, — докинув молодший із братів Сеніса.

Корсо скорчив змовницьку фізіономію: кролик, який захотів поділитися своєю морквинкою.

— Можливо, таке сталося й з цим примірником.

— І хто це сказав?

— Його власник. Який, безперечно, не є неодукованим мужлаєм.

Але Сеніса лише стенув вузькими плечима, припалюючи сигарету від недопалка попередньої. Після першої затяжки його опанував напад сухого кашлю; але він незворушно провадив:

— Ви маєте автентичний екземпляр для порівняння?

— Ні, але скоро я його матиму. Тому спершу й цікавлюся вашою думкою.

— Це книжка цінна, але ми не займаємося точними науками, — він знову обернувся до брата. — Правду я кажу, Пабло?

— Ми займаємося мистецтвом, — заявив другий.

— Справді так. І тому нам дуже не хочеться розчарувати вас, пане Корсо.

— Ви мене не розчаруєте. Люди на зразок вас спроможні фальсифікувати «Speculum Vitae», відштовхуючись від єдиного відомого примірника, й опублікувати його як ідентичний в одному з найвідоміших каталогів Європи, такі люди не можуть не знати, що вони тримають у руках.

Брати дружно всміхнулися. Двоє хитрих котів, яких лагідно погладили.

— Наше авторство ніколи не було доведено, — сказав нарешті Педро Сеніса.

Він потер руки, поглядаючи на книжку краєчком ока.

— Ніколи, — повторив його брат меланхолійним тоном.

Здавалося, вони жалкують, що їх не посадили до в'язниці в обмін на публічне визнання.

— Це правда, — визнав Корсо. — А у випадку Чосера хіба не вважають, що цю книжку оправив у мозаїку Маріус Мішель, і вона тепер зберігається в колекції Манукяна. А як щодо «Biblia Poliglota» барона Більке, хіба ви не вставили в неї три відсутні сторінки в такій досконалій формі, що навіть сьогодні експерти не наважуються заперечувати її ідентичність?

Педро Сеніса підняв жовту руку з надто довгими нігтями.

— Нам слід з'ясувати кілька пунктів, сеньйоре Корсо. Одна справа фальсифікувати книжки задля наживи й друга, дуже відмінна працювати задля любові до ремесла. Творити задля втіхи, яку дає нам цей акт творення або в більшості випадків відтворення… — Палітурник моргнув кілька разів, перш ніж посміхнутися лукаво. Його мишачі очиці сяйнули, знову прикипівши до «Дев'ятьох Дверей». — Хоч я не пам'ятаю і, думаю, мій брат не пам'ятає теж, щоб ми брали участь у працях, які ви щойно назвали гідними захвату.

— Я сказав досконалими.

— Ви так сказали?.. Це одне й те саме. — Він підніс недопалок сигарети до рота, втягнувши щоки й зробивши довгу затяжку. — Та хоч би хто був їхнім автором чи авторами, не сумнівайтеся в тому, що ця праця означала для нього чи для них персональну розвагу; моральну втіху, яку не можна оплатити грішми…

— Sine pecunia, — підтвердив його брат.

Педро Сеніса випустив дим зі своєї сигарети крізь ніздрі та наполовину роззявлений рот, спогадуючи.

— Візьмімо, наприклад цей «Speculum», який Сорбонна прийняла як автентичний. Лише папір, типографія, друкування та оправлення коштували в п'ять разів більше, аніж вигода, яку здобули ті, кого ви називаєте фальсифікаторами. Кому це незрозуміло? Що більше задовольнить художника, який володітиме талантом Веласкеса і зможе з ним позмагатися, — заробити купу грошей чи побачити свою картину в Прадо між «Менінами» та «Кузнею Вулкана»?

Корсо не міг не погодитися з ним. Протягом вісьмох років «Speculum» братів Сеніса вважався одним із найцінніших томів Паризького університету. Експерти виявили фальсифікацію лише завдяки випадку. Проговорився посередник.

— Вам докучає поліція?

— Майже ні. Адже скандал у Сорбоннському університеті у Франції виник між покупцем і посередником. Наше ім'я там згадувалося, але нічого не вдалося довести. — Педро Сеніса знову криво посміхнувся, жалкуючи, що доказів не було. — 3 поліцією ми підтримуємо добрі стосунки, вони навіть приходять до нас консультуватися, коли їм треба ідентифікувати вкрадені книжки, — він показав на брата своєю сигаретою. — Ніхто не вміє, як Пабло, стирати бібліотечні штампи, зняти екслібрис або ще якийсь опізнавальний знак. Тож іноді вони його просять повторити свою роботу, так би мовити, в зворотному порядку. Вони дотримуються правила: живи й давай жити іншим.

— То якої ви думки про «Дев'ять Дверей»?

Старший з братів подивився на молодшого, потім на книжку й похитав головою.

— Ніщо не привабило нашу увагу, аби ми засумнівалися в ній. Папір і чорнило в ній такі, якими й мусять бути. Навіть при поверховому погляді такі речі помітні.

— Ми їх помітили, — уточнив другий.

— Ну то й що?

Педро Сеніса висмоктав те, що залишилося йому від сигарети, а потім кинув дрібку розжареного попелу на підлогу між свої черевики, де вона остаточно згасла. Лінолеум був покритий такими чорними цятками.

— Венеційська оправа сімнадцятого сторіччя перебуває в доброму стані. — Брати нахилилися над книжкою, хоч тільки старший доторкався до сторінок своїми холодними й блідими руками; вони здавалися двома таксідермістами, які вивчали можливість зробити з трупа опудало. — Чорний сап'ян, покритий позолоченими візерунками, що імітують рослинну декоративність…

— Щось надто похмуре для Венеції, — зробив висновок Пабло Сеніса.

Старший брат висловив свою згоду новим нападом кашлю.

— Митець стримував себе, на нього, безперечно, вплинула тема… — Він подивився на Корсо. — Ви звернули увагу на обкладинку? Оправи шістнадцятого або сімнадцятого сторіччя бувають дивовижними, коли виготовляються зі шкіри. Картон, який накладався зсередини, виготовлявся з аркушів паперу, намащених клейстером, а потім спресованих. Іноді такі шматки картону виготовляли для тієї самої книжки, а іноді використовували давніші… Деякі палітурки мають більшу цінність, аніж ті тексти, які вони повинні захищати, — він показав на якісь папери, що лежали на столі. — Ось тут є приклад. Розкажи-но ти, Пабло.

— Булли Хрестового Походу тисяча чотириста вісімдесят третього року, — Пабло криво посміхнувся, наче йшлося не про мертві папери, а про свіжий порнографічний матеріал. — Знайдені в обкладинках мемуарів шістнадцятого сторіччя, що не мають особливої цінності.

Педро Сеніса уважно роздивлявся «Дев'ять Дверей».

— Оправа, схоже, в цілковитому порядку, — сказав він. — Виконує своє призначення. Цікава книжка, правда? П'ятеро ліній на корінці без назви й таємнича пентаграма на палітурці. Торк'я, Венеція, 1666. Мабуть, він сам і зробив оправу. Чудова робота.

— А що ви скажете про папір?

— Упізнаю вас, сеньйоре Корсо. Гарне запитання. — Палітурник облизав язиком губи, мабуть, хотів передати їм трохи тепла. Потім узяв книжку, притиснув нижній кут великим пальцем і віялом випустив із-під нього аркуші, дослухаючись до звуків, як це робив Корсо в домі Варо Борха. — Чудовий папір. Нічого спільного із сьогоднішньою целюлозою. Ти знаєш, скільки приблизно живе книжка, яку надрукують сьогодні? Скажи йому, Пабло.

— Сімдесят років, — сердито повідомив другий, ніби звинувачував у цьому Корсо. — Сімдесят жалюгідних років.

Старший брат пошукав серед інструментів, розкладених на столі. Він знайшов там спеціальну лінзу з великим збільшенням і підніс її до книжки.

— Не більш як через сторіччя, — промурмотів він, поки підіймав сторінку й роздивлявся її на світлі, примруживши око, — майже все, що сьогодні зберігається в бібліотеках, зникне. Але ці томи, надруковані двісті або п'ятсот років тому, збережуться неушкодженими. Ми маємо книжки, схожі на світ, у якому ми живемо. Хіба не так, Пабло?

— Гівняні книжки на гівняному папері.

Педро Сеніса схвально кивнув головою, не переставши роздивлятися книжку крізь лінзу.

— Відома річ. Папір із целюлози жовкне й стає ламким, наче коржик, і невтримно розпадається. Старіє й помирає.

— З цією книжкою такого не трапиться, — сказав Корсо, показуючи на свою.

Палітурник досі роздивлявся сторінки на світлі.

— Папір волокнистий, як і велить Бог. Добрий папір, виготовлений із ганчір'я, який не боїться часу й людської тупості. Я не брешу. Це льон. Автентичний папір із льону, — він відірвав око від лінзи й подивився на брата. — Дивно, але це не венеціанський папір. Грубий, поруватий, волокнистий… Іспанський?

— Валенсійський, — сказав другий брат. — Льон із Халви.

— Справді так. Один із найкращих у Європі в ту історичну добу. Можливо, друкар одержав партію імпортного паперу. Той чоловік робив свою справу як годиться.

— Він робив її на совість, — уточнив Корсо. — Що й коштувало йому життя.

— Такими були ризики цієї професії. — Педро Сеніса взяв пом'яту сигарету, яку запропонував йому Корсо й відразу її закурив, байдуже кахикаючи. — Щодо паперу, то ви знаєте — обдурити на цьому важко. Використаний стос має бути білим, належати до тієї самої епохи, але навіть у такому випадку виникають розбіжності. Аркуші темніють, чорнило окисляється, з часом і чорнило, й аркуші змінюються. Тож додані аркуші доводиться забруднювати, мочити їх водою з розбавленим у ній чаєм, щоб вони потемніли… Добра реставрація передбачає додавання втрачених аркушів, які здавалися б оригінальними, книжка має бути одноманітною. Головне — деталі. Правда ж, Пабло? Насамперед увагу треба приділяти деталям.

— То яким же буде ваш діагноз?

— Якщо знехтувати відстані між неможливим, можливим і переконливим, можна дійти висновку, що оправа книжки могла бути виготовлена в сімнадцятому сторіччі. Це, проте, не означає, що папір, використаний у цій оправі, належить саме їй, а не якійсь іншій; але припустімо, що це так. Щодо паперу, то він має характеристики, схожі на характеристики інших партій паперу, походження яких точно встановлено; тому й папір, певно, належить до тієї епохи.

— Я згоден. Оправа й папір є автентичними. Перейдімо до тексту та ілюстрацій.

— Тут питання складніше. Якщо говорити про друк, то ми можемо розглядати книжку під двома кутами. Перший: книжка автентична, але її власник, який, згідно з вами, має якісь поважні мотиви, це заперечує. Такий варіант можливий, хоч і малоймовірний. Перейдімо до другого варіанта фальсифікації, який, у свою чергу, ділиться на дві можливості. Перша: весь текст фальшивий, вигаданий, надрукований на папері тієї доби й оправлений у якісь давні палітурки. Це можливо, але видається малоймовірним. Або, якщо бути точним, малопереконливим. Вартість такої книжки була б захмарною. Існує друга розумна альтернатива для класифікації — це в тому разі, коли зовсім недавно вийшло перше видання книжки. Тоді це буде перевидання з модифікаціями, замасковане під перше, зроблене через десять або двадцять років після того видання 1666 року, про яке повідомлено на фронтисписі. Але з якою метою?

— Ідеться про книжку заборонену, — нагадав Пабло Сеніса.

— У тому-то й річ, — погодився Корсо. — Хтось, маючи доступ до матеріалу, використаного Аристидом Торк'я, до його друкарських форм і літер, міг надрукувати книжку вдруге.

Старший із братів узяв олівець і став щось креслити на звороті друкованого аркуша.

— Це одне з пояснень. Проте інші альтернативи чи гіпотези видаються ймовірнішими. Уявіть собі, наприклад, що більша частина сторінок у книжці автентичні, але цей примірник неповний із видертими або загубленими сторінками. І хтось доповнив ці пропуски, застосувавши папір, характерний для тієї епохи, добру техніку друкування й набравшись багато терпіння. У такому разі маємо ще дві можливості: одна з них — додані сторінки взято з іншого повного примірника. Друга гіпотеза — це те, що за відсутністю сторінок, які можна було б відтворити чи скопіювати, зміст на вставлених сторінках вигаданий, — у цю мить палітурник показав Корсо схему, яку він намалював. — У цьому випадку йтиметься про автентичну фальсифікацію, як показано на цій схемі.

Поки Корсо й молодший брат дивилися на аркуш, Педро Сеніса знову почав гортати «Дев'ять Дверей».

— Я схиляюся до думки, — додав він, коли вони знову звернули на нього увагу, — що коли йшлося про додавання кількох аркушів, то це було або одночасно з першим виданням, або уже в наші дні. Проміжну епоху нам доведеться відкинути, бо відтворювати з такою досконалістю старовинні тексти навчилися зовсім недавно.

Корсо розвинув схему.

— Уявіть собі, що ми зустрічаємося з такою можливістю: фальшивий том. І ми хочемо реставрувати його за допомогою сучасної техніки. Що нам робити?

Брати Сеніса зітхнули в унісон, глибоко й професійно, облизавшись від такої перспективи. Тепер вони обидва не відривали поглядів від «Дев'ятьох Дверей».

— Припустімо, — сказав старший, що ми маємо цю книжку на 168 сторінок і що в ній бракує сотої сторінки. Сотої і дев'яносто дев'ятої, звичайно, бо йдеться про відсутність аркуша з двома сторонами або сторінками. І ми хочемо повернути його на місце. Трюк полягає в тому, щоб знайти близнюка.

— Близнюка?

— На жаргоні нашої професії це означає, — пояснив Пабло Сеніса, — інший повний примірник.

— Чи який принаймні має неушкодженими ті дві сторінки, які нам треба скопіювати. Якщо трапиться така можливість, то треба також порівняти близнюка з нашим ушкодженим примірником, щоб з'ясувати, чи вони відрізняються силою відбитків або чи літери більш стерлися в одному, ніж у другому. Ви ж чудово знаєте самі: у ту епоху, коли літери були мобільними й легко зношувалися та стиралися при ручному друкуванні, перший і останній примірники того самого накладу могли дуже відрізнятися — літери в останньому були кривими й нерівними, відтінки чорнила теж були різними. Такий перегляд текстів вимагав, щоб у вставлених аркушах додавати або усувати негаразди, щоб вони робилися однаковими з рештою тексту. Потім ми вдаємося до фотомеханічного копіювання: виготовляємо пластичну фотолітографію. Виготовляємо полімерну або цинкову пластину.

— Рельєфну друкарську форму, — сказав Корсо. — 3 гуми або з металу.

— Саме так. Хоч би якою досконалою була сучасна техніка відтворення, вона ніколи не дасть нам того рельєфу на папері, характерного для старовинного друку деревом або свинцем, намоченим у чорнило. Отже, нам треба відтворити всю сторінку на піддатливому матеріалі, гумі або металі, який давав би ті самі ефекти, що їх давали рухливі свинцеві літери, застосовувані в 1666 році. Після цього ми кладемо виготовлену форму в друкарський верстат, щоб здійснити ручний друк так само, як його здійснювали чотири століття тому. Звичайно ж, на папері тієї історичної доби, до того й після того, обробленого методами штучного старіння. Також і в чорнилі, виготовлення якого ми глибоко досліджуємо, треба буде використати ті хімічні складові, які застосовувалися на решті сторінок. Й ось злочин здійснено!

— Але уявімо собі, що оригінального аркуша не існує. Що немає з чого скопіювати ці дві сторінки, яких бракує.

Брати Сеніса водночас усміхнулися — вони знали, що й така ситуація не поставить їх у безвихідь.

— Тоді, — сказав старший, — робота з відтворення рукопису уявляється нам особливо цікавою.

— Документація, яку треба собі уявити, — докинув другий.

— А головне, сміливість, сеньйоре Корсо. Уявімо собі, що до нас потрапив такий дефектний примірник «Дев'ятьох Дверей». У такому разі ми також маємо у своєму розпорядженні решту в 166 сторінок, тобто весь каталог літер і символів, використаних друкарем. Отже, ми зможемо використати його зразки, аж поки здобудемо собі весь алфавіт. Цей алфавіт ми перенесемо на фотографічний папір, із яким легше працювати, використавши кожну літеру стільки разів, скільки треба для того, щоб вона заповнила всю сторінку. Ідеальним, справжнім художнім варіантом буде, якщо ми використаємо літери зі свинцю за прикладом старовинних друкарів. Але це, на жаль, надто складно й надто дорого. Тож ми обмежимося сучасною технікою. Пабло, який вправніше виконує цю роботу, лезом повирізає окремі літери й потім складе з них шаблон для двох сторінок, рядок за рядком, як це робив складач у сімнадцятому сторіччі. Потім ми зробимо ще один відтиск на папері, щоб усунути пробіли між літерами та недосконалості або додати дефекти, схожі на ті, які є в інших літерах, рядках та на сторінках оригінального тексту… Після цього залишається тільки зробити негатив. А з негатива — рельєфну репродукцію — друкарську форму.

— А якщо на пропущених сторінках мають бути ілюстрації?

— Ну то й що? Якщо маємо оригінальну гравюру, система її відтворення зовсім легка. Якщо маємо справу з ксилографіями, а в них набагато чіткіші лінії, ніж у гравюрах по міді або зроблених голкою, то це дозволяє виконати роботу з копіювання набагато чистішою.

— А якщо оригінальна гравюра не існує?

— Це також не проблема. Якщо ми маємо її опис, то відтворюємо з опису. Якщо ні, то вигадуємо. Попередньо вивчивши, звісно, техніку виготовлення інших відомих гравюр. Це може зробити будь-який добрий рисувальник.

— А друк?

— Ви дуже добре знаєте, що ксилографія — це гравюра на рельєфі. Дерев'яну дошку поздовжнього розпилу покривають білою фарбою, на якій малюється композиція. Після того залишається тільки її надрізати, й на виступи або краї наноситься фарба, щоб перевести її на папір. Коли ми відтворюємо ксилографії, то існують дві можливості: одна — зробити копію малюнка, ліпше на гумі. Проте існує й альтернатива, якщо можна скористатися послугами гарного митця-гравера, доручивши йому зробити іншу автентичну ксилографію, на дереві, за допомогою тієї самої техніки, якою користувалися гравери в давнину й потім зробити відтиск… У моєму випадку, я, маючи такого чудового гравера, як мій брат, удався б до другого варіанта: художнього виготовлення гравюри на дереві. Завжди, коли є змога, мистецтво має змагатися з мистецтвом.

— Така копія виходить чистішою, — уточнив Пабло.

Корсо нагородив його своєю складною гримасою.

— Яку Speculum у Сорбонні.

— Можливо. Схоже, його автор чи автори думали десь приблизно так. А ти як вважаєш, Пабло?

— Безперечно, вони були романтиками, — погодився з ним другий і не зміг утриматися від усмішки.

— Нема сумніву, — Корсо показав на книжку. — А тепер ваш вирок.

— Я сказав би, що книжка автентична, — не вагаючись відповів Педро Сеніса. — Навіть ми не змогли б виготовити щось таке досконале. Зверніть увагу: якість паперу, плями на сторінках, зміна чорнила, друк… Виключати, що вона має вставлені аркуші, не можна, але я вважаю це малоймовірним. Якщо справді йдеться про фальсифікацію, то єдине пояснення — вона була також зроблена в ту епоху. Скільки примірників існує? Три? Гадаю, ви врахували ту можливість, що всі вони можуть бути підробками?

— Звичайно, врахував. А що ви скажете мені про ксилографії?

— Що напевно вони дивні. З усіма цими символами. Але вони також належать тій історичній добі. Натиск друкарських форм є ідентичним. Чорнило, тон паперу… Можливо, ключем буде не те, коли вони були надруковані, а те, що на них зображено. Шкода, але це все, що ми спроможні про них сказати.

— Ви помиляєтеся, — сказав Корсо, закриваючи книжку. — Дещо про них сказати ми таки можемо.

Педро Сеніса зупинив його жестом.

— Тут іще одна річ… Хоча, думаю, ви звернули на неї увагу: позначки гравера.

Корсо здавався збентеженим.

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Про мікроскопічні підписи внизу біля кожної ілюстрації… Покажи їх, Пабло.

Молодший брат зробив такий рух, ніби хотів утерти руки краєм плаща від неможливого поту. Потім, наблизившись до «Дев'ятьох Дверей» показав Корсо кілька сторінок крізь лупу.

— Кожна гравюра, — пояснив він, — підписана внизу звичною абревіатурою: Inv. замість invenit із підписом художника і Sculp, замість sculpsit, де називається гравер…

Зверніть увагу. В сімох із дев'ятьох ксилографій читаємо прізвище A. TORCH біля обох абревіатур — і sculp, і inv. Стає очевидно, що сам друкар намалював і вигравіював сім гравюр. Але в інших двох ксилографіях його прізвище стоїть лише біля sculp. Це означає, що він обмежився лише гравіюванням. А творцем оригінального малюнка, inv., був хтось інший. Той, хто називає себе ініціалами L.F.

Педро Сеніса, який супроводжував пояснення брата короткими кивками голови, схвалюючи його слова, закурив свою енну сигарету.

— Непогано, чи не так? — закашлявся він у диму, лукаво споглядаючи своїми мишачими очицями на гримасу, яку скорчив Корсо. — Хоча спалили тільки друкаря, але він був не сам.

— Ні, — підтвердив брат, похмуро засміявшись. — Хтось допоміг йому розпалити вогонь під своїми ногами.

Того ж таки полудня Корсо одержав візит Ліани Тайлефер. Удова прийшла до нього в дім без попередження, в той непевний час, коли стоячи біля вікна, яке виходило на захід, одягнений у злинялу ситцеву сорочку та старі вельветові штани, мисливець за стародруками дивився, як спалахують червоним та охровим кольорами дахи міських будинків. Можливо, то була не слушна година й чимало з тих подій, які сталися згодом, не відбулися б, якби вона прийшла в іншій порі дня. Але цього ти ніколи не знаєш. І події, які ми можемо встановити, були такими: Корсо стояв біля вікна, його погляд затуманювався мірою того як рівень джину в склянці наближався до дна, й у цю мить задзвенів дзвінок у дверях, і Ліана Тайлефер — білява, висока, ефектна в англійському плащі, накинутому на пошиту в кравця сукню, та чорних панчохах — з'явилася на порозі. Вона зібрала волосся у вузол і прикрила його капелюхом Борсаліно тютюнового кольору з широкими крисами, який вона трохи зсунула набік, що вельми їй личило. Вона мала вигляд вродливої жінки, переконаної, що вона справді вродлива й що всі це помічають.

— Чому я завдячую таку честь? — запитав Корсо.

Запитання було досить дурне, хоч о цій годині та з випитою половиною склянки джину було б безглуздо чекати від нього дотепного діалогу. Ліана Тайлефер ступила вже кілька кроків по квартирі й зупинилася перед письмовим столом, на якому біля комп'ютера та коробки з дискетами лежала тека з рукописом Дюма.

— Ви ще працюєте над цим?

— Звичайно.

Вона відвела погляд від «Анжуйського вина», щоб окинути спокійним поглядом оточення, книжки, які вкривали стіни й повсюди лежали стосами. Корсо зрозумів, що вона шукала фотографії, спогади, які дозволили б їй оцінити господаря дому. Так нічого й не виявивши, вона підняла брови, роздратовано й сердито. Зрештою вона зупинилася перед шаблею Старої Гвардії.

— Ви колекціонуєте шпаги?

Цей висновок можна було назвати індуктивно-логічним. Принаймні, з полегкістю подумав Корсо, уміння Ліани Тайлефер виходити зі скрутних ситуацій не відповідало її чудовій зовнішності. Якщо, звичайно, вона не знущається з нього. Тож він злегка всміхнувся, жорстко й обережно.

— Колекціоную ось цю зброю. Вона називається шабля.

Жінка невиразно кивнула головою. Годі було зрозуміти, чи вона була надто наївна, чи надто розумна актриса.

— Родинний спадок?

— Я її придбав, — збрехав Корсо. — Я подумав, вона прикрасить мою стіну. Бо зі стількома книжками вона здається монотонною.

— Чому у вас немає ані картин, ані фотографій?

— Бо не маю нікого, кого мені хотілося б спогадувати, — він уявив собі фото у срібній рамці, на якому покійний Тайлефер розрубує порося. — У вас, звичайно, все інакше.

Вона дивилася на нього пильним поглядом, можливо, міркувала, скільки нахабства в його словах. Її сині очі блищали сталевим відтінком і були такі крижані, що від них ширився холод. Вона пройшла трохи далі кімнатою, зупиняючись перед деякими книжками, перед краєвидом, який відкривався з вікна і знову перед письмовим столом. Вона ковзнула пальцем із криваво-червоним нігтем по теці з рукописом Дюма. Можливо, вона чекала від Корсо якогось коментаря, але книгар не сказав нічого. Він обмежився тим, що спокійно дивився на неї й терпляче чекав. Якщо вона чогось хоче, а з її вигляду було очевидно, що так, то нехай сама виконує свою брудну роботу. Він не мав настрою полегшувати їй завдання.

— Чи можу я сісти?

Голос її пролунав трохи хрипко. Відлуння поганої ночі, подумав Корсо. Він стояв посеред кімнати, засунувши руки до кишень штанів, і чекав. Ліана Тайлефер скинула капелюх і плащ і, озирнувшись довкола себе одним зі своїх повільних і нескінченних поглядів, вибрала собі стару канапу. Потім підійшла до неї й повільно сіла — пошита у кравця спідниця виявилася закороткою для цієї пози — вона схрестила ноги з таким ефектом, який би кожен, навіть мисливець за книжками, коли б випив лише половину джину, що його він випив, назвав би вбивчим.

— Я прийшла поговорити про справи.

Не випадає сумніватися. Таку позу ніяк не можна було вважати випадковою й незацікавленою. Корсо достатньо шанував себе, й назвати його дурнем було не можна.

— Що ж, поговоримо, — сказав він. — А ви уже вечеряли з Флавіо ла Понте?

Вона нічого не відповіла. Протягом кількох секунд дивилася на нього незворушним поглядом із тим самим виразом зневажливої безпеки.

— Ще ні, — відповіла вона нарешті, не змінивши виразу обличчя. Спочатку я хотіла зустрітися з вами.

— Ну от, ви зі мною й зустрілися.

Ліана Тайлефер трохи перемістилася на канапі. Одна її рука лежала на отворі в шкіряній оббивці, що з нього стримів волосяний наповнювач.

— Ви працюєте за гроші, — сказала вона.

— Справді так.

— Ви продаєте свої послуги найщедрішому аукціоністу.

— Іноді. — Корсо показав ікло в кутику рота; він перебував на своїй території й міг тримати при собі гримасу симпатичного кролика. — Загалом я наймаюся на службу. Як Гамфрі Боґарт у кінофільмах. Або як повії.

Для вдови, яка навчалася в коледжі ще з дитячого віку, Ліана Тайлефер досить терпимо поставилася до брутальності свого співрозмовника.

— Я хочу запропонувати вам роботу.

— Чудово. Усі пропонують мені роботу останнім часом.

— Я платитиму вам великі гроші.

— Дивовижно. Чомусь усі мають намір платити мені великі гроші в ці дні.

Вона дістала жмут волосся, за який ухопилася в дірці канапи й стала неуважно накручувати його навколо мізинця.

— Що вам платить ваш друг ла Понте?

— Флавіо?.. Нічого. Хотів би я побачити чоловіка, який би виманив у нього бодай дуро.

— У такому разі чому ви працюєте на нього?

— Я вже вам сказав. Він мій друг.

Він почув, як вона замислено повторює це слово.

— Це звучить дивно у ваших устах, — сказала вона нарешті. Й майже непомітно всміхнулася з виразом зацікавленої зневаги. — Ви маєте також подруг?

Корсо окинув нахабним поглядом її ноги, від литок до стегон.

— Я задовольняюся спогадами. Наприклад, спогад про вас міг би мені згодитися сьогодні вночі.

Вона стерпіла й цю брутальність. Чи, може, подумав Корсо, вона не зрозуміла його тонкого натяку.

— Назвіть ціну, — холодно запропонувала вона. — Я хочу викупити назад рукопис мого чоловіка.

Справа ставала цікавою. Корсо вмостився у зручному кріслі навпроти Ліани Тайлефер. Із того місця панорама її ніг, обтягнутих чорними панчохами була кращою: вона скинула черевики й стала босими ногами на килимок.

— Минулого разу мені здалося, що ви мало в ньому зацікавлені.

— Я передумала. Цей рукопис має характер…

— Сентиментального спогаду? — весело уточнив Корсо.

— Щось подібне, — сказала вона з певним викликом у голосі. — Але не у вашому розумінні.

— І що ви маєте намір робити з ним?

— Я вам уже сказала. Викупити його у вас.

Корсо витиснув із себе нахабну посмішку.

— Ви мене ображаєте. Я професіонал.

— Ви професіонал, який продає свої послуги, й такі професіонали легко переходять із табору в табір. Я також читаю книжки й можу бути вашим покупцем.

— Я маю гроші, які потрібні мені.

— Тепер я маю намір запропонувати вам не гроші.

Вона лежала на канапі й чухала пальцями однієї ноги підйом другої. Корсо вгадував пальці з пофарбованими в червоний колір нігтями під чорним мереживом панчіх. Коли вона зворухнулася, спідниця підсмикнулася, виставивши напоказ трохи білого тіла над чорними підв'язками там, де всі таємниці сходяться до однієї, давньої як Час. Мисливець за книжками з великим зусиллям підняв погляд. Сині сталеві очі невідривно дивилися на нього.

Він скинув окуляри, потім підвівся на ноги й підійшов до канапи. Жінка стежила незворушним поглядом за його рухами, а коли він уже був так близько від неї, що їхні коліна доторкалися, Ліана Тайлефер підняла руку й поклала пальці з пофарбованими в червоний колір нігтями на ширінку його штанів. Вона посміхнулася ще раз майже непомітно, зневажлива й упевнена в собі, коли нарешті Корсо нахилився над нею й задер їй спідницю до самого пояса.

Це був радше взаємний штурм, аніж обмін пестощами. Домовленість, реалізована на канапі; нещадна боротьба двох дорослих людей, зі стогоном, який вихоплювався з них у слушні моменти, лайкою, що вимовлялася крізь зуби, й гострими нігтями, які жінка безжально встромляла у спину Корсо. Усе це відбулося на дуже вузькому просторі канапи, де вони не роздягалися, і спідниця метлялася на її широких і сильних стегнах, які він стискав своїми руками, що їх звела судома, гачки її білизни впивалися йому в пах. Він навіть не побачив її грудей, хоч двічі або тричі зміг дотягтися до них. Туга й гаряча плоть, яка випиналася з-під бюстгальтера під шовковою блузкою і пошитим у кравця костюмом, які вона не встигла зняти в розпалі битви. І тепер вони лежали удвох, переплівшись тілами, поміж свого пом'ятого одягу, засапавшись, наче виснажені борці. І Корсо міркував, як він зможе виплутатися з цієї халепи.

— Хто такий Рошфор? — запитав він, вирішивши прискорити кризу.

Ліана Тайлефер подивилася на нього з відстані в десять сантиметрів. Передзахідне сонце забарвило їй обличчя в рожеві тони; з її зачіски повилітали всі шпильки, а біляве волосся безладно розсипалося по канапі. Здавалося, вона вперше розслабилася в присутності Корсо.

— Не має значення, — відповіла вона, — адже тепер я поверну собі рукопис.

Корсо поцілував мереживо жінки, виплутуючись із нього. Він передчував, що навряд чи зможе ще поцілувати його.

— Який рукопис? — запитав він, аби щось сказати, й відразу побачив, як застиг її погляд; тіло, що лежало під його тілом, умить затвердло.

— «Анжуйське вино». — Уперше в її голосі прозвучало щось подібне до тривоги. — Ви ж його повернете мені, чи не так?

Корсо не сподобалося це раптове повернення до «ви». Він туманно пам'ятав, що під час сутички вони зверталися одне до одного на «ти».

— Я тобі нічого не обіцяв.

— Я в це вірила.

— Ти помилялася.

У сталевій синяві її очей зблиснув гнів. Вона рвучко підвелася, скинувши його із себе одним порухом стегон.

— Мерзотник!

Корсо, який хотів засміятися й загладити ситуацію двійком цинічних жартів, відчув потужний поштовх у груди, який примусив його впасти на коліна. Поки він оговтувався, застібаючи пояс, він побачив, що Ліана підвелася на ноги, бліда й жахлива, й не турбуючись про те, що її одяг був у жахливому безладі, а чудові стегна досі голі, вліпила йому такого дзвінкого ляпаса, що перетинка його лівого вуха забриніла, як шкіра на барабані.

— Сучий син!

Мисливець за стародруками захитався; удар був не слабенький. Приголомшений, він розглянувся довкола, наче нокаутований боксер, шукаючи, на що б йому опертися, аби не впасти на килим. Ліана Тайлефер потрапила в його візуальне поле, але великої уваги він приділити їй не міг, вухо боліло йому жахливо. Він тупо дивився на шаблю Ватерлоо, коли почув звук розбитого скла. Тут Ліана знову з'явилася в червоному світлі вікна. Вона опустила спідницю, в одній руці тримала теку з рукописом, а в другій розбиту пляшку. Надбиту шийку вона спрямувала у горло Корсо.

Він підняв руку завдяки чистому рефлексу й відступив на крок назад. Небезпека прояснила йому мозок, і він відчув потоки адреналіну, тож відвів убік озброєну руку жінки і кулаком завдав їй удару в шию, який урвав їй дихання й зупинив на місці. Наступна сцена мала більш мирний характер: Корсо підняв із підлоги рукопис і пляшку з надбитою шийкою, а Ліана Тайлефер знову сиділа на канапі, тепер волосся розсипалося по її обличчю, вона трималася обома руками за болюче горло, важко дихаючи між риданнями люті.

— Тебе вб'ють за це, Корсо, — нарешті вимовила вона.

Сонце остаточно скотилося на інший бік міста, й кутки в будинку заповнилися тінями. Засоромлений, Корсо увімкнув світло й подав жінці плащ і капелюх, перш ніж підняти телефонну слухавку й викликати таксі. Він весь час уникав зустрітися з її поглядом. Потім, коли почув, як її кроки затихають на сходах, постояв трохи біля вікна, спостерігаючи, як тіні від дахів помалу зникають у світлі місяця, який повільно підіймався вгору.

«Тебе вб'ють за це, Корсо».

Він налив собі велику склянку джину. Ніяк не міг викинути з голови, який вираз з'явився на обличчі Ліани Тайлефер, коли вона зрозуміла, що її одурено. Очі зблиснули, як смертельні кинджали, обличчя викривила мстива гримаса. І вона не жартувала: вона справді хотіла вбити його. Спогади знову почали повільно прокидатися, вони потроху заповнювали його, хоч тепер не вимагалося зробити бодай якесь зусилля пам'яті. Картина була чіткою, як те місце, з якого вона походила. На письмовому столі лежало факсимільне видання «Трьох мушкетерів». Він розкрив його в пошуках потрібної йому сцени: с.129. Там, посеред безладно розкиданих меблів вистрибнула з ліжка з кинджалом у руці, наче мстивий диявол, Міледі й кинулася на д'Артаньяна, який, нажаханий, в самій сорочці, відступає, намагаючись кінцем шпаги утримати її на відстані.