Клуб Дюма, або Тінь Рішельє

XV. Корсо і Рішельє

І я, що написав про нього невеличкий роман, помилився повністю.

«Фантомас». Сувестр і Аллен^[92]

Настав момент пояснити принципи побудови цього роману. Дотримуючись давнього методу, згідно з яким оповідач таємничої історії повинен володіти тією самою інформацією, що й головний герой, я намагався дивитися на речі поглядом Лукаса Корсо, крім двох оказій: подій, які відбувалися в першому й у п'ятому розділах цієї історії, де я не мав іншого виходу, як з'явитися самому. В обох тих випадках, так само як я намірявся зробити тепер, у третій та останній раз, я для більшої зв'язності користувався першою особою, адже було б безглуздо цитувати себе самого, як він, хоч такий рекламний трюк і згодився Юлію Цезарю в його записках про війну в Галлії, але в моєму випадку він був би розцінений, і цілком слушно, як невиправдане педантство. Є й інша причина, можливо, цілком протилежна: розповідати історію так, як доктор Шеппард^[93] розповідав свою історію Пуаро, було б ходом не так дотепним — адже тепер цей нехитрий прийом використовують геть усі, — як кумедним.

І зрештою, люди пишуть для розваги, щоб жити довше, щоб любити себе самих і щоб їх любили інші. І, власне кажучи, я переслідую такі самі цілі. Як казав старий Ежен Сю, зловмисники, витесані з одного шматка каменю — якщо мені буде дозволено такий вислів, — трапляються вельми рідко. Це стосується й мене — якщо припустити, що я справді зловмисник.

Правда полягає в тому, що автор цього роману Борис Балкан сидів тут, у бібліотеці, в очікуванні нашого запрошеного, й несподівано побачив, як у двері заходить Корсо з ножем у руці й грізним блиском в очах. Я побачив, що він з'явився без супроводу, й це мене трохи стривожило, хоч я доклав усіх зусиль, щоб зберегти незворушний вираз обличчя, не виявивши ніякого подиву. Проте слід сказати, що я добре розрахував свій ефект: бібліотека в півтемряві, світло канделябрів на столі, за яким сидів я з примірником «Трьох мушкетерів» у руках… І навіть одягнений я був — цілком випадково, але дуже навіть доречно, — у червоний камзол, колір якого легко було ототожнити з кольором кардинальської мантії.

Моєю великою перевагою був той факт, що я чекав мисливця за стародруками з супроводом чи без нього, а він мене ні; тому я вирішив скористатися фактором несподіванки. Ніж у його руках у поєднанні з погрозливим виразом очей навіював мені тривогу. Тому я вирішив попередити його дії такими словами.

— Вітаю вас, — сказав я, згортаючи книжку, ніби його прихід урвав моє читання. — Ви змогли довести гру до кінця.

Він дивився на мене з протилежного кінця кімнати, і я мушу зізнатися, що мені було дуже приємно бачити вираз глибокої недовіри на його обличчі.

— Гру? — хрипким голосом перепитав він.

— Атож, гру. Напруга, непевність, спритність, уміння… Вільна діяльність згідно з обов'язковими правилами, яка знаходить виправдання в самій собі, й супроводжується почуттям напруги та радості, що ти діяв інакше, аніж діють люди в повсякденному житті, — ця думка належала не мені, але Корсо було ліпше цього не знати. — Як вам таке пояснення? Як говориться в другій книзі пророка Самуїла: «Нехай прийдуть діти і граються перед нами…» Діти вміють гратися й уважно слухати. І те, й те вони роблять з однаковою серйозністю. По суті кажучи, гра — це єдина діяльність по-справжньому серйозна. У ній немає місця для скепсису, ви згодні? Вірите ви чи не вірите, але якщо хочете брати участь, то ви не маєте іншого виходу як підкорятися правилам. Лише той, хто шанує правила або принаймні знає їх і застосовує, може перемогти… Те саме відбувається під час читання книжки: ти мусиш прийняти інтригу й персонажів, щоб утішатися історією, — я замовк, сподіваючись, що водоспад моїх слів справив на нього адекватний заспокійливий ефект. — До речі, ви мусили прийти не сам-один. Де ваш супутник?

— Рошфор?.. — Корсо зробив гримасу, яку не можна було назвати симпатичною. — В ним стався нещасливий випадок.

— Ви назвали його Рошфором?.. Дуже дотепно й слушно. Я бачу, ви з тих, хто приймає правила. Хоч у мене немає жодних підстав дивуватися.

Корсо засміявся, і його сміх не вселив мені спокою.

— А от Рошфор здався мені здивованим, коли я бачив його востаннє.

— Ви стривожили мене, — цинічно усміхнувся я. Але я був справді стривожений. — Сподіваюся, з ним не сталося нічого поганого?

— Він упав зі сходів.

— Що ви мені кажете?

— Те, що ви почули. Але заспокойтеся. Коли я його покинув, ваш агент іще дихав.

— Це добре, — я трохи змінив свою усмішку, намагаючись приховати невдоволення; події явно виходили за межі мого ретельно обміркованого плану. — То, виходить, ви налаштували йому пастку?.. Гаразд, — я великодушно розвів руки. — Не турбуйтеся.

— А я й не турбуюся. Це вам треба турбуватися.

Я вдав, ніби не почув його репліки.

— Головне, дістатися кінця, — провадив я, хоч на мить утратив нитку розмови. — А в мистецтві налаштовування пасток і подолання їх ми маємо знаменитих попередників. Тесей вийшов із лабіринту завдяки нитці Аріадни. Ясон викрав золоте руно завдяки Медеї. Каурави в «Махабхараті» хитрощами виграли гру в шашки, а ахейці поставили мат троянцям, подарувавши їм дерев'яного коня… Так що ваша совість чиста.

— Дякую. Але про чистоту власної совісті я потурбуюся сам.

Він дістав із кишені складену вчетверо записку для Міледі й кинув її на стіл. Я відразу впізнав свій власний почерк із дещо закрученими великими літерами. Це за моїм наказом і в інтересах держави діяв той, хто пред'явить цю записку, і так далі.

— Сподіваюся, — я підніс записку до полум'я канделябра, — що ця гра принаймні розвеселила вас.

— В окремі хвилини.

— Дуже радий, — обоє ми дивилися, як горить записка на попільничці, куди я її поклав. — Коли йдеться про літературу як про засіб, то розумний читач може тішитися навіть стратегією, яка перетворює його на жертву. І я належу до тих людей, яким почуття розваги допомагає у грі. Допомагає воно також під час читання історії або її написання.

Я підвівся з «Трьома мушкетерами» в руках, ступив кілька кроків по кімнаті й нишком подивився на дзиґарі, які висіли на стіні; до дванадцятьох ще залишалося двадцять довгих хвилин. Вишикувані на полицях корінці давніх оправ виблискували золотом. Я дивився на них якусь мить, вдаючи, ніби забув про Корсо, а потім обернувся до нього.

— Ось вони, — я обвів рукою бібліотеку. — Вони здаються спокійними й мовчазними, але розмовляють між собою, хоч ніби й незнайомі одні з одними. Для спілкування вони використовують своїх авторів, так яйце використовує курку, щоб утворити нове яйце.

Я поставив «Трьох мушкетерів» на місце. Дюма перебував у доброму товаристві: з одного боку «Пардаяни» Зевако, а з іншого — «Кабальєро в жовтому камзолі» Лукуса де Рене.^[94] Оскільки в мене ще був вільний час, я розгорнув останню книжку й голосно прочитав:

Дзиґарі в Сен-Жермен Оксеруа видзвонили північ, у цей час по вулиці Астрюс рухалися троє вершників, закутаних у просторі плащі, й вигляд у них був не менш рішучий, аніж стукіт копит їхніх коней…

— Перші рядки, — сказав я. — Перші рядки майже завжди бувають надзвичайними. Пригадуєте нашу розмову про «Скарамуша»? «Він народився, обдарований схильністю до сміху…» Існують перші рядки, які іноді впливають на все життя, вам не здається? «Я оспівую зброю й героя», наприклад. Ви ніколи не казали таких слів людям, яким ви довіряли: «Скромний молодик прямував посеред літа…», або: «Я давно звик укладатися спати рано…» Або: «15 травня 1796 року генерал Бонапарт увійшов до Мілана».

Корсо скорчив гримасу:

— Ви забули фразу, що привела мене сюди: «У перший понеділок місяця квітня 1625 року містечко Менг, де народився автор „Роману про троянду“, здавалося вкрай схвильованим…»

— Це справді слова з першого розділу, — підтвердив я. — Ви чудово їх зрозуміли.

— Те саме сказав мені Рошфор, перш ніж упасти зі сходів.

Запала мовчанка, уривана лише боєм дзиґарів, які видзвонювали за чверть одинадцяту. Корсо показав на циферблат:

— Залишається п'ятнадцять хвилин, Балкане.

— Так, — погодився я; цей суб'єкт мав диявольську інтуїцію — залишилося п'ятнадцять хвилин до понеділка першого квітня.

Я поставив «Кабальєро в жовтому камзолі» на його місце на полиці й ступив кілька кроків по кімнаті. Корсо спостерігав за мною, нерухомий, ще з ножем у руці.

— Ніж можна заховати, — порадив я.

Корсо завагався на секунду, перш ніж закрити ніж, і поклав його до кишені, не відриваючи від мене погляду. Я подякував йому схвальною усмішкою і знову показав йому на книжки.

— Ти ніколи не залишаєшся самотнім, коли перебуваєш поруч із книжкою, — сказав я, аби сказати що-небудь. — Кожна сторінка нагадує нам про один із минулих днів, нагадує про емоції, які наповнювали його. Щасливі години позначені в нашій свідомості крейдою, нещасливі — вугіллям. Де я тоді перебував? Який принц назвав мене другом, а який жебрак — братом? — Я замислився на хвилину, шукаючи нові слова, щоб завершити цю балаканину.

— Який сучий син — кумом? — підказав мені Корсо.

Я подивився на нього з осудом. Цей зануда намагався зіпсувати мій високий тон, якого я хотів надати нашій розмові.

— Не варто говорити брутальні слова.

— Я говорю те, що мені хочеться говорити, Ваше Високопреосвященство.

— У цьому Високопреосвященстві я відчуваю іронію, — відповів я, зачеплений за живе. — 3 цього я роблю висновок, пане Корсо, що ви перебуваєте під владою своїх забобонів. Це Дюма перетворив Рішельє на негідника, яким той ніколи не був, фальсифікувавши реальність із романних міркувань… Я був певен, що зумів вам усе пояснити під час нашої останньої зустрічі в мадридській кав'ярні.

— Брудний трюк, — заперечив Корсо, не уточнивши, про кого говорив, про Рішельє чи про мене.

Я рішуче підняв угору палець, наготувавшись завершити свою думку.

— Це цілком законний спосіб, — заперечив я, — підказаний геніальністю автора романів, кращого від якого не знала історія. А проте… — тут я гірко посміхнувся зі щирим смутком. — Сент-Бев його шанував, але не вважав літератором. Віктор Гюго, його друг, обмежився тим, що визнав спроможність Дюма створювати драматичну дію, але не більше. Його називали надто багатослівним. Але, мовляв, у нього не було стилю. Його звинувачували у тому, що він не бажав заглиблюватися у трагедію людського існування, що не був достатньо витонченим у зображенні своїх персонажів. Не був достатньо витонченим! — Я доторкнувся до всіх томів «Трьох мушкетерів», які стояли в мене на полиці. — Я майже цілком погоджуюся з добрим падре Стівенсоном: немає такої великої пісні про дружбу, такої насиченої пригодами і прекрасної, як ця. У «Двадцятьох роках потому» персонажі з'являються спочатку далекі один від одного; вони є зрілими чоловіками, егоїстами, наділені дріб'язковістю, яку накидає їм життя, вони навіть воюють у протилежних таборах… Араміс і д'Артаньян брешуть і прикидаються. Портос боїться, що в нього проситимуть грошей. На зустріч на Королівській площі вони приходять озброєні й готові битися між собою. А в Англії, коли через необачність Атоса вони опиняються в небезпечному становищі, д'Артаньян відмовляється потиснути йому руку. У «Віконті де Бражелоні» під час інтриги із залізною маскою Араміс і Портос виступають проти своїх старих друзів… Це відбувається тому, що вони живі люди; тому що вони персонажі суперечливі й наділені всіма людськими вадами. Але завжди, в кінцевому підсумку, у хвилини найвищої небезпеки дружба перемагає. Велика річ — дружба! А ви маєте друзів, Корсо?

— Це гарне запитання.

— Для мене дружбу втілював у собі Портос у печері Локмарія. Велетень утримував на собі скелю, щоб урятувати товаришів… Пам'ятаєте його останні слова?

— Ох і тяжко!

— Точно так!

Признаюся, я був майже розчулений. Як і той молодик у хмарі тютюнового диму,^[95] про якого розповів капітан Марлоу, Корсо був одним із наших. Але він виявився впертим і злопам'ятним індивідом і не хотів давати волю почуттям.

— Ви коханець Ліани Тайлефер, — сказав він.

— Так, — визнав я, хоч мені хотілося ще поговорити про Портоса. — Дивовижна жінка, ви згодні? Зі своїми особливими химерами… Вродлива й вірна, як Міледі в «Трьох мушкетерах». Це дивний факт. У літературі існують художні персонажі з незалежною ідентичністю, близькі мільйонам людей, які навіть не читали тих творів, де вони з'являються. В Англії таких літературних героїв три: Шерлок Холмс, Ромео та Робінзон. В Іспанії два: дон Кіхот і дон Жуан. У Франції один: д'Артаньян. Але дозвольте мені сказати…

— Ви зараз знову відхилитеся від теми, Балкане.

— Не відхилюся. Я хотів додати до імені д'Артаньяна ім'я Міледі. Надзвичайна жінка. Як і Ліана по-своєму. Чоловік і в підметки їй не годився.

— Ви говорите про Атоса?

— Я говорю про бідолашного Енріке Тайлефера.

— Тому його й убили?

Гадаю, мій подив видався йому щирим. Він і був щирим.

— Убили Енріке?.. Не кажіть дурниці. Він повісився. Його смерть була самогубством. Напевне, з його розумінням світу, він вважав самогубство подвигом. Шкода.

— Я так не вважаю.

— Якщо вам так хочеться. Але його смерть стала початком усієї цієї історії і не прямою причиною того, що ви перебуваєте тут.

— Тоді розкажіть мені про все детально.

Він це заслужив, безперечно. Я вже сказав раніше, що Корсо був одним із наших. Хоч сам він про це й не знав. Крім того, я подивився на годинник, північ була вже близько.

— «Анжуйське вино» з вами?

Він подивився на мене стривоженим поглядом, намагаючись угадати мої наміри, але зрештою вирішив не впиратися. Дістав із-під плаща теку, показав її мені й знову заховав під плащ.

— Чудово, — сказав я. — Тепер ідіть за мною.

Безперечно, він подумав, що в бібліотеці є прихований прохід, де на нього налаштовано засідку. Принаймні я побачив, як він поклав руку до кишені, намацуючи ніж.

— Ніж вам не знадобиться, — заспокоїв я його.

Він не видався мені переконаним, хоч утримався від коментарів. Він підняв угору один із канделябрів, і ми вийшли в коридор у стилі Людовіка XIII, на одній зі стін якого висів чудовий килим: Улісс із луком у руці, який щойно прибув на Ітаку, Пенелопа й собака щасливі, впізнавши його, компанія женихів у глибині картини п'ють вино, не уявляючи собі, що їх чекає.

— Цей замок дуже стародавній і має велику історію, — пояснив я йому. — Його грабували англійці, гугеноти, революціонери… Навіть німці під час останньої війни влаштували тут свій штаб. Він був дуже зруйнований, коли сучасний власник його придбав: британський мільйонер, чарівний чоловік і шляхетний кабальєро, який постановив реставрувати його й умеблював із надзвичайним смаком. Навіть відкрив його для туристів.

— У такому разі що ви тут робите? Час не вельми сприятливий для екскурсій.

Проминаючи вікно, я кинув погляд на вулицю. Гроза нарешті почала відступати, блискавки тепер спалахували на півночі, за Луарою.

— Одного дня тут роблять виняток, — пояснив я. — Зрештою, Менг місце особливе. Далеко не в кожному місці світу починається такий роман, як «Три мушкетери».

Дерев'яна підлога скрипіла під нашими кроками. За поворотом у коридорі висів автентичний обладунок XVI сторіччя, й світло канделябра відбивалося матовими відблисками у начищених частинах панцера. Корсо проминув обладунок, поглядаючи на нього скоса, ніби хтось ховався за ним.

— Те, що я вам розповім, — це довга історія, вона почалася десять років тому, — сказав я. — На одному з паризьких аукціонів було виставлено кілька документів, які не увійшли до каталогу. Я тоді писав книжку про популярний французький роман XIX сторіччя, й ті запилюжені теки випадково потрапили до моїх рук. Переглянувши їх, я з'ясував, що вони належали до старих архівів газети «С'єкль». Майже всі вони були друкарськими відбитками не великої цінності, але одна течка із синіми й білими аркушами привернула мою увагу: то був оригінальний текст, рукопис «Трьох мушкетерів» Дюма й Маке. Сімдесят сім розділів у тому порядку, в якому їх надіслано до друкарні. Хтось, певно що Бодрі, головний редактор газети, зберіг їх після того як виготовили гранки, а потім про них забув.

Я уповільнив ходу і майже зупинився посеред коридору. Корсо був дуже спокійний, і світло канделябра, який я тримав у руці, освітлювало йому обличчя знизу вгору, примушуючи тіні танцювати в очах. Здавалося, він цілком поринув у мою розповідь, не думаючи ні про що інше, що могло б з ним відбутися. Відкрити таємницю, яка привела його аж сюди, було єдиним, що його цікавило. Але він продовжував стискати у кишені плаща руків'я ножа.

— Я тоді зробив відкриття, — провадив я, вдаючи, ніби не помічаю його правої руки, — надзвичайної ваги. Раніше нам були відомі деякі фрагменти первісної редакції завдяки нотаткам Дюма й Маке, але повного рукопису ми не мали. Спочатку я думав опублікувати свою знахідку у формі факсимільного видання; але мене зупинили міркування морального порядку.

Світло й тіні на мить зникли з обличчя Корсо, і темна лінія перетнула йому рот. Він посміхнувся.

— Не кажіть мені цього. Міркування морального порядку? У наш час?

Я посунув канделябр, щоб прибрати з його обличчя недовірливу посмішку, але успіху не досяг.

— Я говорю дуже серйозно, — провадив я, коли ми рушили далі. — Вивчаючи рукопис, я зробив висновок, що справжнім творцем історії був Огюст Маке. Він зібрав усю документацію, створив головні сюжетні лінії, а потім Дюма зі своїм могутнім генієм і блискучим талантом вдихнув життя в ту первісну матерію, перетворивши її на шедевр. Але те, що було очевидним для мене, могло виявитися зовсім не таким для критиканів Дюма та його творчості, — я зробив жест вільною рукою, щоб показати, як їх багато. — Я не міг кинути каменем у своє святилище; а тим паче в ці часи, коли в літературному світі панує пересічність і брак уяви… У часи, коли ніхто не захоплюється чудесами, як колись захоплювалася публіка, що читала романи-фельєтони, а в театрі освистувала зрадників й аплодувала лицарям, які не знали страху, — я меланхолійно похитав головою. — На жаль, такі аплодисменти більше ніде не лунають, хіба що там, де збираються самі діти або люди наївні.

Корсо слухав мене з виглядом зухвалим, насмішкуватим. Я не знав, чи підтримує він моє світобачення. Може, й підтримував, але він був чоловіком уїдливим і показувати цього не хотів.

— І ви, звичайно, — сказав він, — вирішили знищити рукопис.

Я поблажливо посміхнувся. Теж мені розумака знайшовся!

— Не кажіть дурниць. Я знайшов кращий вихід: перетворити фантазію на реальність.

Ми зупинилися перед зачиненими дверима до салону. Крізь неї долинали голоси і музика. Я поставив канделябр на консоль, коли Корсо знову подивився на мене підозріливим поглядом. Він, безперечно, запитував себе, яку нову пастку я йому підготував. Я зрозумів: він не усвідомлював, що ми справді наблизилися до кінця нашої гри.

— Дозвольте мені відрекомендувати вам, — сказав я, відчиняючи двері, — членів клубу Дюма.

Майже всі уже прибули; останні гості заходили крізь великі скляні двері, розчинені на еспланаду замку, до салону, наповненого людьми, димом сигар і гомоном розмов на фоні тихої музики. На столі, що стояв у центрі салону, застеленому білою скатертиною, розкладено холодні закуски: стояла пляшка Анжуйського вина, розташувалися сосиски й шинка з Ам'єна, устриці з Ла Рошелі, коробки із сигарами Монтекрісто. Утворюючи групи, гості пили й розмовляли різними мовами. Тут було близько сотні чоловіків і жінок, і я побачив, як Корсо доторкається до своїх окулярів, ніби засумнівався, навіщо він їх начепив. Чимало облич, які він тут побачив, були йому знайомі завдяки пресі, кіно й телебаченню.

— Ви здивовані? — запитав я, поглянувши на його обличчя.

Він розгублено кивнув головою. Кілька гостей підійшли привітати мене, і я потискував їм руки, обмінювався з ними люб'язностями й жартами. Атмосфера була приємною і сердечною. Тим часом Корсо стояв із виразом людини, яка готується впасти з ліжка й прокинутися, і я дуже тішився. Я навіть познайомив його з кількома гостями з підступною втіхою, бачачи, як він бентежиться, непевний, що він пересувається на твердому ґрунті. Його звичний апломб розпався на шматки, й це був мій маленький реванш. Зрештою, саме він прийшов до мене з «Анжуйським вином» під пахвою, сповнений рішучості все ускладнити.

— Дозвольте відрекомендувати вас панові Корсо… Бруно Лостіа, міланський антиквар. Дозвольте… Томас Гарві, ви вже його знаєте, так, так, це справді Гарві Джоєрос, Нью-Йорк, Лондон, Рим. А ось граф фон Шломберг, він володіє найзнаменитішою в Європі колекцією приватного живопису. Тут у нас кого тільки немає, як можете бачити. Португальський лауреат Нобелівської премії, екс-президент Аргентини, принц-спакоємець престолу Марокко… Чи відомо вам, що його батько захоплений читач творів Александра Дюма? А погляньте, хто щойно прийшов. Ви його знаєте, правда ж, знаєте? Професор семіотики з Болоньї. Білява дама, яка з ним розмовляє, це Петра Нойштадт, найвпливовіший літературний критик у центральній Європі. В отій групі, біля герцогині ді Альба, ви можете бачити фінансиста Рудольфі Вільфоза й британського письменника Гаролда Буерґесса. А онде Амая Ескал, з групи Альфа Прес із наймогутнішим редактором у Сполучених Штатах Йоганом Кроссом, з «О&О Пейперс», Нью-Йорк… І, гадаю, ви пам'ятаєте Ашіля Реплінже, паризького книгаря.

Цим я його добив остаточно. Спостерігаючи розгубленість на обличчі чоловіка, якого я сюди привів, я майже пожалів його, хоч був готовий і поспівчувати. Реплінже тримав у руці порожній келих і подарував нам із-під своїх мушкетерських вусів люб'язну посмішку, таку саму, яку подарував Корсо під час експертизи рукопису Дюма у своїй книгарні на вулиці Бонапарта. Він прийняв мене у свої обійми — обійми величезного ведмедя, а потім поплескав Корсо по спині й пішов шукати інший келих, сопучи, як веселий і життєрадісний велетень Портос.

— Прокляття, — прошепотів Корсо, обертаючись до мене так, щоб ніхто не почув його слів. — Що тут відбувається?

— Я вже вам сказав, що це довга історія.

— То розкажіть її мені.

Ми підійшли до столу. Я наповнив вином два келихи, але він похитав головою, відхиливши свій.

— Джин, — промурмотів він. — Тут є джин?

Я вказав йому на бар у кінці салону, й ми пішли туди, зупинившись дорогою три або чотири рази, щоб обмінятися привітаннями: знайомий директор кінотеатру, ліванський мільйонер, іспанський міністр внутрішніх справ… Корсо заволодів пляшкою «Біфітера» й наповнив склянку до самого верху, проковтнувши половину одним ковтком. Він трохи здригнувся, і його очі зблиснули за скельцями окулярів — одним розбитим, другим неушкодженим, — він притискав пляшку до грудей, ніби боявся її втратити.

— Ви хотіли щось мені розповісти, — сказав він.

Я запропонував йому вийти крізь засклені двері на терасу, де ніхто не уривав би нашої розмови, й Корсо знову наповнив склянку до країв, перш ніж піти за мною туди. Гроза закінчилася; над нашими головами сяяли зорі.

— Я вас слухаю, — сказав він, зробивши ще один великий ковток.

Я обперся на балюстраду, досі мокру від дощу, й змочив губи у своєму келиху Анжуйського вина.

— Володіння рукописом «Трьох мушкетерів» навіяло мені думку, — сказав я. — Чом би не створити літературне товариство, щось подібне до клубу людей, які без жодних застережень захоплюються романами Александра Дюма, класичним фейлетоном і фейлетоном пригод? Моя діяльність звела мене з багатьма людьми, які могли б стати кандидатами до вступу у такий клуб… — я показав на освітлений салон. Крізь великі скляні двері можна було бачити, як ходять туди-сюди гості, жваво розмовляючи. Це свідчило про успіх мого задуму, і я не приховував гордості автора. — Товариство, яке має на меті вивчати твори такого зразка, яке знаходить забутих авторів і забуті твори, сприяючи їхньому перевиданню й поширенню через видавництво, я гадаю, добре вам відоме: «Dumas & Со».

— Мені відоме це видавництво, — підтвердив Корсо. — Вони працюють у Парижі й щойно опублікували повну збірку творів Понсона дю Терайля. Торік вони видали «Фантомаса»… Я не знав, що ви до цього причетні.

Я задоволено усміхнувся.

— Таким є правило: не називати імена, не називати авторів задуму… Як ви можете бачити, цей задум має науковий характер, але водночас у ньому є щось дитяче; це літературна гра ностальгічного плану, яка допомагає відродити давні захоплення літературним читанням і повертає нас до себе самих, якими ми колись були, до нашої первісної невинності. Згодом людина стає зрілою, захоплюється Флобером або Стендалем, нахваляє Фолкнера, Лампедузу, Варгаса Льйосу, Дюрелла або Кафку. Ми починаємо відрізнятися одне від одного, а іноді й стаємо супротивниками. Але варто згадати давніх авторів і давні магічні книжки, і ми знову стаємо спільниками, поринаємо в літературу, яка не вимагає ані догм, ані наукових лекцій. Де вона є нашою автентичною спільною батьківщиною, літературою не про те, що люди бачать, а про те, про що вони мріють.

Я викинув ці слова в повітря й зробив паузу, чекаючи на ефект, який вони справлять. Але Корсо обмежився тим, що підняв угору склянку з джином, щоб подивитися на неї крізь світло. Його мрії перебували в ній.

— Це було раніше, — заперечив він. — Сьогодні діти й підлітки і весь паскудний народ захоплюються тим, що бачать на телеекрані.

Я заперечливо похитав головою, переконаний у своїй правоті. Щось подібне я написав у статті, опублікованій у літературному додатку до ABC, десь тижнів зо два тому.

— Я так не вважаю. Люди й тепер ідуть старими слідами. Кіно й телебачення, наприклад, допомагають нам зберігати зв'язок із минулим. Скільки старих фільмів ми дивимося. Навіть Індіана Джонс^[96] є спадкоємцем минулого.

Корсо зробив гримасу, глянувши в напрямку освітлених скляних дверей.

— Можливо. Але я маю на увазі людей, які тут зібралися. Хотів би я знати, як вам пощастило їх завербувати.

— У цьому немає ніякої таємниці, — відповів я. — Ось уже десять років, відколи я керую цим обраним товариством, клубом Дюма, який влаштовує в Мензі своє річне зібрання. Ви можете бачити, що члени клубу пунктуально збираються тут, прибуваючи сюди з усіх куточків планети. Й усі вони першокласні читачі.

— Читачі фейлетонів? Не смішіть мене.

— Я не маю анінайменшого наміру насмішити вас, Корсо. Чого ви робите таку фізіономію? Ви знаєте, що роман або кінофільм, створені лише для того, щоб потішити публіку, можуть перетворитися на досконалий художній твір: від «Піквіка» до «Касабланки» й «Голдфінгера». Ці оповіді наповнені архетипами, якими публіка хоче втішатися, свідомо чи несвідомо, тими самими сюжетами з невеличкими варіаціями; більше dispositio, аніж elocutio^[97]… Тому фейлетон, включно з типовим телевізійним серіалом, може приваблювати як примітивну публіку, так і дуже вимогливу. Є люди, які знаходять емоції в тому, як Шерлок Холмс ризикує життям; а є й інші, які захоплюються люлькою, лупою та класичним «елементарно, Вотсон», тобто словами, яких, до речі, Конан Дойл ніколи не писав. Трюк зі схемами, їхніми варіаціями та повтореннями такий давній, що навіть Аристотель застосовує його у своїй «Поетиці». А й справді, чим є телевізійний серіал як не актуалізованою модальністю класичної трагедії, великою романтичною драмою або александрійським романом?.. Отже, розумний читач одержує від усього цього надзвичайну втіху. Але є також винятки, з огляду на правила.

Мені здалося, що Корсо слухає мене з цікавістю; але потім я побачив, як він похитав головою, достоту ніби гладіатор, що відмовляється переходити на небезпечну територію, куди його відтісняє супротивник.

— Облиште читати літературні лекції й поверніться до вашого клубу Дюма, — нетерпляче запропонував він. — Вернімося до рукопису Дюма, який потрапив до наших рук… Куди поділася решта?

— Весь рукопис тут, — відповів я, оглянувши салон. — Я використав його шістдесят сім розділів, щоб організувати товариство. До нього входить максимум шістдесят сім членів, кожен із яких володіє певним розділом, тобто кожен розділ приписаний до певного члена, як своєрідні акції. Володіння акціями відповідає строгому списку кандидатів, членство яких має бути схвалено радою директорів, яку очолюю я. Ім'я кожного претендента ретельно обговорюється, перш ніж затверджується його прийняття.

— А як передаються акції?

— Акції не передаються за жодних умов. Коли помирає хтось із членів клубу або коли хтось виходить із товариства, відповідний розділ має перейти у власність клубу. Його вручають новому членові клубу за спеціальним рішенням ради директорів. А рядовий член клубу ніколи не може розпоряджатися жодним розділом тексту.

— Це намагався зробити Енріке Тайлефер?

— Почасти. Спочатку він був ідеальним кандидатом. А потім зразковим членом клубу Дюма, поки не порушив його правила.

Корсо допив рештки свого джину. Він залишив порожню склянку на балюстраді, вкритій мохом, і протягом якогось часу мовчав, прикипівши поглядом до освітленого салону. Потім недовірливо похитав головою.

— Це не може бути причиною, щоб когось убити, — сказав він тихим голосом; здавалося, він звертається сам до себе. — І я не можу повірити, що ці люди… — він подивився на мене впритул, — а всі вони відомі й шановані, спроможні на щось таке.

Я ледве стримав нетерплячий жест.

— Схоже, ви знову хочете поставити все з ніг на голову. Енріке і я були друзями з давніх-давен. Нас поєднувало спільне захоплення фейлетонними романами, хоч його літературний смак не був на рівні його ентузіазму. Той факт, що він був видавцем гастрономічних бестселерів, надавав йому час і гроші для захоплення літературою. І по справедливості якщо хтось і заслуговував увійти до нашого товариства, то це він. Тому я рекомендував прийняти його. Я вже вам сказав, навіть якщо ми не поділяли смак, то захоплення в нас було спільне.

— І захоплення не тільки книжками.

Корсо саркастично посміхнувся, й це мене розлютило:

— Я міг би сказати, що це не ваша справа, — роздратовано кинув я. — Але хочу вам усе пояснити… Ліана завжди відзначалася розумом, а не тільки красою. А також вона рано приохотилася до читання. Ви знаєте, що у віці шістнадцяти років вона витатуювала у себе на стегні квітку лілії. Вона зробила це не на плечі, тобто не там, де квітка була в Міледі де Вінтер, її богині, щоб ані родина, ані черниці з інтернату, в якому вона виховувалася, про це не довідалися… Як вам видається такий учинок?

— Вельми зворушливий.

— Не схоже, щоб він справді вас зворушив. Але запевняю вас, вона особа надзвичайна… Отже… Між нами виникли інтимні стосунки. Раніше я вам казав про те, що для кожної людини батьківщина — це втрачений рай дитинства, пригадуєте?.. Але для Ліани батьківщина — це «Три мушкетери». Вона палко любить світ, відкритий на цих сторінках, і вирішила одружитися з Енріке, коли випадково зустрілася з ним на святі, й вони цілий вечір обмінювалися цитатами з роману. Крім того, у той час він був одним із найбагатших видавців тієї епохи.

— Зрозуміло. Любов із першого погляду, — сказав Корсо.

— Я не розумію, чому ви говорите таким тоном. Це було цілком щире одруження. Проте з плином часу, навіть попри гарне ставлення своєї дружини, Енріке перетворився на великого зануду. Але ми залишалися з ним добрими друзями, і я часто приходив до них у гості. Ліана… — Я поставив свій келих біля його порожньої склянки. — Зрештою сталося те, що мало статися.

— Авжеж. Я собі уявляю.

— Я не про те. Вона перетворилася на мою чудову помічницю, і, зрештою, я рекомендував її до вступу в клуб чотири роки тому. Вона володіє розділом тридцять сьомим, який має назву «Таємниця Міледі». Я особисто запропонував його їй.

— Навіщо ви пустили її услід за мною?

— Почнімо по порядку. Останнім часом Енріке перетворився на клубок проблем. Замість обмежитися прибутковою справою видання гастрономічної літератури, він захотів стати автором роману-фейлетону. Але його текст був жахливим. Просто огидним, повірте мені. Він із великим нахабством спотворив усі теми жанру. Називався його роман…

— «Рука мерця»…

— Саме так. Але навіть заголовок йому не належав. А найгіршою була його нечувана претензія: він хотів, щоб видавництво «Dumas & Со» опублікувало його шедевр. Я, звичайно ж, йому відмовив. Така писанина ніколи не здобула б схвалення ради директорів. Крім того, Енріке мав досить грошей, щоб самому видати свій роман, і я йому про це сказав.

— Певно, йому це не сподобалося. Я бачив його бібліотеку.

— Не сподобалося? Це дуже м'яко сказано. Розмова відбувалася в його кабінеті. Я побачив, як він зіп'явся навшпиньки, низенький і пузатий, майже готовий прийняти апоплексичний удар, і дивився на мене божевільним поглядом. Усе було вкрай неприємно. Адже він присвятив усе своє життя цьому роману. Хто я такий, щоб судити його творчість, яка належить майбутньому. Я критик упереджений і нестерпний педант. А ще — коханець його дружини… Останні його слова мене приголомшили: я не знав, що йому про все відомо. Але, як з'ясувалося, Ліана розмовляла уві сні, й між лайкою та прокляттями на адресу д'Артаньяна та його друзів, яких вона ненавидить усіма силами своєї душі, так ніби вона їх знала реальними людьми, а не як персонажів із роману, вона виклала чоловікові весь серіал наших стосунків. Ви уявляєте, в якій ситуації я опинився?

— У вкрай неприємній.

— Та ще якій неприємній. Хоч найгірше чекало мене попереду. Енріке ніби з ланцюга зірвався: мовляв, якщо він і пересічний письменник, то й Дюма не багато чого вартий. Що він написав би без Огюста Маке, якого визискував нещадно; про це свідчать білі й сині сторінки «Анжуйського вина», які зберігаються в його сейфі. Наша дискусія підвищилася в тоні. Він назвав мене спокусником чужої дружини, як ото називали чоловіків у старовинних драмах, а я його — безграмотним йолопом, додавши кілька ядучих коментарів на адресу його гастрономічно-видавничої діяльності.

І нарешті я порівняв його з кондитером Сирано.^[98] «Я помщуся, — сказав він, наслідуючи тон і манери графа Монте-Крісто. — Я виведу на чисту воду твого обожнюваного Дюма, який ставив свій підпис під чужими романами. Я опублікую той рукопис, який є в мене, й читачі побачать, як фабрикував фейлетони той лицемір. Мені не треба буде дотримуватися статуту товариства, бо розділ „Анжуйське вино“ належить мені, і я продам його кому заманеться. Отже, начувайся, Борисе…»

— Він добряче вас налякав.

— Навряд чи ви знаєте, на що споможний автор, коли вразити його самолюбство. Він не став далі слухати те, що я намагався йому пояснити, й виставив мене за двері. Згодом я довідався від Ліани, що він зателефонував тому книгареві, ла Понте, й запропонував йому манускрипт. Він уявляв себе хитрим і передбачливим, цей новий Едмон Дантес. Він сподівався, що роздмухає скандал, а сам залишиться осторонь. Але тут у цю історію втрутилися ви. Уявіть собі мій подив, коли я побачив вас у своїх дверях із «Анжуйським вином» під пахвою.

— Але ви вміло прикинулися байдужим.

— Ще б пак! Адже після смерті Енріке ми з Ліаною вважали, що рукопис утрачено.

Я подивився на Корсо, який поліз у кишеню плаща й дістав звідти пом'яту сигарету. Він устромив її в рот і ступив кілька кроків по терасі, не припаливши її.

— Ваша історія абсурдна, — зробив він висновок. — Жоден Едмон Дантес не наклав би на себе руки, не натішившись помстою.

Я кивнув головою, хоч тієї миті він стояв спиною до мене й не міг бачити мого жесту.

— Ще відбулося чимало подій, — сказав я. — Наступного дня після нашої розмови Енріке прийшов до мене додому в останній спробі переконати мене. Моє терпіння закінчилося — ви розумієте, що шантажу я витерпіти не міг. Тож, не зовсім усвідомлюючи, що роблю, я завдав йому смертельного удару. Крім того, що його роман-фейлетон був дуже поганий, він залишив у мене відчуття, коли я його читав, чогось дуже знайомого. Тож коли Енріке влаштував мені ще одну сцену, я пішов до своєї бібліотеки, знайшов там дуже давній том Популярного ілюстрованого роману, публікацію, що стала маловідомою на кінець минулого сторіччя, й відкрив його на першій сторінці, де було оповідання, підписане таким собі Аморі з Верони, за назвою «Анжеліна де Ґраваяк, або Незаплямована честь». Коли я голосно прочитав перший абзац, то побачив, як Енріке зблід, так ніби угледів привида тієї Анжеліни, що піднявся з могили.! більш або менш так воно й було. Переконаний, що ніхто не згадає про цю публікацію, він переписав її майже дослівно, крім одного розділу, цілком вкраденого в Фернандеса та Гонсалеса, який, до речі, був найкращим у його історії… Шкода, що я не мав при собі фотоапарат, щоб сфотографувати його в ту мить, коли він вигукнув: «Прокляття!». Але він утратив спроможність артикулювати слова. З його горла вихоплювалося лише астматичне бурмотіння, він ледь не задихався. Потім розвернувся, побіг до свого будинку й повісився на лампі.

Корсо обернувся до мене. Сигарета, яку він забув припалити, усе ще стриміла йому в роті.

— Потім справа ускладнилася, — провадив я, переконаний, що тепер Корсо віритиме мені… — Рукопис уже був у ваших руках, і ваш друг ла Понте спочатку не мав наміру розлучитися з ним. Я не міг, наслідуючи Арсена Люпена, особисто займатися цією справою; я маю репутацію, яку повинен підтримувати. Тому я доручив Ліані місію повернути розділ: адже наближалася річниця зібрання клубу, й треба було прийняти нового члена замість Енріке. Але Ліана, зі свого боку, наробила помилок. Спочатку вона пішла на зустріч із вами, — у цьому місці я відкашлявся, щоб не вдаватися в подробиці. — Потому вирішила здобути прихильність ла Понте, щоб той забрав у вас «Анжуйське вино»; але вона не взяла до уваги, яким упертим ви можете бути… Лихо в тому, що вона завжди мріяла потрапити в пригоду, яка наблизила б її до її героїні; щось таке, де було б чимало пасток, любовних інтриг і переслідувань. І ці епізоди в поєднанні з мріями надавали їй великі можливості. Тож вона з великим ентузіазмом кинулася вам услід. «Я принесу тобі рукопис, оправлений у шкіру Корсо», — пообіцяла мені вона. Я порадив їй не перебільшувати, хоч визнаю, що помилка була моєю: я розбудив її фантазію, випустивши на волю Міледі, яка знайшла собі притулок у Ліані після прочитання «Трьох мушкетерів».

— Могла б вона прочитати й щось інше. Наприклад, «Звіяні вітром». Ототожнила б себе зі Скарлет О'Гара і ганялася б за Кларком Ґейблом, а не за мною.

— Мушу визнати, що вона трохи перебільшила. Шкода, що вона сприйняла все це надто серйозно.

Корсо почухав себе за вухом. Було не важко вгадати, про що він подумав: по-справжньому серйозно поставився до їхніх пригод інший. Людина зі шрамом.

— А хто такий Рошфор?

— Його звуть Ласло Миколайович. Актор, що спеціалізується на другорядних фільмах… Зіграв Рошфора в серіалі, який Андреас Фрей поставив для британського телебачення десь років зо два тому. Насправді він брався грати майже всіх відомих негідників, які добре володіли шпагою: Ґонзаґу в «Лагардері», Левассера в «Капітані Владі», Ла Тур д'Азіра в «Скарамуші», Руперта де Генцау в «Полоненому замку Зенда»… Він палко захоплюється пригодницьким жанром і мріє вступити до клубу Дюма. Ліана агітує за нього, й наполягла, щоб його взяли до цієї справи.

— Де цей Ласло також дуже сумлінно виконав свою роль.

— Боюся, що так. І підозрюю, що він набирав очки для вступу в клуб. Також я підозрюю, що він грає роль випадкового полюбовника, — я видавив із себе усмішку світської людини, сподіваючись, що вона видасться переконливою. — Ліана молода, красива й палка. Скажімо, я займаюся її інтелектуальною стороною, мирними сплесками її романтичних почуттів, а Ласло Миколайович, як не важко здогадатися, має стосунок до прозаїчніших аспектів її темпераментної вдачі.

— І це все?

— А що тут можна сказати ще? Миколайович-Рошфор пообіцяв знайти нагоду, щоб забрати у вас рукопис Дюма. Тому він і подався за вами з Мадрида в Толедо й Синтру, тоді як Ліана вирушила до Парижа, приліпившись до ла Понте про всяк випадок, якщо Ласло не пощастить забрати у вас рукопис, а ви не виявитеся розважливим. Решту ви вже знаєте: ви не дозволили забрати у вас рукопис, Міледі та Рошфор вийшли з гри, а ви з'явилися сюди, — я замислився, обмірковуючи ситуацію. — А знаєте що?.. Я запитую себе, чи замість Ласло Миколайовича не запропонувати вам стати членом клубу?

Я навіть не подумав, чи моя пропозиція була іронічною, чи я говорив серйозно. Корсо скинув кляті окуляри й став машинально їх протирати з таким виглядом, ніби перебував за тисячу кілометрів звідси.

— І це все? — нарешті повторив він.

— Звичайно, все, — і я показав на салон. — Ось вам доказ того, що наша гра закінчилася.

— A Delamelanicon?.. І який стосунок має Рішельє до «Дев'ятьох Дверей в Царство Темряви»? — Він наблизився, тицяючи мене пальцем у груди, аж мені довелося відступити. — Ви вважаєте мене йолопом? Не кажіть мені, що вам невідомо, який зв'язок має Дюма з цією книжкою, що ви нічого не знаєте про угоду з дияволом і про все інше: убивство Віктора Фаргаша в Синтрі та пожежу в помешканні баронеси Унгерн у Парижі. Це ви особисто донесли на мене поліції?.. І що ви скажете мені про книжку, заховану в трьох примірниках? І про дев'ять гравюр, виготовлених Люцифером і передрукованих Аристидом Торк'я після його повернення з Праги з привілеєм і з дозволу зверхників, і про всю цю кляту плутанину…

Він вилив переді мною весь цей потік інформації, агресивно наставивши підборіддя і просвердлюючи мене поглядом. Я відступив трохи далі й дивився на нього, роззявивши від подиву рот.

— Ви схибнулися, — обурено запротестував я. — Поясніть мені, будь ласка, про що ви говорите.

Він дістав коробку сірників і припалив сигарету, затуливши полум'я долонями, не відриваючи від мене погляду, який проникав до мене крізь віддзеркалення вогню на його скельцях. Потім розповів мені свою версію подій.

Коли він закінчив розповідь, ми обидва протягом певного часу мовчали. Стояли, обіпершись на ще вогку балюстраду, один біля одного, й дивилися на освітлений салон. Розповідь Корсо тривала, поки догоріла його сигарета, яку він потім розтоптав на підлозі підошвою черевика.

— Напевне, — сказав я, — ви чекаєте, що зараз я скажу: «Атож, усе так і було» і простягну руки, щоб ви наділи на них наручники… Ви справді цього чекаєте?

Він не одразу мені відповів. Виклавши вголос свою версію, він, схоже, відчув, що вона доволі хистка.

— А проте, — прошепотів він, — зв'язок існує.

Я подивився на його вузький і темний силует на підлозі тераси. Прямокутники світла, які дісталися сюди від салону, віддзеркалювали його на мармурових плитах, подовжуючи східцями аж до темряви саду.

— Боюся, — зробив я висновок, — що ваша уява зіграла з вами поганий жарт.

Він заперечив, повільно похитавши головою.

— Я не уявляв собі Віктора Фаргаша утопленим у ставку, ані баронесу Унгерн, спалену на попіл разом зі своїми книжками… Це події, які реально відбулися. Й обидві ці історії переплутуються між собою.

— Ви самі сказали: обидві історії. Тобто їх було дві. Можливо, їх пов'язала між собою лише ваша інтертекстуальність.

— Облиште ваші технічні терміни. Адже саме з цього розділу Александра Дюма все й почалося. — Він подивився на мене роздратованим поглядом. — 3 вашого клятого клубу. З вашої гри.

— Не складайте провину на мене. Гра нікому не заборонена. Якби замість реальної історії це була художня розповідь, ви, як читач, були б головним винуватцем.

— Не говоріть нісенітницю.

— А я її й не говорю. З того, що ви мені розповіли, я доходжу висновку, що, також граючись із фактами й своїми персональними літературними вподобаннями, ви створили теорію й зробили хибні висновки… Але факти об'єктивні й не можна доповнювати їх своїми персональними помилками. Історія з «Анжуйським вином» і з цією таємничою книжкою «Дев'ять Дверей» ніколи не мали між собою нічого спільного.

— Ви мене переконали…

— Ми, а я маю на увазі Ліану Тайлефер, Ласло Миколайовича й самого мене, ніколи ні в чому не намагалися переконати вас. Це ви самовільно заповнили пробіли, і таким чином, ніби це роман, побудований на пастках, а Лукас Корсо — його головний читач… Ніхто ніколи вам не казав, що події розвивалися саме так, як ви собі уявили. Тож уся відповідальність лежить на вас, друже мій. Ваша провина у вашій надмірній інтертекстуальності, у тих зв'язках, які ви встановили між різними літературними фактами.

— А що мені було робити?.. Щоб рухатися вперед, потрібна стратегія, і я не міг лише спокійно чекати. У кожній стратегії людина створює собі модель супротивника, який визначає його подальші кроки… Веллінгтон, щось роблячи, орієнтувався на думку Наполеона про його дії. А Наполеон…

— Також Наполеон припустився помилки, сплутавши Блюхера з Груші, бо воєнна стратегія включає в себе не менше ризиків, аніж літературна… Повірте мені, Корсо: невинні читачі більше не існують. Перш ніж розпочати читання тексту, кожен із них виявляє свою власну зіпсутість. Читач формується з того, що він читав раніше, а також із творів кіно й телевізії, які він бачив. До тієї інформації, яку йому пропонує автор, він завжди додає свою власну. І саме в цьому полягає небезпека: надмір відомостей, запозичених із різних літературних творів, може створити вам неадекватного або нереального супротивника.

— Отже, інформація була фальшивою.

— Не обов'язково. Інформація, яку пропонує вам книжка, зазвичай буває об'єктивною. Поганий автор може подати її так, щоб примусити вас помилитися, але вона ніколи не буває фальшивою. Це ви сприймаєте її не так, як годиться.

Здавалося, він замислився. Трохи заворушився, знову спершись на балюстраду, й повернув обличчя то темного саду.

— Тоді з'являється ще один автор, — сказав він крізь зуби дуже тихим голосом.

Трохи постоявши нерухомо, він дістав із-під плаща теку з «Анжуйським вином» і поклав її поруч себе на обліплений мохом камінь.

— Ця історія має двох авторів, — уперто пробурчав він.

— Можливо, — коментував я, забираючи рукопис Дюма. — Й, можливо, один із них мав гірші наміри, ніж інший… Але мій фах — романи-фейлетони. Якщо вас цікавить детективний роман, то шукайте його десь-інде.