Клуб Дюма, або Тінь Рішельє

XIII. Інтрига ускладнюється

У цю мить вас опановує тремтіння,

бо ви чекаєте, коли почнеться полювання. Але хіба ви тремтіли б,

якби я був точний, як залізничний довідник?

«Долина жаху».

А. Конан-Дойл

Спочатку він почув далекий голос: невиразне мурмотіння, якого він не зрозумів. Він зробив над собою зусилля. Здогадуючись, що говорять до нього. Щось про його вигляд. Він не мав найменшого уявлення, яким був його вигляд, але йому було байдуже. Йому було зручно лежати там, де він лежав на спині, й він не хотів розплющувати очі. Насамперед тому, що боявся, аби не посилився біль, який стискував йому скроні.

Відчув, як хтось кілька разів ляснув його по обличчю, й мусив неохоче розплющити одне око. Флавіо ла Понте стурбовано нахилився над ним. Він досі був у піжамі.

— Перестань дубасити мене по обличчю, — невдоволено сказав Корсо.

Книгар із явною полегкістю видихнув повітря, яке затримав у легенях.

— Я думав, ти вже помер, — признався він.

Розплющивши друге око, Корсо зробив спробу підвестися на ноги. Тієї ж миті він відчув, як мозок заворушився в його черепі, ніби желатин на тарілці.

— Тобі добре врізали, — без необхідності повідомив йому ла Понте, поки допомагав йому піднятися на ноги.

Спираючись на його плече, щоб утримати рівновагу, Корсо окинув поглядом кімнату. Ліана Тайлефер і Рошфор зникли.

— Ти добре роздивився того, хто мене вдарив?

— Звичайно. Високий, смаглявий. На обличчі шрам.

— Ти його бачив раніше?

— Ні. — Книгар невпевнено наморщив лоб. — Але вона, схоже, знала його добре, бо відчинила йому двері, поки ми сперечалися у ванній. До речі, той індивід мав розбиту губу. Розбиту й тріснуту. Й замазану меркурхромом. — Він доторкнувся до своєї щоки, пухлина на якій почала спадати, й засміявся мстивим сміхом. — Бачу, тут усім дісталося.

Корсо, який шукав і не міг знайти свої окуляри, скинув на нього сердитим поглядом.

— Чого я не розумію, — сказав він, — то це чому не відлупцювали також і тебе.

— Вони мали такий намір. Але я сказав, що в цьому нема потреби. Що нехай вони займаються своїми справами, а я тут перебуваю на становищі простого туриста.

— Ти міг би щось зробити.

— Я? Я вже своє дістав. Ти так врізав мені кулаком, що мені більше нічого не треба. Тому я показав їм два роздвоєні пальці, ось так, бачиш?.. Сигнал миру. Опустив кришку унітаза й сидів на ньому спокійнісінько, поки вони звідси не забралися.

— Та ти герой.

— Краще про всяк випадок, аніж хто на таке сподівався б. Ага, поглянь на це, — він підсунув Корсо аркуш, складений учетверо. — Вони залишили його, коли пішли, під попільничкою з недопалком «Монтекрісто».

Корсо було нелегко розібрати цей почерк. Він був каліграфічний, написаний чорнилом гарним англійським шрифтом зі складними візерунками у великих літерах.

Пред'явник цього листа зробив те, що він зробив

за моїм наказом і для блага Франції.

З грудня 1627 року Рішельє

Попри складність ситуації, Корсо мало не засміявся. Це була та сама записка, яку написав кардинал під час облоги Ла Рошелі на прохання Міледі, яка хотіла одержати голову д'Артаньяна. Та сама, яку потім відібрав у неї Атос і яка послужила виправданням перед Рішельє за страту жінки в кінці історії… Одне слово, явний перебір для одного розділу. Хитаючись, Корсо пішов до ванної кімнати, відкрив кран умивальника й підсунув голову під струмінь холодної води. Потім подивився на себе в дзеркало: очі припухлі, обличчя неголене, стікає водою, скроні гудуть, наче він засунув голову в осине гніздо. Мені слід би сфотографуватися, подумав він. Непоганий спосіб почати день.

Поруч із ним, у дзеркалі, ла Понте подавав йому рушник та його окуляри.

— Вони, звичайно, забрали твою сумку, — сказав він.

— Сучий ти син.

— Послухай, я не знаю, навіщо ти приплутуєш сюди мене. Якщо в цьому фільмі мені й дісталася якась роль, то це можливість переспати з гарною жінкою.

Корсо був стривожений. Він перетинав кроками вестибюль готелю, намагаючись швидко думати, але з кожною хвилиною його можливості наздогнати втікачів зменшувалися. Усе було втрачено, крім однієї ланки ланцюга: Номера Третього. Вони ще мали заволодіти ним, і це давало Корсо можливість перехопити їх, якщо він діятиме швидко. Він пішов до телефонної кабіни й зателефонував Фріді Унгерн, поки ла Понте оплачував рахунок за номер; проте її телефон не відповідав. Після миттєвого вагання він набрав номер готелю «Лувр-Конкорд», попросивши з'єднати його з кімнатою Ірен Адлер. Він також сумнівався, що йому пощастить з'єднатися з нею, і трохи заспокоївся, почувши голос дівчини. У кількох словах він пояснив їй ситуацію, попросивши її зустрітися з ним біля будинку фундації Унгерн. Після чого повісив слухавку, а тимчасом підійшов ла Понте, дуже пригнічений, кладучи в гаман свою кредитну картку.

— Ну й стерва! Ушилася, не сплативши рахунок.

— Наступного разу ти будеш обережнішим.

— Я задушу її власними руками. Обіцяю тобі.

Готель був надзвичайно дорогий, і зрада супутниці стала здаватися книгареві страховинною. Він уже не вважав себе, як півгодини тому, особою сторонньою в цій історії й був розлючений, як мстивий Ахав.^[86] Вони сіли в таксі, й Корсо назвав водієві адресу баронеси Унгерн. Поки їхали, він розповів приятелю решту історії; про потяг, про дівчину, про Синтру, Париж, про три примірники «Дев'ятьох Дверей», про смерть Фаргаша, про випадок на набережній Сени. Ла Понте уважно слухав, спочатку недовірливо, а потім геть розлютився.

— Я жив із гадюкою, — поскаржився він, здригаючись від ненависті.

Корсо був у поганому гуморі й зазначив, що гадюки дуже рідко кусають кретинів. Ла Понте обміркував його слова й не став ображатися.

— А проте, — сказав він, — це надзвичайна жінка. Її тіло може вразити кого завгодно.

Попри недавній розпач, спричинений втратами, яких зазнала його кредитна картка, очі йому блищали, поки він погладжував свою бороду.

— Кого завгодно, — повторив він із дурною посмішкою.

Корсо подивився у вікно на вуличний рух.

— Те саме сказав герцог Бекінгем.

— Бекінгем?

— Атож. У «Трьох мушкетерах». У самому кінці історії з діамантовими підвісками Рішельє наказав Міледі вбити герцога, але той посадив її до в'язниці, щойно вона з'явилася в Лондоні. Там вона звабила свого тюремника Фелтона, такого самого йолопа, як і ти, але фанатичного пуританина, й переконала допомогти їй утекти, а Бекінгема вбити.

— Я не пам'ятаю цього епізоду. І що зробив той Фелтон?

— Він двічі вдарив кинджалом герцога. Після цього його стратили; не знаю, чи за вбивство, чи за дурість.

— Його принаймні не примусили оплатити номер у готелі.

Таксі звернуло на набережну Конті, туди, де Корсо мав свою передостанню сутичку з Рошфором. У цю мить ла Понте щось пригадав:

— Послухай-но, а чи Міледі не мала тавра на плечі?

Корсо кивнув головою. Вони саме проминали сходи, з яких він скотився попереднього вечора.

— Так, — відповів він. — Його поставив їй кат розжареним залізом — то було тавро, яким позначали злочинців. Вона вже мала його, коли одружилася з Атосом… Д'Артаньян побачив його, коли ліг із нею до ліжка, й це мало не коштувало йому життя.

— Цікаво. А ти знаєш, що Ліана також має позначку?

— На плечі?

— Ні. На стегні. Маленьке й дуже гарне татуювання у формі лілеї.

— А ти не брешеш?

— Присягаюся тобі.

Корсо не пригадував цього татуювання, бо під час миттєвої сутички у своєму домі з Ліаною Тайлефер — йому здавалося, відтоді минули роки — він не мав часу, щоб зосереджуватися на таких подробицях. Але так чи інак усе починало виходити з-під його контролю. І вже не йшлося про фольклорні збіги, а про твердо опрацьований план: надто складний і небезпечний, щоб вважати витівки вдови та її помічника зі шрамом звичайною пародією. Це була змова з усіма складовими свого жанру, й, безперечно, хтось десь смикав за ниточки. Такий собі Сірий Кардинал. Він доторкнувся до кишені, в якій лежала записка Рішельє. Це було вже занадто. А проте, саме в незвичності, в романних особливостях усього цього треба було шукати розв'язання проблеми. Корсо вигадав прочитане одного разу чи то в Алана По, чи то в Конан-Дойла: «Ця таємниця здається нерозв'язною з тих самих причин, які можуть допомогти її розв'язати: надмірної фантастичності її ситуацій».

— Я ще не розумію, про що, власне, йдеться, про грандіозний жарт, чи про поєднання випадковостей, — сказав він уголос, ніби роблячи висновок зі своїх роздумів.

Ла Понте знайшов крихітну дірочку в синтетичній шкірі сидіння й тепер нервово роздовбував її пальцем.

— Хай там ідеться про що завгодно, але воно має дуже підозрілий вигляд, — сказав він тихо, хоч від водія їх відокремлювала захисна скляна перегородка. — Я сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

— У цьому й лихо. Я не знаю, що мені робити.

— Чому б нам не звернутися в поліцію?

— І що я їм скажу?.. Що Міледі й Рошфор, агенти кардинала Рішельє, викрали в нас розділ із «Трьох мушкетерів» і книжку, що навчає, як викликати Люцифера? Що диявол закохався в мене, перетворившись на двадцятирічну дівчину, що зголосилася мене охороняти? Скажи мені, як би ти відреагував, якби ти був комісаром Мегре, а я прийшов до тебе з такими відомостями?

— Думаю, примусив би тебе подихати в трубочку, що визначає кількість алкоголю в організмі.

— Он як.

— А що Варо Борха?

— Це інша історія, — сказав Корсо, пригнічено зітхнувши. — Не уявляю собі, як він поведеться, коли довідається, що втратив книжку.

Таксі важко пробивалося крізь густий вранішній вуличний рух, і Корсо нетерпляче подивився на годинник. Зрештою вони наблизилися до бару, де перебували попереднього вечора, й побачили на хіднику групи роззяв, а на розі вулиці знаки заборони їхати далі. Виходячи з таксі, Корсо також угледів поліцейський фургон і вантажівку пожежників. Тоді він стиснув зуби й вилаявся, подивившись на ла Понте. Щойно він також утратив і Третій Примірник.

Дівчина вийшла до них із гурту людей зі своїм маленьким рюкзаком за спиною, тримаючи руки в кишенях куртки. Над дахами досі стояв дим.

— Поверх загорівся о третій годині ночі, — повідомила вона, не подивившись на ла Понте, наче того й не існувало. Пожежники досі всередині.

— А баронеса Унгерн? — запитав Корсо.

— Вона також усередині, — і дівчина зробила невиразний жест, показуючи ним не так байдужість, як смирення або фаталізм. Так ніби ця подія була десь передбачена. — У її кабінеті знайшли обгорілий труп. Вогонь спалахнув там. Несподівана пожежа, кажуть сусіди; незагашений недопалок сигарети.

— Баронеса не курила, — сказав Корсо.

— А вночі, виходить, закурила.

Мисливець за стародруками скинув поглядом над головами людей, які з'юрмилися над поліцейською загорожею, але не побачив майже нічого: верхній край рятівної драбини, приставленої до будинку, окремі спалахи вогнів швидкої допомоги, що стояла біля дверей центрального входу.

Кашкети жандармів змішувалися з касками пожежників, а в повітрі пахло горілим деревом і пластиком. У гурті роззяв двоє американських туристів фотографували один одного на фоні жандарма, який охороняв загорожу. Десь загуділа сирена, а потім несподівано замовкла. Хтось у гурті цікавих сказав, що виносять труп, але щось побачити було неможливо. Та й немає там чого бачити, сказав собі Корсо.

Він побачив погляд дівчини, втуплений у себе, в якому не помітив жодних слідів від минулої ночі. Тепер це був уважний практичний погляд; погляд солдата, що наближається до поля битви.

— Що трапилося? — запитала вона.

— Я сподівався, ти мені це скажеш.

— Я говорю про інше, — схоже, вона вперше помітила ла Понте. — А це хто такий?

Корсо їй сказав. Потім повагався секунду, сумніваючись, чи зрозуміє його приятель.

— А це дівчина, про яку я тобі розповідав. Її звуть Ірен Адлер.

Та ла Понте нічого не зрозумів. Він обмежився тим, що протягом короткого часу дивився розгубленим поглядом спочатку на дівчину, а потім на друга й зрештою простяг замість привітання руку, якої вона не помітила чи вдала, ніби не помітила. Вона не відривала погляду від Корсо.

— Ти не маєш своєї сумки, — сказала вона.

— Ні, не маю. Рошфор нарешті нею заволодів. Вони втекли з Ліаною Тайлефер.

— А хто така Ліана Тайлефер?

Корсо пильно подивився на неї, але побачив лише спокійне запитання в очах дівчини.

— Ти незнайома з невтішною вдовою?

— Ні.

Вона дивилася на нього без тривоги й без подиву. Попри власну хіть, Корсо їй майже повірив.

— Та байдуже, — сказав він нарешті. — Головне в тому, що вони вшилися.

— Куди?

— Не маю найменшого уявлення, — він показав ікло, скорчивши свою розпачливу, підозріливу гримасу. — Я сподівався, ти щось знаєш.

— Я нічого не знаю ані про Рошфора, ані про ту жінку, — байдуже сказала вона, даючи зрозуміти, що в межах нинішньої реальності це питання її не стосується.

Корсо почув себе розгубленим. Він сподівався якихось емоцій із її боку. Адже вона сама призначила себе захисницею його інтересів. Чи принаймні він чекав, що вона кине йому докір, ти, мовляв, надто добре обізнаний, щоб так по-дурному втратити книжку. Але дівчина не стала дорікати йому. Вона дивилася навколо себе, ніби шукала в натовпі якесь знайоме обличчя, і він був неспроможний здогадатися, чи вона міркувала по те, що сталося, чи думала про щось зовсім інше, далеке від їхньої драми.

— Що ж нам робити? — запитав він, не звертаючись ні до кого конкретно, геть дезорієнтований.

Він не тільки бачив, як один за одним зникли всі примірники «Дев'ятьох Дверей» і рукопис Дюма. За ним тяглися також три трупи, якщо приєднати сюди й самогубство Енріке Тайлефера, він уже витратив величезну суму грошей, щоправда вони належали не йому, а Варо Борха… «Вар, Вар, поверни мені мої легіони».^[87] Та нехай вона провалиться крізь землю, його ділова репутація! У цю мить він хотів би бути на тридцять п'ять років молодшим, щоб залитися слізьми, сидячи на хіднику.

— Чом би нам не випити кави? — запропонував ла Понте.

Він сказав це веселим тоном, мовляв, не сумуйте, хлопці, все залагодиться, і Корсо зрозумів, що бідолаха досі не уявляє собі, в якій паскудній ситуації вони опинилися. Але, в кінцевому підсумку, його пропозиція не здалася йому такою поганою. Принаймні за тих обставин, у яких вони перебували, нічого кращого йому на думку не спало.

— Якщо я правильно зрозумів, — ла Понте розлив трохи кави з молоком на власну бороду, коли стромляв круасан у свою філіжанку, — то 1666 року Аристид Торк'я приховав від інквізиції особливий примірник, копію, розділену на три книжки… Хіба не так? В різницею у вісьмох гравюрах. І треба об'єднати оригінали, щоб їхнє сполучення дало кінцевий результат. Ти згоден?

Вони сиділи втрьох на терасі перед церквою Сен-Жермен-де Пре. Ла Понте надолужував сніданок, який йому урвали в готелі «Крійон», а дівчина, що не відмовилася від своєї манери триматися осторонь, пила помаранчевий сік крізь соломинку й мовчки слухала їхню розмову. «Три мушкетери» лежали в неї на столі відкриті, вона час від часу перегортала там сторінку, неуважно читаючи, потім знову підводила голову й слухала. Щодо Корсо, то в горлі у нього утворився клубок; він не міг проковтнути нічого.

— Ти маєш рацію, — сказав він ла Понте, відхилившись назад на стільці, запхавши руки до кишень плаща й дивлячись на дзвіницю церкви, хоч зовсім її не бачив. — Щоправда, існує можливість того, що повне видання книжки, те, яке було спалено святою Інквізицією, також складалося з примірників, поділених на три серії, і тільки справжні дослідники теми, люди втаємничені вміли поєднати три правильні примірники. — Він насупив брови й наморщив лоба, замислившись. — Але про це ми вже ніколи не довідаємося.

— А хто сказав, що їх було тільки три? Адже він міг надрукувати й чотири — або дев'ять — різних серій.

— Тоді ця витівка втратила б усякий глузд. Існують лише три відомі примірники.

— Хай там як, а хтось хоче відновити первісну книжку. І заволодіти всіма автентичними гравюрами. — Ла Понте говорив із повним ротом. Він з апетитом доїдав сніданок. — Але схильність бібліофіла йому чужа. Коли він добуває правильні гравюри, решту він знищує. І вбиває їхніх власників. Віктора Фаргаша в Синтрі. Баронесу Унгерн, тут у Парижі. І Варо Борха — в Толедо… — Він урвав себе, недожувавши свій шматок, і подивився на Корсо запитливим поглядом. — Схоже, мій план тут провалюється. Адже Варо Борха досі живий.

— Бо його книжка в мене. А на мені вони вже постаралися відігратися, учора ввечері й сьогодні вранці.

Ла Понте не здавався переконаним.

— Ти сказав: постаралися відігратися… А чому Рошфор тебе не вбив?

— Не знаю, — сказав Корсо, стенувши плечима; він сам себе не раз уже запитував про це. — Він мав дві нагоди, але не скористався жодною… А чи досі живий Варо Борха, то тут цілковитої певності я не маю. Він не відповідає на мої телефонні дзвінки.

— Це наштовхує на думку, що його вже вбито. Або вселяє таку підозру.

— Варо Борха вселяє підозру за визначенням, він володіє такими грішми, що може все це організувати, — він показав на дівчину, яка читала собі й далі, зовні байдужа до розмови між ними. — Я певен, вона могла б усе пояснити, якби захотіла.

— А не хоче?

— Ні.

— Тоді викажи її. Якщо вбивають людей, то її можна назвати спільницею.

— Назвати її спільницею? Я сам по шию в цьому лайні, Флавіо. Як, до речі, й ти.

Дівчина урвала своє читання, незворушно прийнявши на себе погляди обох і відкривши рота лише для того, щоб потягнути ще трохи помаранчевого соку. Її погляд ковзнув з одного на іншого, щось обмірковуючи, певно. Нарешті вона зупинила його на Корсо.

— Ти справді їй довіряєш? — запитав ла Понте.

— Дивлячись у чому. Учора ввечері вона билася за мене й билася дуже добре.

Книгар скорчив недовірливу гримасу і поглянув на дівчину. Він, безперечно, намагався уявити її собі в образі охоронця. Також він, певно, запитував себе, наскільки інтимними були її стосунки з Корсо. А Корсо помітив, як той, погладжуючи свою бороду, поглядом знавця оцінював усе те, що не було заховане в неї під курткою. Принаймні було очевидно, що ла Понте не відмовився б атакувати дівчину, якби вона дала йому нагоду попри ті підозри, які він щодо неї плекав. Навіть у такі хвилини колишній генеральний секретар Братства Гарпунерів Нантакета завжди мріяв повернутися до лона. До будь-якого лона.

— Вона надто гарна, — ла Понте кивнув головою замість остаточного висновку. — І надто юна. Занадто юна для тебе.

Корсо всміхнувся, почувши ці слова.

— Ти здивувався б, побачивши, якою старою вона іноді здається.

Книгар скептично клацнув язиком.

— Такі подарунки не падають з неба.

Дівчина мовчки слухала цей діалог. І вперше за увесь день вони побачили, як вона всміхається, ніби щойно почула смішний анекдот.

— Ти надто багато базікаєш, Флавіо — чи як тебе там, — сказала вона ла Понте, який від несподіванки закліпав очима. — Її усмішка стала гострішою, як у бешкетного хлопчиська. — У будь-якому разі мої взаємини з Корсо тебе не стосуються.

Це вперше вона заговорила до книгаря. Після короткої розгубленості той обернувся до свого друга, спантеличений, марно шукаючи в нього підтримки; мисливець за книжками обмежився усмішкою.

— Схоже, я тут зайвий.

Ла Понте зробив такий рух, ніби хотів підвестися, але його рух був нерішучий, і він залишився сидіти. Зрештою Корсо вдарив його по ліктю тильним боком долоні. Удар був сухий і дружній.

— Не будь йолопом. Вона на нашому боці.

Ла Понте трохи розслабився, але із сумнівами не попрощався.

— То нехай вона це доведе. Й розповість нам усе, що знає.

Корсо обернувся до дівчини, щоб подивитися на її напіврозкриті уста, на ніжну й теплу шию. Він запитав себе, чи вона й досі пахне теплом і лихоманкою, повернувшись на мить у спогади. Два зелені озерця, наповнені світлом ранку, витримали його погляд, як і завжди, ліниво й спокійно. І погляд, ще мить тому зневажливо спрямований на ла Понте, став зовсім іншим. У ньому знову промайнула ледь помітна енергія — мовчазний знак підтримки й солідарності.

— Ми говорили про Варо Борха, — сказав Корсо. — Ти його знаєш?

Миттєвий знак співчуття й підтримки злетів з її вуст; вона знову перетворилася на солдата, стомленого, байдужого. А на якусь мить мисливець за стародруками помітив навіть блиск зневаги в її погляді. Корсо сперся однією рукою на мармуровий стіл.

— Можливо, він просто використав мене, — докинув він. — А тебе пустив услід за мною. — На якусь мить ця можливість видалася йому абсурдною Він не міг уявити собі, щоб бібліофіл-мільйонер доручив такій юній дівчині наставити на нього пастку. — Чи, може, його агентами є Рошфор і Міледі?

Вона нічого не відповіла, повернувшись до читання «Трьох мушкетерів». Але ім'я Міледі роз'ятрило рану в погорді ла Понте, який допив каву зі своєї філіжанки, піднявши вгору вказівний палець.

— Ось те, що я найменше розумію, — сказав він. — До чого тут Дюма? Який зв'язок має «Анжуйське вино» з усім цим?

— «Анжуйське вино» дісталося тобі випадково, — Корсо зняв окуляри, запитуючи себе, чи вистачить йому розбитого скельця в усій цій біганині. — Це найтемніший пункт нашої історії, але є цікаві збіги: кардиналові Рішельє подобалися книжки про окультне мистецтво. Домовленості з дияволом забезпечували владу, а Рішельє був наймогутнішою людиною у Франції. До того ж існують паралелі в дійових особах. Так, кардинал має двох вірних агентів, які виконують його накази: графа де Рошфора й Міледі де Вінтер. Вона руда, злюча, з квіткою лілії, яку кат випалив на її плечі. Він смаглявий, зі шрамом, що перетинав йому обличчя. Ти розумієш? Обоє вони мають позначку на тілі. І якщо ти шукаєш аналогії, то пригадай, що слуги диявола, згідно з Апокаліпсисом, позначені знаком Звіра.

Дівчина зробила ще один ковток помаранчевого соку, не підіймаючи голову від книжки, а ла Понте здригнувся, ніби почув запах паленого, і на його обличчі явно вималювалася думка: одна справа закрутити роман із вродливою білявкою і зовсім інша впустити до свого паху відьму. Вони побачили, як він злякано помацав у себе між ногами.

— Прокляття. Сподіваюся, вона не принесла мені заразу.

Корсо подивився на нього злегка співчутливим поглядом.

— Забагато збігів, чи не так? І це ще не всі, — він подихав на скельця своїх окулярів і витер не ушкоджене паперовою серветкою. У «Трьох мушкетерах» повідомляється, що Міледі була дружиною Атоса, д'Артаньянового друга. Коли Атос виявив, що його дружина позначена катом, то вирішив сам здійснити вирок. Він повісив її й вирішив, що вона мертва, проте вона залишилася жива… — він приладнав окуляри в себе на носі. — А тепер хтось розважається цією історією.

— Я розумію Атоса, — сказав ла Понте, насупивши лоба й, безперечно, пригадавши рахунок у готелі «Крійон». — І я теж хотів би її повісити. Як той мушкетер свою дружину.

— Або як Ліана Тайлефер свого чоловіка. Мені шкода ранити твоє самолюбство, Флавіо, але ти ніколи анітрохи не цікавив її. Вона лише хотіла повернути рукопис, який продав тобі небіжчик.

— Ну й стерва, — люто промурмотів ла Понте. — Немає сумніву, що це її справа. А отой жевжик із вусами та шрамом лише допомагав їй.

— Чого я не розумію, — провадив Корсо, — то це який зв'язок мають між собою «Три мушкетери» і «Дев'ять Дверей»… Мені лише спадає на думку, що Александр Дюма також хотів опинитися на вершині світу. І він досяг успіху та влади, яких прагнув: він мав славу, гроші й жінок. Усе йому вдавалося в житті, наче він користувався особливими привілеями, особливим пактом. І коли він помер, то його син, молодший Дюма, присвятив йому цікаву епітафію: «Він помер, як і жив: не усвідомлюючи собі цього».

Ла Понте подивився на нього недовірливим поглядом.

— Ти натякаєш на те, що Александр Дюма продав душу дияволу?

— Ні на що я не натякаю. Тільки намагаюся розшифрувати роман, який хтось пише, зробивши мене у цьому романі головним героєм… Не випадає сумніватися, що він почався тоді, коли Енріке Тайлефер вирішив продати рукопис Дюма. Таємниця виникла за його ініціативою. Його гіпотетичне самогубство, мій візит до вдови, перша сутичка з Рошфором…

І доручення Варо Борха.

— А що такого особливого в цьому рукописі? Чому й для кого він такий важливий?

— Не маю уявлення, — Корсо подивився на дівчину. — Можливо, вона щось про це знає.

Вони побачили, як вона знуджено стенула плечима, не відірвавши погляду від книжки.

— Це твоя історія, Корсо, — сказала вона. — Якщо не помиляюся, то ти сказав, тобі платять за неї.

— Ти теж у неї втягнута.

— До певної міри, — вона подивилася на нього з виразом людини, яка нічого не розуміє, й перегорнула сторінку. — Лише до певної міри.

Ла Понте нахилився до Корсо, зачеплений за живе.

— А ти не пробував врізати їй по фізії?

— Замовкни, Флавіо.

— Авжеж, замовкни, — підхопила дівчина.

— Усе видається мені безглуздим, — поскаржився книгар. — Вона поводиться так, ніби є царицею світу. А ти це терпиш, замість вказати їй її місце. Я не впізнаю тебе, Корсо. Хоч би якою вона була гарнулею, я не думаю… — він замовк, підшукуючи слова. — Звідки в неї ця пиха й уміння битися?

— Одного разу вона билася з архангелом, — пояснив мисливець за книжками. — І вчора ввечері я бачив, як вона розтовкла пику Рошфорові. Розумієш? Тому самому Рошфорові, який лупцював мене сьогодні вранці, доки ти відсиджувався на біде.

— На унітазі.

— Яка різниця! — роздратовано кинув Корсо. — У своїй шикарній піжамі. Я й не знав, що ти вдягаєш піжаму, коли спиш зі своїми коханками.

— Це тебе не стосується, — ла Понте кидав на дівчину сконфужені погляди, поки намагався відступити. — Я ночами мерзну, щоб ти знав. До того ж ми з тобою розмовляли про «Анжуйське вино», — він показав на рукопис із явним бажанням змінити тему… — Чого ти домігся своїм розслідуванням?

— Я довідався, що рукопис автентичний. Цей розділ писали двоє людей: Дюма і його помічник Огюст Маке, тому в ньому присутні два почерки.

— А що ти довідався про того другого типа?

— Про Маке? Не дуже багато. Їхні взаємини з Дюма закінчилися погано, був суд і вимагання грошей. Хоч можна відзначити цікаву деталь: Дюма все витратив за життя, помер не маючи за душею й сантима, а Маке постарів у багатстві й помер у власному замку. Так що справи в них ішли добре, в кожного на свій лад.

— А що ти скажеш про той розділ, який вони написали разом?

— Спочатку його написав Маке, досить просту версію, а потім Дюма перетворив його на шедевр мистецтва, написавши свої правки над рядками помічника. Зміст ти знаєш: Міледі намагається отруїти д'Артаньяна.

Да Понте з тривогою подивився на свою порожню філіжанку, з якої пив каву.

— Отже…

— Отже, я сказав би, що хтось, хто, можливо, вважає себе реінкарнацією Рішельє, зумів поєднати всі первісні гравюри Деламеланікона й розділ із роману Дюма, в якому з невідомих мені причин можна знайти ключ до всього, що тепер відбувається. І можливо, саме в цю мить він намагається викликати Люцифера. А тим часом ти залишився без рукопису, Варо Борха без книжки, а я потрапив у вельми скрутну ситуацію.

Він дістав із кишені картку із запискою Рішельє, щоб поглянути на неї ще раз. Ла Понте був цілком із ним згоден.

— Втрата рукопису — невелике лихо, — заявив він. — Я заплатив за нього Тайлеферу, хоч і небагато, — він фальшиво захихотів. — Принаймні Ліана добре мені заплатила натурою. Але ти й справді опинився у великій халепі.

Корсо подивився на дівчину, що й далі мовчки собі читала.

— Можливо, вона змогла б нам пояснити, що це, власне, за халепа, в яку я потрапив.

Вона зробила гримасу, а потім стукнула по стільниці суглобами пальців, як гравець, який вже не має карт, і він змирився з поразкою. Але цього разу вона одержала відповідь. Це був ла Понте, який сердито загарчав.

— Не розумію, чому ти так їй довіряєш.

— Він уже тобі сказав, — нарешті озвалася дівчина зі зневагою в голосі. Вона поклала соломинку, крізь яку смоктала сік, у книжку замість закладки. — Я охороняю його.

Корсо кивнув головою з радісним виразом обличчя, хоч невідомо, які в нього були підстави для радості.

— Ти чуєш, що вона каже. Вона — мій янгол-охоронець.

— Справді? Хоч вона могла б охороняти тебе краще. Де вона була, коли Рошфор поцупив твою сумку?

— Біля мене тоді був ти.

— Це інша річ. Я боягузливий і мирний книгар. Цілковита протилежність чоловікові дії. Той, хто залишається з дівчиною після смерті героя. Щоб ушанувати його пам'ять.

Корсо не слухав його уважно, бо щойно зробив відкриття. Тінь від дзвіниці церкви впала на підлогу поблизу них. Вузький і темний силует повільно ковзав у напрямку, протилежному від того, в якому рухалося сонце. Він помітив, що хрест на вершині перебував біля ніг дівчини, дуже близько до неї, проте жодного разу не доторкнувся до неї. Тінь від хреста обережно дотримувалася дистанції.

Корсо зателефонував до Ліссабона, щоб довідатися, як просувається розслідування смерті Віктора Фаргаша. Відомості не були обнадійливими. Пінту зумів дістатися до висновків судмедексперта: смерть від насильницького занурення в ставок. Поліція Синтри визначила причиною смерті пограбування. Невідомою персоною або невідомими персонами. Позитивною частиною розслідування було те, що досі причину смерті Фаргаша поліція не пов'язувала з Корсо. Португалець також повідомив, що про всяк випадок запустив по ланцюжку прикмети суб'єкта зі шрамом. Корсо сказав йому, що про Рошфора можна забути — пташка відлетіла.

Здавалося, справи не могли йти гірше, але на полудень їхнє становище зовсім ускладнилося. Щойно Корсо увійшов у вестибюль свого готелю з ла Понте та дівчиною, він зрозумів: щось було не так. Грюбер знаходився за реєстраційним прилавком, і крізь притаманний йому незворушний вираз з його очей до Корсо долетів сигнал тривоги. Наближаючись до нього, Корсо побачив, що портьє ніби випадково скинув поглядом на гачок з ключем від його номера, а потім підніс руку до лацкана своєї куртки і легенько його підняв, тобто подав знак, зрозумілий у всіх готелях світу.

— Не зупиняйтеся, — сказав Корсо своїм супутникам.

Але йому довелося майже тягти за собою розгубленого ла Понте, тоді як дівчина випередила їх обох, рішуча й спокійна, і звернула у вузький коридор у бік кав'ярні, що виходив на площу Пале-Руаяль. Проминаючи приймальний стіл, Корсо устиг помітити, як Грюбер поклав руку на телефон, що стояв на прилавку.

Вони знову опинилися на вулиці, і ла Понте кинув кілька нервових поглядів собі поза спину.

— Що сталося?

— Поліція, — відповів Корсо. — У моєму номері.

— Звідки ти знаєш?

Дівчина не ставила запитань. Лише подивилася на Корсо, чекаючи інструкцій. Той витяг із кишені конверт зі штампом готелю, який консьєрж передав йому учора ввечері, дістав звідти записку, в якій повідомлялося йому про місце перебування ла Понте й Ліани Тайлефер, і поклав на її місце банкноту в п'ятсот франків. Він зробив це повільно, намагаючись зберегти спокій, щоб його супутники не помітили, як у нього тремтять пальці. Заклеїв конверт, потім закреслив на ньому своє ім'я й написав прізвище Грюбера і подав його дівчині.

— Віддаси його якомусь із гарсонів у кафе. — Пальці його рук зволожилися від поту. Він витер їх об внутрішній бік кишень і показав на телефонну кабіну по той бік площі. — Мене знайдеш там.

— А я? — запитав ла Понте.

Попри складність ситуації Корсо мало не зареготав в обличчя своєму другові. Але обмежився насмішкуватим поглядом.

— Можеш робити все, що тобі заманеться. Хоча, боюся, Флавіо, тобі доведеться піти в підпілля.

Він пішов через площу у напрямку телефонної кабіни, незважаючи, іде за ним його супутник чи ні. Коли зачинив за собою скляні двері й устромив картку в отвір, то побачив його за два метри. Вигляд у нього був розгублений, і він спантеличено озирався навсібіч.

Корсо набрав номер готелю і попрохав, щоб його з'єднали з реєстрацією.

— Що відбувається, Грюбере?

— Прийшли два полісмени, пане Корсо, — голос колишнього солдата СС лунав трохи приглушено, але зберігав спокій, контролюючи ситуацію. — Вони досі нагорі, у вашому номері.

— Вони дали якесь пояснення?

— Ніякого. Зажадали вашу перепустку й запитали, чи знаємо ми, де ви перебували о другій годині ночі. Я сказав, що нічого не знаю, і рекомендував їм звернутися до свого колеги, який чергував уночі. Вони також попросили описати вашу зовнішність, бо раніше вони вас не бачили. Наказали мені повідомити, щойно ви прийдете. Саме в цю хвилину я наміряюся виконати їхній наказ.

— Що ти їм скажеш?

— Скажу їм правду, звичайно. Що ви з'явилися на мить у вестибюлі й відразу вийшли в товаристві невідомого мені бородатого пана. Щодо мадемуазель, то вони про неї не запитували; тому я визнав за непотрібне згадувати про її присутність.

— Дякую, Грюбере, — Корсо зробив паузу й додав, усміхаючись у слухавку. — Я нічого поганого не вчинив.

— Звичайно, пане Корсо. Ніхто з клієнтів нашого закладу нічого поганого не вчинив. — Почувся звук роздертого паперу. — Ага, щойно мені принесли від вас конверт.

— Ми ще побачимося, Грюбере. Збережіть на зо два дні номер за мною. Я сподіваюся повернутися й забрати свої речі. Якщо виникне проблема, скористайтеся номером моєї кредитної картки. І, звичайно, дякую.

— Завжди до ваших послуг.

Корсо повісив слухавку. Дівчина повернулася й стояла поруч із ла Понте. Він вийшов із кабіни й приєднався до них.

— Поліції відоме моє ім'я. Отже, хтось їй його назвав.

— На мене не дивися, — сказав ла Понте. — Я твоєю історією вже ситий по горло.

Корсо подумав, що й він уже ситий нею по горло. Він утратив над усім контроль, його човен нахилився й загрожував піти на дно.

— Тобі щось спадає на думку? — запитав він дівчину.

Вона була єдиною ниточкою від таємниці, його останньою надією.

Вона подивилася через плече Корсо, туди, де сновигали машини й стриміли решітки Пале-Руаяль. Вона скинула свій рюкзак із плечей і поклала його на землю, біля своїх ніг. Вона міркувала у звичній для себе мовчанці, зосереджена й серйозна, з невеличкою зморшкою між бровами. З притаманною хлопчакам рішучістю не робити те, що від нього сподіваються, Корсо посміхнувся з виглядом дуже стомленого вовка.

— Я не знаю, що мені робити, — зізнався він.

Він побачив, що дівчина повільно кивнула головою, можливо, дійшовши якогось висновку після своїх таємних роздумів. А може, погодилася з тим, що він і справді не знає, що йому робити.

— Ти найгірший ворог самому собі, — промовила вона нарешті байдужим голосом. Вона також здавалася стомленою, як і попереднього вечора, коли вони повернулися до готелю. — Твоя уява тобі мало допомагає, — вона постукала вказівним пальцем по лобі. — За деревами ти не бачиш лісу.

Ла Понте роздратовано застогнав:

— Відкладіть ботаніку до кращих часів, — він дедалі більше тривожився, зі страхом поглядаючи навколо, чи жандарми ще не наближаються до нього. — Нам треба вшиватися звідси. Я маю тут документи, на які можна найняти автомобіль. Якщо ми поквапимося, то вже завтра перетнемо кордон. До речі, завтра буде перше квітня.

— Заткнися, Флавіо, — Корсо дивився дівчині у вічі, шукаючи в них відповідь. Але побачив там лише віддзеркалення: світло площі, вуличного руху, серед якого вони стояли, свій власний образ, спотворений, гротескний. Образ ландскнехта, який зазнав поразки. Героїчних поразок більше не існувало. Давно вже не існувало.

Вираз обличчя дівчини раптом змінився. Тепер вона дивилася на ла Понте, наче бачила його вперше, щось у ньому привернуло її увагу.

— Повтори, — сказала вона.

Книгар здригнувся, здивований.

— Про те, що можна найняти автомобіль? — Він подивився на них, розкривши рота. — Це ж елементарно. У літаку складають список пасажирів. У потязі можуть перевірити паспорт…

— Я не про це. Повтори, яка буде завтра дата.

— Перше квітня. Понеділок. — Ла Понте стурбовано доторкнувся до своєї краватки. — Мій день народження.

Але дівчина вже не зважала на нього. Вона нахилилася над своїм рюкзаком, щось у ньому шукаючи. Коли випросталася, то тримала в руці один із томів «Трьох мушкетерів».

— Ти неуважно читаєш книжки, — сказала вона Корсо, подаючи йому свою книжку. — Перший розділ, перший рядок.

Корсо, який не чекав нічого подібного, взяв книжку й скинув на неї поглядом. «Три дарунки пана д'Артаньяна-батька» — так називався цей розділ. І коли він прочитав перший рядок, то зрозумів, де їм треба шукати Міледі.