Клуб Дюма, або Тінь Рішельє

XIV. Підвали Менга

Була зловісна ніч.

«Рокамболь».

П. дю Террай

То була зловісна ніч. Луара перетворилася на бурхливий потік і розливалася повінню, загрожуючи перелитися через давні греблі маленького села Менг. Гроза вибухнула перед самими сутінками, й через короткі проміжки часу спалахи блискавки розтинали чорне громаддя замку, лягаючи зигзагами світла на намоклу від дощу забруковану пустелю давніх середньовічних вуличок. По той бік річки, в далині, між поривами вітру, просякнутими водою та листям, зірваним із дерев, ніби буря встановлювала кордон між недавнім минулим та далеким теперішнім, миготіли мовчазні вогні автомобілів, які котилися автострадою, прокладеною між Туром та Орлеаном.

У готелі «Сент-Жак», єдиному готелі Менга, одне вікно було освітлене й відчинене над маленькою терасою, до якої можна було підійти з вулиці. У кімнаті жінка, висока симпатична білявка з волоссям, зібраним на потилиці, вдягалася перед люстром. Вона щойно застебнула блискавку на своїй спідниці, приховавши невеличке татуювання на стегні у формі квітки лілії. Стоячи, вона завела руки назад і застебнула бюстгальтер, що утримував розкішний білосніжний бюст, який коливався від кожного її руху. Потім одягла шовкову блузку й з усмішкою подивилася на своє відображення в дзеркалі, застібаючи ґудзики. Мабуть, вона здалася собі гарною, збираючись на побачення, бо жодна жінка не стане вдягатися об одинадцятій годині вечора, якщо не має наміру зустрітися з кимось. Що ж до задоволеної усмішки з відтінком жорстокості, з якою вона поглядала на себе в дзеркало, то, можливо, вона мотивувалася й новою шкіряною текою, яка лежала в неї на ліжку і з якої стирчали сторінки «Анжуйського вина» Александра Дюма-батька.

Близький спалах блискавки освітив невеличку терасу за вікном. Там, під коротким навісом, з якого скапували краплі дощу, Лукас Корсо востаннє затягся вологою сигаретою, яку тримав між пальцями, поки не викинув її геть, піднявши комір плаща, щоб краще захиститися від зливи та вітру. У світлі наступного спалаху блискавки, наче у світлі велетенського фотоапарата Корсо розгледів мертвотно-бліде обличчя Флавіо ла Понте, безперервне миготіння світла й тіней та вода, що збігала з його бороди, надавали йому вигляду змученого ченця або Атоса, мовчазного, як розпач, похмурого, як кара небесна. Протягом короткого часу більше не було спалахів, але Корсо вгадував присутність третьої тіні, що принишкла поруч із ним під навісом, — стрункий силует Ірен Адлер, яка куталася у свою куртку. І коли нарешті ще один спалах блискавки прокреслив по діагоналі ніч і грім загуркотів між шиферними дахами, у світлі зблиснули два зелені озерця з-під каптура, що затуляв обличчя дівчини.

До Менга вони доїхали швидко, але не без проблем. Їхали в автомобілі, який узяв напрокат ла Понте. Спочатку автострадою Париж-Орлеан, а потім ще шістнадцять кілометрів у напрямку Тура. Ла Понте сидів поруч із водієм і при світлі запальнички «Бік» вивчав мапу, яку вони купили біля бензозаправки. Ла Понте, звісно, заплутався, залишилося зовсім трохи, гадаю, ми їдемо правильно. Я певен, що ми їдемо правильно. Дівчина сиділа позаду мовчки, втупившись поглядом у Корсо в дзеркальце заднього виду, щоразу коли їх проминав автомобіль, освітлюючи своїми фарами. Ла Понте, звісно, помилився. Вони проминули стовпчик з указівною табличкою і поїхали дорогою на Блуа. Потім, відкривши свою помилку, порушили всі можливі правила, намагаючись виїхати на автостраду. Корсо сидів за кермом, благаючи Бога, щоби буря затримала жандармів на їхніх дільницях Божансі. Ла Понте наполягав, щоб вони перетнули річку й повернули ліворуч, але, на щастя, Корсо його не послухав. Вони виїхали на національне шосе 152 — те саме, яким їхав д'Артаньян у першому розділі роману Дюма, — і їхали далі під поривами вітру й дощу, а праворуч від них клекотіла Луара — чорним, бурхливим потоком, двірники працювали безперервно, й у світлі автомобілів, що їхали назустріч, сотні дрібних чорних цяток танцювали на обличчі Корсо. Нарешті перед ними з'явилися пустельні вулиці, старовинний квартал під середньовічними дахами, фасади з міцними балками у формі вітрякових крил або хрестів. Менг-на-Луарі. Кінець дороги.

— Зараз вона вислизне від нас, — прошепотів ла Понте. Він був весь мокрий, його голос тремтів від холоду.

Корсо трохи висунувся, щоб кинути ще один погляд. Ліана Тайлефер одягла светра, який туго облягав її тіло й рельєфно підкреслював його анатомію, і тепер діставала з шафи чорний і довгий плащ, схожий на карнавальний костюм. Він побачив, як вона замислилася на мить, подивилась навколо себе, накинула плащ на плечі й стала збирати у свою теку рукопис, розсипаний на ліжку. У цю мить вона подивилася на відчинене вікно й наблизилася до нього, щоб його прикрити.

Корсо простяг руку, щоб перешкодити їй. У ту мить блискавка спалахнула майже в нього над головою й освітила його обличчя, намочене дощем, його силует, що здавався у вікні коротшим, простягнену вперед руку, що наче звинувачувала жінку, паралізовану від подиву. У Міледі вихопився крик, пронизаний нечуваним жахом, — здавалося, вона несподівано побачила перед собою диявола.

Вона замовкла, коли Корсо стрибнув на підвіконня й тильним боком долоні врізав їй лункого ляпаса, який відкинув її на ліжко, куди вона впала, розсипавши аркуші рукопису по підлозі. Зміна температур зволожила Корсо скельця окулярів, він швидко скинув їх і поклав на нічний столик, перш ніж стрибком наблизитися до Ліани Тайлефер, яка вже смикала дверну ручку, щоб вибігти в коридор. Він зловив її спочатку за ногу, а потім схопив за талію й штовхнув на ліжко. Вона випручувалася йому з рук і дригала ногами. Вона була жінка дужа, й він запитував себе, якого біса ла Понте й дівчина не поспішають йому на допомогу. Чекаючи їх, він схопив її за зап'ястки, відвертаючи обличчя, в яке вона намагалася вгородити нігті. Вони качалися, сплівшись на ліжку, й Корсо просунув свою ногу між її ногами, занурившись обличчям у повноту її величезних цицьок, які, відокремлені від нього лише тонкою тканиною светра, видавалися йому неймовірно пружними. Він відчув непомильні ознаки ерекції й вилаявся крізь зуби, намагаючись приборкати цю Міледі, в якої плечі були не вужчі, аніж в олімпійської чемпіонки у плаванні брасом. Де ж ти є, коли я так тебе потребую, з гіркотою подумав він. Але тут з'явився ла Понте, струшуючи із себе воду, як мокрий пес, сповнений рішучості поквитатися за своє приниження, а надто за рахунок у готелі «Крійон», який лежав у його гамані. Сцена стала здаватися судом Лінча.

— Сподіваюся, ви не станете її ґвалтувати, — сказала дівчина.

Вона сиділа на підвіконні, не скинувши куртку, у каптурі на голові, й дивилася на те, що відбувалося. Ліана Тайлефер припинила чинити опір і лежала нерухомо під Корсо, який сидів на ній верхи. Щодо ла Понте, то він тримав її за руку й за ногу.

— Свині, — сказала вона гучним і дзвінким голосом.

— Шльондра, — прогарчав ла Понте, засапавшись від бійки.

На короткий час усі вони трохи заспокоїлися. Переконані, що відрізали їй шлях до втечі, вони дозволили їй сісти. Вона ще не оговталася від гніву й потирала собі зап'ястки, кидаючи сповнені отрутою погляди то на ла Понте, то на Корсо. Останній розташувався між нею і дверима. Щодо дівчини, то вона й далі сиділа на підвіконні біля вже зачиненого за її спиною вікна. Вона відкинула каптур назад і дивилася на вдову Тайлефер зі зневажливою цікавістю. Ла Понте витер вогкі волосся та бороду краєчком покривала і заходився збирати аркуші рукопису, розкидані по кімнаті.

— Нам треба трохи поговорити, — сказав Корсо. — Як людям розважливим.

Ліана Тайлефер спопелила його поглядом.

— Нам немає про що говорити.

— Ви помиляєтеся, прекрасна пані. Тепер, коли ми вас усе-таки злапали, мені нічого не варто здати вас у поліцію. Вам залишається невеликий вибір: або побалакати з нами, або дати пояснення жандармові.

Вони дивились, як вона зморщила лоба, зацьковано озираючись довкола. Вона здавалася твариною, що шукає щілину, крізь яку вона могла б вибратися з клітки.

— Стережися, — попередив ла Понте Корсо. — Я певен, вона щось задумала.

Очі жінки були смертельно небезпечними, ніби сталеві голки. Корсо скорчив гримасу, дещо театральну.

— Ліано Тайлефер, — сказав він. — Чи може, ми повинні називати вас Анною де Бріоль, графинею де ла Фер. Яка також користувалася іменами Карлоти Брексон, баронеси Шефілд і леді Вінтер. Яка зраджувала своїх чоловіків і коханців. Яка вбивала й труїла людей, а крім того, була агентом Рішельє і відома під ще одним ім'ям: Міледі.

Він урвав монолог, бо натрапив на ремінь своєї сумки, запханої під ліжко. Він витяг її звідти, не відриваючи погляду ані від Ліани Тайлефер, ані від виходу з кімнати, крізь який вона мала очевидний намір вислизнути, коли трапиться нагода. Він засунув руку до сумки, перевіряючи, що там у ній, й зітхнув з такою полегкістю, що всі, навіть жінка, подивилися на нього з подивом. «Дев'ять Дверей», примірник Варо Борха, був там, неушкоджений.

— Він тут, — сказав Корсо, показуючи книжку іншим.

Ла Понте зробив тріумфальний жест, ніби Квікег щойно влучив гарпуном у кита. Але дівчина залишилася нерухомою, не виявивши ніяких емоцій, зовні цілком байдужа до цього епізоду.

Корсо знову поклав книжку до сумки. Вітер свистів за вікном, біля якого нерухомо сиділа дівчина. Вряди-годи новий спалах блискавки висвітлював її силует. Потім лунав грім, приглушений і далекий, від якого дзвеніли обліплені краплями дощу шибки.

— Вельми зручна ніч, — сказав Корсо й подивився на жінку. — Як бачите, Міледі, ми не захотіли пропустити побачення… І прибули, щоб звершити правосуддя.

— З'явилися цілою зграєю посеред ночі, як останні боягузи, — сказала вона, зневажливо випльовуючи слова. — З тією вчинили так само. Бракує лише ката з Лілля.

— Усьому свій час, — уточнив ла Понте.

Жінка трохи оговталася, й іноді її голос лунав упевнено. Її власна згадка про ката не справила на неї великого враження, бо вона з викликом дивилася на них усіх.

— Бачу, — докинула вона, — що ви добре вивчили свої ролі.

— Це не мусить вас дивувати, — відповів Корсо. — Ви й ваші спільники доклали чимало зусиль та інтересу, щоб усе було так, як воно є… — Він скривив губи в посмішці жорстокого вовка, без гумору й без жалості. — І всім нам було дуже весело.

Жінка стиснула губи. Один з її нігтів, покритих криваво-червоним лаком, ковзнув по покривалу. Корсо зачаровано простежив за цим рухом, так ніби цей ніготь був смертельним жалом, і здригнувся, пригадавши, що під час їхньої боротьби він кілька разів майнув біля його обличчя.

— Ви не маєте ніякого права, — сказала вона нарешті. — Ви вдерлися сюди незаконно.

— Помиляєтеся. Ми такі самі учасники гри, як і ви.

— Гри, правила якої вам не відомі.

— Ви знову помиляєтеся, Міледі. Якби ми не знали правил, нас би тут не було. — Корсо подивився навколо себе, шукаючи свої окуляри, аж побачив їх на нічному столику. Він почепив їх на ніс, поправивши вказівним пальцем. — Найважче нам було прийняти характер гри; прийняти художню вигадку, яка організує оповідь, і думати з тією самою логікою, якої вимагає текст, замість користуватися логікою зовнішнього світу… Потім стає легко продовжувати гру, бо якщо в реальності є багато речей, які відбуваються випадково, у художньому тексті майже все підкоряється логічним правилам.

Червоний ніготь Ліани Тайлефер тепер застиг нерухомо.

— І так само відбувається в романах?

— Насамперед у романах. У них, якщо головний персонаж міркує згідно з внутрішньою логікою, притаманною злочинцям, він неминуче приходить до якогось одного висновку. Тому у фіналі неодмінно зустрічаються герой і зрадник, детектив і вбивця, — він усміхнувся, задоволений зі своїх міркувань. — А вам як здається?

— Блискуче, — відповіла Ліана Тайлефер з іронією. Також ла Понте подивився на Корсо з роззявленим ротом, хоч у його випадку захват був щирим. — Брат Вільгельм Баскервільський,^[88] гадаю…

— Не будьте поверховою, Міледі. Забудьте Конан Дойла й Алана По, наприклад. І самого Дюма. Я вважав вас начитанішою дамою.

Жінка пильно подивилася на мисливця за книжками.

— Отже, ви марнуєте зі мною свій талант, — зневажливо кинула вона. — Я для вас неадекватна публіка.

— Я знаю. А тому прийшов сюди, щоб ви відвели нас до того, хто, гадаю, мислить цілком адекватно. — Він подивився на годинник на своєму зап'ястку. Залишилося трохи більше години до першого понеділка квітня.

— Я хотіла б знати, як ви додумалися до цього.

— Це не я додумався, — він показав на дівчину, яка сиділа біля вікна. — Вона підклала книжку під самий мій ніс. А коли ти щось досліджуєш, то книжка допомагає більше, ніж зовнішній світ: її світ закритий, без прикрих несподіванок. Як, наприклад, лабораторія Шерлока Холмса.

— Перестань бундючитися, Корсо, — сказала дівчина зі знудженим виглядом. — Ти вже й так справив на неї враження.

Жінка вигнула брову, подивившись на дівчину так, ніби побачила її вперше.

— Хто вона?

— Не кажіть мені, що ви її не знаєте. Хіба ви не бачили її раніше?

— Ніколи. Мені розповідали про якусь дівчинку, але не сказали, де її знайшли.

— Хто вам про неї розповідав?

— Один друг.

— Високий, смаглявий, з вусами та шрамом на обличчі? З розбитою губою?.. Наш добрий Рошфор! Мені хотілося б знати, де він тепер зупинився. Десь поблизу, певно… Ви обрали двох достойних персонажів.

З якихось причин ці слова розбудили незворушність Ліани Тайлефер. Червоний ніготь устромився в покривало з такою люттю, ніби це була плоть Корсо, а з її очей, здавалося, полетіли бризки люті.

— А що, може, інші учасники роману кращі?.. — повільно запитала вона, піднявши голову, щоб зневажливо подивитись спочатку на одного, потім на іншого. Атос — п'яничка; Портос — несусвітенний йолоп; Араміс — лицемір і змовник.

— Такий погляд на них можливий, — погодився Корсо.

— Краще мовчіть. Що ви можете знати про мої погляди? — Ліана Тайлефер зробила паузу, піднявши підборіддя і втупивши погляд у Корсо, ніби настала черга оцінити його самого. — Що ж до д'Артаньяна, — провадила вона, — то він найгірший з усіх… Майстер фехтування? У «Трьох мушкетерах» він б'ється лише в чотирьох дуелях і перемагає, коли де Жюссак робить невдалий випад, а потім випростується, або коли Бернажу, сліпо атакуючи, натикається на його шпагу. У битві з англійцями він лише обеззброює барона. І йому доводиться завдати трьох ударів графові де Варду, щоб той упав. Що ж до щедрості, — вона зневажливим рухом підборіддя показала на ла Понте, — то він скупіший від цього вашого приятеля. Він уперше платить у трактирі за одного зі своїх друзів в Англії, після пригоди з Монком. Через тридцять п'ять років після їхньої першої зустрічі.

— Бачу, що ви експерт у таких справах, хоч і мав би про це здогадатися. У вашому домі зберігалося так багато романів-фейлетонів, що їх ви нібито ненавиділи. Ви чудово зіграли роль вдови, ситої по горло екстравагантними захопленнями свого чоловіка.

— Я анітрохи не прикидалася. Усі книжки мого чоловіка були старим, нікому не потрібним папером. Як, зрештою, і сам Енріке. Мій чоловік був простаком: він ніколи не вмів читати між рядками, відокремлювати золото від шлаку… Він належав до тих йолопів, які блукають світом, колекціонуючи фотографії прикметних місць і не намагаючись щось про них довідатися.

— Але вас це не стосувалося.

— Звичайно, ні. Знаєте, які книжки я прочитала вперше у своєму житті? «Маленькі жінки»^[89] й «Три мушкетери». Вони вразили мене, але кожна по-своєму.

— Як зворушливо!

— Не базікайте дурниці. Ви поставили кілька запитань, і я відповіла на деякі з них… Є читачі елементарні: наприклад, бідолашний Енріке. І читачі, які поринають глибше в текст, не обмежуються стереотипами: д'Артаньян — хоробрий, Атос — шляхетний, Портос — добрий, Араміс — вірний… Я можу лише посміятися з таких уявлень! — І вона справді засміялася, драматична й зловісна, як Міледі. — Ніхто не розуміє, що насправді тоді відбувалося. А знаєте, який образ я з усього цього зберегла і яким завжди захоплююсь? Образ білявої дами, завжди вірної самій собі й тому, кого вона обрала своїм шефом, воюючи сама-одна, своїми власними ресурсами, підло вбита чотирма картонними героями… А її потаємний син, сирота, що з'являється через двадцять років? — вона нахилила обличчя, і в її погляді було стільки ненависті, що Корсо мало не поточився назад. — Я пригадую гравюру, наче бачила її тільки щойно: річка, ніч, четверо мерзотників, що стоять навколішках, але в чиїх душах немає жалю. А з іншого боку кат, що підіймає меч, яким він зітнув голову жінці…

Спалах блискавки брутально освітив її обличчя, мертвотно білу шкіру шиї, зіниці очей, занурені в трагічну ситуацію, так ніби вона справді колись її пережила. Потім задзвеніли шибки й загуркотів грім.

— Мерзотники, — неуважно повторила вона знову, і Корсо не знав, кого вона мала на увазі, його та його супутників чи д'Артаньяна та його друзів.

Дівчина, що сиділа на підвіконні, понишпорила у своєму рюкзаку й дістала звідти «Трьох мушкетерів». Стала шукати якусь сторінку з усім спокоєм сторонньої спостерігачки. Коли знайшла її, то поклала розгорнуту книжку на ліжко, не промовивши й слова. Там була гравюра, яку описала Ліана Тайлефер.

— Victajacetvirtus, — промурмотів Корсо, вражений схожістю цієї сцени з восьмою гравюрою «Дев'ятьох Дверей».

Побачивши гравюру, жінка несподівано заспокоїлася. Вона вигнула брови, знову холодна й іронічна.

— Так воно і є, — погодилася вона. — Ви ж не станете стверджувати, що доброчесність утілює в собі д'Артаньян. Віроломний гасконець. Не кажучи вже про його подвиги спокусника. У всьому романі він зваблює лише трьох жінок, двох із них обманом. Його великим коханням є маленька міщанка з великими ногами, фрейліна королеви. Друга — англійська служниця, якою він підло скористався, — Ліана Тайлефер образливо засміялася. — А що можна сказати про його інтимне життя в «Двадцять років потому»? Він спить із господаркою заїзду лише для того, щоб не платити за постій. Чудові подвиги галантного кавалера, уся його здобич — покоївки, шинкарки та служниці!

— Але ж д'Артаньян звабив Міледі, — нагадав їй Корсо.

Спалах гніву знову прорвався крізь кригу в очах Ліани Тайлефер. Якби поглядом вбивали, то мисливець за книжками вже лежав би мертвий біля її ніг.

— То не він її приборкав, — відповіла жінка. — У її ліжко мерзотник проник обманом — вона прийняла його за іншого. — Її обличчя знову стало холодним, синя криця її погляду вгородилася в Корсо, наче кинджал. — Ви з ним утворили б гидотну пару.

Ла Понте слухав дуже уважно; майже можна було почути, як ворушаться думки в його голові.

— Невже ви…

Він обернувся до дівчини, ніби хотів знайти в неї підтримку; він завжди про все довідувався останнім; але вона не думала встрявати в їхні стосунки й дивилася на них байдужим поглядом, ніби все, що тут відбувалося, її зовсім не обходило.

— Я ідіот, — дійшов висновку бібліофіл.

Він підійшов до рами вікна й почав битися об неї головою.

Ліана Тайлефер подивилася на нього зі зневагою, а тоді звернулася до Корсо.

— Чи була якась потреба брати його із собою?

— Я ідіот, — повторив ла Понте, ще завдавши кількох потужних ударів головою по рамі вікна.

— Він уявляє себе Атосом, — пояснив Корсо тоном виправдання.

— Краще він уявляв би себе Арамісом. Пихатим і самовдоволеним. Коли ми з ним кохалися в постелі, він скоса спостерігав за профілем своєї тіні на стіні.

— Не вигадуйте.

— Повірте, я не брешу.

Ла Понте вирішив забути про раму вікна.

— Ми відхилилися від теми, — сердито заявив він.

— Справді, — підтвердив Корсо. — Ми говорили про доброчесність, Міледі. Ви читали нам лекцію на цю тему, обговорюючи д'Артаньяна та його друзів.

— І чом би їх не обговорювати? Чому мають бути більш доброчесними фанфарони, які виманюють у жінок гроші, які мріють лише про те, щоб домогтися успіху й забагатіти, а не Міледі, яка розумна й хоробра, яка обирає своїм заступником Рішельє і вірно служить йому, віддавши за нього життя?

— І вбиває, служачи йому.

— Ви самі нещодавно сказали, що існує внутрішня логіка оповіді.

— Внутрішня?.. Це залежить від того місця, на якому ми розташовані. Її чоловіка вбили поза романом, а не всередині нього. Його смерть була реальною.

— Ви збожеволіли, Корсо. Ніхто не вбивав Енріке. Він сам повісився.

— А Віктор Фаргаш? Він також сам утопився? А що сталося сьогодні вночі з баронесою Унгерн? Вона засунула руку в мікрохвильову піч?

Ліана Тайлефер обернулася до ла Понте, а потім до дівчини, сподіваючись, що хтось підтвердить щойно нею почуте. Уперше відтоді, як вони влізли до кімнати через вікно, вона здавалася спантеличеною.

— Про що ви мені розповідаєте?

— Про дев'ять правильних гравюр, — сказав Корсо. — Про «Дев'ять Дверей до Царства Темряви».

Крізь зачинене вікно разом із вітром і дощем долинув бій дзиґарів на дзвіниці. Майже відразу потому як пролунав одинадцятий удар, почулися кроки на сходах і в коридорах будинку.

— Бачу, в цій історії є ще божевільні, — сказала Ліана Тайлефер.

Вона дивилася на двері. Коли пролунав останній удар, вони зарипіли, й в очах у жінки помайнує відблиск тріумфу.

— Стережімося, — прошепотів ла Понте, відстрибуючи від дверей, тоді як Корсо нарешті зрозумів, що зараз має відбутися. Краєчком ока він стежив за дівчиною, яка підвелася з підвіконня, сторожка й напружена, й відчув гострий напад адреналіну, що розлився по його жилах.

Усі дивилися на ручку дверей. Вона оберталася дуже повільно, як ото буває у фільмах жахів.

— Доброго вечора, — сказав Рошфор.

На ньому був плащ, мокрий від дощу, застебнутий до шиї, і фетровий капелюх, під яким блищали темні нерухомі очі. Шрам зигзагом перетинав смагляве обличчя, чий південний характер підкреслювали чорні вуса. Десь протягом п'ятнадцятьох секунд він нерухомо стояв у дверях, тримаючи руки в кишенях плаща. Під його черевиками поступово утворювалася калюжка води, й ніхто не промовив жодного слова.

— Я рада бачити тебе, — промовила нарешті Ліана Тайлефер, щойно прибулий ствердно кивнув головою, не відповівши. Усе ще сидячи на ліжку, жінка вказала на Корсо. — Вони стали поводитися досить нахабно.

— Сподіваюся, що не занадто, — сказав Рошфор.

Він говорив тим самим чемним і приємним тоном, без певного акценту, який Корсо почув від нього на шосе біля Синтри.

Він і далі спокійно стояв у дверях, утупивши погляд у мисливця за стародруками, так ніби ла Понте й дівчина не існували. Його нижня губа досі була напухлою зі слідами меркурохрому й двома швами, які стягували свіжу рану. Ти, либонь, пам'ятаєш про набережну Сени, зі зловісною радістю подумав Корсо, з цікавістю споглядаючи реакцію дівчини. Проте, за винятком першої хвилини здивування, вона повернулася до своєї ролі спостерігачки, яка майже не цікавилася сценою, що відбувалася поруч.

Не втрачаючи з виду Корсо, Рошфор звернувся до Міледі:

— Як їм пощастило добутися сюди?

Жінка невиразно повела рукою.

— Це спритні хлопці, — ковзнувши поглядом по ла Понте, вона зупинила його на Корсо, — принаймні один із них.

Рошфор погодився з нею, кивнувши головою. Він злегка примружив очі й, схоже, обмірковував ситуацію.

— Це ускладнює ситуацію, — сказав він нарешті, скидаючи капелюх, щоб кинути його на ліжко. — Усе ускладнює.

Ліана Тайлефер погоджувалася з ним. Вона розгладила свою спідницю й зіп'ялася на ноги. Цей рух примусив Корсо трохи нахилитися до неї, залишаючись напруженим і нерішучим. Тоді Рошфор дістав одну руку з кишені плаща, й мисливець за книжками здогадався, що той шульга. Це відкриття не принесло йому ніякої користі, бо в лівій руці Рошфор тримав револьвер із маленькою пласкою і воронованою цівкою, темно-синій, майже чорний. Тим часом Ліана Тайлефер наблизилася до ла Понте, щоб узяти у нього з рук рукопис Дюма.

— А тепер повтори, як ти мене обізвав, — вона стояла так близько до нього, що могла плюнути йому в обличчя. — Шльондрою? Повтори, якщо в тебе вистачить духу.

Ла Понте такого духу не мав. Він був природженим боягузом, і свої здібності відважного гарпунера зберігав для хвилин п'яної ейфорії. Тому, зрозуміло, він нічого повторювати не став.

— Я опинився тут випадково, — сказав він примирливим тоном, шукаючи поглядом миску з водою, щоб відмити руки від усього цього.

— Що я робив би, Флавіо, без тебе, — сказав Корсо засмученим голосом.

Бібліофіл став просити пробачення з виразом співчуття на обличчі.

— Ти несправедливий, я вважаю, — він ображено наморщив чоло і пересів ближче до дівчини. Місце біля вікна здалося йому найбезпечнішим у кімнаті. — Чесно кажучи, йдеться про твою авантюру, Корсо… А що означає смерть для такого суб'єкта, як ти? Анічогісінько. Перехід від одного стану до іншого. Крім того, тобі добре платять. А життя не має в собі нічого доброго, — сказав він, не відводячи погляду від револьвера у руці Рошфора. Він обняв дівчину за плечі, щоб меланхолійно зітхнути. — Я сподіваюся, що нічого з тобою не станеться. Але якщо станеться, то на нас чекає тяжке випробування: як нам жити без тебе.

— Ти свиня і зрадник.

Ла Понте подивився на нього сумним поглядом.

— Ти б так не переймався, друже. Ти надто напружений.

— Звичайно, я напружений, пацюче з клоаки.

— Я не поставлюся серйозно до твоїх слів.

— Сучий син!

— Дарма ти не послухався старого друга. Дружба складається з таких дрібних життєвих подробиць.

— Приємно бачити, — сказала Міледі їдким тоном, — як ви вихваляєте один одного.

Корсо гарячково міркував, хоч міркувати в цю хвилину намарно. Не було ніякої змоги вихопити пістолет із руки чоловіка, який його тримав. Хоч не цілився ні в кого конкретно, вважаючи за достатнє демонструвати його, аби тримати ситуацію під своїм контролем. З іншого боку, хоч бажання поквитатися з людиною зі шрамом на обличчі було досить сильним, Корсо не володів достатньою фізичною спритністю, потрібною для такої помсти. Позаяк ла Понте випав із гри, єдину надію змінити співвідношення сил Корсо бачив у дівчині. Але якщо вона не була досконалою актрисою, то сподіватися на неї не випадало. Надія в Корсо зникла при першому ж на неї погляді. Дівчина, що назвалася Ірен Адлер, скинула зі свого плеча руку ла Понте й зручніше вмостилася біля вікна, звідки вона тепер спостерігала за сценою, ніби бачила її десь дуже здалеку. Здавалося абсурдом, але вона явно вирішила не брати участі в цьому спектаклі.

Ліана Тайлефер наблизилася до Рошфора з рукописом Дюма в руках, вочевидь задоволена тим, що повернула його собі так швидко. Корсо вельми здивувало, що вона не виявила схожого інтересу до «Дев'ятьох Дверей», що лежали в полотняній сумці на підлозі біля ліжка.

— І що тепер? — тихим голосом запитала жінка.

На подив Корсо, Рошфор виявив себе не зовсім упевненим. Він водив револьвером на всі боки, не знаючи, куди його націлити. Потім, обмінявшись із Міледі тривалим поглядом, сповненим потаємними значеннями, він дістав із кишені праву руку й нерішуче потер нею обличчя.

— Ми не можемо залишити їх тут, — сказав він нарешті.

— Ані забрати їх із собою, — докинула вона.

Рошфор повільно кивнув головою, погоджуючись із нею, тоді як револьвер, схоже, відкидав попередні сумніви. Корсо помітив, що револьвер ніби затверднув у руці нападника, а дуло вперлося йому в живіт. Він відчув, як напружилися м'язи живота, поки він намагався сформулювати протест за всіма правилами синтаксису — підмет, присудок і додаток. Але з горла в нього вихопилося лише розпачливе гарчання.

— Ви його не вбивайте, — сказав ла Понте, намагаючись у такий спосіб утриматися поза межами подій.

— Флавіо, — спромігся виговорити Корсо, попри своє пересохле горло, — якщо я виберуся з цієї халепи, то розіб'ю тобі пику. На дрібні шматочки.

— Я лише хочу допомогти.

— Краще допомагай своїй матері займатися вуличним бізнесом.

— Гаразд, я тоді не розтулятиму рота.

— Атож, стули його, — втрутився до їхньої розмови Рошфор загрозливим тоном.

Він обмінявся останнім поглядом із Тайлефер, і судячи з його вигляду, ухвалив якесь рішення. Зачинив двері за своєю спиною, тримаючи Корсо під прицілом, й поклав ключ у кишеню плаща. Тих, хто програє, кидають у річку, сказав собі мисливець за книжками, й пульс почав гучно калатати в його скронях та зап'ястках. Барабан Ватерлоо загуркотів у якомусь місці його свідомості, коли в останньому поясненні перед розпачем він усвідомив, що прикидає, яка відстань відокремлює його від пістолета і скільки часу знадобиться, щоб подолати її, в яку мить пролунає перший постріл і в яке місце він прийме кулю. Можливості зберегти власну шкуру були мінімальні, але через п'ять секунд він, можливо, втратить і їх. Отже, нехай корнет сурмить збір. Вони підуть в останню атаку з Неєм на чолі, хоробрим із хоробрих, перед стомленим поглядом Імператора. Щоправда, замість британської піхоти їх зустріне Рошфор, але куля є куля, й убиває вона однаково. Усе є повним абсурдом, сказав він собі в передостанню мить, перш ніж перейти до дій. І він запитав себе, чи в цьому контексті смерть, яка проб'є йому груди через дуже короткий час, буде реальною чи нереальною, і чи він попливе в ніщо, чи у Вальгаллу^[90] паперових героїв. А світлі очі, що їх він відчував, були втуплені в його спину — Імператор? Закоханий диявол? — чи не чекають вони сутінок, щоб перевести його на протилежний берег річки тіней?

Але тут Рошфор зробив щось дуже дивне. Він підняв вільну руку, прохаючи дати йому час, — жест абсурдний у такі хвилини. Тоді зробив такий рух револьвером, ніби хотів знову заховати його до кишені. Цей рух тривав лише одну мить, і зброя залишилася в його руці, але чорний отвір дула націлювався тепер у нього без належної переконливості. І Корсо, в якого шалено стугонів пульс, м'язи були вкрай напружені, й готовий будь-якої миті стрибнути вперед, утримався, приголомшений, бо зрозумів, що це ще не той час, коли йому судилося померти.

Ще не вірячи своїм очам, він дивився, як Рошфор переходить кімнату, знімає телефонну слухавку й набрає номер спочатку короткий, потім значно довший. Зі свого місця Корсо чув далекі звуки на лінії, потім там щось клацнуло.

— Корсо тут, — сказав Рошфор і замовк в очікуванні.

Схоже, така сама мовчанка панувала й на протилежному кінці лінії. Револьвер тепер ліниво був спрямований у невизначену точку простору. Потім чоловік зі шрамом двічі кивнув головою, ще помовчав, слухаючи, й промурмотів: «Гаразд», перш ніж повісити слухавку на місце.

— Він хоче бачити його, — сказав він Міледі.

Обоє подивилися на Корсо. Жінка — роздратовано, Рошфор — стурбовано.

— Це абсурд, — запротестувала вона.

— Він хоче його бачити, — повторив її співрозмовник.

Міледі стенула плечима. Зробила кілька кроків кімнатою, неуважно гортаючи сторінки «Анжуйського вина».

— А що буде з нами? — запитав ла Понте.

— Ви залишитеся тут, — сказав Рошфор, махнувши в його бік револьвером. Потім доторкнувся до своєї розпухлої губи. — І дівчина також.

Попри розбиту губу, він, схоже, не таїв зла на дівчину. Корсо навіть помітив іскру цікавості в його очах, коли він подивився на неї, перш ніж повернутися до Ліани Тайлефер, щоб віддати їй револьвер.

— Вони не повинні виходити звідси.

— А чому не залишишся з ними ти?

— Він хоче, щоб я його привів. Це буде надійніше.

Міледі похмуро кивнула головою. Вона вочевидь збиралася зіграти цієї ночі іншу роль, але, як і її романний двійник, була дисциплінованим агентом. Вона обмінялася зброєю з Рошфором на рукопис Дюма. Потім стривожено подивилася на Корсо.

— Сподіваюся, з ним не буде проблем.

Рошфор посміхнувся спокійно і впевнено, дістав із кишені великий автоматичний ніж; схоже, до цієї миті він не пам'ятав, що має його при собі. Його білі зуби контрастували з темною шкірою обличчя, що його перетинав шрам.

— Гадаю, що не буде, — відповів він, подивившись на ніж, якого навіть не розкрив.

Він подивився на Корсо дружнім і водночас зловісним поглядом. Потім узяв капелюх, що лежав на ліжку, встромив ключ у замкову щілину й показав на вихід із перебільшеною шанобливістю, так ніби тримав у руці крислатий головний убір з пишними перами.

— Його Превелебність чекає на нас, кабальєро, — сказав він.

І засміявся досконалим сміхом, коротким і сухим, властивим кваліфікованому агентові.

Перш ніж покинути кімнату, Корсо подивився на дівчину. Вона обернулася спиною до Міледі, яка тримала на прицілі її та ла Понте, байдужа до того, що відбувалося біля неї. Обпершись на підвіконня, вона дивилася назовні, зачарована вітром і дощем, і її постать виокремлювалася на тлі спалахів, які розтинали ніч.

Вони вийшли на вулицю в розпал грози. Рошфор засунув теку з рукописом Дюма під плащ, щоб захистити її від дощу, й повів Корсо вуличками, які вели до стародавньої частини села. Пориви вітру з дощем розгойдували віти дерев, барабанячи по калюжах і бруківці; великі краплі падали Корсо на обличчя. Він підняв комір плаща. Над селом панувала темрява, ніде не виднілося ні душі. Лише спалахи блискавок вряди-годи освітлювали вулиці, вимальовуючи силуети дахів середньовічних будинків, похмурий профіль Рошфора під крисами капелюха, з яких збігала вода, силуети двох чоловіків, які пересувалися, ступаючи мокрою бруківкою і здригаючись, коли гуркотіли електричні розряди з таким тріском, наче диявол завдавав ударів по бурхливій течії Луари.

— Чудова ніч, — сказав Рошфор, обернувшись до Корсо, щоб той почув його крізь завивання вітру й гуркіт грому.

Схоже, він добре знав це село. Йшов упевнено, час від часу обертаючись, щоб з'ясувати, чи супутник іде за ним. Це був марний рух, бо в ці хвилини Корсо пішов би за ним до самих дверей пекла, які, здавалося, й були метою цієї зловісної подорожі. Незабаром спалахи блискавок освітили середньовічну арку, міст над стародавнім ровом, вивіску Булочна-кондитерська, безлюдний майдан, конічну башту й залізну решітку з написом: Замок Менг-на-Луарі. ХІІ-ХІІІ сторіччя.

Удалині за решіткою світилося одне вікно, але Рошфор повернув праворуч, і Корсо рушив за ним. Вони пішли понад обплетеним плющем муром і зрештою зупинилися перед напівприхованими в мурі дверима. Рошфор дістав ключ, величезний старовинний залізний ключ і вставив його в отвір.

— Жанна д'Арк користувалася цією хвірткою, — повідомив він Корсо, поки обертав ключ, й останній спалах блискавки освітив сходи, які спускалися вглиб у темряву.

Під час короткого спалаху Корсо побачив також посмішку Рошфора, його темні очі, що світилися під крисами капелюха, його мертвотно-блідий шрам на щоці. Принаймні, сказав він собі, мені випало мати справу з гідним супротивником: ніхто не засумнівався б у тому, як бездоганно поставив він виставу. Корсо почав навіть, попри свою хіть, відчувати симпатію до цього індивіда, хоч би хто він був, і який так бездоганно виконав свою диявольську роль. Александр Дюма радів би, мов дитина, якби його ознайомили з усім цим.

Рошфор дістав маленький ліхтарик й освітив довгі та вузькі сходи, що губилися далеко внизу.

— Ідіть першим, — наказав він.

Їхні кроки відлунювали на вузьких і покручених сходах. Через хвилину Корсо зіщулився під своїм мокрим плащем. Холодне повітря, просякнуте запахом закритого приміщення та вогкості багатьох віків, огорнуло їх. Пучок світла показував сходи, стерті від кількасотлітнього користування, вогкі плями на склепінчастій стелі. Сходи закінчувалися перед вузьким коридором, вхід до якого був закритий іржавими ґратами. Рошфор освітив на мить круглу яму ліворуч.

— Це старовинне підземелля єпископа Тібо д'Осіньї, — повідомив він Корсо. — Звідси трупи викидали в Луару. Саме в цьому місці сидів Франсуа Війон.

І продиктував крізь зуби іронічним тоном:

Ayez pitiez, ayez pitiez de moi…^[91]

Цей мерзотник був людиною освіченою, поза всяким сумнівом. Схильною до дидактики й упевненою у собі. Щоправда Корсо не міг зрозуміти, поліпшувало це його становище чи погіршувало; але тривожна думка засіла у нього в голові відколи вони увійшли в цей вузький коридор. Адже, зрештою (щоправда, його власний жарт, тепер приносив йому мало радості), хто програв, того кидають у річку.

Підземний коридор тепер підіймався під аркою, з якої густо скрапувала вода. У кінці галереї матеріалізувалися блискучі очі пацюка, який пискнув і відразу зник. Ліхтар освітив круглу залу, якою закінчувався коридор, накритий склепінням, підтримуваним стрільчастими нервюрами, які сходилися до центральної колони.

— Це крипта, — повідомив Рошфор, дедалі балакучіший, водячи світлом навколо себе. — Дванадцяте сторіччя. Тут ховалися жінки та діти під час штурму замку.

Дуже цікаве повідомлення. А проте Корсо був не в тому стані, щоб оцінити інформацію свого екстравагантного чичероне: він із напруженою увагою чекав слушної оказії. Вони тепер підіймалися крученими сходами, бійниці над якими пропускали вузькі відблиски грози, що шаленіла з іншого боку мурів.

— Ще кілька метрів, і ми прийдемо, — коментував Рошфор поза його спиною. Ліхтар освітлював сходинки під ногами в Корсо, й говорив він примирливим тоном. — І тепер, коли наша пригода наближається до кінця, — додав він, — я повинен сказати вам одну річ: ви зіграли свою роль у ній дуже добре. Доказ у тому, що ми прийшли сюди… Сподіваюся, ви не затаїли на мене зло за те, що сталося на набережній Сени та в готелі «Крійон». То були негативні наслідки сумнівного виконання мною моїх обов'язків.

Він не уточнив, що то були за обов'язки, але це вже не мало значення. Бо Корсо обернувся до нього з таким виглядом, ніби хотів на щось відповісти чи поставити запитання. Рух здавався цілком випадковим, нічого підозрілого, та Рошфор, власне, й не встиг би йому перешкодити. Тому він не зміг зреагувати, коли в тому самому русі Корсо впав на нього, водночас упершись руками й ногами в стіну, щоб Рошфор не зміг потягти його за собою вниз по сходах. Доля Рошфора виявилася іншою: сходинки були вузенькі, стіна гладенька й без жодних виступів, за які можна було б ухопитися, крім того, він зовсім не чекав нападу. Ліхтар чудом не розбився й освітив кілька миттєвостей сцени, скотившись по сходах, освітив обличчя Рошфора з витріщеними очима й виразом подиву на обличчі, Рошфора з ногами догори, що розпачливо намагався сісти в порожнечі, Рошфора, який мав от-от зникнути за поворотом кручених сходів, капелюх Рошфора, який котився зі сходинки на сходинку, аж поки зупинився на одній із них… І трохи згодом, на шість або сім метрів нижче пролунав глухий звук, щось подібне до геп. Чи, може, гуп. Але зрештою Корсо, який уперся ногами й руками у стіни, щоб не супроводжувати свого супротивника в його незручній подорожі, несподівано повернувся до руху. Серце йому лунко калатало, коли він помчав донизу, перестрибуючи через три сходинки, затримався на хвилину, щоб узяти з підлоги ліхтар і нарешті добіг до кінця сходів, де лежав, скрутившись у клубок і ледве дихаючи, Рошфор.

— Негативні наслідки виконання мною своїх обов'язків, — уточнив Корсо, освітивши собі обличчя ліхтарем, щоб супротивник міг побачити з підлоги його дружню усмішку.

Після цього він дав йому копняка в скроню, почувши, як голова Рошфора вдарилася об найнижчу сходинку. Він підняв ногу, щоб дати йому ще одного копняка, але, поглянувши на свою жертву, зрозумів, що в цьому немає потреби. Рошфор лежав із роззявленим ротом, і струминка крові витікала з його вуха. Корсо нахилився над ним, щоб з'ясувати, чи він дихає, переконався в тому, що так, і, розстебнувши йому плащ, понишпорив у його кишенях, забрав звідти ніж, гаман із грішми, посвідчення французького громадянства й теку з рукописом Дюма, яку він засунув собі під плащ, між поясом і сорочкою. Після цього перевів світло ліхтаря на сходи й цього разу піднявся ними до самого кінця. Там він знайшов майданчик із дверима грубого заліза й шестикутними ключами, з-під яких проникала смужка світла, і спинився перед ними нерухомо на півхвилини, намагаючись заспокоїти серцебиття. По той бік дверей на нього чекала загадка, й він вирішив піти їй назустріч, стиснувши зуби, тримаючи в одній руці ліхтар, а в другій ніж Рошфора, який розкрився в його долоні з погрозливим автоматичним клацанням.

І саме таким побачив я Корсо, коли він увійшов до бібліотеки, з ножем у руці, з розкуйовдженим і мокрим волоссям, з очима, які блищали вбивчою рішучістю.