Клуб Дюма, або Тінь Рішельє

X. Номер Третій

Підозрювали, що він не має серця.

«Скарамуш».

Р. Сабатіні

Корсо належав до тих індивідів, які володіють дивною властивістю: за будь-яких обставин вони спроможні знаходити собі помічників за чайові або навіть за звичайну усмішку. Як ми вже переконалися, він щось мав у собі — його напіврозрахована незграбність, його вередлива й симпатична гримаса, схожа на писок кролика, його неуважний і безпорадний вираз, який абсолютно йому не належав, — відразу налаштовували співрозмовника на його користь. Такий настрій опановував кожного з нас, хто з ним знайомився. І Грюбер не був винятком, консьєрж готелю «Лувр Конкорд», з яким Корсо познайомився п'ятнадцять років тому. Грюбер був чоловік стриманий і незворушний, із поголеною потилицею і постійним виразом гравця в покер на устах. Під час відступу німців у 1944 році, коли він був шістнадцятирічним хорватським волонтером у вісімнадцятій Панцер-Гренадерській дивізії «Хорст Вессель», російська куля зачепила йому хребет, за що він одержав залізний хрест другого ступеня, а три його хребці втратили рухомість на все життя. Тому він рухався за приймальним прилавком готелю незграбно й напружено, так ніби носив сталевий корсет.

— Я потребую допомоги, Грюбере.

— Я завжди до ваших послуг.

Корсо привиділося, що консьєрж виструнчився перед ним і клацнув підборами. Бездоганний мундир кольору бордо із золотими ключами на лацканах підкреслював військовий вигляд старого відставника, який дуже подобався центральноєвропейським клієнтам, котрі після обвалу комунізму і розколу слов'янських орд приїздили до Парижа, скоса поглядаючи на Єлисейські Поля і мріючи про Четвертий Райх.

— Ла Понте Флавіо. Національність — іспанець. Крім того, Герреро Ліана, хоч вона могла зареєструватися як Тайлефер або де Тайлефер… Я хочу знати, чи вони оселилися в одному з готелів міста.

Він написав імена на карточці й передав її Грюберу, доклавши до неї п'ятсот франків. Корсо завжди давав чайові або підкупав людей, виразно знизуючи плечима в такий спосіб, ніби говорячи: сьогодні я для тебе, завтра ти для мене, що перетворювало його жест на форму дружнього, майже змовницького взаємообміну, в якому було важко визначити, хто й кому робить послугу. Грюбер, що звик спілкуватися з іспанцями з «Єврокольор Іберія», італійцями в брудних краватках, американцями із сумочками TWA^[68] і в бейсбольних шапочках, мурмотів merci m'sieu, одержуючи жалюгідні десять франків, тепер поклав банкноту до кишені, навіть оком не моргнувши й не подякувавши, елегантним рухом руки й зі своєю характерною серйозністю незворушного круп'є, яку він приберігав для тих, хто, як Корсо, ще знав правила гри. Для Грюбера, який навчався своєї професії в ті часи, коли клієнтові досить було ворухнути бровою, щоб службовці готелю зрозуміли, чого той хоче, тепер лише окремі втаємничені люди пам'ятали добру стару Європу міжнародних готелів.

— Месьє і мадам оселилися разом?

— Я не знаю, — Корсо скорчив гримасу; він уявив собі, як ла Понте виходить із ванної, а вдова Тайлефер лежить на ліжку в шовковій сорочці. — Але ця деталь мене теж цікавить.

Грюбер нахилився лише на кілька міліметрів.

— Мені знадобляться на це кілька годин, пане Корсо.

— Я знаю. — Він подивився у коридор, що сполучав вестибюль із рестораном. Дівчина стояла там, тримаючи свою куртку під пахвою, а руки запхавши в кишені джинсів, роздивляючись вітрину з парфумами й шовковими хусточками. — Щодо неї…

Консьєрж дістав із-під прилавка кілька документів.

— Ірен Адлер, — прочитав він. — Паспорт британський, виданий на два місяці. Дев'ятнадцять років. Проживає за адресою 221Ь, Бейкер-стріт, Лондон.

— Ви жартуєте з мене, Грюбер.

— Я ніколи не дозволив би собі такого, пане Корсо. Так сказано в паспорті.

Він усміхнувся усмішкою, такою легенькою, яка прослизнула майже непомітно на губах старого солдата СС. Корсо бачив лише одного разу, як він усміхнувся по-справжньому, того дня, коли був повалений берлінський мур. Корсо дивився на коротко підстрижене сиве волосся, на тверду шию, що майже не гнулася, на руки, що симетрично спиралися на прилавок, на самий його край. Колишня Європа чи те, що від неї залишилося. Він був уже надто старий, щоб ризикнути повернутися додому, аби переконатися, що з його спогадів там не залишилося нічого: ні Загребської дзвіниці, ні білявих селянок, що пахли свіжоспеченим хлібом, ні зелених рівнин із річками — він двічі бачив, як мости на них вибухали; у своїй юності, коли відступав перед партизанами Тіто, й по телевізії восени 1921 року, коли їх висадили в повітря перед самим носом у сербських четників. Він уявляв собі все це у своїй кімнаті, коли знімав бордовий мундир із золотими ключиками на лацканах — так само він скидав би з себе однострій австро-угорської армії перед злинялим портретом Франца-Йосифа на стіні. Потім він ставив собі платівку з маршем Радецького, наливав собі склянку чорногорського вина «вранац» і мастурбував, дивлячись відео із Сіссі.

Дівчина перестала дивитись у вітрину й перевела погляд на Корсо. Бейкер-стріт, будинок двісті двадцять перший, повторив він подумки й мало не зареготав на повен голос. Його анітрохи не здивувало б, якби в цю мить з'явився посильний від Міледі де Вінтер із запрошенням на чай у замку де Іф або в палаці Руританія з Рішельє, з професором Моріарті й Рупертом із Генцау.^[69] Позаяк ішлося про літературу, то не могло бути нічого природнішого у світі.

Він попросив принести йому телефонний довідник, щоб знайти номер баронеси Унгерн. Потім, незважаючи на погляд дівчини, вийшов до кабіни у вестибюлі й домовився про зустріч із баронесою на наступний день. Потім замовив ще один телефон — телефон Варо Борха в Толедо. Але відповіді не дістав.

По телевізору демонстрували кінофільми з вимкненим звуком: Грегорі Пек між тюленями, бійка в бальній залі готелю, дві шхуни з розгорнутими вітрилами пливуть поруч, забризкані піною, курсом на північ, до справжньої свободи, яка починається за десять миль від найближчого узбережжя. А з цього боку телевізійного екрана на нічному столику стояла пляшка «Болса», трунок у якій давно опустився нижче ватерлінії. Пляшка стояла між «Дев'ятьма Дверима» й текою з рукописом Дюма й була схожа на старого п'яного гренадера, який чекає, коли продзвенить мідний сигнал до битви.

Лукас Корсо зняв окуляри, щоб протерти почервонілі від тютюнового диму та джину очі. На ліжку, розкладені з археологічною дбайливістю, лежали фрагменти Номера Другого, які він витяг із каміна в домі Віктора Фаргаша. Не вельми багато: палітурки, захищені шкірою, згоріли менше, аніж решта, десяток обгорілих клаптів паперу з майже нечитабельними текстами. Він узяв один із них, пожовклий і ламкий під дією вогню: …si non obig. nem mе. ips.s fecere, f.r. q.qe die, tib. do vitam m.m sicut t.m. Цей текст належав до нижнього кутка аркуша, тож ретельно його роздивившись, він почав шукати в Номері Першому відповідну сторінку. Ішлося про сторінку 89, на якій були два ідентичні абзаци. Він спробував зробити те саме з усіма фрагментами, які ідентифікував і нарахував таких шістнадцять. Ще двадцять два він нікуди не зміг помістити, бо вони були або надто короткі, або надто спотворені, й були також білі фрагменти берегів, на яких Корсо знайшов лише одне покалічене 7 у третій цифрі, що була читабельною, й він ідентифікував її як сторінку 107.

Недокурена цигарка обпалювала йому пальці, й Корсо роздушив її у попільничці. Потім, простягши руку, дотягся до пляшки й зробив довгий ковток прямо з шийки. Він був в одній сорочці, великій бавовняній сорочці з великими кишенями, закоченими вище ліктів рукавами та у краватці, що перетворилася на ганчірку. На телеекрані чоловік із Бостона обіймав російську княгиню біля штурвала, й обоє ворушили губами, щасливі кохатися під небом техніколора. Єдиним звуком, що лунав у помешканні, був брязкіт шибок у вікні, коли двома поверхами нижче автомобілі проїздили в напрямку Лувра.

Щасливі фінали. За інших часів Нікон також любила подібні речі. Корсо пригадував, як вона хвилювалася, наче сентиментальна дівчинка, коли милувалася поцілунком, що відбувався на тлі хмар і під музику скрипок, а на образи напливали слова КІНЕЦЬ великими літерами. Іноді в залі кінотеатру або перед телевізором із ротом, напханим шматочками сиру, вона спиралася на плече Корсо, й він чув, як вона плаче довго й тихо в мовчанці, не відриваючи очей від екрана. Це міг бути Пауль Генрайд, що співав Марсельєзу в кав'ярні Ріка; Рутгер Гауер, який помирав в останніх кадрах «Того, хто біжить лезом бритви»; Джон Вейн із Морін О'Гара перед каміном в Іннісфрі; Кастер з Артуром Кеннеді напередодні битви під Літле-Біггорн; О'Тул Джім, одурений кабальєро Брауном; Генрі Фонда, що їхав до Перестрілки біля Корраля О'Кей; або Мастрояні по пояс у воді курортного басейну, що намагається дістати капелюх жінки й вітається праворуч і ліворуч, елегантний, незворушний і закоханий, із чорними очима. Нікон почувалася щасливою, плачучи від усього цього, й пишалася своїми слізьми. Я страждаю, бо я ще жива, казала вона, сміючись, ще з мокрими очима. Бо я частина світу, й мені це приємно. Кіно належить багатьом: колективне, великодушне, діти аплодують, коли на екрані з'являється їхній улюблений герой. Кіно робить людей кращими. Фільми можна дивитися вдвох, обговорювати. Натомість твої книжки егоїстичні. Самотні. Деякі з них узагалі не можна прочитати, й вони розпадаються, коли їх розгортаєш. Той, хто цікавиться лише книжками, взагалі нікого не потребує, і це вселяє в мене страх. — Нікон дожувала останній шматочок сиру й уважно подивилася на нього, напіврозтуливши уста, і він побачив на її обличчі симптоми хвороби, яка ось-ось мала проявити себе. — Іноді я починаю тебе боятися.

Щасливі фінали. Корсо поклав палець на дистанційний пульт управління, й зображення на екрані телевізора зникло. Тепер він перебуває в Парижі, а Нікон фотографує дітей із сумними оченятами десь в Африці або на Балканах. Одного разу, перехиливши склянку в барі, він ніби побачив її неясний образ в якомусь тележурналі; вона стояла під бомбами посеред переляканих біженців, волосся заплетене у косу, фотокамери висіли через плече, 35-міліметровий фотоапарат притиснуто до обличчя, її силует вирізнявся посеред диму й полум'я. Нікон. Поміж універсальних помилок, яких вона дотримувалася, не ставлячи їх під сумнів, щасливі фінали були, либонь, найабсурднішими. У тих фільмах персонажі їли куріпок і завжди кохалися, й здавалося, що результат їхнього рівняння був завжди незаперечним, остаточним. Але ніхто не запитував, як довго триває кохання, щастя в тому завжди, яке розпадається на окремі життя, роки, місяці. Навіть на дні. Аж до неминучого фіналу, яким завершилися їхні взаємини, Нікон не визнавала, що герой може через два тижні потонути на шаланді біля Південних Гебридських островів. Або що героїня може стати жертвою автомобільної катастрофи через три місяці після їхнього щасливого поцілунка. Або що все може відбутися зовсім інакше, тисячею різних варіантів: хтось заведе собі першого коханця (або коханку), хтось відчує втому або відразу, хтось захоче повернутися назад. Скільки ночей, проведених у сльозах, у самотності настали після того поцілунка? Скільки чоловіків померло від раку, не доживши й до сорока років? А яким життям жила жінка, перш ніж померти в притулку для старих у вісімдесятирічному віці? На яку руїну перетворився стрункий офіцер, чиї славетні рани стали бридкими шрамами, а його перемоги давно забулися й не цікавлять нікого? А які драми пережили вже літні люди, безпорадні, не маючи сил, щоб боротися або захищатися, яких кидає сюди-туди світовими ураганами, і вони беззахисні перед людською дурістю, жорстокістю і підлістю?

Ти часом лякаєш мене, Лукасе Корсо.

За п'ять хвилин до одинадцятої вечора він нарешті розгадав таємницю каміна в домі Віктора Фаргаша, хоч до повного зрозуміння подій було ще далеко. Корсо подивився на годинник і широко позіхнув. Згодом, після ще одного погляду на фрагменти тексту, розкладені на ліжку, зустрівся з власним поглядом у дзеркалі, що висіло біля старовинної листівки з гусарами перед Реймським собором, оправленої в дерев'яну раму. Він подивився на себе: розкуйовджений, неголений, окуляри з'їхали на ніс — і тихо засміявся. Це був вовчий сміх, злий і підступний, який він приберігав для спеціальних оказій. Зараз був саме такий випадок. Усі фрагменти з «Дев'ятьох дверей», які йому вдалося ідентифікувати, відповідали певним сторінкам неушкодженого тексту. Від дев'ятьох гравюр та фронтиспісу титульної сторінки не лишилося й сліду. Це свідчило про дві можливості: вони згоріли в каміні або хтось відірвав палітурки з книжки, а вже потім кинув текст у вогонь. Цей хтось, безперечно, був надзвичайно хитрим. Або надзвичайно хитрою. Хоч після того, як він несподівано побачив ла Понте й Ліану Тайлефер перед світлофором, можна було передбачити й участь кількох осіб у спаленні рукопису — надзвичайно хитрих. Залишалося тільки вгадати, чи сліди, які виявив Корсо, були помилками супротивника, чи то були пастки. Причому дуже витонченими.

До речі, про пастки. У дверях стояла дівчина, коли Корсо почув дзвінок і відчинив їх, не забувши накрити ковдрою Номер Перший і рукопис Дюма. Вона прийшла боса, у своїх джинсах та в білій блузці.

— Привіт, Корсо. Сподіваюся, ти не маєш наміру кудись піти цієї ночі.

Вона залишилася в дверях, не заходячи до кімнати, заклавши великі пальці в кишені джинсів, які туго обліплювали її стегна і довгі ноги. Вона насупила брови в очікуванні поганих звісток.

— Можеш послабити варту, — заспокоїв її він.

Вона з полегкістю усміхнулася.

— Я падаю від утоми.

Корсо обернувся до неї спиною й пішов до нічного столика з пляшкою, яка була вже порожня; він заходився нишпорити в барі, аж поки тріумфально випростався з пляшкою джину в руці. Він налив його в склянку й змочив собі губи. Дівчина стояла в дверях.

— Вони забрали гравюри. Усі дев'ять. — Корсо показав на фрагменти Номера Два тією рукою, в якій тримав склянку. Решту вони спалили, але потурбувалися, щоб спалити не зовсім усе. Вони залишили неушкоджені уривки, завдяки яким можна офіційно підтвердити, що книжку спалено.

Вона схилила голову набік, пильно подивившись на нього.

— А ти розумний.

— Звичайно, я розумний. Тому мені й доручили цю справу.

Дівчина ступила кілька кроків у помешкання. Корсо дивився на її босі ноги, коли вона стала на килимі біля ліжка. Вона уважно роздивлялася клапті обгорілого паперу.

— Але не Фаргаш спалив свою книжку, — додав він. — У нього на це не піднялися б руки. Що вони з ним зробили? Таке саме самогубство, як і з Енріке Тайлефером?

Вона відповіла не відразу. Підібрала клапоть паперу й стала роздивлятися надруковані слова.

— Сам відповідай на свої запитання, — сказала вона, не дивлячись на нього. — Тому тобі й доручили цю справу.

— А що доручили тобі?

Вона читала мовчки, ворушачи губами, ніби текст був їй знайомий. Коли вона знову поклала його на ліжко, в куточку її рота вималювалася сумна усмішка спогадів, дуже дивна на її юному обличчі.

— Ти вже знаєш. Я тут, щоби дбати про тебе. Я тобі потрібна.

— Зараз мені потрібен мій джин.

Він вилаявся крізь зуби, допивши останній ковток, щоб приховати своє чи то нетерпіння, чи то тривогу. Нехай воно буде все прокляте. Смарагдова зелень, сніжна білизна, променисте світло, очі, усмішка на смаглявому обличчі, гола довга шия, на якій пульсує ніжна жилка. А щоб ти луснув, Корсо! Ти заплутався в такій ситуації, а все ще звертаєш увагу на смагляві руки, тонкі зап'ястки, довгі пальці. Дозволяєш собі залежати від таких речей. Він уп'явся поглядом у красиві груди дівчини, обтягнуті блузкою, які досі не мав нагоди роздивитися. Він уявив їх собі темними й важкими, темна шкіра під білою бавовняною тканиною, світле тіло ніби в затінку. Його знову здивував зріст дівчини. Вона була такою ж високою, як і він. А може, й вищою.

— Хто ти така?

— Диявол, — відповіла вона. — Закоханий диявол.

І засміялася. Книжка Казотта лежала на комоді поруч з «Меморіалом Святої Єлени» та іншими паперами. Дівчина розглядала їх, не торкаючись. Потім піднесла палець і подивилась на Корсо.

— Ти віриш у диявола?

— Мені платять за те, щоб я вірив у нього. Принаймні доки триває ця робота.

Він зауважив, що вона хитає головою так, ніби вже знає відповідь. Дивилася на Корсо з цікавістю, напіврозтуливши уста; чекала від нього поруху або знаку, який лише вона зуміла б витлумачити.

— Ти знаєш, чому мені подобається ця книжка, Корсо?

— Ні. Скажи мені.

— Бо її герой щирий. Його кохання — не примітивна пастка, щоб згубити свою душу. Бйондетта є ніжною й вірною. Вона захоплюється в Альваро тими самими якостями, які диявол цінує в людині; його мужність, незалежність… — вії на мить приховали її зіниці, — його прагнення до знань і ясність його розуму.

— Схоже, ти чимало знаєш. І про це також?

— Я знаю набагато більше, ніж ти собі уявляєш.

— Я нічого не уявляю. Мої уявлення про те, що диявол любить, а що він зневажає, суто літературні. «Утрачений рай», «Божественна Комедія», до яких я прийшов через «Фауста» й «Братів Карамазових»… — Він зробив широкий, ухильний жест. — Мій Люцифер — це Люцифер не першої категорії.

Тепер вона подивилася на нього з насмішкуватим виразом.

— І якому ж дияволу ти надаєш перевагу? Дияволу Данте?

— У жодному разі. Він надто жахливий. Надто середньовічний, як на мене.

— Мефістофель?

— Також ні. Він схожий на хитрого адвоката… Крім того, я не вельми довіряю тим, котрі сміються надто часто…

— А що ти бачив у «Братах Карамазових»?

Корсо зробив таку гримасу, ніби нюхав щось гидке.

— Їхній диявол надто жалюгідний. Вульгарний, як чиновник із брудними нігтями. — Він замовк і трохи замислився. — Гадаю, мені найбільше подобається скинутий з неба янгол Мілтона. — Він подивився на неї зацікавленим поглядом. — Саме це ти сподівалася від мене почути?

Дівчина загадково посміхнулася. Вона досі тримала свої великі пальці в кишенях завузьких джинсів; він ніколи не бачив, аби хтось носив джинси, як вона. Мабуть, ні в кого не було таких довгих ніг, як у неї; ці ноги належали дівчині, яка часто зупиняє машини автостопом, кинувши свою сумку поруч на дорозі. А в зелених очах прозирає невимовне світло.

— Як ти собі уявляєш Люцифера? — запитала дівчина.

— Не маю найменшого уявлення, — мисливець за стародруками замислився, перш ніж продовжити з гримасою байдужості. — Мабуть, він полюбляє мовчанку. Йому все огидне, — гримаса Корсо набула кислого виразу. — На троні в порожній залі. У центрі холодного монотонного царства, де ніколи нічого не відбувається.

Вона мовчки дивилася на нього.

— Ти дивуєш мене, Корсо, — сказала нарешті.

Здавалося, вона в захваті.

— Не розумію, чому. Хто завгодно може почитати Мілтона. Навіть я.

Він спостерігав, як вона повільно рушила навколо ліжка, не наближаючись до нього й тримаючись однакової відстані між ними, аж поки не зупинилася між ним і лампою, яка освітлювала помешкання. Випадково чи умисне, але рух привів її в таке місце, де тінь дівчини падала на фрагменти «Дев'ятьох Дверей», що лежали на ліжку.

— А ти щойно згадав і про ціну. — Тепер вона тримала обличчя в затінку, хоч її силует вимальовувався у світлі. — Гордість, свобода… Знання. За все треба платити на початку й у кінці. Платити й за мужність, тобі не здається? Хіба ти не вважаєш за необхідне мати велику мужність, щоб кинути виклик Богові?

Її слова лунали тихо, наче шепіт, у мовчанці, яка затопила кімнату, проникаючи в неї під дверима й у щілини вікна. Здавалося, навіть вуличний шум надворі стих. Корсо дивився то на один силует, то на другий: один був силуетом тіні, що відбивався на ковдрі та на фрагментах книжки. Другий був вертикальним живим тілом, який вималювався на тлі світла. І він у ту мить запитав себе, який же з двох силуетів був ближчим до реальності.

— А ще ці архангели, — докинула вона чи її тінь. У голосі пролунала зневага й ненависть; навіть повітря, яке вона видихнула з легенів, свідчило про її розчарування. — Гарні, досконалі. Дисципліновані, як нацисти.

Цієї миті вона не здалася йому такою юною. Вона несла на собі давню історичну втому, давню спадщину, чужі провини, які він, здивований і спантеличений, не був спроможний ідентифікувати. Зрештою, сказав він собі, можливо, з цих постатей жодна не була реальною: ані тінь на ковдрі, ані та, що вимальовувалася у світлі лампи.

— У Прадо є картина, ти пам'ятаєш, Корсо?.. Чоловіки з ножами намагаються вчинити опір вершникам, озброєних шаблями. Я завжди була переконана: янгол, скинутий з неба, мав той самий погляд, ті самі розгублені очі, що й ті нещасні з ножами. Мужність розпачу.

Вона трохи ступила вперед, говорячи, лише на кілька сантиметрів, та коли вона це зробила, її тінь посунулася й наблизилася до тіні Корсо, ніби мала власну волю та мужність.

— Що ти знаєш про це? — запитав він.

— Більше, аніж мені хотілося б знати.

Її тінь накрила всі фрагменти книжки й майже доторкалася до тіні Корсо. Він трохи відступив інстинктивно, дозволивши, щоб на ліжку світла смуга розділила їхні тіні.

— Ти собі тільки уяви, — сказала вона тим самим відстороненим тоном. — Сам один у порожньому палаці, найпрекрасніший зі скинутих з неба янголів плете свої інтриги. Свідомо поринає в ті справи, які раніше він зневажав; але які принаймні допомагають йому знайти розраду у своєму розпачі. Своєму падінні. — Дівчина засміялася, проте без радості, так ніби прибула сюди звідкілясь іздалеку… — Він тужить за небом.

Дві тіні тепер доторкалися, майже злилися між розкиданими фрагментами, врятованими з каміна вілли «Усамітнення». Дівчина й Корсо заблукали там, на ковдрі, між дев'ятьма дверима до царства інших тіней, а можливо, йшлося про ті самі. Обгорілий папір, неповні ключі, таємниця замаскована кілька разів: друкарем, часом і вогнем. Енріке Тайлефер висів, бовтаючи ногами в порожнечі на шовковому шнурку від свого халата. Віктор Фаргаш плавав у брудних водах власного ставка. Аристид Торк'я палахкотів у вогні на Кампо деї Фіорі, вигукуючи ім'я Отця Небесного, але дивився на землю, собі під ноги, а не в небо. А старий Дюма писав, сидячи на вершині світу, тоді як тут у Парижі, неподалік від того місця, де перебував тепер Корсо, маячила інша тінь, тінь кардинала, чия бібліотека мала чимало книжок про диявола, намічаючи потаємну канву інтриги.

Дівчина чи її силует, накреслений на тлі світла, посунувся до мисливця за книжками. Лише зовсім трошки, але цього було досить, щоб його тінь зникла цілком під її тінню.

— Гіршим було становище тих, хто пішов за ним. — Корсо не відразу зрозумів, про кого вона говорила. — Кого він потяг слідом за своїм падінням: солдатів, гінців, слуг офіційних і слуг за покликанням. Іноді таких самих прислужників, як ти. Багато з них навіть не знали, що їм тепер обрати, підлеглість чи свободу — товариство Бога чи товариство людей: за рутинною звичкою, завдяки абсурдній відданості вірних солдатів, вони пішли за своїм ватагом дорогою бунту й поразки.

— Як десять тисяч воїнів Ксенофонта, — насмішкувато кинув Корсо.

Вона мовчки дивилася на нього якусь мить. Схоже, її здивувало те порівняння, яке вона щойно почула.

— Можливо, — промурмотіла вона нарешті, — розкидані по світу, самотні, вони досі чекають, коли ватажок поверне їх додому.

Мисливець за книжками нахилився, шукаючи сигарету, таким рухом відокремлюючи свою тінь. Потім він запалив ще одну лампу на нічному столику, й темний силует дівчини зник, а риси її обличчя вийшли на світло. Її світлі очі були втуплені в нього. Вона знову здавалася дуже юною.

— Зворушливо, — сказав Корсо. — Стільки старих солдатів, які шукають море.

Вона закліпала очима, ніби тепер, коли її обличчя освітилося, вона перестала розуміти те, про що говорила. Також вона більше не мала тіні на ліжку, а фрагменти книжки перетворилися на прості обгорілі клапті паперу; досить було б відчинити вікно, й протяг, залетівши до кімнати, перемішав би їх.

Він усміхнувся. Ірен Адлер із Бейкер-стріт 221Ь. Кав'ярня в Мадриді, потяг, той ранок у Синтрі… Програна битва, анабіоз переможених легіонів були надто давно, щоб вона могла пам'ятати про них. Вона всміхалася, як усміхається маленька дівчинка, водночас лукава й невинна, зі стомленими півколами під очима. Сонна й тепла.

Корсо проковтнув слину. Одна його частина вже наблизилася до неї, щоб задерти білу блузку над смаглявою шкірою, опустити донизу застібку-блискавку джинсів і кинути її на ліжко, на рештки книжки, що притягували до себе їхні тіні. Щоб зануритися в це тепле тіло й залагодити свої рахунки з Богом і Люцифером, з невблаганним часом, з власними привидами, зі смертю й життям. Але він обмежився тим, що запалив сигарету й мовчки випустив струмінь диму. Вона довго дивилася на нього, чекаючи, коли щось відбудеться: коли він зробить якийсь жест або промовить слово. Потім побажала йому доброї ночі й рушила до дверей. Він побачив, як уже на порозі вона обернулася до нього й повільно підняла руку долонею до грудей і піднявши догори два з'єднані внизу пальці, указівний і середній. І її усмішка вималювалася, ніжна й розумна, простодушна й мудра. Наче у скинутого з неба янгола, який тужить за небом.

У баронеси Фріди Унгерн утворювалися на щоках дві симпатичні ямочки, коли вона всміхалася. Насправді здавалося, що вона всміхається безперервно протягом останніх сімдесятьох років і що цей жест залишив у її очах вираз постійної доброзичливості. Корсо, який рано почав читати книжки, знав із дитячого віку, що відьми бувають різні: мачухи, лихі чаклунки, королеви гарні й потворні, навіть злі старушенції з бородавками на носі. Але з численних розповідей про стару баронесу Корсо так і не зміг визначити, до якої категорії людей вона належить. Це могла бути одна з тих сімдесятирічних жінок, які існують на маргінесі реального життя, наче поринувши в сон, причому неприємні подробиці існування не перешкоджають їм іти своєю дорогою, якби глибина її розумних очей, швидких і підозріливих, не суперечила першому враженню. І якби правий рукав її плетеної кофти не звисав донизу порожній через ампутовану по лікоть руку. У всьому іншому вона була повнотіла, низенька, схожа на професорку французької мови в пансіонаті для панночок. У ті часи, коли панночки ще існували. Так принаймні здалося Корсо, коли він дивився на сивий кінський хвіст її волосся, на майже чоловічі черевики й білі шкарпетки.

— Ви Корсо, так? Мені приємно познайомитися з вами, добродію.

Вона подала йому свою єдину руку з незвичайною енергією, причому ямочки на її щоках поглибилися. Французькою мовою вона розмовляла з легким німецьким акцентом. Корсо пригадав, що він десь читав, як такий собі Унгерн прославився в Манчжурії чи то в Монголії на початку двадцятих років. Він був одним із визначних воєначальників, останній, який воював проти Червоної Армії на чолі війська обшарпанців, що складалося з білогвардійців, козаків, китайців, дезертирів і бандитів. У тій історії було все — бронепоїзди, грабунки, масові вбивства та інші такі речі, аж до епілогу на світанку, коли головний персонаж постав перед розстрільною командою.

— То був двоюрідний дід мого чоловіка. Він належав до російської родини, яка перед революцією емігрувала до Франції, прихопивши із собою трохи грошей. — У її спогадах не було ані гордості, ані ностальгії. То були інші часи, інші люди, інша кров, говорив вираз обличчя старої дами. Чужі їй люди і її родини, які зникли, перш ніж вона з'явилася на світ. — Я народилася в Німеччині. Моя родина усе втратила, коли прийшли до влади нацисти. Я одружилася тут, у Франції, після війни, — вона ретельно прибрала сухий листок, який випав із вазона, що стояв на підвіконні, й легенько всміхнулася. — Я ніколи не терпіла нафталіновий запах політичних уподобань своєї родини: ностальгія за Санкт-Петербургом, день народження царя. Це було те саме, що сидіти біля трупів.

Корсо подивився на робочий стіл з купою книжок. Полиці також були заповнені ними. Він нарахував біля тисячі лише в цій кімнаті, де, схоже, зберігалися найрідкісніші або найцінніші примірники; від сучасних видань до старовинних, усі оправлені в шкіру.

— Але ви також не байдужі до старовини, — кивнув він на книжки.

— Це зовсім інша річ: матеріал для дослідження, а не для культу. Я працюю з ними.

Погані часи настали, міркував Корсо, коли відьми, чи як їх тепер називають, базікають про свою політичну родину й поміняли горщики з чаклунським зіллям на бібліотеки, картотеки та роботу в бестселерах великих журналів. Крізь розчинені двері він бачив ще чимало книжок в інших кімнатах і коридорах. Книжки й рослини. Вазони з квітами стояли повсюди: на підвіконнях, на підлозі, на дерев'яних полицях. Квартира була великою й дуже дорогою, з видом на береги Сени й у давноминулому часі на вогнища Інквізиції. За кількома столами для читання сиділи молоді люди, схожі на студентів, а всі полиці заставлено книжками. Між зеленим листям виднілися шкіряні оправи книжок. Фундація Унгерн володіла найважливішою бібліотекою Європи, що спеціалізувалася на окультних науках. Корсо вже скинув поглядом на томи, які були поблизу: Daemonolatriae Libri Нікола Ремі,^[70] Compendium Maleficarum Франческо Маріа Ґваццо,^[71] De Demonolialitate et Incubus et Sucubus Людовіко Синістраpi^[72]… Крім одного з найкращих каталогів про демонологію та фундації, яка носила прізвище покійного барона, її чоловіка, баронеса Унгерн мала солідний престиж як авторка книжок про магію й чаклунство. Її остання книжка «Ісида: гола дівчина» протягом трьох років була в переліку творів, які найуспішніше продавалися. Ватикан публічно осудив продаж цієї книжки, яка проводила тривожні паралелі між поганською богинею і матір'ю Христа: вісім видань у Франції, дванадцять в Іспанії, сімнадцять у католицькій Італії.

— Над чим працюєте ви тепер?

— «Диявол: історія і легенда». Своєрідна біографія цієї канальї, і я сподіваюся закінчити її на початок наступного року.

Корсо зупинився перед рядом книжок, його увагу привабили Disquisitionum Liber Magicanum Мартіна дель Ріо,^[73] три томи головного видання в Повені 1599–1600: класичний твір про демонічну магію.

— Де ви її придбали?

Фріда Унгерн на мить затрималася з відповіддю, певно, міркуючи, чи варто розповідати подробиці.

— Я придбала її на аукціоні в Мадриді… Мені коштувало чимало зусиль виграти битву у вашого співвітчизника Варо Борха, — вона зітхнула так, ніби досі не могла відсапатися від своїх зусиль. — І чимало грошей. Я ніколи б не добула цю книжку без допомоги Пако Монтегріфо,^[74] ви з ним знайомі?.. Чарівний чоловік.

Корсо криво посміхнувся. Він не лише знав Монтегріфо, директора іспанської філії «Клеймора», а й нерідко брав у компанії з ним участь у сумнівних і дуже вигідних операціях, скажімо, продали одному швейцарському колекціонеру «Космологію» Птоломея, готичний рукопис 1456 року, що незадовго перед тим таємничим чином зник із Саламанкського університету. Книжка потрапила до рук Монтегріфо, й він звернувся до Корсо як до попередника, й усе відбулося чисто й крито: брати Сеніса допомогли прибрати печатку, яка могла скомпрометувати продавців. Корсо сам переправив книжку до Лозанни. За свою допомогу він тоді отримав тридцять відсотків прибутку.

— Так, ми з ним знайомі. — Він провів пальцями по смугах, які прикрашали корінці томів Disquisitionum Magicarum, запитуючи себе, скільки злупив грошей Монтегріфо з баронеси, щоб обернути аукціон на її користь. — Щодо автора книжки, Мартіна дель Ріо, то я бачив його лише один раз у бібліотеці єзуїтів у Більбао… Він там був оправлений в один том, у шкіру. Але то було те саме видання.

Говорячи це, він проводив рукою ліворуч, уздовж ряду книжок, доторкаючись до них. Там були цікаві примірники у красивих палітурках з телячої шкіри, шагрені, пергамену. Проте чимало стояло книжок нічим не прикметних або в поганому стані, й очевидно було, що ними часто користуються. Майже всі вони мали позначки, закладки між сторінками з білого картону, на яких зроблено записи олівцем дрібним і гострим почерком. Робочий матеріал. Корсо зупинився, натрапивши на том, який здався йому знайомим: чорний, без заголовка, п'ять смужок на корінці. Номер Третій.

— Ця книжка давно у вас?

Корсо був, звичайно ж, суб'єктом стриманим. А тим більше в такі історичні моменти. Проте протягом усієї ночі він працював із Номером Другим, і баронеса не могла не помітити особливої інтонації в його голосі. Він помітив, що, попри приязні ямочки на щоках, моложава старушенція кинула на нього тривожний погляд.

— «Дев'ять Дверей»?.. Не знаю. Уже давно. — Вона швидко й упевнено повела лівою рукою. Без жодних зусиль дістала книжку з полиці й, тримаючи в долоні її корінець, пальцями розгорнула на першій сторінці, прикрашеній кількома екслібрисами, окремі з них були дуже давніми. Останнім стояло прізвище фон Унгерн у вигляді арабески. Дата була написана вгорі чорнилом, побачивши її, баронеса кивнула головою ствердно, пригадуючи: — Це подарунок мого чоловіка. Я була дуже молодою, коли ми одружилися, а він був удвічі старший… Книжку він придбав у 1949 році.

У цьому лихо сучасних відьом, подумки додав Корсо: вони більше не мають таємниць. Про них усе можна прочитати в якомусь «Хто є хто» або світському журналі. Хоч би якими вони були баронесами, їхню поведінку можна передбачити. Вона вульгарна. Торквемада помер би з нудьги, працюючи з такими відьмами.

— Ваш чоловік теж захоплювався такими матеріями?

— Зовсім ні. Він ніколи не прочитав жодної книжки. Він лише задовольняв мої бажання, як ото джин із чарівної лампи. — Ампутована рука на мить ворухнулася в порожньому рукаві. — Дорогу книжку він цінував не менше, аніж коштовне кольє. — Вона на мить замовкла, щоб усміхнутися з лагідною меланхолією. — Але він був веселим чоловіком, спроможним зваблювати дружин своїх найкращих друзів.

І готував чудові коктейлі з шампанського.

Вона знову помовчала, озираючись навколо, ніби чоловік десь залишив їй келих із коктейлем.

— Але всю цю бібліотеку, — сказала вона, обводячи рукою книжки, — зібрала я. Кожен заголовок, один за одним. Також я вирішила купити «Дев'ять Дверей», коли натрапила на назву цієї книжки в каталозі розореного прихильника Петена. Мій чоловік лише підписав чек.

— А чому все-таки ви зацікавилися дияволом?

— Одного дня я з ним зустрілася. Мені було п'ятнадцять років, і я побачила його, як бачу вас. Він мав тверду шию, був у капелюсі, з палицею. Дуже гарний; схожий на Джона Беррімора в ролі барона Ґайґерна у «Великому готелі».

І я закохалася в нього, наче ідіотка. — Вона знову замислилася, тримаючи свою єдину руку в кишені кофти і ніби пригадуючи щось далеке й знайоме. — Гадаю, саме тому я ніколи не нарікала на невірність чоловіка.

Корсо подивився в один, потім у інший бік, так ніби вони були не самі в кімнаті, перш ніж довірливо нахилитися.

— Лише три століття тому вас би спалили за те, що ви це розповідаєте.

У неї вилетів із горла задоволений звук, вона придушила сміх і майже зіп'ялася навшпиньки, щоб прошепотіти йому на вухо:

— Три століття тому я б нікому не розповіла про це. Але я знаю чимало людей, які залюбки послали б мене на вогнище. — Ямочки на щоках підкреслили ще одну усмішку. Ця жінка завжди всміхається, вирішив Корсо; але її очі залишалися веселими й прозорими, пильно роздивляючись свого співрозмовника… — Так, так, тепер у двадцять першому сторіччі.

Вона передала йому «Дев'ять Дверей» і спостерігала, як повільно він гортає книжку, ретельно утримуючися від того, щоб пильно роздивитися дев'ять гравюр, які, на його превелику радість, виявилися неушкодженими. Отже, в «Бібліографії» Матеу була помилка: остання, дев'ята гравюра була присутня в усіх трьох примірниках. Третій номер, схоже, гірше зберігся, аніж примірник де Борха, а також примірник Віктора Фаргаша, перш ніж його вкинули у камін. Нижня частина була пошкоджена вологістю, сторінки мали плями. Також і палітурки вимагали ретельного очищення, але примірник виглядав повним.

— Ви щось вип'єте? — запитала баронеса. — Я можу почастувати вас кавою або чаєм. Ні, вона не пропонуватиме мені якогось магічного трунку, подумав Корсо. Навіть звичайної настоянки.

— Каву.

День був сонячний, і над вежами Нотр-Даму нависало блакитне небо. Корсо підійшов до вікна й розсунув фіранки, аби роздивитися книжку при ліпшому освітленні. Двома поверхами нижче між голими деревами, що на набережній Сени, на кам'яній лаві сиділа дівчина у синій куртці й читала книжку. Він знав, що це були «Три мушкетери», бо бачив їх на столі під час спільного сніданку. Згодом, коли мисливець за стародруками вийшов на вулицю Ріволі, він знав, що дівчина йде слідом за ним на відстані п'ятнадцять-двадцять кроків. Він умисне вирішив знехтувати її присутністю, і вона дотримувалася відстані між ними. Тепер він зауважив, як вона звела погляд. Вона, певно, добре бачила його знизу, у вікні, з «Дев'ятьма Дверима» в руках, проте жодним порухом не виказала, що впізнала його, хоч і продовжувала дивитись на нього безвиразним і нерухомим поглядом, аж нарешті він відійшов у глиб кімнати. Коли наблизився до вікна вдруге, вона знову читала, опустивши голову над романом.

Фріда Унгерн мала секретарку, жінку середнього віку в окулярах з товстими скельцями, але сама персонально принесла йому каву, вправно тримаючи срібну тацю з двома філіжанками. Одного її погляду було достатньо, щоб він не пропонував їй допомоги, й вони сіли за письмовий стіл у кабінеті, поставивши тацю між книжками, теками, паперами й усілякими нотатками.

— Як вам спало на думку заснувати фонд?

— Це допомогло знизити податки. Також до мене почали приходити люди, мені стало легше знаходити працівників. — Вона меланхолійно всміхнулася. — Я остання відьма, й почувалася самотньою.

— Ви зовсім не нагадуєте на відьму, — заперечив Корсо, показавши свою найкращу гримасу: доброзичливого й симпатичного кролика. — Я читав вашу «Ізиду».

Вона тримала філіжанку з кавою в одній руці й трохи підняла куксу другої, коли нахилила голову, ніби хотіла пригладити волосся на потилиці. То був жест незавершений, стародавній як світ, жест неусвідомленого кокетства.

— І вам сподобалося?

Він подивився їй у вічі над огорнутою парою філіжанкою, яку вона саме піднесла до губів.

— Дуже.

— Іншим так не сподобалося. Знаєте, що написала L`Osservatore Romano? Вона пожалкувала, що заборону Святої Інквізиції скасовано. І ви маєте слушність, — баронеса показала підборіддям на «Дев'ять Дверей», яку Корсо поклав поруч із нею на стіл, — за інших часів мене спалили б живцем, як того бідолаху, що надрукував цю Євангелію від Сатани.

— Ви справді вірите в диявола, баронесо?

— Не називайте мене баронесою. Це безглуздо.

— А як ви хочете, щоб я вас називав?

— Не знаю. Пані Унгерн. Або Фріда.

— Ви вірите в диявола, пані Унгерн?

— Принаймні вірю досить, щоб присвятити йому своє життя, свою бібліотеку, свою фундацію, багато років праці й п'ятсот сторінок нової книжки. — Вона подивилася на нього з цікавістю. Корсо зняв окуляри й заходився їх протирати. Розгублена й спантеличена усмішка підсилила враження, яке він справив на неї перед тим. — А ви?

— Усі запитують мене про це останнім часом.

— Не дивно. Адже ви розпитуєте про книжку, яку неможливо читати, не віруючи в певні речі.

— Моя віра носить обмежений характер, — Корсо ризикнув виявити відвертість; така відвертість нерідко допомагала йому. — Насправді я працюю за гроші.

На щоках його співрозмовниці знову утворилися ямочки. Вона була дуже красивою півсотні років тому, сказав собі Корсо. Коли влаштовувала змови, чи щось на кшталт, і ще мала обидві здорові руки, маленька й моторна. Щось у ній залишилося від тих часів.

— Шкода, — прокоментувала Фріда Унгерн. — Ті, хто працював безкоштовно, сліпо вірили в існування головного персонажа цієї книжки. Алберт Великий, Раймундо Луліо, Роджер Бекон ніколи не дискутували, існує диявол чи не існує, вони сперечалися лише про природу його характеристик.

Корсо начепив окуляри, намагаючись стримати скептичну посмішку.

— То були інші часи.

— Але не обов'язково повертатися так далеко. «Диявол існує не тільки як символ зла, а й як фізична реальність…» Вам подобається? Бо це написав папа Павло Шостий у 1974 році.

— Він професіонал, — незворушно заявив Корсо. — І, либонь, мав свої причини.

— Насправді він лише підтвердив догму, існування диявола було встановлено на Четвертому Латеранському соборі, я говорю про 1215 рік… — Вона замовкла, дивлячись на нього із сумнівом. — Вам цікаві точні дати? Я, якщо захочу, можу кого завгодно замучити своє вченою занудністю… — Ямочки знову заграли на її щоках. — Я завжди хотіла бути найпершою в класі. Бути вченою мишею.

— Звичайно, ви нею були. Вас нагороджували стрічкою?

— Атож. Й інші дівчатка мене ненавиділи.

Обоє засміялися, і мисливець за книжками зрозумів, що він сподобався Фріді Унгерн. Тож він дістав із кишені дві сигарети й запропонував одну їй, але вона від неї відмовилася, поглянувши на нього з певним несхваленням. Знехтувавши виразом її обличчя, Корсо закурив свою.

— А через два сторіччя, — провадила баронеса, доки Корсо закурював, схилившись над запаленим сірником, — папська булла Інокентія Восьмого Summis Desidercmtis Afectibus підтвердила, що Західна Європа переповнена демонами й відьмами. Тоді два ченці-домініканці, Крамер і Шпренгер, опублікували Malleus Malleficarum: підручник для інквізиторів…

Корсо підняв указівний палець.

— Ліон, 1519. Готичний шрифт, ін-октаво, без імені автора. Принаймні примірник, про який я знаю.

— Дуже добре, — вона подивилася на нього з подивом. — Я маю інше видання, пізніше, — вона показала на полицю. Ось тут ви можете його побачити. Також опубліковане в Ліоні, в 1669 році. Але найперше видання вийшло у 1486 році… — вона невдоволено відвернулася від полиці. — Крамер і Шпенглер були фанатиками й дурнями. Їхня книжка могла б видатися навіть кумедною, якби тисячі нещасливців не були закатовані й спалені з їхньої вини.

— Як Аристид Торк'я.

— Наприклад. Хоч назвати його невинним не можна.

— Що ви про нього знаєте?

Баронеса похитала головою, допила залишки кави, а тоді знову похитала головою.

— Торк'я були венеціанською родиною добре забезпечених комерсантів, які імпортували папір іспанського та французького виробництва… їхній молодий син поїхав до Голландії, де навчився друкарської професії в Ельзевірів, що торгували з його батьком. Там він пожив певний час, а тоді поїхав до Праги.

— Я про це не знав.

— Отже, тепер знатимете, Прага тоді була столицею європейської магії та європейського окультного знання, як чотири сторіччя тому такою столицею був Толедо… Ви бачите зв'язок? Торк'я оселився в Санта Маріа де Ньєвес, у кварталі магії, поблизу майдану Юнгманново, де стоіть статуя Яна Гуса… Пригадуєте страту Гуса на вогнищі?

— «З мого попелу народиться лебідь, якого ви не зможете спалити»?

— Достоту так. З вами легко розмовляти. Ви, либонь, про це знаєте й користуєтеся у своїй роботі… — баронеса мимоволі вдихнула трохи диму від сигарети Корсо й подивилася на нього з легким докором, але він залишився незворушний. — Де ми урвали нашу бесіду? Ах, так. На другому акті, в Празі. Торк'я тепер переселився в дім у єврейському кварталі поблизу синагоги. У квартал, де вікна освітлені цілу ніч. Де кабалісти шукають магічну формулу Голема.^[75] Через певний час він знову змінив пристановище, переселившись у квартал Мала Страна. — Вона подивилася на нього зі змовницькою усмішкою. — Що це вам нагадує?

— Паломництво. Або стажування, як сказали б сьогодні.

— Так і я вважаю, — баронеса здавалася задоволеною. Корсо вже цілком пристосувався до обстановки, і його авторитет швидко зростав у її очах. — Не могло бути випадковістю, що Аристид Торк'я пересувався між трьома пунктами, де зосереджувалося герметичне знання тієї доби. І це відбувалося в Празі, де вулиці досі пам'ятали відлуння кроків Агріппи й Парацельса,^[76] і де тоді ще зберігалися останні рукописи халдейської магії та числа Піфагора, втрачені після розгрому Метапонта, там мешкав великий математик. — Вона трохи нахилилася й заговорила тихіше, майже конфіденційно, так панна Марпл розповідала своїй найближчій подрузі, що вона виявила в чаї ціаністий калій. — У Празі, пане Корсо, є чоловіки, котрим відомо про carmina, мистецтво магічних слів; necromantia, або мистецтво спілкування з мертвими, — вона зробила паузу, стримуючи дихання, перш ніж прошепотіти: і goetia…

— Мистецтво спілкування з дияволом.

— Так, — баронеса відхилилася в кріслі, радісно збуджена цією розмовою. Її очі блищали; вона перебувала у своїй стихії й говорила дуже швидко, бо їй хотілося чимало всього розповісти, а часу в них не було. — Протягом того часу Торк'я мешкав у такому місці, де збереглися сторінки й гравюри, що пережили війни, пожежі й переслідування. А також рештки магічної книжки, яка відчиняє двері до знання й могутності: Delomelonicon, слово, яке кличе темряву.

Вона сказала це своїм таємничим і майже театральним тоном, але супроводила його усмішкою. Схоже, вона сама не сприймала його надто серйозно або рекомендувала Корсо зберігати стриманість.

— Закінчивши своє навчання, — провадила вона, — Торк'я повернувся до Венеції… Зауважте, бо це важливо: попри небезпеки, на які він наражається в Італії, друкар покидає відносно спокійну Прагу, щоб повернутися до свого міста й опублікувати там низку книжок, які компрометували його і зрештою привели на вогнище… Дивно, правда?

— Схоже, він виконував місію.

— Так. Але хто її йому доручив? — Баронеса відкрила «Дев'ять Дверей» на титульній сторінці. Що означає ця фраза «з привілеєм і дозволом моїх зверхників», ви не думали?.. Імовірно, що в Празі Торк'я вступив до таємного братства, яке рекомендувало йому поширювати певні відомості; таку собі апостольську місію.

— Я про це сказав вам раніше: Євангелія від Сатани.

— Можливо. Та вийшло так, що Торк'я опублікував «Дев'ять Дверей» у поганий час. Між 1550 і 1666 роками гуманістичний неоплатонізм і герметико-кабалістичні течії терпіли поразку за поразкою. Джордано Бруно й Джон Ді були спалені на вогнищі або померли переслідувані й у злиднях. З тріумфом Контрреформації Інквізиція здобула фантастичну владу. Створена для боротьби з єрессю, вона заходилася винищувати відьом, магів та ворожок, щоб виправдати своє зловісне існування. І ось їй до рук потрапив друкар, який мав стосунки з дияволом. Також треба зазначити, що Торк'я полегшив їй завдання. Послухайте-но, — вона навмання перегорнула кілька сторінок: — Por.m.vere im.g, — вона подивилася на Корсо. — Я маю чимало перекладених абзаців; ключ до них не надто складний. Я міг би оживити образи з воску, сказано в тексті. І зняти місяць із неба, повернути живе тіло мерцям… Як воно вам здається?

— По-дитячому. Я вважаю безглуздям спалювати за це.

— Хтозна, хтозна… Вам подобається Шекспір?

— Іноді.

— Є чимало речей на небі й на землі, Гораціо, з тих, які уявляє твоя філософія…

— Гамлет. Хлопець, непевний у собі.

— Не всі заслуговують на це право, ані можуть дістатися цих прихованих речей, пане Корсо. Згідно з давнім принципом, знати — знай, але зберігай мовчання.

— А Торк'я не став мовчати.

— Ви знаєте, що згідно з Кабалою, Бог володіє жахливим і таємним ім'ям…

— Тетрограмматон.^[77]

— Саме так. На його чотири літери спираються гармонія і рівновага всесвіту… Про це архангел Гавриїл повідомляє Магомету: Бог ховається за сімдесятьма тисячами завіс зі світла й темряви. І якщо ці завіси підняти, то навіть я буду знищений… Але не тільки Бог має таке ім'я. Має його й диявол: жахливе й грізне поєднання літер, досить промовити які — і він з'явиться. І це призведе до страхітливих наслідків.

— Це не щось нове. Задовго до християнства та юдаїзму воно вже мало назву: ящик Пандори.

Вона подивилася на нього задоволеним поглядом, як дивиться вчителька на свого здібного учня.

— Дуже добре, пане Корсо. Ми й справді протягом усього свого життя й протягом сторіч говоримо про одні й ті самі речі, називаючи їх різними іменами: Ізида й Діва Марія, Митра й Ісус Христос, 25 грудня святкуємо як Різдво і як свято зимового сонцестояння… Згадайте про Григорія Великого, який уже в сьомому сторіччі радив місіонерам користуватися поганськими святами, християнізуючи їх.

— Суто комерційний інстинкт. Ідеться про звичайну торговельну операцію: переманити чужих клієнтів. Але розкажіть мені, що ви знаєте про ящик Пандори та пов'язані з ним речі. Зокрема й про угоди з дияволом.

— Мистецтво замикати диявола в пляшках і книжках дуже давнє… Гервасій із Тільбюрі і Жерсон уже згадують про нього в тринадцятому й чотирнадцятому сторіччях.^[78] А щодо угод із дияволом — то це ще давніша традиція. Від книги Еноха до святого Єроніма, через Кабалу й отців Церкви. Не забуваючи про єпископа Теофіла,^[79] який любив знання, історичного Фауста й Роджера Бекона. Або папи Сильвестра II,^[80] котрий, кажуть, украв у сарацинів книжку, яка описувала все те, що треба знати.

— Отже, йдеться про те, щоб добувати знання.

— Очевидно. Ніхто не стане докладати стільки зусиль, намагаючись проникнути крізь ворота пекла лише задля розваги. Ерудована демонологія ототожнює Люцифера з мудрістю. У Книзі Буття диявол в образі змія домагається, щоб людина перестала бути тупим йолопом і набула знання, свободу волі, ясність розуму… Разом із болем та непевністю, що їх передбачають це знання й ця свобода.

Вечірня розмова ставала дедалі цікавішою, й Корсо не міг не подумати про дівчину. Він узяв «Дев'ять Дверей» під приводом подивитися на неї знову при кращому освітленні й підійшов до вікна; але дівчини там уже не було. Здивований, він подивився в один, в інший бік вулиці, на набережну річки й на кам'яні лави під деревами, але ніде її не побачив. Це його заінтригувало, але він не мав часу, щоб про це подумати. Фріда Унгерн заговорила знову:

— Вам подобається розгадувати загадки? Проблеми, від яких заховано ключ? Книжка, яку ви тримаєте в руках, певною мірою і належить до таких проблем. Дияволові, як і кожному розумному створінню, подобаються загадки. Подобається біг із перешкодами, коли слабкі й неспроможні відстають, а тріумфують лише істоти, наділені духом переможців, наділені також ініціативою. — Корсо підійшов до столу й поклав на нього книжку, розгорнену на сторінці фронтиспіса, де змія обкручувалася навколо дерева. — А хто бачить тільки змію, яка пожирає свій хвіст, не заслуговує на те, щоб рухатися далі.

— Для чого потрібна ця книжка? — запитав Корсо.

Баронеса приклала палець до губів, як кабальєро на першій гравюрі. Усміхнулася.

— Іоанн із Патмоса каже, що під час правління Другого Звіра, перед вирішальною й остаточною битвою Армагеддона, ніхто не зможе ані купити, ані продати нічого, що не матиме його позначки, імені Звіра або номера його імені… У чеканні цієї години, розповідає нам євангеліст Лука (IV, 13) у кінці своєї оповіді про спокуси, диявол, тричі відкинутий, відступить до свого слушного часу. Але він залишив кілька шляхів для нетерплячих, розповівши про те, як можна дістатися до нього. Й укласти з ним угоду.

— Продавши йому душу.

Фріда Унгерн стримано й довірливо засміялася. Міс Марпл базікає з подругами про останні витівки Сатани. Ти знаєш, що він учинив нещодавно? Атож, те саме, про що я розповідала тобі, люба Пеггі.

— Диявол був навчений гірким досвідом. Він був молодий і наївний і припускався помилок: деякі душі вислизнули йому між пальцями в останню годину, крізь двері заднього ходу, скориставшись божественною любов'ю й божественним милосердям та іншими подібними вивертами. Тож, зрештою, він мусив включити до тексту угоди умову неодмінної передачі йому тіла й душі по закінченні встановленого терміну без жодної надії на покаяння, ані на божественне милосердя… Ця умова, безперечно, згадується в цій книжці.

— Бідолашний світ, — сказав Корсо. — Навіть Люцифер мусить удаватися до хитрощів.

— Його можна зрозуміти. Тепер предметом шахрайства стає все що завгодно, навіть душа. Клієнти диявола уникають виконувати умови контракту. Диявол дратується й цілком слушно.

— Що ще містить у собі ця книжка?.. Що означають дев'ять гравюр?

— Це ієрогліфи, які мають бути розшифровані й у поєднанні з текстом наділяють силою. Вони створюють формулу, щоб утворити магічне ім'я, яке примушує з'явитися Сатану.

— І це поєднання функціонує?

— Ні. Воно фальшиве.

— Ви це випробували на собі?

Фріда Унгерн не чекала від нього такого запитання і була трохи ображеною.

— Ви й справді бачите мене в магічному колі, в моєму віці, де я викликаю Вельзевула? Ні, вибачте. Може, півсотні років тому він і був схожий на Джона Беррімора, але навіть красені старіють. Ви собі уявляєте, як гірко спізнати розчарування в мої роки?.. Я волію зберігати вірність своїм дівочим спогадам.

— А я гадав, що диявол і ви… Ваші читачі вважають вас відьмою-ентузіасткою.

— Вони помиляються. Я шукала в диявола лише гроші, а не емоції. — Вона подивилася навколо, подивилася в бік вікна. — Статок свого чоловіка я витратила на цю бібліотеку, а живу я зі своїх авторських прав.

— А вони, безперечно, дають вам добрий прибуток. Ви пануєте у великих книгарнях.

— Але й життя подорожчало, пане Корсо. А надто, щоб придбати якісь рідкісні примірники, доводиться звертатися до таких людей, як наш друг, месьє Монтегріфо… Сатана забезпечує мені добрий прибуток у такі часи, як сьогодні, й більш нічого мені від нього не треба. Мені вже сімдесят років, і я не маю часу на марні й безглузді фантазії та на клуби старих дів… Ви мене зрозуміли?

Цього разу усміхнувся Корсо.

— Чудово зрозумів.

— Якщо я вам кажу, — провадила баронеса, що ця книжка фальшива, то це тому, що я глибоко дослідила її. Щось у ній не так: є лакуни, прогалини. Я звичайно, висловлююсь фігурально, бо в мене видання повне. Мій примірник належав пані де Монтеспан, коханці Людовіка Чотирнадцятого, палкій прихильниці Сатани, яка навіть запровадила у палаці ритуал чорної меси. Зберігся лист мадам де Монтеспан до мадам де Пейроль, її подруги й довіреної особи, де вона нарікає на неефективність книжки, підкреслюючи: «Вона має все те, що цитують учені, а проте є щось у ній неточне, гра слів, яка ніколи не завершується й не шикується в правильну послідовність».

— Хто ще володів книжкою?

— Граф де Сен-Жермен^[81], який продав її Казотту.

— Жаку Казотту?

— Йому самому. Автору «Закоханого диявола», страченому на гільйотині 1792 року… Вам відома ця книжка?

Корсо зробив обережний і стверджувальний жест. Зв'язки здавалися йому такими очевидними, що були неможливими.

— Я читав її одного разу.

У якійсь частині будинку задзвонив телефон, і в коридорі почулися кроки секретарки. Потім настала тиша.

— Щодо «Дев'ятьох дверей», — провадила баронеса, — їхній слід зникає тут у Парижі, у дні революційного терору. Раз або двічі про книжку згадують, але неясно й неточно. Жерар де Нерваль мимохідь згадує про неї в одній зі своїх статей, пишучи, що бачив її в будинку друга.

Корсо непомітно заморгав очима за скельцями своїх окулярів.

— Дюма був його другом, — обережно нагадав він.

— Так. Але Нерваль не уточнює, в чиєму саме домі він був. Насправді ніхто більше не бачив книжку до розпродажу бібліотеки прихильника Петена, коли вона потрапила до моїх рук…

Корсо перестав її слухати. Згідно з легендою, Жерар де Нерваль повісився на шнурку від корсета мадам де Монтеспан… Чи то була мадам Ментенон?.. Незалежно від того, як це було, годі було не бачити асоціацій із шнурком, на якому повісився Енріке Тайлефер.

Секретарка урвала його роздуми, з'явившись у дверях. Хтось кликав Корсо до телефону. Він попросив пробачення й проминув столи читачів, щоб вийти в коридор між книжками й вазонами з квітами. У кутку, на горіховому столику, стояв телефонний апарат дуже давньої моделі, металевий, поруч лежала слухавка.

— Я слухаю.

— Корсо? Це Ірен Адлер.

— Я чую, — він озирнувся на безлюдний коридор за своєю спиною; секретарка пішла. — Мене здивувало, що ти покинула свій пост на варті. Звідки ти телефонуєш?

— З бару «Тютюн» на розі вулиці. За будинком стежить якийсь чоловік. Тому я й перейшла сюди.

На якусь секунду Корсо затримав дихання. Потім знайшов зубами задирку біля нігтя вказівного пальця і смикнув її. Це мало статися раніше чи пізніше, сказав він собі з блазенським смиренням. Той чоловік є частиною пейзажу чи декорацій. Потім він попрохав її, хоч і знав, що це даремно:

— Опиши мені його.

— Смаглявий з вусами й великим шрамом на обличчі, — голос дівчини звучав спокійно. У ньому не вчувалося ані емоцій, ані усвідомлення небезпеки. Він сидить у сірому БМВ, припаркованому на протилежному боці вулиці.

— Він тебе бачив?

— Не знаю; але я його бачу. Він сидить уже годину в автомобілі й двічі виходив. Першого разу, щоб подивитися на прізвища на дверях, там, де дзвінки, а другого, щоб купити газети.

Корсо виплюнув крихітний клаптик шкіри й засунув до рота палець. Йому стало прикро.

— Я не знаю, чого треба цьому індивіду. І чи ви обидва не з однієї зграї. Але мені не подобається, що він перебуває поруч з тобою. Мені це не подобається аж ніяк. Тож повернися до готелю.

— Не будь йолопом, Корсо. Я піду туди, куди повинна піти.

Вона ще додала: «Вітання де Тревілю», перш ніж повісити слухавку, й Корсо у відповідь скривився роздратовано і саркастично, бо подумав про те саме, й цей збіг йому не сподобався. Тому протягом якоїсь миті він дивився на слухавку, перш ніж її покласти. Її фраза була цілком природною, адже вона читала «Три мушкетери». Вона тримала цю книжку розгорнутою, коли він уперше визирнув у вікно. У третьому розділі, щойно прибувши до Парижа, й під час розмови з паном де Тревілем, командиром королівських мушкетерів, д'Артаньян побачив у вікно Рошфора й помчав сходами вниз, наштовхнувся на поранене плече Атоса, побачив портупею Портоса й підняв хустинку Араміса. «Вітання де Тревілю». Жарт дівчини виявився вельми дотепним, хоч і був випадковим. Але він не приніс ніякої втіхи Корсо.

Поклавши телефонну слухавку, він протягом якогось часу залишався в півтемряві коридору, міркуючи. Можливо, від нього саме цього й чекали, щоб він швидко збіг униз сходами зі шпагою в руці на приманку Рошфора. Власне, й дзвінок дівчини міг бути частиною плану або ж застерігав, що такий план існує, за умови, що він таки існує. Якщо вона — Корсо мав досить досвіду, щоб намарно засовувати руку у вогонь, — грала в чесну гру.

Погані настали часи, знову подумки повторив він. Абсурдні часи. Після стількох книжок, кіно, телебачення, після стількох можливих рівнів читання, важко зрозуміти, чи перед тобою оригінал, чи копія; коли поєднання дзеркал передавало реальний образ, а коли обернений або суму обернених образів, і якими були наміри автора. Тут легко й недорахуватися чогось і виявити надмірну обережність. Тут він мав ще одну причину позаздрити своєму прапрадіду, його гренадерським вусам і запаху пороху, який він нюхав над рівнинами Фландрії. Тоді прапор ще був прапором, Імператор був Імператором, троянда була трояндою. Хай там як, а тепер у Парижі для Корсо все було очевидно: навіть як читач другого рівня, він був налаштований вести гру лише до певних меж. Він не мав ні віку, ані наївності, ані бажання битися на території, яку обрав його супротивник, призначити три дуелі протягом десяти хвилин біля монастиря босих кармелітів, чи диявол знає де. Якби йому довелося битися з Рошфором, то він би наблизився до нього з усіма гарантіями своєї безпеки, він підійшов би до нього ззаду із залізним шворенем у руці. Він мусив відплатити йому за вузеньку вуличку в Толедо, не забувши про те, як перетнулися їхні інтереси в Синтрі. Корсо належав до тих людей, які не забувають сплачувати свої борги. Не кваплячись.