Клуб Дюма, або Тінь Рішельє

Присвячується Калі, яка виштовхала мене на цю битву

Спалах світла відбив тінь повішеного на стіну. Він нерухомо звисав із лампи всередині салону, й поки фотограф обходив навколо нього з піднятою камерою, тінь, яку відкидав труп, послідовно ковзала по картинах, вітринах із порцеляною, полицях із книжками, шторах, розтулених над великими вікнами, за якими лопотів дощ.

Слідчий був молодий. Він мав рідке волосся, розкошлане й вогке, як і плащ, який він досі тримав на плечах, поки диктував інформацію секретареві. А той сидів на канапі й друкував за ним слова на портативній машинці, що стояла на стільці. Монотонний голос слідчого та неголосні коментарі поліцейських, які ходили по помешканню, лунали під клацання клавішів:

— …піжама, а поверх неї халат. Пояс від халата використаний для зашморгу. Руки трупа зв'язані попереду краваткою. Ліва нога взута в пантофлю, а права боса…

Слідчий доторкнувся до взутої ноги трупа, й тіло повільно обернулося на тугому шовковому шнурі, що з'єднував шию з гаком, до якого кріпилася лампа. Рух відбувався зліва направо, а потім у зворотному напрямку тіло обернулося на дуже коротку відстань, аж поки знову зупинилося в попередній позі, наче стрілка компаса, яка якщо коли й відхиляється від північного напрямку, то на дуже коротку відстань. Одвернувшись від трупа, слідчий нахилився до поліцейського в однострої, який шукав на підлозі відбитки пальців. На підлозі лежав розбитий глек і книжка, розкрита на сторінці, де текст було підкреслено червоним олівцем. Книжка була старим примірником «Віконта де Бражелона», дешевим виданням, оправленим у тканину. Нахилившись через плече агента, слідчий прочитав підкреслені червоним олівцем рядки.

«— Мене перемогли, — промурмотів він. — Усе тепер відомо!

— Зрештою, стає відомим усе, — сказав Портос, який нічого не знав.»

Він наказав секретареві звернути увагу на книжку, включити її до обліку, й підійшов до високого чоловіка, який курив, стоячи біля підвіконня розчиненого вікна.

— Як воно вам здається? — запитав він, наблизившись до нього.

Високий чоловік мав знак поліцейського на своїй шкіряній куртці. Він затримався з відповіддю, щоб витрусити попіл з недопалка цигарки, який він тримав між пальцями й, не озираючись, викинув його у розчинене вікно.

— Якщо рідина має білий колір і знаходиться в пляшці, то вона, зазвичай, буває молоком, — відповів він врешті.

Його відповідь пролунала трохи загадково, але усмішка слідчого показала, що ніякої загадки в цьому для нього не було. На відміну від поліцейського, він дивився на вулицю, де досі лив дощ. Хтось відчинив двері на протилежному боці помешкання, й потік вітру бризнув струменями дощу йому в обличчя.

— Зачиніть двері, — наказав він, не обертаючись. Потім звернувся до поліцейського: — Іноді вбивці маскуються під самовбивць.

— А буває й навпаки, — зазначив той.

— Який сенс зв'язувати собі руки краваткою, як ви гадаєте?

— Іноді вони бояться розкаятися в останню мить… Убивця зв'язав би їх за спиною.

— Це нічого не змінило б, — заперечив слідчий. — Шнурок тонкий і дуже тугий. Коли ноги повішеного втратять опору, то він не має найменшого шансу врятуватися, навіть якщо його руки вільні.

— Усе можливо. Коли буде розтин, довідаємося більше.

Слідчий обернувся, щоб скинути ще одним поглядом на труп. Агент, який шукав відбитки пальців, підвівся з книжкою в руках.

— Цікаво, що означає ця сторінка?

Високий поліцейський стенув плечима.

— Я трохи її прочитав, — сказав він. — Але ж Портос був одним із тих персонажів, чи не так?.. Атос, Портос, Араміс і д'Артаньян, — він рахував цих персонажів, загинаючи пальці і зрештою зупинився, замислившись. — Трохи дивно. Я завжди себе запитував, чому книжка називається «Три мушкетери», коли насправді їх було четверо.