Клуб Дюма, або Тінь Рішельє

IV. Людина зі шрамом

Звідки він іде, я не знаю; але куди він іде,

я можу вам сказати: він іде до пекла.

«Граф Монте-Крісто».

А. Дюма

Споночіло, коли Корсо дійшов до свого дому, відчуваючи гострий біль у пошкодженій руці, яку він запхав до кишені плаща. Він пішов до ванної, підняв із підлоги свою зім'яту піжаму та рушник і потримав зап'ясток п'ять хвилин під струменем холодної води. Після того відкрив дві коробки консервів і повечеряв, стоячи на кухні.

День у нього був дивний і небезпечний. Він міркував над цим, збентежений розвитком подій, хоч думав про них більше з цікавістю, ніж із тривогою. Уже досить давно його поведінка перед несподіваним звелася до позбавленого пристрастей чоловіка, який вважає, що життя зробило крок назад. Ця відсутність компромісів, це нейтральне ставлення до подій, виключало його з головних ролей. Аж до сьогоднішнього ранку в толедському провулку його роль завжди зводилася до ролі виконавця. Жертвами були інші. Щоразу, коли він комусь брехав або вів із кимось перемовини, усе відбувалося об'єктивно, без морального зв'язку з людьми чи речами, що були лише матеріалом його праці. Лукас Корсо працював на маргінесі, завжди залучений до справи лише формально — третім байдужим. Мабуть, така поведінка дозволяла йому завжди почуватися в безпеці в той самий спосіб, як тоді, коли він знімав окуляри, далекі люди й об'єкти перетворювалися для нього на неясні розпливчасті обриси, існуванням яких він міг нехтувати, позбавивши їх формальної обгортки. Проте тепер конкретний біль у покаліченій руці, відчуття погрози, готової розрядитися у його життя, вдавшись до насильства, чиїм об'єктом був він, а не хтось інший, говорили про тривожні зміни в його панорамі. Лукас Корсо, який стільки разів грав роль ката, не мав звички вважати себе чиєсь жертвою. І це виводило його з рівноваги.

Проте через біль у руці він відчував, як натяглися його сухожилля, а в роті пересохло. Тому він відкрив одну пляшку джину й знайшов аспірин у своїй полотняній сумці. Він завжди носив із собою чимало своїх речей — книжки, олівці та кулькові ручки, напівзаповнені нотатники, швейцарський ніж, який годився для багатьох потреб, паспорт і гроші, товстий телефонний довідник і книжки, свої та чужі. Завдяки всьому цьому, він у будь-яку мить міг зникнути, як равлик у своїй черепашці. Ця сумка дозволяла йому вигадувати імпровізований дім, місце перебування в будь-якому місці, куди його закидав випадок або клієнти: в аеропортах, на вокзалах, у запилюжених книгарнях усієї Європи, в готельних кімнатах, які в його пам'яті залишалися одним місцем перебування зі змінними межами, з несподіваними пробудженнями, підстрибуванням у темряві, пошуками навпомацки електричного вимикача, де він заплутувався в телефонних дротах, дезорієнтований і розгублений. Хвилини білої порожнечі, вихоплені з життя та зі свідомості. Він ніколи не був переконаний ні в чому й навіть у собі самому, коли розплющував очі протягом перших тридцятьох секунд, коли тіло скидало із себе обійми сну швидше, аніж думка чи пам'ять.

Він сів перед комп'ютером, який поставив на стіл з одного боку, й поклав ліворуч свої нотатники та кілька довідників. А праворуч він примостив «Дев'ять Дверей» і досьє з дослідженнями Варо Борха. Потім відхилився назад у кріслі із сигаретою, яка протягом п'ятьох хвилин згорала між його пальцями, хоч він навіть не підносив її до губів. У цей час він не робив нічого, а лише ковтками допивав джин, дивлячись на порожній екран комп'ютера та на пентаграму, яка прикрашала палітурки книжки. Нарешті він начебто прокинувся. Поклав згорілу сигарету до попільнички, зручніше приладнав на носі свої окуляри з погнутою оправою й почав працювати. Досьє Варо Борха збігалося з «Енциклопедією друкарів та рідкісних і цікавих книжок» Крозе.^[39]

ТОРК'Я, Аристид. Венеційський друкар, гравер і палітурник. (1620–1667). Друкарський символ: змія і дерево, розколене спалахом блискавки. Навчався в Лейдені (Голландія), у майстерні Ельзевірів. Повернувшись до Венеції, видрукував серію творів на філософські та герметичні теми малого формату (in-12, in-16), які дуже цінувалися. Особливо треба відзначити «Таємниці мудрості» Ніколаса Таміссо (3 томи, іп-12, Венеція 1650) і дуже цікаву книжку «Ключ до взятих у полон думок» (1 том, 132 X 75 мм, Венеція 1653), три книжки «Мистецтва Паоло Есте» (6 томів, іп-8, Венеція 1658), Цікаве пояснення ієрогліфічних таємниць та фігур (1 том, іп-8, Венеція 1959), передрук «Утраченого слова» Бернардо Тревізано^[40] (1 том, іп-8, Венеція 1661) і (Дев’ять Дверей до Царства Тіней) (1 том, in-folio, Венеція 1666). Передрук цього останнього твору віддав його до рук Інквізиції. Його майстерню було знищено, з усім надрукованим і підготовленим до друку матеріалом, який у ній знаходився. Торк'я розділив долю своїх творів. Засуджений за магію й чаклунство, він помер на вогнищі 17 лютого 1667 року.

Він облишив комп'ютер, щоб дослідити першу сторінку тому, яка коштувала життя венеціанцеві. Її заголовок був DE UMBRARUM REGNINOVEM PORTIS. Він стояв під символом друкаря, який, будучи простою монограмою або складною ілюстрацією, репрезентував фірму друкаря. У випадку Аристида Торк'я, як повідомляв Крозе, символом друкарні було дерево з гілкою, яку відламала блискавка. Змія обхоплювала стовбур, пожираючи власний хвіст. Гравюру супроводжував девіз Sic luceat luz: так сяє світло. Внизу сторінки зазначалося місце публікації, назва й дата: Venetiae, apud Aristidem Torchia. Impreso in Venetia, en casa de Aristide Torchia. Унизу, відокремлений малюнком, стояв напис: М. DC.LX.VI. cum superiorum privilegio veniaque. З дозволу та з привілеєм зверхників.

Корсо знову став стукати по клавішах.

Примірник без екслібриса й без рукописних анотацій. Повний, згідно з аукціонним каталогом колекції Терраль-Кой (Клеймор-Мадрид). У Матеу помилка (замість 9 гравюр до цього примірника — 8). Ін-фоліо. 299 х 215 мм. 2 форзаци — чисті сторінки, 160 сторінок і 9 ксилографій, поза текстом, пронумеровані від І до VIII. Сторінки: 1 титульна із символом друкаря, 157 сторінок тексту. Остання біла, без післямови. Ілюстрації вертикальні, на всю сторінку. Зворотна частина сторінки — чиста.

Він розглянув ілюстрації одну за одною. Варо Борха повідомив, що легенда приписує перший малюнок руці самого Люцифера. Кожна ксилографія супроводжувалася римською цифрою, а також відповідними їй гебрейською та грецькою і латинською фразою зі скороченими словами. Він знову почав писати.

І. NE М PERV. Т OUI N. N LEG. CERT. RIT: Лицар прямує верхи до оточеного муром міста. Прикладений до губів палець вимагає обачності або тиші.

II. CLAUS. PAT. Т: Пустельник стоїть перед замкненими дверима. На землі ліхтар, а в руці у нього два ключі. Його супроводжує собака. Збоку від нього знак, схожий на гебрейську літеру Тет.

III. VERB. D. SUM C.T ARCAN: Бродяга, відлюдник прямує до зачинених перед мостом дверей. З обох укріплених кінців мосту двері перекривають вхід. На хмарі примостився лучник, націливши стрілу на дорогу, що веде до мосту.

IIII. (Латинську цифру тут подано так, а не в її звичайній формі IV). FOR. N. N OMN. A. QUE. Блазень стоїть перед кам'яним лабіринтом. На вході — зачинені двері. На землі лежать три гральні кості, видимі трьома своїми гранями, що відповідають цифрам 1,2,3.

V. FR. St. А: Скупій або купець рахує золоті монети, кидаючи їх у мішок. Смерть за його спиною тримає в одній руці пісочні дзиґарі, а в другій вила.

VI. DIT. SCO М. R.: Повішений, схожий на фігуру з Таро, висить на одній нозі з руками, зв’язаними за спиною. Мотузку, на якій він висить, прив'язано до одного із зубців замкового муру біля його замкненої брами. З бійниці замку висовується рука в бойовій рукавиці, що тримає меч, який палахкотить вогнем.

VII. DIS. S Р. ТІ. R М.: Король і жебрак грають у шахи на білій шахівниці. За вікном видніється місяць. Під вікном біля зачинених дверей б'ються двоє собак.

VIII. VIC. І. Т. VIR.: Біля міського муру стоїть навколішки жінка, підставивши голу шию під меч ката. Fla відстані видніється колесо фортуни з трьома людськими постатями: одна вгорі, друга піднімається й третя опускається.

VIIII (Знову цей знак замість звичного номера IX). N. N5 SC. О TEN. BR. LUX: Дракон із сімома головами, на якому сидить верхи гола жінка. Вона тримає розкриту книжку й затуляє півмісяцем свій сексуальний орган. Углибині картини на пагорбі палає замок, двері якого, як і на інших вісьмох гравюрах, зачинені.

Він перестав клацати клавішами, потягнувся й позіхнув. Крім конуса світла, який утворювався біля його настільної лампи та комп'ютерного екрана, помешкання було в темряві; лише крізь віконні шибки проникало слабке світло від вуличних ліхтарів. Він підійшов до вікна, щоб виглянути назовні, не певен того, що він там сподівався побачити. Можливо, автомобіль, припаркований на тротуарі з погашеними вогнями й чорним силуетом усередині. Але ніщо не привабило його уваги. Крім хіба сирени швидкої допомоги, яка проїхала й швидко зникла між темними будинками. Він подивився на дзиґарі на дзвіниці найближчої церкви. Було п'ять хвилин на першу годину ночі.

Він знову вмостився перед комп'ютером і книжкою й почав пильно роздивлятися першу ілюстрацію, символ друкаря на титульній сторінці, де змія пожирала свій хвіст, — такий знак для свого видавництва обрав собі Аристид Торк'я. Sic Luceat Lux. Змії та дияволи, заклинання й приховані значення. Корсо підняв свою склянку, подумки виголошуючи саркастичний тост, вшановуючи пам'ять друкаря. Либонь, то був чоловік дуже хоробрий або дуже дурний. Такі витівки суворо каралися в Італії XVII сторіччя, навіть якщо друкувалися з привілеєм і з дозволу зверхників.

Саме тоді думки Корсо зупинилися, й він добре вилаяв себе. Вилаявся він уголос, дивлячись у темні кутки кімнати. Як він не збагнув раніше? З привілеєм і з дозволу зверхників. Такого не могло бути.

Не відриваючи погляду від сторінки, він відкинувся назад у кріслі й припалив ще одну зі своїх пом'ятих сигарет, пустивши у світлі лампи струмені диму, утворивши ніби завісу, сіру й прозору, крізь яку можна було бачити лише розпливчасті й хвилясті лінії речей.

З привілеєм і з дозволу зверхників було абсурдом. Або якимсь особливо витонченим лукавством. Неможливо, щоб ці слова дозволу стосувалися якоїсь тодішньої конвенційної влади. Католицька церква ніколи не могла авторизувати надрукування такої книжки в 1666 році, бо її безпосередній попередник Delamelanicon уже п'ятдесят п'ять років перебував у списку заборонених книг. Тому Аристид Торк'я не міг просити дозволу в церковних властей надрукувати свою проблемну книжку. Не міг він звернутися з цим проханням і до світської влади республіки Венеція. Немає сумніву, що його зверхники були іншими.

Телефонний дзвінок урвав роздуми Корсо. Телефонував Флавіо ла Понте. Він хотів повідомити приятеля про те, що придбав колекцію книжок — примусовий пакет, усе або нічого, й на додачу велику колекцію європейських трамвайних білетів, 5775 штук, якщо бути точним. Номери білетів усі симетричні, читаються однаково, що зліва направо, що справа наліво. Вони також розкласифіковані по країнах і розкладені в коробки з-під черевиків. Він говорив серйозно. Колекціонер щойно помер, і родина хотіла якнайскоріше спекатися його спадщини. Можливо, Корсо знає когось, хто нею зацікавився б? Природно, він розуміє, що надзвичайні зусилля, яких мусив докласти чоловік, аби зібрати 5775 симетричних трамвайних квитків мали патологічний характер, бо не принесли жодної користі. Хто погодиться купити таку дурницю? Щоправда, в нього виникла цікава ідея. Чом би не запропонувати їх Лондонському музею транспорту. Ці англійці з їхнім перекрученим уявленням про світ… Чи не міг би Корсо взятися за цю справу?

Щодо розділу з твору Дюма, то ла Понте був стривожений. Він отримав два телефонні дзвінки, від чоловіка й жінки, які себе не назвали і які цікавилися «Анжуйським вином». І це було дивно, бо в очікуванні відомостей від свого друга він не говорив на цю тему ні з ким. Корсо розповів йому про свою розмову з Ліаною Тайлефер, якій він відкрив, хто тепер є власником рукописів.

— Вона знала про твої візити до небіжчика. Й до речі, — згадав він, — вона хоче мати копію твоєї розписки на подарований тобі рукопис.

Книгар зареготав на протилежному кінці телефонної лінії. Яка розписка, що за нісенітниця? Тайлефер продав йому рукопис, і на цьому вони розійшлися. Але якщо вдова хоче обговорити цю тему — додав він зі хтивим сміхом, — то він не має нічого проти. Корсо припустив, що перед смертю видавець міг комусь розповісти про рукопис: ла Понте поставився до такої можливості скептично. Тайлефер дуже наполягав на тому, щоб він зберігав усі відомості про рукопис у таємниці, поки він не подасть йому сигнал. Ніякого сигналу він так йому й не подав, якщо не вважати сигналом те, що він повісився на лампі.

— Це був сигнал не гірший, аніж будь-який інший, — сказав Корсо.

Ла Понте погодився з ним, ще раз цинічно засміявшись, а тоді знову почав розпитувати Корсо про подробиці його візиту до Ліани Тайлефер. Зробивши ще кілька нових непристойних коментарів, книгар попрощався, й Корсо не встиг розповісти йому про свої пригоди в Толедо. Вони домовилися зустрітися наступного дня.

Поклавши телефонну слухавку, мисливець за книжками повернувся до читання «Дев'ятьох Дверей». Але інші образи заполонили його думки, спрямувавши його увагу на рукопис Дюма. Зрештою він почав шукати теку із синіми та білими аркушами, потер собі поранену руку й увійшов до файлу ДЮМА-БІО:

Дюма і Даві де ла Паєтрі, Александр. Народився 24-7-1802. Помер 5-12-1870. Син Тома Александра Дюма, генерала Республіки. Автор 257 томів романів, мемуарів та інших творів оповідного жанру. 25 томів театральних п'єс. Мулат за спадщиною батька. Ця чорна кров надавала йому певних екзотичних рис. Його фізичний портрет: високий зріст, могутня шия, кучеряве волосся, м'ясисті губи, потужні ноги, фізична сила. Характер: жвавий, мінливий, владний, брехливий, необов'язковий, компанійський. Мав 27 відомих коханок, двох законних синів і четверо незаконних. Заробляв великі гроші й розтринькував їх на розваги, мандри, дорогі вина й букети квітів. Мірою того як він заробляв гроші своєю літературною працею, він розоряв себе своєю щедрістю з коханками, друзями та паразитами, які крутилися навколо нього в його замковій резиденції в Монтекрісто. Коли він мусив тікати з Парижа, то втікав він не від політичних переслідувань, як його друг Віктор Гюго, а від позикодавців. Його друзями були: Гюго, Ламартин, Мішле, Жерар де Нерваль, Нодьє, Жорж Санд, Берліоз, Теофіль Готьє, Альфред де Віньїта інші. Ворогами: Бальзак, Бадер та інші.

Це не приводило його нікуди. Він мав відчуття, що просувається навпомацки між численними стежками, фальшивими або непотрібними. А тим часом десь у якомусь місці мусив бути зв'язок із його проблемою. Своєю здоровою рукою він набрав DUMA.NOV:

Романи Александра Дюма, які видавалися з продовженнями:

1831: Історичні сцени (Ревю Двох Світів). 1834: Яків Перший і Яків Другий (Журнал для Дітей). 1835: Ізабелла Баварська (Дюмон). 1836: Мюрат (Прес). 1837: Паскаль Бруно (Ла Прес). Історія одного тенора (Ґазет Музикаль). 1838: Граф Гораціо (Прес). Ніч Нерона (Прес). Зала зброї (Дюмон). Капітан Поль (С'єкль). 1839:Жак Ортіс (Дюмон). Життя й пригоди Джона Дейвіса (Ревю де Парі). 1840: Спогади майстра фехтування (Ревю де Парі). 1841: Кавалер Гарменталь (С'єкль). 1843: Сильвандір (Прес). Весільна сукня (Мод). Альбіна (Ревю де Парі). Асканіо (С'єкль). Фернанда (Ревю де Парі). Аморі (Прес). 1844: Три мушкетери (С'єкль). Ґабріель Ламбер (Хронік). Дочка регента (Комерс). Корсиканські брати (Демократі Пасифік). Граф Монте-Крісто (Журналь де Деба). Графиня Берта (Гетцель). Історія одного Лускунчика (Гетцель). Королева Марго (Прес). 1845: Нанон де Лартіґ (Патрі). Двадцять років потому (С'єкль). Кавалер Червоного Замку (Демократі Пасифік). Дама Монсоро (Конститусьйонель). Мадам де Конде (Патрі). 1846: Ла Віконтеса де Камбес (Патрі). Бастард де Молеон (Комерс). Жозе Бальзамо (Прес). Абатство Пессе (Патріа). 1847: Сорок п'ять (Конститусьйонель). Віконт де Бражелон (С'єкль). 1848: Намисто королеви (Прес). Весілля падре Оліфуса (Конститусьйонель). 1850: Бог визначає (Евенман). Чорний тюльпан (С'єкль). Янгол Пітоу (Прес). 1851: Олімп де Клев (С'єкль). 1852: Бог і диявол (Пеї). Графиня де Шарні (Кадо). Ісаак Лакедем (Конститусьйонель). 1853: Пастор Ашборна (Пеї). Каталіна Блюм (Пеї). 1854: Життя й пригоди Каталіни-Карлотти (Мускетер). Грабіжник (Мускетер). Могікани Парижа (Мускетер). Капітан Ришар (С'єкль). Паж графа Сабоя (Конститусьйонель). 1856: Товариші Єгу (Журналь пур ту). 1857: Останній саксонський король (Монтекрісто). Провідник вовків (С'єкль). Птахолов (Кадо). Блек (Конститусьйонель). 1858: Вовчиці Машкуля (Журналь пур ту). Спогали полісмена (С'єкль). Крижаний дім (Монтекрісто). 1859: Фрегат (Монтекрісто). Аммалат-Беґ (Монітер Універсель). Історія підземелля й одного будиночка (Ревю Еуропеен). Любовна авантюра (Монтекрісто). 1860: Спогади Горасіо (С'єкль). Падре Ля Руїн (С'єкль). Маркіза де Ескоман (Конститусьйонель). Лікар із Яви (С'єкль). Джан (С'єкль). 1861: Ніч у Флоренції (Леві-Гетцель). 1862: Волонтер 92 року (Монтекрісто). 1863: Сан-Феліче (Прес). 1864: Дві Діани (Ле-ві). Айвенго (С'єкль). 1865: Спогади фаворитки (Авенір Насйональ). Граф де Море (Нувель). 1866: Випадок із совістю (Солей). Парижани й провінціали (Прес). Граф де Мазарра (Мускетер). 1867: Білі й сині (Мускетер). Пруський терор (С'єкль). 1869: Гектор де Сент-Ермін (Монітер Універсель). Таємничий лікар (С’єкль). Дочка маркіза (С'єкль).

Він внутрішньо усміхнувся, запитуючи себе, що заплатив би покійний Енріке Тайлефер за можливість зібрати в себе всі ці книжки. Окуляри в нього забруднилися, тож він зняв їх і став ретельно протирати скельця. Лінії на екрані комп'ютера розпливлися. Каламутними були й образи, що виникали в Корсовій голові. Коли скельця стали чистими, лінії на екрані — чіткими, але його мислені образи й далі лишалися неточними, й він не знаходив ключа, який надав би їм сенсу. А проте Корсо вірив, що він вийшов на правильний шлях. Комп'ютер замиготів знову.

Бодрі, головний редактор видавництва «С'єкль». Він опублікував «Трьох мушкетерів» у період від 14 березня до 11 липня 1844 року.

Він заглянув до інших файлів. Згідно з його даними, Дюма в різні часи своєї літературної творчості користувався послугами п'ятдесяти двох помічників. Його стосунки з більшістю закінчувалися досить бурхливо. Але Корсо цікавило лише одне ім'я:

Маке, Огюст-Жюль. 1813–1886. Співпрацював з Александром Дюма в кількох п'єсах і в 19 романах, зокрема й у найпопулярніших (Граф Монте-Крісто, Кавалер Червоного Замку, Чорний тюльпан, Намисто королеви), і насамперед цикл Мушкетерів. Співпраця з Дюма зробила його славетним і багатим. Тоді як Дюма помер у вбогості, він закінчив свій життєвий шлях у замку Сент-Месне багатим. Жоден із його особистих творів, написаних без Дюма, його не пережив.

Корсо перейшов до біографічних приміток і переглянув кілька параграфів із Мемуарів Дюма.

«Ми були винахідниками, Гюґо, Бальзак, Солстьє, де Мюссе і я, прихильниками легкої літератури, і нам пощастило, більш або менш, здобути репутацію, створюючи твори такої літератури, хоч якою легкою вона здавалася для прочитання…»

«Моя уява, зустрічаючись із реальністю, схожа на чоловіка, який, відвідуючи зруйнований монумент, мусить блукати руїнами, петляти засипаними уламками стежками, зазирати в усі дірки, аби більш або менш реконструювати первісний вигляд будинку в ту епоху, коли він був наповнений життям, коли радість наповнювала його балаканиною й сміхом і коли біль розтікався відлунням плачу.»

Корсо роздратовано відвів погляд від екрана. Відчуття зрадило його, загубившись у закутнях його пам'яті, й він не міг нічого ідентифікувати. Він підвівся на ноги й ступив кілька кроків по темній кімнаті. Потім спрямував світло на стосик книжок, які лежали на підлозі біля стіни. Нахилився й дістав звідти два товсті томи, найновіше видання «Мемуарів» Александра Дюма-батька. Підійшов до столу й почав гортати їх, аж поки три фотографії не привабили його увагу. На першій із них Дюма сидів і його африканське походження було очевидним — африканська кров просвічувала крізь шкіру, кучеряве волосся, обличчя мулата. Він з усмішкою дивився на Ізабель Констан, яка — Корсо прочитав під фотографією — мала п'ятнадцять років, коли стала коханкою великого романіста. На другій світлині Дюма був зображений уже чоловіком зрілим зі своєю дочкою Марі. Патріарх фейлетонного роману був тоді на вершині успіху й позував перед фотографом із поблажливою незворушністю. Третя фотографія, на думку Корсо, була, безперечно, найцікавішою й найбільш значущою. На ній Дюма мав шістдесят п'ять років, сиве волосся, проте був високий і сильний, з-під розстебнутого жилета визирав круглий живіт, і він обіймав Аду Менкен, одну із своїх останніх коханок, котра, як повідомляв текст, «після сесій спіритизму та чорної магії, якими вона захоплювалася, полюбляла фотографуватися майже голою з найвизначнішими чоловіками свого життя…». Шия, руки та ноги Менкен були на фотографії голими, що в ті часи вважалося ознакою скандальної розпусти, й молода жінка, яка приділяла більше уваги фотокамері, аніж тому, хто стояв поруч із нею, поклала голову на могутнє праве плече старого письменника. Щодо цього останнього, то його обличчя віддзеркалювало широке й розгульне життя, переповнене розвагами та втіхами. Губи між розпухлими щоками життєлюба скривилися в задоволеній та іронічній усмішці. Очі дивилися на фотографа з насмішкуватим закликом: ти мене зрозумій. Гладкий дід, наче рідкісний трофей, виставляє напоказ безсоромну й палку дівчину, він, про чиїх персонажів і чиї пригоди мріяли стільки жінок. Так ніби старий Дюма просив пробачити йому, що він задовольнив забаганку сфотографуватися юної й симпатичної дівчини з її ніжною шкірою і палкими устами, яку життя зберегло для нього на останньому відрізку його життєвого шляху, лише за три роки до його смерті. Старий безсоромник.

Корсо широко позіхнув і згорнув книжку. Його наручний годинник, старовинний хронометр, який він останнім часом нерідко забував накрутити, зупинився на дванадцятій годині з чвертю. Він підійшов до вікна й відчинив одну зі стулок, дихаючи свіжим повітрям ночі. Вулиця, на перший погляд, була безлюдна.

Усе дуже дивно, сказав він собі, повертаючись до столу, щоб вимкнути комп'ютер. Його погляд зупинився на теці з рукописом. Він машинально її відкрив, знову переглянувши п'ятнадцять аркушів, одинадцять синіх і чотири білі. «Apres des nouvelles presque desesperes du гоі…» Після майже розпачливих новин про короля… Він став перебирати купу книжок, шукаючи величезний червоний том із підсумковим виданням — J.C.Lattes, 1988, — яке включало в себе весь цикл «Мушкетерів» і «Монте-Крісто» у виданні La Vasseur із гравюрами, майже сучасними Дюма. Він знайшов розділ під заголовком «Анжуйське вино» на 144 сторінці й став читати, порівнюючи його з первісним рукописом. Крім деяких неістотних дрібних розбіжностей, обидва тексти були ідентичними. У книжці розділ ілюстровано гравюрами Уйо за малюнками Моріса Лелуара.^[41] Король Людовік XIII прибуває в Ля Рошель на чолі десятитисячного війська, причому попереду його ескорту їдуть чотири вершники з мушкетами в руках, у камзолах і крислатих капелюхах мушкетерів де Тревіля: немає сумніву, що троє з них — Атос, Портос й Араміс. Незабаром вони зустрінуться зі своїм другом д'Артаньяном, поки що простим кадетом гвардійців пана Дезессара. У цю мить гасконець не знає, що пляшки з Анжуйським вином — це отруйний подарунок його смертельного ворога Міледі, яка прагне помститися д'Артаньянові за образу, коли він, прикинувшись графом де Бардом, ковзнув до ліжка шпигунки кардинала Рішельє, всю ніч утішаючись коханням, призначеним для іншого. Крім того, щоб ускладнити ситуацію, д'Артаньян випадково розкрив жахливу таємницю Міледі: побачив квітку лілеї на її плечі, ганебний знак, випалений там катом. Беручи до уваги ці перші відомості та характер Міледі, зміст другої ілюстрації здається очевидним: перед приголомшеними поглядами д'Артаньяна та його друзів слуга Фурро помирає в жахливих муках, бо він випив вина, призначеного для його пана. Зачарований магією тексту, якого він не читав двадцять років, Корсо дійшов до абзацу, в якому мушкетери й д'Артаньян розмовляють про Міледі:

— …Чудово, — сказав д'Артаньян Атосу. — Ти все бачиш, любий друже. Це війна не на життя, а на смерть.

Атос похитав головою.

— Так, так! — сказав він. — Я все бачу. Але ти не сумніваєшся, що це вона?

— Я переконаний.

— А я мушу признатися, що досі сумніваюся.

— А ота лілея на її плечі?

— Це англійка, що вчинила якийсь злочин у Франції і яку за це затаврували.

— Атосе, це твоя дружина, — сказав д'Артаньян, — я тебе запевняю. Ти хіба не бачиш, як збігаються всі прикмети?

— Я готовий заприсягтися, що моя колишня дружина померла, я повісив її надійно.

Цього разу головою похитав д'Артаньян.

— То що будемо робити? — запитав юнак.

— Ти маєш рацію, не можна жити так, із мечем, підвішеним над твоєю головою, — сказав Атос. — Треба якось вийти з цієї ситуації.

— Але як?

— Спробуй де-небудь зустрітися з нею й порозумітися. Скажи їй: «Мир або війна! Даю вам слово дворянина, що ніколи нічого проти вас не скажу й ніколи нічого не матиму. А ви, зі свого боку, пообіцяйте, що нічого не вчините проти мене. А інакше я дійду до канцлера, до короля, знайду для вас ката, налаштую проти вас двір, розповім про тавро на вашому плечі, віддам вас під суд, а якщо вас виправдають, тоді я вас уб'ю, даю вам слово дворянина, в якомусь закутні, як убив би скаженого пса.»

— Така система мене влаштовує, — сказав д'Артаньян.

Спогади тягнуть за собою інші спогади. Зненацька Корсо побачив миттєве видіння, яке промайнуло в його думках. Йому вдалося впізнати його, перш ніж воно зникло, і це знову виявився індивід у чорному костюмі, шофер «ягуара», що стояв перед будинком Ліани Тайлефер, чоловік за кермом «мерседеса» в Толедо… Чоловік зі шрамом на обличчі. І це Міледі розворушила йому пам'ять.

Він поміркував над цим, збитий із пантелику. Й незабаром образ виник перед ним із надзвичайною чіткістю. Образ Міледі, природно. Він побачив Міледі де Вінтер такою, якою вперше побачив її д'Артаньян. Такою, якою вона визирнула з дверцят своєї карети в першому розділі роману перед готелем у Мензі. Міледі, яка розмовляла з незнайомцем… Корсо швидко перегорнув сторінки, шукаючи потрібний йому абзац. Він знайшов його без труднощів:

…Чоловік від сорока до сорока п'яти років, із чорними й проникливими очима, блідим обличчям, великим носом, чорними й акуратно підстриженими вусами…

Рошфор. Зловісний помічник кардинала, ворог д'Артаньяна. Той, що нацькував на нього селян із палицями в першому розділі, викрав рекомендаційного листа до пана де Тревіля й був непрямим винуватцем того, що гасконець хотів битися на дуелі з Атосом, Портосом й Арамісом… Після цього піруету своєї пам'яті з незвичайною асоціацією ідей і персонажів розчарований Корсо пошкріб собі голову. Що поєднувало супутника Міледі з шофером, на якого він натрапив у Толедо? А ще шрам. У романі про шрам не йшлося, а проте — Корсо пам'ятав добре — Рошфор завжди мав якийсь знак на обличчі. Він погортав сторінки й нарешті знайшов підтвердження в розділі третьому, там, де д'Артаньян розповідає про свої пригоди Тревілю:

— Скажіть мені, — запитав той. — Чи в того дворянина не було на скроні шраму?

— Атож, там у нього була подряпина від кулі.

Легка подряпина від кулі. Підтвердження в романі він знайшов, але Корсо пам'ятав більший шрам і не на скроні, а на щоці в шофера, одягненого в чорний костюм. Він заходився аналізувати цю подібність, аж поки не вибухнув сміхом. Тепер він бачив сцену повною і в кольорі. Лана Тернер у «Трьох мушкетерах» за вікном карети поруч із Рошфором, адекватно зловісним: не з блідим обличчям, як у тексті Дюма, а зі смаглявим, у капелюсі з пером і великим шрамом — цього разу так, — який перетинав йому праву щоку. Його спогад був радше кінематографічним, аніж літературним, і це розбудило в Корсо почуття, середнє між веселим і роздратованим. Клятий Голлівуд.

Відкинувши кіно, він нарешті навів певний порядок у всьому цьому: є загальна тема, яка хоч і таємно, але керує всією цією мелодією безладних і загадкових нот. Невиразна тривога, яку відчув Корсо після свого візиту до вдови Тайлефер, набула межі: обличчя, середовище й персонажі між плоттю та фантазією, з дивними і плутаними зв'язками, що їх поєднували. Дюма і книжка сімнадцятого сторіччя, диявол і «Три мушкетери», Міледі й вогнища Інквізиції… Хоч усе це було радше абсурдним, аніж конкретним, більше літературним, аніж реальним.

Корсо погасив світло й ліг спати. Але на певний час затримався зі сном, бо один образ не покидав його свідомості; лежачи з розплющеними очима, він бачив, як він плаває перед ним у темряві. Це був далекий краєвид, з його юнацьких читань, населений тінями, які повернулися до нього через двадцять років, матеріалізуючись у близькі й майже відчутні на дотик привиди. Шрам на обличчі. Рошфор. Чоловік із Менга. Агент Його Високопреосвященства.