Клуб Дюма, або Тінь Рішельє

VII. Номер Один і номер Два

Виявляється, диявол дуже хитрий.

Виявляється, він не такий бридкий, як вважають.

«Закоханий диявол».

Ж. Казот

Залишалося кілька хвилин до відходу експреса на Лісабон, коли Корсо побачив дівчину. Він стояв на пероні біля сходів у свій вагон, що належав міжнародній компанії Carruagems Camas, і побачив її в гурті пасажирів, які йшли до вагонів першого класу. Вона була в тій самій синій куртці й несла за спиною невеличкий рюкзак, але спочатку він її не впізнав. Але все ж таки побачив щось знайоме в її зелених очах, таких світлих, що здавалися прозорими, й у дуже короткому волоссі. Це примусило його якийсь час проводжати її поглядом, аж поки вона не зникла на два вагони далі. Пролунав гудок локомотива, й, поки Корсо підіймався у свій вагон і провідник зачиняв за ним двері, він пригадав, де бачив цю дівчину: вона сиділа скраю біля столу в кав'ярні в компанії Бориса Балкана.

Він рушив коридором до свого купе. Вогні станції рухалися за вікном усе швидше мірою того як потяг збільшував рух. Він протиснувся у вузькі двері купе й скинув із себе плащ і піджак, перш ніж сісти на ліжко поруч зі своєю полотняною сумкою. У сумці, крім «Дев'ятьох Дверей» і теки з рукописом Дюма, лежала також книжка «Мемуари з острова Святої Єлени» Пас Казаса.

П'ятниця, 14 липня 1816 року. Імператор погано себе почував протягом усієї ночі…

Корсо закурив сигарету. Щоразу, коли потяг проминав освітлені місця і його обличчям пробігали переміжні мерехтливі тіні, Корсо дивився у вікно, перш ніж знову зануритися в подробиці повільної агонії Наполеона й підлої поведінки його англійського тюремника сера Гадсона Лоу. Він читав, похмуро зсунувши брови й тримаючи окуляри на кінчику носа. Іноді робив перерву й споглядав власний відбиток на шибці вікна та міняв кумедну гримасу свого обличчя, присвячену самому собі. У цей відповідальний для себе час він ще був спроможний відчувати обурення жалюгідним кінцем, який переможці влаштували поваленому титанові, якого вони прикували до скелі посеред Атлантичного океану. Він переживав дивні почуття, переглядаючи ці історичні події і його ставлення до них після сьогоднішнього розуміння, чому так сталося. Так далеко перебував той Лукас Корсо, який глибоко захоплювався шаблею ветерана Ватерлоо; хлопчик, який сприймав родинні міфи з войовничим ентузіазмом, ранній бонапартист, який жадібно поглинав книжки, ілюстровані гравюрами славетних кампаній, наповнені назвами, що лунали артилерійською канонадою: Ваграм, Єна, Смоленськ, Маренго. Широко розкриті очі, які зникли дуже давно, неясний привид, який іноді чітко вимальовувався в його пам'яті між сторінками книжки, в якихось пахощах або звуках, на темному склі вікна, по якому краплі дощу лопотіли вночі, прилітаючи з Країни, Яка Вже Не Існує.

Кондуктор пройшов біля дверей, вимахуючи дзвіночком. До закриття вагона-ресторану залишалося півгодини. Корсо закрив книжку, одягнув піджак і, накинувши на плече свою полотняну сумку, вийшов із купе. У кінці проходу за дверима, які то відчинялися, то зачинялися, холодний струмінь повітря залетів у тамбур, що з'єднував спальний вагон із сусіднім. Він пройшов далі, вловлюючи, як буфери брязкають під його ногами, й опинився у вагоні першого класу із сидячими місцями. Проминувши кількох пасажирів, що сиділи, він опинився у вузькому проході біля найближчого напівпорожнього купе. Дівчина була там, вона сиділа біля найближчих дверей, одягнена в джерсі й джинси, поставивши босі ноги на протилежне сидіння. Коли Корсо її проминав, вона підняла очі від книжки, яку читала, і їхні погляди зустрілися. В очах дівчини не з'явилося жодного знаку, що вона впізнала його, тож він урвав короткий жест привітання, який інстинктивно спрямував на неї. Вона, либонь, відчула його порух, бо подивилася на нього з цікавістю. Але мисливець за книжками вже пройшов далі.

Він повечеряв під коливання вагона й мав час випити каву та порцію джину, перш ніж заклад закрили на ніч. На нічному обрії сходив місяць, телефонні стовпи коливалися в його світлі, так ніби були зображеннями у світлі проектора, погано встановленого на покритій темрявою рівнині.

Він повертався у свій вагон, коли зустрівся з дівчиною у проході першого класу. Вона опустила шибку вікна й нахилилася над рамою, вдихаючи свіже повітря ночі. Порівнявшись із нею, Корсо повернувся боком, щоб не зачепити її у вузькому проході. Тоді вона обернулася до нього.

— Я вас знаю, — сказала.

Побачені зблизька, її очі були ще зеленіші й прозоріші, наче рідкий кришталь. Цей ефект був ще яскравішим від контрасту із засмаглою на сонці шкірою. Засмага в кінці березня й волосся, зачесане ліворуч, як у хлопця, надавало їй незвичайного, спортивного, приємно неоднозначного вигляду. Вона була висока, струнка і гнучка. І дуже юна.

— Звичайно, знаєте, — підтвердив Корсо, зупинившись на мить. — Два дні тому ми зустрічалися в кав'ярні.

Вона усміхнулася. На її обличчі виник новий контраст — білі зуби на тлі засмаглої шкіри. Рот вона мала великий, добре окреслений. Вродлива дівчина, сказав би Флавіо ла Понте, погладжуючи свою кучеряву бороду.

— Ви там щось запитували про д'Артаньяна.

Свіже повітря з відчиненого вікна ворушило її коротке волосся. Вона, як і раніше, була боса. Її білі теніски стояли біля порожнього місця в купе. Він інстинктивно подивився на заголовок книжки, яку вона там залишила: «Пригоди Шерлока Холмса». Дешеве мексиканське видання «Порруа» з паперовою обкладинкою.

— Ви можете застудитися, — сказав він.

Дівчина заперечливо похитала головою, знову усміхнувшись, але крутнула ручку й опустила шибку. Корсо, який наготувався рушити далі до свого купе, затримався, щоб дістати сигарету. Він зробив це, як і завжди, витягши її з кишені й відразу встромивши в зуби, й побачив, що вона спостерігає за його рухами.

— Ви курите? — нерішуче запитав він, зупинивши свою руку на середині її шляху.

— Іноді.

Він устромив сигарету в рот і дістав ще одну. Вона була чорна, без фільтра й пом'ята, як усі, що їх він носив у своїх пачках. Дівчина взяла її своїми пальцями, подивившись на марку, перш ніж нахилилася, щоб Корсо її припалив, після того як припалив свою останнім сірником, який був у його коробці.

— Сигарети у вас міцні, — сказала дівчина, видихнувши першу хмарку диму, хоч і без кривлянь, які сподівався побачити Корсо. Вона тримала сигарету в досить незвичайний спосіб, між великим і вказівним пальцями, так що запалений кінець стримів убік. — Ви їдете в цьому ж таки вагоні?

— Ні, в наступному.

— Отже, в спальному вагоні, щастить же декому. — Вона поляпала себе по задній кишені штанів, натякаючи на відсутність там гаманця. — Я такої можливості не маю. Добре хоч купе наполовину порожнє.

— Ви студентка.

— Щось подібне.

Потяг із гуркотом затремтів на в'їзді в тунель. Дівчина обернулася, наче зовнішня темрява приваблювала її. Вона нахилилася до шибки, з напруженою увагою вдивляючись у своє відображення на темному склі; здавалося, вона на щось чекає, дослухаючись до шарудіння повітря, затиснутого між стінами вузького проходу. Потім, коли вагон викотився на відкритий простір і крихітні вогні поцяткували ніч, вона знову неуважно всміхнулася.

— Мені подобаються потяги, — сказала вона.

— І мені теж.

Дівчина повернулася до вікна. Вона доторкнулася до шибки пучками пальців однієї руки.

— Ви собі уявляєте? — стала розвивати вона свою думку; схоже, її опанували спогади. — Покинути увечері Париж і прокинутися перед Венеційською лагуною, їдучи в Стамбул…

Корсо скорчив гримасу. Скільки їй років? Мабуть, вісімнадцять, двадцять щонайбільше.

— Грати в покер, — докинув він, — між Кале й Бріндізі.

Дівчина подивилася на нього уважніше.

— Непогано, — вона на мить замислилася. — А що ви скажете про те, щоб поснідати з шампанським між Віднем і Ніццою?

— Цікаво. А стежити за Базілем Захарофф?

— Або пити вино з Ніжинським.

— Украсти перли в Коко Шанель.

— Фліртувати з Полем Мораном… Або з містером Барнабутом.

Вони засміялися вдвох. Корсо, власне, сміявся між зубів, вона відкритим сміхом, упершись лобом у холодну шибку вікна. Сміх у неї був дзвінкий і чистий, яку хлопця, він відповідав її короткому волоссю та осяйним зеленим очам.

— Таких потягів уже немає, — сказав він.

— Я знаю.

За вікном з'явилися сигнальні вогні якоїсь станції. Потім погано освітлений перон із назвою, яку вони не встигли прочитати через велику швидкість потяга. Місяць підіймався усе вище, вряди-годи освітлюючи неясним світлом силуети дерев і дахів. Здавалося, він летить паралельно з потягом, змагаючись із ним у перегонах, без глузду й без мети.

— Як вас звати?

— Корсо. А вас?

— Ірен Адлер.^[51]

Він подивився на неї згори вниз, і вона незворушно витримала його погляд.

— Це не ім'я.

— Як і Корсо.

— Ви помиляєтеся. Я справді Корсо. Чоловік, який біжить.^[52]

— Ви не схожі на чоловіка, який біжить. Ви здаєтеся спокійним.

Він трохи нахилив голову, не відповідаючи й дивлячись на босі ноги дівчини на килимі, який застеляв прохід. Він відчував на собі її погляд, що вивчав його, й — дивна річ, коли справа стосувалася Корсо — це його стурбувало. Надто юна, сказав собі він. Надто приваблива. Він машинально поправив окуляри, які сповзли йому з носа, поки він готувався продовжити свою подорож.

— Бажаю вам успішної поїздки.

— Дякую.

Він ступив кілька років, відчуваючи, що вона спостерігає, як він віддаляється.

— Можливо, ми ще побачимося там, куди їдемо, — почув він у себе за спиною.

— Можливо.

Неможливо повірити, але до свого вагона повертався вже інший Корсо. Велика Армія загрузала в російських снігах. Пожежа Москви лопотіла слідом за ним. Він не міг піти отак просто, тому обернувся на підборах. Зробивши так, він усміхнувся, наче худий вовк.

— Ірен Адлер, — прикинувшись, ніби спогадує. — «Дослідження в червоному кольорі»?

— Ні, — спокійно відповіла вона. — «Скандал у Богемії». — Тепер і вона всміхнулася, і її погляд сяйнув смарагдом у напівтемному проході. — Жінка, дорогий Вотсоне.

Корсо вдав, ніби ляскає себе долонею по лобі, наче тільки щойно пригадав відповідну сцену.

— Елементарно, — сказав він.

І його опанувала переконаність, що вони зустрінуться ще.

Корсо був у Лісабоні менше п'ятдесятьох хвилин, рівно стільки, скільки треба було, щоб перебратися з вокзалу Санта Аполоніа до вокзалу Россіо. Через півтори години він уже йшов пероном Синтри під низькими хмарами, які огортали вгорі меланхолійні сірі башти замку Да Пена. Таксі поблизу було не видно, й він пішки підійшов до невеличкого готелю, розташованого перед двома високими димарями Національного Палацу. Була десята година ранку в четвер й еспланада була вільна від туристів та від екскурсійних автобусів. Не було проблеми з тим, щоб винайняти номер у готелі з чудовим видом із вікна: густі зелені хащі різних відтінків, із яких вистромлялися дахи та вежі старовинних вілл, оточених столітніми садами, накритих плющем.

Він прийняв душ, випив каву й запитав, як дістатися до вілли «Усамітнення». Відповідальна за готель показала йому дорогу, вгору схилом. На еспланаді також не було таксі, але він побачив там дві коляски, запряжені кіньми. Корсо домовився про ціну й за кілька хвилин уже їхав під мереживами з каміння Башти Реґалейра. Стукіт кінських копит відлунював у порожнечах затінених мурів, у каналах та в джерелах, де струменіла вода, під густими заростями плюща, які покривали стіни, у решітках, стовбурах дерев, кам'яних сходах, обліплених мохом, і старовинних кахлях покинутих вілл.

Вілла «Усамітнення» була прямокутною будівлею вісімнадцятого сторіччя з чотирма димарями й фасадом, охровий тиньк якого злиняв у рівчаках і плямах. Корсо вийшов із коляски і стояв якийсь час, роздивляючись віллу, перш ніж відчинити заґратовану залізну хвіртку. По обидва її боки, здіймаючись над муром на гранітних колонах, височіли дві статуї з каменю, покритого сіро-зеленою пліснявою. Одна з них представляла жіночий бюст, друга здавалася ідентичною, але її обличчя ховалося під плющем, який піднявся до неї й накрив усі її обриси.

Підходячи до будинку, він чув, як шарудять підошви його черевиків на мертвому листі. Він ішов стежкою, обабіч якої стояли мармурові статуї, майже всі вони тепер попадали й лежали розбиті біля порожніх п'єдесталів. Сад перебував у цілковитому запустінні, захоплений рослинністю, яка заповнила його лави й альтанки, а з його залізних решіток сипалася іржа на камінь, покритий мохом. Ліворуч біля ставка, наповненого водяними рослинами, водограй, прикрашений розбитими кахлями, прихистив янголятко з надутими щоками, порожніми очима й відбитими руками, яке спало, поклавши голову на книжку, й з чийого напіврозтуленого рота витікав струмінь води. Усе тут дихало неймовірно глибоким смутком, який не міг не вплинути на Корсо. Вілла «Усамітнення», повторив він до себе. Її назва була адекватною.

Він піднявся кам'яними сходами до дверей і звів погляд. Між його головою й сірим небом стародавній сонячний годинник не показував жодної зі своїх римських цифр. Над годинником він прочитав: Omnes vulnerant, postuma necat.

Усі ранять, переклав він, остання вбиває.

— Ви прибули вчасно, — сказав Фаргаш. — Устигли на церемонію.

Корсо потиснув йому руку дещо збентежено. Віктор Фаргаш був високий і худий, як один із дворян, що їх малював Ель Греко; такий худий, що, здавалося, він може рухатися у своєму джерсі з густої вовни, як ото черепаха під власним панцирем. Він хизувався вусами, підстриженими з геометричною точністю, мав на собі штани, мішкуваті на колінах, а його старовинної моделі черевики були начищені до блиску, хоч і стерті від тривалого носіння. Це було те, що Корсо схопив із першого погляду, перш ніж його увага змістилася на величезний порожній дім, на голі стіни, на візерунки на запліснявілій стелі, утворені напівобваленим тиньком та вогкістю.

Фаргаш подивився на щойно прибулого згори вниз.

— Гадаю, ви не відмовитеся від коньяку, — сказав він нарешті з таким виглядом, ніби оголосив свій висновок після тривалих внутрішніх роздумів, і звернув у прохід, злегка накульгуючи, жодного разу не озирнувшись, аби з'ясувати, чи Корсо йде за ним. Вони проминули ще кілька кімнат, теж порожніх або завалених рештками поламаних меблів, постягуваних у куток. Зі стелі на кінцях електричних дротів звисали порожні патрони або запилюжені лампочки.

Єдиними приміщеннями, що ними, схоже, користувалися, були два салони, з'єднані розсувними дверима з гербами на склі, розкриті стулки яких показували панораму голих стін і сліди від предметів, які колись їх прикрашали, а тепер залишили свої відбитки на старих шпалерах: прямокутні сліди там, де в минулому висіли картини, обриси меблів, іржаві цвяхи, підставки, на яких стояли лампи. Над цим сумним пейзажем нависала розмальована стеля, де було зображено скупчення хмар, у центрі яких наготувався принести свою жертву Авраам: старий патріарх із потрісканими кольорами, чия рука з кинджалом мала завдати удару по світловолосому хлопчику, але була перехоплена янголом із величезними крильми. Під фальшивим небесним склепінням відчинялися двері-вікно, брудні, та з деякими шибками, заміненими квадратиками картону, які виводили на терасу й до задньої частини саду.

— Затишна домівка, — сказав Фаргаш.

Його іронія була не надмірно переконливою. Схоже, хазяїн дому застосовував її надто часто, й вона не зберегла свого ефекту. Він говорив іспанською мовою з густим і дуже помітним португальським акцентом і пересувався вкрай повільно, мабуть, йому дуже боліла нога, так ходять люди, які бачать перед собою вічність.

— Коньяк, — замислено повторив він, наче встиг уже забути, навіщо він привів гостя аж сюди.

Корсо зробив невиразний жест підтвердження, якого Фаргаш не помітив. Широкий салон був зачинений з того боку величезного каміна, в якому лежало кілька колод, але вогню не було. Тут стояли кілька неоднакових крісел, стіл, буфет, гасова лампа, два канделябри зі свічками, лежала скрипка в футлярі й ще кілька дрібних речей. Але на підлозі, на старовинних килимах із повисмикуваними нитками та злинялих від часу, якомога далі від вікон і свинцевого світла, яке вони пропускали, стояли досконало вишикуваними рядами чимало книжок; не менш як п'ятсот, підрахував Корсо. А можливо, й тисяча. Серед них він побачив старовинні рукописи та інкунабули. Чудові книжки, оправлені в шкіру або пергамен, старовинні томи з цвяхами в корінцях, ін-фоліо, ельзевіри, палітурки з витисненими візерунками й металевими прикрасами та застібками, малюнками, корінцями та обрізами із золотими літерами або літерами, каліграфічно виведеними в скрипторіях середньовічних монастирів. Корсо побачив також у кутках близько десятка іржавих пасток на мишей і пацюків. У більшості з них не було сиру.

Фаргаш, який нишпорив у шухляді, повернувся з келихом і пляшкою «Ремі Мартен», піднявши її на світло, аби переконатися, що в ній досі щось є.

— Золота кров Бога, — тріумфально оголосив він. — Або Диявола, — він посміхнувся лише ротом, крутнувши вуса на манер давніх кавалерів кіно; але його очі залишалися нерухомими й безвиразними, оточені мішками, наче від безсоння, яке йому доводилося терпіти дедалі частіше. Корсо подивився на його витончені руки чоловіка, що колись належав до вищого товариства, коли приймав із них келих із коньяком, тонке скло якого тремтіло, коли він підносив його до губів.

— Гарний келих, — сказав він, аби щось сказати.

Бібліофіл ствердно кивнув головою і зробив жест, що наполовину виражав смирення та насмішку із себе, ніби пропонував гостеві подивитися на все це іншими очима: на келих, на три пальці коньяку в пляшці, на напівпорожній дім. На свою власну присутність у ньому: присутність елегантного, блідого й бляклого привида.

— Я маю ще один такий келих, — відповів він таким тоном, ніби ділився своєю великою таємницею. — Тому я їх і зберігаю.

Корсо згідно кивнув головою. Його погляд на мить затримався на голих стінах, а тоді повернувся до книжок.

— Колись це була чудова вілла, — промовив він.

Його співрозмовник стенув плечима під нерухомим джерсі.

— Атож, вона справді була чудовою. Але зі старовинними родинами відбувається те саме, що з цивілізаціями: одного дня вони засихають і помирають. — Він подивився навколо, нічого не бачачи, здавалося, його очі віддзеркалюють відсутні предмети. — Спочатку країна кличе на допомогу варварів для охорони кордонів уздовж Дунаю, потім вона допомагає їм нажити собі багатство і зрештою потрапляє до них у борги… Аж поки одного дня вони повстають, вторгаються в ту країну й грабують її, — він подивився на свого співрозмовника з несподіваною підозріливістю. — Сподіваюся, ви розумієте, про що я говорю.

Корсо кивнув головою. На цю хвилину він уже дозволив літати між ними обома своїй найгарнішій усмішці кролика-спільника.

— Розумію чудово, — підтвердив він. — Підковані чоботи топчуть саксонську порцеляну. Ви це маєте на увазі? Посудниці у вечірніх сукнях. Нахабні ремісники підтирають собі зад сторінками з манускриптів, прикрашених мініатюрами.

Фаргаш схвально кивнув головою й усміхнувся задоволеною усмішкою. Потім підійшов до буфета, щоб знайти ще один келих.

— Гадаю, — сказав він, — що теж не відмовлюся від коньяку.

Вони мовчки цокнулися, дивлячись у вічі один одному, немов члени таємного братства, які щойно обмінялися лише їм відомими знаками. Потім бібліофіл показав на книжки й зробив жест рукою, яка тримала келих, ніби Корсо щойно відбув обряд ініціації й здобув право переступити невидимий бар'єр і наблизитися до них.

— Ось вони, мої скарби. Вісімсот тридцять чотири томи, з яких менше половини заслуговують на те, щоб зберігати їх. — Він спочатку трохи випив, а тоді провів указівним пальцем по мокрих вусах, озираючись навколо. — Дуже шкода, що ви не бачили їх за кращих часів, вишикуваних на своїх полицях із кедрового дерева. Я був зібрав п'ять тисяч примірників. Перед вами ті, яким пощастило вижити.

Корсо залишив свою полотняну сумку на підлозі й наблизився до книжок. У нього чисто рефлексивно стало поколювати кінчики пальців. Панорама була чудовою. Він поправив окуляри й з першого погляду побачив Базарі Інкварто 1588 року, перше видання й «Tractatus» Беренгаріо де Капрі^[53] з пергаментними палітурками, що вийшло у шістнадцятому сторіччі.

— Ніколи не уявляв собі, що колекція Фаргаша, про яку згадують усі бібліографії, перебуває в такому стані. Книжки, складені на підлозі, без меблів, під стіною, в порожньому домі…

— Таке життя, мій друже. Але я повинен уточнити, що я зберігаю їх у бездоганному стані… Я особисто чищу їх і переглядаю, провітрюю й оберігаю від гризунів, світла, тепла й вологи. Протягом дня я нічого більше не роблю.

— А що сталося з рештою книжок?

Бібліофіл подивився в напрямку вікна, поставивши собі те саме запитання. Наморщив лоба.

— Ви тільки собі уявіть, — почав він, і видався чоловіком дуже нещасним, коли зустрівся поглядом із Корсо. — Крім маєтку, деяких меблів і бібліотеки мого батька, мені дісталися в спадок тільки борги. Щоразу, коли я добував якісь гроші, то витрачав їх на книжки, а коли моя рента досягла дна, я мусив ліквідувати все, що в мене залишалося: картини, меблі та посуд. Ви напевно ж розумієте, що означає бути палким бібліофілом і стати з необхідності продавцем книжок. Я жорстоко страждав лише на думку, що моя колекція може опинитися в різних руках.

— Я знав таких людей.

— Справді? — Фаргаш подивився на Корсо з цікавістю. — А проте я сумніваюся, що висловився точно. Я прокидався вночі й блукав біля своїх книжок, як душа на покаянні. Я розмовляв із ними, гладив їхні корінці, присягався їм у своїй любові та вірності… Усе було марно. Одного дня я мусив у хвилини рішення пожертвувати більшою частиною, зберігши найдорожчі мені та найцінніші примірники… Ні ви, ні хтось інший не зрозуміє, що це для мене означало: віддати свої книжки на корм стерв'ятникам.

— Я це собі уявляю, — сказав Корсо, який не мав ані найменшого бажання брати участь у подібному похороні.

— Ви собі уявляєте? Ні. Ви не могли б це собі уявити, навіть якби прожили ще одне століття. Щоб відокремити одні книжки від інших, я мусив працювати два місяці. Шістдесят один день агонії й напад лихоманки, який заледве мене не вбив. Зрештою їх забрали, і я думав, що збожеволію… Так ніби це було вчора, хоч минуло вже дванадцять років.

— А тепер?

Бібліофіл показав Корсо порожній келих, так наче він щось символізував.

— Минуло не так багато часу, і я знову мусив просити допомоги у своїх книжок. Хоч мені багато не треба: до мене приходять один раз на тиждень прибирати в помешканні, а їжу мені приносять із села. Майже всі гроші, які мені щастить роздобути, забирає держава за право, що вона мені надає володіти віллою.

Він сказав держава тим самим тоном, яким він міг би сказати гризуни бо жук-деревоточець. Корсо зробив гримасу розуміння, кинувши ще один погляд на голі стіни будинку.

— Ви могли б продати її також.

— Справді міг би, — байдуже погодився Фаргаш, — але є речі, яких ви не розумієте.

Корсо нахилився, щоб узяти до рук ін-фоліо, оправлений пергаменом, і став із цікавістю гортати його. De Symmetria de Durero, Paris 1557, передрук першого латинського видання в Нюрнберзі. В чудовому стані й з великими берегами. Побачивши цю книжку, Флавіо ла Понте збожеволів би. Від неї збожеволів би хто завгодно.

— Як часто ви продаєте книжки?

— Дві або три щороку, цього мені вистачає. Після тривалих роздумів я обираю певний том і продаю його. Саме про цю церемонію я й згадував, коли відчинив вам двері. Маю покупця, вашого співвітчизника, який приходить до мене двічі або тричі на рік.

— Я його знаю? — наважився запитати Корсо.

— Мені не відомо, чи ви його знаєте, — так відповів йому бібліофіл, не назвавши імені. — Я чекаю його візиту з дня на день, і коли ви прийшли, я готувався вибрати жертву… — Він підняв одну зі своїх тонких рук, імітуючи падіння гільйотини, сумно всміхаючись. — Ту, яка мусить померти, щоб інші могли залишитися разом.

Корсо підняв погляд до стелі в пошуках аналогії. Авраам, чиє обличчя перетинала глибока зморшка, робив видимі зусилля, щоб звільнити свою правицю, озброєну кинджалом, яку янгол утримував твердою рукою, тоді як другою передавав суворе застереження патріархові. Ісаак нахилив голову над каменем і смиренно чекав на вирішення власної долі. Він був білявий і рожевощокий, із тих хлопців, які ніколи не кажуть «ні». Трохи далі була намальована вівця, прив'язана до куща, й Корсо подумки побажав, щоб вівцю пощадили.

— Гадаю, ви не маєте іншого виходу, — сказав він, дивлячись на бібліофіла.

— Вихід, може, й знайшовся б, — Фаргаш посміхнувся з відвертою злістю. — Але лев вимагає свою частку, акули відчувають запах крові й поспішають туди, де відбувається різанина. На жаль, більше не залишилося людей, таких, як граф д'Артуа, який став королем Франції. Ви знаєте цю історію?.. Старий маркіз де Полмі мав шістдесят тисяч томів, проте розорився. Щоб урятуватися від кредиторів, він про дав свою бібліотеку графу д'Артуа, але той поставив вимогу, щоб старий зберігав її в себе до самої своєї смерті. Тож на виторгувані гроші Полмі міг купувати нові томи, збагачуючи колекцію, яка вже йому не належала…

Він запхав руки в кишені штанів і став прогулюватися біля книжок, кульгаючи на хвору ногу, переглядаючи їх одну за одною. Він був схожий на худого й засмученого Монтгомері, який робив огляд своїм військам в Ель Аламейні.

— Іноді я не доторкаюся до них і не відкриваю їх, — він зупинився й нахилився, щоб поставити якийсь том на своє місце, на старому килимі. Обмежуюся тим, що витираю з них пилюку й милуюся ними протягом годин. Я знаю всі деталі, що зберігаються в кожній оправі… Ось погляньте на цю: «De revolutionis celestium», Nicolas Copernico. Друге видання, Базель. Ось така дрібничка. Або «Vulgata Clementina»,^[54] яка стоїть праворуч від вас між шістьма томами «Poliglota» вашого співвітчизника Сіснероса та Нюрнбергського «Cronicarum».^[55] Отам, із другого боку, зверніть увагу на оцей цікавий ін-фоліо: «Praxis criminis pers equendi»^[56] Симона де Колінеса, видання тисяча п'ятсот сорок першого року. Або на ту монастирську оправу з чотирма нервами та металевими прикрасами, яку ви роздивляєтесь. Знаєте, що там усередині?.. «Золота легенда» Жакоба де Воражіне, Базель, видана 1493 року, надрукована Ніколасом Кеслером.

Корсо погортав книжку. То був чудовий екземпляр, також із дуже широкими берегами. Він обережно поставив її на місце, перш ніж витерти скельця окулярів хусточкою. Споглядаючи ці неоціненні книжки, він міг спітніти навіть у дуже холодній кімнаті.

— У вас не все гаразд із головою. Якби ви продали все це, то не мали б жодних фінансових проблем.

— Я знаю. — Фаргаш нахилився, щоб непомітно поправити місце, на якому стояла книжка. — Але якби я все це продав, я не мав би глузду жити далі. Мені тоді було б байдуже до будь-яких проблем.

Корсо показав на ряд книжок, дуже обтріпаних. Там були різні інкунаблі й рукописи, але, на його погляд, жодна з них не була опублікована раніше від XVII сторіччя.

— Я бачу у вас чимало видань лицарських романів…

— Атож, я успадкував їх від батька. Його одержимістю було зібрати дев'яносто п'ять томів бібліотеки дон Кіхота, насамперед ті, які згадував священик, проклинаючи їх. Від нього також мені дістався той дивовижний «Дон Кіхот», який був опублікований разом із першим виданням «Лузіад», видання Ібарри 1780 року в чотирьох томах. Разом із первісними ілюстраціями туди були вставлені також ілюстрації англійського видання першої половини вісімнадцятого сторіччя, шість оригінальних акварелей й копія метричного запису про народження Сервантеса, надрукована на тонкому пергамені. Кожен має свої захоплення. Захопленням мого батька, який був дипломатом і прожив багато років в Іспанії, був Сервантес. Захоплення нерідко переходять у манії. Є люди, які терпіти не можуть реставрації, навіть якщо вона зовсім невидима, а є такі, що ніколи не куплять нумеровану книжку, а надто якщо її цифра більша, ніж п'ятдесят. Моя манія, як ви, либонь, уже встигли помітити, це книжки необрізані. Я ходив по книгарнях із лінійкою в руках, і мої ноги тремтіли, коли я знаходив папір необрізаний або без берегів. Ви читали комічне оповідання Нодьє про бібліофіла? Зі мною відбувається те саме. Я з радістю заколов би кинджалом тих палітурників, які користуються паперообрізувальною машиною. А знайти примірник, де на берегах буде на два міліметри більше чистої сторінки, аніж описано в канонічних бібліографіях, — ось вершина мого щастя.

— Також і мого.

— У такому разі вітаю вас як брата по культу.

— Не кваптеся. Мій інтерес має не естетичний характер, а суто прибутковий.

— Усе одно. Ви мені подобаєтеся. Я належу до тих людей, які вірять, що коли йдеться про книжки, то конвенційна мораль не існує. — Він перебував в іншому кінці кімнати, але нахилився до Корсо з довірчим виглядом. — Знаєте, що я вам скажу? У вас там ходить легенда про книгаря-вбивцю з Барселони, то я також спроможний убити людину за книжку.

— Я вам цього не раджу. І знайте, що починають із якоїсь дрібнички, а потім доходять до брехні, порушення закону й такого іншого.

— До продажу власних книжок.

— І до цього.

Фаргаш сумно похитав головою. Потім залишався нерухомим кілька хвилин, наморщивши лоба й віддавшись потаємним роздумам. Потім раптом отямився й подивився на Корсо довгим поглядом.

— Це наближає нас, — сказав він нарешті, — до проблеми, яку я намагався розв'язати, коли ви постукали у двері… Щоразу, коли переді мною постає ця проблема, я почуваюся священиком-ренегатом абощо. Вас не здивує, якщо я застосую слово блюзнірство?

— Аж ніяк не здивує. Схоже, ви говорите саме про це.

Фаргаш у розпачі заломив собі руки. Його погляд ковзнув навкруги по голій кімнаті та по книжках на підлозі, а потім знову затримався на Корсо. Його посмішка здавалася накладною гримасою, яку хтось намалював йому на обличчі.

— Справді. Але блюзнірство неможливе без віри. Лише той, хто вірить, спроможний учинити його й відчути протягом того часу, коли він його чинить, жахливі наслідки свого вчинку. Ми ніколи не відчуємо жаху, оскверняючи релігію, яка нам байдужісінька. Блюзнірствувати, не визнаючи ніякого Бога, — це абсурд.

Корсо без жодних труднощів погодився з ним.

— Я розумію, про що ви. «Ти переміг мене, галілеянин», сказав Юліан-Відступник.

— Я не знаю цієї цитати.

— Вона вигадана. Коли я ходив до школи, один чернець-марист^[57] мав звичай повторювати її, остерігаючи нас, що нікому не вдасться ухилитися від покарання. Усе закінчиться численними ранами від стріл на полі битви й кривавими плювками в небо, де більше немає Бога.

Бібліофіл закивав головою, ніби ці міркування були йому надзвичайно близькі. Було щось незвичайне в оскалі його рота, в одержимій застиглості його погляду.

— Саме так я й почуваю себе тепер, — сказав він. — Я підіймаюся з ліжка, неспроможний заснути, й зупиняюся тут, наготувавшись учинити нове блюзнірство, — промовляючи це, він так близько підійшов до Корсо, що той уже наготувався відступити на крок назад. — Скоїти тяжкий гріх проти себе й проти них. Вибираю одну з книжок, потім каюся, обираю іншу й, зрештою, ставлю її на місце. Пожертвувати однією, щоб інші могли залишатися разом, відрубати від дерева гілку й утішатися іншими… — він показав свою праву руку, — та я волів би відрубати собі палець.

Його рука тремтіла. Корсо мотнув головою. Він умів слухати — це входило до його професії. Він міг навіть зрозуміти. Але не мав бажання брати участь у грі, яка не була його грою. Як сказав би Варо Борха, він був оплачуваним ландскнехтом і приїхав сюди у справі. А Фаргаш хотів зробити з нього сповідника, хоч більше потребував психіатра.

— Ніхто не дасть жодного ескудо, — сказав він веселим тоном, — за палець бібліофіла.

Його жарт загубився у глибокій порожнечі, яка утворилася в очах його співрозмовника. Він дивився на Корсо, не бачачи його. У його розширених і порожніх зіницях були тільки книжки.

— То яку з них мені вибрати?.. — провадив Фаргаш. Корсо опустив руку в кишеню плаща, щоб витягти сигарету, яку він запропонував йому, але співрозмовник не помітив його жесту, він був весь поглинутий, одержимий, і не чув нічого, крім своєї власної мови; він чув лише зойки своєї замученої свідомості. — Багато разів оглянувши їх усі, я вибрав лише дві кандидатки. — Він підняв книжки з підлоги й поклав їх на стіл. — Що ви про них скажете?

Корсо нахилився над ними й розгорнув одну з них. Він розгорнув її на тій сторінці, де була гравюра, літографія, де троє чоловіків й одна жінка працювали в шахті. Це було друге латинське видання «De re metallica» Георга Агріколли, надруковане Фробеном і єпископом Базельським лише через п'ять років після першого видання 1556 року. Корсо схвально буркнув, припалюючи свою сигарету.

— Ви бачите, як нелегко мені обирати, — сказав Фаргаш, пильно стежачи за рухами Корсо. Він дивився на нього неспокійним жадібним поглядом, тоді як той переглядав сторінки, ледве доторкаючись до них кінчиками пальців. — Щоразу мені доводиться продати одну книжку, і то не будь-яку. Книжка, віддана в жертву, мусить урятувати інші принаймні ще на півроку… Це мій податок Мінотавру, — він доторкнувся до однієї зі своїх скронь. — Кожен із нас має свого Мінотавра в центрі лабіринту… Наша свідомість створює його, й він накидає нам власний жах.

— Чому 6 вам не продати кілька не таких цінних книжок за один раз?.. Можливо, ви здобули б собі необхідну суму, зберігши книжки найцінніші? Або найулюбленіші.

— Знецінити одні на користь інших? — обурився бібліофіл. — Усі вони мають одну безсмертну душу й мають для мене однакове право на існування. Безперечно, я маю книжки улюблені. Як без цього? Але я ніколи не відрізняю їх бодай одним жестом, бодай одним словом, які поставили 6 їх вище за їхніх менш улюблених колег. Пригадайте, що сам Бог віддав у жертву власного сина для того, аби спасти людей. Й Авраам… — він, либонь, мав на увазі малюнок на стелі, бо сумно підняв погляд у порожнечу, не закінчивши фразу.

Корсо розгорнув другу книжку, ін-фоліо, в італійській оправі з пергамену, виконану в сімнадцятому сторіччі. Це був чудовий Вергілій венеціанського видання Джунти, надрукований 1544 року. Глянувши на цю книжку, бібліофіл отямився.

— Гарна, правда ж, гарна? — Він підійшов, щоб нетерпляче схопити її до рук. — Погляньте на титульну сторінку, на архітектонічну окрасу, що її оточує… Сто тринадцять досконалих ксилографій, крім сторінки 345, яка має невеличку старовинну реставрацію, майже непомітну, в нижньому куті. І так сталося, що це моя найулюбленіша сторінка, погляньте-но: Еней у пеклі, біля Сивілли. Чи бачили ви коли-небудь подібну сцену? Погляньте на вогнище за потрійним муром, казан із грішниками, птаха, який пожирає нутрощі. — Пульс бібліофіла стугонів і був майже видимий на зап'ястках і скронях. Він говорив умисне суворим голосом, тримаючи книжку біля самих очей, аби було зручніше читати: «Моеnіа lata videt, triplici circundata muro, quae rapidus flammis ambit torrentibus amnis…»^[58] — і він замовк в екстазі. — Гравер мав своє чудове, темпераментне й дуже середньовічне уявлення про Вергілієве Пекло.

— Дивовижно красивий примірник, — підтвердив мисливець за книжками, смокчучи свою сигарету.

— Навіть більше, ніж це. Доторкніться до паперу. «Esemplare buono е genuino соn le figure assai ben impresse»^[59] — так запевняють старі каталоги. — Після гарячкового збудження на обличчі Фаргаша з'явився вираз порожнечі, він знову провалився в темні закутні свого кошмару. — Гадаю, я продам цю книжку.

Корсо роздратовано випустив струмінь диму.

— Я вас не розумію. Не випадає сумніватися, що ця книжка належить до ваших улюблених. Й Агрікола теж. У вас тремтять руки, коли ви до них доторкаєтесь.

— Руки?.. Ви ліпше скажіть, що душа моя згорає у вогні пекла. Я гадав, що пояснив вам… Книжка, яку я віддаю на пожертву, ніколи не може бути мені байдужою. Бо, інакше, який би глузд міг мати цей болючий учинок?.. Брудний обмін згідно із законами ринку, кілька дешевих книжок за одну дорогу… — Він енергійно й зневажливо замотав головою. Подивився навколо, шукаючи чогось такого, на що він міг би вилити свій гнів. — Лише найулюбленіші мої книжки, які виділяються серед інших своєю красою, любов'ю, яку вони можуть мені вселити, лише їх я беру за руку й веду на ешафот. Життя спроможне розтоптати мене, немає сумніву. Але воно ніколи не перетворить мене на мерзотника.

Він ступив кілька кроків кімнатою, нікуди не прямуючи. Сумне оточення, кульгава нога, вовняне джерсі й старі штани підкреслювали його стомлений і змучений вигляд.

— Тому я й залишаюся в цьому домі, — провадив він. — Між його стінами блукають привиди моїх книжок, — він зупинився перед каміном, дивлячись на складені там убогі дрова. — Часом мене опановує почуття, що вони приходять до мене й докоряють моїй совісті… Тоді, щоб умиротворити їх, я беру скрипку, яку ви там бачите, і граю на ній годинами, блукаючи в темряві по будинку, немов неприкаяна душа… — Він обернувся й подивився на Корсо, виділяючись у півсутіні, яка соталася знадвору крізь брудні шибки. — Такий собі мандрівний бібліофіл.

Він повільно підійшов до столу й поклав долоню на кожну книжку, ніби до цієї хвилини відкладав ту мить, коли йому доведеться ухвалити фатальне рішення. Потім посміхнувся поcмішкою інквізитора.

— А що робили б ви на моєму місці?

Корсо роздратовано відмахнувся.

— Прошу залишити мене в спокої. На щастя, я не перебуваю на вашому місці.

— Ви правильно сказали — на щастя. Правильно оцінили моє становище. Думаю, що дурень мені позаздрив би. Мати у себе в хаті такий скарб. Але ви не відповіли на моє запитання — яку з двох книжок ви рекомендуєте мені продати? Яку дитину віддати на страту? — Гримаса страждання спотворила його обличчя; здавалося, щось болить йому всередині, у плоті й у свідомості. Я візьму на душу цей гріх, — додав він тихим і чужим голосом, — і нехай я буду проклятий аж до сьомого коліна.

Він поставив Агріколу на її місце на килимі й став погладжувати пергаментну палітурку Вергілія, повторюючи крізь зуби: «Я візьму на душу цей гріх». З очей у нього капали сльози, а тремтіння рук здавалося безконтрольним.

— Мабуть, я продам цю, — промурмотів він.

Якщо Фаргаш ще не схибнувся, то був близький до цілковитого божевілля. Корсо окинув поглядом голі стіни, сліди від картин на шпалерах, покритих плямами вологи. Доля гіпотетичного сьомого покоління роду Фаргашів мало його турбувала. Адже було очевидно, що цей рід, як і його власний рід, рід Лукаса Корсо, не матиме продовження. І нарешті знайде собі спочинок. Струмінь диму від сигарети підіймався до зруйнованих малюнків стелі, прямий, наче дим від пожертви, яку приносять тихого й погожого ранку. Він подивився у вікно, шукаючи альтернативу вівці, прив'язаній до куща, але тут були тільки книжки. Янгол випустив руку, що стискала руків'я ножа, й полетів геть, плачучи. Туди тобі й дорога, бідолашний придурку!

Корсо загасив сигарету й кинув її в камін. Він був стомлений і відчував, як холод проник йому під плащ. Він почув чимало слів між цими голими стінами, й був радий, що в кімнаті немає дзеркал, у яких відбивався б вираз його обличчя. Він машинально подивився на годинник, не помітивши котра година. На старовинному килимі лежало велике багатство, але для Віктора Фаргаша головну цінність складали любов і відданість. Що ж до Корсо, то він вирішив, що настав час поговорити про справу.

— А як «Дев'ять Дверей»?

— До чого тут «Дев'ять Дверей»?

— Це та книжка, через яку я сюди приїхав. Сподіваюся, ви одержали мого листа.

— Вашого листа?.. Атож, я його одержав. Але з усім цим… Пробачте мені. «Дев'ять Дверей», звичайно, звичайно.

Він оглянувся навколо, ошелешений, сновида, якого щойно пробудили зі сну. Він здавався нескінченно стомленим і вкрай знесиленим. Він підняв палець, ніби просив надати йому хвилину для роздумів, а потім, накульгуючи, рушив у куток салону. Там, на злинялому французькому килимі, де, як побачив Корсо, була зображена перемога Александра Македонського над перським царем Дарієм, вишикувалися біля півсотні томів.

— А чи вам відомо, — запитав Фаргаш, показуючи на сцену, зображену на гобелені, — що Александр використав скриньку, в якій його супротивник тримав свої скарби, щоб зберігати там твори Гомера? — Він схвально покивав головою, дивлячись на профіль македонця, з якого повисмикувалося чимало ниток. — Мій брат бібліофіл. Хороший хлопець.

Корсо було байдужісінько до літературних смаків Александра Великого. Він присів навпочіпки й роздивлявся заголовки на корінцях деяких книжок. Усі вони були старовинними трактатами з магії, алхімії та демонології: «Les trois livres de I'Art», «Destructor omnium rerum», «Disertazioni sopra les apparizioni de' spiriti e diavoli», «De origine, moribus et rebus gestis Satanae…»^[60]

— Як вони вам? — запитав Фаргаш.

— Непогані.

У відповідь пролунав фальшивий сміх бібліофіла. Він опустився навколішки на килим, поруч із Корсо, й став машинально доторкатися до книжок, аби переконатися, що кожна не посунулася й на міліметр від того місця, на якому вона стояла, коли Корсо брав її подивитися.

— Непогані, це правда. Принаймні десятеро з них — рідкісні примірники… Цю частину бібліотеки я успадкував від свого діда, який захоплювався герметичними мистецтвами, був астрологом і масоном… Погляньте: ось класична книжка «Інфернальний словник» Колліна де Плансі^[61] у своєму першому виданні 1842 року. А ось видання 1575 року «Compendi deisecreti»^[62] Леонардо Фіораванті… А ось ця книжка в дванадцяту частку аркуша є другим виданням «Книги чудес». — Він розгорнув ще одну книжку й показав Корсо гравюру. — Зверніть увагу на цю Ізиду… Знаєте, що це за твір?

— Звичайно, знаю. «Oedipus Aegiptiacus» Атанасіуса Кірхнера.^[63]

— Так точно. Це римське видання 1652 року. — Фаргаш поставив книжку на її місце й узяв другу, венеціанські палітурки якої були добре знайомі Корсо: чорна шкіра, корінець у п'ять нитей, з пентаграмою замість назви на обкладинці. А ось і та книжка, яку ви шукаєте: «De Umbrarum Regni Novem Portis» — «Дев'ять дверей у царство тіней».

Корсо мимоволі здригнувся. Принаймні зовні цей том був ідентичним тому, який лежав у нього в полотняній торбині. Фаргаш подав книжку йому в руки, й він зосередився, гортаючи її сторінки. Книжки були схожі як дві краплі води або щось на зразок того. У цієї шкіра на останній палітурці була трохи витерта, а на корінці залишився слід від етикетки, наклеєної там, а потім зірваної. У всьому іншому вона була так само бездоганна, як і примірник Варо Борха. Навіть гравюра номер VIII була на своєму місці не торкана.

— Примірник повний і в доброму стані, — сказав Фаргаш, правильно витлумачивши жести Корсо. — Ось уже три з половиною сторіччя кружляє він світом, а коли його розгорнеш, то здається свіжим, ніби був надрукований лише вчора… Схоже, друкар і справді користувався допомогою диявола.

— Не виключено, — погодився Корсо.

— Хотів би я знати формулу закляття, — бібліофіл обвів рукою порожній салон, ряди книжок на підлозі. — Віддам душу за те, щоб зберегти все це.

— Спробуйте, — Корсо показав на «Дев'ять Дверей». — Кажуть, формула надрукована в цій книжці.

— Я ніколи не вірив у такі дурниці. Хоч, може, настала мить повірити в одну з них… Як вам здається? Ви маєте прислів'я в Іспанії на цю тему.

— Ваш примірник у цілковитому порядку? Ви не помічали в ньому щось дивне?

— Не помічав. Він не має пропущених сторінок, а всі гравюри перебувають там, де їм треба бути: їх дев'ять плюс титульна сторінка — саме такою придбав книжку мій дід на початку сторіччя. Усі деталі збігаються з указаними в каталогах і з двома іншими примірниками: Унгерн у Парижі та Терраля-Коя.

— Останній примірник уже не належить Терралю-Кою. Тепер він перебуває в колекції Варо Борха, в Толедо.

Погляд бібліофіла став підозріливим. Корсо помітив, що він насторожився.

— Він у Варо Борха, кажете? — Він хотів щось додати, але в останню мить утримався. — Це відома колекція. І знаменита, — він ступив ще кілька кроків без певного напрямку, перш ніж подивитися на книжки, вишикувані на килимі. — Варо Борха… — замислено повторив він. — Це фахівець із демонології, так? Дуже багатий книгар. Він протягом багатьох років намагався придбати «Дев'ять Дверей», яку ви тримаєте у своїх руках, завжди готовий заплатити за неї будь-яку ціну. Я не знав, що він зумів придбати інший примірник. І ви на нього працюєте.

— Іноді, — визнав Корсо.

Його співрозмовник кілька разів спантеличено хитнув головою, а потім знову зосередив увагу на книжках на підлозі.

— Дивно, що він послав вас сюди. Зрештою…

Він урвав свої слова, залишивши фразу висіти в повітрі. Подивився на сумку Корсо.

— Ви привезли книжку?.. Дозволите мені подивитися на неї?

Вони підійшли до столу, й Корсо поклав свій примірник поруч із примірником Фаргаша. Зробивши це, він почув його збуджене дихання. На обличчя бібліофіла знову повернувся вираз екстазу.

— Погляньте на них уважно, — заговорив він пошепки, ніби боявся розбудити щось таке, що спало на цих сторінках. — Вони чудові, прекрасні й ідентичні… Двоє з трьох унікальних примірників, яким пощастило врятуватися від вогню, яким уперше пощастило зустрітися після розлуки в триста п'ятдесят років… — Його руки знову затремтіли; він тер свої зап'ястки, щоб заспокоїти шалений потік крові, яка пульсувала крізь них. Зверніть увагу на помилку на с. 72. А ось розділене s у четвертому рядку с. 87… Один і той самий папір, ідентичний друк… Хіба не чудесно?

— Ви маєте слушність, — відкашлявся Корсо. — І я хотів би залишитися у вас на трохи. Дослідити обидва примірники уважно.

Фаргаш подивився на нього проникливим поглядом. Здавалося, він завагався.

— Як бажаєте, — сказав він нарешті. — А якщо ваш примірник належить Терралю-Кою, то в його автентичності можна не сумніватися. — Він подивився на Корсо дивним поглядом, намагаючись прочитати його думки. — Варо Борха повинен це знати.

— Гадаю, він це знає. — Корсо вичавив із себе свою найкращу нейтральну посмішку. — Але він послав мене, щоб я ще раз це перевірив. — Він затримав свою посмішку ще на трохи — розмова наближалася до найважливішого місця. — До речі, я уповноважений зробити вам одну пропозицію.

Цікавість бібліофіла змінилася підозріливістю.

— Про яку пропозицію йдеться?

— Економічну. І досить вигідну. — Корсо поклав руку на другий примірник. — Вона допоможе вам забути про свої проблеми на певний час.

— А хто платитиме — Варо Борха?

— Можливо, й він.

Фаргаш доторкнувся двома пальцями до своєї борідки.

— Він уже має одну книжку, — зробив він висновок. — Невже він хоче об'єднати всі три?

Можливо, в цього суб'єкта трохи посунувся дах, але дурним він не був. Корсо зробив ухильний жест, надто не компрометуючи себе. Не виключено. Колекціонери мають свої примхи. Але якщо Фаргаш погодиться продати свій примірник, йому вдасться зберегти Вергілія.

— Ви мене не зрозуміли, — підкреслив бібліофіл, хоч Корсо зрозумів його досить добре.

Тут не було про що говорити.

— Забудьте про це, — сказав він. — Це була всього лиш ідея.

— Я не продаю книжки навмання. Я їх добираю. Мені здавалося, я все вам добре пояснив.

На тильному боці судомно стиснутих рук Фаргаша напнулися вени. Він почав дратуватися, й Корсо згаяв п'ять хвилин, намагаючись заспокоїти книгаря. Його пропозиція була простою формальністю, а не головною метою приїзду.

Чого він справді прагнув, то це ретельно порівняти обидва примірники. Зрештою, на його превелику полегкість, Фаргаш згідливо кивнув.

— Це я готовий вам дозволити, — сказав він. Його обачність трохи пом'якшилася. Було очевидно, що Корсо йому сподобався, бо в протилежному випадку домовитися з ним було б набагато важче. — Хоч запропонувати вам великі зручності я не можу.

Він провів його голим коридором до іншої невеличкої кімнати, де в кутку стояло геть розламане фортепіано. Корсо побачив там також стіл, на якому стояв старовинний бронзовий свічник, заляпаний воском, і два покалічені стільці.

— Принаймні тут спокійно, — сказав Фаргаш. — І шибки у вікні не розбиті й не замацані.

Він клацнув пальцями, ніби щось забув, на хвилину зник і повернувся з пляшкою, в якій ще залишилося трохи коньяку.

— Отже, Варо Борха нарешті роздобув цю книжку, — промовив він і, здавалося, внутрішньо усміхнувся, радіючи якійсь перспективі, що, безперечно, принесла йому глибоку втіху. Після чого поставив пляшку з коньяком на підлогу якнайдалі від обох примірників «Дев'ятьох Дверей», подивився навколо у стилі уважного амфітріона, аби переконатися, що тут усе в порядку, й іронічно промовив, перш ніж піти:

— Почувайтеся, як удома.

Корсо вилив решту коньяку в келих, дістав свої примітки й заходився працювати. На складеному навпіл аркуші він накреслив три рамочки й написав у них:

ПРИМІРНИК ПЕРШИЙ (ВАРО БОРХА) Толедо.

ПРИМІРНИК ДРУГИЙ (ФАРГАШ) Синтра.

ПРИМІРНИК ТРЕТІЙ (ФОНУНГЕРН) Париж.

Сторінка за сторінкою він почав помічати будь-які відмінності між Першим і Другим, хоч би якими вони були мінімальними: пляма на папері, колір чорнила яскравіший на одному примірнику, ніж на другому. Дійшовши до першої гравюри — NEM. PERVT.TOUI N.N LEG. CERT.RIT, там, де лицар просить читача помовчати, — Корсо дістав зі своєї сумки лупу семикратного збільшення й ретельно переглянув дві аналогічні ксилографії, лінію за лінією. Вони були ідентичними. Він навіть звернув увагу на те, що тиск гравюр на папір, як і на решті друкованих сторінок, був однаковим. Якщо зустрічалися стерті, нерівні або тріснуті лінії, то неодмінно в обох примірниках. Це означало, що Перший і Другий друкувалися один за одним або майже один за одним на тому самому верстаті. На жаргоні братів Сеніса перед Корсо були двоє близнюків.

Він продовжив своє дослідження. Недосконалість у шостому рядку дев'ятнадцятої сторінки Другого примірника примусила його трохи затриматися, поки він переконався, що йшлося лише про легеньку чорнильну пляму. Він перегорнув ще кілька сторінок. Обидва примірники мали однакову структуру: палітурки й 160 сторінок, зшитих у двадцять зошитів по вісім сторінок у кожному. Дев'ять гравюр Другого примірника, як і дев'ять Першого, друкувалися окремо від тексту на білому папері того самого зразка й приєднувалися до примірника під час взяття його в палітурки. Їхнє розташування в обох книжках було ідентичним.

І. Між сторінками 16 і 17

II. 32–33

III. 48–49

IV. 64–65

V. 80–81

VI. 96–97

VII. 112–113

VIII. 128–129

VIIІI. 144–145

Варо Борха або схибнувся, або мав якісь свої міркування, коли давав йому це завдання. Тут просто не могло бути фальшивого примірника. Найбільше тут могло йтися про апокрифічне видання. Причому здійснене в одну й ту саму епоху, й воно мало стосунок до обох примірників. I Перший, і Другий примірник були наявним доказом чесності й порядності у сфері книгодрукування.

Корсо допив решту коньяку, а тоді подивився крізь лупу на гравюру II–CLAUS. PAT. Т. — : бородатий пустельник, замкнені двері, ліхтар на землі й два ключі в його руках. Роздивляючись ці гравюри, він несподівано відчув себе дитиною, якій поставили завдання знайти сім помилок. І справді — він скорчив гримасу — йшлося саме про це. Життя було наче гра. А книжки — немов дзеркало життя.

І тоді він раптом побачив. Сталося це несподівано в той самий спосіб, у який раптово перед нами відкривається правильна перспектива, й щось, на перший погляд безглузде, вмить уявляється впорядкованим і точним. Корсо випустив повітря з легень, як ото людина робить, коли збирається зареготати, але з горла в нього вихопився лише сухий звук, схожий на недовірливий сміх, позбавлений гумору. Такого не може бути. Такими речами не жартують. Він розгублено похитав головою. Перед ним лежала не дитяча книжка розваг, придбана в якомусь привокзальному кіоску, а один із двох томів, надрукованих триста п'ятдесят років тому. Вона коштувала життя своєму друкареві, потрапила до списку книг, заборонених Інквізицією. І її цитували в серйозних бібліографіях. Гравюра друга. Латинська легенда. Старий із двома ключами й ліхтарем перед замкненими дверима… Але ніхто до цієї миті не поклав поруч і не порівняв два з трьох відомих примірників. Їх було нелегко поєднати. Та, власне, й не потрібно. Старий із двома ключами. Цього вистачало.

Корсо підвівся з-за столу й підійшов до вікна. Він постояв там якийсь час, дивлячись крізь скло, що запітніло від його дихання. Отже, Варо Борха мав рацію. Аристид Торк'я, певно, багато сміявся на своєму вогнищі на Кампо деї Фйорі, аж поки вогонь назавжди відбив йому бажання сміятися. Але він вигадав перед смертю геніальний жарт. І залишив його нам у спадок.