Клуб Дюма, або Тінь Рішельє

IX. Книгар із вулиці Бонапарта

— Друже мій, — суворо сказав Атос, — затямте собі, що лише мерці належать до тих людей, з якими ми не зможемо знову зустрітися на землі.

«Три мушкетери».

А. Дюма

Лукас Корсо замовив собі другий джин, задоволено обпершись на спинку плетеного стільця. Йому було добре під сонцем на терасі всередині прямокутника світла, який накривав столи кав'ярні «Атлас», що на вулиці Де Бюсі. Був один із тих осяйних і холодних ранків, коли лівий берег Сени вирує розгубленими самураями, англосаксами у спортивних капцях і з квитком у метро, закладеним у роман Гемінґвея, жінками із кошиками, з яких стриміли baguettes і зелена салата, і стрункими дівчатами із неприродно акуратними носами, вирівняними внаслідок пластичної операції, ці дівчата працювали в художніх галереях і користувалися своїми законними обідніми перервами, щоб випити кави. Дуже приваблива дівчина зазирала у вітрину розкішної ковбасної крамниці під руку зі струнким кавалером, схожим і на антиквара, й на сутенера; чи, може, він був і тим, і тим. Був тут також мотоцикл фірми Гарлі Давідсон із блискучими хромованими деталями, сердитий фокстер'єр, прив'язаний біля дверей крамниці дорогих вин, молодик у формі гусара, який грав на флейті приємні мелодії у дверях бутіка. А за столом поруч із Корсо парочка добре вдягнених африканців неквапно цілувалися, так ніби все майбутнє належало їм і не існувало ані ядерної загрози, ані СНІДу, ані озонової дірки — це були всього лише безглузді забавки, що не мали ніякого значення цього чудового ранку під паризьким сонцем.

Він побачив, як вона з'явилася в кінці вулиці Мазарині, повернувши на розі до кав'ярні, де він її чекав. Зі своєю схожістю на хлопця, у розстебнутій куртці, в джинсах, з осяйними очима на засмаглому тлі обличчя, які можна було бачити на великій відстані поміж людей під яскравим сонцем, що затопило вулицю. Невимовно гарна, сказав би Флавіо ла Понте, підкахикуючи й повертаючи до співрозмовника той свій профіль, який він вважав красивішим, той, на якому борода була густішою й кучерявішою. Але Корсо не був ла Понте, тому він не сказав і не подумав нічого, він лише подивився ворожим поглядом на офіціанта, який у цю мить поставив келих із джином на стіл — pas d'Bols, m'sieu,^[66] — і поклав йому в руку рахунок із зазначеною ціну, — чайові compris,^[67] хлопче, — потім знову став дивитися, як наближається дівчина. Щодо цих почуттів, то Нікон залишила в ньому надто глибоку рану. І цього було йому досить. Крім того, Корсо не знав, який профіль у нього кращий. І чи взагалі в його обличчі було щось гарне. І хай йому чорт, якщо він не ставився до цього цілком байдуже.

Він зняв окуляри, щоб протерти скельця хусточкою. Його рух перетворив вулицю на послідовність розмитих обрисів та силуетів із невиразними обличчями. Один із них виділявся серед інших і мірою того як він наближався, його обриси ставали все чіткішими, хоч так і не набули абсолютної виразності: коротке волосся, довгі ноги, білі теніски майже сфокусувалися, коли вона підійшла до нього й сіла на вільний стілець.

— Я бачила книгарню. Вона за два квартали звідси.

Він начепив окуляри й подивився на неї, нічого не відповівши. Вони приїхали сюди разом із Лісабона. Старий Дюма, якби йому довелося розповідати, як вони добиралися із Синтри в аеропорт, написав би, що вони мчали туди стрілою. Уже з аеропорту за двадцять хвилин до посадки на літак Корсо зателефонував Амілкару Пінту, розповів йому, як закінчилося бурхливе бібліографічне життя Віктора Фаргаша і, звичайно ж, скасував опрацьований ним план. Що ж до домовленої оплати, то Пінту одержить усю обіцяну суму — за клопіт. Попри несподіванку й подив — телефонний дзвінок примусив його підвестися з ліжка, — португалець відреагував досить добре, я, мовляв не знаю, в які ігри ти там граєш, Корсо, але ми з тобою не бачилися учора ввечері, ні учора ввечері, ні ніколи. Попри все, він пообіцяв навести обережні довідки про смерть Віктора Фаргаша. Це тоді, коли стануть відомі результати офіційного розслідування, а до цього він не цікавитиметься цією справою, та й не має найменшої охоти це робити. Щодо розтину тіла бібліофіла, то нехай Корсо молиться, щоб фахівці визначили його смерть як самогубство. Щодо суб'єкта зі шрамом на обличчі, то він подасть його опис як підозрілої особи у відповідні інстанції. Вони підтримуватимуть зв'язок по телефону, й Пінту категорично порадив Корсо не приїздити до Португалії протягом тривалого часу. А, ще одна річ, — докинув Пінту, коли гучномовці вже оголосили посадку на літак до Парижа. — Коли наступного разу Корсо захоче вплутати друга до справи, яка пахне вбивством, то нехай він котиться до матері, яка його спородила. Телефон проковтнув останнє ескудо, й мисливець за книжками спробував кількома фразами довести свою невинуватість. Я розумію, чого ти хочеш, сказав поліцейський. Усі не вважають себе винними в таких ситуаціях.

Дівчина чекала його в залі завантаження. На подив приголомшеного Корсо, чия спроможність зв'язувати кінці була набагато нижчою, аніж кількість цих кінців, що повсюди здавалися розв'язаними, вона розвинула активну діяльність, завдяки якій вони обоє без проблем потрапили на літак. «Я щойно одержала спадщину», — повідомила вона, коли, побачивши, як вона платить за обидва квитки, Корсо сказав, що досі вважав її вбогою студенткою. Потім протягом двох годин, які тривав переліт від Копенгагена до Парижа, вона відмовлялася відповідати на будь-які запитання, що їх Корсо примудрився сформулювати. Усьому свій час, тільки й промовила вона, подивившись на Корсо мигцем, майже нишком, перш ніж звернула свій погляд на хмари, які літак залишав позад себе під смугою холодного повітря, що вилітало з-під його крил. Після чого вона заснула, чи прикинулася, що спить, поклавши голову йому на плече. За ритмом її дихання Корсо зрозумів, що вона не спить; удаваний сон лише давав їй змогу уникати запитань, на які вона не хотіла чи не мала права відповідати.

Інший чоловік грюкнув би кулаком по чомусь твердому й висловив би все, що він думає з цього приводу. Але Корсо був вовком терплячим і добре видресируваним із рефлексами й інстинктами мисливця. Зрештою, дівчина була єдиною сполучною ланкою, що поєднувала його з романною ситуацією, невиправдано нереальною. Крім того, на цьому відрізку сценарію він самохіть узяв на себе роль кваліфікованого читача й протагоніста, яку той, хто плів інтригу по той бік драми, запропонував йому, підморгнувши — чи то зневажливо, чи по-змовницькому.

— Хтось вирішив пожартувати з мене, — сказав Корсо голосно на висоті дев'ять тисяч метрів над Біскайською затокою.

Потім він подивився скоса на дівчину, чекаючи від неї якоїсь реакції чи відповіді, але вона залишилася нерухомою, розмірено дихаючи, чи то справді заснувши, чи не почувши його коментаря. Роздратований її мовчанкою, він відсмикнув плече; на мить її голова зависла в порожнечі. Потім він побачив, як вона зітхнула й прилаштувалася знову, цього разу поклавши голову на ілюмінатор.

— Звісно, з тебе пожартували, — сказала вона зрештою сонним і зневажливим тоном, із заплющеними очима. — Будь-який йолоп уже про все здогадався б.

— Що сталося з Фаргашем?

Вона одразу не відповіла. Краєчком ока він побачив, що вона закліпала очима, а потім уперлася поглядом у спинку крісла, що знаходилося попереду.

— Ти ж знаєш, — відповіла вона за мить. — Він утопився.

— А хто його втопив?

Вона повільно повела головою в один бік і в другий, не перестаючи дивитись у вікно. Її ліва рука, тонка й смаглява, ковзнула донизу спинкою сидіння. Зрештою вона зупинилася у своєму русі, ніби її пальці наштовхнулися на невидимий предмет.

— Це не має значення.

Корсо скривився; він наче хотів засміятися, але цього не зробив. Обмежився тим, що показав ікло.

— Для мене це має значення. І велике.

Дівчина стенула плечима. Для них мають значення різні речі, здавалося, це говорив її жест. Або не в однаковому порядку.

Корсо наполягав:

— Яка твоя роль у цій історії?

— Я вже тобі сказала. Охороняти тебе.

Вона обернулась і подивилася на нього пильним поглядом, хоч хвилину тому здавалася геть неуважною. Вона вдруге провела рукою по бильцю сидіння, ніби хотіла зберегти відстань, що відокремлювала її від Корсо. Проте вона була дуже близько до нього, й мисливець за книжками інстинктивно відсунувся, відчувши якусь розгубленість і незручність. В душі його, де залишила свої сліди Нікон, заворушилися неясні й забуті відчуття. Біль непомітно повертався разом із відчуттям порожнечі, тоді як очі дівчини, німі й позбавлені пам'яті, віддзеркалювали давні привиди, що, як відчував мисливець за книжками, лоскотали йому шкіру.

— Хто тобою керує?

Повіки опустилися над райдужними оболонками очей, ніби перегорнулася сторінка книжки. Там тепер більше не було нічого, лише порожнеча. Дівчина наморщила ніс, роздратована.

— Як ти мені набрид, Корсо.

Вона обернулася до ілюмінатора, милуючися краєвидом. Велика синя пляма, прошита дрібними білими нитками, вдалині впиралася в жовту та кольору охри лінії. Попереду прозирала нова країна. Франція. Найближча зупинка — Париж. Найближча зупинка чи наступний розділ роману? Поєдинок не завершений, таємниця досі не розкрита; головний прийом фейлетонного роману: її обіцяють розкрити в наступному розділі. Він подумав про віллу «Усамітнення»: про воду, що струменіла з джерела, ставок, тіло Фаргаша між водяними рослинами та опалим листям. Його кинуло в жар, і він засовався на своєму сидінні. Він мав усі підстави почуватися втікачем; та найбезглуздішим було те, що він утікав не з власної волі, його змушували втікати.

Він подивився на дівчину, перш ніж спробувати подивитися на себе самого з необхідною розважливістю. Можливо, він утікав не від, а до. Або втікав від таємниці, схованої в його власному багажі. «Анжуйське вино», «Дев'ять Дверей». Ірен Адлер. Стюардеса щось сказала, проминувши його зі своєю дурною професійною усмішкою, й Корсо подивився на неї, не бачачи її, занурений у свої роздуми. Цікаво, чи ця історія вже десь записана, чи він сам складає її протягом своєї втечі, розділ за розділом.

Того дня він більше не обмовився жодним словом із дівчиною. Коли вони прибули в Орлі, він прикинувся, що не помічає її присутності, хоч і чув, як її кроки тупцяють за ним по переходах аеропорту. На пункті імміграційного контролю, після того як він показав своє посвідчення особи, він обернув голову, аби роздивитись, яким документом користувалася вона, проте нічого не побачив. Лише помітив, що її паспорт загорнений у чорну шкіру, на якій нічого не було написано; її паспорт був, безперечно, європейським, бо вона пройшла в ті самі двері, в які проходили громадяни Співдружності. Коли вийшли на вулицю, й Корсо сів у таксі, звично назвавши пунктом призначення «Лувр Конкорд», дівчина прослизнула в машину й примостилася на сидіння поруч із ним. Вони мовчки доїхали до готелю, й вона вискочила з машини першою, залишивши його розплачуватися за проїзд. Таксист не мав решти, й це трохи затримало Корсо. Коли нарешті він зміг перетнути вестибюль, вона вже оформилася і вже йшла слідом за службовцем готелю, який ніс її рюкзак. Вона ще встигла помахати йому рукою, перш ніж увійшла до ліфта.

— Це дуже гарна книгарня. На ній написано «Книгарня Реплінже. Історичні автографи та документи». І вона відчинена.

Вона зробила негативний жест офіціантові й трохи нахилилася до Корсо через стіл на терасі вулиці Де Бюсі. Прозорість її очей відтворювала, як у дзеркалі, вуличні сцени, які, у свою чергу, відбивалися на вітрині закладу.

— Ми можемо піти туди тепер.

Вони знову зустрілися під час сніданку, коли Корсо читав газети поблизу одного з вікон, які виходили на площу Пале-Руаяль. Вона привіталася з ним і сіла за стіл, з апетитом смакуючи грінки та круасани. Потім, із слідами кави з молоком на верхній губі, як задоволена мала дівчинка, вона подивилася на Корсо.

— З чого ми почнемо?

Вони перебували за два квартали від книгарні Ахілла Реплінже, що її дівчина знайшла з власної ініціативи, тоді як Корсо випивав першу сьогоднішню порцію джину, передчуваючи, що вона буде не останньою.

— Ми можемо піти туди тепер, — повторила вона.

Корсо на мить затримався. Йому наснилося, як він вів цю дівчину за руку у вечірніх сутінках через холодну пустельну рівнину, на обрії якої здіймалися колони диму, вулкани, що мали от-от вибухнути. Іноді вони зустрічали солдатів із суворими обличчями, в покритих пилюкою обладунках, які мовчки на них дивилися, наче мертві троянці в царстві Аїда. Рівнина ставала дедалі темнішою на обрії, колони диму густішали, й він бачив застереження в незворушному фантасмагоричному виразі мертвих воїнів. Корсо хотів утекти звідти. Він тягнув дівчину за руку, щоб не залишити її позаду, але повітря ставало густим і гарячим, темним і неможливим для дихання. Їхній біг раптом перетворився на нескінченне падіння вниз, схоже на агонію, яку знімають на фотокамеру. Темрява обпалювала шкіру, як піч. Єдиним зв'язком із дійсністю була рука Корсо, поєднана з її рукою в зусиллі просуватися вперед. Його останнім відчуттям був потиск цієї руки, що дедалі слабшав, бо вона перетворювалася на попіл. І перед ним у густій темряві, що нависала над розпеченою рівниною і над його свідомістю, білі плями, схожі на спалахи блискавок, намалювали фантастичний силует оголеного черепа. Йому було неприємно згадувати його. Щоб очистити своє горло від попелу, а зіниці від жаху, Корсо перехилив склянку джину й подивився на дівчину. Вона спокійно чекала на його розпорядження, його дисциплінована помічниця. Неймовірно спокійна, вона цілком природно грала свою роль у цій повісті. Він прочитав у виразі її очей тривожну й непоясненну лояльність.

Коли Корсо підвівся на ноги, закинувши на плече свою полотняну торбину, вона наслідувала його. Разом неквапно спустилися до Сени. Дівчина йшла з внутрішнього боку хідника й уряди-годи зупинялася перед вивісками крамниць, привертаючи його увагу до картини, гравюри або книжки. Вона дивилася на все широко розкритими очима, з пильною цікавістю і ностальгією у складках рота, що замислено всміхався. Здавалося, вона шукала свій слід у старовинних речах; так ніби в якомусь куточку її пам'яті її минуле зливалося з минулим речей, що їх приносило дрейфом сюди, після кожної неминучої в Історії катастрофи.

Тут були дві книгарні з кожного боку вулиці. Книгарня Ахілла Реплінже, дуже старовинна, обкладена лакованим деревом, мала елегантну вітрину з вивіскою: Старовинні книжки, автографи та історичні документи. Корсо сказав дівчині, щоб почекала його зовні, й вона слухняно підкорилася. Коли він підійшов до дверей книгарні, то подивився у скло вітрини й побачив її віддзеркаленою в ній, над своїм плечем — вона стояла на протилежному хіднику й спостерігала за ним.

Він штовхнув двері, й задзеленчав дзвінок. Він побачив дубовий стіл, старовинні книжки на полицях, теки з гравюрами й десяток дерев'яних шаф, у яких зберігалися архіви. На кожній шафі були латунні кружечки з акуратно вигравіюваними на них літерами в алфавітному порядку. На стіні в рамі автограф рукопису й напис: Фрагмент із «Тартюфа». Мольєр. Були тут також три чудові гравюри: Дюма між Віктором Гюго та Флобером.

Ахілл Реплінже стояв біля столу. Він був товстий, з червоним обличчям. Такий собі Портос із густими сивими вусами й подвійним підборіддям, що звисало на комір сорочки. На ньому був дорогий одяг, але носив він його недбало. Англійський піджак, пом'ятий на надмірно гладкому животі, фланелеві штани, задовгі й укриті зморшками.

— Корсо… Лукас Корсо, — він тримав у руках візитівку Бориса Балкана між своїми товстими й сильними пальцями, наморщивши лоба. — Пам'ятаю, Борис мені телефонував. Ішлося про Дюма.

Корсо поклав свою сумку на стіл і дістав течку з п'ятнадцятьма рукописними аркушами «Анжуйського вина». Книгар розклав їх перед собою, насупивши брови.

— Цікаво, — сказав він тихим голосом. — Дуже цікаво.

Він задихався під час розмови, уриваючи слова астматичним голосом. Дістав із більшої кишені свого піджака біфокальні окуляри й подивився крізь них на свого гостя. Потім нахилився над сторінками. Потім підняв погляд, у якому читався захват.

— Надзвичайна річ, — коментував він. — Я готовий купити її негайно.

— Вона не продається.

Книгар здавався здивованим. Він скривив рота, майже зробивши гримасу.

— А я гадав…

— Ідеться лише про експертну оцінку. Ми, звичайно, вам за неї заплатимо.

Ахілл Реплінже похитав головою, гроші цікавили його найменше. Він здавався спантеличеним і двійко разів подивився на Корсо з недовірою поверх окулярів. Потім знову схилився над рукописом.

— Шкода, — сказав він нарешті й подивився на Корсо знову зацікавленим поглядом. Він наче запитував, яким чином рукопис потрапив до його рук. — Звідки він у вас?

— Спадщина. Померла моя стара тітка. Ви бачили його раніше?

Ще не звільнившись від своєї підозри, співрозмовник Корсо подивився понад його плечима крізь вітрину на вулицю, ніби сподівався, що звідти хтось підкаже йому причину цього візиту. А може, він просто підшукував там адекватну відповідь. Наприкінець він торкнувся своїх вусів, так ніби вони були в нього наклеєні, й ніби хотів з'ясувати, чи залишаються вони на своєму місці, й ухильно посміхнувся.

— Тут, у Латинському кварталі, ніколи не знаєш, коли ти щось бачив, а коли ні… Цей квартал завжди був зручним місцем для продавців картин і гравюр. Люди приходять сюди продавати й купувати, й усе проходить тут кілька разів крізь одні руки. — Він замовк, щоб набрати повітря: три короткі вдихи, перш ніж кинути на Корсо стривожений погляд… — Певно, що ні, —закінчив він. — Що я ніколи не бачив раніше цього оригіналу. — Він знову подивився на вулицю; його червоне обличчя ще більше налилося кров'ю. — Я пригадав би, якби бачив його.

— Ви гадаєте, цей переклад автентичний?

— Ну… Напевне, що так, — книгар важко відсапався, перебираючи сині сторінки пучками пальців. — Літери напівзаокруглені, написані з легким натиском, без пропусків між рядками й без закреслень. Пунктуаційних знаків зовсім мало, великі літери зустрічаються дуже часто. Безперечно, це Дюма у повному розквіті десь посередині свого життя, коли він написав «Трьох мушкетерів»… — потроху він пожвавлювався. Зненацька замовк, піднявши палець, і Корсо побачив, як він усміхається під вусами. Здавалося, книгар ухвалив своє рішення. — Зачекайте хвилину.

Він підійшов до ящика для зберігання архівів, позначеного літерою D і дістав звідти кілька картонних течок невизначеного кольору.

— Усе це Александр Дюма-батько. Літери тут ідентичні.

У теках зберігалося понад десяток документів, деякі не підписані або підписані ініціалами A. D. На інших була зазначена повна назва фірми. У своїй більшості це були коротенькі записки редакторам, листи друзям, запрошення.

— А ось один із його північноамериканських автографів, — пояснив Ахілл Реплінже. — Автограф попросив у нього Лінкольн, і він послав до Америки десять доларів і сотню автографів, які продали в Пітсбурзі на благодійному ринку. — Він показував Корсо свої документи з професійною, але цілком зрозумілою гордістю, стриманою, але очевидною. А погляньте ось на це. Запрошення на вечерю в його дім у Монтекрісто, резиденцію, яку він побудував собі в Понт-Марлі. Іноді він користувався лише ініціалами, в інших випадках підписував свої папери псевдонімом… Хоч не всі його автографи, що циркулюють у літературному світі є автентичними. У газеті «Мускетер», яка належала йому, працював такий собі Віелло, що вмів імітувати його почерк, бо останні три роки його життя руки Дюма надто тремтіли.

— Навіщо він користувався синім папером?

— Він одержував його з Лілля, його там виготовляв умисне для нього друкар, який його обожнював. Він майже завжди виготовляв його такого кольору, а надто для романів. Іноді надсилав рожевий — для статей, жовтий — для поезії… Він писав різними перами, залежно від жанру. І не терпів синього чорнила.

Корсо показав на чотири білі аркуші манускрипту; ті, що були змережані примітками і вкриті плямами…

— А ці?

Реплінже зсунув брови.

— Маке. Це його помічник Огюст Маке. Тут подано ті виправлення, які Дюма зробив в його первісній редакції. Він провів пальцем по вусах, а потім нахилився над текстом і голосно прочитав: «Жахливо! Жахливо, — прошепотів Атос, тимчасом як Портос відкривав пляшки, а Араміс дав запізніле розпорядження привести сповідника…» — книгар задоволено зітхнув, закінчивши читати цю фразу, перш ніж підняти вгору аркуш. — Уявіть собі: Маке обмежився тим, що написав: «І випустив дух перед нажаханими друзями д'Артаньяна». Дюма закреслив цей рядок і написав угорі свої фрази, щоб заповнити пейзаж більшою кількістю діалогів.

— Що ви можете розповісти мені про Маке?

Співрозмовник стенув могутніми плечима в нерішучості.

— Небагато, — його тон знову зробився ухильним. — Він мав на десять років менше, ніж Дюма, й був рекомендований йому їхнім спільним другом Жераром де Нервалем. Він написав історичний роман, що не мав успіху. Він приніс Дюма оригінал під заголовком «Добряк Бювар у змові Селламара». Дюма перетворив рукопис на «Кабальєро де Арменталь» і надрукував його під своїм ім'ям. Маке одержав навзамін тисячу двісті франків.

— А чи можете ви встановити дату, коли Дюма написав «Анжуйське вино» за його почерком та видом письма?

— Звичайно, можу. Воно збігається з іншими документами тисяча вісімсот сорок четвертого року, коли вперше були надруковані «Три мушкетери». Білі та сині аркуші свідчать про його стиль працювати. Дюма та його помічники працювали невтомно. З «Д'Артаньяна» Куртільца вони запозичили імена своїх героїв, подорож до Парижа, інтригу Міледі й особу дружини трактирника, яку Дюма наділив рисами своєї коханки Бель Кребсамер, щоб зліпити образ пані Бонасьє… З «Мемуарів» це ла Порта, довіреної особи Анни Австрійської, було запозичено викрадення Констанци. А в спогадах Ларошфуко та в книжці Родерера «Політичні та галантні інтриги Французького двору» автори знайшли знамениту історію про алмазні підвіски… У той час Дюма та його помічники писали не тільки «Мушкетерів», а й «Королеву Марго» та «Кабальєро Червоного дому».

Реплінже зробив ще одну паузу, щоб набрати повітря. Він нагрівався мірою того як говорив, і кров знову прилила йому до обличчя. Останні цитати примусили його говорити швидко й трохи плутатися в словах. Він боявся знудити свого співрозмовника, але водночас хотів зробити йому приємність тією інформацією, якою володів.

— Щодо «Кабальєро Червоного Дому», — провадив він, трохи відсапавшись, — то існує цікавий анекдот. Коли фейлетон повідомив про появу нового роману «Кабальєро де Ружвіль», Дюма одержав листа з протестом, підписаного маркізом, що носив те саме ім'я. Це примусило його змінити назву, але незабаром він одержав нового листа. «Дорогий мій, пане, — писав йому той самий аристократ, — давайте своєму роману той заголовок, який вам хочеться. Я останній у нашому роду, й через годину маю намір пустити собі кулю в лоб…» І справді, маркіз де Ружвіль наклав на себе руки через якусь любовну історію.

Він знову роззявив рота через брак повітря. На його губах виникла широка вимучена усмішка, наче він хотів попросити пробачення за свою слабкість. Одна з його дужих рук упиралася в стіл біля синіх аркушів. Він здається виснаженим велетнем, сказав собі Корсо. Портос у печері Локмарія.

— Борис Балкан не розповів мені, що ви експерт творів Дюма. Тепер мене не дивує, що ви з ним друзі.

— Ми шануємо один одного. Але я лише роблю свою роботу. — Він нахилив голову трохи скутим рухом. — Я лише працелюбний ельзасець, який працює з документами або з надписаними автором відомими книжками, або з автографами присвяти. Поле моєї діяльності лише французька література XIX сторіччя… Я був би неспроможний оцінювати те, що потрапляє до моїх рук, якби я не знав, для кого цей твір був написаний або за яких обставин. Не знаю, чи ви мене розумієте.

— Чудово розумію, — відповів Корсо. — У цьому різниця між професіоналом і вульгарним ганчірником.

Реплінже подивився на нього із вдячністю.

— Відразу видно, що ми з вами належимо до однієї професії.

— Атож, — скривився Корсо. — До найстародавнішої у світі.

Книгар засміявся, а закінчилося це новим нападом астми. Корсо скористався паузою, щоб повернутися до розмови про Маке.

— Розкажіть мені, як вони працювали, — попросив він.

— Система в них була складною, — Реплінже показав рукою на стіл та стільці, ніби робота відбувалася саме тут. — Дюма накреслював план кожного твору й обговорював його зі своїм помічником, який починав шукати документи й писав уривок з історії або створював першу редакцію: на білих аркушах. Потім Дюма переписував її на синіх аркушах… Він працював в одній сорочці вранці або вночі; майже ніколи ввечері. Він не пив ані кави, ані міцних трунків: лише зельтерську воду. Також майже не курив. Він заповнював сторінки під тиском видавців, які вимагали більше й більше. Марке відправляв йому матеріал у чернетковій формі поштою, і Дюма вічно докоряв йому за затримки, — Реплінже дістав із теки аркуш паперу й поклав його перед Корсо. — Ось тут ви бачите записку Дюма, яку він написав під час редагування «Королеви Марго». Як бачите, Дюма трохи нарікає: «Усе відбувається чудово, за винятком шістьох або сімох сторінок політики, які нам доводиться переварити, щоб зберегти в читача інтерес»… Якщо ми не просуваємося вперед швидше, то це ваша провина, друже. Після дев'ятої години я сидів без роботи… — Реплінже зробив коротку перерву, щоб набрати в легені повітря й показав на «Анжуйське вино». — Немає сумніву, що чотири білі аркуші з текстом Маке та виправленнями Дюма він одержав запізно за короткий час до того, як «С'єкль» мало вийти у друк, і мусив задовольнитися, переписавши деякі речення і зробивши поквапні правки своїм пером над іншими в тому самому оригіналі.

Він поклав свої папери в теки, щоб знову скласти їх до ящика архівів, позначеного літерою D. Корсо встиг кинути останній погляд на записку, в якій Дюма вимагав сторінки від свого помічника. Попри однакові літери, які точно відповідали одна одній, папір був ідентичним — синім, у тонку клітинку, — використаний в рукописі «Анжуйського вина».

Аркуш записки було перерізано надвоє; її нижній край був не таким рівним, як інші три. Мабуть, усі ці аркуші лежали на столі письменника в одному стосику.

— Хто насправді написав «Три мушкетери»?

Реплінже, заклопотаний тим, щоб закрити свій архіватор, відповів не одразу:

— Ваше запитання надто категоричне, щоб я міг на нього відповісти. Маке був чоловік освічений, знав історію, багато читав… Але йому бракувало генія його маестро.

— Гадаю, закінчили вони погано.

— Так. Шкода, звісно. Знаєте, що вони разом подорожували в Іспанію на весілля Ісабель Другої? Дюма навіть опублікував фейлетонний роман «Від Мадріда до Кадіса» у формі листів. Щодо Маке, то з плином часу він подав у суд, вимагаючи, щоб його визнали автором вісімнадцятьох романів Дюма, але судді постановили, що його робота була суто підготовчою. Сьогодні його вважають письменником пересічним, який скористався славою іншого, щоб заробити гроші. Хоч не бракує й тих, котрі вважають його жертвою експлуатації: негром велетня…

— А ви?

Реплінже нишком подивився на портрет Дюма, який висів у нього над дверима.

— Я вже вам казав, що не вважаю себе фахівцем, таким, як ваш друг пан Балкан… Я лише комерсант: книгар, — він, здавалося, замислився, намагаючись знайти компроміс між своєю професією і своїм персональним смаком. — Але я хочу привернути вашу увагу до такого факту: між 1870 і 1894 роками у Франції було продано три мільйони томів і вісім мільйонів фейлетонів, що друкувалися окремими випусками, усі позначені на обкладинці ім'ям Александра Дюма. Романи, написані до Маке, під час співпраці з Маке й після нього. Певно, це щось означає.

— Принаймні славу за життя, — припустив Корсо.

— Безперечно. Протягом половини сторіччя Європа не мислила свого існування без нього. Обидві Америки посилали свої кораблі з єдиною метою — привезти його романи, які також читалися в Каїрі, Москві, Стамбулі й Шандернагорі. Дюма вичерпав життя, втіху та популярність до самого дна. Він жив і втішався, воював на барикадах, бився на дуелях, брав участь у судових процесах, фрахтував кораблі, виплачував пенсії зі своєї кишені, кохав, їв, танцював, заробив десять мільйонів, а витратив двадцять, і помер тихо, як сонна дитина… — Реплінже показав на правки на білих аркушах Маке. — За все це його можна називати по-різному: талант, геній… Але хай там що воно є, його так просто не вигадаєш і не вкрадеш у інших, — він ударив себе в груди на манер Портоса. — Воно перебуває тут. Жоден інший письменник не знав такої слави. Слави з нічого. А Дюма її здобув. Так ніби уклав домовленість із Богом.

— Атож, — сказав Корсо. — Або з дияволом.

Корсо перейшов через вулицю до книгарні, що була навпроти. Біля дверей під брезентовим накриттям на столах, обпертих на підставки, лежали стоси книг. Дівчина нишпорила там, із цікавістю роздивляючись книжки й старовинні поштові листівки. Сонце світило над її плечима, позолотивши їй волосся на потилиці та скронях. Його прихід не відірвав її від роботи.

— А що вибрав би ти? — запитала вона.

Вона вагалася між поштівкою, пофарбованою в колір сепії, на якій були зображені Тристан та Ізольда, та іншою листівкою, «Шукач гравюр» Домьє.

— Візьми обидві, — порадив їй Корсо.

Він побачив краєчком ока, як інший покупець зупинився перед лотком і простяг руку до товстого стосика поштівок, скріпленого резинкою. Корсо викинув руку, підкоряючись рефлексу мисливця, й вихопив стос майже з рук суперника.

Він заходився переглядати свою здобич, тоді як його суперник подався геть, бурмочучи крізь зуби лайку, й знайшов кілька листівок наполеонівської теми: імператриця Марія-Луїза, родина Бонапартів, смерть імператора і його остання перемога; польський вершник зі списом перед Реймським собором під час війни у Франції в 1814 році, що вимахував прапорами, захопленими у ворога. Після коротких роздумів Корсо взяв також Нея в парадному мундирі й старого Веллінгтона, який позував для історії. Паршивий старий козел.

Дівчина відібрала ще кілька листівок. Її довгі засмаглі руки впевнено сновигали між листівками та бляклими зображеннями на картоні: портретами Робесп'єра та Сен-Жюста й елегантним зображенням Рішельє в кардинальській мантії, який мав на шиї стрічку з Орденом Святого Духа.

— Дуже доречно, — холодно зауважив Корсо.

Вона не відповіла. Вона саме підійшла до високого стосу книжок, і сонячне світло падало їй на плечі, огорнувши Корсо золотим туманом. Засліплений, він відвів очі, а коли знову розплющив їх, то побачив, що дівчина показує йому грубий том ін-кварто, який вона відклала вбік.

— Як він тобі?

Корсо подивився на заголовок на обкладинці: «Три мушкетери» з оригінальними ілюстраціями Лелуара, в палітурках із тканини та шкіри, в гарному стані. Коли він подивився на дівчину вдруге, то зауважив, що вона всміхається кутиками рота, чекаючи на його відповідь.

— Гарне видання, — обмежився він словами. — Ти маєш намір це прочитати?

— Звичайно. Прошу тебе, не розповідай мені, чим усе закінчиться.

Корсо засміявся низьким сміхом, без ніякого бажання.

— Хотів би я, — сказав він, складаючи пачки поштівок, — розповісти тобі, чим усе закінчилося.

— Я маю подарунок для тебе, — сказала дівчина.

Вони йшли з лівого боку вулиці понад лотками букіністів, між гравюрами, запханими у пластикові або целофанові пакети, й книжками не найвищого рівня, вишикуваними на парапеті набережної. Легкий катер плив супроти течії, майже тонучи під вагою п'ятьох тисяч японців, підрахував Корсо, і такої самої кількості відеокамер «Соні». На протилежному боці вулиці за склом розкішних вітрин із рекламами Візи та Америкен Експрес антиквари непомітно кидали погляди за обрій, в очікуванні якого-небудь кувейтця, російського спекулянта або міністра з Екваторіальної Гвінеї, кому можна буде продати біде Євгенії Гранде — виготовлене в Севрі з декоративної порцеляни… Причому вони, звичайно, говоритимуть із бездоганним акцентом, нахваляючи свій товар.

— Я не люблю подарунків, — похмуро промурмотів Корсо. — Одні придурки якось прийняли в дарунок дерев'яного коня. Витвір ахейського ремісництва, було написано на етикетці. Отакі кретини.

— А не було людей, котрі не хотіли брати той подарунок?

— Був один, зі своїми дітьми. Але з моря піднялося кілька страховиськ, які утворили разом із ними дивовижну скульптурну групу. Елінську, якщо я добре пам'ятаю. Родоської школи. У той час боги були надто прихильними до певних людей.

— Вони завжди такими були, — дівчина дивилася на каламутну воду річки, ніби намагалася видобути звідти спогади. Корсо побачив, як вона всміхається замислено й неуважно. — Я ніколи не знала об'єктивного бога. Ані диявола. — Вона несподівано обернулася до Корсо з таким виглядом, ніби забула всі свої попередні думки. — Ти віруєш у диявола, Корсо?

Він подивився на неї уважно, але річка віднесла геть і ті образи, які ще кілька секунд тому відбивалися в її очах. Там залишився тільки рідкий зелений колір і світло.

— Я вірю в дурість та невігластво, — усміхнувся він дівчині зі стомленим виглядом. — І я вірю в те, що найефективніший удар ножем — це удар сюди, бачиш? — І він показав на свій пах. — Удар у стегно під час обіймів.

— Чого ти боїшся, Корсо? Що я тебе обійму? Що небо впаде на твою голову?

— Я боюся дерев'яного коня, дешевого джину та вродливих дівчат. А надто тоді, коли вони пропонують мені подарунки. І коли називають себе ім'ям жінки, яка завдала поразки Шерлоку Холмсу.

Вони йшли далі й зупинилися на дерев'яних дошках Мосту Мистецтв. Дівчина сперлася на металеві перила, біля вуличного художника, який виставив на продаж дрібні акварелі.

— Мені подобається цей міст, — сказала вона. — Ним не їздять машини. Ходять лише закохані пари, старенькі дами в капелюшках, люди, яким нічого робити. Це міст, що не має найменшого практичного значення.

Корсо нічого не відповів. Він дивився на баржі з похиленими щоглами, які пропливали внизу між стовпами, що підтримували залізну структуру мосту. Колись кроки Нікон лунали тут разом із його кроками. Він пригадував, що вона теж зупинялася біля продавця акварелей і морщила ніс, бо фотометр був розташований не зовсім зручно й відкидав надто яскраве діагональне світло на вежі собору Паризької Богоматері. Вони купили гусячої печінки й пляшку бургундського, чим згодом і повечеряли в номері готелю, лежачи в ліжку й при світлі телевізійного екрана, де відбувався один із тих дебатів із великою кількістю публіки й багатослів'ям, що його так полюбляють французи. Трохи раніше, ще на мосту Нікон нишком сфотографувала його, про що зізналася йому, жуючи кусень хліба з гусячою печінкою, змочивши губи бургундським і лоскочучи йому бік своєю голою ногою. Я знаю, тобі це не подобається, Лукасе Корсо, ти гніватимешся на мене, я зняла тебе на мосту в профіль, коли ти дивився, як проходять унизу баржі, цього разу мені пощастило зняти тебе майже гарним, сучий ти сину. Нікон була єврейкою з великими очима, ашкеназі, її батько мав у Треблінці номер 77 843, і врятував його від неминучої смерті останній гонг; і тепер, коли на телеекрані з'являлися ізраїльські солдати, що захоплювали якусь територію на своїх величезних танках, вона стрибала з ліжка, гола-голісінька, й цілувала екран з очима, мокрими від сліз, шепочучи; «Шалом, Шалом», тим самим ніжним голосом, яким вона вимовляла ім'я «Лукас», аж поки одного дня перестала його вимовляти. Нікон. Він так ніколи й не побачив тієї фотографії, де він стоїть, обпершись на поручні Мосту Мистецтв, дивлячись на баржі, які пропливають унизу, видимий у профіль і цього разу майже гарний, сучий син.

Коли він підняв погляд, Нікон уже пішла. Інша дівчина стояла поруч із ним. Висока, зі смаглявою шкірою, хлоп'ячим волоссям й очима кольору щойно обмитої виноградини, майже прозорими. Протягом секунди він моргав очима, спантеличений, намагаючись повернутися в реальний світ. Теперішнє провело крізь його свідомість пряму лінію, наче прорізало її скальпелем, і Корсо, знятий у профіль у чорно-білому кольорі — Нікон завжди фотографувала в чорно-білому кольорі, — полетів, вигинаючись у річку й поплив униз за течією поміж листям дерев і лайном, яке потрапляло в річку з барж та з каналізації. Дівчина, яка вже не була Нікон, тримала в руках книжечку в шкіряній палітурці і пропонувала її йому.

— Думаю, вона сподобається тобі.

«Закоханий диявол» Жака Казотта, надрукований 1878 року. Розгорнувши книжку, Корсо упізнав гравюри першого видання в додатковому факсиміле. Альваро в магічному колі стоїть перед дияволом, який запитує його: «Чого ти хочеш?», Бйондетта розгладжує пальцями своє волосся, вродливий паж біля клавіатури клавесина… Він зупинився навмання на одній зі сторінок:

…Людина утворилася зі жмені грязюки й води. Чому б тоді не утворити жінку з роси, земних випарів і променів сонця, сконденсованих речовин райдуги? Де переховується можливе? Де перебуває неможливе?

Корсо згорнув книжку й звів очі, зустрівши усміхнений погляд дівчини. Унизу на воді світло віддзеркалювалося від кільватера однієї з барж, й осяйні плями ковзали її шкірою, мов грані діаманта.

— Зі сконденсованих речовин райдуги, — повторив Корсо… — А ти щось знаєш про це?

Дівчина провела однією рукою по волоссю й підняла обличчя до сонця, приплющивши повіки під його сяйвом. Усе в ній було світлим: віддзеркалення річки, ранкова прозорість, дві зелені розколини між її темними віями.

— Знаю те, що мені давно розповіли… Райдуга — це міст між землею й небом. Вона перетворить світ на уламки, коли диявол сяде на неї верхи.

— Непогано. Тобі це розповіла твоя бабуся?

Дівчина заперечливо похитала головою. Вона знову дивилася на Корсо, тепер уже серйозним поглядом.

— Я почула це від Білето, свого друга, — промовляючи його ім'я, вона на мить замовкла й насупила брови з ніжністю малої дівчинки, яка розповідає свою таємницю. — Йому подобаються коні й вино, і я не знала оптимістичнішого чоловіка… Він ще сподівається повернутися на небо!

Вони перейшли через міст. Корсо пережив дивне відчуття, ніби горгульї з Нотр-Даму стежать за ним. Вони були фальшивими, як і купа інших речей. Їх там не було з їхніми інфернальними писками, їхніми рогами та цапиними бородами, коли поважні майстри-будівельники випили пляшку горілки й подивилися вгору, спітнілі й задоволені. Не було їх і тоді, коли Квазимодо страждав на дзвіниці через своє нещасливе кохання до циганки Есмеральди. Але тепер, після Чарльза Лотона з його целулоїдною потворністю, після Джини Лолобріджиди — друга версія, техніколор, підкреслила б Нікон, — яку стратили на майдані в їхній тіні, було важко уявити ту споруду без цих зловісних неосередньовічних вартових. Корсо уявив собі вигляд цієї місцевості з висоти пташиного польоту: Новий Міст і трохи далі, вузький і темний осяйного ранку Міст Мистецтв над зеленавою смугою річки з двома крихітними постатями, які непомітно просуваються до правого берега. Мости й чорні човни Харона, що неквапно пропливають під кам'яними склепіннями й арками. Світ переповнений берегами й річками, які плинуть між першим і другим, чоловіками й жінками, що перетинають річки по мостах або переходять їх убрід, не думаючи про наслідки свого вчинку, не дивлячись ані вгору, ані собі під ноги, не даючи монету човняреві.

Вони вийшли біля Лувру, зупинившись перед світлофором, перш ніж перейти через вулицю. Корсо поправив ремінь полотняної сумки на своєму плечі й неуважно скинув поглядом ліворуч і праворуч. Вуличний рух був інтенсивним, і він випадково подивився на один з автомобілів, які проминали його в цю мить. І зненацька закам'янів на місці, наче перетворився на одну з горгулій, які прикрашали собор.

— Що сталося? — запитала дівчина, коли світлофор загорівся зеленим світлом, і вона побачила, що Корсо не рушив із місця. — Схоже, ти побачив привида!

Він і справді його побачив. Але не одного, а двох. Вони сиділи на задньому сидінні таксі, яке вже віддалялося, заглиблені у жваву розмову, й тому не помітили Корсо. Жінка була білява й дуже приваблива; він упізнав її, попри те, що вуаль під її капелюхом затуляла їй очі: Ліана Тайлефер. Поруч, обнявши її рукою за плечі, показуючи свій гарний профіль і кокетливо погладжуючи пальцем кучеряву бороду, сидів Флавіо ла Понте.