Клуб Дюма, або Тінь Рішельє

XI. Набережні Сени

Загадку оголосили нерозв'язною саме виходячи з тих міркувань,

які мали б допомогти її розв'язати.

«Убивство на вулиці Морг».

Едгар По

— Ключ елементарний, — сказала Фріда Унгерн. — Абревіатури тут не відрізняються від тих, які застосовуються в стародавніх латинських рукописах. Мабуть, тому, що Аристид Торк'я запозичив більшу частину тексту з іншого рукопису: певно, з легендарного Delomelanicon. На першій гравюрі сенс очевидний для кожного, хто бодай трохи знає герметичну мову: NEM. PERV. Т OUI N.N LEG.GERT.RITes, це має означати NEMO PERVENITOUI NON LEGITIME CERTAVERIT.

— …Ніхто, хто б'ється не за правилами, цього не досягне.

Вони пили вже по третій філіжанці кави, й було видно, що принаймні зовні баронеса прихильно ставиться до Корсо. Ось і тепер вона задоволено кивнула:

— Дуже добре… Ви можете витлумачити якийсь елемент із цієї гравюри?

— Ні, — холоднокровно збрехав Корсо. Він щойно виявив, що на цьому примірнику в оточеному мурами місті, до якого скакав на коні лицар, було не чотири башти, а три… — Увагу привертає лише жест лицаря — він дуже красномовний.

— І він справді красномовний: звернений до того, хто на нього дивиться, з пальцем на губах, закликаючи його мовчати… Це tacere окультних філософів. У глибині картини оточене муром місто прикриває башти, тобто оберігає таємницю. Зверніть увагу на те, що браму замкнено. Її треба відчинити.

Весь напружившись, Корсо перегорнув кілька сторінок і спинився на другій гравюрі: пустельник перед іншими дверима з ключами у правій руці. Напис був CLAUS.PAT.T.

— CLAUSAE PATENT, — без труднощів розшифрувала баронеса. — Відчиняють замкнене, замкнену браму… Пустельник означає знання, вивчення, мудрість. Біля нього прилаштувався той самий чорний пес, який, за легендою, супроводжував Агриппу. Вірний пес… Від Плутарха до Брема Стокера і його «Дракули», не забуваючи про «Фауста» Гете, чорний пес — це одна з тих тварин, у які диявол полюбляє утілюватися… Щодо ліхтаря, то він належить філософові Діогену, який так зневажав світську владу і єдине, що він попросив у могутнього Александра, щоб той не утворював тінь, а відійшов убік і не затуляв йому сонце, світло.

— А літера Тет?

— Тут я не цілком упевнена, — баронеса легенько поплескала долонею по гравюрі. — Пустельник на картах Таро, схожий на цього, іноді зображений зі змією або з патерицею, яка її символізує. В окультній філософії змія й дракон охоронці чарівного, скажімо, гаю із Золотим Руном, і вони сплять із розплющеними очима. Вони також — Дзеркало Мистецтва.

— Мистецтва диявола, — бовкнув Корсо навмання, й баронеса відповіла йому легенькою усмішкою, ніби в таємничий спосіб погоджувалася з ним.

До речі, він знав із Фульканеллі та з іншої літератури, що Дзеркало Мистецтва — це термін не з демонології, а з алхімії. Він запитав себе, скільки шарлатанства міститься в тій ерудиції, яку викладала йому його співрозмовниця, і внутрішньо зітхнув, відчувши себе шукачем золота, який стоїть по пояс у річці з решетом у руках. Після всього, що з ним сталося, він дійшов висновку: п'ятсот сторінок бестселера треба чимось заповнити.

Але Фріда Унгерн уже перейшла до третьої гравюри.

— Тут написано: VERB. D. SUM. C.S.T ARCAN. Тобто: VERBUM DIMISSUM CUSTODIAT ARCANUM. Можна перекласти так: Втрачене слово зберігає таємницю. І ця гравюра вельми значуща: міст, який поєднує світлий і темний береги. Від класичної міфології до гри в гуску її значення очевидне. Він може поєднати землю з небом або з пеклом, наче райдуга… Але, звичайно ж, щоб перейти через цей міст, треба спочатку відчинити замуровану браму, яка його закриває.

— А що ви скажете про лучника, який ховається у хмарах?

Він запитав це майже зміненим голосом. У примірниках Один і Два з плеча лучника звисав порожній сагайдак. Але в Третьому Номері в сагайдаці була одна стріла. Фріда Унгерн тицьнула в неї пальцем.

— Лук — це зброя Аполлона й Діани, світло найвищої могутності. Гнів бога — або Бога. Це ворог, який чатує на того, хто перейде через міст, — вона довірливо нахилилася до Корсо. — Тут дається грізне застереження: такими речами гратися не варто.

Корсо згідно кивнув головою, шукаючи четверту гравюру. Він відчував, як у нього в голові рвалися вітрила з досить зловісним скрипом. Тепер перед ним був блазень і кам'яний лабіринт, позначений написом: N.N OMN. A.OUF. Фріда Унгерн розшифрувала це так: FORTUNA NON OMNIBUS AEQUE. Доля не однакова для всіх.

— Цей персонаж відповідає божевільному в картах Таро, — пояснила вона. — Божевільний Бога ісламу. Він також тримає в руках патерицю, або символічну змію. Це середньовічний блазень, джокер колоди карт. Він символізує Долю, випадковість, кінець усього, сподіване або несподіване завершення, зверніть увагу на кості. У середні віки блазні були істотами привілейованими; їм дозволялося те, що не дозволялося іншим, вони мали за обов'язок нагадувати своїм панам про те, що на них також чекає смерть і їхній кінець так само неминучий, як і кінець усіх інших людей…

— Тут висловлюється протилежне, — заперечив Корсо. — Доля не однакова для всіх.

— Звичайно. Хто повстає, хто йде на ризик задля своєї свободи, той може здобути собі іншу долю. Про це написано в цій книжці, й тому тут з'являється блазень, парадигма свободи. Єдиний чоловік, по-справжньому вільний і також наймудріший. В окультній філософії блазень ідентифікується з Меркурієм алхіміків… Посланець богів, який проводить душі крізь царство тіней.

— Крізь лабіринт.

— Так. Ось він перед вами, — вона показала на гравюру. — І як бачите, двері до нього замкнені.

І також двері виходу з нього, подумав Корсо, мимоволі здригнувшись, перш ніж перегорнути сторінки в пошуках наступної гравюри.

— Цей підпис дуже простий, — сказав він. — FR.ST.A. Єдиний, який я наважуюся розшифрувати. Мені здається, тут бракує однієї u й однієї r. FRUSTRA. Що означає марно.

— Дуже добре. Саме про це там і говориться, й алегорія відповідає підпису. Скупій рахує своє золото, не зважаючи на Смерть, яка тримає в руках два остаточні символи: пісковий годинник і селянські вила.

— А чому вила, а не косу?

— Бо смерть косить, а диявол збирає врожай.

Вони зупинилися на шостій гравюрі: чоловік, підвішений за ногу на зубці муру. Фріда Унгерн подивилася на гравюру знудженим поглядом, ніби її значення було для неї очевидним.

— DIT.SCO М R. es DITESCO MORI. Смерть робить мене багатшим, це фраза, яку диявол може промовити з високо піднесеною головою. Як ви вважаєте?..

— Гадаю, що так. Зрештою, такою є його професія. — Корсо доторкнувся пальцем до гравюри. — А що символізує повішений?

— Насамперед дванадцятий аркан Таро. Але можливі й інші тлумачення. Я схиляюся до думки, що це означає переміну через жертву… Вам відома сага про Одіна?..

Поранений висів я на шибениці,

Овіяний вітрами,

Протягом дев'ятьох довгих ночей…

— …Якщо ми вже відшукуємо асоціації, — провадила баронеса, — то Люцифер, лицар свободи, постраждав через свою любов до людини. І він приніс їй знання через пожертву, прирікши себе на вигнання.

— А що ви скажете про сьому гравюру?

— DIS.S.P.TI.R М. Ця фраза не є надто очевидною. Але я вгадую в ній традиційне висловлювання, яке надто полюбляли філософи-герметисти: DISCIPULUS POTIOR MAGISTRO.

— Учень переважає маестро?

— Більш або менш. Цар і жебрак грають у шахи на дивній шахівниці, де всі клітинки мають однаковий колір, тоді як чорна й біла собаки, Зло й Добро, люто шматують одна одну. У вікно зазирає місяць, який є водночас темрявою й матір'ю. Згадайте міфічне вірування, згідно з яким душі після смерті втікають на Місяць. Ви ж читали мою «Ізиду», так? Чорний колір є символічним кольором темряви й тіней, а чорний у геральдиці — це земля, ніч і смерть… Чорний колір Ізиди відповідає кольору Діви Марії, яка виходить із синяви й сідає на місяць… Коли ми помираємо, то повертаємося до неї, до темряви, з якої вийшли, що водночас і захищає нас, і погрожує нам… Собаки й Місяць мають також інше тлумачення. Богиня-мисливиця Артеміда, Діана у римлян, була відома своєю звичкою мститися тим, хто закохувався в неї або намагався проникнути до її жіночності. Гадаю, ви розумієте, до чого я веду.

Корсо, який думав про Ірен Адлер, повільно кивнув головою.

— Так. Вона спочатку перетворювала на оленів тих, хто витріщався на неї, а потім нацьковувала на них своїх собак, — він мимоволі проковтнув слину. — Щоб вони пошматували їх на клапті! Тепер собаки, які вгородили одна в одну зуби на гравюрі, здавалися йому особливо жорстокими. Він і Рошфор?

Баронеса скинула на нього байдужим поглядом. Цей контекст належав Корсо, а не їй.

— Щодо восьмої гравюри, — провадила вона, — то не важко розгадати її символічне значення: VIC. І. TVIR. — Воно відповідає чудовому висловлюванню: Доброчесність лежить переможена. Доброчесність тут зображена дівчиною, якій готується відтяти голову молодик в обладунку, озброєний мечем, тоді як у глибині картини невблаганно обертається Колесо Фортуни, або Долі, яке крутиться повільно, але завжди робить повний оберт. Троє постатей, які висять на ньому, символізують три стадії, які в Середні Віки позначали словами regno (царюю), regnavi (царював) і (regnaba) царюватиму.

— Нам залишається ще одна гравюра.

— Так. Вона остання й найзначущіша з алегорій. N.NC SCO TEN.BR.LUX es, що, безперечно, означає NUNC SCO ТЕNEBRIS LUX: Тепер я знаю, що з темряви виходить світло. Насправді ми спостерігаємо одну зі сцен Апокаліпсису Іоанна Богослова. Знято останню печать, таємне місто охоплює полум'я, настав його час, і, промовивши жахливе ім'я або жахливий номер Звіра, вавилонська хвойда тріумфально скаче на драконі із сімома головами…

— Не розумію, навіщо докладати стільки зусиль, — сказав Корсо, — щоб побачити такий жах.

— Не про це йдеться. Усі алегорії є певними ключовими композиціями, ієрогліфами… так само, як на сторінці першій сонце (sol) та гральна кістка (dado) можуть складати слово soldado (солдат), гравюри та їхні написи, поєднані разом, можуть скласти разом із текстом книжки послідовність, певний ритуал. Формулу, що відповідає магічному слову. Verbum dismissum, чи щось таке.

— І диявол з'явиться на цей оклик.

— Теоретично.

— А якою мовою треба викликати диявола? Латиною, гебрейською чи грецькою?

— Я не знаю.

— І де та помилка, про яку повідомила мадам де Монтеспан?

— Я вже сказала вам, що також не знаю. Можу тільки стверджувати, що той, хто береться за справу, повинен окреслити навколо себе магічний круг, у якому розташувати добуті слова, розмістивши їх у порядку, якого я теж не знаю, але який може допомогти встановити текст на сторінках 158 і 159 «Дев'ятьох Дверей». Погляньте.

Вона показала йому текст скороченою латиною. Між сторінками було вкладено картонну табличку, заповнену примітками, зробленими олівцем, дрібними й гострими літерами баронеси.

— Вам пощастило розшифрувати код? — запитав Корсо.

— Так. Чи принаймні я вірю, що мені його вдалося розшифрувати, — вона подала йому картонку з анотаціями. — Ось погляньте.

Корсо прочитав:

Звір Уроборос^[82] охороняє лабіринт,

Де ти пройдеш крізь вісім дверей попереду дракона,

Який з’явиться на заповідне слово.

Кожні двері мають два ключі:

Перший ключ — повітря, а другий — матерія,

Але обидва вони — одне й те саме.

Ти помістиш матерію у шкіру змії,

У зміст світла на сході,

А в його черево печать Сатурна.

Ти застосуєш печать дев'ять разів,

І коли дзеркало віддзеркалить шлях,

Ти здобудеш утрачене слово,

Яке приваблює світло тіней.

— Ну як вам? — запитала баронеса.

— Ваш переклад інтригує, безперечно, інтригує. Але я не зрозумів жодного слова. А ви?

— Я вже вам сказала. Зрозуміла не багато. — Вона стурбовано перегорнула кілька сторінок. — Тут ідеться про метод. Про формулу. Але тут щось не так, як має бути, і я повинна про це довідатися.

Корсо запалив другу сигарету без коментарів. Він уже знав відповідь на це запитання: ключі пустельника, пісковий годинник… Вихід із лабіринту, шахівниця, німб… І таке інше. Тоді як Фріда Унгерн пояснювала зміст алегорій, він відкрив нові варіації, що підтверджували його гіпотезу: кожен примірник відрізнявся від інших. Гра помилок тривала, треба було попрацювати наполегливо, але не так, як тепер. Баронеса не відклеювалася від нього, і її присутність перешкоджала йому працювати.

— Мені хотілося б, — сказав він, — спокійно оглянути все це.

— Природно. Я маю вільний час. І хочу познайомитися з вашими методами праці.

Корсо відкашлявся, спантеличений. Саме цього він і боявся; того, що його зацікавленість обернеться до нього протилежним боком.

— Мені легше працюється насамоті.

Схоже, він учинив помилку. Хмара затягла чоло Фріди Унгерн.

— Боюсь, я вас не розумію, — вона з підозрою подивилася на полотняну сумку Корсо. — Ви натякаєте, щоб я покинула вас самого?

— Я вас про це прошу, — Корсо проковтнув слину, намагаючись якомога довше витримати її погляд. — Те, що я робитиму, має конфіденційний характер.

Баронеса легенько закліпала очима. Хмара на її обличчі загрожувала перетворитися на грозу, й мисливець за книжками відчув, що атмосфера могла змінитися будь-якої миті.

— Ви, звичайно, можете бажати чого завгодно, — промовила Фріда Унгерн таким крижаним тоном, який міг би заморозити всі вазони з квітами в помешканні. — Але це моя книжка і це мій дім.

Це була така мить, коли будь-хто попросив би вибачення й пішов геть, але Корсо так не зробив. Він сидів, курив, не відриваючи погляду від баронеси. Нарешті обережно усміхнувся: кролик, який грає у сім з половиною й хоче попросити ще одну карту.

— Боюся, я незграбно пояснив своє прохання, — він ще не вирішив, як йому посміхатися, коли дістав із полотняної сумки дуже добре загорнутий об'єкт. — Мені лише треба побути тут самому протягом короткого часу з книжкою і з моїми записами. — Він легенько поляпав по сумці однією рукою, тоді як іншою подав Фріді Унгерн згорток. — Переконайтеся, що я привіз із собою все потрібне.

Баронеса розгорнула пакунок і мовчки дивилася на його вміст. Ішлося про видання німецькою мовою — Берлін, вересень 1943 року. Товста брошура, оправлена палітурками, на яких написано Iden, місячна публікація групи Idus, гурток любителів магії й астрології, дуже близький до ієрархів нацистської Німеччини. Закладкою Корсо була позначена ілюстрована сторінка. На ній Фріда Унгерн, молода й дуже красива, усміхалася фотографу. Кожна з її рук — вона ще мала обидві — перепліталася з руками чоловіків. Той, хто стояв від неї праворуч, був у цивільному одязі й під його зображенням стояв напис, що це особистий астролог фюрера. Про неї згадувалося як про його помічницю, уславлену панну Фріду Вернер. Що ж до індивіда ліворуч, то він був в окулярах у сталевій оправі, і його вигляд уселяв страх. Він був у чорному однострої СС. І можна було не читати напис під фото, щоб упізнати райхсфюрера Генріха Гіммлера.

Коли Фріда Унгерн, у дівоцтві Вернер, підвела очі, і її погляд перетнувся з поглядом Корсо, вона більше не здавалася лагідною бабусею. Але це тривало лиш одну мить. Потім вона згідно кивнула Корсо головою, старанно видерла з брошури ілюстровану сторінку й порвала її на дрібні клаптики. І Корсо подумав, що навіть відьми, навіть баронеси, навіть старушенції, які доглядають вазони з квітами, також мають свою ціну, як і все на світі. Victa iacet Virtus. І йому навіть на думку не спало, що може бути інакше.

Коли він залишився сам, то дістав із сумки папери й заходився працювати. Прилаштувався за столом біля вікна й поклав на нього «Дев'ять Дверей», розгорнуті на сторінці фронтиспіса. Перш ніж почати, трохи зсунув окуляри, щоб розглянутися. На протилежному боці вулиці стояв сірий БМВ; упертий Рошфор не покинув свою варту. Корсо також подивився туди, де на розі вулиці знаходився бар «Тютюн», але дівчини не побачив.

Тепер він приділив усю свою увагу книжці: різновиду паперу, натиску пресів, недосконалості й помилкам. Тепер він знав, що три примірники були тільки формально однаковими: оправлені у чорну шкіру, без зовнішнього заголовка, з п'ятьма смугами на корінцях, п'ятикутником на обкладинці, тією самою кількістю сторінок, тією самою кількістю гравюр… З надзвичайним терпінням, аркуш за аркушем він порівнював сторінки Третього Номера зі сторінками Номера Першого. На сторінці 81 за п'ятою гравюрою він знайшов ще одну картку, списану рукою баронеси, — переклад одного абзаца з цієї самої сторінки.

Ти приймеш пакт союзу, який я тобі пропоную, віддаючись тобі. І пообіцяєш дарувати мені любов жінок і квіт дівчат, честь черниць, гідність, втіхи та багатства могутніх світу цього, князів і церковників. Я віддаватимуся розпусті кожні три дні і сп'яніння нею приноситиме мені радість. Щороку я один раз пропонуватиму тобі вшанування в утвердження контракту, підписаного моєю кров'ю. Я копатиму ногами святині церкви й присвячуватиму тобі ораторії. Я не боятимуся ані мотузки, ані заліза, ані отрути. Я ходитиму між чумними й прокаженими, не безчестячи свою плоть. Але передусім я володітиму Знанням, задля якого мої первісні предки відмовилися від раю. Виконуючи цей пакт, ти забереш мене з книги життя, записавши мене до чорної книги смерті. Але двадцять щасливих років я житиму на землі людей. А потім піду з тобою у твоє Царство, проклинаючи Бога.

Була ще одна примітка на звороті цієї самої картки, що відповідала абзацу, розшифрованому на іншій сторінці.

Я впізнаватиму своїх братів за сигналом на якійсь частині їхнього тіла, тут або там, за шрамом або знаком твоїм…

Корсо промурмотів прокляття тихим голосом і цілком усвідомлено, ніби проголошував ораторію. Потім подивився навколо себе на книжки на стінах, на їхні темні й потерті корінці, і йому здалося, що дивне далеке гудіння долинало до нього, утворюючись усередині цих книжок. Кожен із цих закритих томів був дверима, крізь які до нього долітали тіні, голоси, звуки з якогось глибокого й темного місця.

І Корсо відчув, як йому залоскотало шкіру. Як у банального любителя книжок.

Була вже ніч, коли він вийшов на вулицю. Виходячи через двері, він на мить зупинився, щоб подивитися праворуч і ліворуч, і не побачив нічого, що його стривожило б. Сірий БМВ кудись зник. Від Сени підіймався низький туман, який перевалювався через кам'яний парапет, розтікаючись вологою бруківкою вулиці. Жовті вогні ліхтарів, які подекуди освітлювали набережну річки, відбивалися на бруківці, освітлюючи порожню лаву, на якій до цього сиділа дівчина.

Він підійшов до бару «Тютюн», не зустрівшись із нею; марно намагався знайти її обличчя між відвідувачами, які примостилися біля шинквасу або сиділи за вузькими столами у глибині. Він відчував, що в цій головоломці якась деталь розташувалася не там, де треба. Після дзвінка про нову появу Рошфора вона вряди-годи подавала йому нові сигнали тривоги. Корсо, чий інстинкт дуже загострився внаслідок останніх подій, відчував небезпеку на безлюдній вулиці, в мокрих випарах, що підіймалися від річки і тягнулися до дверей бару. Він здвигнув плечима, намагаючись позбутися такого незручного відчуття, купив пачку «Голуаз» і миттєво проковтнув дві порції джину, одну за одною, аж поки ніздрі йому розширилися й усе повільно розташувалося на своїх місцях у Всесвіті, ніби він врешті знайшов фокус у лупі, крізь яку його роздивлявся. Сигнал тривоги перетворився на далекий, ледь чутний звук, і відлуння зовнішнього світу тепер долинали до нього належно фільтрованими. З третьою порцією джину в руці він пішов і сів за вільний стіл біля трохи забрудненого вікна, щоб виглянути на вулицю, подивитися на набережну річки й туман, який осідав на парапет, перш ніж розповзатися бруківкою, закручуючись у вихори, коли нею проїздили колеса якогось автомобіля. Він просидів там чверть години в очікуванні, чи не з'явиться якийсь дивний знак, тримаючи полотняну сумку поміж ногами. Сумку, в якій була добра частина відповідей на таємницю Варо Борха; бібліофіл не марно заробляв свої гроші.

Для початку Корсо розв'язав проблему відмінностей між вісьмома з дев'ятьох гравюр. Третій примірник приховував відмінності до інших двох у гравюрах I, III і VI. На першій оточене мурами місто, до якого скакав лицар, мало три башти замість чотирьох. Щодо третьої гравюри, то в сагайдаку лучника була стріла, тоді як у примірниках Толедо й Синтри сагайдак був порожній. На шостій гравюрі повішений висів на правій нозі, а його близнюки у примірниках Першому й Другому теліпалися на лівій нозі. Таким чином порівняльна картина, яку Корсо склав у Синтрі, могла бути доповнена так:

Це давало можливість зробити висновок, що попри однакові на вигляд гравюри, між ними завжди існувала різниця, крім випадку з гравюрою VІІІІ. І ці відмінності були розподілені між трьома примірниками. Цей видимий каприз набував сенсу після уважного вивчення різниці між позначками гравера, які відповідали підпису inventor, перший творець гравюр і sculptor, митець, що виконував ксилографії: А.Т. і L.F.

Порівнюючи обидві таблиці, легко помітити певний збіг. Кожна з гравюр, що відрізнялася в стосунку до двох інших, аналогічних, мала також інші ініціали, що відповідали inventor. Це означало, що Аристид Торк'я, діючи як sculptor, вирізав у дереві всі ксилографії для гравюр у своїй книжці. Але як inventor картини чи оригінальної композиції, він поставив своє прізвище лише на дев'ятнадцятьох із двадцяти сімох гравюр. Інші вісім, розподілені між трьома примірниками, двоє в Першому, троє в Другому, а решта в Третьому мали іншого автора; того, якому відповідали ініціали I.F. Фонетично вони були дуже близькі до прізвища Lucifer.

Кількість башт. Рука. Стріла. Вихід із лабіринту. Пісок. Нога повішеного. Шахівниця: такими були деталі, що відрізнялися на трьох нібито однакових примірниках. Вісім деталей, що відрізнялися, вісім гравюр правильних, досконало скопійованих із темного оригінального Delomelanicon, і дев'ятнадцять змінених, розподілених по трьох примірниках, що були ідентичними лише за текстом та зовнішнім виглядом. Тому жодна з трьох книжок не була ані фальшивою, ані цілком автентичною. Аристид Торк'я сказав правду своїм катам; але не цілковиту. Він і справді залишив одну книжку. Таємну й захищену від вогню, як і від нечистих рук. І ключем були гравюри. Залишилася одна книжка, схована в трьох, і щоб поновити її, треба було застосувати ключі, підкоряючись усім правилам Мистецтва, й учень мусив перевершити вчителя.

Корсо змочив губи джином, дивлячись у темряву, що згущувалася над Сеною, на ліхтарі на протилежному її березі, які освітлювали частину набережної, залишаючи густі тіні під безлистими деревами. Правду кажучи, він не відчував тріумфу з приводу свого успіху; не відчував навіть того простого задоволення, яке людина відчуває, коли їй щастить виконати важку роботу. Він добре знав цей стан душі, холодний і прозорий спокій, який тебе опановує, коли книжка, за якою ти довго ганявся, нарешті опиняється у твоїх руках; коли йому щастило випередити суперника в нелегкому змаганні або знайти справжню перлину в купі старого паперу. То були інші часи й інше місце, він згадав про Нікон, згадав, як вона розкладала стрічки відео на килимі біля увімкненого телевізора, пригадав, як вона плавно розхитувалася під музику — Одрі Хепберн, закохана в римського журналіста, — не відводячи від Корсо своїх великих і темних очей, у яких життя віддзекалювало постійний подив. То вже була епоха, коли цей погляд супроводжувався твердістю, докором; передчуттям самотності, яке стискалося навколо них, наче неминучий борг. Мисливець, який упіймав свою здобич, тихо промовила Нікон, майже приголомшена своїм відкриттям, бо, можливо, тієї ночі вона вперше побачила його таким: Корсо, що переводить подих, наче лютий вовк, який після тривалої гонитви зловив свою здобич і тепер готується розтерзати її. Хижак, який не відчуває ані голоду, ані пристрасті, ані огиди перед роздертою жертвою або кров'ю. Його цікавить лише полювання саме по собі. Ти мертвий, як і твої жертви, Лукасе Корсо. Як цей сухий і ламкий папір, який ти перетворив на свій прапор. Запилюжені трупи, що їх ти так любиш, навіть не належать тобі і не мають для тебе ніякої ваги.

Він запитав себе, що сказала б Нікон про те, що він почував у цю мить: сверблячку в паху та в роті, сухому, попри те, що він змочив його джином, сидячи за вузьким столом тютюнового бару, дивлячись на вулицю й не дозволяючи собі вийти на неї, бо тут, у світлі й теплі, на тлі сигаретного диму, у звуках балачок за своєю спиною він тимчасово перебував у безпеці від похмурого передбачення, від небезпеки, що не мала ані назви, ані форми, що наближалася до нього, загрожуючи продертися крізь щільну завісу джину, розлитого в його крові разом із низьким зловісним туманом, що здіймався над Сеною. Щось схоже він бачив у чорно-білій англійській пустелі; Нікон зуміла б її оцінити. У ці хвилини він був схожий на Безіла Ретбауна,^[83] нерухомого, уважного, що слухає далеке виття собаки Баскервілів.

Нарешті він наважився. Випивши останній келих джину, залишив на столі кілька монет, почепив на плече свою полотняну сумку й вийшов на вулицю, затуливши шию коміром. Перетинаючи вулицю, подивився в обох напрямках і після того як підійшов до кам'яної лави, де перед цим дівчина читала книжку, пішов понад парапетом з лівого боку набережної. Жовте світло від баржі, яка пливла річкою, досягло його знизу від одного з мостів, висвітливши його силует у брудному тумані.

Набережні Сени здавалися безлюдними, авто майже не проїздили. Біля повороту у вузький провулок Мазарині він помахав рукою таксі, але воно не зупинилося. Він пройшов трохи далі, до вулиці Гуельнего, маючи намір вийти до Лувру через міст Понт-Неф. Туман і темні будинки надавали цій сцені похмурого вигляду, позбавленого ознак якоїсь конкретної історичної доби. Корсо, незвичайно стривожений, вовк, що чує небезпеку, понюхав повітря праворуч і ліворуч від себе. Він перекинув сумку з плеча на плече, щоб визволити праву руку, й зупинився, спантеличений, озираючись навкруги. Саме в цьому місці — розділ одинадцятий «Інтрига зав'язується» — д'Артаньян побачив, як із вулиці Дофін вийшли у напрямку Лувру Констанца Бонасьє в супроводі чоловіка, який виявився герцогом Бекінгемом і для якого нічна пригода могла сумно скінчитися, — д'Артаньян збирався проткнути його шпагою:

Я закохався в неї, мілорд, і мене опанували ревнощі…

Можливо, відчуття небезпеки було надуманим, спричинене надмірним читанням і дивним оточенням; але телефонний дзвінок дівчини й сірий БМВ перед дверима — не є продуктом його уяви. Далекі дзиґарі стали відбивати час, і Корсо випустив повітря з легенів. Його страх здався йому безглуздим.

Саме тоді Рошфор на нього накинувся. Він ніби матеріалізувався з темряви, виринувши з річки, хоч насправді йшов набережною під парапетом, після чого піднявся до нього кам'яними сходами. Про сходи Корсо довідався, коли покотився ними. Він ніколи раніше так не падав, і йому здалося, що це тривало значно довше, він котився вниз сходинка за сходинкою, наче в кіно; але насправді все відбулося швидко. Після того як він одержав удар кулаком за правим вухом, дуже професійний удар, і ніч відразу кудись попливла, ніби він вижлуктив повну пляшку джину. Завдяки цьому він відчув не надто сильний біль, коли котився вниз по приступках, обдираючи тіло об їхні гострі кути, й упав під ними контужений, але при свідомості, трохи здивований, що не почув плюскоту, який лунає, коли тіло падає у воду. У кінці падіння голова його лежала на бруківці набережної, а ноги на останній сходинці; він подивився вгору і ніби в тумані побачив, що чорний силует Рошфора рухався до нього, перестрибуючи через три сходинки.

Мені кінець, подумав Корсо. Це була єдина думка, яку він спромігся сформулювати. Після чого зробив дві речі: по-перше спробував дати копняка супротивнику, коли той перестрибував через нього; проте цей удар був слабким і загубився в порожнечі: тож йому залишився лише стародавній родинний рефлекс: згорнутися клубком — і нехай вогонь супротивника відлітає кудись у темряву. Відчувши вологу річки, Корсо збагнув, що темрява густилася навколо нього ще й тому, що, падаючи, він загубив окуляри, і скорчив гримасу. Гвардія помирає, але не здається й котиться по сходах. Отож він приділив головну увагу тому, щоб захистити сумку, яка досі висіла в нього на плечі. Мабуть, прапрадід Корсо оцінив би його поведінку, спостерігаючи за ним із протилежного берега Лети. Було важче зрозуміти, чи оцінив її також Рошфор. Та очевидно, що, подібно до Веллінгтона, він надав перевагу традиційній британській практичності. Корсо почув далекий крик болю, що, як він запідозрив, вилетів із його власної горлянки, коли супротивник завдав йому точно розрахованого удару по нирках.

Сподіватися на щось краще надії не було, й мисливець за книжками слухняно заплющив очі й приготувався чекати, коли ж перегорнеться остання сторінка його життя. Він зовсім близько відчував на собі дихання Рошфора, що нахилився над ним, спочатку порившись у сумці, а потім з усієї сили смикнувши за ремінь. Це примусило Корсо вдруге розплющити очі, й сходи знову потрапили в поле його бачення. Та позаяк він лежав обличчям на бруківці набережної, то й сходи бачилися йому горизонтально, ніби повернутими набік і трохи розпливчасто. Тому він не відразу зрозумів, чи дівчина підіймалася сходами, чи спускалася. Лишень побачив, що вона рухається по них із неймовірною швидкістю, її довгі ноги, обтягнуті джинсами, стрибали сходинами, як йому здавалося, то праворуч, то ліворуч, а синя куртка, яку вона скинула на ходу, летіла кудись у куток видимого поля між клаптями туману, як плащ у фільмі «Привид Опери».^[84]

Корсо зацікавлено заморгав, намагаючись роздивитися картину подій краще, й трохи обернув голову, щоб не випустити сцену з поля зору. Отож він зміг побачити кутиком ока, як Рошфор, перевернутий у межах його зображення, здригнувся від несподіванки, коли дівчина подолала останні сходинки одним стрибком і налетіла на нього з коротким сухим криком, але твердим і схожим на брязкіт скла. Почувся дивний звук — чи то паф, чи то цамп, — і Рошфор зник із поля видіння Корсо, ніби його виштовхнуло звідти пружиною. Тепер він міг бачити лише сходи, перевернуті й безлюдні, тому доклав усіх зусиль, щоб обернути голову в напрямку річки, спершись лівою щокою на камені бруківки. Зображення залишалося перекрученим: з одного боку — земля й темне небо, з іншого — міст унизу й річка вгорі, але принаймні Рошфор і дівчина залишалися тут. На якусь частку секунди Корсо міг бачити її нерухомою, її постать чітко вимальовувалася на тлі туманного світла з мосту, її ноги були розставлені, а руки вона тримала перед собою, так ніби на мить завмерла, щоб послухати далеку мелодію, ноти якої цікавили її особливим чином. Перед нею, впираючись одним коліном й однією рукою в землю, схожий на одного з тих боксерів, які не наважуються підвестися на ноги доки арбітр рахує вісім, дев'ять, десять, стовбичив Рошфор. Світло, яке падало з мосту, освітлювало йому шрам, і Корсо встиг побачити приголомшений вираз його обличчя, аж дівчина знову скрикнула своїм сухим криком, коротким, як удар ножа, крутнулася на одній нозі, піднявши другу, і напівобертовим рухом, що, здавалося, не коштував їй найменшого зусилля, завдала Рошфору неймовірного удару просто в обличчя.