Клуб Дюма, або Тінь Рішельє

І. Анжуйське вино

Читач повинен приготуватися до найжорстокіших сцен.

«Паризькі таємниці».

Ежен Сю

Мене звати Борис Балкан, і якось я переклав «Пармський монастир». Крім того, критичні нариси та рецензії, які я пишу, друкуються в додатках та журналах половини Європи, я організував курси про сучасних письменників у літніх університетах і маю кілька книжок про популярні романи XIX сторіччя. Але боюся, що нічого ефектного я досі не написав; а надто в наші часи, коли самогубства маскують під убивства, романи пише лікар Рохеліо Акруд і чимало людей прагнуть написати двісті сторінок про дивовижні відчуття, які вони переживають, коли дивляться на себе в дзеркало.

Та перейдімо до суті.

Я познайомився з Лукасом Корсо, коли він навідався до мене з «Анжуйським вином» під рукою. Корсо був найманим солдатом бібліофілів-генералів: він полював на книжки в чужих інтересах. Ця робота вимагає брудних пальців і добре підвішеного язика, гарних рефлексів, терпіння й щастя. Вимагає вона також надзвичайної пам'яті, яка підказує, в якому запилюженому закутні крамнички старого книгаря лежить примірник книжки, за який заплатять мільйони. Його клієнтура була обраною й обмеженою книгарями Мілана, Парижа, Лондона, Барселони або Лозанни, тими, які продають книжки лише занесені до каталога, витрачають час лише на певні оборудки й ніколи не продають більш як півсотні заголовків за один раз; це аристократи інкунабул,[1] для яких оправа з пергамена замість телячої шкіри або береги сторінки, ширші за три сантиметри, означають зайві мільйони доларів. Ці шакали Гутенберга, піраньї антикварних ринків, п'явки розпродажів спроможні продати власну матір за рідкісне видання; вони приймають своїх клієнтів у салонах зі шкіряною канапою та видами на собор або на Боденське озеро, але вони ніколи не бруднять ані рук, ані совісті. Для цього існують такі типи, як Корсо.

Він скинув із плеча парусинову сумку й поставив її на підлогу біля не почищених оксфордських черевиків і перестав дивитися на портрет у рамі Рафаеля Сабатіні,[2] що стоїть у мене на письмовому столі, біля авторучки, якою я виправляю друкарські помилки в передрукованих текстах. Цей портрет мені подобався, бо гості приділяли йому мало уваги, приймаючи Сабатіні за мого давнього родича. Я стежив за реакцією Корсо й помітив, як він усміхається, сідаючи на стілець; його усмішка була схожа на усмішку кролика, коли той з'являється на розі вулиці в якомусь мультику й відразу завойовує симпатію глядачів. З часом я довідався, що Корсо також спроможний усміхатися, як безжальний і худий вовк, і що він робив ті рухи, яких вимагали від нього обставини; але це було набагато пізніше. А в ту мить він справив на мене таке позитивне враження, що я вирішив випробувати його.

— «Він народився, обдарований прихильністю до сміху, — процитував я, показуючи пальцем на портрет, — і з відчуттям, що світ божевільний».

Я побачив, як він повільно обернув голову, так само повільно кивнувши, й відчув до нього складну симпатію, яка збереглася досі попри все те, що сталося потім. Розкривши якусь пачку, він дістав сигарету без фільтра, не менш пом'яту, аніж його старий плащ та вельветові штани. Він крутив сигарету в пальцях, роздивляючись її крізь окуляри в залізній оправі, зсунуті на ніс. Його злегка посивіле волосся спадало на чоло. Другу руку він тримав таким чином, наче вона лежала на руків'ї пістолета в одній із його кишень — відстовбурчених і напхом напханих усілякою всячиною: книжками, каталогами, паперами, а також — про це я теж довідався пізніше — фляжкою з джином «Болс».

— …І це була вся його спадщина, — без проблем завершив він мою фразу, перш ніж упасти в крісло й ще раз усміхнутися. — Але якщо бути щирим, то мені більше подобається «Капітан Влад».

Я підняв авторучку в повітря, суворо остерігаючи його.

— Ви помиляєтеся. «Скарамуш» для Сабатіні те саме, що «Три мушкетери» для Дюма. — Я з повагою показав рукою на портрет. — Він народився з даром для сміху… І немає в історії пригодницьких фейлетонів іншого, перші рядки в якому можна було б порівняти з цими.

— Можливо, ви й маєте слушність, — погодився він після коротких роздумів, а тоді поклав на стіл рукопис у теці, де кожна сторінка була захована в окрему пластикову обкладинку. — Але це просто збіг, що ви згадали про Дюма.

Він підсунув теку до мене, повернувши її так, аби я міг прочитати, що там у ній. Усі сторінки були списані по-французькому, лише на одному боці й був використаний папір двох різновидів: білий, уже пожовклий від давності, й світло-голубий в дрібну клітинку, також дуже старий і злинялий. Кожному з двох різновидів паперу відповідав інший почерк, хоча почерк на голубому папері — де текст написано чорним чорнилом, — на білих аркушах був використаний для посторінкових виносок до першої редакції, каліграфія якої була меншою та гострішою. Загалом було п'ятнадцять аркушів рукопису й одинадцять із них — голубі.

— Цікаво, — сказав я, піднявши погляд на Корсо — той дивився спокійним поглядом то на мене, то на теку, — де ви на це натрапили?

Він почухав собі повіку, безперечно, прикидаючи подумки, до якої міри та інформація, яку він сподівався одержати від мене, зобов'язує обговорювати з цим типом деталі. Результатом був третій вираз обличчя, цього разу — вираз невинного кролика. Корсо був професіоналом.

— Тут неподалік. Я клієнт іншого клієнта.

— Розумію.

Він обережно помовчав. Крім обережності й стриманості, така мовчанка свідчила про хитрість, і ми обидва це знали.

— Звичайно, я назву вам ім'я, якщо ви попросите.

Я відповів, що в цьому немає потреби, й така відповідь, схоже, його заспокоїла. Він поправив окуляри пальцем, перш ніж запитати, що я думаю про той текст, який він тримав у руках. Не відповідаючи одразу, я перегорнув сторінки рукопису, поки добувся до першої. Заголовок був написаний великими літерами й товщими штрихами. АНЖУЙСЬКЕ ВИНО.

Я голосно прочитав перші рядки:

Apres de nouvelles presque desespere du roi? Le bruit de sa convalyscence a se repandre dans le campe.^[3]

Я не зміг уникнути усмішки. Корсо згідно кивнув головою, запрошуючи мене оголосити вердикт.

— Без найменшого сумніву, — сказав я, — це рядки одного з творів Александра Дюма-батька. Анжуйське вино: здається, розділ сороковий із гаком, роману «Три мушкетери».

— Сорок другий, — підтвердив Корсо. — Розділ сорок другий.

— Це оригінал?.. Автентичний рукопис Дюма?

— Тому я сюди й прийшов. Щоб ви мені це сказали.

Я трохи стенув плечима, взяти на себе таку відповідальність здавалося мені ризикованим.

— Чому я?

Це запитання було дурним, з тих, які лише відтягують час. Моя скромність здалася Корсо фальшивою, й він скорчив нетерплячу гримасу.

— Ви експерт, — досить сухо відказав він. — І, крім того, що ви найвпливовіший літературний критик цієї країни, ви знаєте все про популярний роман дев'ятнадцятого сторіччя.

— Ви забули про Стендаля.

— Не забув. Ви переклали роман «Пермський монастир».

— Он як. Ви мені лестите.

— Гадаю, що ні. Я надаю перевагу перекладу Консуело Берхес.

Ми обидва всміхнулися. Він не перестав подобатися мені, і я почав розуміти його стиль.

— Ви знаєте мої книжки? — наважився запитати я.

— Деякі з них. «Люпен», «Раффлс», «Рокамболь», «Хомс», наприклад. Або ваші дослідження творчості Вальє-Інклана, Бароха та Гальдоса.^[4] А також: «Дюма: слід Велетня». І ваш есей «Граф Монте-Крісто».

— Ви читали всі твори, які назвали?

— Ні. Якщо я працюю з назвами, то це не означає, що я повинен їх читати.

Він брехав. Чи принаймні перебільшував негативний аспект питання. Цей індивід ставився до своїх обов'язків дуже сумлінно. Перш ніж прийти до мене, він переглянув про мене все, що трапилося йому на очі. Він був одним із тих захоплених читачів, які ковтають друкований папір від самого ніжного дитинства; у тому випадку — малоймовірному — коли бодай один момент із дитинства Корсо заслуговував на те, щоб називатися ніжним.

— Розумію, — сказав я, аби що-небудь сказати.

Він на мить насупив брови, пригадуючи, чи бува чогось не забув, а потім скинув окуляри, подмухав на скельця й заходився протирати їх пом'ятою хусточкою, яку дістав із бездонної кишені плаща.

Під оманливим виглядом слабкості, якого надавав йому цей завеликий одяг і кролячі зуби, Корсо був твердий, як цеглина. Він мав вигострені й точні функції, наділені кутами й уважними очима, завжди готовими використати небезпечну наївність для того, хто піддасться їхній спокусі. Іноді, а надто тоді, коли він був спокійний, він створював враження чоловіка набагато незграбнішого й спокійнішого, аніж він насправді був. Він належав до тих безпорадних суб'єктів, яким чоловіки пропонують тютюн, камердинери запрошують їх випити зайву чарку, а жінки хочуть узяти під свій захист. І лише коли до них доходило, що відбувається, було надто пізно, щоб кинути йому рукавичку. Він був уже далеко на коні, додаючи зарубки на своєму кинджалі.

— Повернімося до Дюма, — сказав він, показуючи окулярами на рукопис. — Той, хто спроможний написати про нього кількасот сторінок, повинен відчути знайомий запах від його оригіналів… Як вважаєте?

Я поклав руку на сторінки в пластикових обкладинках жестом священика, який доторкається до священних реліквій.

— Боюся розчарувати вас, але я не відчуваю нічого.

Ми обидва розреготалися. Сміх Корсо був якийсь особливий, майже крізь зуби: сміх чоловіка, не переконаного в тому, що він та його співрозмовник сміються з одного й того самого. Сміх злий і далекий, і навіть — трохи нахабний. Такий сміх надовго зависає в повітрі й розвіюється лише опісля того, коли той, хто засміявся, уже вийшов із кімнати.

— Давайте по черзі, — запропонував я. — Рукопис належить вам?

— Я вже вам сказав, що ні. Один із моїх клієнтів щойно його придбав, і здивувався, що досі не чув, аби хтось говорив про рукопис цього розділу з «Трьох мушкетерів»… Він хоче здобути авторитетне підтвердження оригінальності рукопису, і я над цим працюю.

— Мене дивує, що ви працюєте над такими дрібницями, — мій подив можна було пояснити; я вже чув про Корсо й раніше. — Зрештою, Дюма сьогодні…

Я залишив свою фразу висіти в повітрі, усміхаючись зі змовницьким виразом, але Корсо не захотів розділити зі мною мою іронію.

— Мій клієнт мені друг, — спокійно пояснив він. — Ідеться про особисту послугу.

— Розумію, але не зможу бути вам корисним. Я бачив кілька оригіналів, і цей текст може належати до них. Але підтвердити це — зовсім інша річ. Для цього потрібен гарний графолог. Я знаю одного з таких чудових фахівців — він живе в Парижі: Ахілла Репленже. Він тримає книгарню, яка спеціалізується на автографах та історичних документах, поблизу від Сен-Жермен де Пре… Він знається на французьких авторах XIX сторіччя, фахівець, надзвичайно приємний чоловік і мій друг — я показав на один папір у рамі, що висів на стіні. — Кілька років тому він продав мені цей лист Бальзака. За великі гроші, звичайно.

Я дістав записник, щоб знайти для нього адресу й візитівку. Він поклав її до обтріпаного гамана, напхом напханого паперами, потім дістав із кишені плаща блокнот й олівець із тих, що мають на кінці гумку для стирання. Гумка була обкусана, як у школяра.

— Можу я поставити вам кілька запитань?

— Звичайно, запитуйте.

— Ви знали про існування рукопису якогось повного розділу з «Трьох мушкетерів»?

Я похитав головою, перш ніж відповісти, водночас знову закривши ковпачком авторучку «Монблан».

— Ні, не знав. Цей роман друкували окремими частинами в «С'єкль» між березнем і липнем 1844 року. Потому як текст був підготовлений для друкаря, рукопис викидали до сміттєвого ящика. Проте деякі фрагменти залишилися; можна з ними ознайомитися в додатку до видання Гарньє 1968 року.

— Чотири місяці — це мало. — Корсо замислено гриз гумку на кінці олівця. — Дюма писав швидко.

— У ту епоху всі писали швидко. Стендаль завершив свій «Пермський монастир» протягом семи тижнів. Крім того, Дюма користувався послугами помічників: «негрів» на жаргоні цієї професії. Того, хто допомагав йому писати «Три мушкетери», звали Огюстом Маке… Вони й далі працювали разом, «Двадцять років потому» і «Віконт де Бражелон», який закрив цей цикл. Разом вони написали й «Графа Монте-Крісто», і ще кілька романів… Я сподіваюся, ви їх читали.

— Звичайно. Як і всі читачі художньої літератури.

— Як усі читачі художньої літератури в інші часи, хотів би я додати, — сказав я, з повагою гортаючи сторінки рукопису. — Відійшли в минуле ті часи, коли підпис Дюма примножував наклади й збагачував видавців. Майже всі його романи публікувалися в такий спосіб, окремими частинами, з написом під останньою сторінкою «продовження в наступному номері», й публіка напружено чекала, коли з'явиться наступний розділ… Хоч вам уже все це відомо.

— Про це не турбуйтеся. Продовжуйте.

— А що я маю ще вам сказати? У канонічному фейлетоні ключ до успіху є простим: герой або героїня наділені рисами, які примушують читача ототожнити себе з ним… Якщо це відбувається сьогодні з телевізійними романами, то уявіть собі, що відбувалося в ту епоху, коли не було ні радіо, ні телевізії з буржуазією, жадібною до сюрпризів та розваг, маловимогливою як до формальної якості, так і до високого смаку… Усе це добре розумів геній Дюма і своєю мудрою алхімією фабрикував лабораторний продукт: трохи того, трохи іншого плюс його талант. Результат: наркотик, який створює наркоманів, — я не без гордості показав собі на груди. Він і досі їх створює.

Корсо робив записи. Згодом один із його знайомих скаже: такий же нетактовний, самолюбивий і смертоносний, як чорна мамба, коли в розмові випадково згадали його ім'я. Він якось особливо сидів перед іншими, дивився крізь свої погнуті окуляри й повільно кивав головою з певним раціональним сумнівом, як ото повія може несподівано вставити в розмові сонет про Купідона. Ніби дає тобі можливість виправитися, перш ніж буде ухвалено остаточне рішення.

Через певний час він припинив писати й підняв голову.

— Але ви не обмежуєте свою працю популярними романами. Ви відомий критик інших видів діяльності… — він на мить замовк, шукаючи термін. — Серйозніших. Дюма сам називав свої твори легкою літературою. Хоча погодьтеся, це звучить зневажливо стосовно публіки.

Такі несподівані повороти думки добре характеризували мого співрозмовника. Це був один із його коронних прийомів, як валет у руках Рокамболя. Він розглядав речі здалеку, ніби не беручи в них участі, але дошкуляв супротивникові несподіваними партизанськими вилазками. Той, хто дратується, шукає собі аргументів та виправдань на свій захист і надає супротивникові більше інформації. Та позаяк я народився не вчора й добре розумів тактику Корсо, я почувався роздратованим.

— Не повторюйте відомих загальників, — нетерпляче відповів я. — Фейлетон перепсував чимало паперу, але Дюма тут ні до чого. Час у літературі — це катастрофа, в якій Бог упізнає і рятує лише тих, кого Він любить. Назвіть-но героїв художньої літератури, які пережили д'Артаньяна та його друзів, таким буде хіба що Шерлок Холмс Конан-Дойла… Цикл про мушкетерів — це, безперечно, література плаща й кинджала, написана у формі фейлетону, тож вона має всі ті вади, які властиві її класу. Але разом із тим це фейлетон блискучий, який стоїть набагато вище від рівня, притаманного його жанру. Це історія про дружбу й пригоди, яка залишається свіжою, попри зміну смаків і дурну недовіру, якої зазнала дія. Схоже, після Джойса, ми мусимо змиритися з Моллі Блум і відмовитися від Навсікаї, що засмагає на пляжі після кораблетрощі… Ви ніколи не читали мого твору «П'ятниця або морський компас»? Коли йдеться про «Улісса», то я підтримую того, якого створив Гомер.

Я трохи підвищив тон, дійшовши сюди, спостерігаючи за реакцією Корсо. Він злегка всміхався, не ризикуючи встрявати в суперечку, але я пам'ятав вираз його очей, коли був процитував Скарамуша, й відчував, що я на правильному шляху.

— Я розумію, що ви хочете сказати, — озвався він нарешті. — Ваші думки відомі, пане Балкан, хоч вони й не перебувають поза полемікою.

— Мої думки відомі, бо я доклав чимало зусиль, щоб вони стали відомі. А щодо зневаги стосовно публіки, про яку ви щойно говорили, то, можливо, ви не знаєте, що автор «Трьох мушкетерів» брав участь у вуличних битвах під час революцій 1830-го й 1848-го років і постачав зброю Гарібальді, оплачуючи її зі своєї кишені… Не забувайте, що батько Дюма був відомим республіканським генералом… Цей чоловік любив народ і любив свободу.

— Проте його любов до правдивості подій була відносною.

— Це не так важливо. Знаєте, що він відповідав тим, хто дорікав йому у ґвалтуванні історії?.. «Так, я її ґвалтую, але я допомагаю їй народити чудових дітей.»

Я поклав авторучку на стіл і підвівся, підійшовши до полиць, заповнених книжками, які закривали стіни мого кабінету. Я відкрив одну й узяв звідти том, оправлений у чорну шкіру.

— Як усі великі міфотворці, — докинув я, — Дюма був брехуном… Графиня Деш, яка добре його знала, розповіла у своїх спогадах, що досить йому було розповісти апокрифічний анекдот, і він ставав частиною історії… Візьмімо того ж таки кардинала Рішельє: він був найвеличнішою постаттю свого часу: але пройшовши крізь шахрайські руки Дюма, його образ дістався до нас спотвореним і зловісним, радше схожим на брутального селюка, ніж на кардинала… — я подав Корсо книжку, яку тримав у руках. — Ви бачили цю книжку?.. Її написав Ґатьєн ді Куртільз де Сандрас, мушкетер, який жив у кінці сімнадцятого сторіччя. Це спогади справжнього д'Артаньяна: Карлоса де Бац-Кастельморе, графа д'Артаньяна. Гасконця, який народився 1615 року й справді служив у мушкетерах. Хоч це було не в добу Рішельє, а радше в часи Мазарині, помер він 1673 року, під час облоги Маестріча, коли, як і його романний однофамілець, готувався прийняти маршальський жезл… Як бачите, вигадки Александра Дюма створювали дуже цікавих людей… Усіма забутого хлопця з кісток і плоті, чиє ім'я Історія забула, геній роману перетворив на велетня з легенди.

Корсо сидів у своєму кріслі, слухаючи. Я подав йому в руки книжку, й він погортав її з обережною цікавістю. Він повільно роздивлявся сторінки, ледь доторкаючись до них лише пучками пальців, причому доторкався він лише до краю сторінки. Вряди-годи він затримувався, побачивши якесь ім'я або назву якогось розділу. Очі поза скельцями його окулярів дивилися впевненим і швидким поглядом. У якусь мить він зупинився, щоб зробити замітку у своєму блокноті: «Memoires de М. d'Artagnan, G. de Courtilz, 1704, P. Rouge, 4 volumenez in-12, 4° edicion». Після чого він закрив книжку, щоб подивитися на мене довгим поглядом.

— Ви це сказали: він був брехун.

— Так, — погодився я, знову сідаючи. — Але брехун геніальний. Там, де інші обмежувалися звичайним плагіатом, він будував новий світ, який існує й сьогодні. «Чоловік не краде, він завойовує… — любив повторювати Дюма. — У кожній провінції, яку він приєднує до своєї імперії, він встановлює свої закони, населяє її своїми темами й персонажами, поширює там свій вплив…» Хіба літературна творчість може бути чимось іншим?.. У випадку Дюма історія Франції стала для нього справжньою рудною жилою. Він проробив із нею надзвичайний трюк. Зберіг раму, але змінив картину, без жодного вагання розграбував запропонований йому скарб. Дюма перетворює на головних персонажів другорядних дійових осіб, людей непримітних робить героями й наповнює сторінки подіями, які в реальній хроніці займали два рядки… Ніколи не існувала домовленість про дружбу між д'Артаньяном і його друзями, хоч би тому, що не всі вони знали один одного… Також не існувало ніякого графа де ла Фера, чи, власне, їх існувало багато, проте ніхто з них не називався Атосом. Але Атос існував; це був Армандо де Силлеґ, сеньйор де Атос, і він загинув на дуелі ще до того, як д'Артаньян приєднався до мушкетерів короля… Араміс був Генрі Араміцом, зброєносцем, світським абатом у сенешальстві Олорон, зарахований 1640 року в загін мушкетерів, яким командував його дядько. Він потім пішов у відставку, оселившись на своїх землях із дружиною та чотирма дітьми. Щодо Портоса…

— Не кажіть мені, що там був і Портос.

— Він був. Його звали Ісаак де Порто, й він, певно, знав Араміса або Араміца, бо його взяли до мушкетерів через три роки після нього, в 1643 році. Згідно з хронікою, він помер рано: від хвороби, на війні або на дуелі, як Атос.

Корсо побарабанив пальцями по «Мемуарах» д'Артаньяна й трохи обернув голову. Усміхнувся.

— З хвилини на хвилину ви мені скажете, що існувала й така собі Міледі…

— Неодмінно скажу. Але вона не називалася Анна де Бріоль і не була герцогинею Вінтер. Також вона не мала знак лілеї на плечі, хоч і була агентом Рішелье. Її звали графинею де Карліль, і вона справді викрала діамантові підвіски на балу в герцога Бекінгема. Не дивіться на мене такими очима. Про це розповідає Ларошфуко у своїх мемуарах. А Ларошфуко був чоловіком вельми серйозним.

Корсо дивився на мене невідривним поглядом. Не схоже, щоб він належав до тих людей, які легко захоплюються, а тим більше коли йдеться про книжки; але моя розповідь вочевидь справила на нього враження. Потім, коли я краще його пізнав, то запитував себе, чи його захват був справжнім, чи це була якась одна його професійна хитрість. Тепер, коли все закінчилося, гадаю, що переконаний: я був одним із джерел інформації, і Корсо намагався витягти з мене все, що можна.

— Усе це дуже цікаво, — сказав він.

— Вирушайте до Парижа, Реплінже може розповісти вам набагато більше, аніж я, — я подивився на оригінал, що лежав на столі… — Хоч не знаю, чи вам пощастить повернути собі витрати на подорож… Що може коштувати цей розділ на ринку?

Корсо знову надкусив гумку на кінці олівця і зробив скептичний жест.

— Не багато. Власне, я повинен поїхати туди з іншої причини.

Я всміхнувся зі змовницьким смутком. Адже вся моя власність складається з «Дон Кіхота», виданого 1780 року Ібаррою, та «фольксвагена». До речі, автомобіль коштував мені більше, аніж книжка.

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — сказав я співчутливим тоном.

Корсо зробив жест, який я міг витлумачити як знак смирення. Його кролячі зуби вистромилися, коли він зробив кислу міну.

— І так триватиме доти, доки японцям остогиднуть Ван Гог і Пікассо, — припустив він, — і вони почнуть укладати гроші в рідкісні книжки.

Я обурено відхилився назад у кріслі.

— Нехай нас Бог від цього вбереже.

— Це ви кажете для самого себе, — він подивився на мене крізь свої покручені окуляри. — А я сподіваюся непогано заробити на цьому.

Він поклав блокноту кишеню плаща й підвівся на ноги, закинувши на плече свою парусинову сумку. І я не міг знову не звернути увагу на його сумирний вигляд, на металеві окуляри, які весь час сповзали з носа. Згодом я довідався, що він жив сам-один, між книжками, власними та чужими, й, крім платного шукача рідкісних стародруків, був також експертом у відновленні наполеонівських війн, спроможний відновити в пам'яті точний порядок збройних сутичок напередодні Ватерлоо: то була трохи дивна історія, якої через певний час ніхто вже не пам'ятав. Мушу визнати, що досі Корсо в моєму описі був позбавлений найменшої привабливості. А проте, намагаючись бути об'єктивним і чесним, коли розповідаю про нього, згоден, що навіть у своїй недоладній поведінці, в незграбності, яка могла бути — не знаю, як йому це вдавалося, — агресивною і безпорадною, наївною і нахабною водночас, він досягав того, що жінки називають приємністю, а чоловіки симпатичністю. Але це прихильне почуття відразу зникає, коли ми обмацуємо кишеню й виявляємо, що з неї щойно зник гаманець.

Корсо забрав рукопис, і я провів його до дверей. Він зупинився, щоб потиснути мені руку, у вестибюлі, де висіли портрети Стендаля, Конрада та Вальє-Інклана поряд із жахливою літографією, яку мої сусіди з одним голосом проти (моїм, звичайно,) вирішили повісити над сходами кілька місяців тому.

Лише тоді я наважився поставити йому запитання:

— Признаюся, мені цікаво довідатися, де ви здобули цей рукопис.

Він завагався, перш ніж відповісти. Немає сумніву, він зважував усі «за» й «проти». Адже я люб'язно його прийняв, і він мав бути мені вдячним. Можливо також, я ще міг йому знадобитися, тож йому не залишалося вибору.

— Ви знали такого собі Тайлефера? Це в нього мій клієнт придбав рукопис.

Я не міг утриматися від здивованого вигуку:

— Енріке Тайлефера?.. Видавця?..

Його погляд ковзав вестибюлем. Потім він кивнув головою.

— Саме в нього.

Ми помовчали, обоє. Корсо стенув плечима, і я дуже добре знав чому. Причину можна було знайти на сторінках будь-якої газети. Енріке Тайлефер помер тиждень тому. Його знайшли повішеним у салоні його ж будинку. Шовковий зашморг охоплював йому шию, а ноги висіли в повітрі над розкритою книжкою і розбитим порцеляновим глеком.

Через якийсь час, коли все закінчилося, Корсо погодився розповісти мені, як ця історія відбувалася далі. Тож тепер я з певною точністю можу відтворити навіть ті події, в яких я сам не брав участі, й розповісти про те, як були пов'язані між собою обставини, що призвели до фатального кінця й розв'язання загадки навколо клубу Дюма. Завдяки відвертості мисливця за стародруками я можу зіграти в цій історії роль доктора Вотсона й розповісти вам, що наступний акт розпочався через годину після нашої зустрічі в барі Макарової. Флавіо ла Понте, обтрушуючись від води, став біля бару поруч із Корсо й попросив налити йому каньї, поки він переведе дух. Потім він скинув поглядом на вулицю, сердитий і задоволений, як чоловік, якому пощастило вислизнути з-під куль. Дощ лив із біблійною люттю.

— Комерційна установа «Арменґаль і сини. Давні книжки та бібліографічні цікавинки» хоче подати на тебе до суду, — сказав він, пригладжуючи руду й забризкану пивом біля рота бороду. — Щойно вони зателефонували своєму адвокату.

— У чому вони мене звинувачують? — запитав Корсо.

— У тому, що ти обдурив одну старушенцію й пограбував її бібліотеку. Вони присягаються, що вона пообіцяла ті книжки їм.

— Спати треба менше.

— Я їм це сказав, але вони розлютовані. Коли вони прийшли по свої книжки, то «Персилес» і «Королівське право Кастилії»^[5] вже поміняли власника. Крім того, ти оцінив решту книжок набагато вище їхньої вартості. Вона просить за них удвічі більше, ніж вимагала раніше… — він випив ковток пива, по-змовницькому підморгнувши оком. — Заклепати бібліотеку — так називається цей успішний маневр.

— Я знаю, як він називається, — Корсо ощирив в усмішці свої кролячі зуби. — І «Арменґаль і сини» також це знають.

— Не подобається їм твоя надмірна жорстокість, — незворушно уточнив ла Понте. — Та особливо вони переймаються через утрату «Королівського права». Кажуть, це був удар нижче пояса.

— А я мав залишити книжку їм. Латинські глоси Діази де Монтальво, без інформації про друкарню, але книжку було опубліковано в Севільї Алонсо де Руерто, мабуть, у 1482 році… — Корсо приладнав окуляри вказівним пальцем, щоб подивитися на свого друга. — А ти як гадаєш?

— Гадаю, книжка варта уваги. Але вони занадто нервують.

— Нехай п'ють липовий чай, допомагає.

Це була година аперитиву. У барі було мало вільних місць, і люди юрмилися, штовхаючись плечима в диму від цигарок та в гудінні розмов, намагаючись не ставити лікті в калюжі пива, розлитого на прилавку.

— І схоже, — докинув ла Понте, — це головне видання «Персилеса». Оправу зроблено в палітурній майстерні Трауца-Бозонне.

Корсо заперечливо похитав головою.

— Ні, Харді. Сап'ян.

— Тим ліпше. Та хай там як, а я не стану втручатися. Ти знаєш, що я терпіти не можу суди.

— Але не свої тридцять відсотків.

Ла Понте з гідністю підняв руку.

— Ти тільки не плутай несумісні речі, Корсо. Одна справа — наша прекрасна дружба, а друга, зовсім інша, хліб для моїх дітей.

— Ти не маєш дітей.

Ла Понте скорчив кумедну гримасу.

— Дай мені час. Я ще молодий.

Він був низенький, гарний, кокетливий і привабливий із рідким волоссям на маківці; він трохи його пригладив долонею, подивившись на результат у дзеркалі над баром. Після того оглянувся навколо професійним поглядом, натренованим помічати цікаву жіночу присутність. Він завжди уважно ставився до таких речей і вмів будувати розмову на дуже коротких фразах. Його батько, надзвичайно обізнаний книгар, навчив його писати, диктуючи йому тексти з Асоріна.^[6] Мало людей пам'ятали про Асоріна, але ла Понте досі його наслідував. З неабияким успіхом. Ця наука надавала йому певного діалектичного апломбу, коли він зваблював покупців у підсобному приміщенні своєї книгарні на вулиці Майор, де він зберігав еротичну класику.

— Крім мого, — додав він, підхоплюючи обірвану нитку розмови, — з фірмою «Арменґаль і сини» я маю деякі справи. Справи делікатні. Обіцяють швидкий прибуток.

— Ти маєш справи й зі мною, — уточнив Корсо через його голову. — Ти єдиний бідний букініст, із яким я співпрацюю. І ці книжки доведеться продати тобі.

— Гаразд, — спокійно вибачився ла Понте. — Ти знаєш, що я практичний суб'єкт. Прагматичний. Підлий.

— Я знаю.

— Уяви собі, що ми персонажі американського фільму-вестерну. Найбільша жертва, яку я погодився б принести навіть задля друга, — це одержати кулю в плече.

— Так, на щось більше ти нездатний, — погодився Корсо.

— Це не так і важливо, зрештою, — ла Понте неуважно розглянувся навсібіч. — Я маю покупця на «Персилеса».

— Тоді купи мені ще одну канью. У рахунок твоїх комісійних.

Вони були давні друзі. Обидва любили пиво з густою високою піною і джин «Болс», розлитий у пляшки з темної глини. Але найбільше вони любили антикварні книжки та аукціони, що відбувалися в старому Мадриді. Познайомилися вони багато років тому, коли Корсо гасав по книгарнях, що спеціалізувалися на іспанських авторах за дорученням одного клієнта, зацікавленого в уявній «Селестині», яку хтось процитував із видання, що передувало відомому 1499 року.^[7] Ла Понте не мав цієї книжки, він навіть не чув, щоб говорили про неї. Але він володів виданням «Словника бібліографічних раритетів та неймовірностей» Хуліо Ольєро, де про неї згадувалося. З бесіди про книжки між ними виникла певна прихильність, скріплена, коли ла Понте почепив замок на свою крамницю і вони подалися в бар Макарової, де вони наговорилися про хромолітографії Мелвілла, на борту чийого «Пекода» маленький Понте перебував, коли втікав від Асоріна. «Називай мене Ісмаїлом», — сказав він, коли вони допили третю пляшку «Болса» до сухого дна. І Корсо став називати його Ісмаїлом, крім того, цитуючи на його честь епізод, коли виковували гарпун для Ахава:

«Були зроблені три надрізи в поганській плоті, й так був загартований гарпун для білого кита.»

Початок знайомства був належно обмитий, і ла Понте навіть перестав витріщатися на дівчат, які заходили в бар та виходили з бару, щоб заприсягтися Корсо у вічній дружбі. У душі він був хлопцем дещо наївним — попри войовничий цинізм і непривабливе ремесло торговця стародруками — і він навіть не підозрював, що його новий друг у погнутих окулярах робить витончений обхідний маневр: роздивившись його полиці, він помітив там двійко томів, про які тепер хотів поговорити. Але не випадало сумніватися в тому, що ла Понте зі своєю рудою, кучерявою бородою, лагідними, як у Біллі Бада,^[8] очима та його не здійсненими мріями стати китобоєм, пробудив симпатію в Корсо. До того ж він знав напам'ять імена всіх членів екіпажу «Пекода» — Ахав, Стаб, Старбак, Фласк, Перт, Парсі, Квінкег, Тастгеґо, Деґґу — знав назви всіх кораблів, згаданих у «Мові Діку» — «Гоні», «Таун-Го», «Джеробоум», «Юнґфрау», «Бутон де Роуз», «Солтеро», «Делейте», «Ракел» — а крім того, досконало знав, це було найвищим випробуванням, що таке сіра амбра. Вони говорили про книжки й про китів. І так тієї ночі було засновано Братство Гарпунерів Нантакета з генеральним секретарем Флавіо ла Понте, скарбником Лукасом Корсо і з його єдиним членом та матір'ю-покровителькою Макаровою, яка не взяла з них плату за останню пляшку джину, що її вона розпила разом із ними.

— Я їду в Париж, — сказав Корсо, дивлячись у дзеркало на товсту жінку, яка кожні п'ятнадцять секунд запихала монету в щілину грального автомата, ніби заворожена примітивною музикою та миготінням кольорової реклами фруктів і дзвіночків, вона стовбичила там нерухомо й рухалася лише її рука, що стискала важіль автомата й, либонь, стискатиме його до кінця віків. — Там я займуся й твоїм «Анжуйським вином».

Він побачив, як його друг поморщився, краєчком ока спостерігаючи за грою товстухи. Париж означав зайві витрати й зайві ускладнення. Ла Понте був книгарем скромним і скупим.

— Ти ж знаєш, я не можу собі цього дозволити.

Корсо повільно спорожнив свій кухоль.

— Зможеш, — сказав він, витягуючи з кишені кілька монет, щоб заплатити за випивку. — Я поїду туди в іншій справі.

— В іншій справі? — перепитав ла Понте, поглянувши на нього з інтересом.

Макарова поставила на прилавок ще два кухлі з пивом. Вона була висока, руда й сорокарічна, з коротко підстриженим волоссям і кільцем в одному вусі, пам'яттю про ті часи, коли вона плавала на борту російського риболовного корабля. Вона носила вузькі штани й сорочку з короткими до пліч рукавами, і її напрочуд сильні біцепси були не єдиною чоловічою ознакою, яку в ній можна було помітити. У куточку рота в неї завжди стриміла запалена сигарета, поки й гасла там. Своїм балтійським виглядом і чоловічою ходою вона нагадувала слюсаря одного з ленінградських заводів.

— Я прочитала книжку, — сказала вона Корсо. Поки вона говорила, попіл від сигарети сипався на її вогку сорочку. — Ця Боварі поводилася, як справжня ідіотка.

— Я радий, що ти відразу вловила суть.

Макарова витерла прилавок ганчіркою. З протилежного кінця кімнати, працюючи за касою, за нею спостерігала Зізі, цілковита протилежність Макаровій: набагато молодша, менша за розмірами й не така ревнива. Іноді перед самим закриттям вони напивалися й влаштовували бійку на очах у відвідувачів, які, проте, були своїми людьми. Якось, після однієї з таких сутичок і з підбитим оком, Зізі втекла, розлютована й сповнена бажання помститися. Доки вона не повернулася через три дні, сльози Макарової безперервно капали в кухлі з пивом. Того вечора бар зачинився рано, і їх бачили в під'їздах будинків, де вони стояли, обійнявшись нижче талії, ніби двоє закоханих.

— Він їде в Париж, — ла Понте показав на Корсо кивком голови. — У нього в рукаві захований туз.

Макарова зібрала порожні кухлі, дивлячись на Корсо крізь дим своєї сигарети.

— Він завжди має щось заховане, — сказала вона горловим, без емоцій, голосом. — Хоч би де він був.

Вона віднесла порожні кухлі в мийку й пішла обслуговувати інших клієнтів, хитаючи квадратними плечима. Корсо був єдиним чоловічим екземпляром, який уникав її зневажливого ставлення до протилежної статі, й вона мала звичай прощати йому, коли він не міг оплатити чергову чарку. Навіть Зізі ставилася до нього цілком терпимо. Якось, коли Макарова була затримана за те, що розбила писок поліцейському під час демонстрації геїв і лесбіянок, Зізі чекала її протягом усієї ночі, сидячи на лаві перед комісаріатом. Корсо склав їй товариство з пляшкою джину та келишками, але спершу використав свої зв'язки в поліції, щоб полегшити справу. Ця історія розбудила в ла Понте почуття абсурдної ревності.

— Чому в Париж? — запитав він, хоч його увага була зосереджена в іншому місці.

Його лівий лікоть уперся в щось чарівно м'яке. Він був у захваті, коли відкрив, що його сусідка по прилавку молода руда дівчина з величезними цицьками.

Корсо надпив ще порцію пива.

— Я також поїду до Синтри, в Португалію, — провадив він, поглядаючи на товстуху біля грального автомата. Захоплена грою, вона саме давала банкноту Зізі, щоб та розміняла її на монети. — Я виконую доручення Варо Борха.

Він почув, як його друг свиснув крізь зуби. Варо Борха — найвпливовіший книгар країни. Його каталог був відкритим і найвищої якості, а до того ж він мав солідну репутацію бібліофіла, котрий не заощаджував свої витрати. Приголомшений, ла Понте попросив ще пива й більше подробиць, зі своїм виглядом невігласа, чиє обличчя завжди жадібно спалахує, коли він чує слово «книжка». Хоч він чоловік жадібний та боягузливий, але в його характері не було заздрощів, крім тих випадків, коли йшлося про вродливу жінку, яку б можна загарпунити. У своїй професії він задовольнявся тим, що вмів заробити непогані гроші з малим ризиком, проте почував глибоку повагу до роботи й клієнтури свого друга.

— Ти чув про «Дев'ять Дверей»?

Книгар, який повільно нишпорив у кишенях, вочевидь чекаючи, коли Корсо заплатить і за цю випивку, й готувався обернутись і ліпше роздивитися свою пишну сусідку, здавалося, на мить забув про все це. Він застиг із роззявленим ротом.

— Не кажи мені, що Варо Борха хоче роздобути цю книжку…

Корсо виклав на прилавок свої останні монети. Макарова принесла їм ще дві каньї.

— Він уже її роздобув. І заплатив за неї цілий статок.

— Я певен, що він його заплатив. Адже залишилося три або чотири відомі примірники.

— Три, — уточнив Корсо. — Один у Синтрі, в колекції Фаргаша. Другий у фундації Унгерн, в Парижі. А третій було виставлено на аукціоні бібліотеки Терра-Кой у Мадриді, і його придбав Варо Борха.

Глибоко зацікавлений, ла Понте погладжував свою кучеряву борідку. Звичайно, він чув про Фаргаша, португальського бібліофіла. Щодо баронеси Унгерн, то ця божевільна старушенція стала мільйонеркою, пишучи книжки про окультизм і демонологію. Її останнім успіхом була «Гола Ізида», що побила всі рекорди продажу у великих книгарнях.

— Я тільки не розумію, — зробив висновок ла Понте, — яку вигоду для себе ти бачиш у цьому всьому?

— А тобі відома історія книжки?

— Дуже поверхово.

Корсо вмочив палець у піну від пива й почав креслити якісь малюнки на мармурі прилавка.

— Середина сімнадцятого сторіччя. Місце подій — Венеція. Головний персонаж — друкар на ім'я Аристид Торк'я, якому спало на думку видати знамениту «Книгу про Дев'ять Дверей у Царство Тіней», щось схоже на підручник, в якому навчали, як можна викликати диявола… Але час був несприятливий для такої літератури. Свята Інквізиція без особливих зусиль домоглася, щоб їй видали Торк'я. Звинувачення: стосунки з дияволом і всяке таке інше, ускладнене публікацією дев'ятьох гравюр знаменитого Delomelanicon,^[9] класичної з чорних книг, авторство якої приписують самому Люциферові…

Макарова підійшла з протилежного боку бару й зацікавлено слухала, витираючи руки сорочкою. Ла Понте не доніс свій кухоль із пивом до середини відстані до рота й з глибокою професійною жадібністю слухав розповідь друга.

— А що сталося з виданням?

— Можеш собі уявити: книжки утворили грандіозне вогнище. — Корсо скорчив брутальну й жорстоку гримасу: схоже, він справді переживав, що не зміг бути присутній на тій події. — Також розповідають, що з вогню долітали крики диявола.

Поставивши лікоть на вогкий прилавок, біля крана, з якого набирали пиво, Макарова скептично щось буркнула. Її рудий, нордичний і чоловічий апломб не визнавав забобонів і південних вигадок. Набагато забобонніший ла Понте занурив ніс у пиво, бо в роті йому несподівано пересохло від спраги.

— Гадаю, ті крики долинали від друкаря. Так мені здається.

— Можна собі уявити.

Ла Понте пересмикнувся, уявивши собі це.

— Під тортурами, — провадив Корсо, — а професіонали з Інквізиції вважали справою честі достойно катувати ворога людського, друкар врешті зізнався між розпачливими вигуками, що залишився один примірник, неушкоджений. У певному потайному місці. Після цього він стулив рот і не розкрив його доти, доки його не спалили живцем. І лише тоді він скрикнув: «Ой!»

Макарова присвятила зневажливу посмішку пам'яті друкаря Торк'я, а може, катам, неспроможним видерти з нього його останню таємницю. Ла Понте насупив брови.

— Ти сказав, що залишився неушкодженим лише один примірник, — зауважив він. — Але ж ти таки раніше говорив, що збереглося три примірники.

Корсо зняв окуляри й подивився на них у слабкому світлі, перевіряючи прозорість скелець.

— У цьому й проблема, — промовив він. — Книжки з'являлися і зникали під час війн, грабунків і пожеж. Ніхто не знає, яка з них автентична.

— Можливо, всі вони фальшиві, — припустив здоровий глузд Макарової.

— Можливо. І мені доручено з'ясувати, чи Варо Борха придбав оригінал, чи йому підсунули кота замість зайця. Тому я й поїду в Синтру та в Париж. — Корсо начепив окуляри, щоб подивитися на ла Понте. — Мимохідь я займуся й твоїм рукописом.

Книгар замислено кивнув головою, косуючи кутиком ока на дівчину з великими цицьками, віддзеркалену в дзеркалі бару.

— Супроти цього, мабуть, безглуздо просити, щоб ти марнував час на «Трьох мушкетерів»…

— Безглуздо? — Макарова покинула свою нейтральну позицію, щоб показати себе глибоко ображеною. — Та це найкращий роман, який я будь-коли читала!

Вона підтвердила свою думку, гучно ляснувши долонею по прилавку й брутально випнувши біцепси на своїх голих руках. Борису Балкану сподобалося б це почути, подумав Корсо. В особистому списку бестселерів Макарової, який він персонально допомагав їй скласти як літературний порадник, роман Дюма, наприклад, посідав не менш почесне місце, аніж «Війна і мир» та детективні романи Гайсміт.^[10]

— Не переймайся, — сказав Корсо, звертаючись до ла Понте. — Гадаю, всі витрати візьме на себе Варо Борха. Хоча певен, що твоє «Анжуйське вино» — рукопис автентичний… Хто став би підроблювати таку річ?

— Підроблювати можуть усе, — сказала Макарова з нескінченною мудрістю.

Проте ла Понте погодився з думкою Корсо. У цьому випадку підробка здавалася безглуздою. Покійний Тайлефер гарантував їм її автентичність: рукопис належав Александров! Дюма. А Тайлеферу можна було довіряти.

— Я мав звичай приносити йому стародавні фейлетони — він купував геть усі, — ла Понте відпив чергову порцію пива, засміявшись понад кухлем. — А для мене був чудовий привід помилуватися ногами його дружини. Грандіозна руда красуня. Незвичайно гарна. Але одного дня я побачив, як він висунув шухляду й поклав на стіл «Анжуйське вино». «Воно ваше, — несподівано сказав він, — якщо ви здобудете офіційне підтвердження його автентичності й негайно виставите рукопис на продаж…»

Один із клієнтів намагався привернути до себе увагу Макарової, вимагаючи подати йому безалкогольне пиво, але вона відмахнулася від нього. Вона стояла нерухомо біля бару, сигарета досі жевріла в її роті, й вона дивилася крізь дим. Історія захопила її.

— Це все? — запитав Корсо.

Ла Понте зробив невизначений жест.

— Я був спробував відмовитися, бо знав його захоплення. Він був із тих людей, котрі готові продати душу за якийсь рідкісний рукопис. Але він був сповнений рішучості. «Якщо ви не візьмете, то віддам його комусь іншому», — сказав він. Тут, звичайно, я заковтнув гачок. Я маю на увазі гачок комерційної вартості.

— Міг би й не пояснювати, — уточнив Корсо. — Я не знаю іншого гачка, на який ти міг би зловитися.

У пошуках людської теплоти ла Понте обернувся до Макарової, але в її свинцевих очах теплоти знайшлося не більше, аніж у норвезькому фіорді о третій годині ранку.

— Як приємно жити, коли всі тебе люблять, — пробурчав він із розпачливою люттю.

Індивід, який любив безалкогольне пиво, явно відчував спрагу, помітив Корсо, бо знову став кликати барменку.

Макарова, дивлячись на нього скоса й не змінюючи пози, запропонувала йому пошукати інший бар, поки він не дістав по писку. Трохи поміркувавши, настирливий відвідувач, схоже, зрозумів суть пропозиції й пішов геть.

— Енріке Тайлефер був типом рідкісним. — Ла Понте знову пригладив волосся, відкинувши на готову його прийняти лисину, не гублячи з виду розкішну руду дівчину в дзеркалі над баром. — Він хотів, щоб я продав манускрипт, розрекламувавши його продаж. — Він знизив тон, щоб не сполохати свою блондинку. — «Для когось це буде великим сюрпризом», — сказав він мені таємничим голосом. Він підморгнув мені, наче мав намір добре повеселитися. А через чотири дні його знайшли мертвим.

— Мертвим, — горловим голосом повторила Макарова, смакуючи цей термін і виявляючи все більшу зацікавленість в історії.

— Самогубство, — пояснив Корсо, але вона стенула плечима, наче не бачила істотної різниці між самогубством і вбивством.

Існував сумнівний рукопис і безсумнівний труп, чого було цілком досить для драми.

Почувши про самогубство, ла Понте похмуро кивнув головою.

— Так кажуть.

— Ти не видаєшся дуже переконаним.

— А я й не переконаний. Усе це видається досить дивним, — він ще раз наморщив лоба й спохмурнів, забувши про дзеркало. — Мені воно погано пахне.

— Тайлефер тобі ніколи не розповідав, як він роздобув рукопис?

— Спочатку я його не запитав. А потім стало пізно.

— А з вдовою ти розмовляв?

Згадка про вдову прояснила обличчя книгаря. Тепер він усміхався від вуха до вуха.

— Про це я тобі неодмінно розповім, — сказав він тоном фокусника, який забув у своєму кошику надзвичайно ефектний трюк. — Це буде тобі оплатою за твої послуги. Адже я не зможу запропонувати тобі навіть десяту частину того, що ти заробиш у Варо Борха за «Книгу про Дев'ять Дверей».

— Так само поведусь і я, коли ти знайдеш свого Одюбона^[11] і станеш книгарем-мільйонером. Тоді й поквитаємося.

Ла Понте знову показав себе ображеним. Для циніка його масштабу, подумав Корсо, він виявляє себе надто вразливим у час аперитиву.

— Я думав, ти допомагаєш мені по дружбі, — запротестував книгар. — Ну… Ти ж знаєш… Клуб гарпунерів із Нантикета. Тому я собі й дозволив…

— Дружба. — Корсо розглянувся довкола, ніби шукаючи, хто пояснив би йому значення цього слова. — Бари й цвинтарі наповнені нерозлучними друзями.

— На чиєму боці ти перебуваєш, сучий сину?

— На своєму власному, — сказала Макарова. — Корсо завжди перебуває на своєму боці.

Але цієї миті, на превеликий для себе смуток, ла Понте побачив, що дівчина з пишним бюстом пішла геть, узявши під руку елегантного суб'єкта з ходою франта. Корсо й далі дивився на товстуху біля грального автомата. Витративши свою останню монету, вона сиділа, глибоко засмучена, опустивши руки. Біля важелів і кнопок її замінив високий і смуглявий індивід. Він мав чорні густі вуса й шрам на обличчі. Його вигляд пробудив у Корсо знайомий миттєвий спогад, який промайнув, не конкретизувавшись. Товстуха в розпачі дивилася, як автомат випльовував новому гравцеві майже безперервну низку монет.

Макарова запросила Корсо випити безкоштовно останній кухоль пива. Цього разу ла Понте мусив заплатити за свою випивку власні гроші.