Клуб Дюма, або Тінь Рішельє

II. Рука мерця

Міледі всміхнулася, й д'Артаньян відчув,

що готовий продати душу за цю усмішку.

«Три мушкетери».

А. Дюма

Існують вдови невтішні і вдови, яких захоче втішити будь-який чоловік. Ліана Тайлефер, безперечно, належала до другої категорії. Вона була висока й русява, з білою шкірою і млявими рухами. Це був тип жінки, якій потрібна вічність для того, щоб дістати сигарету й видихнути перший клубок диму, й вона це робить, дивлячись у вічі співрозмовнику-чоловікові зі спокійним апломбом, якому сприяють її певна схожість на Кім Новак,^[12] щедрі анатомічні форми, майже занадто щедрі, й банківський рахунок, що дістався їй як єдиній спадкоємиці покійного видавця Тайлефера, власника фірми, щодо якої слово «платоспроможна» звучить як боязкий евфемізм. Дивовижно, яку купу грошей можна заробити, видаючи книги з кулінарії, наприклад «Тисяча найкращих десертів Ламанчі» або класичний твір «Секрети барбекю», п'ятнадцять видань якого розійшлися вмить.

Помешкання вдови розташувалося у старовинному палаці, який колись належав маркізу де лос Алумбресу, а потім був перебудований на розкішні апартаменти. Що ж до оздоблення, то на смак його власників, схоже, впливали брак часу й надмір грошей. Бо як інакше можна було пояснити присутність порцеляни з Льядро — Лукас Корсо відразу впізнав у ній відому дівчинку із селезнем — на одній полиці із саксонськими пастушками, задля яких, поза всяким сумнівом, будь-який доскіпливий антиквар душу витряс би з небіжчика Енріке Тайлефера або його сеньйори. Був тут письмовий стіл, мабуть, від фірми «Бідермаєр», й фортепіано «Стейнвуд» біля дуже дорогого східного килима. Стояла тут також величезна канапа, обтягнута білою шкірою, на якій Ліана Тайлефер у будь-яку мить могла схрестити свої напрочуд гарні ноги, що їх чорна спідниця, адекватна для жалобного вбрання, відкривала лише на долоню вище колін у сидячій позі, але дозволяла вгадувати любострасні лінії, що повзли нагору до тіні й таємниці, — розповідав Лукас Корсо згодом, коли згадував про цю сцену. Тут треба уточнити, що коментарем Корсо нехтувати не слід, бо він лише на вигляд належав до одного з тих недорікуватих суб'єктів, якого легко уявити, що він живе зі старою матір'ю, яка плете панчохи, а по неділях приносить синові в ліжко філіжанку гарячого шоколаду. Ми часто бачимо в кіно, як такий син сам-один іде за домовиною під дощем із почервонілими очима й белькоче одне тільки слово «мамо!» з невтішним горем покинутого сироти. Але Корсо не був покинутий у своєму житті. Він також не мав матері. І той, хто з ним знайомився ближче, зрештою запитував себе, а чи мав він її бодай коли-небудь.

— Мені прикро турбувати вас за таких обставин, — сказав Корсо.

Він сидів перед вдовою в накинутому плащі й парусиновою сумкою на колінах. Він сидів випростаний на краєчку стільця, тоді як очі Ліани Тайлефер — сталево-сині, великі й холодні — роздивлялися його згори вниз, намагаючись помістити його в одну з відомих їй чоловічих категорій. Корсо розумів, які труднощі намагалася подолати вдова, й дав їй змогу роздивлятися себе, не намагаючись створити якесь певне враження. Він знав, як відбувається цей процес, і знав, що в ці хвилини його акції на біржі цінностей «Тайлефер, вдова» падають. Це обмежувало його шанси зневажливою цікавістю, крім того, йому вже довелося чекати десять хвилин у вітальні, воюючи зі служницею, яка прийняла його за набридливого торговця й хотіла виставити за двері. Але тепер вдова раз у раз позирала на теку, яку Корсо дістав із сумки, й справи почали змінюватися. Щодо нього, то він намагався витримувати крізь свої погнуті окуляри погляд Ліани Тайлефер, намагаючись пропливти між двома ревучими підводними скелями — Сцилли та Харибди: Корсо був начитаний. До того ж він бачив перед собою справжню географічну мапу, де півднем були ноги й талія, а північчю — спокусливо обтягнутий светром із чорної ангорської вовни бюст.

— Нам би дуже допомогло, — заговорив він нарешті про свою справу, якби ми знали, чи знайомі ви з цим рукописом.

Він поклав теку до її рук й, роблячи так, неумисне доторкнувся пальців із довгими нігтями, покритих криваво-червоним лаком. Чи, можливо, пальці доторкнулися до нього. Байдуже, як це сталося, але відбувся легенький контакт, який показав, що акції Корсо почали підніматися; тож він не міг не виявити збентеження, відгорнувши з лоба волосся з притаманною йому незграбністю, аби дати їй зрозуміти, що зваблювати вродливих вдів — не його спеціальність. Тепер сталево-сині очі дивилися не на теку, а на нього, й у них з'явилися іскри цікавості.

— Чому я мала бути з ним знайомою? — запитала вдова.

Голос її прозвучав глухо й трохи хрипко. Либонь, вона погано спала вночі. Вона ще не витягла жодну сторінку з пластикової упаковки й не відривала погляду від Корсо, ніби хотіла почути від нього щось іще, перш ніж задовольнити свою цікавість, відкривши теку. Корсо приладнав свої окуляри на кінчику носа й зробив поважний жест, що відповідав обставинам. Поки що відбувалася суто формальна частина візиту, тому свою коронну кролячу усмішку він приберігав до відповіднішого часу.

— Донедавна цей рукопис належав вашому чоловікові, — він на мить завагався, перш ніж закінчити фразу. — Царство йому небесне.

Вона повільно кивнула головою, так ніби це все прояснювало, й відкрила теку. Корсо дивився через її плече на стіну. Там між оригіналом Тапієса^[13] і ще однією олійною картиною з нерозбірливим підписом висів дитячий малюнок із яскравими кольорами: «Ліана Ласаука. Курс 1970-71». Корсо, либонь, розчулився б, якби квіти, дівчатка у вишиванках та з білявими косами витискали в нього сльози, але він не належав до цієї категорії чоловіків. Тому він байдуже перевів погляд на іншу рамку, меншу й срібну, де покійний видавець Енріке Тайлефер С. А. із золотим келихом для дегустації на шиї та у фартусі, який робив його схожим на масона, усміхався в об'єктив; у правій руці він тримав розкритою одну зі своїх найпопулярніших кулінарних книг, а в лівій піднімав таріль із поросям, яке намірявся приготувати по-сеговійському. Він здавався щасливим і пузатим, радий-радісінький, що зараз посадить у піч смачне порося. Корсо подумав, що його передчасний відхід зі сцени життя принаймні звільнив його від численних проблем, пов'язаних із холестерином і сечовою кислотою. Він також себе запитав із суто професійною цікавістю, до яких хитрощів удавалася Ліана Тайлефер, коли хотіла спізнати оргазм у сексуальній грі зі своїм чоловіком. Саме з цією думкою він знову подивився на ноги та бюст удови, але до певного висновку не дійшов. Однак вона здалася йому надто жінкою, щоб задовольнитися молочним поросям.

— Це Дюма, — сказала вона, й Корсо відразу стрепенувся, мобілізувавши свою увагу. Ліана Тайлефер постукала своїми фарбованими нігтями по пластикових обгортках, які захищали сторінки. — Це знаменитий розділ. Звичайно, я з ним знайома, — вона нахилила голову, й волосся впало їй на обличчя. Крізь цю біляву завісу вона з підозрою подивилася на свого гостя. — …Як цей рукопис опинився у вас?

— Ваш чоловік його продав. Я хочу з'ясувати, чи це оригінал.

Вдова стенула плечима.

— Наскільки мені відомо, він автентичний, — вона глибоко зітхнула, повертаючи рукопис. — Продав, кажете?.. Дивно… — Вона на мить замислилася. — Енріке дуже цінував ці папери.

— Можливо, ви пригадаєте, де він їх добував?

— Не можу вам сказати. Гадаю, хтось їх йому дарував.

— Він колекціонував автографи?

— Єдиним, який я знала, був цей.

— Він ніколи не говорив про свій намір продати його?

— Ні. Уперше я про це довідалася від вас. Хто його купив?

— Один книгар, мій клієнт. Він відразу виставить його на аукціон, коли я зберу інформацію.

Ліана Тайлефер вирішила приділити справі трохи більше інтересу. Акції Корсо знову трохи піднялися на місцевій біржі. Він скинув окуляри, щоб протерти їх пом'ятою хусточкою. Без окулярів він здавався вразливішим, і він це знав. Усі хотіли допомогти йому перейти через вулицю, коли він блимав очима, як короткозорий кролик.

— То в цьому полягає ваша робота? — запитала вона. — Ви перевіряєте автентичність рукописів?

Він зробив широкий стверджувальний жест. Вдова тепер трохи розпливалася перед його очима, але здавалася ближчою.

— Іноді. Я також шукаю рідкісні книжки, гравюри та речі рідкісного стилю. Цим заробляю собі на життя.

— Заробляєте скільки?

— Коли як. — Він начепив окуляри, й контури жінки знову чітко вималювалися на його сітчатці. — Іноді багато, а іноді мало; ринок має свої стрибки й провали.

— Отже, ви працюєте таким собі детективом? — запитала вона насмішкуватим тоном. — Детективом книжок?

Настала мить усміхнутися. Що він і зробив, показавши передні зуби зі скромністю, яку розрахував до міліметра. Ну ж бо, усиновіть мене, благала ця усмішка.

— Атож. Можна назвати мою роботу й так.

— І ви прийшли до мене за дорученням свого клієнта…

— Справді. — Тепер він мав підстави відчути більшу впевненість, постукавши по рукопису суглобами пальців. — Адже рукопис прийшов звідси. З вашого дому.

Вона повільно кивнула головою, дивлячись на килим. Здавалося, вона міркує про щось.

— Чудасія, — сказала вона за мить. — Я не уявляю собі, щоб Енріке захотів продати цей оригінальний рукопис Дюма. Хоч останніми днями він поводився дивно… Як ви сказали звуть того книгаря? Який став власником рукопису.

— Я не сказав, як його звуть.

Вона подивилася на нього згори вниз зі спокійним подивом. Схоже, вона звикла давати чоловікам не більше трьох секунд, перш ніж вони виконували її бажання.

— То скажіть.

Корсо трохи зачекав, поки нафарбовані нігті Ліани Тайлефер почали нетерпляче барабанити по підлокітнику канапи.

— Його звуть ла Понте, — повідомив він нарешті. Це був ще один із його трюків: щоб іншим здавалося тріумфом те, що насправді було тривіальною поступкою з його боку… — Ви його знаєте?

— Звичайно, знаю. Він був постачальником мого чоловіка. Приходив сюди іноді й приносив ці безглузді фейлетони. Сподіваюся, він має розписку від мого чоловіка, яка підтверджує, що він продав йому рукопис… Я хотіла б мати її копію, якщо вам буде не важко.

Корсо невиразно кивнув головою, нахилившись до неї ближче.

— Ваш чоловік дуже любив Александра Дюма?

— Чи він його любив, запитуєте? — усміхнулася Ліана Тайлефер. Вона відкинула назад волосся, й тепер її очі насмішкувато виблискували. — Ходімо зі мною.

Вона підвелася на ноги, але так повільно, наче вкладала в цей рух усю вічність, і поправила спідницю, озираючись навколо, ніби вже забула, навіщо підвелася. Вона була набагато вища, ніж Корсо, хоч і стояла на низьких підборах. Вона повела його до сусіднього кабінету. Ідучи за нею, він дивився на її широку, як у плавчихи, спину й вузьку, але не занадто талію. Він нарахував їй тридцять років. Схоже, вона перетворювалася на одну з тих нордичних матрон зі стегнами, які ніколи не засмагають під сонцем, створених, щоб без зусиль народжувати Ериків та Зигфрідів.

— Якби то тільки був Дюма, — сказала вона, показуючи на внутрішність кабінету. — Погляньте-но.

Корсо зробив, як вона сказала. Стіни були обставлені дерев'яними стелажами, які вгиналися під вагою товстих квадратних томів. Корсо відчув, як у нього виступила слина завдяки професійному рефлексу. Поправляючи окуляри, він ступив до полиць. «Графиня де Шарні» Александра Дюма, вісім томів, видавництво «Ілюстрований роман», літературний директор Вісенте Бласко Ібаньєс.^[14] «Дві Діани» Александра Дюма в трьох томах. «Мушкетери» Александра Дюма, видавництво Міґеля Ґуйхарро, гравюри Ортеґи, чотири томи. «Граф Монте-Крісто» Александра Дюма, чотири томи, видавець Хуан Рос, гравюри А. Хіля… Крім того, чотири томи «Рокамболя» Понсона дю Терайля. «Пардеяни» Зевако,^[15] всі томи. І ще Дюма, поряд із дев'ятьма томами Віктора Гюго й стількома ж Поля Феваля,^[16] чий «Горбань» був тут присутній у розкішних палітурках, обтягнутих червоним сап'яном із золотим обрізом. І «Записки Піквікського клубу» Діккенса в перекладі Беніто Переса Ґальдоса, й кілька книжок Барб'є д'Оревільї, і «Паризькі таємниці» Ежена Сю. Ще книжки Дюма — «Сорок п'ять», «Намисто королеви», «Товариші Єгу» — і «Корсиканська помста» Меріме. П'ятнадцять томів Сабатіні, кілька томів Ортеги-і-Фріаса,^[17] Конан Дойла, Мануеля Фернандеса-і-Ґонсалеса,^[18] Майн-Ріда, Патрисіо де ла Ескосури^[19]…

— Вражає, — коментував Корсо. — Скільки тут заголовків?

— Не знаю. Дві тисячі з лишком. Три тисячі. Майже всі фейлетони у своїх перших виданнях, вони були оправлені відразу потому, як виходили їхні передплатні видання… Тут також зібрані ілюстровані томи. Мій чоловік колекціонував усю цю літературу з шаленою пристрастю, платячи повні суми, які просили за них.

— Справжній аматор, як я бачу.

— Аматор? — Ліана Тайлефер витиснула із себе посмішку. — Це була божевільна пристрасть.

— А я вважав, що гастрономія…

— Книжки з куховаріння — це був його спосіб заробляти гроші. Енріке мав щось від царя Мідаса. Кожен дешевий рецепт перетворювався на видавничий успіх у його руках. Але його справжня любов була в цьому. Він мав звичай замикатися тут і гортати давні романи-фейлетони. Вони, як правило, друкувалися на поганому папері, й він зберігав їх із великою одержимістю. Бачите термометр і вимірювач вологості?.. Він міг декламувати напам'ять цілі сторінки своїх улюблених творів. У нього часто виривалися захоплені вигуки. А останні місяці він писав.

— Історичний роман?

— Роман-фейлетон. Дотримуючись усіх загальників жанру, наприклад, — вона підійшла до полиці й узяла звідти важкий рукопис, аркуші там були зшиті вручну. Вони були списані літерами, великими й круглими, з одного боку. — Як вам видається заголовок?

— «Рука мерця, або Паж Анни Австрійської», — голосно прочитав Корсо. — Нічого не скажеш, здорово. — Він почухав пальцем брову, підшукуючи потрібне слово. — Переконливо.

— І неймовірно важко — наче свинець, — сказала вона, ставлячи рукопис на місце. — І безліч анахронізмів. І вкрай безглуздо, повірте мені. Я знаю, про що кажу: у кінці кожної сесії письма він читав мені сторінку за сторінкою, до самого кінця, — вона кілька разів ударила долонею по заголовку, виведеному великими каліграфічними літерами. — Господи! Присягаюся вам, я зненавиділа й цього пажа, й ту лисицю, його королеву.

— Він мав намір опублікувати свій роман?

— Звичайно. Під псевдонімом. Либонь, він вибрав би Трістан де Лонгвіль, Паоло Флорентіні або щось подібне. Вигадувати імена було в його дусі.

— А повіситися? Це також було в його дусі?

Втупившись поглядом у стіни, покриті книжками, Ліана Тайлефер зберігала мовчанку. Незручну мовчанку, подумав Корсо; мабуть, трохи силувану, вдаючи, ніби дивиться на книжки. Вона була схожа на актрису, яка чекає, поки зможе виголосити свій монолог із достатньою переконливістю.

— Я ніколи не знатиму, що сталося, — відповіла вона врешті, знову опанувавши себе. — Протягом останнього тижня він був замкнений і пригнічений. Майже не виходив із цього кабінету. Потім одного вечора гримнув дверима й вийшов на вулицю. Повернувся уже вдосвіта. Я була в ліжку й почула, як він зачиняє двері. Вранці мене розбудили крики служниці: Енріке повісився на лампі.

Тут вона подивилася на Корсо, перевіряючи, як вплинули на нього її слова. Ні, засмученою вона не здається, подумав мисливець за стародруками й пригадав фотографію, де її чоловік стоїть у фартусі й тримає в руці молочне порося. В якусь мить він помітив, як її очі заморгали, ніби вона намагалася витиснути з них сльозу, але вони залишалися сухісінькими. Проте це нічого не означало. Сторіччя застосування макіяжу, що стримує емоції, навчили жінок контролювати свої почуття. А макіяж Ліани Тайлефер, який світлою тінню охоплював її погляд, був бездоганним.

— Він залишив записку? — запитав Корсо. — Самогубці мають звичай їх залишати.

— Мабуть, полінувався її написати. Жодного пояснення, жодного рядка. Нічого. Ця його неуважність коштувала мені чимало запитань від слідчого та поліцейських. Не дуже приємно, повірте мені.

— Я собі уявляю.

— Атож. Я думаю, уявляєте.

Ліана Тайлефер вирішила, що розмову закінчено. Вони пішли до дверей, і там вона подала йому руку. З текою під рукою й сумкою на плечі Корсо подав їй свою. Потиск її пальців був сильний і йому сподобався. Отже, не було ані веселої, ані розчавленої горем вдови, ані холодної байдужості типу «він був ідіотом», або «нарешті я сама, можеш вилізати з шафи, мій коханий». Те, що в шафі хтось ховався, було цілком імовірним, але воно не стосувалося Корсо. Як не стосувалося його й самогубство Тайлефера С. А., попри свою незвичайність — а незвичайного в ньому було багато, з пажем королеви та подарованим рукописом на додачу. Але, як і прекрасна вдова, ці подробиці його не обходили. Поки що.

Він подивився на Ліану Тайлефер. Хотів би я знати, хто її тепер утішає, подумав він зі спокійною суто технічною цікавістю. Подумки він намалював собі портрет цього втішальника: чоловік зрілий, стрункий, культурний, із грішми. Вісімдесят п'ять відсотків імовірності того, що він приятелював із небіжчиком. Потім Корсо запитав себе, чи самогубство видавця не мало чогось спільного з цією історією, але урвав себе з огидою. Либонь, професійна схибленість чи щось подібне іноді вселяла йому звичку міркувати як поліцейський. Ця думка глибоко його потрясла. Людина ніколи не знає, які озера розбещеності або тупості ховаються на дні її душі.

— Хочу подякувати вам за той час, який ви мені присвятили, — сказав він, діставши зі свого репертуару найзворушливішу усмішку, яку він міг утворити, усмішку симпатичного кролика.

Проте його усмішка розчинилася в порожнечі. Ліана Тайлефер дивилася на рукопис Дюма.

— Нема за що мені дякувати. Мені лише цікаво з погляду логіки знати, чим усе це закінчиться.

— Я триматиму вас у курсі подій. Хочу запитати вас ще про одне. Ви хочете зберегти колекцію чоловіка чи позбутися її?

Вона подивилася на нього розгубленим поглядом. Корсо з досвіду знав, що після смерті бібліофіла через двадцять чотири години після того як із дому виносили труну з його тілом, у ті самі двері виносили і його бібліотеку. Його здивувало, що досі сюди не налетіли професійні круки. Адже, зрештою, Ліана Тайлефер, за її власним зізнанням, не поділяла літературні смаки свого чоловіка.

— Правду кажучи, я не мала часу про це подумати… Ви хочете сказати, що вас цікавлять ці фейлетони?

— Може бути.

Вона замислилася на мить. Можливо, трохи надовше, ніж належало.

— Чоловік помер зовсім недавно, — сказала вона з адекватним зітханням. — Я ще повинна поміркувати кілька днів.

Корсо вперся рукою в поручень і почав спускатися сходами. Він переступав через перші приступки з явною неохотою — так чоловік покидає дім, де він щось забув, проте не пам'ятає, що саме. Однак був певен, що нічого тут не забув. Коли дійшов до першого майданчика, підняв погляд і побачив, що Ліана Тайлефер залишилася стояти в дверях, спостерігаючи за ним. Вона мала вигляд, чи так здавалося, між стурбованим і цікавим. Коли він спустився ще на кілька сходинок, то наче в уповільненому кіно прямокутник бачення змістився вниз. Тепер погляд сталево-синіх очей став невидимим, і бачення Корсо ковзнуло вниз на тіло Ліани Тайлефер, на її бюст і стегна аж до міцних білих ніг, які вона тримала трохи розставленими, дужих та міцних, наче колони храму.

Корсо ще раз обернувся, коли перетнув поріг і вийшов на вулицю. Він уявив собі принаймні п'ять запитань, які потребували відповіді, й треба було поставити їх в порядку важливості. Він зупинився на хіднику перед ворітьми до парку Ретіро й, шукаючи таксі, випадково подивився ліворуч. Там стояв величезний «ягуар», запаркований за кілька метрів від нього. Водій у темно-сірому, майже чорному однострої, читав газету, спираючись на капот. У цю мить він відірвав погляд від газети, і його очі зустрілися з очима Корсо. Їхні погляди схрестилися лише на одну секунду, а потім водій повернувся до свого читання. Він був смаглявий, з вусами, блідий шрам перетинав йому щоку згори донизу. Його вигляд розбудив у Корсо якийсь спогад, він здався йому схожим на когось. Можливо, він нагадав йому високого чоловіка, який грав на автоматі в барі Макарової. Хоч його пам'ять говорила про щось більше. Спогад, який він розбудив у Корсо, був далекий і неясний. Але, перш ніж він устиг проаналізувати його, з'явилося вільне таксі, і якийсь суб'єкт у брудному пальті з валізкою в руці посилав йому сигнали з протилежного боку вулиці. Корсо скористався тим, що таксист дивився на нього, швидко спустився з хідника й сів у машину під самим носом в іншого ймовірного пасажира.

Він попросив водія зменшити гучність радіо й примостився на задньому місці, споглядаючи невидющими очима навколишній рух. Його опановував блаженний спокій щоразу, коли він зачиняв за собою дверцята таксі. Так ніби він укладав перемир'я з навколишнім світом: усе завмирало за віконцем на час його переїзду. Він відкинув голову на спинку сидіння, готуючись провалитися в спокій.

Але настав час подумати й про речі серйозні: такі, як «Книга про Дев'ять Дверей» і поїздка в Португалію, перший етап його подорожі. Але Корсо не міг зосередитися. Зустріч з удовою Енріке Тайлефера залишила висіти в повітрі чимало запитань, і це розбудило в ньому зайву тривогу. Щось тут було не так, йому здавалося, ніби він дивиться на пейзаж не під тим кутом. І навіть більше: після того як машина постояла перед кількома червоними світлофорами, він зрозумів, що в його пам'ять знову й знову вторгається образ шофера з «ягуара». Це вселяло в нього неспокій. Він був переконаний, що ніколи не бачив того чоловіка раніше, перш ніж побачив його в барі Макарової. Але ірраціональний спогад не хотів його покинути. Я тебе знаю, сказав він собі. Не сумніваюся, що знаю. Колись дуже давно я зустрівся зі схожим на тебе типом. І знаю, що ти десь тут. У темному куточку моєї пам'яті.

Груші^[20] ніде не було видно, але це вже не мало значення. Прусаки відступали з висоти, на якій стояла Каплиця Святого Ламберта, а легка кавалерія Сюмона й Сюберві переслідувала їх по п'ятах. З лівим флангом не було ніякої проблеми: червоні формування шотландської піхоти розбито атакою французьких кірасирів. У центрі дивізія Жерома нарешті взяла Гугумон. А на північ від гори Сен-Жан сині підрозділи чудової Старої Гвардії групувалися повільно, але невблаганно, й Веллінгтон, забувши про порядок, займав невеличке село Ватерлоо.

Лукас Корсо оглянув поле битви. Домогтися вирішального зламу в битві міг, звичайно, Ней. Сміливець зі сміливців. Корсо поставив його попереду, з Ерлоном та з дивізією Жерома чи з тим, що від неї залишилося, і примусив їх просуватися аu pas de charge^[21] дорогою на Брюссель. Коли вони увійшли в контакт із британськими формуваннями, Корсо трохи відкинувся в кріслі й стримав подих, усвідомлюючи свою відповідальність: щойно за півхвилини він ухвалив рішення про життя й смерть 22 000 тисяч людей. Він утішався цим почуттям, вторгаючись у сині й зелені шереги вояків, милуючись розкішною зеленню лісів Суаня, бурими плямами пагорбів. Боже, яка чудова буде битва!

Удар виявився потужним, так їм і треба. Військо Ерлона розвалилося, як хатина ледачого поросяти, а Ней і військо Жерома витримало свою лінію. Стара Гвардія просувалася вперед, усе змітаючи на своєму шляху, й англійські каре зникали з мапи одне за одним. Веллінгтон не мав тепер іншого виходу як відступити, й Корсо перехопив його на дорозі в Брюссель резервами французької кавалерії. Потім повільно й розмірено став готувати фінальний удар. Тримаючи Нея між великим і вказівним пальцем, він просунув його вперед на три шестикутники. Підсумував фактори могутності, звірившись із таблицями; відношення було 8 до 3. З Веллінгтоном покінчено. Про всяк випадок він залишив ще невеличку щілину. Звірився з таблицею співвідношень і з'ясував, що 3 вистачить. Його опанувала невеличка тривога, поки він намагався оцінити відповідний фактор випадковості. Він оцінив його цифрою 5. Він усміхнувся кутиком рота, завдавши удару нігтем по синій фігурці Наполеона. Уявляю, як ти почуваєшся, друже. Веллінгтон та його останні нещасні п'ять тисяч були вбиті або взяті в полон, й Імператор щойно виграв битву під Ватерлоо. Аллонзанфан.^[22]

І нехай усі книжки з Історії летять до чортів!

Він глибоко позіхнув. На столі, поряд із дошкою, яка в масштабі 1:5000 відтворювала поле битви, між довідниками, графіками, філіжанкою кави й повною недопалків попільничкою його наручний годинник показував третю годину ночі. Збоку, на пересувному барі, з червоної, як британський мундир, етикетки йому хитро підморгував Джонні Вокер.^[23] Білявий безсоромник, подумав Корсо, йому байдуже, що кілька тисяч його співвітчизників тепер ковтають пилюку у Фландрії.

Він обернувся спиною до англійця й перекинув свою увагу на непочату пляшку «Болса», яка стояла на полиці під стіною між «Меморіалом Святої Єлени»^[24] у двох томах і французьким виданням «Червоного й чорного». Він відкрив пляшку й, наливаючи собі джин у склянку, став недбало гортати французький роман:

«…„Сповідь“ Руссо була єдиною книжкою, через яку він уявляв собі світ. Копія бюлетенів Великої Армії та „Меморіал Святої Єлени“ доповнювали його Коран. Він би дозволив себе вбити за ці три книжки. Ніколи не вірив у жодну іншу.»

Він пив навстоячки, ковтками, поки розминав затерплі суглоби. Ще кинув останній погляд на поле битви, де після жорстокої різанини затихав брязкіт зброї. Допив решту джину, почуваючи себе п'яним богом, який керує людьми, як він керував своїми олов'яними солдатиками. Він уявив собі, як лорд Артуро Велслі, герцог де Веллінгтон, віддає свою шпагу Нею. Навколо лежали в грязюці мертві юнаки, бігали коні без верхівців, а офіцер Сірих Шотландців конав під розтрощеним лафетом гармати, тримаючи в закривавлених пальцях золотий медальйон із портретом дружини й пасмом її білявого волосся. Офіцер поринав у темряву іншого світу, з якого долинала музика останнього вальсу. І балерина споглядала його зі своєї полиці з блискучою цяточкою на чолі, віддзеркалюючи світло з каміна, готова впасти в обійми чорта з табакерки або крамаря з найближчої крамниці.

Ватерлоо. Могли спокійно спочивати в землі кістки старого гренадера, його прапрадіда. Він бачив його в кожній маленькій клітинці на своїй схемі, на бурій лінії, що зображувала дорогу на Брюссель, обличчя в нього мало п'яний вираз, вуса були притрушені пилюкою. Голос його хрипів, він ішов спотикаючись, після того як три дні воював багнетом. Погляд у нього був відсутній, таким поглядом, на думку Корсо, дивилися солдати на всіх війнах. І підносив свій продірявлений ківер із ведмежої шкури разом зі своїми товаришами на кінець власної рушниці. Хай живе Імператор! Самотній, розтовстілий і хворий на рак привид Імператора був відомщений. Спи з миром. Гіп-гіп, ура!

Він налив ще одну склянку «Болса» і підняв мовчазний тост, простягнувши руку до шаблі, що висіла на стіні, й випивши за здоров'я тіні гренадера Жана-Пакс Корсо, 1770–1851, солдата Почесного Легіону, кавалера Ордена Святої Єлени, відданого до самої своєї смерті бонапартиста, консула Франції в тому самому середземноморському місті, де через століття народився його праправнук. І, відчуваючи в роті смак джину, він процідив крізь зуби єдину спадщину, яку протягом останнього сторіччя передавали одне одному члени родини Корсо, яка зникне разом із ним.

…Й Імператор попереду

свого непереможного війська

скакатиме під брязкіт зброї.

А я встану з могили зі зброєю в руках

і знову піду на війну

слідом за Імператором.

Він тихенько засміявся сам до себе, коли підняв слухавку телефону й набрав номер ла Понте. Шум диска, який вертівся, лунав у тиші його помешкання. На стінах стояли книжки, а за вікном мокрі від дощу дахи навколишніх будинків. Вид звідти був не дуже цікавий, окрім зимових вечорів, коли світло призахідного сонця проникало крізь дим, що підіймався з труб опалення, а забруднене повітря світилося червоним і кольором охри, створюючи непроникну завісу. Робочий стіл, комп'ютер і дошка зі схемою битви під Ватерлоо розташувалися перед цією панорамою. Цієї ночі по великому вікну збігали струмені дощу. На стінах не було ні картин, ні фотографій, нічого такого, що підтримувало б спогади. Там висіла лише давня шабля Старої Гвардії Наполеона у піхвах із латуні й шкіри. Коли приходили гості, вони дивувалися, що бачать на стінах лише книжки та шаблю й не бачать жодної з тих речей, які пам'ять кожної людини інстинктивно пов'язує зі своїм минулим. Так само, як і речі, відсутні в цьому домі, світ, який породив Лукаса Корсо, давно погас. Жоден із тих слідів, які іноді впізнавала його пам'ять, не повернув би його до життя; і можливо, так було й краще. Складалося враження, ніби господар цього помешкання ніколи не мав і ніколи не залишав нічого в минулому. Він нагадував бродягу-ерудита, який носить усе своє майно в кишені плаща. Ті, кому щастило бачити його за вікном в одному з червоних надвечір'їв призахідного сонця, з очима, затуманеними голландським джином, казали, що його усмішка безпорадного кролика здавалася їм цілком щирою.

Сонний голос ла Понте пролунав у телефоні.

— Я щойно розгромив Веллінгтона, — повідомив йому Корсо.

Після розгубленої мовчанки ла Понте відповів, що він дуже радий. Паскудний Альбіон, пиріжки з нирками, жалюгідні готелі з окремою платою за обігрів. Сипаї, Кіплінг і всі оті дурниці — Балаклава, Трафальгар і Мальвіни. Щодо Корсо, то він хоче нагадати йому — телефон замовк, поки ла Понте навпомацки шукав свій годинник, — що вже третя година ранку. Після цього він пробурчав щось невиразне, де чітко пролунали лише слова «придурок» і «сучий син».

Корсо все ще сміявся сам до себе, коли поклав слухавку. Якось він зателефонував ла Понте — за його кошт — з аукціону в Буенос-Айресі лише для того, щоб розповісти йому анекдот: повія була такою негарною, що померла невинною. Так, так. Дуже добре. Та коли ти повернешся, то я примушу тебе з'їсти телефонний рахунок, клятий йолопе. А багато років тому, коли він прокинувся, обіймаючи Нікон, його першим поривом було взяти слухавку й розповісти ла Понте, що він познайомився з гарною жінкою і, схоже, закохався в неї. Щоразу, коли він згадував про цю подію, Корсо заплющував очі й бачив, як Нікон повільно прокидається, розкинувши своє волосся по подушці. Притискаючи слухавку до вуха, він тоді розповів ла Понте, відчуваючи дивні емоції, про свою непоясненну ніжність, він говорив по телефону, а вона слухала його, мовчки дивлячись на нього; і він знав, що голос, який лунав на протилежному кінці дроту — радий за тебе, Корсо, друже, тобі давно пора закохатися, — був щирим, приєднуючись до його пробудження, його тріумфу, його щастя. Того ранку він любив ла Понте не менше, аніж її. А може, любив її не менше, аніж його.

Відтоді минуло чимало часу. Корсо погасив лампу. Дощ не перестав падати в темряві ночі. У спальні, сидячи на краю порожнього ліжка, він закурив свою останню сигарету, нерухомий у темряві, дослухаючись до дихання, якого не було під простирадлом. Потім простяг руку, щоб доторкнутися до волосся, якого не було на подушці. Нікон була його єдиним каяттям. Тепер дощ посилювався за вікном, і краплі води на віконному склі подрібнювали слабке зовнішнє світло, накриваючи простирадла рухливими чорними точками, дрібними тінями, які безладно вистрибували, наче клапті чийогось життя.

— Лукасе.

Він промовив своє ім'я гучним голосом, як промовляла його вона, єдина людина, що так його називала. Ці шість літер розламували спільну батьківщину, в якій, за іншого часу, вони обоє хотіли б жити. Корсо зосередив свою увагу на вогні сигарети, яка світилася червоним світлом у темряві. Колись йому здавалося, що він дуже любив Нікон. Коли він зустрів її, вродливу й розумну, непомильну, наче папська енцикліка, палку, наче її чорно-білі фотографії: діти з великими очима, старі люди, собаки з вірним поглядом. Коли він із нею познайомився, вона захищала свободу народів і підписувала маніфести на захист ув'язнених інтелектуалів, пригноблених тубільців і таке інше. Вона також виступала на захист тюленів. Одного разу домоглася, щоб і він щось підписав на захист тюленів.

Корсо повільно підвівся з ліжка, щоб не розбудити привид, який спав із ним поруч, дослухаючись до ритму дихання, який іноді й справді чув. Ти мертвий, як і твої книжки. Ти ніколи не любив нікого, Корсо. Це вперше й востаннє вона промовила тільки його прізвище; уперше й востаннє вона тоді відмовилася йому віддатися й пішла від нього назавжди. Пішла шукати дитину, яку він ніколи не хотів їй подарувати.

Він відчинив вікно, відчуваючи вологий холод ночі, підставивши обличчя краплям дощу. Востаннє затягся сигаретою, а потім викинув її у вікно, спостерігаючи, як червона крапка зникає в темряві, утворюючи арку, що уривалася й ставала невидимою.

У ту ніч дощ падав і на інші краєвиди. На останні сліди Нікон. На поле битви під Ватерлоо, на прапрадіда Корсо та його товаришів. На червону й чорну могилу Жюльєна Сореля за те, що він вірив, ніби зі зникненням Бонапарта повмирали й бронзові статуї на старих забутих дорогах. Дурна помилка. Лукас Корсо знав краще, аніж будь-хто, що й сьогодні можна вибрати собі поле битви й стояти на посту між привидами з паперу та шкіри, між тисячами загиблих від катастроф.