Клуб Дюма, або Тінь Рішельє

V. Пам'ятай

Він сидів у тій самій позі біля каміна, в якій я його покинув.

«Убивство Екройда».

Агата Крісті

Саме тут я з'являюся вдруге на сцені подій, бо Корсо вирішив звернутися до мене знову. І прийшов до мене, якщо не помиляюся, за кілька днів до своєї поїздки в Португалію. Як він розповів мені згодом, на той час він уже підозрював, що рукопис Дюма і «Дев'ять Дверей» Варо Борха були тільки двома вершинами айсберга, й щоб розібратися в усьому цьому, треба було знати інші історії, які переплутувалися між собою й утворювали вузли, схожі на вузол краватки, який зв'язав руки Енріке Тайлеферу. Я остеріг його, що це нелегко, бо в літературі ніколи не буває чітких меж; усе спирається на щось інше, речі накладаються одна на одну й, у кінцевому підсумку, утворюють складну інтертекстуальну гру, схожу на систему дзеркал або російську матрьошку, де годі зрозуміти, що звідки береться, й лише наші колеги, надто дурні або надто самовпевнені, беруться розплутувати такі справи. Хіба можна, наприклад, стверджувати, що в романах Роберта Грейвза^[42] помітні сліди «Камо грядеші», а не Светонія чи Аполонія Родоського. Щодо мене, то я знаю лише те, що не знаю нічого. І коли хочу щось знати, то шукаю інформацію в книжках, бо вони ніколи не втрачають пам'ять.

— Граф Рошфор — один із найважливіших другорядних персонажів «Трьох мушкетерів», — пояснив я Корсо, коли він прийшов до мене вдруге. — Він агент кардинала й друг Міледі. Перший ворог, якого нажив собі д'Артаньян. Я можу встановити першу дату, коли вони зустрілися: перший понеділок квітня 1626 року, в Мензі-на-Луарі… Я говорю про Рошфора вигаданого, хоч існував і реальний подібний до нього персонаж, а саме Картьєн де Куртільц, якого справжній д'Артаньян у своїх «Мемуарах» описує як Роснаса… Але Рошфор зі шрамом реально не існував. Дюма запозичив цього персонажа з іншої книжки, «Мемуари МГДР (Месьє графа де Рошфора)», мабуть, апокрифічного і також створеного Куртільцем… Дехто вважає, що може йтися про Анрі Луї де Алуаньї, маркіза де Рошфора, який народився близько 1625 року, але ця ниточка надто тонка.

Я дивився на вогні вечірнього транспорту, які пропливали на бульварі з протилежного боку кав'ярні, де зібралася моя компанія. Нас супроводжували кілька друзів, які тепер сиділи навколо столу, заваленого газетами, де стояли філіжанки з кавою й огорнуті димом попільнички: двоє письменників, художник, якого переслідували невдачі, журналістка, що перебувала на вершині успіху, театральний актор і четверо чи п'ятеро студентів із тих, які мають звичай сидіти десь у кутку й не розтуляти рота, дивлячись на мене, як на Бога. Корсо сидів між ними, не знявши плаща й прихилившись плечем до вікна. Він пив джин і вряди-годи робив якісь записи у своєму блокноті.

— Звичайно, читач, — докинув я, — що читає «Три мушкетери» і протягом усіх шістдесяти сімох розділів роману чекає дуелі між Рошфором та д'Артаньяном, відчуває розчарування. Дюма знадобилося лише три рядки, щоб розв'язати проблему чи, радше, спритно зам'яти справу. Бо коли ми зустрічаємося з цим персонажем у «Двадцять років потому», д'Артаньян і він билися вже тричі, й Рошфор має на тілі ще кілька шрамів від ударів шпагою. Проте ненависті між ними вже немає, а існує щось подібне до взаємної пошани, яка можлива лише між давніми ворогами. Випадковість долі знову призвела до того, що вони воюють у протилежних таборах, але при цьому зберігають дружню прихильність дворян, які знають один одного протягом двадцятьох років… Рошфор потрапив у неласку Мазарині, утік із Бастилії, допоміг утекти звідти також Дюкові де Бофорту, взяв участь у змові Фронди й помер на руках у д'Артаньяна, який проколов його шпагою, не впізнавши в загальному безладі. «Така моя зірка, — приблизно так сказав Рошфор гасконцеві, — я тричі одужав після ваших ударів шпагою, але від четвертого вже не одужаю». І помер. «Я щойно вбив свого давнього друга», — сказав д'Артаньян Портосу… Це була епітафія давньому агентові Рішельє.

Моя розповідь спричинила в кав'ярні палку дискусію. Актор, давній герой-коханець, який грав графа Монте-Крісто в телевізійному серіалі, а цього вечора не відводив погляду від журналістки, став висловлювати свої думки — й висловлював він їх блискуче — про персонажів, підбадьорюваний художником й обома письменниками. Так ми перейшли від Дюма до Зевако й Поля Феваля й закінчили тим, що визнали незаперечну перевагу Сабатіні над Сальгарі. Пригадую, хтось боязко згадав про Жуля Верна, але його дружно освистали. У цьому середовищі, де палко захоплювалися героями плаща та шпаги, Жуль Берн і його холодні, позбавлені душі герої не користувалися популярністю.

Щодо журналістки, однієї з модних дівчат, яка вже заробила собі недільний додаток у важливій газеті, то її літературна пам'ять починалася з Мілана Кундери. Тож вона більшу частину часу перебувала в обачному очікуванні, з полегкістю приєднуючись до розмови, щоразу коли чула знайомий заголовок, анекдот або персонажа — «Чорний лебідь», Яньєс, удар шпагою Невера — бо згадувала якийсь бачений по телевізії фільм. Тим часом Корсо з терплячістю досвідченого мисливця, яким він був невідривно дивився на мене понад склянкою з джином, чекаючи хвилини, коли можна буде повернутися до теми, що його цікавила, і йому це вдалося, скориставшися незручною мовчанкою, яка запанувала над столом, коли журналістка заявила, що пригодницькі романи здаються їй надто легкими за своїм змістом, хіба не так? Або надто поверховими, якщо висловитися точніше.

Корсо обгризав кінчик свого фаберівського олівця.

— Як ви тлумачите, пане Балкан, роль Рошфора в історії?

Усі подивилися на мене, а насамперед студенти, двоє серед яких були дівчата. Не знаю чому, але в цьому середовищі мене вважають бонзою красного письменства й щоразу, коли я розкриваю рота, люди напружують увагу, сподіваючись почути догмати віри. Так само моя стаття в адекватному літературному журналі може висвятити або втопити письменника-початківця. Звичайно, це абсурд. Але таке в нас життя. Згадайте останнього Нобелівського лауреата, автора творів «Я Онан», «У пошуках самого себе» та архізнаменитого «Оuі, cest mоі».^[43] Це моя фірма запустила його в рух п'ятнадцять років тому, надрукувавши в «Монд» статтю на півтора аркуша. Ніколи не зможу собі цього пробачити, але такі в нас порядки.

— Насамперед Рошфор — це ворог, — уточнив я. — Він символізує приховані сили, чорні інтриги. Він агент диявольської змови, яка плете свої кільця навколо д'Артаньяна та його друзів; він очолює інтриги кардинала, які ставлять під небезпеку їхні життя…

Я побачив, як одна зі студенток усміхнулася. Але не міг зрозуміти, чи цей неуважний і дещо насмішкуватий вираз був наслідком моїх слів чи якихось потаємних думок, що не мали стосунку до проблем, які тут обговорювалися. Я здивувався, бо студентки мали звичай вислуховувати мене з тією самою пошаною, яку виявляє головний редактор «Осерваторе Романо» до тексту папської енцикліки, цим дістаючи виключне право її опублікувати. Тому я подивився на неї з цікавістю. Хоч і на самому початку, коли вона прийшла до нас у синьому пальті й зі стосиком книжок під рукою, вона привабила мою увагу своїми тривожно зеленими очима й каштановим волоссям, підстриженим коротко, наче в хлопця. Тепер вона сиділа трохи осторонь, не приєднуючись до гурту. Біля нашого столу завжди є молоді люди, яких я запрошую на каву, але цієї дівчини раніше тут не було. Неможливо було забути її очі, надзвичайна майже прозора світлість яких контрастувала зі смаглявим обличчям людини, яка проводить чимало часу під сонцем і на свіжому повітрі. Струнка дівчина з гнучким станом і довгими ногами, також, певно, засмаглими, хоч цього й не видно було під джинсами. Я помітив щодо неї ще одну річ: вона не мала ні перснів, ні наручного годинника, ні сережок, її вуха були не торкані, без проколів.

— До того ж Рошфор — чоловік, який повсюди з'являється, але якого годі наздогнати, — провадив я, не без труднощів дібравши нитку розмови. — Таємнича маска його обличчя позначена загадковим шрамом. Він утілює в собі парадоксальну безпорадність д'Артаньяна, який переслідує його, проте ніколи не входить із ним у контакт, хоче вбити його й не може, аж поки вбиває вже через двадцять років і то помилково, коли він уже йому не ворог, а друг.

— Твій д'Артаньян приносить самі нещастя, — зауважив один із моєї компанії, письменник старшого віку.

Зі свого останнього роману він продав лише п'ятсот примірників, але заробляв гроші, публікуючи детективні історії під химерним псевдонімом Емілія Форстер. Я подивився на нього з вдячністю, бо він підкинув мені нову тему.

— Не можу не погодитися з вами. Йому взагалі не щастить. Його кохану жінку отруїли. Попри його подвиги й послуги французькій Короні він двадцять років служив нікому не відомим лейтенантом мушкетерів. І коли в останніх рядках «Віконта де Бражелона» він здобуває маршальський жезл, який коштував йому чотири томи й чотириста двадцять п'ять розділів, його вбиває голландська куля.

— Як і автентичного д'Артаньяна, — сказав актор, який уже примудрився покласти руку на стегно престижної журналістки.

Я зробив ковток кави, перш ніж погодитися. Корсо не відривав від мене погляду.

— Ми маємо трьох д'Артаньянів, — пояснив я. — Перший із них — це Шарль де Бац Кастлеморе, ми знаємо, що він існував, бо свого часу Ґазет де Франс написала, що він загинув двадцять третього червня тисяча шістсот сімдесят третього року — під час облоги Маастріхта куля влучила йому в горло. З ним полягла половина його солдатів… Хоч його смерть збіглася зі смертю його романного прототипа, у житті йому щастило не набагато більше.

— Він теж був гасконець?

— Атож, із Луп'яка. Це село досі існує, і в ньому встановлено пам'ятний камінь: «Тут народився близько 1615 року д'Артаньян, чиє справжнє ім'я було Шарль де Бац і який загинув при облозі Маастріхта в 1673 році».

— Це історична помилка, — сказав Корсо, заглянувши у свої записи. — Як пише Дюма, д'Артаньянові на початку роману, близько 1625 року, було вісімнадцять років. Але на той час д'Артаньян справжній мав лише десять років віку, — він усміхнувся усмішкою освіченого й скептичного кролика. — Він був тоді надто юний, щоб володіти шпагою.

— Атож, — погодився я. — Дюма змінив йому вік, щоб він міг узяти участь в авантюрі з діамантовим намистом за участю Рішельє та Людовіка Тринадцятого. Шарль де Бац, певно, прибув до Парижа зовсім юним. У 1640 році його ім'я згадується серед гвардійців пана Дезессара в документах, які мають стосунок до облоги Арраса, а через два роки він брав участь у Россельйонській кампанії. Але він ніколи не служив у мушкетерах за часів Рішельє, бо його прийняли до цього елітного підрозділу, коли Людовік Тринадцятий уже помер. Його справжнім заступником був кардинал Джуліо Мазарині… Різниця в десять чи п'ятнадцять років між двома д'Артаньянами справді існує, хоч Дюма після того успіху, який мали його «Три мушкетери», поширив сюжет майже на сорок років історії Франції і в наступних томах своєї романної фантазії намагався якомога наблизитися до реальних подій.

— А чи багато про нього відомо? Я маю на увазі причетність до історичних подій автентичного д'Артаньяна.

— Досить багато. Його ім'я з'являється в листуванні Мазарині з міністерством війни. Як і герой роману, він діяв як агент кардинала під час повстання Фронди й виконував різні доручення при дворі Людовіка Чотирнадцятого. Йому навіть доручили делікатну місію заарештувати й відправити до в'язниці міністра фінансів Фуке, що підтверджується в листуванні мадам де Севіньє. І він міг познайомитися з нашим художником Веласкесом на острові Фазанів під час супроводу Людовіка Чотирнадцятого, коли той поїхав забрати свою наречену Марію Терезу Австрійську.

— Цілком придворний чоловік, як я бачу. Він дуже відрізняється від віртуоза шпаги, яким був персонаж Дюма.

Я підняв руку, не погоджуючись із Корсо.

— Не піддавайтеся видимості. Шарль де Бац, або реальний д'Артаньян, воював до самої своєї смерті. У Фландрії він служив під проводом де Тюрена, а в 1657 році був призначений лейтенантом «сірих» мушкетерів, тобто фактично виконував обов'язки цієї відбірної частини французької армії. Через десять років його призначили капітаном мушкетерів, і він воював у Фландрії в цьому званні, яке відповідало званню генерала кавалерії…

Корсо примружив очі за склом окулярів.

— Пробачте, — він нахилився до мене над мармуровою стільницею, так і не донісши олівця до свого блокнота, — якого року це було?

— Коли йому дали звання генерала?.. У 1667 році. Чому вас це зацікавило?

Корсо виставив зуби й куснув себе за нижню губу. Але це тривало лише одну мить.

— Просто так, — сказав він, і його обличчя знову набуло байдужого виразу. — Того самого року в Римі спалили одного індивіда. Трохи дивний збіг… — Він подивився на мене, але досить безвиразним поглядом. — Вам щось говорить ім'я Аристид Торк'я?

Я поколупався у своїй пам'яті. Ні, це ім'я мені нічого не говорило.

— Анічогісінько, — відповів я йому. — Він має якийсь стосунок до Дюма?

Корсо на мить завагався.

— Ні, — відповів він нарешті, хоч великої переконаності в його відповіді не було. — Гадаю, що ні. Але продовжуйте. Ви говорили про автентичного д'Артаньяна у Фландрії.

— Він помер під Маастріхтом, як я вам сказав, коли вів своїх солдатів в атаку. Героїчна смерть: англійці та французи штурмували фортецю, треба було перетнути небезпечну зону, й д'Артаньян пішов першим із чемності до своїх союзників… Мушкетна куля розітнула йому яремну вену.

— Тож він ніколи не став маршалом.

— Ні. Це виняткова заслуга Александра Дюма, що він нагородив свого вигаданого д'Артаньяна заслугою, яку скупий Людовік Чотирнадцятий пошкодував дати його попередникові з плоті й кісток. Я знаю кілька цікавих книжок, у яких обговорюється ця тема. Запишіть їхні назви, якщо хочете. Одна з них належить авторству Шарля Самарена: «D'Artagnan, capitaine de mousquetaires du roi, histoire veridique d'une heros de roman».^[44] Інша книжка називається «Le vraie dArtagnan».^[45] Її написав дюк Монтеск'є Фезенсак, прямий нащадок автентичного д'Артаньяна. Опублікована вона в 1963 році, як мені здається.

Жодна з цих подробиць не мала безпосереднього стосунку до рукопису Дюма, але Корсо занотовував їх так ретельно, ніби його життя залежало від них. Уряди-годи він відривав погляд від свого блокнота й кидав на мене запитальні погляди крізь свої погнуті окуляри. А іноді опускав голову й, здавалося, переставав слухати, а поринав у свої потаємні роздуми. У ті хвилини, хоч я й був у курсі всіх подробиць про «Анжуйське вино», навіть знав про деякі ключі, невідомі мисливцеві за книжками, я натомість перебував далеко від тих ускладнень, які мали внести в цю історію «Дев'ять Дверей». Але Корсо, попри те, що його мозок був схильний до логіки, почав угадувати зловісні взаємини, які існували між фактами, про які йому було щось відомо, й так би мовити розуміти літературний характер, що на ньому ці факти трималися. Усе це здавалося досить плутаним, але не забуваймо, що для Корсо ситуація була саме такою. І хоч ця розповідь відбувається після дуже серйозних подій, що відбулися потому, сам характер їхнього обертання — пригадайте картини Ешера^[46] або книжки жартівника Баха — примушує нас знову й знову повертатися до початку, залишаючись у вузьких межах тодішнього знання Корсо. Знати й мовчати — правило. А правила треба знати, навіть якщо ти прагнеш налаштувати пастку, без правил не може бути ніякої гри.

— Гаразд, нехай буде так, — сказав мисливець про стародруки, після того як записав рекомендовані мною назви книжок. — Цей перший д'Артаньян автентичний. Третій — вигаданий д'Артаньян Дюма. Гадаю, їх обох пов'язує книжка Ґатьєна де Куртільца, яку ви мені показали одного дня: «Мемуари пана д'Артаньяна».

— Достоту так. Це справді персонаж забутий, найменш відомий із трьох. Проміжний хлопець, літературний і реальний водночас. Саме той, якого Дюма використовує, щоб створити свого персонажа. Ґатьєн де Куртільц де Сандрас був письменником, сучасним д'Артаньянові, який зрозумів художній характер персонажа й вирішив його описати. Через півтораста років Дюма довідався про існування цієї книжки під час своєї подорожі до Марселя. Господар будинку, в якому він зупинився мав брата, що завідував муніципальною бібліотекою. Схоже, цей брат і показав йому книжку, видану в Кельні в 1700 році. Дюма зрозумів, як вигідно він може використати сюжет тієї книжки, попросив її почитати й ніколи не повернув.

— Що ми знаємо про того попередника Дюма, Ґатьєна де Куртільца?

— Досить багато. Почасти завдяки тому, що він перебував під наглядом поліції. Народився він десь у 1644–1647 роках і служив мушкетером, корнетом у Royal Etranger, своєрідним іноземним легіоном тієї епохи, й капітаном кавалерійського полку, очолюваного Бопре-Шуазелем. По закінченні голландської війни, тієї самої, в якій загинув д'Артаньян, Куртільц залишився там і поміняв шпагу на перо, описуючи біографії, історичні теми, більш або менш апокрифічні та непристойні плітки про життя французького двору. Це спричинило йому проблеми. «Мемуари пана д'Артаньяна» мали грандіозний успіх: п'ять видань за десять років. Але викликали невдоволення Людовіка Чотирнадцятого, розгніваного тією нешанобливістю, з якою в книжці розповідалося про деякі подробиці життя королівської родини та її придворних. Тому коли Курліц повернувся до Франції, його заарештували й посадили до Бастилії, де він жив коштом держави майже до самої своєї смерті.

Актор скористався моєю паузою, щоб цілком недоречно продекламувати цитату з вірша «У Фландрії зайшло сонце» Едуарде Маркіни^[47]:

Нас очолив капітан,

Що прийшов до нас

Смертельно пораненим.

Сеньйори, що то був за капітан,

Капітан тих часів!..

Чи щось таке. Йому хотілося похизуватися перед журналісткою, на чиєму стегні його рука лежала тепер цілком по-хазяйському. Інші, а надто автор детективних романів, який підписувався Емілія Форстер, дивилися на нього із заздрістю або й погано прихованою злістю.

Після чемної мовчанки Корсо вирішив повернути мені контроль над ситуацією.

— Чи багато завдячує Куртільцу д'Артаньян Дюма?

— Багато. Хоч у «Двадцятьох роках потому» та у «Віконті де Бражелоні» він використовував інші джерела, історія, викладена в «Трьох мушкетерах» в основному побудована на сюжеті Куртільца. Дюма прикрашає його своїм генієм і розмахом свого таланту. Адже розповідь Куртільца має досить ескізний характер: благословення д'Артаньянового батька, лист до де Тревіля, сварка з мушкетерами, які в першому тексті є братами… Міледі там також з'являється. А д'Артаньян схожий на д'Артаньяна з роману Дюма, як дві краплі води. Хоч у Куртільца він трохи цинічніший; жадібніший і менш гідний довіри. Проте той самий.

Корсо трохи нахилився над столом.

— Раніше ви сказали, що Рошфор символізує чорну пастку, що нависає над д'Артаньяном та його друзями. Проте Рошфор не більше як шпик.

— Справді так. Він перебуває на платній службі його Високопреосвященства Армана Жана дю Плессі, кардинала де Рішельє…

— Лиходія, — сказав Корсо.

— Лиходія Карабеля,^[48] — докинув актор, який, либонь, вирішив не замовкати.

Моя сьогоднішня лекція про фейлетонну творчість справила велике враження на студентів, і вони щось записували або сиділи, роззявивши роти. Лише дівчина із зеленими очима сиділа незворушно, дещо осторонь від усіх. Так ніби вона зайшла сюди випадково.

— Для Дюма, — провадив я, повертаючись до теми, — принаймні в першій частині циклу про мушкетерів Рішельє є персонажем, без якого неможливий жодний пригодницький фейлетонний роман, наповнений таємницями; могутнім ворогом, який ховається в тіні, уособленням Зла. Для історії Франції Рішельє був великим чоловіком, а в «Трьох мушкетерах» його реабілітують лише через двадцять років. Тоді хитрий Дюма примирився з реальністю, не зашкодивши інтересам свого роману, він знайшов іншого негідника — Мазарині. Визнання помилковості власного погляду на Рішельє, вкладена в уста д'Артаньяна та його товаришів, які визнають посмертну велич свого колишнього ворога, не має жодного стосунку до моралі. Для Дюма — це лише зручний спосіб покаятися… Бо, зрештою, в першому томі циклу, коли кардинал планує вбивство Бекінгема, прагне згубити Анну Австрійську й дає карт-бланш зловісній Міледі, Рішельє досконало виконує роль лиходія. Його Високопреосвященство є для д'Артаньяна тим самим, чим був принц Гонзага для Лагардера^[49] або професор Моріарті для Шерлока Холмса.

Корсо зробив жест, щоб зупинити мене. Це мене здивувало, бо суперечило його манерам, для нього було природніше не втручатися в розмову доти, доки його співрозмовник вичерпає всі свої аргументи, тобто надасть усю потрібну йому інформацію.

— Ви назвали Рішельє агентом диявольської змови, — сказав він, зазираючи у свої записи. — То ви вважаєте, що кардинал прихилявся до окультних наук?

Ці слова створили дивну ситуацію. Дівчина звернула на Корсо зацікавлений погляд. Він дивився на мене, а я на дівчину. Байдужісінький до дивного трикутника, мисливець за стародруками чекав на мою відповідь.

— Рішельє цікавився багатьма речами, — пояснив я. — Крім того, що ретельно дбаючи про могутність Франції, він знаходив час для колекціонування картин, килимів, порцеляни і статуй. Він також був серйозним бібліофілом. Він оправляв свої книжки в хром та червоний сап'ян.

— Зі своїм срібним гербом із трьома червоними кутами, — Корсо зробив нетерплячий жест; ці подробиці були другорядними, й він потребував мене не для того, щоб говорити про них. — Існує каталог Рішельє, дуже відомий.

— Цей каталог є неповним, бо його колекція не залишилася неторканою; її частина зберігається сьогодні в національній бібліотеці Франції, в колекції Мазарині й у Сорбонні, тоді як чимало книжок потрапили до приватних рук. Рішельє володів гебрейськими й сирійськими манускриптами, відомими працями з математики, медицини, теології, права й історії… І ви вгадали. Найбільше здивувалися дослідники, коли вони натрапили в його бібліотеці на стародавні тексти про окультні науки, від Кабали до чорної магії.

Корсо проковтнув слину, не відводячи своїх очей від моїх. Здавалося, він напружився, як тятива лука перед пострілом.

— А ви не пригадуєте бодай одну конкретну назву?

Я похитав головою, перш ніж відповісти; його наполегливість заінтригувала мене. Дівчина не перестала стежити за нашою розмовою, але було очевидно, що тепер не я приваблював її увагу.

— Я цікавився Рішельє насамперед як персонажем пригодницького роману, — вибачливо сказав я. — Тому мої знання про нього не досягають такої глибини.

— А Дюма? Він також захоплювався окультними науками?

Тут я відповів категорично:

— Hi. Дюма був життєлюбом, який робив усе при світлі дня для власної радості й щоб подратувати своїх знайомих. Щоправда він не ухилявся від забобонів: вірив у навроки, носив амулет на ланцюжку від годинника й ходив до ворожки, пані Десбароль. Але я не уявляю, щоб він міг займатися чорною магією, замкнувшись на ключ у якійсь кімнаті. Не був він і масоном, як признається в «Сторіччі Людовіка П'ятнадцятого». Він мав борги, видавці й кредитори постійно тиснули на нього, щоб він міг приділяти час таким дрібницям. Можливо, іноді, задля своїх персонажів він цікавився цими темами, але ніколи не досліджував їх глибоко. За моїми висновками, усі масонські практики, які він описує в «Жозе Бальзамо» та «Паризьких могіканах» він запозичив із «Химерної історії франкмасонства» Клавеля.

— В Ади Менкен?

Я подивився на Корсо зі щирою повагою. Це було запитання фахівця.

— Це було інакше. Ада Айзек Менкен, його остання коханка, була північноамериканською актрисою. Під час виставки 1867 року, коли він був присутній на репрезентації «Піратів савани». На виході з театру дівчина обняла письменника й сказала йому на вухо, що читала всі його книжки й готова негайно лягти з ним у постіль. Старий Дюма потребував значно меншої спокуси, щоб захопитися жінкою, й прийняв її пропозицію. Вона прикидалася дружиною мільйонера, коханкою короля, генерала якоїсь республіки. Насправді ж вона — португальська єврейка, народилася в Америці й кохалася з дивним суб'єктом, сумішшю сутенера й боксера. Стосунки її з Дюма були скандальними, бо Менкен любила фотографуватися голою і часто навідувалася в будинок 107 на вулиці Малесербес, останній дім Дюма в Парижі. Вона померла від перитоніту після падіння з коня у віці тридцяти одного року.

— Вона захоплювалася чорною магією?

— Кажуть, що так. Їй подобалися дивні церемонії, вдягатися в саму туніку, спалювати ладан і підносити жертви володарю темряви… Іноді вона стверджувала, що нею володіє Сатана, й розповідала, як це з нею відбувається, — сьогодні такі розповіді визнали б порнографічними. Я певен, що старий Дюма ніколи не вірив жодному її слову, але, гадаю, такі спектаклі вельми його розважали. Схоже, коли Менкен оволодівав диявол, вона ставала дуже палкою в ліжку.

Публіка за столом зареготала. Я теж дозволив собі всміхнутися зі свого жарту, але дівчина й Корсо залишилися серйозними. Вона, схоже, замислилася, втупивши в нього погляд своїх світлих очей, тоді як мисливець за книжками повільно кивав головою, хоч вигляд у нього був тепер неуважний, далекий. Він дивився у вікно на бульвари й, здавалося, шукав у нічній темряві, в мовчазному русі автомобільних фар, які віддзеркалювалися у скельцях його окулярів, загублене слово, ключ, який дозволив би перетворити в одну всі ці історії, що плавали, наче сухе мертве листя, в чорних водах часу.

І знову мені треба відійти на другий план, як майже всюди присутньому оповідачу пригод Лукаса Корсо. Адже події, яким ще тільки належить відбутися, відбудуться в тому порядку, в якому їх вишикує мисливець за книжками. Згідно з цим порядком ми підійшли до тієї хвилини, коли, повернувшись додому, він побачив, що воротар закінчив підмітати вестибюль і намірявся замкнути свою будку. Він зіткнувся з ним, коли той виносив сміття зі сміттєвої комори.

— Сьогодні ввечері приходили лагодити ваш телевізор.

Корсо прочитав досить книжок і бачив досить телевізійних вистав, аби знати, що це означає. Тож він не стримався й зареготав перед приголомшеним воротарем.

— Я вже давно не маю телевізора.

Воротар вилив на нього цілий потік вибачень, на які Корсо майже не звернув уваги. Усе ставало напрочуд передбачуваним. Позаяк ішлося про книжки, він хотів подивитися на проблему поглядом читача, вимогливого й критичного, а не перетворюватися на персонажа дешевих витівок, хоч хтось і хотів накинути йому таку роль. Ні, на таке він ніколи не погодиться. Зрештою, за своєю природою він був скептиком і мав низький артеріальний тиск, тож краплі поту дуже рідко виступали йому на лобі, а слово фаталізм злітало з його губів.

— Я не вчинив нічого поганого, пане Корсо?

— Абсолютно ні. Технік, який приходив ремонтувати телевізор, був смаглявий, так? З вусами й шрамом на обличчі?

— Він самий.

— Заспокойтеся. Це мій друг. Він любить пожартувати.

Воротар зітхнув із полегкістю.

— Ви зняли тягар із моїх плечей.

Корсо не тривожився ані за «Дев'ять Дверей», ані за рукопис. Коли він не носив їх із собою, в полотняній сумці, то залишав їх на збереження в барі Макарової. Коли йшлося про речі, що йому належали, то ця схованка була найнадійнішою у світі. Тож він спокійно став підійматися сходами, намагаючись уявити собі сцену, яку побачить. На цьому етапі свого життя він перетворився на так званого читача другої категорії, й надто відвертий архетип його розчарував би. Проте, відчинивши двері, він заспокоївся. На підлозі не було ані розкиданих паперів, ані висунутих або перевернутих шухляд, ані розпанаханих ножем крісел. Усе було в тому самому порядку, в якому він залишив свою кімнату, коли пополудні вийшов із дому.

Він підійшов до свого письмового столу. Коробки з дискетами були на своєму місці, усі папери та документи лежали там, де він їх пам'ятав. Чоловік зі шрамом, Рошфор чи як там його в біса звуть, суб'єкт, либонь, ефективний, але він знає свою межу. Коли Корсо увімкнув комп'ютер, у нього з'явилася тріумфальна усмішка.

Екран повідомив йому, що останнє увімкнення було о 19.35 того самого дня. Але він не доторкався до свого комп'ютера протягом останніх двадцяти чотирьох годин. О 19 годині 35 хвилин він перебував із нами в кав'ярні, а чоловік зі шрамом саме тоді набрехав тутешньому воротареві, що йде полагодити його телевізор.

Потім він виявив біля самого телефону дещо таке, чого спочатку не помітив. Це не було випадковою недбалістю з боку таємничого гостя. У попільничці поруч із недопалками самого Корсо він побачив недопалок зовсім недавній, який належав не йому. То була докурена майже до кінця гаванська сигара з не порушеним кільцем. Корсо підняв сигару й покрутив її в пальцях, спершу не повіривши своїм очам, а потім, мірою того як зміст знайденого став до нього доходити, зареготав, вищиривши ікла, наче лютий і зацькований вовк.

Марка сигари була «Монтекрісто». Ну, звичайно ж.

Флавіо ла Понте також навідав гість. У його випадку він приходив лагодити водогін.

— Що за безглузді витівки! — сказав він замість привітання.

Зачекав, поки Макарова наллє йому джину, й витрусив на прилавок вміст своєї целофанової торбинки. Недопалок сигари був ідентичний із моїм, і кільце в ньому також збереглося неторканим.

— Едмон Дантес знову пішов в атаку, — зауважив Корсо.

Ла Понте лише наполовину поділяв романне відчуття події.

— Той сучий син курить дорогі гаванські сигари, — рука йому тремтіла, кілька крапель джину пролилося на його кучеряву руду бороду. — Я знайшов її на своєму нічному столику.

Корсо відверто іронізував:

— Ти повинен ставитися до подій спокійніше, Флавіо. Бути твердим і мужнім. Згадай клуб гарпунерів у Нантакеті.

— Я й справді був твердим і мужнім. Але вісім років тому я зрозумів переваги вміння зберегти собі життя. Відтоді мій характер дещо пом'якшився.

Цмулячи джин, Корсо в перервах цитував Шекспіра. Боягуз помирає тисячу разів, а хоробрий жодного разу й усе таке. Але Понте не належав до тих людей, яких можна заспокоїти цитатами. А тим паче цитатами такого зразка на кшталт такої.

— Насправді страху я не відчуваю, — сказав він, замислено опустивши голову. — Мені лише не хочеться втрачати свої речі. Свої гроші. Свій дивовижний сексуальний потенціал. Своє життя.

Це були вагомі аргументи, й Корсо мусив визнати, що вони могли бути загрозливими за тих обставин, у яких вони перебували. Крім того, додав бібліотекар, були й інші зловісні ознаки. Великі гроші, які пропонували йому за рукопис Дюма, таємничі нічні дзвінки.

Корсо зацікавлено стрепенувся.

— Тобі телефонують уночі?

— Так, але вони нічого не кажуть. Протягом певного часу мовчать, а тоді кладуть слухавку.

Поки ла Понте розповідав про свої лихі пригоди, мисливець за книжками обмацував свою полотняну сумку, яку дістав зі схованки кілька хвилин тому. Макарова тримала її там протягом усього дня, під прилавком між ящиками пляшок та барильцями з пивом.

— Не знаю, що мені робити, — трагічним голосом завершив свою розповідь ла Понте.

— Продай рукопис, і покінчімо з цим. Події виходять із-під нашого контролю.

Книгар заперечливо похитав головою й попросив Макарову налити йому ще порцію джину. Подвійну.

— Я пообіцяв Енріке Тайлеферу, що продам цей рукопис на відкритому аукціоні.

— Тайлефер помер. А ти ніколи у своєму житті не виконав жодної обіцянки.

Ла Понте похмуро кивнув, ніби йому не хотілося, щоб хтось нагадував йому про це. Але раптом обличчя йому проясніло, крізь густу бороду пробилася дивна гримаса; за великого бажання її можна було б назвати усмішкою.

— Ти маєш рацію. Але вгадай, хто мені щойно телефонував.

— Міледі.

— Ти майже вгадав: Ліана Тайлефер.

Корсо подивився на свого друга з безмежною втомою. Потім узяв склянку з джином, щоб вихилити її одним ковтком, майже не дихаючи.

— Ти знаєш, Флавіо, — сказав він нарешті, витираючи рот тильним боком долоні, — іноді я маю відчуття, що вже читав цей роман, раніше.

Ла Понте знову наморщив лоба.

— Вона хоче, щоб я повернув їй «Анжуйське вино», — пояснив він. — Таким, яким воно є, без ідентифікації чи якихось уточнень. — Він умочив губи у своє питво, перш ніж невпевнено всміхнутися до Корсо. — Дивно, чи не так? Звідки в неї цей несподіваний інтерес?

— Що ти їй сказав?

— Що історія вийшла з-під мого контролю. Рукопис тепер у тебе. І що я підписав із тобою контракт.

— Отже, ти їй набрехав. Ми з тобою нічого не підписували.

— Звісно, я їй набрехав. Тож я підкинув тобі нелегку роботу, якщо ситуація ускладниться. Проте я не відмовляюся вести переговори. Вдова й той, хто підписує деякі папери, виявили бажання повечеряти зі мною одного з цих вечорів. Щоб обговорити цю справу. Я досі відважний гарпунник.

— Ніякий ти не гарпунник. Ти брудний виродок і зрадник.

— Атож. Таким мене зробила Англія, як сказав би той зачуханий Грехем Грін. У коледжі мене називали То-був-не-я. Я ніколи тобі не розповідав, як я складав іспити з математики? — Він знову підняв брови з ностальгічним виразом у погляді. — Я завжди поводився, як природжений виказувач.

— Ти остерігся б Ліани Тайлефер.

— Чому? — Ла Понте подивився в дзеркало над баром. Він скорчив любострасну гримасу. — Відколи я почав носити фейлетонні романи її чоловікові, мені сподобалася ця класна тітка.

— Так, — погодився Корсо. — Вона тітка класна, але це середній клас.

— Не розумію, чому ти причепився до неї. До такої солодкої жінки.

— Я відчуваю, що там заритий собака.

— А я люблю собак. А надто якщо їхня господиня білява й вродлива.

Корсо тицьнув його у вузол краватки.

— Послухай-но, йолопе. У таємничих історіях завжди гине друг головного персонажа. Розумієш, який зв'язок тут існує? Нашу історію можна назвати таємничою, а ти мій друг. — Він погрозливо йому підморгнув. — Отже, тобі доведеться шукати з неї вихід.

Опанований спогадами про вдову, ла Понте не дозволив себе залякати.

— Облиш. Не ускладнюй мені життя. Крім того, я ж сказав тобі, що готовий одержати кулю за друга — але в плече.

— Говори серйозно. Тайлефер мертвий.

— Він наклав на себе руки.

— Я знаю. І знаю, що він не перший.

— Ну й подихай сам. Зануда. Скиглій.

Решта вечора минула в такому ж обговоренні цієї теми. Згодом, коли вони спорожнили ще п'ять або шість склянок, то домовилися, що зателефонують один одному, коли Корсо буде в Португалії. Ла Понте покинув бар, хитаючись і, звичайно ж, не заплативши за свою випивку. Зате він подарував приятелю недопалок від сигари Рошфора. Тепер ти матимеш їх двійко, сказав йому він.