Клуб Дюма, або Тінь Рішельє

III. Люди в сутанах і люди зі шпагою

— Ті, хто лежать у могилі, не розмовляють.

— Розмовляють, якщо так захоче Бог, — заперечив Лагардер.

«Горбань».

П. Феваль

Підбори секретарки цокали по лакованій дерев'яній підлозі. Лукас Корсо йшов за нею довгим коридором — стіни світло-кремового кольору, розсіяне світло, негучна музика, — поки вони не опинилися перед важкими дубовими дверима. Він підкорився наказу трохи зачекати, а потім, коли секретарка зникла за дверима, знову вийшла й усміхнулася йому короткою безвиразною усмішкою, увійшов до кабінету. Варо Борха сидів у нахиленому кріслі, обтягнутому чорною шкірою перед важким письмовим столом із червоного дерева. За вікном відкривалася чудова панорама Толедо: старі дахи, пофарбовані в колір охри, готичний шпиль собору на тлі чистого блакитного неба, на обрії сіре громаддя Алькасара.

— Сідайте, Корсо. Як ваші справи?

— Добре.

— Вам довелося зачекати.

Це було не вибачення, а лише констатація факту. Корсо скривив рота.

— Не турбуйтеся. Цього разу мені довелося чекати лише сорок п'ять хвилин.

Варо Борха навіть не завдав собі мороки усміхнутися бодай трохи, поки Корсо сідав у крісло, призначене для гостей. На столі не було нічого, крім складної системи телефонів та внутрішнього переговорного обладнання найсучаснішої конструкції, тому поверхня стола віддзеркалювала не лише господаря кабінету, а й частину краєвиду за вікном. Варо Борха мав десь років п'ятдесят. Його обличчя й лисина були вкриті бронзовою засмагою, і він мав досить респектабельний вигляд, хоч його респектабельність викликала сумнів. Очі він мав маленькі, рухливі й хитрі; свій чималий живіт він маскував під химерними камізельками, під піджаками, пошитими на замовлення, й був наче маркізом із бурхливою й розгульною молодістю, яка привабила до себе увагу поліції, і йому довелося рятуватися від звинувачення в шахрайстві, добровільно виїхавши на чотири роки до Бразилії та Португалії.

— Я хочу показати вам одну річ.

Він мав грубі манери, які майже переходили в брутальність, що її він ретельно культивував. Корсо побачив, як він підвівся й підійшов до невеличкої вітрини, відчинив її ключиком на кінці золотого ланцюжка, якого дістав із кишені. Варо Борха не мав комерційних стосунків із публікою — він брав участь лише в найважливіших міжнародних аукціонах — і його каталог ніколи не включав у себе більш ніж півсотні обраних заголовків. Але він знаходив рідкісні книжки в усіх куточках світу, застосовуючи найбрутальніші методи, щоб прибрати їх до своїх рук, а потім спекулював ними відповідно до коливань на ринку. Він працював із колекціонерами, книгарями, граверами, друкарями й постачальниками, такими, як Лукас Корсо.

— Як вона вам здається?

Корсо простяг руки, щоб узяти книжку з тією обережністю, яку виявить кожен, беручи на руки кількамісячне немовля. Книжка була оправлена в коричневу шкіру й прикрашена золотим орнаментом, притаманним тій епосі, і її стан збереження був відмінним.

— «La Hypnerotomachia di Poliphilo» Колонни,^[25] — сказав він. — То ви дістали її нарешті.

— Три дні тому. Венеція, тисяча п'ятсот сорок п'ятого року. «In casa di figluoli di Aldo».^[26] Сто сімдесят гравюр на дереві… Ви ще зацікавлені в тому швейцарському виданні, про яке мені казали?

— Звичайно. Воно повне?

— Безперечно, повне. Усі гравюри в цьому виданні, за винятком чотирьох, відтворюють ті, які були опубліковані у виданні 1499 року.

— Мій клієнт надав би перевагу першому виданню, спробую умовити його на друге… П'ять років тому в нього з рук вислизнув примірник на аукціоні в Монако.

— Що ж, нехай вирішує.

— Мені знадобляться два тижні, щоб установити з ним контакт.

— Я хотів би вести з ним переговори безпосередньо, — Варо Борха усміхнувся усмішкою акули, яка готується напасти на плавця. — Звичайно, я шануватиму ваші комісійні, й ви одержите звичайний відсоток.

— Про це й мови не може бути. Швейцарець — мій клієнт.

Варо Борха іронічно посміхнувся.

— Ви нікому не довіряєте, чи не так?.. Гадаю, немовлям ви аналізували молоко своєї матері, перш ніж почати його смоктати.

— А ви, гадаю, продали б своє молоко.

Варо Борха пильно подивився на мисливця за книжками, у якому не було тепер нічого ані від кролика, ані від його симпатичної усмішки; він радше скидався тепер на вовка, який вищирив ікла.

— Знаєте, що мені подобається у вашому характері, Корсо? Та природність, і з якою ви погоджуєтеся на роль найманого вбивці, тоді як навколо розвелося стільки демагогів і йолопів. Ви виглядаєте одним із тих слабохарактерних і небезпечних індивідів, котрих так боявся Юлій Цезар… Як ви спите?

— Без задніх ніг.

— А я певен, що ні. Я ладен поставити дві готичні книжки на те, що ви належите до людей, які довго лежать у темряві з розплющеними очима… Хочете, скажу вам одну річ? Я інстинктивно боюся людей худих, свавільних і сповнених ентузіазму. Я користуюся їхніми послугами лише тоді, коли йдеться про добре оплачених поденників, людей, які не мають ані землі, ані комплексів. Я не довіряю тим, хто хвалиться батьківщиною, родиною або справою.

Книгар знову поставив «Поліфіла» у вітрину. Потім сухо засміявся сміхом, у якому не було гумору.

— Ви маєте друзів, Корсо?.. Я іноді запитую себе, чи така людина, як ви, може їх мати?

— Ідіть ви в дупу.

Це побажання було висловлене з бездоганною холодністю. Варо Борха свідомо усміхнувся повільною усмішкою. Він не видавався ображеним.

— Маєте слушність. Ваша дружба анітрохи мене не цікавить, бо я купую лояльність за гроші — найману, солідну й тривалу. Хіба не так? Я ціную професійну честь чоловіка, що виконує свій контракт, навіть якщо король, який його найняв, утік, навіть якщо битву програно й немає очевидного порятунку…

Він дивився на Корсо брутальним, провокативним поглядом, стежачи за його реакцією. Але той обмежився нетерплячим жестом, доторкнувшись, не дивлячись на нього, до годинника, який був у нього на лівому зап'ястку.

— Усе інше викладіть мені письмово, — сказав він. — У листі. Адже ви ніколи не платили мені за те, щоб я сміявся з ваших жартів.

Варо Борха, схоже, замислився над цією реплікою. Потім погодився з усе ще насмішкуватим виразом обличчя:

— Ви знову маєте рацію, Корсо. Повернімося до справ… — Він розглянувся навколо, перш ніж зосередитися на темі. — Ви пам'ятаєте «Трактат із мистецтва фехтування» Астарлоа?^[27]

— Так, видання 1870 року, дуже рідкісне. Я дістав вам один примірник два місяці тому.

— Той самий клієнт тепер просить дістати «Академію шпаги». Ви його знаєте?

— Ви говорите про клієнта чи про трактат? Ви надто зловживаєте займенниками.

Похмурий погляд Варо Борхи показав, що він не вельми оцінив коментар Корсо.

— Не всі ми володіємо вашою прозорою й лаконічною прозою, Корсо. Я говорив про книжку.

— Це ельзевір^[28] сімнадцятого сторіччя. Великий ін-фоліо з гравюрами. Вважається найкращим трактатом із фехтування. І найдорожчим.

— Покупець готовий заплатити за нього, скільки попросять.

— Тоді ви його мені знайдіть.

Варо Борха знову сів у своє крісло біля вікна, крізь яке можна було милуватися панорамою старовинного міста, схрестив ноги, задоволений, і засунув указівні пальці в кишені жилета. Було очевидно, що справи в нього йдуть добре. Вельми небагато з його кваліфікованих європейських колег могли дозволити собі таку панораму за своїм робочим столом. Але Корсо не був уражений. Ці суб'єкти надто залежали від таких людей, як він, і це не треба було пояснювати нікому з них двох.

Він поправив свої погнуті окуляри й подивився на книгаря.

— А що ми робитимемо з «Поліфілом»?

Варо Борха завагався між антипатією й інтересом, подивившись на вітрину, а потім на Корсо.

— Гаразд, — сказав він крізь зуби. — Домовляйтеся зі швейцарцем.

Корсо кивнув головою, не хизуючись своєю маленькою перемогою. Швейцарець не існував, але це стосувалося тільки його. Для такої книжки покупців не бракувало.

— Поговорімо про «Дев'ять Дверей», — запропонував Корсо й побачив, як пожвавився вираз обличчя книгаря.

— Поговорімо. Ви беретеся за цю роботу?

Корсо вкусив себе за шкіру вказівного пальця, біля самого нігтя. Він акуратно виплюнув її на бездоганно чистий стіл.

— Уявіть собі на мить, що ваш примірник фальшивий. А автентичний — один і з тих двох. Або жоден із них.

Варо Борха, невдоволений, здавалося, шукав поглядом на столі клаптик від шкіри вказівного пальця Корсо. Зрештою відмовився від цієї спроби.

— У такому разі, — сказав він, — ви повідомите про це мені й виконуватимете мої інструкції.

— Розкажіть про них.

— Усьому свій час.

— Я наполягаю. Розкажіть про них.

Корсо помітив, що книгар на мить завагався. У тому закутні його мозку, де ховався його мисливський інстинкт, щось почало клацати. Тік-так. Майже нечутний звук розладнаної машини.

— Це ми вирішуватимемо в процесі роботи, — нарешті відповів Борха.

— А що ми будемо вирішувати? — Корсо почав дратуватися. — Одна з книжок зберігається в приватній колекції, а друга в публічній фундації; жодна не продається. Це означає, що тут усе закінчується: мій клопіт і ваші претензії. Я вам повідомляю: той чи той примірник або фальшивий, або ні. У будь-якому випадку я забираю свої гроші, й бувайте здорові.

Ви мислите надто просто, сказала йому усмішка книгаря.

— Не зовсім так… — заперечив він.

— Цього я й боюся… Ви щось надумали, так?

Варо Борха трохи підняв одну руку, дивлячись на її віддзеркалення у відполірованій поверхні стола. Потім повільно її опустив, поки вона з'єдналася зі своїм віддзеркаленням. Корсо дивився на цю вузьку й волохату руку з величезним золотим кільцем на мізинці. Він знав її досить добре. Він бачив, як вона підписувала чеки на рахунках, яких не існувало, підписувала очевидні фальшиві відомості, потискала руки, які готувалася зрадити. Він і досі чув підозріле тік-так. Зненацька його опанувала дивна втома. Він уже не був певен, що хоче взятися за цю роботу.

— Я не переконаний, — сказав він уголос, — що хочу взятися за цю роботу.

Варо Борха, певно, вловив зміну тону в його голосі, бо змінив свою поведінку. Він сплів тепер пальці під підборіддям, нерухомий, світло з вікна підзолочувало його досконалий брунатний череп. Здавалося, він замислився, не відриваючи погляду від Корсо.

— Я ніколи не розповідав вам, чому я став книгарем?

— Ні. І мені до цього байдужісінько.

Борха театрально зареготав. Це означало, що свою історію він усе одно розповість. Безглуздий протест Корсо, схоже, проминув повз його увагу. Поки що.

— Я плачу вам за те, щоб ви погоджувалися вислухати все, що мені заманеться вам розповісти.

— Але цього разу ви мені ще не заплатили.

Його співрозмовник висунув шухляду, дістав звідти чекову книжку й поклав її на стіл, поки Корсо озирався навколо з удаваною байдужістю. Для нього це була вирішальна мить: він міг або чемно попрощатися й піти, або залишатися в кабінеті, чекаючи подальшого розвитку подій. Також настала мить, щоб йому запропонували чогось випити, але його замовник не належав до цього класу амфітріонів. Тож він лише стенув плечима, доторкнувшись ліктем до пляшки з джином, яка відстовбурчувала одну з його кишень. Ситуація була абсурдною. Він чудово знав, що не піде звідси незалежно від того, чи сподобається те, що йому зараз запропонують, чи ні. І Варо Борха також це знав. Він написав цифру, поставив свій підпис, одірвав чек із книжечки й посунув його до співрозмовника.

Корсо поглянув на чек, не доторкаючись до нього.

— Ви мене переконали, — зітхнув він. — Я уважно слухаю вас.

Книгар ніяк не виразив свій тріумф. Він лише подивився на співрозмовника впевненим і холодним поглядом, ніби щойно йому вдалося покінчити з неприємною, але важливою формальністю.

— Я потрапив у цю сферу діяльності цілком випадково, — почав він розповідати. — Просто одного дня, коли в кишенях у мене було порожнісінько, помер мій двоюрідний дід і залишив мені в спадщину свою бібліотеку — більше в нього не було нічого. Близько двох тисяч томів, із них лише сотня книжок справді вартісних. Але серед них було перше видання «Дон Кіхота», один із псалтирів, опублікованих у тринадцятому сторіччі, й один лише з чотирьох відомих примірників Champfleury Жофруа Торі^[29]… Що ви на це скажете?

— Що вам дуже пощастило.

— І ви сказали цілковиту правду, — погодився Варо Борха нейтральним і впевненим голосом. Він говорив без того самовдоволення, яким хизуються тріумфатори, коли розповідають про себе. — У ті часи я нічого не знав про колекціонерів рідкісної літератури, хоча зрозумів головне: люди схильні платити великі гроші за книжки, які зустрічаються дуже рідко… А в мене такі книжки були. Тоді я вивчив слова й вирази, про які раніше не мав жодного уявлення, такі, як колофон, скульпторське долото, золотий перетин, суперекслібрис… І коли я справді приохотився до свого ремесла, я дещо відкрив: є книжки для продажу, а є для зберігання. Щодо цих останніх, то бібліофіл поринає в них наче в релігію — на все життя.

— Дуже зворушливо. А тепер скажіть мені, який стосунок мають «Дев'ять Дверей» до вашого пафосу?

— Ви мене запитали, що буде, якщо мій примірник виявиться фальшивим… На це запитання я можу відповісти вже тепер: він фальшивий.

— Звідки ви знаєте?

— Знаю з абсолютною точністю.

Корсо скривив рота. Цим жестом він передав свою думку про абсолютну точність у бібліофіли.

— Але ж, в «Універсальній бібліографії» Матеу й у «Каталозі» Терраля-Коя ваш примірник названо автентичним…

— Так, — погодився Варо Борха. — Хоч Матеу припустився невеличкої помилки. Він називає вісім гравюр, замість дев'ятьох, які є в нашому примірнику. Його формальна автентичність також не є переконливою. Згідно з бібліографіями примірники Фаргаша та Унгерн також добрі.

— То, може, добрими є всі три?

Книгар зробив заперечливий жест.

— Це неможливо. Акти процесу друкаря Торк'я не залишають жодного сумніву: зберігся лише один примірник, — Борха загадково посміхнувся. — До того ж я маю й інші аргументи для свого висновку.

— Наприклад?

— Це не входить до вашої компетенції.

— Тоді навіщо я вам потрібен?

Варо Борха відхилився назад у своєму кріслі й підвівся на ноги.

— Ходімо зі мною.

— Я вже вам сказав, — Корсо похитав головою, — що ваша історія мені не цікава.

— Брешете. Ви помираєте від цікавості, й тепер ви можете задовольнити її задарма.

Він узяв чек великим і вказівним пальцями, поклав його в кишеню камізельки. Після чого повів Корсо до кручених сходів, що вели на вищий поверх. Книгар мав свій офіс у задній частині власної оселі середньовічного будинку, який стояв у стародавньому кварталі міста і за який він заплатив цілу маєтність. Він вийшов у коридор, який сполучався з вестибюлем і парадними дверима, й привів Корсо до дверей, які відчинялися завдяки модерновій системі безпеки. Кімната була велика, мала підлогу з чорного мармуру, балки на стелі й вікна заґратовані стародавніми ґратами. Тут був також робочий стіл, шкіряні крісла й великий кам'яний камін. Усі стіни були покриті вітринами з книжками й гравюрами у красивих рамках: Гольбейн і Дюрер, як визначив Корсо.

— Гарно тут, — визнав він. Раніше він тут ніколи не був. — Але я завжди гадав, що ви тримаєте свої книжки на складі в підвалі.

Варо Борха зупинився поруч із ним.

— Ці книжки належать тільки мені. Жодна з них не продається. Дехто збирає лицарські романи або романи про кохання. Видання «Дон Кіхота» або книжки нерозрізані… Але всі книжки, які ви бачите тут, мають одного персонажа — Диявола.

— Можна подивитися ближче?

— Для цього я вас сюди й привів.

Корсо ступив кілька кроків уперед. Книжки були у стародавніх оправах, у дерев'яних палітурках, обтягнутих шкірою, й палітурках із сап'яну, прикрашених блискітками й малюнками. Мармурова підлога заскрипіла під його нечищеними черевиками, коли він підійшов до однієї з вітрин, нахилившись, щоб роздивитися її вміст: «Про привиди і прояви» Хуана Рівіо. «Сума диявольська» Венедикта Кассіано. «Сатанинська ненависть» П'єра Креспе. «Стеганографія»^[30] абата Тритеміо. «Про кінець світу» Понтіано… Заголовки надзвичайно цінних і рідкісних книг, про які Корсо здебільшого знав із бібліографічних довідників.

— Немає нічого прекраснішого, правда? — сказав Варо Борха, який у важно стежив за його рухами. — Аніж цей м'який блиск золота на шкірі під склом… Не кажучи вже про ті скарби, які під ними ховаються: століття досліджень, мудрості. Відповіді на таємниці всесвіту й на запитання людського серця. — Він трохи підняв руки й опустив їх по боках, відмовляючись виразити словами свою гордість володаря. — Я знаю людей, готових здійснити вбивство за таку колекцію.

Корсо кивнув головою, не відриваючи погляду від книжок.

— Ви, наприклад, — докинув він. — Хоч і не власними руками. Ви знайшли б когось іншого, хто вчинив би вбивство за вас.

Варо Борха зневажливо засміявся.

— У цьому перевага грошей: ти можеш найняти собі виконавців брудної роботи. А сам залишишся чистим.

Корсо подивився на книгаря.

— Це як подивитися на речі, — сказав він після хвилинних роздумів; схоже, він і справді міркував над цим. — Але я більше зневажаю тих, котрі не хочуть бруднити собі руки. Тих, хто залишається чистим.

— Мені байдуже, кого ви зневажаєте; тож займімося серйозними справами.

Варо Борха пройшовся перед вітринами. У кожній було по сотні томів.

— «Мистецтво Диявола…», — він підійшов до найближчої, щоб провести пальцями по спинках книжок, майже пестячи їх. — Ви ніколи не побачите їх поєднаними в іншому місці. Це книжки найрідкісніші, найобраніші. Мені знадобилися роки, щоб зібрати цю колекцію, але в ній досі бракує головного твору.

Він дістав один із томів, ін-фоліо, оправлений у чорну шкіру на венеціанський зразок без зовнішнього заголовка, але з п'ятьма нервюрами на спинці й золотим п'ятикутником на першій обкладинці. Корсо взяв книжку до рук, відкривши її з великою обережністю. На першій сторінці був напис латиною: DE UMBRARUM REGNI NOVEM PORTIS: Книга про дев'ять дверей у царство тіней. Далі були проставлені марка друкаря, місце, номер і дата: Venetiae, Apud Aristidem, Torchiam, M.DC.LX.VI.^[31] Cum superiorum privilegio veniaque. З привілеєм і з дозволу зверхників.

Варо Борха зацікавлено чекав на реакцію Корсо.

— Бібліофіла відразу можна впізнати по тому, як він бере до рук книжку, — сказав він.

— Я не бібліофіл.

— Звичайно, ні. Хоч іноді вам можна простити ваші манери найманого ландскнехта… Ваші доторки до книжок заспокоюють. Бо кримінальними є саме людські руки.

Корсо перегорнув кілька сторінок. Весь текст був написаний латиною, надрукований у чудовій друкарні, на грубому папері високої якості, який добре витримав натиск років. Книжка мала дев'ять чудових гравюр, кожна була надрукована на окремій сторінці зі сценами середньовічного життя. Він зупинився на одній із них, навмання. Ця гравюра мала латинський номер V, супроводжуваний гебрейським номером чи літерою, а також і грецьким номером. Унизу написане слово — скорочене чи зашифроване: FR.ST.A. Перед зачиненими дверима чоловік, схожий на торговця, рахував золото, кидаючи монети в мішок, не помічаючи, що в нього за спиною стоїть скелет, який тримає в одній руці пісочний годинник, а в другій вила.

— Що ви скажете про цю книжку?

— Скажу, що вона фальшива, але такою не здається. Ви добре її дослідили?

— З лупою й до останньої коми. Я мав час, відтоді як її придбав півроку тому, коли спадкоємці Ґвалтеріо Терраля вирішили продати його бібліотеку.

Мисливець за стародруками перегорнув ще кілька сторінок. Гравюри були досконалі, позначені простою й загадковою елегантністю. На ще одній із них була зображена юна дівчина, кат в обладунку готувався відрубати їй голову, він уже підняв меч.

— Я сумніваюся, щоб спадкоємці виставили на продаж фальсифікацію, — зробив Корсо висновок, закінчивши свій огляд. — Грошей у них вистачає, а бібліотека не дасть їм більше. Навіть каталог бібліотеки їм довелося замовити в аукціонній фірмі «Клеймор»… Крім того, я знав старого Терраля. Він ніколи не став би тримати в себе не тільки фальшиву книжку, а навіть сумнівний примірник.

— Яз вами згоден, — погодився Варо Борха. — До того ж, Терраль успадкував «Дев'ять Дверей» від свого тестя, дона Лісардо Коя, бездоганного бібліофіла.

— Який, у свою чергу, — Корсо поклав книжку на стіл і дістав свій блокнот із кишені плаща, — купив цей твір в італійця Доменіко К'яра, чия родина, згідно з каталогом Вайса, володіла ним від 1817 року…

Книгар погодився, задоволений.

— Бачу, що ви глибоко дослідили цю тему.

— Звичайно, я її дослідив, — Корсо подивився на нього таким поглядом, ніби той бовкнув дурницю. — Це моя робота.

Варо Борха зробив примирливий жест.

— Я не сумніваюся, що Терраль і його спадкоємці вірили в автентичність книжки, — сказав він. — Я також не заперечую, що цей примірник давній.

— Ви сказали, він фальшивий.

— Можливо, я застосував неадекватне слово.

— Так що ви тоді хочете сказати? Усе відповідає тій епосі. — Корсо знову взяв книгу до рук, натиснув на її сторінки вказівним пальцем і змусив їх пролопотіти, наставивши вухо й дослухаючись до звуку, який вони створювали. — Навіть папір звучить як годиться.

— Є тут щось таке, що звучить не так, як годиться. І я маю на увазі не папір.

— Можливо, ксилографії.

— А що з ними?

— Вони не відповідають епосі. Слід очікувати, що гравюри мали бути зроблені по міді. У 1666 році більше ніхто не користувався гравюрами по дереву.

— Не забувайте, що йдеться про унікальне видання. Гравюри відтворюють інші, стародавніші, що невідомо як потрапили друкареві до рук.

— Delomelanicon… Ви справді в це вірите?

— А мені немає діла до того, в що я вірю. Але дев'ять оригінальних гравюр у книжці належать не будь-кому… Згідно з легендою, Люцифер після своєї поразки й вигнання з неба склав магічний формуляр для використання своїми прихильниками: такий собі довідник зі світу тіней. Цю жахливу книгу переховували в таємниці, не раз спалювали, продавали на вагу золота тим привілейованим, які мали право її зберігати… Ці ілюстрації насправді є ієрогліфами пекла. Якщо їх витлумачити за допомогою тексту та адекватних знань, то вони допоможуть викликати Князя тьми.

Корсо погодився з перебільшеною серйозністю.

— Я знаю кращі способи продати душу.

— Не сприймайте це як жарт, бо мої слова набагато серйозніші, аніж здаються… Ви знаєте, що означає Delomelanicon?

— Гадаю, що так. Це слово утворено з грецького delo, скликати. I melos, чорний, темний.

Варо Борха засміявся рипучим сміхом, сміхом гумористичного схвалення.

— Я геть забув, що ви найманець освічений. І маєте рацію: ідеться про те, щоб прикликати тьму або освітити її… Пророк Даниїл, Гіппократ, Йосиф Флавій,^[32] Альберт Великий^[33] і Лев III^[34] згадували про цю чудесну книжку. Хоч люди почали писати лише шість тисяч років тому, Delomelanicon утричі давніший… Уперше він прямо згадується в папірусі з Туріса, написаному тридцять три сторіччя тому. Потім між І сторіччям до Різдва Христового й другим сторіччям нашої ери він цитується кілька разів у Corpus Hermeticm.^[35] Згідно з Asdemandres, ця книжка дозволяє подивитися в очі Світлу…

І в неповному інвентарі Александрійської бібліотеки, складеному перед її третім і остаточним зруйнуванням у 646 році, вона згадується з прямим посиланням на дев'ять магічних загадок, які вона містить у собі… Невідомо, був там один її примірник чи кілька, й чи бодай один пережив пожежу бібліотеки… Після цього її слід то з'являється, то зникає в Історії поміж пожежами, війнами й катастрофами.

Корсо показав передні зуби в недовірливій гримасі.

— Як і завжди. Усі чудесні книжки мають схожу легенду: від Тота^[36] до Ніколя Фламеля.^[37] Якось один із моїх клієнтів, що захоплювався герметичною хімією, зажадав, щоб я зібрав йому бібліографію книжок, яку цитує Фулканеллі^[38] та його адепти. Я ніяк не міг переконати його, що половина книжок із цими назвами ніколи не була написана.

— Але ця була написана. Її існування підтверджує також той факт, що Свята Інквізиція включила її у свій перелік заборонених книг. То яка ваша думка?

— Моя думка не має ваги. Існують адвокати, що не вірять у невинність своїх підзахисних, а проте домагаються, щоб їх виправдали.

— Про це й ідеться. Бо я наймаю не вашу віру, а вашу ефективність.

Корсо перегорнув ще кілька сторінок книжки. На одній із гравюр, на тій, яку було позначено номером І, зображене місто, обгороджене муром на вершині пагорба. До нього мчав дивний неозброєний вершник, який приклав палець до губів, вимагаючи співучасті чи мовчанки. Підпис під цією гравюрою був такий: NEM.PERV.T OUI N.N LEG.CEPT.RIT.

— Це підпис скорочений, але його можна розшифрувати, — оголосив Варо Борха, який стежив за кожним жестом Корсо. — Nemo pervenit qui non legitime certaverit…

— „Ніхто, хто воював не за правилами, свого не досягне?..“

— Більш або менш. Поки що це єдина з дев'ятьох легенд, яку ми можемо надійно розшифрувати. Майже ідентичний вислів ми зустрічаємо у творах Роджера Бекона, фахівця з демонології, криптографії та магії… Бекон стверджував, що володіє Delomelanicon, який належав царю Соломону, з ключем від жахливих містерій. Цю книжку, яка складалася з пергаментних сувоїв з ілюстраціями, було спалено в 1350 році за особистим наказом папи Інокентія VI, який проголосив: „У ній розповідається про те, як викликати демонів“… Через три століття Аристид Торк'я вирішив надрукувати книжку у Венеції з оригінальними ілюстраціями.

— Вони надто досконалі, — заперечив Корсо. — Якби вони були оригінальними, то їхній стиль був би архаїчнішим.

— Я не заперечую. Звичайно, Торк'я їх осучаснив.

На іншій гравюрі, з номером III, через річку був перекинутий міст, доступ до якого перепиняли дві укріплені брами. Піднявши погляд, Корсо побачив, що Варо Борха загадково усміхається, наче алхімік, переконаний у тому, що процес у його трубках розпочався.

— Ще одне міркування, — сказав книгар. — Згадаймо Джордано Бруно, мученика раціоналізму, математика й паладина обертання Землі навколо Сонця… — він зневажливо махнув рукою, так ніби все це мало другорядне значення. — Але це тільки частина його праці, а загалом він написав шістдесят одну книжку, в яких магії приділено значну увагу. І зверніть увагу: Бруно прямо вказує на Delomelanicon, застосовуючи також грецькі слова Delo та Melos, і додає: „На дорозі людей, які прагнуть до знань, стоять дев'ять потаємних дверей“, перш ніж він звертається до методів, які допоможуть зробити так, щоб знову засяяло Світло… Sic luceat Lux, — пише він. До речі, цю саму тему, — він показав Корсо марку друкаря книжки: дерево, переламане вогнем блискавки, змія й емблема — використав Аристид Торк'я на фронтиспісі „Дев'ятьох Дверей“… Що ви думаєте?

— Мені здається все гаразд. Але ніщо не має залишатися однаковим. Не так важко щось додати до тексту, а надто якщо він давній і має туманний зміст.

— Або в ньому йдеться про певні застереження. Навіть Джордано Бруно забув про золоте правило виживання. Знати й мовчати. Схоже, він знав, як йому й належало, але говорив більше, аніж йому дозволялося. І це спричинилося до поганих наслідків: Джордано Бруно заарештували у Венеції, оголосили запеклим єретиком і спалили живцем у Римі, на Кампо деї Фйорі, в лютому 1600 року. Тим же шляхом, по тих самих місцях і в ті самі дати, але через шістдесят сім років відправиться на страту друкар Аристид Торк'я. Його заарештують у Венеції, катуватимуть у Римі, спалять на Кампо деї Фйорі в лютому 1667 року. На той час уже рідко спалювали людей, але завважте: цього чоловіка спалили.

— Ви мене приголомшили, — сказав Корсо, який анітрохи не був приголомшений.

Варо Борха невдоволено заскрипів:

— Іноді я себе запитую, чи ви спроможні вірити бодай у щось.

Корсо вдав, ніби замислився, а тоді стенув плечима.

— Раніше я в дещо вірив. Але тоді я був молодий і жорстокий. Тепер мені сорок п'ять років, я старий і жорстокий.

— Я теж такий. Але є речі, в які я вірю. Речі, від яких у мене прискорюється пульс.

— Як, наприклад, гроші?

— Не глузуйте. Гроші — це ключ, який відчиняє двері в темні закапелки людей. Який, наприклад, дозволяє мені купити вас. Або дає мені можливість придбати те, що я ціную найбільше у світі — ці книжки. — Він ступив кілька кроків, наблизившись до повних вітрин. — Вони як дзеркала, в яких відбиваються ті, хто написав їхні сторінки. Вони віддзеркалюють турботи, таємниці, бажання, життя і смерті… Вони — жива матерія: треба знати, як годувати їх, захищати…

— І як користуватися ними.

— Іноді.

— А цю книжку ви використати не можете.

— Не можу.

— Але ви намагалися.

Корсо не запитував, він стверджував. Варо Борха нагородив його неприязним поглядом.

— Не будьте йолопом. Обмежмося тим, що я певен: ця книжка фальшива. Тому я хочу порівняти її з іншими примірниками.

— А я наполягаю на тому, що немає підстав вважати її фальшивою. Навіть якщо книжки виходять в одному видавництві, вони бувають різними… Насправді не буває двох однакових, хай навіть вони відрізняються дрібними деталями. До того ж кожен том живе своїм власним життям. Він губить сторінки, додає їх або замінює, робить оправу. Через багато років дві книжки, надруковані в одній друкарні стають зовсім не схожі між собою. Таке могло статися і з цією.

— З'ясуйте. Дослідіть „Дев'ять Дверей“ так, ніби йдеться про злочин. Огляньте сліди, перевірте кожну сторінку, кожну гравюру, папір, палітурки. Відступіть далеко назад, довідайтеся, звідки походить мій примірник. Потім, у Синтрі й Парижі, зробіть те саме з іншими двома.

— Мені дуже допомогло б, аби я знав, як ви дійшли висновку, що ваш примірник фальшивий.

— Я не можу вам це сказати. Повірте моїй інтуїції.

— Ваша інтуїція коштуватиме вам чимало грошей.

— Постарайтеся не кидати їх на вітер.

Він дістав із кишені чек і поклав його в руки Корсо. Той у нерішучості повертів його між пальцями.

— Чому ви платите мені авансом? Такої звички я у вас раніше не помічав.

— У вас буде багато витрат. А це, щоб ви почали ворушитися, — він передав йому товсту теку з паперами. — Тут зібрано все, що мені вдалося з'ясувати про книжку. Може вам знадобитися.

Корсо все ще дивився на чек.

— Це щось забагато для авансу.

— Можливо, виникнуть ускладнення.

— Справді?

Саркастичне запитання Корсо примусило книгаря прочистити горло. Нарешті вони підійшли до суті завдання.

— Якщо всі три примірники виявляться фальшивими або неповними, — провадив Варо Борха, — то на цьому ваша робота закінчиться, й ми закриємо справу… — він зробив паузу, щоб погладити свою бронзову лисину й якось ніяково посміхнутися Корсо. — Але одна з книг може виявитися автентичною, і тоді я вам дам іще грошей. Бо в такому разі я хочу її одержати, не зупиняючись ані перед засобами, ані перед витратами.

— Ви жартуєте, правда?

— Хіба схоже, що я жартую?

— Це однаково.

— Вам і раніше доводилося робити щось незаконне, Корсо.

— Не такого масштабу.

— Але ж ніхто не платив вам стільки, скільки я заплачу. Я дозволю вам забрати із собою книжку, бо вона може знадобитися вам для роботи. Для вас це недостатня гарантія?

Тік-так. Корсо, який тримав „Дев'ять Дверей“ у своїх руках, поклав чек між сторінками як закладку й здмухнув із книжки уявну пилюку, перш ніж повернути її Варо Борха.

— Якусь мить тому ви сказали, що за гроші можна купити все, тож можете перевірити це на власній персоні. Поворушіть задом, сходіть до власників книжки, і я певен, ви повернетеся ні з чим.

Він напівобернувся й рушив до дверей, подумки рахуючи, скільки кроків він зробить, перш ніж почує голос книгаря. Він ступив їх три.

— Ця справа не для людей у сутані, — сказав Варо Борха. — Вона для людей зі шпагою.

Його тон змінився. Не було в ньому більше ані пихатого самолюбства, ані зневаги до найманця, чиїми послугами він користувався. Янгол на ксилографії Дюрера лагідно змахнув крильми за склом у рамі на стіні, тоді як черевики Корсо повільно ковзали чорним мармуром підлоги. А між вітринами, заставленими книжками, й заґратованим вікном, за яким височів собор, між усім тим, що можна було купити за гроші, Варо Борха блимав очима, спантеличений. Він ще зберігав упевненість у виразі свого обличчя і роздратовано поляпував долонею по обкладинці книжки. Але задовго до цієї тріумфальної миті Лукас Корсо навчився читати поразку в очах чоловіків. І також страх.

Його пульс бився зі спокійним задоволенням, коли, не промовивши ні слова, він підійшов до Варо Борха. Наблизившись до нього, він дістав чек, який стримів між сторінками „Дев'ятьох Дверей“, й, акуратно його склавши, поклав до кишені. Після чого взяв теку з матеріалами й саму книжку.

— Я триматиму вас у курсі справи, — сказав він.

Він знав, що жереб кинуто, що він переставив першу фішку у своїй небезпечній грі й що вже пізно повертати назад. Крім того, гра захопила його. Він спустився сходами, залишивши за спиною свій власний сухий сміх, який пролунав крізь зуби. Варо Борха помиляється. Деякі речі не можна купити за гроші.

Сходи від парадних дверей вели у внутрішнє патіо з цямриною колодязя й двома мармуровими венеціанськими левами, що їх брама відокремлювала від вулиці. Від Тахо підіймалася неприємна вологість, що затримала Корсо під мавританською аркою входу, аби підняти комір плаща. Він дійшов вузькими й мовчазними вуличками з нерівною бруківкою до невеличкого майдану, де знаходилися бар із залізними столами й кілька каштанів із голими вітами під дзвіницею церкви. Він знайшов куточок, куди проникали слабенькі промені сонця, й прилаштувався на терасі в очікуванні, поки його закляклі члени трохи нагріються. Дві склянки чистого джину без льоду допомогли йому нормалізувати ситуацію. Лише потім він відкрив теку з матеріалами на „Дев'ять Дверей“ і присвятив їм перший серйозний погляд.

У течці було сорок дві друковані сторінки, на яких простежувалася вся історія книжки, починаючи від її ймовірного джерела Delomelanicon, або „Заклинання Тьми“ й до публікації Торк'я (Дев'ять Дверей до Царства Тіней» у Венеції в 1666 році. Кілька додатків давали бібліографію, фотокопії цитат у класичних текстах і відомості, які стосувалися двох інших відомих примірників: там називалися їхні власники, повідомлялося про реставрації, коли вони їх придбали, де їх тепер зберігали. Були тут також копії актів процесу над Аристидом Торк'я разом зі свідченням такого собі Ґеннаро Ґалеаццо, який на власні очі бачив останні хвилини нещасного друкаря.

…Він піднявся на ешафот, відмовившись примиритися з Богом і зберігаючи вперту мовчанку. Коли підпалили вогнище, дим почав душити його. Він вирячив очі й жахливо скрикнув, довіряючи себе Отцю. Багато присутніх почали хреститися, бо він просив пощади в Бога у своїй смерті. Інші казали, що він кричав, дивлячись униз і благаючи пощади в землі…

З протилежного боку майдану проїхав автомобіль, звернувши в один із провулків, які вели до собору. Двигун перестав на мить гурчати за рогом, ніби водій вирішив на мить зупинитися, перш ніж заглибитися в провулок. Корсо майже не звернув на це уваги, бо був надто заклопотаний, гортаючи сторінки книги. На першій був титульний лист, друга була білою. Третя, що починалася з дуже красивої N, розпочинала власне текст, якому передувала передмова зі скорочених слів:

Nos p.tens L.f.r, juv.te Stn. Blz.b, Lvtn, Elm, atq Ast.rot. ala.q,h.die la.ems ace.t pet fo.de.is c.m t.qui no.st; et h.ic pol.

icem am.rem mul.flo em D. mine mag. que I. fe, te D. um. m. et. pr ag. sco. et pol, c. or t scr. ire. a. ob. re quam. d p. vvre: et rn. io al. rum d. et js, ch. st et a. s sn. ts tq. e s. etas e. ec. les. apstl et ram. eton. і sc am et.

Після передмови, автор якої був очевидним, починався текст. Корсо прочитав перші рядки:

о. nia ips. s. cramen. et о. nes. atio et r. g. q. ib fid pos. n int. red. p. о me: et t. bi po. Icor q. fac. qu. tqu. t m. lum pot. et atra. ad mala p. omn. Et ab. rncio chnsm. b. ptm et omn…

Він підняв погляд до портика церкви, де вгорі були зображення Страшного Суду, посічені дощами й негодою. Під ними, за подвійними дверима, знаходилася ніша, в якій стояв Творець із гнівним виразом обличчя, чия піднята права рука свідчила радше про кару, ніж про помилування. У лівій руці Він тримав відкриту книгу, й Корсо не міг уникнути неминучого зіставлення ідей. Він подивився навколо себе, на вежу церкви й навколишні будівлі. На фасадах збереглися єпископські герби, і Корсо сказав собі, що й цей майдан колись бачив, як на ньому палахкотіли вогнища Інквізиції. Зрештою, це було Толедо. Плавильний тигель потаємних культів, містичних ритуалів і фальшивих новонавернених. І єретиків.

Він випив велику порцію джину, перш ніж повернутися до книжки. Латинський текст, написаний скороченими словами, заповнював інші сто шістдесят сім сторінок, остання була білою. Дев'ять наступних сторінок були знаменитими ілюстраціями, що, згідно з легендою, надихалися самим Люцифером. Кожна ксилографія позначалася латинською, гебрейською і грецькою цифрами, супроводжуваними латинською фразою, скороченою в той самий спосіб, що й інший текст. Розглядаючи текст та ілюстрації, Корсо замовив третю порцію джину. Малюнки нагадували фігури Таро або стародавні середньовічні гравюри: король і жебрак, пустельник, повішений, мрець і кат. На останній гравюрі вродлива жінка осідлала дракона. Вона здавалася надто гарною, щоб відповідати церковній моралі тієї епохи.

Він знайшов ідентичну ілюстрацію в «Універсальній Бібліографії» Матеу; хоч насправді це не була одна й та сама ілюстрація. Корсо тримав у руках примірник Терраля-Коя, тоді як ілюстрація відтворювала гравюру з іншої книжки, про що старий ерудит з острова Мальорка повідомляв у 1929 році.

Torchia (Aristid.) De Umbrarum Regni Novem Portis. Venetiae, DepudAristidem Torchiam. MD-CLXVI. In folio. 160 стор. включно з палітурками. 9 гравюр на дереві. Надзвичайна рідкість. Відомі лише 3 примірники. Бібліотека Фаргаша, Синтра, Португалія (див. ілюстрацію). Бібліотека Кой, Мадрид, Biblioteca Coy, Madrid, Іспанія (бракує гравюри 9). Бібліотека Мореля, Париж, Франція.

Тут відсутня гравюра 9. Це неправильно, визначив Корсо. Ксилографія номер 9 була неторканою в тому примірнику, який він тримав у руках, що перебував спочатку в бібліотеці Кой, потім у Терраль-Кой, а тепер є власністю Варо Борха. Безперечно, йшлося про друкарську помилку або про помилку самого Матеу. У 1929 році, коли він видав «Універсальну Бібліографію», техніка друкарства й поширення не була такою розвиненою. Більшість ерудитів згадувала про книжку, про яку знали лише з чуток. Можливо, один примірник був відсутній і на одній з інших двох книжок. Корсо зробив помітку на полях. Він повинен це з'ясувати.

Дзиґарі видзвонили тричі, й голуби піднялися в небо з церковної вежі та з дахів. Корсо стрепенувся, але приходив до тями повільно. Він помацав собі одяг, дістав із гамана банкноту й поклав її на стіл. Джин наповнив його приємним відчуттям відстороненості від усього зовнішнього, звуки й образи зовнішнього світу доходили до нього ніби крізь вату. Він поклав книжку й теку з паперами до парусинової сумки, закинув її на плече і стояв кілька секунд, споглядаючи панораму портика. Він не квапився, і йому хотілося розвіятись, тому він вирушив на вокзал пішки.

Дійшовши до собору, він вирішив перетнути криту галерею, щоб скоротити шлях. Проминув зачинений кіоск для туристів і затримався на мить, дивлячись на порожні підмостки перед настінними картинами в ресторані. Людей тут не було, і його кроки лунали під склепінням. Одного разу йому щось вчулося поза спиною. Якийсь священик, либонь, прийшов пізно до сповідальні.

Крізь залізну хвіртку він вийшов на вузьку й темну вулицю, стіни будинків на якій були обдерті автомобілями. Тоді він почув, як поблизу загуркотів невидимий для нього двигун, і метнувся в протилежний бік. Він побачив перед собою світлофор, трикутник, який попереджав про вузькість вулиці, а коли опинився перед ним, то почув, як машина позаду рвучко прискорила хід і швидко наближається до нього. Надто швидко, подумав він і хотів обернутися, але повернути голову вдалося лише наполовину й побачити, як чорна маса навалюється на нього. Його рефлекси були трохи притуплені джином, але, на щастя, увага прикута до світлофора з дорожнім знаком. Він інстинктивно притиснувся до нього, намагаючись пролізти у вузьку щілину між металевим стовпом і стіною. На щастя, йому вдалося втиснутися в ці кілька сантиметрів, і тому автомобіль ударив його лише по руці. Удар був сухий і болючий, і він упав навколішки, вдарившись об нерівну бруківку, але встиг побачити, як автомобіль, зарипівши шинами, зник унизу вулиці.

Розтираючи забиту руку, Корсо рушив далі до вокзалу. Але тепер він знай озирався назад, і сумка з «Дев'ятьма Дверима» обпалювала йому плече. Він мав лише три секунди, щоб подивитися на машину, але їх йому вистачило. Цього разу він сидів за кермом не «ягуара», а «мерседеса», але той, хто ледь не наїхав на нього, був смуглявим індивідом із вусами й шрамом на обличчі. Суб'єкт із бару Макарової. Той самий, якого він бачив в однострої шофера, що читав газету перед будинком Ліани Тайлефер.