Клуб Дюма, або Тінь Рішельє

XII. Бекінгем і Міледі

Той злочин було вчинено за участю жінки.

«Таємниця дороги на Синтру».

Е. де Кейрош

Корсо сидів на останній сходинці і намагався припалити сигарету. Ще досить приголомшений, щоб відновити рівновагу тіла, він ніяк не міг звести докупи запалений сірник і кінчик сигарети. Крім того, одне зі скелець його окулярів розбилося, і йому доводилося заплющувати одне око, щоб бачити другим. Коли вогонь погас у нього між пальцями, він кинув сірника під ноги й тримав сигарету в роті, аж поки дівчина, яка збирала його розкидані по набережній речі, не підійшла до нього із сумкою в руці.

— З тобою все гаразд?

Вона запитала це досить байдужим тоном, без співчуття чи тривоги. Поза всяким сумнівом, її роздратувала його поведінка, така дурна, попри її телефонне застереження. Він згідно кивнув головою, принижений і спантеличений. Проте його втішив вираз обличчя Рошфора, перш ніж він одержав те, що йому належало. Дівчина вдарила його з жорстокою точністю, проте добивати його не стала, коли він упав на спину із роззявленим ротом, а потім повернувся на живіт і мовчки поповз геть, тоді ж вона втратила інтерес до нього й зайнялася сумкою. Якби від Корсо залежало, він скрутив би йому в'язи без жодного жалю й примусив би розповісти, як він потрапив у цю історію; але він був надто слабкий, щоб підвестися на ноги, й сумнівався, чи дівчина це дозволила б. Позбувшись Рошфора, вона відволіклася на сумку й Корсо.

— Навіщо ти дозволила йому втекти?

Вони бачили його далекий силует, який, хитаючись, готувався зникнути в темряві за поворотом набережної, між далекими баркасами, які здавалися фантастичними кораблями, завислими над низьким туманом. Корсо уявляв собі, як утікає від них тип зі шрамом на обличчі, затиснувши хвоста між ногами й перекривленим ротом, і запитував себе, як, у біса, дівчина спромоглася зробити це, й відчував мстиву внутрішню радість.

— Ми могли б допитати цього сучого сина, — поскаржився він.

Вона пішла шукати свою куртку. Повернулася й сіла поруч із ним, на тій самій сходинці, не відповівши йому відразу. Здавалася стомленою.

— Нікуди він від нас не дінеться, — сказала вона й подивилася на Корсо, перш ніж відвести погляд у напрямку річки. — Спробуй бути уважнішим наступного разу.

Він витяг із рота вологу сигарету й став неуважно крутити її між пальцями.

— Я думав, що…

— Усі ви, мужики, думаєте, що… Поки вам не розтовчуть фізіономію.

Тоді він помітив, що дівчина поранена. Нічого серйозного: цівка крові витікала в неї з носа на верхню губу, а потім через кутик рота на підборіддя.

— Твій ніс кривавиться, — бовкнув він по-дурному.

— Я знаю, — відповіла вона спокійним голосом; лише на мить доторкнулася до носа двома пальцями й опустила їх, вимащені кров'ю.

— Це він тебе?

— Можна сказати, що я сама себе, — вона витерла пальці об джинси. — Коли стрибнула на нього. Ми зіткнулися.

— Хто тебе навчив таким штукам?

— Яким штукам?

— Я бачив, як ти йому врізала, — Корсо спробував незграбно повторити її рух.

Вона всміхнулася, підводячись на ноги й підтягуючи джинси.

— Одного разу я билася з архангелом. Переміг він, але я дечого в нього навчилася.

Тепер вона здавалася зовсім юною з цією цівкою крові на обличчі. Вона почепила собі на плече сумку Корсо й простягла руку, щоб допомогти йому підвестися на ноги. Його здивувала твердість її руки. Коли він зміг підвестися, у нього боліли всі кісточки.

— Я завжди думав, що архангели б'ються списами та мечами.

Вона втягла кров у ніс і закинула голову назад, щоб зупинити кровотечу. Подивилася на нього скоса з певним роздратуванням ув очах.

— Ти бачив надто багато гравюр Дюрера, Корсо. У цьому твоє лихо.

Вони йшли до готелю через міст Понт-Неф і повз Лувр, але вже без пригод. Коли потрапили на освітлене місце, Корсо помітив, що з носа в дівчини досі тече кров. Він дістав із гамана хусточку, та коли спробував прикласти їй до носа, вона вихопила її в нього й сама затулила нею свій ніс. Вона йшла, поринувши в думки, які Корсо був неспроможний угадати, нишком позираючи на неї: довга гола шия, досконалий профіль, матова шкіра в туманному світлі ліхтарів Лувру. Вона йшла, тримаючи на плечі його сумку, злегка нахиливши голову, поза, що надавала їй водночас рішучого й упертого виразу. Іноді, коли вони проминали затемнений кут, її очі пильно дивилися в один і в другий бік, а рука, що тримала хусточку біля носа, опускалася й висіла збоку, напружена й пильна. Потім, між аркадами, освітленими з вулиці Ріволі, вона трохи розслабилася. Кров із носа, схоже, не бігла, й вона повернула йому хусточку із засохлою кров'ю. Настрій у неї теж покращився; либонь, вона перестала гніватися на те, що Корсо дозволив напасти на себе як останній йолоп. Вона також кілька разів поклала руку йому на плече, поки вони поволі рухалися, так ніби були двома старими друзями, що поверталися з прогулянки. Вона робила це дуже природним жестом; мабуть, також була стомлена й потребувала опори. Спочатку це подобалося Корсо, якому ходьба повернула ясність розуму. Потім стало трохи його дратувати. Доторк до його плеча розбудив дивне відчуття, не прикре, але несподіване. Він відчував усередині дивну ніжність, ніби там утворилися м'які карамельки.

У ту ніч на варті стояв Грюбер. Він дозволив собі короткий пильний погляд на незвичайну зовнішність постояльців, брудний і вологий плащ Корсо, його окуляри з розбитим скельцем і вимащене кров'ю обличчя дівчини; але не виказав жодних емоцій. Він лише чемно підняв брову, мовчки нахиливши голову, віддаючи себе в повне розпорядження Корсо, але вираз обличчя клієнта його заспокоїв. Консьєрж передав йому запечатаний конверт разом із двома ключами. Вони увійшли до ліфта, й Корсо наготувався розпечатати конверт, коли побачив, що з носа дівчини знову побігла кров. Він поклав конверт до кишені плаща й знову дістав хусточку. Ліфт зупинився на її поверсі, й Корсо запропонував їй викликати лікаря, але дівчина, виходячи, заперечливо похитала головою. Після миттєвого вагання він також вийшов і рушив за нею коридором, на килимі якого залишалися дрібні краплини крові. Коли вони увійшли в номер, він посадив її на ліжко, пішов до ванної кімнати й повернувся з мокрим рушником.

— Поклади його на потилицю й нахили голову назад.

Вона підкорилася, не сказавши жодного слова. Уся та енергія, яку вона виявила на березі річки, здавалося, покинула її, певно, внаслідок кровотечі. Він зняв з неї куртку й черевики, щоб вкласти її на ліжко, підклавши під спину складену вдвоє подушку; вона підкорялася йому, як виснажена після хвороби дитина. Перш ніж погасити всі лампочки, крім тієї, що була у ванній кімнаті, Корсо оглянув номер: крім зубної щітки, тюбика з пастою й маленької пляшечки шампуня під дзеркалом зливальниці, єдиними речами, що належали дівчині, були її куртка, рюкзак, відкритий на кріслі, поштові листівки, куплені вчора разом із «Трьома мушкетерами», блузка із сірої вовни, дві бавовняні нічні сорочки й білі трусики, що сушилися на радіаторі. Після огляду він подивився на дівчину збентеженим поглядом. Він вагався, куди йому сісти: на її ліжко чи десь-інде. Відчуття, яке він пережив на вулиці Ріволі, не покинуло його, воно принишкло в його шлунку чи десь там. Але він не міг звідси піти раніше, аніж вона почуватиметься краще. Зрештою вирішив, що залишиться стояти. Засунув руки в кишені плаща, й одна з них торкнулася порожньої пляшки з-під джину. Він скинув жадібним поглядом на міні-бар з не порушеною ще готельною пломбою. Він помирав — так йому хотілося зробити ковток.

— Ти дуже добре повелася там біля річки, — сказав він, аби щось сказати. — Я ще тобі не подякував.

Вона легенько всміхнулася, сонна; проте її очі, з розширеними зіницями через сутінь, стежили, кожне окремо, за всіма рухами Корсо.

— Що відбувається? — запитав він.

Вона відповіла на його запитання іронічним поглядом, даючи йому зрозуміти, що воно абсурдне.

— Схоже, вони хочуть щось забрати в тебе.

— Рукопис Дюма?.. «Дев'ять Дверей»!

Дівчина легенько зітхнула. Схоже, ні перше, ні друге не має такого значення, мабуть, хотіла вона сказати.

— Ти розумний чоловік, Корсо, — сказала вона нарешті. — Ти повинен мати якусь гіпотезу.

— Гіпотез у мене вистачає. Проте мені бракує доказів.

— Докази потрібні не завжди.

— Так буває лише в детективних романах. Шерлоку Холмсові або Пуаро досить лише уявити собі, хто вбивця і як він скоїв свій злочин. Після цього вони вигадують решту й усе розповідають, ніби воно насправді було. Тоді Вотсон або Гейстінгс у захваті аплодують і кажуть: «Браво, маестро, усе було достоту так». І вбивця зізнається. Як останній йолоп.

— Я також готова аплодувати.

Але в її коментарі цього разу іронії не було. Вона пильно на нього дивилася, чекаючи слово або жест.

Він незручно засовався.

— Знаю, — сказав він. Дівчина й далі витримувала його погляд, ніби їй і справді не було чого приховувати. — Тільки не розумію, чому.

Він хотів було додати: «Адже це не детективний роман, а реальне життя». Але не зробив цього, бо в його ситуації лінія, що відокремлювала реальне від уявного, була надто розмитою. Корсо, створіння з плоті й кісток, із національним документом ідентичності й відомим місцем проживання, з фізичним усвідомленням свого організму, про яке в цю мить, після падіння зі сходів, свідчив біль у його кістках, гостро схилявся до спокуси вважати себе реальним персонажем нереального світу. І в цьому не було нічого приємного, бо звідси був лише один крок до того, щоб уявляти: ти нереальний персонаж, який тільки хоче вважати себе реальним у нереальному світі; до речі, саме це відчуття відокремлювало нормальний стан від розумового схиблення. І він запитав себе, чи хто-небудь, романіст із перекрученим мозком або п'яний автор дешевих сценаріїв уявляв собі його в цю мить як нереального персонажа, який уявляв себе нереальним у нереальному світі. Отаке-то коїлося з його мозком.

Від таких думок йому пересохло в горлі. Він стояв перед дівчиною, тримаючи руки в кишенях плаща, а язик, здавалося, перетворився на наждачний папір. Якби я був нереальним, подумав він із полегкістю, у мене волосся стало б дибки, я вигукнув би: «О нещастя!» або мій лоб покрився б потом. Але я не відчував би такої спраги. Я п'ю, отже, існую. Тож він бігцем кинувся до міні-бару, зірвав наклейку на дверцятах і залпом вилив у горлянку повну пляшку джину. Він майже усміхнувся, нахилившись над дверцятами міні-бару з таким відчуттям, ніби він зачиняє даросховище. Поступово усе повернулося на свої місця.

У кімнаті було майже темно. Лише пробивалася смужка світла з ванної кімнати, освітлюючи по діагоналі частину ліжка, на якому лежала дівчина. Він подивився на її босі ноги, обтягнуті джинсами, на блузку, поцятковану плямами висохлої крові. Потім його погляд зупинився на її голій смаглявій шиї. Поміж напіврозтуленими устами біліли в сутіні передні зуби. Її погляд не відривався від нього. Він доторкнувся в кишені до ключа від свого номера й проковтнув слину. Треба було забиратися звідси.

— Тобі краще?

Вона кивнула головою, не відповідаючи. Корсо подивився на годинник, хоча час його не цікавив. Він не пам'ятав, щоб увімкнув радіо, коли заходив, проте десь лунала музика. Меланхолійна пісня французькою мовою. Дівчина, що працювала в портовому барі, закохалася в незнайомого моряка.

— Ну гаразд. Мені треба йти.

Жіночий голос і далі лунав по радіо. Моряк знявся з якоря й зник назавжди, а дівчина з бару дивилася на порожній стілець і мокрий круг від його склянки на столі. Корсо підійшов до нічного столика, щоб узяти хусточку й чистішою частиною витерти вціліле скельце своїх окулярів. Цеї миті він побачив, що у дівчини з носа знову побігла кров.

— Знову в тебе проблеми з носом, — сказав він.

Цівка крові стікала на верхню губу й падала вниз із кутика рота. Вона піднесла руку до обличчя й стоїчно всміхнулася, дивлячись на забарвлені у червоне пальці.

— Не страшно.

— Ти повинна показатися лікарю.

Вона трохи прикрила очі й похитала головою, дуже м'яко. Вона здавалася геть безпорадною в сутіні своєї кімнати, на подушці, покрапленій темними плямами. Тримаючи окуляри в руці, він присів на краєчок ліжка й наблизив руку з хусточку до її обличчя. Коли він нахилився до неї, його тінь, обрізана на стіні діагональним променем, який проникав з ванної кімнати, здавалося, нерішуче затремтіла між світлом і темрявою, перш ніж зникнути в кутку.

Тоді дівчина раптом зробила несподіваний і дивний жест. Не звертаючи уваги на хусточку, яку він їй пропонував, вона простягла до Корсо руку, вимащену кров'ю, прокресливши йому пальцями чотири червоні лінії від лоба до підборіддя. Вона не забрала руку після цієї несподіваної ласки, а залишила її там, теплу й вологу, й він відчув, як краплі крові ковзали по тому сліду, який вона залишила в нього на обличчі. Прозорі очі дівчини віддзеркалювали світло, яке проникало в напівпрочинені двері, й Корсо затремтів, побачивши в них віддзеркалення своєї втраченої тіні.

З радіо вже лунала інша пісня, але обоє перестали її слухати. Від дівчини пахло теплом і лихоманкою, легко пульсувала шкіра на її голій шиї. У кімнаті перемішалися тіні й плями світла, в яких предмети втрачали свої чіткі обриси. Вона прошепотіла щось незрозуміле дуже тихим голосом, її очі спалахнули, коли вона простягла руку й обхопила Корсо за потилицю, вимастивши йому шию своєю теплою кров'ю. Відчуваючи смак однієї з цих крапель на своєму язиці, він нахилився до неї, до ніжності її напіврозтулених вуст, з яких тепер зривався тихий стогін, що, здавалося, долітав дуже здалеку, повільний і монотонний, давністю в кілька століть. На коротку мить пульсація цього тіла повернула життя всім попереднім смертям Лукаса Корсо, ніби течія темної і тихої річки, води якої були такі спокійні, ніби їх покрили лаком.

І він пожалкував, що вона не мала імені, яке він міг би ототожнити з цією миттю.

Усе тривало лише одну секунду. Після цього, скорчивши невдоволену гримасу, мисливець за книжками побачив себе ніби збоку, як він сидить на краю ліжка в уже накинутому на плечі плащі, зачарований, мов останній йолоп, коли вона трохи потяглася й, вигнувшись як прекрасний молодий звір, стала розстібати ґудзика на джинсах. Він дивився на неї, внутрішньо підморгуючи; з тією скептичною і стомленою поблажливістю, яка іноді була йому притаманна. Більше з цікавістю, ніж із бажанням. Коли блискавка розстебнулася, дівчина показала трикутник смаглявої шкіри, що контрастував із білим кольором її трусиків, який посунув униз разом із джинсами, коли вона визволилася від них, і її довгі бронзові ноги позбавили Корсо — обох Корсо — дихання, як перед цим вони позбавили Рошфора кількох зубів. Потім вона підняла руки, щоб скинути блузку; вона зробила це з абсолютною природністю, без кокетства й без байдужості, не відриваючи від нього спокійного погляду очей, поки блузка не закрила їй обличчя. Тепер контраст став більшим: більше білого бавовняного кольору, який підіймався вгору на смаглявій шкірі, тугій, гарячій, над струнким станом; відкрилися груди, важкі й досконалі, слабко освітлені в сутіні; з'явилася шия, напіврозтулений рот і знову очі з усім тим світлом, яке вони викрали з неба. З тінню Корсо всередині, що перебувала там наче душа, замкнена в двох однакових скляних кулях або у смарагдах.

Але, починаючи від цієї миті, він знав із абсолютною певністю, що в нього нічого не вийде. Це була одна з тих похмурих інтуїцій, які передують деяким подіям і позначають їх, перш ніж вони відбуваються, знаками неминучої катастрофи. А якщо сказати прозаїчнішою мовою: поки він звільнявся від одягу, кидаючи його до плаща, що вже лежав на підлозі, Корсо переконався в тому, що ерекція, спричинена обставинами, неухильно пішла на спад. Отже, виноград ще зелений. Або, як висловився б бонапартистський прапрадід Корсо, Гвардія відступає. Цілком і безповоротно. Це вселило йому справжній жах, хоч він сподівався на те, що в тій позі, в якій він стояв у світлі, що проникало крізь прочинені двері, розм'яклий стан його чоловічої зброї залишиться непоміченим. З нескінченною обережністю він упав лицем униз біля теплого тіла, яке чекало його в сутіні, щоб здійснити те, що в болотах Фландрії Імператор назвав би непрямим тактичним наближенням, тобто спостереженням із певної дистанції, уникаючи контактів у критичній зоні. Перебуваючи на цій обережній позиції, він сподівався виграти трохи часу, поки прибуде Груші з підкріпленням, пестячи дівчину й неквапно цілуючи її в уста і в шию. Але все марно. Груші не з'являвся нізвідки. Певно, цей слабак ганявся за пруссаками, намагаючись триматися якнайдалі від поля бою. І тривога Корсо перейшла в паніку, коли дівчина пригорнулася до нього, просунула ногу, тверду й гарячу, між його ногами і змогла оцінити масштаби катастрофи, що навалилася на нього. Він побачив, як вона усміхнулася трохи спантеличеною усмішкою. Але то була усмішка підбадьорлива, зразка «браво чемпіон, я вірю, що ти здолаєш свої труднощі». Потім вона поцілувала його з надзвичайною ніжністю й просунула руку, намагаючись допомогти діями.

І саме тоді, коли він відчув доторк руки до епіцентру драми, Корсо остаточно пішов на дно. Як «Титанік». Каменем. На палубі грає оркестр, жінок і дітей садовлять у човни в першу чергу. Наступні двадцять хвилин були хвилинами агонії. Тими хвилинами, коли людина починає згадувати, що поганого вона вчинила у своєму житті. Героїчні атаки розбиваються об стійкість шотландських стрільців. Піхота не відчула найменшої можливості перемоги. Атаки єгерів не допомагають зламати рішучість ворога. Сутички гусарів і важкоозброєних кирасирів. Але все закінчується однаково. Веллінгтон насміхається над ними у своєму недоступному бельгійському селі, тоді як його музики грають марш Сірих Шотландців під самим носом у Корсо, а Стара Гвардія чи те, що від неї залишилося, кидала розпачливі погляди навкруги, скреготала зубами й задихалася під простирадлами, поглядаючи на годинник, який, на своє лихо, Корсо не скинув із руки. А безумний погляд шастав по кімнаті, шукаючи пістолет. Мисливець за стародруками хотів пустити собі кулю в лоб.

Дівчина заснула. З нескінченною обережністю, щоб не розбудити її, він простяг руку й підтягнув до себе плащ у пошуках сигарети. Припаливши її, він сперся на лікоть і став дивитися на дівчину. Вона лежала на спині гола, важко дихаючи крізь напіврозтулені уста, її голова покоїлася на подушці, забризканій уже засохлою кров'ю. Від неї так само йшов аромат лихоманки і теплого тіла. У непрямому світлі, пронизаного тінями, яке проникало з ванної кімнати, Корсо захоплено дивився на її нерухоме, досконале тіло. Це справжній шедевр генетичної інженери, сказав він собі. І запитав себе, скільки крові, загадок, слини, шкіри, плоті, сімені й випадковостей змішалося в часі, щоб утворити ланцюг, який знайшов свою кульмінацію в ній. Усі жінки, усі самиці, створені людським родом, були тут, об'єднані в цьому вісімнадцятирічному чи двадцятирічному тілі. Він помітив, як пульсує жилка в неї на шиї, позначаючи майже непомітне серцебиття, помітив витончену лінію її м'язів спини, що спускалися до талії й розходилися по стегнах. Він простяг руку, щоб доторкнутися кінчиками пальців до маленького кучерявого трикутничка там, де шкіра була трохи світліша між м'язами, де він не спромігся розбити бівуак у звичний спосіб. Дівчина розв'язала ситуацію з неймовірним тактом, не надавши їй ніякої ваги й перетворивши її на легку гру, коли нарешті зрозуміла, що йти на штурм Корсо не готовий. Принаймні завдяки її такту ситуація розрядилася; принаймні вона перешкодила тому, щоб, через брак вогнестрільної зброї — адже загнаних коней пристрілюють, чи не так? — він почав битися головою об край нічного столика, поки не проломив би собі череп. Таку альтернативу він теж передбачив у своїй затемненій свідомості, але обмежився тим, що з усієї сили вдарив кулаком по стіні, майже перебивши собі суглоби пальців. Це призвело до того, що вона, приголомшена різким рухом і несподіваною напругою його тіла, стрепенулася в ліжку й подивилася на нього здивовано. Але біль та зусилля, докладені, щоб не завити по-вовчому, трохи заспокоїли Корсо, який набрався духу криво усміхнутися і сказати дівчині, що таке з ним було лише тридцять перших разів. Вона засміялася в його обіймах, цілуючи його очі й губи, розвеселена й ніжна. Ти завершений йолоп Корсо; для мене це не має ніякого значення. Абсолютно ніякого значення. Тож він зробив єдине, що роблять у таких випадках: спробував застосувати пальці в потрібних місцях, що дало хоч і невеликі результати, але принаймні прийнятні. Потім, відновивши дихання, дівчина довго мовчки дивилася на нього, а тоді знову цілувала, не відриваючись від його губів протягом тривалого часу, аж поки їхній тиск послабився, й вона заснула.

Вогник від сигарети освітлював у сутіні пальці Корсо. Він набрав повні легені диму, дивлячись, як він матеріалізувався в повітрі над освітленою частиною ліжка. Він відчув, що дихання дівчини на мить урвалося, й уважно подивився на неї. Вона нахмурила чоло, тихо застогнавши, як мала дівчинка, що побачила поганий сон. Потім, не прокидаючись, вона повернулася на бік обличчям до нього, підклавши лікоть під оголені груди, а долоню тримаючи біля свого обличчя. Хто ти, в біса, така, знову запитав її він, цього разу без слів, нахилившись, щоб поцілувати її нерухоме обличчя. Він погладив її коротке волосся, обриси стану та стегна, які тепер чітко виокремилися в напівтемряві кімнати. У цих вигнутих лініях було більше краси, ніж у будь-якій мелодії, скульптурі, поемі чи картині. Він нахилився, щоб краще відчути аромат теплої шиї, і в цю мить власний пульс закалатав сильніше, пробуджуючи його власну плоть. Спокійно, сказав він собі. Зберігай холоднокровність і ніякої паніки цього разу. Починаймо. Він не знав, скільки зможе перебувати в такому стані, тож поквапно погасив сигарету в попільничці, що стояла на нічному столику, й притиснувся до дівчини, відчувши, що її організм задовільно відповів на цей стимул. Тоді він розсунув їй ноги й нарешті проник у вологий рай, який із готовністю прийняв його й здавався вимащеним вершками й медом. Він помітив, що дівчина заворушилася, сонна, і що її руки обхопили його спину, хоч цілком вона й не прокинулася. Він цілував її шию й уста, які стримували довгий і нескіченно солодкий стогін, і відчув, як вона заворушила стегнами, щоб обхопити його ними й долучитися до руху також. І коли він поринув у неї, у саму глибінь її плоті та самого себе, проникнувши без зусиль у те місце, загублене в його пам'яті, звідки виводив його інстинкт, вона вже розплющила очі й дивилася на нього, здивована й щаслива, бризкаючи зеленим світлом з-під широких зволожених вій. Я люблю тебе, Корсо. Я люблютебелюблютебелюблю. Я тебе кохаю. У якусь мить йому довелося вкусити себе за язик, щоб не бовкнути подібну дурницю. Він бачив себе ніби здалеку, здивованого й недовірливого, майже не впізнаючи себе: уся його увага була прикута до неї, до її тремтіння, до її рухів, він чекав, коли остаточно пробудиться її бажання, відкриваючи її приховані ресурси, інтимні ключі цього ніжного й водночас напруженого тіла, що міцно переплелося з його тілом. Вони перебували в такому стані понад годину. А тоді Корсо запитав дівчину, чи не може вона завагітніти, й вона відповіла йому, щоб він не турбувався, бо у неї все під контролем. І тоді він проник у неї глибоко-глибоко до самого її серця.

Він прокинувся, коли почало розвиднятися. Дівчина спала, пригорнувшись до нього. Корсо якусь хвилину перебував нерухомо, щоб не розбудити її, не замислюючись про те, що сталося й чим це може закінчитися. Він заплющив очі й обережно розслабився, користуючись тим блаженним спокоєм, який огортав їх обох. Дихання дівчини лоскотало йому шкіру. Ірен Адлер, номер 221 b на Бейкер-стріт. Закоханий диявол. Силует у тумані, перед Рошфором. Синя куртка, яка повільно падає на набережну Сени. І тінь Корсо в її очах. Вона спала, розслаблена й спокійна, чужа до всього, і йому ніяк не вдавалося встановити логічні зв'язки, які впорядкували образи в його пам'яті. В цю мить логіка була найменше йому потрібна. Він почував себе сонним і задоволеним. Він поклав одну руку на гарячий трикутник між стегнами дівчини й залишив її там надовго. Принаймні це голе тіло було реальним.

Через якийсь час він обережно вибрався з ліжка, щоб піти до ванної. Ставши перед дзеркалом, він побачив сліди засохлої крові на своєму обличчі — і також сліди від сутички з Рошфором та з його сходами: синець на лівому плечі, ще один на ребрах, який йому болів, коли він натискав на нього пальцями. Трохи відмившись, він почав шукати сигарету. І в кишені плаща намацав послання від Грюбера.

Він вилаяв себе крізь зуби за те, що про нього забув, але що сталося, те сталося. Тож він відкрив конверт і повернувся до світла у ванній кімнаті, щоб прочитати записку, яка була всередині. Вона була коротенькою: два прізвища, адреса готелю й номер кімнати. Він посміхнувся своєю жорстокою посмішкою. Ще раз подивився в дзеркало — розкошлане волосся й борода, яка затуляла йому все обличчя. Він начепив окуляри з розбитим скельцем із таким виглядом, ніби надів на себе бойовий шолом. У нього на обличчі з'явилася гримаса вовка, що виходить на полювання. Безшумно зібрав свій одяг, узяв полотняну сумку й кинув останній погляд на сонну дівчину. Можливо, попри все, цей день стане для нього вдалим. Принаймні він зіпсує сніданок Бекінгемові та Міледі.

Готель «Крійон» був надто дорогий, щоб Флавіо ла Понте міг заплатити за нього сам; отже, всі витрати, певно, взяла на себе вдова Тайлефер. Корсо міркував на цю тему, коли вийшов із таксі на площі Конкорд, перетнув по прямій лінії вестибюль, оздоблений сієнським мармуром, і сходами піднявся до кімнати 206. На дверях висіла табличка «Не турбувати», а в номері панувала цілковита тиша, коли він тричі гучно клацнув по дверях суглобами пальців.

Було зроблено три порізи в поганській плоті, й так був загартований гарпун для Білого кита…

Братство гарпунерів із Нантакета, певно, буде зараз розпущене, й Корсо не знав, жалкувати йому через це чи ні. Якось ла Понте й він вигадали нову версію «Мобі Діка»: Ісмаїл описує свою історію, кладе рукопис у законопачену домовину й іде на дно разом із рештою команди «Пекода». А живим залишається Квіквег, гарпунник-дикун без будь-яких інтелектуальних претензій. З часом він навчається читати й одного дня натрапляє на роман свого товариша, відкривши, що його версія і його власні спогади про те, що було, не мають нічого спільного. І тоді він пише свій варіант історії. «Називайте мене Квіквег» — починає він, а свій роман називає просто «Кит». З професійного погляду гарпунера, Ісмаїл, цей ерудит-педант, усе перебрехав: Мобі Дік не винен, він звичайний собі кит, як і всі інші, й усе пояснюється дурістю капітана, який хоче звести свої особисті рахунки, — «Яка різниця, хто відтяв йому ногу», пише Квіквег, — замість виконувати свій прямий обов'язок: заповнити всі ємкості китовим лоєм. Корсо пригадав сцену за столом у барі: Макарова зі своєю чоловічою зовнішністю, формальною і балтійською, уважно слухала розповідь ла Понте, що пояснював, наскільки труна, зроблена корабельним теслею, який уміє законопатити всі дірки, відрізняється від домовини, виготовленої на суходолі, тоді як на протилежному боці прилавка Зізі кидала на них ревниві вбивчі погляди. То були часи, коли Корсо, якщо він набирав власний телефонний номер, чув голос Нікон — він завжди бачив, як вона виходить із темної кімнати, витираючи мокрі від фіксажу руки, щоб узяти слухавку. Так однієї ночі, коли він переписував «Мобі Діка», поговоривши з нею по телефону, він усіх запросив до себе додому, де вони спорожнили кілька пляшок перед телевізором, по якому демонстрували кінофільм Джона Гастона.^[85] Вони випили за старого Мелвілла саме тоді, коли «Рашель», яка плавала, шукаючи своїх загублених дітей, підібрала ще одного сироту.

Так воно було. Проте тепер перед дверима номера 206 Корсо не відчував гніву, який відчуває той, хто звинувачує свого колегу у зраді: можливо, тому, що в душі знав: у політиці, у справах та в сексі зрада лише питання часу. Політику він відкинув відразу, проте не був певен, що присутність його друга в Парижі можна пояснити справами або сексом; можливо, цьому посприяло поєднання факторів, бо навіть добре розлютившись, Корсо не міг собі уявити, щоб він вплутався в цю сумнівну історію лише заради грошей. Він пригадав Ліану Тайлефер під час короткої пригоди, що відбулася в його домі, жінку чуттєву, вродливу, пригадав її пишні стегна, пругке й біле тіло, схожу на Кім Новак в одній з її ролей фатальної жінки, й вигнув одну брову — дружба складалася з таких дрібниць, — показуючи, що розуміє мотиви книгаря. Можливо, саме тому ла Понте не побачив відрази на обличчі свого друга, коли з'явився у дверях, у піжамі й босий, із заспаним обличчям. І він навіть мав досить часу, щоб відкрити рота, здивований, перш ніж Корсо зацідив йому кулаком в обличчя, відкинувши його в протилежний кінець кімнати.

Можливо, за інших обставин, Корсо замилувався б цією сценою: номер-люкс, вікно на обеліск площі Конкорд, підлога з грубим килимом і величезна ванна кімната. Ла Понте на підлозі потирає підборіддя, аби притишити біль і зосередити погляд, який він утратив від удару. Широке ліжко з двома сніданками на одній таці. І Ліана Тайлефер, що сидить на ньому, білява й приголомшена з напіввідкушеною грінкою в руці, з однією цицькою на видноті й другою, що ховалася за шовковою нічною сорочкою. Соски діаметром у п'ять сантиметрів Корсо побачив, коли зачиняв за собою двері. Краще пізно, аніж ніколи.

— Доброго ранку, — сказав він.

І підійшов до ліжка. Ліана Тайлефер, нерухома, ще з огризком грінки в руці, дивилася на нього, поки він умощувався поруч з нею, поставив свою полотняну сумку на підлогу й, поглянувши на тацю, узяв собі філіжанку кави. Протягом більш як півхвилини ніхто не промовив ні слова. Нарешті Корсо зробив перший ковток і з усмішкою подивився на жінку.

— Пригадую, — неголена щока загострювала його риси, а усмішка скидалася на лезо ножа, — що коли ми зустрічалися востаннє, я повівся з вами трохи грубо…

Вона нічого не відповіла. Поклала недоїдену грінку на тацю й закрила свою широку анатомію нічною сорочкою. Вона дивилася на Корсо невизначеним поглядом, без страху, зверхності чи гніву, майже з байдужістю. Після тієї сцени, що відбулася в будинку мисливця за книжками, він сподівався побачити ненависть у цих очах. Його вб'ють за це, й так далі. І треба визнати, що їм це майже вдалося. Але синя криця Ліани Тайлефер була на вигляд, ніби дві калюжі з крижаною водою, й це турбувало Корсо більше, аніж вибух її гніву. Він дуже добре уявляв, з якою байдужістю вона дивилася на труп чоловіка, що звисав у салоні з лампи. Пригадав фотографію, на якій бідолаха підіймав догори тацю з поросям по-сеговійському, що він його готувався розрізати. Що ж, усі вони вигадали для нього невеличкий пригодницький роман.

— Клятий мерзотник, — пробурмотів ла Понте з підлоги.

Нарешті йому пощастило зосередити погляд на ньому.

Потім він почав спинатися на ноги, ще приголомшений, шукаючи опору в меблях. Корсо з цікавістю дивився на нього.

— Ти, схоже, не радий бачити мене, Флавіо.

— Радий? — Книгар ретельно потирав собі бороду, раз у раз поглядаючи на долоню, так ніби боявся знайти на ній осколок зуба. — Ти, певно, збожеволів. Остаточно.

— Поки що ні, але ти скоро цього досягнеш. Ти й твої спільники. — Він показав пальцем на Ліану Тайлефер. — Включно з невтішною вдовою.

Ла Понте трохи наблизився, зупинившись на безпечній відстані.

— Тобі не важко буде пояснити мені, про що ти говориш?

Корсо підняв долоню перед обличчям книгаря й став пояснювати йому, допомагаючи собі пальцями.

— Я говорю про рукопис Дюма й про «Дев'ять Дверей». Про Віктора Фаргаша, утопленого в Синтрі. Про Рошфора, що став моєю тінню, він напав на мене тиждень тому в Толедо, а вчора увечері тут, у Парижі. — Він показав пальцем на Ліану Тайлефер. — Про Міледі. І про тебе, незалежно від того, яку роль ти при цьому граєш.

Ла Понте уважно дивився на пальці Корсо, щоразу моргаючи, коли той загинав один із них. По закінченні він знову погладив собі обличчя, але цього разу з виразом не болю, а розгубленості. Він начебто хотів щось відповісти, але передумав. Коли нарешті вирішив заговорити, то звернувся до Ліани Тайлефер:

— Який стосунок маємо ми до всього цього?

Вона зневажливо стенула плечима. Вона не була схильна ані щось пояснювати, ані допомагати. Лежала на подушках, поруч неї стояла таця зі сніданком, її криваво-червоні нігті покришили одну з грінок, і ще один рух, який вона собі дозволяла, був диханням, завдяки якому вона підіймала й опускала груди, що визирали з-під щедро відкритого декольте. Крім того, вона дивилася на Корсо так, ніби чекала, щоб супротивник першим розкрив свої карти. І на все, що відбувалося, реагувала з байдужістю сирого філе.

Ла Понте почухав голову там, де ще залишилося трохи волосся. Він мав досить безглуздий вигляд — стояв посеред кімнати в пом'ятій смугастій піжамі, його ліва щока випинала під бородою, розпухла від удару. Розгублений погляд ковзав від Корсо до жінки, а від неї до Корсо. Нарешті зупинився на другові.

— Я потребую пояснення, — сказав він.

— Який збіг! Я прийшов вимагати від тебе того самого.

Ла Понте завагався, знову скинувши непевним поглядом на Ліану Тайлефер. Він здавався приниженим і мав усі підстави так себе почувати. Він уважно роздивився всі три ґудзики на піжамі, а тоді перекинув погляд на босі ноги. Його вигляд не надто відповідав драматичному напруженню ситуації. Нарешті він показав Корсо у бік ванної кімнати.

— Ходімо туди, — він спробував надати своєму голосу гідного звучання, але розпухла щока перешкоджала йому чітко вимовляти приголосні. — Поговоримо там.

Жінка й далі лежала нерухома, непроникна, не виявляючи тривоги і з виразом людини, яка дивиться по телевізору занудний конкурс. Корсо сказав собі, що треба щось удіяти проти неї, але йому нічого не спадало на думку. Після короткого вагання від підняв із підлоги свою сумку й пішов попереду ла Понте, який зачинив за собою двері.

— Ти мені не поясниш, навіщо ти мене вдарив?

Він говорив тихим голосом, боячись, що вдова почує його зі свого ліжка. Корсо поставив сумку на біде, перевірив чистоту рушників, подивився, що там лежить на поличці перед зливальницею, а тоді спокійно обернувся до книгаря.

— Тому що ти брехун і зрадник, — відповів він. — Не сказав мені, що ти причетний до цієї змови. Ти дозволив, щоб мене обманювали, переслідували й побили.

— Ні до чого я не причетний. А побитий тут лише я, — книгар подивився в дзеркало на своє обличчя. — Господи. Поглянь, що ти натворив. Ти спотворив мені обличчя.

— Я покалічу тебе ще більше, якщо ти мені не розповіси геть усе.

— Розповім тобі геть усе?.. — Ла Понте помацав собі розпухлу щоку, скоса позираючи на Корсо, з таким виглядом, ніби той утратив здоровий глузд. — Тут немає ніякої таємниці. Ліана і я… — він замовк шукаючи слова, якими зміг би пояснити ситуацію. — Ну, ти сам усе бачив…

— Ви налагодили інтимний зв'язок, — припустив Корсо.

— Саме так.

— Коли?

— Того самого дня, коли ти поїхав до Португалії.

— А хто почав першим?

— Практично я.

— Практично?

— Більш або менш. Я зробив їй візит.

— З якою метою?

— Щоб поговорити з нею про бібліотеку її чоловіка.

— Тобі ця думка прийшла відразу?

— Ну як тобі сказати? Раніше вона зателефонувала мені. Свого часу я тобі про це розповів.

— Справді розповів.

— Вона хотіла повернути рукопис Дюма, який мені продав небіжчик.

— Вона дала якесь пояснення?

— Сентиментальні мотиви.

— І ти їй повірив?

— Атож…

— Чи тобі, власне, було однаково.

— Правду кажучи…

— Тобі лише хотілося її трахнути.

— Не без того.

— І вона впала в твої обійми.

— Ідеально.

— Ясно. І ви приїхали до Парижа, щоб відсвяткувати свій медовий місяць.

— Не зовсім так. Вона має тут справи.

— …І запросила тебе супроводжувати її.

— Атож.

— Так ніби між іншим, правда ж? Мовляв, я візьму всі витрати на себе, й ми продовжимо ідилію.

— Саме так.

Корсо зробив свою неприємну гримасу.

— Скільки радості приносить кохання, Флавіо. Коли воно цілком щире.

— Ти вже скотився до свого цинізму. Вона надзвичайна жінка. Ти не можеш собі уявити…

— Можу.

— Не можеш.

— А я тобі кажу, що можу.

— Це не та жінка, з якою ти щось міг би собі уявити.

— Ми відхилилися від теми, Флавіо… Отже, ми всі зустрілися тут, у Парижі.

— Так.

— Якими були ваші плани стосовно мене?

— Не було в нас ніяких планів. Ми просто думали зустрітися з тобою сьогодні або завтра. Щоб забрати в тебе рукопис.

— По-доброму.

— Звичайно. А як інакше?

— Ви не думали, що я можу не віддати його вам?

— Ліана мала свої сумніви.

— А ти?

— Я — ні.

— Ти не сумнівався в тому, що я віддам рукопис? Чому?

— Я не бачив у цьому проблеми. Зрештою, ми з тобою друзі. Й «Анжуйське вино» належить мені.

— Я тепер бачу: у тобі її остання надія.

— Не знаю, на що ти натякаєш. Ліана — жінка приголомшлива. Й обожнює мене.

— Атож, я бачу, як вона в тебе закохана.

— Ти в це віриш?

— Ти йолоп, Флавіо. Тебе ошукали так само, як і мене.

І тут у Корсо озвалася інтуїція, гостра, як сирена тривоги. Він рвучко відштовхнув Понте й забіг до спальні, щоб побачити, як Ліана Тайлефер, напіводягнена, підхопилася з ліжка й кидає одяг у валізу. На мить він побачив її крижані очі, втуплені в нього — очі Міледі де Вінтер, — що весь той час, поки він базікав із ла Понте, як останній йолоп, вона чогось чекала: якогось звуку або якогось сигналу. Як чекає на свою здобич павук, сидячи в центрі павутини.

— Прощавайте, пане Корсо.

Принаймні він почув від неї три слова. Він добре пам'ятав її низький голос, злегка хрипкий, але не знав, що вона мала на увазі, крім того що збиралася вшитися від нього. Він ступив ще один крок у її напрямку, не знаючи, що робитиме, коли підійде до жінки впритул, але несподівано відчув, що в спальні присутній хтось іще: тінь ліворуч, притиснута до одвірка. Він зробив рух, щоб обернутися обличчям до небезпеки, зрозумівши, що скоїв нову помилку й уже пізно її виправляти. Він ще почув сміх Ліани Тайлефер, який лунає в тих фільмах, де показують руду й люту упирку. Щодо удару — другого за останні дванадцять годин, то він одержав його за вухом, у те саме місце. І ще встиг побачити Рошфора, який розтанув перед його стривоженим поглядом.

Коли він упав на підлогу, то вже був непритомний.