Клуб Дюма, або Тінь Рішельє

XVI. Повернення до готичного роману

— У цьому й проблема, — сказав Портос.

Раніше нам нічого не треба було пояснювати.

Ми билися тому, що билися.

«Віконт де Бражелон».

А.Дюма

Обпершись головою на спинку сидіння водія, Лукас Корсо розглядав краєвид. Автомобіль стояв на невеличкій еспланаді біля самої автостради там, де вона круто повертала, біля спуску до міста. Оточена старовинними мурами, його стародавня частина примостилася на тумані, що нависав над річкою, схожа на блакитний і фантастичний острів. Це був проміжний світ, без світла й без тіней, один із тих кастільських світанків, холодних і розмитих, коли перше світло дня виокремлює на сході дахи, димарі та дзвіниці.

Він хотів подивитися на годинник, але ще під час зливи в Мензі туди потрапила вода, й циферблат не прочитувався, а скло запітніло. Корсо побачив свої стомлені очі в дзеркальці заднього виду. Менг-на-Луарі, напередодні першого понеділка квітня; це місто перебувало дуже далеко, й був вівторок. Корсо відбув довгий шлях повернення, аж поки всі залишилися далеко позаду: Балкан, клуб Дюма, Рошфор, Міледі, ла Понте. Тіні оповіді, закінченої, коли автор завдає останнього удару по клавіатурі — по передостанній клавіші внизу, праворуч. Показавши цим необов'язковим актом, що йдеться лише про звичайні рядки на друкованих аркушах: про байдужий папір. Про долі, які також раптом стали чужими.

Цього ранку, такого схожого на пробудження від сну, коли мисливець за стародруками мав почервонілі очі, брудне тіло і триденну неголену щетину, йому залишилася лише полотняна торбина з «Дев'ятьма Дверима». І дівчина. Оце все, що вихлюпнув на нього прибій. Він почув, як дівчина застогнала поруч нього, й повернувся, щоб подивитись на неї. Вона спала на сусідньому сидінні, накрившись курткою й поклавши голову на праве плече Корсо. Вона тихо дихала крізь напіврозтулені уста, іноді здригаючись і майже підстрибуючи уві сні. Потім знову тихо стогнала, на чолі у неї утворилася вертикальна зморшка, що надавала виразу невдоволеної маленької дівчинки. Одна рука вистромилася з-під синьої куртки й була обернута долонею вгору з трохи розчепіреними пальцями, ніби щось вилетіло крізь них або вони готувалися щось прийняти.

Корсо знову став думати про Менг і про свою подорож. Про те, як він стояв поруч із Борисом Балканом дві ночі тому на терасі, вогкій від недавнього дощу. З тієї сторінки «Анжуйського вина», яку Борис тримав у руках, Рішельє всміхався йому з виразом старого недруга, який захоплюється ним і водночас йому співчуває: «Ви особлива людина, друже мій». Це були прощальні слова, щось середнє між утішанням і прощанням. Єдині слова, які мали сенс, бо наступною була пропозиція приєднатися до гостей, промовлені з невеликим переконанням. І не тому, що Балканові не подобалася його компанія, — радше він жалкував, що доведеться розлучитися з ним, — а тому що Борис наперед передбачав, Корсо відмовиться, й він справді залишився стояти на терасі, спершись ліктями на балюстраду, сам-один і нерухомий протягом тривалого часу, замислившись про свою поразку. Потім поступово отямився, озираючись навколо, щоб зрозуміти, де він перебував, перш ніж відійшов від освітлених вікон і неквапно повернувся до готелю, навмання йдучи темними вулицями. Він не зустрівся знову з Рошфором, а в готелі «Сен-Жак» довідався, що Міледі також забралася геть. Обоє вони покинули його життя, щоб повернутися до невідомих регіонів, з яких вони з'явилися. Знову набули свого вигаданого художнього характеру, ні за що не відповідаючи, як шахові фігури. Щодо ла Понте й дівчини, то вони залишилися там, де й були. Ла Понте був йому до лампочки, але він відразу заспокоївся, що дівчина його не покинула. Він боявся втратити її разом з іншими персонажами цієї історії. Він поквапно схопив її за руку, поки вона не зникла під пилюкою бібліотеки замку Де Менг, і повів до автомобіля, попри невдоволення ла Понте, який тепер перетворився лише на зображення в дзеркальці заднього виду; бідолаха стояв на дорозі, марно заклинаючи Корсо їхньою давньою зневаженою дружбою, стояв, нічого не розуміючи й ні про що не запитуючи, гарпунер, який утратив довіру і якого посадили у човен з галетою і питною водою на три дні й полишили на волю хвиль; спробуйте дістатися до Батавії, пане Блай.^[99] Проте в кінці вулиці Корсо пригальмував і залишився нерухомий із руками на кермі, дивлячись на асфальт перед фарами, й відчуваючи на собі допитливий погляд дівчини. Ла Понте також належав до персонажів реальних, тож, зітхнувши, Корсо дав задній хід, щоб підібрати книгаря, який залишався з ними протягом наступного дня й наступної ночі, поки його не висадили перед світлофором на одній із мадридських вулиць, і він не згадав про те, що цю машину взяв напрокат саме він. І навіть не обурився, коли Корсо повідомив йому, що він має назавжди попрощатися з рукописом Дюма. А що він міг сказати?

Корсо подивився на полотняну торбину, яка лежала між ногами сонної дівчини. Його мучило відчуття поразки, що боліло ніби удар ножа у свідомість. Він був певен, що грав за правилами, legitime certaverit, але в хибному напрямку. Почуття тріумфу зникло в ту мить, коли він зрозумів, що його тріумф неповний і частковий. Фіктивний. Це було те саме, що перемогти привидів, які не існували, битися кулаками з вітром або кричати в тиші. Можливо, тому Корсо протягом якогось часу з підозрою дивився на місто, що зависло в тумані, чекаючи поки воно осяде на твердий ґрунт, щоб лише потім проникнути в нього.

Дихання дівчини, ритмічне й лагідне, лоскотало йому плече. Він подивився на голу шию, яка визирала з-під куртки. Потім простяг ліву руку, аж поки відчув на пальцях пульсацію її плоті. Вона так само пахла молодою шкірою і лихоманковим жаром. Уява й пам'ять допомогли йому замилуватися стрункими й плавними лініями її тіла, що витяглося аж до її тенісних черевиків та його полотняної торбини. Ірен Адлер. Він досі не знав її справжнього імені. Але пам'ятав її голою в півтемряві, вигин її стегон, тонко окреслених у тьмяному світлі, напіврозтулені уста. Неймовірно гарною й мовчазною, зачарованою своєю юністю й водночас лагідною, як тихі води, мудрою, як століття. І в цих ясних очах, які пильно дивилися на нього з темряви, він бачив віддзеркалення, темний образ самого Корсо на тлі світла, викраденого з неба.

Її очі знову дивилися на нього, смарагдова райдужна оболонка під широкими повіками. Дівчина прокинулася, заворушилася, сонна, потерлась об його плече, аж поки нарешті підвела голову, озираючись навколо, й зупинила погляд на ньому.

— Привіт, Корсо, — куртка зіслизнула до самих ніг, бавовняна сорочка обтягувала її досконало окреслені, тугі груди й розкішний стан юної тварини. — Що ми тут робимо?

— Чекаємо, — він показав на місто, що, здавалося, пливло на річковому тумані. — Поки воно стане реальним.

Вона подивилася в тому самому напрямку, спочатку не зрозумівши. Потім повільно усміхнулася.

— Можливо, реальним воно ніколи не стане.

— Тоді ми залишимося на цьому місці. Воно не таке вже й погане, зрештою. Тут, нагорі, з цим дивним нереальним світлом під нашими ногами, — він обернувся до дівчини, трохи помовчав, а тоді провадив: — «Усе тобі я дам, якщо ти подаруєш мені блаженство».^[100] Ти не маєш наміру запропонувати мені щось подібне?

Усмішка дівчини була сповнена ніжності. Вона нахилила голову, міркуючи, а потім підняла очі, щоб зустрітися поглядом із Корсо.

— Ні. Я вбога дівчина.

— Я знаю. — Це була правда. Корсо знав її, не маючи потреби зазирати в прозору ясність її очей. — Твій багаж у вагоні того потяга. Цікаво. Я завжди думав, що десь на кінці райдуги в тебе зберігаються незліченні скарби, — він посміхнувся посмішкою, гострою, як ніж, що лежав у його кишені. — Мішок із золотом, як у Петера Шлемуля,^[101] — й усе таке.

— Але ти помиляєшся, — вона вперто стиснула губи. — Я маю лише саму себе.

Це також була правда, й Корсо також знав її від самого початку. Вона ніколи не брехала. Невинна й мудра водночас, вірна й закохана дівчина, що ганялася за тінню.

— Я бачу, — він зробив рукою рух у повітрі, ніби щось там написав уявною кульковою ручкою. — І ти не даси мені жодного документа на підпис?

— Документа?

— Атож. Раніше його називали угодою. Тепер це буде контракт, заповнений дрібним шрифтом, чи не так? На випадок суперечок договірні сторони зобов'язуються звернутися до місцевого суду… Це має сенс. Мені приємно знати, що наші суперечки розв'язуватиме суд.

— Не говори дурниць.

— Чому ти обрала мене?

— Я вільна, — меланхолійно зітхнула дівчина, ніби вже заплатила за своє право сказати так. — І можу обирати. Кожен має право обирати кого йому хочеться.

Корсо понишпорив у кишенях плаща, поки намацав свою пом'яту пачку сигарет. У пачці залишилася тільки одна сигарета. Він подивився на неї нерішучим поглядом і не встромив її в рот, а зрештою знову поклав до пачки. Можливо, йому захочеться курити пізніше. Він переконаний, що так.

— Ти про це знала від самого початку, — сказав він. — Ішлося про дві історії, ніяк не пов'язані між собою. Тому ти ніколи не надавала значення рукопису Дюма… Міледі, Рошфор, Рішельє були для тебе лише статистами. Тепер я розумію твою таку незрозумілу для мене пасивність. Тобі, либонь, було дуже нудно, й ти гортала «Мушкетерів», поки я сушив голову над цією плутаниною.

Вона дивилася крізь вітрове скло на місто, затягнуте синім туманом. Почала підіймати руку, щоб підтвердити якийсь із моїх аргументів, але потім передумала, ніби те, що вона хотіла сказати, було б абсолютно марним.

— Я могла тільки супроводжувати тебе, — відповіла вона нарешті. — Хоча кожен повинен долати деякі дороги сам-один. Ти коли-небудь чув про свободу волі?.. — вона сумно всміхнулася. — Дехто заплатив за це надто високу ціну.

— Але ж ти не завжди залишалася осторонь. У ту ніч на набережній Сени… Чому ти допомогла мені проти Рошфора?

Я побачив, що вона доторкнулася до моєї полотняної торбини босою ногою.

— Він хотів захопити рукопис Дюма, але ж у твоїй торбині були також «Дев'ять Дверей». Я хотіла уникнути безглуздих ускладнень, — вона стенула плечима. — Крім того, мені не сподобалося, що він тебе вдарив.

— А в Синтрі? Ти ж повідомила мені про смерть Фаргаша.

— Звичайно. Бо там ішлося про книжку.

— А як ти довідалася про зустріч у Мензі?

— Я нічого про це не знала. Обмежилася тим, що вичитала в романі.

— Я думав, що вам усе відомо.

— Ти помилявся, — вона подивилася на Корсо роздратовано. — Я також не розумію, чому ти звертаєшся до мене у множині. Я вже давно існую сама-одна.

Багато століть — у цьому Корсо не сумнівався. Багато століть самотності — помилитися тут було неможливо. Але ж він обіймав її голу, поринав у ясність її очей. Він проникав у це тіло, смакував її шкіру, відчував на губах легку пульсацію її шкіри; чув, як вона тихо стогне, перелякана дівчинка або янгол, який упав із неба й відчуває себе самотнім, шукаючи тепла. Тепер він бачив, як вона спить, стиснувши кулачки, страждаючи від кошмарів, у яких їй з'являються архангели, біляві й блискучі у своїх обладунках, невблаганні й непоступливі, як сам Господь Бог, який примушує їх марширувати гусячою ходою.

Тепер, завдяки їй і досить пізно, він добре зрозумів Нікон, її фантазії й розпачливу тривогу, за якою вона намагалася ховатися від життя. Її страх, її чорно-білі фотографії, марні спроби позбутися спогадів, які передавалися їй із генами людей, що пережили Аушвіц, позбутися номера, витатуйованого на нозі її батька, забути про Чорний Орден,^[102] який не був чимось новим, а був стародавнім, як дух і підлота людська. Тому що Бог і диявол могли бути одним і тим самим і кожен інтерпретував його по-своєму.

А проте, як і за часів Нікон, Корсо залишався жорстоким. Надто великий тягар навалився йому на плечі, а шляхетним серцем Портоса він не володів.

— То такою була твоя місія? — запитав він у дівчини. — Оберігати «Дев'ять дверей»?.. Гадаю, ти не заслужила медаль.

— Ти несправедливий, Корсо.

Майже ті самі слова. Знову Нікон, підхоплена течією, маленька і вразлива. До кого вона тепер пригортається вночі, щоб урятуватися від жахіть?

Він подивився на дівчину. Можливо, спогад про Нікон і був його спеціальним покаранням, але він не збирався покірно його приймати. Він нишком подивився в дзеркальце заднього виду. Неприкаяна й гірка гримаса.

— Несправедливий? Ми втратили два з трьох примірників. А безглузді смерті Фаргаша й баронеси — ці люди мало для нього важили, а проте його гримаса стала ще гіркішою. — Ти могла б упередити їх.

Вона заперечливо похитала головою з дуже серйозним виглядом, не відводячи свого погляду від його очей.

— Є події, які не можна упередити, Корсо. Є замки, які мають згоріти, й люди, що мають повіситися. Є собаки, які мають роздерти одна одну, й чесноти, що мають бути розвінчані, двері, які мають розчинитися, щоб крізь них пройшли інші люди, — вона наморщила лоба й опустила голову. — Моя місія, як ти кажеш, — полягає в тому, щоб ти повернувся зі своєї подорожі живим.

— Бо це була надто довга подорож, яка тепер закінчується в тому місці, з якого почалася. — Корсо показав на місто, що висіло в тумані. — І тепер я повинен туди повернутися.

— Ти не повинен. Ніхто тебе не примушує. Ти можеш забути про все це й повернутися назад.

— Не здобувши відповіді?

— Не шукаючи доказів. А відповідь ти носиш у собі самому.

— Яка гарна фраза. Вибий її на моєму надгробному камені, коли я горітиму в пеклі.

Вона стукнула його по коліну. Легенько, майже по-дружньому.

— Не будь йолопом, Корсо. Частіше, аніж гадають люди, події відбуваються не так, як їм хочеться. Навіть диявол з'являється в різних подобах. І різний за своєю суттю.

— Наприклад, розкаяний.

— Атож. Або також мудрий і гарний. — Корсо побачив, як вона знову подивилася стурбованим поглядом на місто. — Чи такий, що обіцяє владу й багатство.

— Хай там як, а кінцевий результат однаковий: прокляття, — він повторив рух, яким ніби підписував уявний контракт. — Людина платить невинністю душі.

Вона знову усміхнулася.

— Ти вже давно заплатив, Корсо. І платиш досі. Мені здається дивною ця звичка відкладати все наостанок, на зразок останнього акту в трагедії… Кожен тягне за собою власне прокляття від самого початку. Щодо диявола, то це проблема Бога; лють диктатора, що потрапив у власну пастку. Історія, яку розповіли переможці.

— Коли це сталося?

— Набагато давніше, ніж ти можеш собі уявити. І битва була дуже тяжкою. Я билася сто днів і сто ночей без надії на пощаду. — Лагідна, майже невидима усмішка виникла в кутику її рота. — Це єдине, чим я можу пишатися, Корсо: я билася до кінця й відступила, не обертаючись до ворога спиною разом з іншими, які також попадали згори, захрипнувши від крику, яким я передавала свою мужність, свій страх і свою втому… Зрештою я побачила, що йду після битви по пустельній рівнині: так само самотня, як вічність є холодною… Іноді я ще бачу якісь сліди тієї битви або колишнього товариша, який проминає мене, не сміючи підняти погляд.

— Чому тоді ти обрала мене? Чому не знайшла когось іншого в протилежному таборі, який завжди перемагає?.. Я виграю битви лише одну з п'ятьох тисяч.

Дівчина повернулася дуже здалеку. У цю мить крізь туман пробився сонячний промінь і розітнув ранок горизонтально тонкою червоною смугою, яка потрапила в її очі. Коли вона знову обернулася до Корсо, той відчув, як у нього пішла обертом голова від того світла, яке віддзеркалилося в її зелених очах.

— Бо світло не перемагає ніколи. І я ніколи не завдала б собі клопоту спокушати йолопа.

Вона наблизила свої губи й поцілувала його дуже повільно, з нескінченною ніжністю. Ніби вічність чекала тієї миті, коли вона це зробить.

Туман почав повільно розсіюватися. Можна було сказати, що нарешті місто, зависле в повітрі, вирішило обпертися на свої бетонні підмурки. Світанок уже зафарбував в охряний і сірий колір алькасар і дзвіницю собору; кам'яний міст із опорами, що ховалися в темній воді, був схожий на хистку руку, що витяглася між двома берегами.

Корсо увімкнув запалення, й автомобіль рушив, покотившись униз порожньою дорогою. Мірою того як вони спускалися, вранішнє сонце залишалося позаду, за їхніми спинами. Місто потроху наближалося, поки вони повільно поринали у світ холодних тонів і глибокої самотності, що причаїлося між рештками синього туману.

Корсо на мить завагався, перш ніж виїхати на міст, зупинивши автомобіль під кам'яною аркою, яка накривала в'їзд. Поклавши руки на кермо, трохи нахиливши голову й наставивши вперед підборіддя; то був профіль мисливця, настороженого й пильного. Він скинув окуляри й протирав їх без потреби, неквапно, не відриваючи погляду від мосту, який тепер перетворився на невиразну дорогу з невизначеними, тривожними контурами. Він не хотів дивитися на дівчину, хоч відчував, що вона стежить за кожним його жестом. Він начепив окуляри, приладнавши їх на носі вказівним пальцем, і краєвид повернув собі контури, але вони не набули заспокійливого ефекту. Протилежний берег здавався далеким і похмурим. Темна течія між опорами нагадувала чорні води часу й Лети. Відчуття небезпеки було конкретним, гострим, як сталевий ніж, у рештках ночі, яка вперто не хотіла вмирати. Корсо відчув, як калатає пульс у зап'ястку його правої руки, коли він поклав її на важіль перемикання швидкостей. Ти ще маєш час, щоб повернутися назад, сказав собі він. Тоді все, що відбулося, ніколи не відбулося, а те, що має відбутися, ніколи не відбудеться. А щодо практичної користі від Nuncscio (Тепер знаю), викарбуваного Богом або дияволом, то ця істина була дуже дискусійною. Він скривив губи. Хай там як, а все це було пустими фразами. Він знав, що за дві хвилини буде на протилежному березі річки. Verbum dimissum custodiat arcanum.^[103] Він навіть подивився в небо, шукаючи там лучника зі стрілами або без стріл у сагайдаку, перш ніж увімкнути першу швидкість і легенько натиснути ногою на акселератор.

Коли Корсо вийшов з автомобіля, йому стало холодно, й він підняв комір плаща. Він відчував погляд дівчини на своїй спині, коли перетинав вулицю, не озираючись назад, віддаляючись від машини з «Дев'ятьма Дверима» під пахвою. Вона не запропонувала супроводжувати його, і з якоїсь незрозумілої причини він знав, що їй ліпше не йти з ним. Дім, який йому був потрібен, займав майже весь квартал, і його маса із сірого каменю нависала над вузьким майданом, стоячи поряд із середньовічними будівлями, зачинені вікна та двері яких надавали їм вигляду нерухомих статистів, сліпих і німих. Фасад був викладений із сірого каменю з чотирма фігурними водостоками під навісом даху: цапом, крокодилом, горгоною і змією. Була там також зірка Давида на арці у стилі мудехар, що нависала над залізними ґратами, які закривали вхід до внутрішнього патіо, де стояли два леви з венеціанського мармуру біля колодязів, накритих залізними кришками. Усе це було знайоме мисливцеві за стародруками, але ніколи раніше він не заходив сюди з тим острахом, який відчував тепер.^[104] На пам'ять йому прийшов давній вислів: «Можливо, чоловіки, яких ласкало багато жінок, перетинаючи долину тіней, менше каються у своїх гріхах або відчувають менше страху…» Щось подібне відбувалося й з ним, либонь, жінки ласкали його не досить: він відчував сухість у роті й продав би душу за півпляшки «Болса». Що ж до «Дев'ятьох Дверей», то вони здавалися йому такими важкими, ніби замість дев'ятьох гравюр утримували в собі дев'ять свинцевих пластин.

Коли він штовхнув ґратчасті двері, тиша здавалася абсолютною. Навіть його черевики не здіймали найменшого відлуння, ступаючи по каменях, які вистеляли патіо, стертих численними кроками давно вже померлих людей та зливами, що поливали їх протягом сторіч. Вузькі й круті сходи починалися там під напівкруглим склепінням, а в їхньому кінці виднілися двері, важкі й оббиті грубими цвяхами: останні двері. На мить Корсо скорчив гримасу, адресуючи її порожнечі й самому собі, виставивши назовні ікло саркастичного вовка, неумисний автор і водночас жертва власного жарту або власної помилки. Правда, до помилки його підштовхнула підступна рука, яка все влаштувала, навіть закликала його до фальшивої співпраці. Хоча спочатку він остерігався, але потім утратив пильність, аби нарешті переконатися, що його побоювання підтверджуються самим текстом. Аби ж то йшлося тільки про клятий роман, але йшлося не про нього. А якщо все ж таки про нього? Не випадало сумніватися тільки в тому, що він побачив свій реальний образ віддзеркаленим на металевій пластині, прикріпленій до дверей. Деформоване відображення чоловіка, який мав ім'я та прізвище, а не тільки силует, нерухомий і окреслений світлом, яке він залишив позаду, за своєю спиною, на арці сходів, які спускалися до внутрішнього патіо та до вулиці. Корсо востаннє зупинився у своїй дивній подорожі до зворотного боку тіней.

Натиснув на кнопку дзвінка. Один раз, двічі, тричі — відповіді не було. Латунний дзвінок занімів і на натискання не реагував. Рука Корсо намацала в кишені пом'яту пачку, яка зберігала останню сигарету, але він знову подолав спокусу застромити її до рота. Натис на кнопку дзвінка вчетверте, і вп'яте. Потім стиснув пальці в кулак, щоб ударити ним по дверях. Ударив двічі. Тоді двері відчинилися. Не зі звичним зловісним скрипінням, а майже нечутно, на добре змащених петлях. І без якогось особливого ефекту, цілком природно, Варо Борха з'явився у дверях.

— Привіт, Корсо.

Він не здавався здивованим, побачивши його. На лисині й на лобі в нього блищали краплі поту, він був неголений, в самій сорочці, руки тримав високо, розстібаючи жилет. Його рухи були стомленими, а темні плями під очима свідчили, що вночі він не спав. Проте очі йому дивно блищали, гарячкові й знетямлені. Він не запитав у свого гостя, чому той прийшов до нього в такий незвичний час, і майже не виявив інтересу до книжки, яку Корсо тримав під пахвою.

Протягом якоїсь миті він стояв нерухомо із виглядом людини, яку відірвали від пильної роботи або розбудили зі сну і яка хоче повернутися до своїх справ.

Саме ця людина була потрібна Корсо, й мисливець за книжками відчув внутрішнє задоволення, побачивши, як матеріалізувалася перед ним його власна дурість. Атож, це був Варо Борха: мільйонер, книгар міжнародного масштабу, престижний бібліофіл і серійний убивця. Майже з науковою цікавістю мисливець за стародруками став роздивлятися обличчя, що стояло перед ним. Намагався тепер розгледіти ті риси, ті ознаки, які мали б стривожити його набагато раніше. Непомітні сліди безумства, жаху або тіней на цій вульгарній фізіономії, що її, як йому здавалося, він знав за інших часів. Але він не побачив нічого, крім гарячкового погляду, далекого, вільного від цікавості або пристрасті, цей чоловік перебував під владою образів, які не мали нічого спільного з недоречною появою суб'єкта, що подзвонив у його двері. А проте Корсо тримав під пахвою його примірник проклятої книги. І це був він, Варо Борха, який, ступаючи нечутно, наче кримінальний змій, убив Віктора Фаргаша й баронесу Унгерн. І не тільки задля того, щоб зібрати докупи двадцять сім гравюр і скомбінувати дев'ять правильних, а й зруйнувати сліди, зробивши неможливим те, аби хтось іще розгадав загадку, яку залишив після своєї смерті друкар Торк'я. У всій цій історії Корсо був інструментом, який мав підтвердити гіпотезу, зрештою він і підтвердив те, що книжка була розділена на три примірники. Крім того, він мав бути тим персонажем, на якого впадуть підозри поліції, якщо вона візьметься розслідувати цю справу. Тепер Корсо, з пошаною до свого інстинкту, згадав про дивне почуття, яке опанувало його в садибі «Усамітнення», коли він роздивлявся стелю, де було зображено жертвоприношення Авраама. Він тоді відчув, що жертву вже обрано, і нею має бути він. І саме Варо Борха був тим бібліофілом, який щопівроку приходив у дім Віктора Фаргаша, щоб придбати один із його скарбів. У той день, коли Корсо відвідав бібліофіла, Варо Борха перебував уже в Синтрі, опрацьовуючи деталі свого плану, чекаючи, коли буде підтверджено його теорію про необхідність дослідити всі три примірники, аби розгадати загадку друкаря Торк'я. Саме йому адресувалася недописана розписка. Тому Корсо й не міг дотелефонуватися в його дім у Толедо, а пізніше тієї самої ночі, коли Корсо збирався вирушити на своє останнє побачення з Фаргашем, Варо Борха зателефонував йому в готель, підлаштувавши, ніби дзвінок був міжнародним. Мисливець за книжками не лише підтвердив свої підозри, а й знайшов ключ до таємниці, підписавши тим самим смертний вирок Фаргашу та баронесі Унгерн. З гіркою певністю Корсо спостерігав, як склеюються докупи частини загадки. Якщо не брати до уваги випадковостей — таких, як перетин із лінією клубу Дюма, — Варо Борха був тим ключем, який поєднав докупи всі непоясненні подробиці іншої лінії аргументів: диявольського аспекту проблеми. З цього можна було б зареготати, але Корсо сміятися зовсім не хотілося.

— Я приніс вашу книгу, — сказав він, показуючи своєму співрозмовнику «Дев'ять Дверей».

Варо Борха неуважно кивнув і взяв книжку, майже не подивившись на неї. Він трохи обернув голову, дослухаючись до якогось звуку, що начебто пролунав йому за спиною, десь усередині дому. За хвилину він знову подивився на Корсо, й той побачив, як Борха закліпав очима, здивований, що Корсо досі тут.

— Ви вже віддали мені книжку… Чого ви хочете ще?

— Одержати гроші за свою працю.

Варо Борха подивився на нього, нічого не розуміючи. Його думки, що відбивалися в погляді, летіли кудись далеко. Зрештою він стенув плечима, показуючи, що Корсо не належить до його інтересів, і повернувся досередини, залишивши Корсо вибирати: залишатися там чи повернутися туди, звідки він прийшов.

Корсо пішов за ним до кімнати, яка сполучалася з коридором і вестибюлем через масивні двері. Жалюзі там були опущені, щоб не пропускати зовнішнє світло, а меблі відсунуті, звільнивши центральну частину підлоги з чорного мармуру. Деякі шафи з книжками були відчинені. Освітлювалася кімната десятком майже догорілих свічок. Краплі воску виднілися повсюди. На полиці над погаслим каміном, на підлозі, на меблях і на всіх предметах, що знаходилися в кімнаті. Свічки поширювали тремтливе й червонясте світло, яке коливалося від кожного подмуху повітря, від кожного руху. Пахло тут, як у церкві або в крипті.

Як і раніше, не звертаючи уваги на присутність Корсо, Варо Борха зупинився в центрі кімнати. Там біля його ніг був накреслений крейдою круг діаметром приблизно метр, з уписаним у нього квадратом, розділеним на десять клітин. Його оточували римські цифри та дивні об'єкти: уривок мотузки, клепсидра, заржавілий ніж, срібний браслет у формі дракона, золоте кільце, вугілля, яке горіло в металевій посудині, скляна ампула, купка землі, камінь. Але на підлозі лежали й інші речі, й Корсо невдоволено скривився. Чимало книжок, якими не так багато днів тому він милувався акуратно поставленими на полицях, тепер валялися тут повсюди брудні, подерті, зі сторінками, покритими малюнками й кресленнями, незрозумілими знаками, видертими з цих книжок і розкиданими по підлозі. На багатьох томах горіли свічки, з яких на відкриті сторінки скапували великі краплі воску, а деякі з них, догораючи, підпалювали папір. Між цими рештками він упізнав гравюри «Дев'ятьох Дверей», що належали до примірників Віктора Фаргаша та баронеси Унгерн. Вони лежали на підлозі, також обляпані воском і вкриті загадковими написами.

Корсо нахилився, щоб роздивитися зблизька рештки, не думаючи про масштаби лиха. Гравюра з «Дев'ятьох Дверей», номер шостий, де повішений висів на своїй правій нозі замість лівої, була наполовину спалена полум'ям свічки, що вже догоряла. Два примірники гравюри номер сім, одна з білою шахівницею, а інша з чорною, лежали біля пошматованих сторінок книжки Teatrum diabolicum 1512 року видання. Ще одна гравюра, номер перший, вистромлялася між сторінками книжки De magna imperfectaque opera^[105] Валеріо Лорени, рідкісної інкунабули, яку бібліофіл показував Корсо не так багато днів тому і яка тепер лежала, пошматована й подерта, на підлозі.

— Не доторкайтеся ні до чого, — наказав йому Варо Борха.

Він стояв біля круга, гортаючи свій примірник «Дев'ятьох Дверей», і з таким виглядом, ніби бачив не сторінки книжки, а щось у намальованому квадраті та крузі чи навіть набагато далі: у глибинах землі.

Десь протягом хвилини Корсо дивився на нього, як дивляться на того, кого бачать уперше. Потім повільно випростався, й полум'я свічок заколивалося навколо нього.

— Тут не має значення, торкайся до них чи не торкайся, — сказав він, показуючи на пошматовані книжки, розкидані по підлозі. — Після того, що ви самі з ними зробили.

— Ви нічого не знаєте, Корсо… Гадаєте, що знаєте, а насправді не знаєте нічогісінько. Ви невіглас і дуже дурна людина. З тих, які вважають хаос чимось випадковим і гадки не мають про існування окультного порядку.

— Не розповідайте мені історії. Ви тут усе знищили, а не мали права цього робити. Ніхто не має такого права.

— Помиляєтеся. По-перше, це мої книжки. І найважливіше те, що вони мають утилітарний характер. Мають практичну цінність більшу, аніж художню або естетичну… Йдучи обраною дорогою, людина повинна переконатися, що ніхто її не переслідує. Ці книжки вже виконали свою місію.

— Клятий безумець. Ви обманювали мене від самого початку.

Варо Борха, здавалося, не слухав його. Він стояв нерухомо з останнім примірником «Дев'ятьох Дверей» у руках, пильно роздивляючись сторінку з гравюрою номер перший.

— Я вас обманював?.. — говорячи, він не відривав очей від книжки, навіть не дивлячись на Корсо, щоб цим підкреслити свою зневагу до нього. — Ви даруєте собі забагато честі. Я найняв ваші послуги, не повідомляючи вам ані про свої резони, ані про свої плани. Служникові нічого знати задуми того, хто йому платить… Ви повинні були роздобути для мене потрібні мені речі й разом із тим звалити на себе неминучі технічні наслідки своїх учинків. Гадаю, в цю мить поліція Португалії та Франції шукає ваш слід.

— А ви?

— Я тепер дуже далекий від усього цього. Незабаром усе втратить для мене вагу.

Сказавши це, Варо Борха на очах у приголомшеного Корсо вирвав із «Дев'ятьох Дверей» сторінку з гравюрою.

— Що ви робите?

Варо Борха незворушно вирвав із книжки ще кілька сторінок.

— Спалюю свої кораблі, руйную мости за своєю спиною. І прямую в terra incognita.^[106] — Він видер із книжки всі гравюри, одну за одною, потім з'єднав усі дев'ять і став уважно їх роздивлятися. — Шкода, що ви не можете супроводжувати мене туди, куди я піду. Як сказано на четвертій гравюрі, доля не однакова для всіх.

— Куди ж ви підете?

Бібліофіл кинув покалічений том між рештками, що вкривали підлогу. Він дивився на дев'ять гравюр і круг, шукаючи якісь таємничі зв'язки між ними.

— На зустріч із кимось, — загадково відповів він. — На пошуки каменю, який відкинув Великий Архітектор і який треба поставити на чолі кута, який мав лягти в основу філософської системи. В основу влади. Дияволу, Корсо, подобаються метаморфози. Від чорного собаки, що супроводжував Фауста, до фальшивого янгола світла, який намагався зламати опір святого Антонія. Але особливо його обурює тупість, і він ненавидить монотонність… Якби я мав час, я запропонував би вам переглянути кілька з цих книжок, які лежать у вас під ногами. Деякі з них пропагують давню традицію: поява Антихриста відбудеться на Іберійському півострові, у місті, де накладаються одна на одну три культури, на берегах річки, глибокої, як слід від сокири. А це ж Тахо.

— І ви намагаєтеся його викликати?

— Я його вже майже викликав. Брат Торк'я показав мені, як це робиться: Tenebris Lux.

Він нахилився над кругом, накресленим на підлозі, розклавши навколо нього кілька гравюр і відкинувши геть інші, яких він не потребував, пожмакані або роздерті. Свічки освітлювали йому обличчя знизу, роблячи його схожим на привида з непроглядною темрявою в западинах очей.

— Сподіваюся, все ляже як годиться, — промурмотів він за мить; на його обличчя впала тінь, воно стало геть чорним. — Старі майстри чорного мистецтва, від яких друкар Торк'я навчився найжахливіших і найцінніших таємниць, знали як спускатися в царство ночі… І звір Уроборос кільцем обхопив те місце. Ви розумієте? Ідеться про Уробороса грецьких алхіміків: змія фронтиспісу, магічного круга, про джерело мудрості. Про круг, у який усе вписується.

— Віддайте мені мої гроші.

Варо Борха, здавалося, не почув слова Корсо.

— Ви ніколи не цікавилися такими речами? — запитав він, подивившись на Корсо чорними кругами своїх очей. — Не мали, наприклад, наміру дослідити значення ланцюжка диявол-змій-дракон, який із підозрілою наполегливістю зустрічається в усіх текстах, які від античності торкаються цієї теми?..

Він узяв скляну посудину, яка стояла біля круга, склянку з ручками у вигляді переплетених змій і підніс її до губів, аби зробити кілька ковтків. Рідина була темною, помітив Корсо. Майже чорна, кольору дуже міцного чаю.

— Serpens autdraco quicaudam devoravit.^[107] — Bapo Борxa усміхнувся в порожнечу, витерши рота тильним боком долоні; чорний слід залишився на пальцях і лівій щоці… — Вони оберігали скарби: дерево мудрості в Раю, яблука Гесперид, Золоте Руно. — Він говорив якось неуважно, ніби описував сон, який іще тривав. — Це змії або дракони, яких стародавні єгиптяни зображували у вигляді круга, вони ковтають свій хвіст, аби показати, що самодостатні і походять з одного джерела… Охоронці, що не бояться заснути, горді й мудрі; неприступні дракони, які вбивають недостойних і дозволяють спокусити себе лише тим, хто воював за правилами. Охоронці втрачених слів: магічної формули, яка відкриває очі й ставить на один рівень з Богом.

Корсо виставив уперед щелепу. Він стояв, спокійний і нерухомий у своєму плащі, у світлі свічок, яке танцювало в примружених очах, його неголені щоки здавалися глибокими проваллями. Він тримав руки в кишенях, одна з них торкалася пачки з однією сигаретою, інша стискала складаний ніж, який лежав поруч із пляшкою з джином.

— Я сказав вам: віддайте мені мої гроші. Я хочу звідси піти.

У його голосі пролунала погроза, але годі було зрозуміти, чи Варо Борха її почув. Корсо побачив, як він потроху отямлюється всупереч собі.

— Гроші? — Він знову подивився на нього з презирством. — Про що ви мені говорите, Корсо? Ви хіба не розумієте, що зараз відбудеться?.. Ви маєте перед своїми очима таємницю, яку тисячі людей намагалися відгадати протягом століть… Чи знаєте ви, скількох спалили, закатували, четвертували за спробу наблизитися до того, що ви зараз бачите?.. Звичайно, супроводжувати мене ви не зможете. Ви обмежитеся тим, що спокійно спостерігатимете. Але навіть наймерзенніший із найманих убивць радіє, коли його хазяїн здобуває тріумф.

— Заплатіть мені й котіться до диявола.

Варо Борха не подарував йому жодного погляду. Він ходив навколо свого круга й доторкався до різних об'єктів, що лежали біля номерів.

— Дуже зручно послати мене до диявола. Цілком у вашому стилі брудно пожартувати. Я відповів би вам усмішкою, якби не був такий заклопотаний. Хоч ви невіглас, а тому припустилися неточності. Це диявол прийде до мене, — він замовк, повернувши голову вбік, ніби дослухався до чиєїсь далекої ходи. — І я чую, як він іде.

Він говорив крізь зуби, перемішуючи свої коментарі з дивними горловими звуками; зі словами, якими іноді він, здавалося, звертався до Корсо, а іноді до третьої таємничої присутності, що перебувала біля них, в якомусь темному закутні кімнати.

— Ти пройдеш крізь вісім дверей, які ведуть до дракона… Зрозуміли? Вісім дверей належать звіру, який охороняє слово, номер дев'ятий, що зберігає кінцеву таємницю… Дракон спить із розплющеними очима, і він є Дзеркалом Пізнання. Вісім гравюр і ще одна. Або одна гравюра й ще вісім. Що збігається, й не випадково, з числом, яким святий Іоанн Богослов позначив Звіра: 666.

666

6+6+6=18

1 — 8

1+8 = 9

Потім він випростався з тріумфом. На мить свічки освітили йому очі. Зіниці в нього були дуже розширені: безперечно, це була дія чорної рідини — якогось сильного наркотика. Чорний колір затемняв йому всю райдужну оболонку, затуливши її природний колір, рогівка віддзеркалювала червонясте світло, що панувало в кімнаті.

— Дев'ять гравюр або дев'ять дверей, — знову його обличчя накрила тінь, наче маска, — які не може відчинити хто завгодно… Кожні двері мають два ключі, кожна гравюра позначає номер, магічний елемент і слово-ключ, якщо на все це подивитись у світлі резону, Каббали, окультного мистецтва, справжньої філософії. Латина та її поєднання з грецькою та гебрейською мовами. — Він показав Корсо аркуш паперу, заповнений знаками й дивними відповідностями. — Погляньте, якщо бажаєте. Ви ніколи б цього не зрозуміли:

Краплі поту виступили в нього на чолі й навколо рота, так ніби полум'я свічок горіло також усередині його тіла. Він знову став кружляти навколо свого круга, повільно й зосереджено. Раз або двічі зупинявся, нахиляючись, щоб поправити якусь річ: ніж із іржавим лезом, срібний браслет у формі дракона.

— Ти розташуєш елементи на шкірі змії… — продекламував він, не дивлячись на Корсо. Він окреслив круг своїм пальцем, не доторкаючись до нього. — Дев'ять елементів розташовуються навколо нього в напрямку світла зі сходу: справа ліворуч.

Корсо ступив крок до нього.

— Я вам повторюю. Віддайте мені мої гроші.

Варо Борха ніяк не відреагував. Він повернувся до Корсо спиною, показавши на квадрат, уписаний у круг.

— Змія проковтне печать Сатурна. Печать Сатурна — це найпростіший і найзагадковіший із магічних квадратів: дев'ять перших чисел розташовані в дев'ятьох клітинах у такий спосіб, що кожен рядок, вертикальний, поперечний і діагональний, дає однакову суму.

Він нахилився, щоби вписати крейдою дев'ять номерів у квадрат.

Корсо зробив ще один крок. Зробивши так, він наступив на папір, покритий цифрами.

4+9+2=15 4+3+8=15 4+5+6=15

3+5+7=15 9+5+1=15 2+5+8=15

8+1+6=15 2+6+7=15

Одна свічка погасла із сичанням, згорівши над обпаленим фронтиспісом «Окультної філософії» Корнеліо Агріпи. Варо Борха досі був цілком заклопотаний кругом і квадратом. Він уважно роздивлявся їх, склавши руки на грудях і нахиливши підборіддя, схожий на гравця в шахи, який обмірковує свій наступний хід перед незнайомою шахівницею.

— Тут є одна проблемка, — сказав він, звертаючись уже не до Корсо, а до себе самого, нібито слухання власного голосу допомагало йому мислити. — Щось таке, чого не передбачили стародавні люди, принаймні не виразили його очевидно. Додаючи числа в будь-якому напрямку, згори вниз, знизу вгору, зліва праворуч, або справа ліворуч, ми одержуємо в результаті 15, але якщо ми скористаємося кабалістичними шифрами, то одержимо 1 і 5, а ці числа дають у сумі 6… І так на кожному боці магічного квадрата буде то змія, дракон чи Звір, відповідно до того, як ми його назвемо.

Корсо навіть не мав потреби перевірити правильність розрахунку. Доказ лежав на підлозі, на іншому аркуші, заповненому цифрами.

Варо Борха став навколішки перед кругом, нахиливши обличчя, краплі поту на якому віддзеркалювали світло воскових свічок, які горіли навколо. Тримаючи в руці ще один аркуш паперу, він перевіряв порядок написаних там дивних слів.

— Дев'ять разів відкриєш ти печать, — сказано в тексті Торк'я… — Це означає, що треба помістити знайдені ключові слова в квадратики, що відповідають їхньому номеру. У такий спосіб утворюємо таку послідовність:

— Тепер впишемо замість цифр відповідні слова в змію або в дракона, — він стер цифри в клітинках квадрата, замінивши їх відповідними словами, — й ось що ми маємо на докір Богові.

— Усе відбулося, — прошепотів Варо Борха, написавши останні слова. Рука йому тремтіла, й одна крапля поту скотилася з його чола на ніс, упала на підлогу, прямо на малюнки крейдою. — Згідно з текстом Торк'я, треба, щоб дзеркало віддзеркалювало шлях до втраченого слова, яке приносить світло з темряви. Ці фрази написані латиною. Самі по собі вони нічого не означають. Але вони містять у собі точний зміст Verbum dimissum, формулу, яка дозволяє викликати Сатану, нашого попередника, наше дзеркало й нашого спільника.

Він став навколішки в центрі круга, оточений знаками, об'єктами та словами, вписаними в квадрат. Руки йому так тремтіли, що він переплів між собою пальці, забруднені крейдою та чорнилом, обліплені воском. Він засміявся, мов божевільний, крізь зуби, пихатий і впевнений у собі. Але Корсо знав, що він не божевільний. Він подивився навколо, усвідомлюючи, що в нього мало часу, й спробував подолати відстань, яка відокремлювала його від бібліофіла. Але не наважився перетнути лінію й приєднатися до нього всередині круга.

Варо Борха подивився на нього лихим поглядом, розгадавши причину його остраху.

— Ну ж бо, Корсо. Ви не хочете читати зі мною? Боїтеся чи забули латину? — Світло й тіні чергувалися на його обличчі з великою швидкістю, ніби кімната почала обертатися навкруг нього. Але в кімнаті панував спокій. — Вам не цікаво довідатися, що означають ці слова? На звороті гравюри, яка стримить між сторінками книжки Валеріо Лорени, ви знайдете переклад іспанською мовою. Піднесіть його до дзеркала, як наказують майстри мистецтва. Ви принаймні довідаєтеся, за що померли Фаргаш і баронеса Унгерн.

Корсо подивився на книжку, інкунабулу в пергаменових палітурках, дуже стару й потерту. Потім обережно нахилився, так ніби в сторінках книжки ховалася якась смертельна пастка, й витяг кінчиками пальців гравюру, що стриміла між ними. Це була гравюра перша з примірника номер Третій, що належав баронесі Унгерн: три башти замість чотирьох. На її звороті Варо Борха написав дев'ять слів:

— Сміливіше, Корсо, — різким і неприємним голосом наказав бібліофіл. — Вам немає чого втрачати… піднесіть текст до дзеркала.

Дзеркало лежало поблизу на підлозі біля розлитого воску однієї зі свічок, що вже догорала. Воно було старовинним і бароковим, оправленим у срібло, з плямами від старості на внутрішній ртутній стороні. Воно було обернуте вгору, й Корсо відбивався в ньому. В якійсь далекій і дивній перспективі в кінці довгого коридору з червонястого й тремтливого світла. То було зображення героя, якого опанувала глибока втома, Бонапарта в агонії, прикутого до скелі на острові святої Єлени. Вам нема чого втрачати, сказав йому Варо Борха. Хіба що світ, холодний і пустельний, де гренадери Ватерлоо перетворилися на самотні кістяки, які несуть охорону на темних, забутих дорогах. Він побачив себе самого перед останніми дверима: він тримав у руках ключ, як пустельник на другій гравюрі, й літера «тет» змією обвивалася навколо його плеча.

Дзеркало заскрипіло під його черевиком, коли він наступив на нього. Він наступив на нього повільно, без злості, й дзеркало тихо хруснуло, розпадаючись на уламки. Його скалки тепер примножили образ Корсо в незліченних маленьких коридорах тіней, у кінці яких безліч його дрібних віддзеркалень залишалися нерухомими. Вони були над-то далекими й невпізнаванними, щоби якось вплинути на його долю.

— Чорною є наука ночі, — почув він голос Варо Борха.

Той залишався стояти навколішки в центрі круга, обернутий до Корсо спиною — мовляв, хай той сам вирішує свою долю. Корсо нахилився до однієї зі свічок, щоб підпалити гравюру номер перший і дев'ять слів, написаних на її звороті. Після того дозволив згоріти між своїми пальцями башті замку, вершнику, обличчю лицаря, який, дивлячись на глядачів, закликав їх зберігати тишу. Зрештою він випустив із пальців останній фрагмент, який через секунду перетворився на попіл, підіймаючись у повітрі, гарячому від свічок, що горіли в кімнаті. Тоді Корсо дозволив собі увійти в круг, наблизившись до Варо Борха.

— Віддайте мені мої гроші. Негайно.

Бібліофіл не зважав на нього, занурений у тіні, які, здавалося, обгортали його усе щільніше. Зненацька розташування об'єктів на підлозі здалося йому неточним, і він нахилився, щоб перемістити деякі з них. Потім, після короткого вагання він почав нанизувати слова в якійсь зловісній молитві:

— Адмай, Адай, Елой, Аґла…

Корсо вхопив його за плече й сильно струснув. Але Варо Борха не виявив ані емоцій, ані страху. Він також не намагався захищатися. Ворушив губами, наче лунатик або мученик, який молиться, байдужий до рику левів або до занесеної над ним сокири ката.

— Востаннє кажу вам. Поверніть мені мої гроші.

Усе було марно. Корсо бачив перед собою лише порожні очі, калюжки темряви, які віддзеркалювали його образ, не бачачи його. Безвиразні й утуплені в глибини царства тіней.

— Затель, Ґебель, Елімі…

Він викликає дияволів, зрозумів приголомшений Корсо. Варо Борха стояв усередині круга, чужий до всього, і у його присутності та попри його погрози цей індивід викликав бісів, називаючи їхні імена, наче це було звичайнісінькою справою.

— Ґармаель, Білет…

Він замовк лише коли одержав перший удар. Удар тильним боком долоні, який відкинув його голову на ліве плече. Затемнені очі ковзнули й затрималися десь у далекій точці простору.

— Закель, Астарот…

Коли він одержав другий удар, цівка крові потекла в нього з кутика рота. Корсо з огидою забрав свою руку, вимащену в червоний колір. Відчуття в нього було таке, ніби він ударив по чомусь слизькому й вологому. Він двічі відітхнув і нарахував десять ударів свого серця, перш ніж стиснув зуби, потім кулаки, й ударив знову. Тепер із розкритого рота бібліофіла вдарив справжній струмінь крові. Він і далі бурмотів свою молитву, яка відбивалася на розпухлих губах абсурдною усмішкою, якоюсь спотвореною дивною втіхою. Тільки тепер Варо Борха зойкнув, ніби поранений звір, зойкнув від страху й болю і з несподіваною енергією поповз до свого круга. Тричі Корсо виштовхував його звідти, й тричі він уперто повертався туди. За третім разом кров забризкала знаки та літери, написані на печаті Сатурна.

— Sic dedo me^[108]…

Щось у нього не ладналося. При тремтливому світлі воскових свічок Корсо побачив, як він зупинився, невпевнений, і подивився розгубленим поглядом на розташування об'єктів у магічному крузі. Але клепсидра ронила свої останні краплі, й місце, яке мав у своєму розпорядженні Варо Борха, було на вигляд обмеженим. Він повторив свої останні слова з більшою переконаністю, доторкнувшись до трьох із дев'ятьох клітинок:

— Sic dedo me…

З гірким присмаком у роті, Корсо безнадійно роззирнувся навкруги, обтираючи в кишені забруднену кров'ю руку. Свічки догорали й гасли із сичанням, і дим від обвуглених гнотиків підіймався вгору спіралями в червонястій півтемряві. Дим Уробороса, сказав він собі з гіркою іронією. Потім підійшов до письмового столу, відсунутого до стіни разом з іншими меблями, поскидав на підлогу навалені на них речі й заходився шукати в шухлядах. Грошей він не знайшов: навіть чекової книжки. Нічого.

— Sic, ехео me^[109]…

Бібліофіл далі бубонів свою літанію. Корсо востаннє поглянув у його напрямку, на магічний круг. Навколішках в середині круга, нахиливши до самої підлоги спотворене й блаженне обличчя, Варо Борха відчиняв останню з дев'ятьох дверей із виразом невимовного щастя; темна диявольська лінія закривавленого рота перетинала йому обличчя, наче рана завдана ножем ночі й темряви.

— Сучий син, — сказав Корсо.

І постановив вважати на цьому свій контракт розірваним.

Він спустився сходами до сірої смуги, що світилася під аркою, і яка виводила до патіо. Там біля колодязя й мармурових левів, перед ґратчастими дверима, які виходили на вулицю, він зупинився й зробив глибокий вдих, утішаючись свіжим і чистим повітрям ранку. Потім засунув руку до кишені плаща, намацав пом'яту пачку з останньою сигаретою, яку встромив до рота, не запалюючи. Постояв якусь мить нерухомо, поки перший промінь вранішнього сонця, червоний і горизонтальний, що залишився позаду, коли він в'їхав у місто, долетів до нього, прослизаючи між сірими кам'яними фасадами будинків на майдані, відкидаючи тінь від ґратчастих дверей йому на обличчя й примушуючи його відвернути очі, наповнені безсонням і втомою. Потім сонячний промінь піднявся вище, повільно просуваючись, поки заповнив усе патіо навколо венеціанських левів, які посхиляли свої вирізьблені в мармурі гриви, так ніби їх хтось погладив. Те саме світло, спочатку червонясте, а потім осяйне, наче пронизане золотим пилом, огорнуло Корсо. І в цю мить у кінці сходів, які він залишив позаду, по той бік останніх дверей до царства тіней, там, куди ніколи не проникне світло цього ранку, пролунав крик. Розпачливий нелюдський зойк, зойк жаху й розпачу, в якому Корсо з великими труднощами впізнав голос Варо Борха.

Не обертаючись, Корсо штовхнув ґратчасті двері, щоб вийти на вулицю. Кожен крок, здавалося, віддаляв його від того, що залишалося у нього поза спиною, так ніби він пройшов лише за кілька секунд шлях, на який довго не наважувався вийти.

Він зупинився в центрі майдану, заліплений, огорнутий осяйною атмосферою, яку створювало сонце. Дівчина сиділа в машині, й мисливець за стародруками здригнувся від глибокої егоїстичної радості, переконавшись, що вона не зникла разом із залишками ночі. Він побачив, як вона ніжно йому всміхнулася, неймовірно юна й вродлива, зі своїм хлоп'ячим волоссям, засмаглою шкірою, і її спокійний погляд очікувально втупився в нього. І вся ця золота досконала ясність, що відбивалася в прозорій зелені її очей, ясність, перед якою відступали темні закапелки стародавнього міста, силуети дзвіниць і стрільчасті арки, майдан, здавалося променилася з тієї усмішки, коли Корсо пішов їй назустріч. Він ішов, дивлячись у землю, присмирнілий, готовий попрощатися з власною тінню. Але він не мав тіні біля своїх ніг.

Позаду, в будинку, який охороняли чотири горгульї під навісом даху, Варо Борха більше не кричав. Або, може, кричав із якогось темного місця, надто далекого, щоб звук доходив до вулиці. Nuncscio. Тепер я знаю. Корсо запитав себе, чи брати Сеніса використали смолу чи дерево для виготовлення зниклої ілюстрації — через примхи якоїсь дитини, варварського вчинку колекціонера — для примірника номер перший. Хоча, пригадуючи їхні бліді й спритні руки, він більше схилявся до другого варіанта: вони вирізали гравюру на дереві, скопіювавши її, безперечно, з Бібліографії Матеу. Тому Варо Борха й не міг звести кінці з кінцями; у трьох примірниках остання гравюра була підроблена. Ceniza sculpsit. З любові до мистецтва.

Він засміявся крізь зуби, зовсім як жорстокий вовк, коли нахилив голову, щоб припалити свою останню сигарету. «Що ж, книжки іноді підносять нам такий сюрприз», — сказав він собі. І кожен має такого диявола, на якого він заслуговує.

Ла-Навата. Квітень 1993.