Клуб Дюма, або Тінь Рішельє

VIII. Postuma necat

— Ніхто не відповідає?

— Ні.

— Тим гірше. Отже, він помер.

«Арсен Люпен».

М. Леблан

Лукас Корсо знав краще, аніж будь-хто, про одну з великих незручностей своєї професії: бібліографії редагують ерудити, які не бачили книжок, що їх вони цитують, і їм доводиться посилатися на когось іншого, тож вони називають характеристики, подані іншими людьми. У такій формі помилка або неповна рецензія може поширюватися протягом поколінь, і ніхто не зважає на неї, поки хтось випадково виводить її на світло. Така історія сталася з «Дев'ятьма Дверима». Крім того, що про цю книжку згадувалося в канонічних бібліографіях, найточніші посилання на неї завжди включали в себе описи дев'ятьох гравюр без дрібних деталей. Згадуючи про другу гравюру в книжці, усі відомі тексти писали про старого, схожого на мудреця або пустельника, який зупинився перед замкненими дверима з двома ключами в руці; але ніхто ніколи не намагався конкретизувати, в якій саме руці тримав він ключі. Але тепер Корсо знайшов відповідь: у лівій на гравюрі у книжці номер Один; у правій — на гравюрі у книжці номер Два.

Залишалося довідатися, який сюрприз приховувала в собі гравюра у книжці Третій, але поки що це неможливо було з'ясувати. Корсо просидів у віллі «Усамітнення» до пізньої ночі, напружено працюючи, безперервно роблячи записи при світлі свічника, знову й знову порівнюючи обидва примірники. Він вивчав гравюри одну за одною, аж поки остаточно переконався у правильності своєї гіпотези. Зрештою з'явилися нові докази. Наприкінець він переглянув свої записи, які зробив на складеному вдвоє аркуші паперу, малюнки й діаграми, що сполучалися між собою найхимернішим чином. П'ять гравюр, укладених у книжки Першу й Другу, не були ідентичними. Крім того, що на гравюрі номер два старий тримав ключі в різних руках, лабіринт на гравюрі 1111 мав вихід або не мав залежно від того, про який примірник ішлося. На гравюрі V смерть тримала годинник з піском унизу в Першому примірнику, а в Другому пісок ще не пересипався й знаходився угорі. Щодо шахівниці на VII гравюрі, то її клітинки були білими в примірнику Варо Борха й чорними в тій книжці, яка належала Фаргашу. А на гравюрі за номером VIII кат, який готувався відтяти голову молодій дівчині, перетворювався завдяки німбу навколо його голови на архангела-месника.

І Корсо відкрилося ще чимало речей, бо ретельне дослідження ілюстрацій крізь лупу дало несподіваний результат. За позначками гравера, замаскованими в ксилографіях, тягся витончений слід: в обох примірниках А. Т., Аристид Торк'я, був позначений як sculptor на гравюрі зі старим із ключами; але також як і inventor лише в книжці за номером Два. Підпис на першому примірнику стояв L. F., про що Корсо був попереджений братами Сеніса. Цей самий підпис з'являвся ще на чотирьох гравюрах. Це могло означати тільки те, що всі ксилографії були вирізані на дереві самим друкарем, але оригінальні малюнки, з яких він скопіював деякі свої гравюри, належали іншій особі. Отже, не йшлося ані про тогочасну фальсифікацію, ані про апокрифічні перевидання. Не хто інший, як друкар Торк'я з привілеєм і з дозволу зверхників змінив свій твір згідно з наперед обміркованим планом: він підписав ті ілюстрації, до яких уніс власні зміни, але зберіг авторитет L. F. на інших. Залишився тільки один примірник його книжки, признався він своїм катам. Але насправді їх було три, також залишив він, мабуть, і ключ, яким три примірники можна об'єднати в один. Але цю таємницю він забрав із собою на вогнище.

Корсо скористався з давньої системи порівнянь: таблиці, які застосовував Умберто Еко у своїх дослідженнях Ганау.^[64] Він зіставив гравюри, які мали відмінності, й намалював таку схему:

Щодо позначок гравера, то зміни в підписах А. Т. (друкар Торк'я) і L. F. (невідомий гравер? Люцифер?), що відповідали словам sculptor та inventor, то вони розподілилися так:

Дивна картина. Але Корсо нарешті знайшов конкретний доказ існування ключа, який має відкрити прихований зміст. Він повільно підвівся на ноги, наче боявся, що всі знайдені ним відповідності розвіються перед його очима, але також зі спокоєм мисливця, який твердо знає, що хоч би яким плутаним здавався йому слід, він неодмінно виведе його на звіра.

Рука. Вихід. Пісок. Шахівниця. Німб.

Він подивився у вікно. З іншого боку брудних шибок розгойдувалася гілка дерева, а рештки червонястого сяйва не бажали розчинитися в нічній темряві.

Примірники Перший і Другий. Відмінності в гравюрах 2, 4, 5, 7 і 8.

Треба їхати в Париж. Там зберігається примірник Третій і, можливо, відповідь на загадку. Але увагу Корсо приваблювала інша подія. Варо Борха був категоричним. Якщо не буде можливості здобути номер Другий законними методами, треба вдатися до якогось іншого способу. З найменшою шкодою і ризиком як для Фаргаша, так і для самого Корсо, звичайно ж. Учинити щось обережне й витончене. Корсо дістав записник з кишені плаща, щоб знайти потрібний йому телефонний номер. Це була чудова робота для Амілкара Пінту.

Одна зі свічок догоріла й погасла, випустивши спіраль і диму. Звідкись лунала музика скрипки, й Корсо засміявся крізь зуби, коротко й сухо, тимчасом як світло від свічника примушувало танцювати тіні на його обличчі, коли він нахилився, щоб припалити сигарету. Потім він випростався й прислухався. Музика лунала, немов плач, над порожніми й темними кімнатами, над рештками запилюжених і розламаних меблів, під розмальованими стелями, над павутиною й тінями, які ковзали по стінах, над відлуннями кроків і і голосів, які давно померли. А зовні, над іржавою решіткою і двома жіночими обличчями, одне з яких дивилося в ніч, а друге було обплетене плющем, вони слухали в тиші, в часі, який зупинився в порожнечі, музику, що її Віктор Фаргаш добував зі скрипки, аби догодити привидам своїх утрачених книжок.

Корсо пішов назад до села, заклавши руки в кишені плаща й піднявши комір до самих вух; дорога з лівого боку порожнього шосе забрала в нього двадцять хвилин. Місяць досі не зійшов, і Корсо заглибився в густі плями мороку, йдучи під кронами дерев, що нависли над дорогою, наче чорне склепіння. Тиша була майже абсолютною, її порушувало лише шарудіння його кроків по гравію та плюскіт води в рівчаках на схилі внизу, в густих кущах, обплетених плющем і невидимих у темряві.

Позаду з'явилася машина, проминаючи його, й Корсо побачив свій власний силует, збільшений до величезних розмірів, що ковзав стовбурами ближніх дерев і в густих навколишніх кущах. І лише коли він знову опинився в рясній темряві, Корсо зробив глибокий видих і відчув, як ослабилася напруга, що сковувала його м'язи. Він не належав до тих індивідів, яким ввижаються привиди за кожним кутом. Але він зберіг спроможність бачити всілякі дивовижні речі із середньоморським фаталізмом старого солдата, що, безперечно, дістався йому в спадок під прапрадіда Корсо. Адже хоч як наполегливо ти спрямовуватимеш коня в протилежний бік, твоя доля завжди сидить біля воріт найближчого Самарканда, чистячи собі нігті венеціанським кинджалом або шотландським багнетом. Але після інциденту, який стався з ним у провулках Толедо, мисливець за книжками переживав цілком поясненний страх щоразу, коли чув, як у нього за спиною наближається автомобіль.

Певно, з цієї причини, коли фари іншого автомобіля зупинилися поруч із ним, Корсо опанувала тривога. Він перекинув свою сумку з правого плеча на ліве і намацав у кишені плаща зв'язку ключів, випадкову зброю, якою він міг принаймні вибити око тому, хто надто до нього наблизиться. Проте картина здавалася мирною. Великий темний силует машини, а всередині, тьмяно освітлений внутрішніми вогнями, профіль чоловіка з приємним, культурним голосом:

— Доброго вечора… — акцент був незрозумілий, не португальський і не іспанський. — Вогонь маєте?

Можливо, йому й справді був потрібний вогонь, а може, це був лише привід — як угадаєш? Та було б безглуздо кинутися навтіки або застосувати найгостріший зі своїх ключів проти чоловіка, який лише попросив у тебе прикурити. Тому Корсо залишив ключі в кишені, дістав коробку сірників і запалив один, захищаючи вогник долонею.

— Прошу.

Шрам, природно, був на своєму місці, давній, великий і вертикальний, від скроні до середини лівої щоки. Корсо вдалося його роздивитися, коли чоловік, який сидів у машині, нахилився, щоб припалити свою «Монтекрісто», і не гасив вогонь протягом достатнього часу, аби Корсо встиг побачити чорні густі вуса й чорні очі, які пильно роздивлялися його в напівтемряві. Потім сірник догорів у пальцях Корсо, і йому здалося, що чорна маска опустилася на обличчя незнайомця. Він знову перетворився на чорний силует, видимий лише в тьмяному світлі від приладів.

— Хто ви, в біса, такий?

Це запитання не можна було назвати ані спокійним, ані дотепним. Та й було вже досить пізно, щоб Корсо міг почути на нього відповідь. Запитання розчинилося в прискореному гуркоті двигуна. Червона пляма від фар автомобіля уже віддалялася вниз по шосе, залишаючи освітлений слід на темній смузі асфальту. Вона ще світилася якусь мить, коли машина пригальмувала перед першим поворотом, а потім зникла, наче її ніколи тут не було.

Мисливець за книжками нерухомо стояв у кюветі, намагаючись помістити цю пригоду у свій сценарій. Мадрид, двері будинку вдови Тайлефер. Толедо, візит до Варо Борха. А тепер Синтра, після вечора, проведеного в домі Віктора Фаргаша. А також романи-фейлетони Дюма, видавець, повішений у своєму кабінеті, друкар, спалений на вогнищі за свій дивний трактат. І поміж усіма цими людьми Рошфор, що і переслідує Корсо, наче його тінь: вигаданий Дюма забіяка з сімнадцятого сторіччя, тепер перетворився на шофера в однострої, що водить розкішні автомобілі. Він намагався задавити його автомобілем і десь двічі намагався проникнути в його помешкання. І курить сигари «Монтекрісто». Курець без запальнички.

Корсо тихо вилаявся. Він віддав би рідкісну інкунабулу в доброму стані за те, щоб йому дозволили зацідити в пику того суб'єкта, який вигадав цей безглуздий сценарій.

Щойно повернувшись до готелю, Корсо зробив кілька телефонних дзвінків. Перший — за лісабонським номером, який був у нього в записнику. І мав успіх, бо Амілкар Пінту був удома. Він довідався про це після розмови з його дратівливою дружиною під горлання телевізора, увімкненого на повну потужність, плаксиві крики дітлахів і палкі суперечки дорослих. Нарешті до слухавки підійшов сам Пінту. Вони домовилися зустрітися за півтори години, саме стільки часу треба було португальцю, щоб подолати півсотні кілометрів, які відокремлювали його від Синтри. Домовившись про це, Корсо подивився на годинник і набрав міжнародну лінію, щоб поговорити з Варо Борха. Проте книгаря не було в його будинку в Толедо. Він залишив йому послання на автовідповідачі й набрав мадридський номер Флавіо ла Понте. Відповіді також не було, тож він закинув свою сумку на шафу й пішов щось перекусити.

Першою, кого він побачив, штовхнувши двері до невеличкого готельного бару, була дівчина. Помилитися він не міг: коротке волосся, схожість на хлопця, шкіра засмагла, ніби вони були в самому розпалі серпня. Вона читала книжку, примостившись у кріслі в конусі світла від лампи, поклавши витягнуті ноги на стілець, що стояв навпроти. Ноги вона мала босі, а вдягнена була в джинси та білу ситцеву блузку з накинутим на плечі вовняним светром. Корсо завмер нерухомо, поклавши руку на ручку дверей, й відчуття абсурду наповнило йому мозок. Випадковість чи умисна зустріч — це було вже занадто.

Нарешті, усе ще сповнений недовіри, він наблизився до дівчини. Він був уже поряд із нею, коли вона підняла погляд від книжки і втупила в нього свої зелені очі, прозорі й глибокі, що так нагадували ті, які він бачив у потязі. Він зупинився, не знаючи що йому сказати; з дивним відчуттям, що він може потонути в її очах.

— Ви мені не сказали, що їдете в Синтру, — промовив він.

— Ви також.

Вона супроводила свою відповідь спокійною усмішкою, в якій не було ані незручності, ані подиву. Здавалося, вона щиро рада, що зустрілася з ним.

— Що ви тут робите? — запитав Корсо.

Вона скинула ноги зі стільця, жестом запрошуючи його сісти. Проте мисливець за книжками залишився стояти.

— Подорожую, — сказала дівчина й показала йому книжку. Вона була іншою, ніж у поїзді: «Мельмот Блукач» Шарля Метьюріна.^[65] — Читаю. І маю несподівані зустрічі.

— Несподівані, — луною відгукнувся Корсо.

Несподівані вони чи ні, але їх було забагато лише для одного вечора. І він побачив якийсь зв'язок між її присутністю в готелі й появою Рошфора на шосе. Безперечно, існував кут зору, під яким усе ставало на свої місця. Але він зовсім не уявляв, куди йому треба дивитися.

— Чому ви не сядете?

Він сів, намагаючись подолати тривогу в душі. Дівчина згорнула книжку й дивилася на нього з цікавістю.

— Ви не схожі на туриста, — сказала вона.

— Я не турист.

— Працюєте?

— Так.

— Будь-яка робота в Синтрі має бути цікавою.

Бракувало лише цього, подумав Корсо, поправляючи окуляри вказівним пальцем. Терпіти допит у цій місцевості, причому твоїм інквізитором буде вродлива і юна дівчина. Можливо, в цьому й проблема: вона надто юна, щоб становити загрозу. А може, навпаки, її юність побільшувала небезпеку. Корсо взяв книжку, яку дівчина поклала на стіл, і погортав її трохи. Це було англійське видання, модерне, й деякі абзаци підкреслено олівцем. Він прочитав один із них:

Він не відривав погляду від світла, яке ставало дедалі слабшим, і темряви, яка згущувалася. Це була та чорнота, яка, здається, каже найвищому і найяскравішому творінню Бога: «Звільни для мене місце, перестань сяяти».

— Вам подобаються готичні романи?

— Мені подобається читати, — вона трохи нахилила голову, й світло вималювало в ракурсі її голу шию. — Доторкатися до книжок. Я завжди беру кілька у свій рюкзак.

— Ви багато мандруєте?

— Чимало. Протягом багатьох століть.

Корсо скривив гримасу, почувши цю відповідь. Вона сформулювала її дуже серйозно, трохи насупивши брови з виразом малої дівчинки, яка говорить про серйозні речі.

— Я гадав, ви студентка.

— Іноді.

Корсо залишив Мельмота на столі.

— Ви загадкова дівчина. Скільки вам років? Вісімнадцять? Дев'ятнадцять?.. Іноді у вас з'являється такий вираз, ніби насправді ви набагато старша.

— Можливо, й так. Кожен із нас має вираз відповідно до того, що він пережив і що прочитав. Подивіться, наприклад, на себе.

— А що зі мною не так?

— Ви коли-небудь усміхалися? Ви схожі на старого солдата.

Він збентежено засовався на стільці.

— Я не знаю, як має всміхатися старий солдат.

— Але я знаю, — очі дівчини знову стали непрозорими; вони подивилися всередину, у власну пам'ять. — Одного разу я зустріла десять тисяч чоловіків, які шукали море.

Корсо підняв одну брову з перебільшеним інтересом.

— Ви мені не кажіть… Це належить до прочитаного чи до пережитого?

— Угадайте. — Вона пильно подивилася на нього, перш ніж додати: — Ви здаєтеся мені розумним типом, сеньйоре Корсо.

Вона вже стояла на ногах, взяла зі столу книжку й білі черевички з підлоги. Її очі, здавалося, віддзеркалювали життя, й мисливець за книжками побачив у них якісь знайомі відображення. В її погляді було щось йому відоме, уже бачене.

— Може, ми ще побачимося, — сказала дівчина, перш ніж піти. — Тут.

У Корсо не з'явилося жодного сумніву, що вони ще зустрінуться й зустрінуться тут. І він не був певен, хоче він, щоб це сталося, чи не хоче. Так чи інак, але його думка тривала лише кілька секунд. Виходячи, дівчина зіткнулася у дверях із Амілкаром Пінту.

Щойно прибулий був низенький і тілистий. Він мав темну шкіру, яка блищала, ніби щойно полакована, великі й густі вуса, підстрижені ножицями. Він міг би бути почесним поліцейським і добрим поліцейським, якби не необхідність годувати п'ятьох дітей, дружину й батька пенсіонера, що потай курив тютюн, який крав у сина. Його дружина, мулатка, двадцять років тому була дуже гарною, він привіз її з Мозамбіку, коли ця португальська колонія здобула незалежність і коли Мапуто називався Лоренсу-Маркеш, а він був сержантом парашутистів, нагороджений медалями й орденами, маленьким і відважним. Корсо зустрічався з нею, коли іноді приходив відвідати її чоловіка: очі, позначені плямами втоми, великі обвислі груди, старі черевики, волосся запнуте червоною хусткою. Він зустрічав її в сінях будинку, які смерділи брудними дітьми й вареними овочами.

Поліцейський увійшов одразу в салон, скоса подивився на дівчину, коли розминався з нею, і впав у крісло перед мисливцем за книжками. Він так відсапувався, ніби прийшов із Лісабона сюди пішки.

— Хто вона?

— Не варто звертати на неї увагу, — відповів Корсо. — Іспанська дівчина. Туристка.

Пінту кивнув головою, заспокоєний, обтираючи мокрі долоні об штани. Цей рух він повторював часто. Він дуже пітнів, і комір його сорочок був позначений темною смугою там, де він доторкався до шкіри.

— У мене проблема, — сказав Корсо.

Усмішка португальця стала ширшою. Немає проблем, які не можна розв'язати, здавалося, повідомляв вираз його обличчя. Тобі лише треба зберігати зі мною добрі стосунки.

— Я певен, — відповів він, — що разом ми знайдемо шлях до її розв'язання.

Тепер настала черга усміхнутися Корсо. Він познайомився з Амілкаром Пінту чотири роки тому у зв'язку з крадіжкою книжок, які потім з'явилися на ринку «Ладра». Корсо викликали в Лісабон, щоб він їх ідентифікував. Пінту заарештував двох чоловіків, а книжки повернули власникові, але в дорозі кілька цінних примірників зникли й, мабуть, навіки. Щоб відсвяткувати початок такої вигідної дружби, вони напилися в тавернах Барріу-Алту, де колишнього сержанта-парашутиста опанували колоніальні спогади, й він розповів Корсо, як йому мало не відірвало яйця в битві під Горонгозою. Потім вони горлали різних пісень на оглядовому майданчику Санта-Луція, звідки весь квартал Алфама, освітлений місяцем, був видимий під їхніми ногами, а далі вони бачили Тежу, широкий і блискучий, наче срібне простирадло, яким повільно ковзали темні силуети човнів, що прямували до башти Белен і до Атлантичного океану.

Офіціант приніс Пінту замовлену каву. Корсо почекав, поки він піде, а тоді провадив:

— Я маю книжку.

Поліцейський нахилився над низьким столиком, щоб покласти цукор у каву.

— Ти завжди маєш книжки, — обережно відповів він.

— Ця особлива.

— А яка з них не особлива?

Корсо знову усміхнувся. Це була металева й гостра усмішка.

— Хазяїн не хоче її продати.

— Погано. — Пінту підніс філіжанку до губів, з насолодою смакуючи каву. — Комерція — вигідна діяльність. Речі відходять і приходять, перебувають у русі. Створюють багатство, дають змогу заробляти гроші посередникам. — Він поставив філіжанку на стіл, щоб витерти долоні об штани. — Продукти мусять циркулювати. Такі закони ринку, такі закони життя. Відмовлятися щось продати — це майже злочин.

— Яз тобою згоден, — сказав Корсо. — Ти повинен мені в цьому допомогти.

Пінту відкинувся назад у кріслі й подивився на співрозмовника спокійним і впевненим у собі поглядом, чекаючи, що той скаже далі. Одного разу, коли вони потрапили в засідку в мозамбікській сельві, він завдав собі на плечі тяжкопораненого лейтенанта й ніс його всю ніч — майже десять кілометрів. Вранці він відчув, що лейтенант помер, але не захотів покласти його на землю й ніс труп на плечах до самої бази. Лейтенант був зовсім юний, і Пінту подумав, що матері буде приємно поховати сина в Португалії. За цей вчинок Пінту нагородили медаллю. Тепер діти Пінту гралися вдома його старими іржавими медалями.

— Можливо, ти знаєш цього індивіда: Віктора Фаргаша.

Поліцейський ствердно кивнув головою.

— Родина Фаргашів має велику славу. Вона дуже давня, — уточнив він. — Колись він мав вплив, але тепер уже його не має.

Корсо подав йому запечатаного конверта.

— Тут ти маєш усі дані, які будуть тобі потрібні: ім'я власника, місце його проживання і назву книжки.

— Я знаю цю садибу, — Пінту облизав язиком верхню губу, зволоживши собі вуса. — Дуже необачно тримати там цінні книжки. Адже туди може увійти хто завгодно. — Він подивився на Корсо сумним поглядом, ніби й справді його турбувала необережність Віктора Фаргаша. — Я знаю, наприклад, одного типа, який може в нього щось поцупити: кишенькового злодія з Шіаду — до речі, він мені дещо заборгував.

Корсо скинув невидиму порошинку зі свого одягу. Це його не стосується. Принаймні коли йдеться про оперативні подробиці.

— Я хочу бути далеко звідси, коли це відбудеться.

— Не турбуйся. Ти матимеш свою книжку, а сеньйор Фаргаш не зможе ні в чому тебе запідозрити. Ще одне розбите скло, а на віллі половина шибок розбита: чиста робота. Що ж до гонорару…

Корсо показав на конверт, який Пінту тримав у руках, не розпечатуючи.

— У конверті четверта частина оплати. Решту одержиш, коли принесеш книжку.

— Нема проблем. Коли ти звідси їдеш?

— Завтра о першій годині. Я зателефоную тобі з Парижа. — Пінту почав підводитися, але Корсо зупинив його помахом руки. — Ще одна справа. Я хочу ідентифікувати високого чоловіка, заввишки приблизно метр вісімдесят, із вусами й шрамом на обличчі. Волосся чорне, очі темні. Стан тонкий. Він не іспанець, і не португалець. Сьогодні ввечері він мені тут зустрівся.

— Небезпечний?

— Не знаю. Він переслідує мене з Мадрида.

Поліцейський щось записав на звороті конверта.

— Він якось пов'язаний із нашою справою?

— Гадаю, що так. Але інших даних у мене немає.

— Зроблю все, що зможу. Я маю тут друзів, у комісаріаті Синтри. І зазирну до наших архівів, в центральному управлінні поліції в Лісабоні.

Він підвівся на ноги й поклав конверт у внутрішню кишеню куртки. Корсо на мить побачив руків'я револьвера, ліворуч під пахвою.

— Не хочеш посидіти зі мною — щось вип'ємо?

Пінту зітхнув і похитав головою.

— Я б охоче. Але троє моїх негритосиків захворіли на кір. Заражаються одне від одного, сучі діти.

Він усміхнувся йому зі стомленим виглядом. У світі Корсо всі персонажі були стомлені.

Вони вийшли удвох із дверей готелю, туди, де Пінту запаркував свій ситроен. Коли вони потиснули руки, Корсо повернувся до теми Віктора Фаргаша.

— Я наполягаю, щоб ви не вдавалися до насильства. Ідеться про просту крадіжку.

Поліцейський запустив двигун і засвітив вогні, скинувши докірливим поглядом крізь відчинене вікно. Він видавався ображеним.

— Пробач мені. Такі коментарі зайві. Ми ж обидва професіонали.

Коли Пінту пішов, мисливець за книжками піднявся в номер, щоб упорядкувати свої записи, й працював до пізньої ночі, заваливши ліжко паперами й поклавши «Дев'ять Дверей» розгорнутими на подушку. Він відчував велику втому й подумав, що гарячий душ допоможе йому отямитися. Він ішов до ванної, коли задзвонив телефон. Це був Варо Борха, який цікавився справою Фаргаша. Він ознайомив його із загальними результатами своїх досліджень, розповівши й про ті відмінності, які він виявив у п'ятьох із дев'яти гравюр.

— До речі, — додав він, — наш друг не хоче продати свій примірник.

На протилежному кінці телефонної лінії запанувала мовчанка: бібліофіл, схоже, замислився, хоча важко було зрозуміти, що він мав на думці: відмінності між гравюрами чи небажання Фаргаша продати свій примірник. Коли він знову заговорив.

— Цього можна було сподіватися, — сказав він, і Корсо й тепер не міг зрозуміти, про що йдеться. — Існує якийсь спосіб подолати труднощі?

— Можна спробувати.

У слухавці нову запанувала тиша. Корсо нарахував п'ять секунд, дивлячись на циферблат свого годинника.

— Я залишаю цю справу у ваших руках.

Після цього вони розмовляли лише про дрібниці. Корсо не став розповідати про розмову з Пінту, а його співрозмовник не виявив цікавості, в який саме спосіб мисливець за книжками збирається «подолати труднощі». Варо Борха обмежився запитанням, чи він не потребує ще грошей, і Корсо відповів йому, що ні. Вони домовилися ще поговорити, коли Корсо буде в Парижі.

Потім Корсо набрав номер ла Понте, але відповіді не дістав. Сині аркуші рукопису Дюма досі лежали в його теці, коли він зібрав записи й разом із томом, оправленим у чорну шкіру з п'ятикутником на обкладинці, склав їх до своєї полотняної сумки, яку запхав під ліжко, прив'язавши її ремінь до однієї з ніжок. Тепер, хоч як би міцно він спав, нікому, хто увійшов би в його номер, не вдалося б узяти сумку, не розбудивши його. Незручне доручення одержав він, ідучи до ванної, щоб відкрити кран із гарячою водою. І небезпечне, хоч він і не знав, із якої причини.

Почистивши собі зуби, він роздягся, щоби стати під душ. Огорнутий густою парою, подивився на себе в дзеркало й побачив своє відображення, наче худого вовка, коли скинув одяг собі під ноги. Знову з далекого минулого прийшов укол туги, затопивши його свідомість болючою хвилею. Йому здалося, що в його плоті та в пам'яті бринить мотузка. Нікон. Він пригадував її щоразу, коли знімав пояс, який вона завжди вперто знімала своїми руками, — такий у них був дивний ритуал. Він заплющив очі й знову побачив її перед собою — вона сиділа на краєчку ліжка, опускаючи йому на стегна штани, а потім і труси повільно, дуже повільно, смакуючи цю мить змовницькою й ніжною усмішкою. Розслабся, Лукасе Корсо. Одного разу вона нишком сфотографувала його, коли він спав донизу лицем — із вертикальною зморшкою між бровами й щокою, яка була затінена бородою й робила його обличчя пласким, з гірко напруженим кутиком напіврозтуленого рота. Він здавався виснаженим вовком, що лежав на пустельній сніговій рівнині білої подушки. Йому не сподобалося це фото, яке він випадково виявив у кюветі ванної, що її Нікон використовувала як лабораторію. Він порвав світлину на дрібні клаптики разом із негативом, і вона ніколи нічого йому не сказала.

Гаряча вода обпалювала шкіру Корсо, коли він став під душ, дозволивши, щоб вона падала на його обличчя, пекла окропом повіки, тоді як він терпів біль, стиснуши щелепи й напруживши м'язи, придушуючи в собі бажання закричати під вологими гарячими краплями води, які душили його, закричати зойком своєї самоти. Протягом чотирьох років, одного місяця й дванадцятьох днів, щоразу після того як вони кохалися, Нікон ставала позад нього в душі й намилювала йому спину повільно, нескінченно довго. Після чого нерідко притискалася до його грудей, як маленька дівчинка під дощем. Одного дня я піду, так ніколи тебе й не пізнавши. Ти згадуватимеш тоді мої очі, великі й темні. Мої мовчазні докори. Мої розпачливі крики уві сні. Мої кошмари, які ти не вмів прогнати. Ти згадуватимеш про все це, коли я від тебе піду.

Він уперся лобом у білі кахлі, покриті гарячими краплями, й подумав, що цей окутаний парою простір нагадує йому один із кругів пекла. Ніхто не намилював йому спину ні до, ні після Нікон. Ніхто. Ніколи.

Він вийшов із душу й ліг у постіль із «Меморіалом святої Єлени», але спромігся прочитати лише два рядки:

«Коли знову заговорили про війну, Імператор сказав: „Іспанці у своїй масі поводилися як люди честі…“»

Він скорчив гримасу, прочитавши цю похвалу Наполеона, якій було вже двісті років. Йому пригадалися слова, почуті, коли він був ще дитиною. Їх сказав один із його дідів, а може, й батько: «Є лише одна дія, в якій ми, іспанці, не знаємо собі рівних: бунтувати на картинах Гойї…» Люди честі, сказав Бонапарт. Корсо подумав про Варо Борха і його чекову книжку, про Флавіо ла Понте й про бібліотеки вдів, які скуповувалися за безцінь аукціоністами-грабіжниками. Подумав і про привид Нікон, який блукав у самотині білою пустелею його ліжка. І про себе самого, готового служити гончим собакою тому, хто більше за це заплатить. Що ж, тоді були інші часи.

Засинаючи, він ще усміхався розпачливою й гіркою усмішкою.

Коли прокинувся, то перше, що він побачив, було сіре світло світанку у вікні. Надто рано. Він збентежено перевернувся, намагаючись навпомацки знайти годинник на нічному столику, коли зрозумів, що дзвонив не будильник, а телефон. Слухавка двічі падала на підлогу, перш ніж йому вдалося запхати її між своїм вухом і подушкою.

— Слухаю.

— Це ваша знайома з учорашнього вечора. Пригадуєте? Ірен Адлер. Я перебуваю у вестибюлі готелю, і нам треба поговорити. Негайно.

— Якого біса?..

Але вона вже поклала слухавку. Лаючись, Корсо знайшов свої окуляри, вибрався з-під простирадла й одягнув штани, сонний і роздратований. Зненацька його охопила паніка, й він зазирнув під ліжко. Сумка була там, ніхто її не чіпав. Він окинув поглядом усе навколо себе. У його помешканні все було в цілковитому порядку, якщо відбувалися якісь події, то за його стінами. Він ще встиг піти до ванної й бризнути водою собі на обличчя, коли в двері постукали.

— Ви знаєте, яка зараз, у біса, година?

Дівчина стояла у дверях у своїй синій куртці та рюкзаком на плечах. Очі в неї були ще зеленіші, ніж пам'ятав їх Корсо.

— Зараз половина на сьому ранку, — спокійно повідомила вона. — І вам слід негайно вдягтися.

— Ви збожеволіли?

— Ні. — Вона увійшла до кімнати, хоч він її й не запрошував, й оглянулася навколо з критичним виглядом. — У нас дуже мало часу.

— У нас?

— У вас і в мене. Ситуація дуже ускладнилася.

Корсо роздратовано засопів.

— Зараз не той час, щоб жартувати з людьми.

— Не будьте йолопом. — Вона зморщила ніс із серйозним виразом обличчя. Попри свій хлоп'ячий вигляд і свою юність, вона здавалася тепер іншою, дорослішою й упевненішою в собі. — Я говорю серйозно.

Вона поклала рюкзак на незастелене ліжко. Корсо вхопив його, повернув їй і показав на двері.

— Забирайтеся звідси до біса.

Вона не зворухнулася, лише уважно подивилася на нього.

— Послухайте-но, — її світлі очі були дуже близько; здавалося, вони утворилися з рідкої криги й сяяли осяйним світлом на тлі смаглявої шкіри, — ви знаєте, хто такий Віктор Фаргаш?

Понад обличчям дівчини, у дзеркалі, яке стояло на комоді, Корсо побачив власне обличчя: він роззявив рота, немов завершений ідіот.

— Звичайно, знаю, — нарешті пробелькотів він.

Він затримався на кілька секунд, перш ніж відреагував на її запитання, й тепер блимав очима, розгублений і збентежений. Вона дивилася на нього, не виявляючи задоволення від ефекту, який справила. Було очевидно, що її думки блукають десь-інде.

— Він помер, — сказала вона.

Вона промовила це байдужим голосом, з тим самим спокоєм, з яким би повідомила, що випила філіжанку вранішньої кави або пішла на прийом до дантиста. Корсо зробив глибокий вдих, намагаючись перетравити почуте.

— Не може бути. Я був у нього учора ввечері. Він почувався добре.

— Тепер він себе добре не почуває. Тепер він не почуває себе ніяк.

— Звідки ви знаєте?

— Я знаю.

Корсо недовірливо похитав головою й пішов шукати сигарету. По дорозі він побачив пляшку з джином і вирішив ковтнути порцію. Від джину, який прослизнув у його порожній шлунок, мурашки пробігли по шкірі. Потім він наказав собі не дивитись на дівчину, поки не випустить із рота перший струмінь диму. Він ніяк не був задоволений тією роллю, яку йому довелося грати цього ранку. І він мусив усе повільно обміркувати.

— Кав'ярня в Мадриді, потяг, вечір і цей ранок тут, у Синтрі… — рахував він із сигаретою в роті, дивлячись на струмінь диму й поклавши вказівний палець на пальці лівої руки. — Скільки збігів — це надто багато, вам не здається?

Вона нетерпляче кивнула головою.

— Я вважала вас метикованішим. До чого тут збіги?

— Чому ви мене переслідуєте?

— Ви подобаєтеся мені.

Корсо сміятися не хотілось, і він обмежився тим, що трохи скривив рота.

— Це безглуздо.

Вона подивилася на нього тривалим і замисленим поглядом.

— А чом би й ні? — нарешті дійшла вона висновку. — Адже ви насправді видаєтеся привабливим у своєму старому плащі. І в окулярах.

— Ну то й що?

— Пошукайте іншої відповіді — будь-яка згодиться. Але зараз одягайтеся якнайшвидше. Ми повинні навідатися в дім Віктора Фаргаша.

— Ми?

— Ви і я. Поки туди не прибула поліція.

Опале листя скрипіло під їхніми підошвами, коли вони, штовхнувши залізну хвіртку, вийшли на стежку, оточену розбитими статуями та порожніми п'єдесталами. Пісочний годинник над кам'яними сходами, як і вчора, часу не показував, холодне вранішнє світло не давало йому необхідного затінку. Postuma necat. Остання вбиває, знову прочитав Корсо. Дівчина простежила у напрямку його погляду.

— Дуже точно, — холодно сказала вона й штовхнула двері. Вони були замкнені.

— Пошукаймо протилежний вхід, — запропонував Корсо.

Вони обминули будинок, проминувши водограй, обкладений кахлями, де кам'яне янголятко з порожніми очима й покаліченими руками зливало воду в ставок. Юна Ірен Адлер, чи як там її називали, йшла попереду Корсо зі своїм маленьким рюкзаком за спиною в синій курточці. Вона просувалася вперед із дивовижним апломбом, спокійна й гнучка на своїх довгих ногах, прикритих джинсами, вперто нахиляючи голову вперед із рішучістю людини, яка добре знає, куди вона йде. Настрій у Корсо був зовсім інший. Він перебував у полоні своєї непевності й дозволив дівчині вести себе, відкладаючи запитання на потім. Поквапно помившись під душем, запхавши все, що могло йому знадобитися, до своєї полотняної сумки, яку повісив через плече, він тепер думав лише про «Дев'ять Дверей» примірник номер Два Віктора Фаргаша.

Вони без труднощів увійшли крізь скляні двері, які сполучали сад із салоном. На стелі, піднявши вгору кинджал, Авраам оберігав книжки, що вишикувалися на підлозі. Будинок здавався порожнім.

— Де Фаргаш? — запитав Корсо.

Дівчина стенула плечима.

— Не маю уявлення.

— Ви сказали, що він помер.

— І він таки справді помер, — вона взяла в руки скрипку й стала з цікавістю її роздивлятися, спершу окинувши пильним поглядом голі стіни та книжки. — Але я не знаю, де він тепер.

— Ви морочите мені голову.

Вона піднесла інструмент до підборіддя й випробувала струни, після чого поклала скрипку в футляр, невдоволена її звуком. Тоді подивилася на Корсо.

— Ви Хома безвірний.

Вона знову всміхнулася з неуважним виглядом, і мисливець за книжками переконався в тому, що була дивна зрілість у її спокої — водночас глибокому й кокетливому. Ця юна дівчина жила за якимись дивними законами. Її поведінка та її думки були набагато складнішими, аніж давали підстави визначити вік та вигляд самої дівчини.

Та несподівано з голови Корсо вилетіли всі думки: дівчина, дивна пригода, навіть уявний труп Віктора Фаргаша. На розсмиканому килимі, де була зображена битва Александра Македонського з військами Дарія, між книжками з окультизму й диявольського мистецтва зяяла прогалина. «Дев'ятьох Дверей» там не було.

— Прокляття, — сказав Корсо.

Він повторив це крізь зуби й присів біля книжок. Його натренований погляд, звичний відразу бачити потрібний йому том, тепер безпорадно блукав від одного краю книжок до іншого. Чорний сап'ян, п'ять нитей, із п'ятикутником на палітурці замість заголовка. Він не міг помилитися. Третя частина таємниці, точніше тридцять три й тридцять три сотих її відсотка, зникла без сліду.

— Будь прокляте моє везіння.

Надто рано для Пінту, подумав він. Португалець не мав би часу, щоб організувати свою операцію. Дівчина спостерігала за ним, либонь, чекаючи на його реакцію, яка її зацікавила б. Корсо звівся на ноги.

— Хто ти така?

Це вдруге протягом не більш як дванадцять годин він поставив це запитання, але різним людям. Ситуація ускладнювалася з неймовірною швидкістю. Дівчина вислухала його запитання й витримала його погляд із байдужим виглядом. За мить вона відвела погляд від Корсо й стала дивитися в порожнечу. А можливо, на книжки, вишикувані на підлозі.

— Це не має ваги, — нарешті відповіла вона. — Ви ліпше запитайте себе, куди поділася книжка.

— Яка книжка?

Вона знову подивилася на нього, нічого не відповівши, тоді як він почувався цілковитим ідіотом.

— Ти знаєш надто багато, — сказав він дівчині. — Навіть більше, ніж я.

Вона знову стенула плечима й подивилася на циферблат годинника на зап'ястку Корсо, ніби сподівалася побачити там точний час.

— У вас залишається не так багато часу.

— А мені байдуже, скільки його в мене залишається.

— Ваша справа. Але через п'ять годин з аеропорту Портела під Лісабоном відлітає літак на Париж. Ми ледве встигаємо прибути на посадку.

Господи! Корсо затремтів від жаху під своїм плащем. Дівчина скидалася на ефективну секретарку, яка із записником у руках занотовувала всі робочі обов'язки свого шефа. Він відкрив рота, щоб запротестувати. Така юна з такими тривожними очима. Клятуща відьма.

— Чому я повинен летіти тепер?

— Бо сюди може наскочити поліція.

— Я не маю що приховувати.

Дівчина посміхнулася дивною посмішкою. Враження було таке, ніби вона щойно вислухала дотепний, але дуже давній жарт. Потім приладнала рюкзак на спину й зробила прощальний жест, піднявши руку з розкритою долонею.

— Я носитиму вам тютюн у в'язницю. Щоправда, в Португалії вашу марку не продають.

Вона вийшла в сад, навіть не оглянувшись на салон. Корсо вже наготувався піти за нею й затримати її. Але тут він побачив те, що було в каміні.

Після хвилини приголомшливої розгубленості він наблизився до каміна, дуже повільно, ніби хотів дати подіям змогу повернутися до нормального плину. Та коли наблизився і сперся на консоль, то побачив, що деякі з цих подій були незворотними. Наприклад, за той короткий відтинок часу, який минув від учорашнього вечора до сьогоднішнього ранку, період мізерний супроти тієї вікової історії, яку описують бібліографії; бібліографії ж, присвячені рідкісним книжкам, встигли застаріти. Із «Дев'ятьох Дверей» уже не залишилося трьох відомих примірників, є лише два. А третій, чи, власне, те, що залишилося від нього, дотлівав у попелі.

Він став навколішки, намагаючись ні до чого не доторкатися. Палітурки, безперечно, завдяки шкірі, якою вони були обтягнуті, постраждали менше, ніж сторінки. Дві з п'ятьох нитей на корінці збереглися цілком, а п'ятикутник згорів лише почасти. Сторінки згоріли майже повністю; від них подекуди залишилися тільки обсмалені краєчки з фрагментами тексту. Корсо наблизив руку до ще гарячих решток.

Він дістав сигарету й устромив її в рот, не припалюючи. Він пам'ятав розташування дров у каміні з попереднього вечора. По тому, як осів попіл — спалені дрова лежали під попелом від книжки, бо ніхто вогню не ворушив, — він зробив висновок, що вогонь горів, поки й погас, під книжкою. Він пригадав, що дров мусило вистачити на чотири або п'ять годин, а жар, який зберігся від вогню, затухав приблизно протягом того самого часу. Це забрало вісім або десять годин; хтось мав розпалити дрова між десятою годиною й північчю, після чого вкинув туди книжку. І той, хто це зробив, не потурбувався потім розворушити жар.

Корсо загорнув у старі газети ті рештки книжки, які зміг витягти з попелу. Фрагменти сторінок були твердими й легко розсипалися, тож ця процедура забрала в нього чимало часу. Роблячи це, він звернув увагу на те, що сторінки й палітурки горіли окремо. Той, хто вкинув книжку в камін, відірвав перші від других, щоб полегшити процес згоряння.

Коли він закінчив збирати й пакувати рештки, то ще раз окинув поглядом салон. Вергілій та Агрікола й далі перебували там, де їх залишив Фаргаш — «De re metallica» у своєму ряду на килимі; Вергілій на столі, куди його поклав бібліофіл, коли, немов священнослужитель, який приносить жертву, промовив сакраментальні слова: «Думаю, що продам цю». Між сторінками там був закладений папірець, і Корсо розгорнув книжку. Це була розписка, власне, її початок:

Віктор Коутинью Фаргаш, посвідчення особи 3554712, який проживає за адресою вілла «Усамітнення», на четвертому кілометрі шосе Коларес, Синтра.

Я одержав 800 000 ескудо за продану книжку «Virgilio. Opera nunc recens accuratissime castigata…» Venezia, Giunta, 1544. (Essling 61. Sander 7671). In folio, 10,587, lc., 113 xilografias. Книжка повна й у доброму стані. Покупець…

Корсо не побачив ані імені покупця, ані його підпису. Розписка так нікому й не знадобилася. Корсо залишив папірець там, де він і був. Потім згорнув книжку й пішов до тієї кімнати, в якій він працював учора ввечері, аби переконатися, що там не залишилося від нього жодних слідів, жодного папірця з його почерком або чогось іншого. Він також зібрав недопалки, загорнувши їх в іншу газету, й поклав до кишені. Потім ще трохи поблукав будинком. Його кроки відлунювали в цілковитій тиші. Господаря ніде не було.

Знову проминаючи книжки, вишикувані на підлозі, він на мить зупинився, опанований великою спокусою. Як це просто узяти двійко рідкісних ельзевірів малого розміру, що їх легко було б заховати: але Корсо — чоловік розважливий. Якщо виникне велика плутанина в розслідуванні, то вкрадені ельзевіри можуть неймовірно все ускладнити. Тож, глибоко зітхнувши, він попрощався з колекцією Фаргаша.

Він вийшов крізь скляні двері в сад, шукаючи дівчину й плутаючись ногами в сухому листі. Вона сиділа на маленьких сходах, що спускалися до ставка, й слухала дзюрчання води, яку маленький янгол із надутими щоками виливав на зелену поверхню, покриту плавучими рослинами. Вона дивилася на ставок неуважним поглядом, але шарудіння кроків примусило її припинити споглядання й обернути голову.

Корсо поклав полотняну сумку на найнижчу сходинку й сів поруч із нею. Потім припалив сигарету, яку давно носив у роті. Вдихнув дим, похиливши голову, й викинув сірник. Зрештою обернувся до дівчини.

— А зараз розкажи мені все.

Не відриваючи погляду від ставка, вона заперечливо хитнула головою. Не брутально й не сердито. Навпаки, по рух голови, й складки біля її рота здавалися лагідними й замисленими, так ніби присутність Корсо, сумний і занедбаний сад, дзюрчання води зворушували її в якийсь особливий спосіб. У своїй куртці та з рюкзаком, що так і висів за спиною, вона здавалася неймовірно юною; майже беззахисною. І дуже стомленою.

— Нам треба їхати, — сказала вона таким тихим голосом, що Корсо ледве її почув. — У Париж.

— Спочатку скажи мені, який у тебе стосунок до Фаргаша. І до всього цього.

Вона знову мовчки похитала головою. Корсо видихнув дим зі своєї сигарети. Повітря було таке вогке, що він завис перед ними, згустившись, перш ніж повільно розвіятися. Корсо подивився на дівчину.

— Ти знаєш Рошфора?

— Рошфора?

— Чи як він себе називає. Смаглявий суб'єкт зі шрамом на обличчі. Він уночі блукав тут. — Корсо усвідомлював, як по-дурному звучать його слова. Врешті він скорчив гримасу сумніву, не довіряючи власним спогадам. — Я навіть говорив із ним.

Дівчина знову заперечливо похитала головою, не відриваючи погляду від ставка.

— Я його не знаю.

— Тоді що ж ти тут робиш?

— Охороняю вас.

Корсо подивився на свої черевики, потираючи занімілі руки. Дзюркіт води у ставку почав його дратувати. Він підніс сигарету до рота, щоб востаннє затягтися, вона вже почала обпікати йому губи. Її смак був гірким.

— Ти божевільна, дівчино.

Він викинув недопалок, споглядаючи дим, який розвіювався перед його очима.

— Як дика коза, — додав він.

Вона й далі мовчала. За мить Корсо дістав із кишені пляшку з джином і зробив великий ковток, не запропонувавши дівчині. Потім знову подивився на неї.

— Де Фаргаш?

Вона відповіла не одразу. Її погляд блукав десь далеко. Нарешті вона показала йому рухом підборіддя.

— Там.

Корсо простежив у напрямку її погляду. У ставку під струменем води, яка виливалася з рота покаліченого янголяти з порожніми очима, між водяними рослинами та мертвим листям плавало на спині людське тіло з неясними обрисами.