Місто собачих снів

РОЗДІЛ 7

– Ну, що скажете, Іване Петровичу? Обов’язково треба було такий цирк влаштовувати? – Петро Романович, начальник охорони Фірми, нервово забичкував сигарету і викинув її покручене страждальне тільце через вікно директорського кабінету. – Чотири пацана в ауті! Чо-ти-ри! Мені ж їх піднімати тепер… – Він нервово поправив великий перстень на безіменному пальці. – Ну хіба не можна було інакшим шляхом його перевірити?

Іван Петрович спокійно дивився на „головного охоронця”. Директор розвалився в своєму розкішному кріслі і зрідка постукував пальцями по столі.

– Петре, зрозумій ти нарешті – нам треба було його подивитись на ділі. Я про це навіть чути більше не хочу. Сам знаєш, як іноді буває – в теорії одне, а на практиці – інше. Ми це вже обговорювали коли все планували. Нам давно треба було людину подібного класу. Ми ж не копійками жартуємо. – Іван Петрович витягнув носовичка і протер окуляри. – Хлопців твоїх забезпечимо всім необхідним. За це не турбуйся. Краще розкажи ще раз докладніше як все було…

Петро Романович обережно здмухнув попіл з дорогого костюму і знову нервово запалив:

– Як… Дуже просто. Так як планувалось. Ми їх вистежили. Подивились як Борис приймає передачу. Він вочевидь ще й перераховував все… Хвилин двадцять вони в машині сиділи. Потім ті уроди поїхали на фіг, а ми нашу тачку підрізали в провулку… Наші пацани в масках вибігли, до машини рвонули. Звідти наші же ж. Ну, всі наші то в курсі були – там був такий собі показовий виступ. Стволи повибивали одне від одного одразу і в рукопашну. Ну, типу, тих, що з Борисом були, поклали мордою в землю, аж раптом цей падорваний, – Петро Романович підвищив голос – вирулює з машини і починає направо-наліво… Там такий заміс був, ого-го! Казали пацани, які з тим козлом їздили, що вже навіть думали його відтягувати. Боялись, що ваш Боря ствол якийсь підніме із землі…

Іван Петрович здається був задоволений почутим.

– Так проти скількох він був?

– П’ятьох. Одному менше дісталося, бо його Борис одразу з ноги вирубив і він у відключці лежав.

– А Борису надавали трохи? – Директор зацікавлено подався вперед. В цю мить він був схожий на шкодного хлопчака.

– Та ви ж самі бачили. Все на лиці. І все ж таки, – начальник охорони не міг заспокоїтись, – ви ж бачили його анкету! Там же чорним по білому написано: „спецназ”! Це ж не дитячий садок „Сонечко”! Там школа серйозна – підготовка на рівні, будьте спокійні! А після відбою знаєте які гладіаторські бої в кубрику влаштовуються? Табуретками одне одного валять! Звідти стальними виходять… Та ще й габарити в Бориса як в коня!

Було помітно, що Петро Романович знав те, про що говорить.

– Саме тому я його і вибрав, – спокійно сказав Директор, погладжуючи себе по виголеному карку. – Юля просто підказала цінний екземпляр.

„Блять, знову Юля”, подумав Петро Романович.

Директор замислився.

– Дааа…. Цінний кадр. Нічого не скажеш. А ти якої думки?

Начальник охорони сіпнувся.

– Об’єктивно – в порядку. Боєць класний. Як виконавець теж згодиться. А якщо ви кажете, що він ще й в роботі своїй розбирається… – І знову закуривши, додав: – Але пацанів мені все одно шкода. Я тут його розповідь слухав, а в самого таа-а-ак руки свербіли!

– Добре, Петре, я врахую це, – сухо мовив Директор. – Кожному бійцю, що там був – премію у розмірі місячної зарплатні. На лікування видасиш окремо. І головне – попрацюй з ними, щоб забули про все. Нічого не було.

– Ображаєте…

– Нагадую. Все, можеш бути вільним.

Петро Романович секунду помовчав, гасячи недопалок.

– Іван Петрович, а яку премію ви дасте Борису? – запитав він.

Директор важко подивився йому у вічі.

– Він буде працювати на процент, Петре. Я так вирішив. Так буде надійніше.

Начальник охорони нічого не сказав, але всім своїм виглядом прокричав: ОГО! НІ ХЄРА СОБІ!

– А не зарано? – стиха мовив він.

– Ні. І це не обговорюється. На раді керівництва оголошу завтра.

– А Володя?

– Володя ніколи не підходив для таких справ, і ти це прекрасно знаєш, Петре. У Володі є одна проблема – загострене почуття справедливості, яке часом не йде справі на користь. Ми працюємо разом вже чотирнадцять років, а ти таке питаєш. Володя розумний і пронирливий, його заслуг ми не убавимо. Він далі залишиться головним по збуту. Такого цінного кадра губити не можна в будь-якому випадку. А для викрутасів наших знайшлася більш гідна заміна. Просто для подібних речей ми тепер маємо такого собі надійного виконавця, до того ж напористого і жорсткого, а в разі чого – на нього повісимо всіх собак, не зачіпаючи Володю.

– Я завжди казав, що можу виконувати цю роботу.

– Петре, ти починаєш мене дратувати. – Директор незадоволено зморщив носа. – В тебе що, роботи замало стало? Як ти це собі уявляєш? Домовляється одна людина, а забирає інша? Ще й такі бандюківські типажі як ти і пацани твої?! Кінців багато – протилежна сторона буде незадоволена, що може призвести до відмови вести спільний бізнес.

– Я все зрозумів, Іване Петровичу, – стримано сказав Петро Романович. – Останнє питання: а якби ми таки забрали ці гроші? Що було б тоді? Ви тоді сказали, що подивимось по ситуації.

Директор подивився на начальника охорони як на дебіла.

– Він би відпрацював їх, Петре. Можеш іти.