Місто собачих снів

РОЗДІЛ 10

Борис обережно, зважаючи на слизьку дорогу, підрулив до свого нового під’їзду. Вимкнув магнітолу і запхав її „морду” до кишені кашемірового пальто. Хвилю посидів, замислившись. З голови не йшла нова сусідка, з якою він познайомився кілька днів тому. Темноволосе світлооке диво на ім’я Мар’янка… Гм, напевно такого жару в ліжку дає аж аж аЖ АЖ… Борису звело подих – він уявив себе поруч (а також ззаду і збоку) оголеної дівчини. Фантастичний вогник нової жінки манив пагубним зеленим болотяним блиском, оманливо засмоктував, вабив незвіданним і таким багатообіцяючим Чимось, магнетично притягував увагу і наївні цивільні думки все більше і глибше.

– Цікаво… – крізь зуби процідив він. – Цікаво, який у тебе бойфренд…

Борис вже ненавидів свого сусіда лютою чорнявою ненавистю. „Майстри розповідали, що панк якийсь… З гітарою вештається. Мабуть, невдаха черговий. Мальчік а-ля Цой.”.

Може б то йому по сраці надавати?

Ет, ні… Зачекаємо. Приживемось, придивимось. В нас вже є певне положення в суспільстві. Не буду опускатись. А дівки і самі на бабло прилітають.

Борис самовдоволено кхекнув, натягнув картуза і вибрався з авто. Любовно обдивився свою Leganz’у і поставив кобилку на сигналізацію.

Пі-піп! – підморгнула фарами коняка.

Борис піднімався по сходах і, обтрушуючи сніг з підошв, важко тупцяв ногами. Зверху клацнули, закриваючись, двері.

„Невже сусідка?” – подумав він і пришвидшив крок.

Але біля дверей, мугикаючи і брязкаючи ключами, стояв сусід. Настрій Ткачука зіпсувався, але він не показав вигляду.

Борис окинув його прискіпливим поглядом. На вигляд – двадцять два. Чи двадцять три роки… Джинси. Важкі зимові черевики на грубій підошві. Довга темно-зелена куртка з коричневими вставками на рукавах. Піднятий комір. В’язана шапочка з невідомим лейблом. З-під шапки стирчать неслухняні світлі пасма волосся. Якийсь чорний чохол на плечі. Мабуть, гітара. Ага, точно, по формі помітно.

Хлопець перестав мугикати, відірвав погляд від в’язанки ключів і зиркнув на Бориса. Він пробігся поглядом по Ткачуку і повернувся до своєї справи. Борису не сподобався цей погляд. Очі юнака ковзнули по ньому швидко і уважно, неначе у чомусь пересвідчувалися. Неприємне враження, особливо коли бачиш людину вперше.

Сусід нарешті витягнув ключ з дверей і, поправляючи чохол на плечі, хотів пройти повз Бориса. В армії Ткачука вчили, що до потенційного ворога треба триматися якомога ближче. І тому Борис вирішив познайомитися. Він широко посміхнувся і простягнув руку для привітання:

– Радий бачити сусіда! – Проте його очі не виявили захоплення і залишились такими ж холодними. – З сусідкою я вже познайомився, а тепер з вами… Борис, – представився Ткачук. – Буду у дев’яносто сьомій мешкати.

„Зараз ми тебе прощупаємо”, – подумав Борис. – „Подивимось, що за чмо трахає таку Мар’яну!”.

Гриня потиснув руку Ткачука. Борис з натиском потиснув правицю парубка. Рука виявилась міцною. Це чомусь не сподобалось.

– Григорій, – сказав сусід. – Можна Гриня…

– Приємно, приємно… – Борис обмацував „Григорія” очима. – Я бачу, що ви музикант? – запитав він, кивнувши на кофр з гітарою.

– Є трохи… – неохоче відповів Гриня.

– Десь граєте? – поцікавився Борис і, почувши відповідь, мовив: – Група? Чув, чув…

“Фіг то правда”, – зло подумав Ткачук. Його почав втомлювати цей мудак з поглядом занадто розумного кота. Борис не любив подібного складу людей. Ще один нев’їбенний геній. Музікант, бачте. Шульберт нах. Потенційний наркоман і злодюга. Треба було зав’язувати з бесідою. Він дістав з кишені свого дорогого пальто гаманець і витягнув з нього візитку.

– А я маркетолог, – сказав він, простягаючи візитку Грині. І за звичкою додав: – Звертайтесь при нагоді…

Сусід ввічливо взяв її, подякував, тут же пильно роздивився і здивовано підняв брови: “Начальник? Фірма? Чув, чув…”. Ще б пак, як ти міг, казліна, не чути про Фірму? Друге за величиною приватне підприємство Міста! Відчуття своєї вищості помазало Ткачуку медом по грудях і він прямо-таки розцвів. Сусіди ще раз обмінялись люб’язностями і розкланялись.

Ткачук нервово відчинив двері і огледівся. Майстри хоч і бухали на роботі (про що свідчили три порожні пляшки з-під дешевої горілки, акуратно складені в кутку коридору), але справу свою знали непогано. Борис подумки прикинув обсяг зробленої ними за чотири дні роботи і із задоволенням прийшов до висновку, що з такими темпами переселятися до нового помешкання можна буде зовсім скоро. Гуртожитська „шпаківня” дістала вже далі нікуди. Особливо дратував холодний, брудний, пропахлий хлоркою і відходами, загальний туалет, а особливо походи туди при потребі серед ночі. Про загальний душ у підвалі Боря практично нічого не пам’ятав – останнім часом серйозно ставали в пригоді „ділові зустрічі” в саунах та Юлина ванна. Але дратувала електроплитка, дратували підсилені відлунням голоси і кроки сусідів в коридорі і за стіною, незрозумілий сморід, дратував сірий індустріальний пейзаж якогось закинутого підприємства і шум автомобілів за вікном. Та і комендантша, всюдисуща пані Люба, підозріло окидаючи поглядом його дорогі костюми і краватки, вже не раз цікавилася, коли ж це Борис збирається переїжджати. Пані Люба знала все і про всіх, вона мала дивовижний талант бути в курсі подій. У корінних мешканців гуртожитку була навіть приказка на цей рахунок: „Любов Тарасівна не спить!”. Парубок знав, що цікавість пані Люби – це лише натяк на черговий хабар і всі подібні питання-закиди ігнорував.

Він ще раз із задоволенням обійшов просторе двокімнатне помешкання. Ще кілька тижнів і – приймай, хато, нового господаря!

Борис обернувся, обережно пройшов біля банок з фарбою, мішків з гіпсом і інших будівельних аксессуарів, косо глянув на пляшки в коридорі і вийшов.

До гуртожитку він їхав обережно. Слизька дорога не дозволяла розвинути високу швидкість; ще й лапатий сніг безсоромно і зацікавлено зазирав у лобове скло. Але Борис і не поспішав. Приглушене радіо, тепло і запах автомобільної штинялки лише покращували і без того хороший настрій. Червоні вогники стоп-сигналів дражнили і нагадували про наближення Нового року. Ткачук навіть почав шось мугикати під ніс. Зненацька музика нагадала про сусіда. Ех, Мар’янка, Мар’янка, чим же тебе причарувало це волохате мудило? Борис міцніше стиснув кермо і додав газу. Що воно може тобі дати? І чи дасть коли-небудь?!

Борис вольовим зусиллям відігнав злість – псувати настрій аж ніяк не хотілось.

Проте зіпсувати його було суджено. Коли Ткачук, поставивши автомобіль на стоянку, поруч із гуртожитком, добрався нарешті крізь снігові замети до теплої прохідної на нього чекав сюрприз. Старенька вахтерка окликнула Бориса і розгублено показала на тіло, що сидячи куняло на дерев’яній лаві в дальньому закутку холлу.

– Ось, Борис Володимирович, – якось винувато мовила вона. – Це до вас. Я не пустила, знала, що вас ще нема… Він тут вже годину спить.

– Дякую, тьотя Емма, – сказав Борис і направився до невідомого чоловіка. Але чоловік виявився зовсім не невідомим… Це був Володя, причому, по всіх ознаках, ще й добряче п’яний. Шапка сповзла на лоба, шалик безвольно висів на грудях. Дублянка була повністю розщіпнута. Від Володі сильно тхнуло спиртним.

– Ей, Володя, – покликав Борис, легенько штурхаючи того в плече. – Вовка, прокидайся!

Володя прокинувся і, відкривши очі, нерозуміюче обвів поглядом гуртожитський холл. Потім він сфокусувався на Борисові.

– О, Боря! – гукнув він, все ще придивляючись. – А я до тебе в гості прийшов! Прикинь, в перший раз! Ти ж, курвій син, ніколи і не кликав… А он та тітка, – Володя непевним рухом ткнув пальцем в сторону прохідної, – мене не впустила! Казала, що тебе нема!

– Є я вже, є, – заспокоїв його Борис і допоміг підвестись. Тільки таких гостей йому бракувало! – Ходімо, я тобі таксі викличу.

Володя запротестував.

– Ніяких таксі, друже! Я в гості прийшов, а ти мене проганяєш!

Борис прискіпливо огледів свого товариша і зрозумів, що так просто йому не відкараскатись.

– Добре, – беземоційно сказав він. – Пішли.

На диво, Володя тримався дуже непогано. Він впевнено подолав перепони турнікету і сорок вісім сходинок у напівтемряві на третій поверх. В гуртожитському коридорі пахло тютюном, чиєюсь вечерею і паленим волоссям. Десь наверху лаялись.

– Хулі у вас тут так гамірно, Борь? – спитав Володя десь в районі сімнадцятої сходинки.

– Це „общага”, Вовка, що ти від неї хочеш…

Нарешті чоловіки дійшли до Борисової кімнати. Володя довго і обережно роздягався, за цей час Борис увімкнув на нагрів електрочайник.

– Кава, чай? – поцікавився він.

Володя зробив невиразний рух: мовляв, йому все рівно і огледів Ткачукові володіння.

– Даааааа… – розчаровано протягнув він. – Шику мало. І оце ти тут мешкаєш від приїзду?! Ні фіга собі!

Борис ствердно кивнув, зосереджено заливаючи окропом духм’яний зелений чай. Володя прискіпливо оглядав вид з вікна, потім ляснув себе по чолі і зі словами „Як же ж я міг забути” невідомо з якої кишені дублянки видобув пузату пляшку коньяку.

– Чарки на засіданні присутні?

– Присутні.

Борис дістав з тумбочки одноразові пластикові шкляночки. Потім нарізав ковбасу, сир і хліб і змайстрував бутерброди. Із тумбочки також з’явилась банка кабачкової ікри і каструля з овочевим рагу. Володя з дивним захопленням спостерігав за процедурою приготування „поляни”.

– Класно в тебе виходить, старий, – сказав він. – Видно одразу хист!

„Ти б з моє пожив холостяком, без жінки, ще б не таке вмів”, – роздратовано подумав Борис і сказав:

– Це все практика. З часом приходить до всіх.

– Чуєш, а де ти зараз овочі береш?!

– Заготівельні закрутки – велика річ. В тебе жінка хіба не готує?

Володя змовчав.

Чоловіки випили за зустріч.

– Ну, Володька, – пережовуючи бутерброд вимовив Борис. – Чого прийшов? Я ж знаю, що не просто так, ввічливості заради.

Володя обережно поставив шкляночку на стіл, пожартувавши на цей рахунок „не дай Боже розіб’ється”. Борис розізлився. Нема в мене кришталю! Нема! Кажи чого прийшов!

– Ну так що там, а, Володька?

– Та, в принципі, особливих причин для візиту в мене не було… – Володя повільно накладав овочеве рагу на бутерброд. – Просто прийшов до старого друга в гості. Що, не можна, скажеш?

– До старого друга – можна. Але здається мені, що прийшов ти як до співробітника.

– Неправий ти, Бориско, – Володя зітхнув і відкусив шматок збудованої власноруч конструкції. – Хоча… Ти помиляєшся, коли думаєш, що я заздрю твоєму швидкому зльоту. Нема мені чого тобі заздрити…

Ага, значить таки як до співробітника!, подумав Борис.

– …що там в тебе такого є, чого немає в мене?! Ну, досягнув ти посади швидше… Буває, попав в “струю”. Просто ти починав не з нуля, все-таки позиції були напрацьовані. Мною чи кимось іншим – пофіг. Не повинні ми були так налаштовуватись одне проти одного. Так, я не сперечаюсь, я переживав за своє місце… Чекай, давай за здоров’я.

Володя налив. Випили за сказане.

– Так от, – продовжив Володя. – Не повинні ми були так налаштовуватись одне проти одного. Ух, яка смакота! Ти сам це рагу приготував?! Си-и-ила!.. Так отож, не ми і налаштовувались. Скоріше налаштовували нас. Ти згоден?

Борис кивнув. До чого ти ведеш, Вовка?!

– Я ж тобі допомагав чим міг… Що, не так? Я і без цих йобаних нотацій „згори” навчив би тебе усім хитрощам… Що потроху і робив. Борь, я ж пам’ятаю як ми ще в Зарічків’я на дівок пацанами ходили! Як до нас мєстні причепились, довго вони тоді вигрібали! Не знали, суки, що позаду ще шестеро наших йде…

– А Льоньки день народження… коли Саня Арєх напився і з якогось присадибного городу всі кабачки повиривав?..

– А як Маркіян бухий під самісіньким електричним стовпом вночі срати сів? Крехтів, матюкався… А біля нас молода сім’я якась йшла, з гостин чи що… і дитина питає: „Мама, а що там дядя таке робить?”. А та їй: „Та стомився, певно, присів відпочити”… А Марек як бздане! Пам’ятаю, як у мене тоді від сміху живіт болів… Тебе ще тоді якийсь собака покусав. Ех, були часи… Знаєш, Борь, зараз в мене в кишені бабла достатньо, щоб півсупермаркета скупити! А щасливішим я почувався тоді, з кількома рублями на кишені… Пам’ятаєш, як ми купували на якусь урочисту гулянку по пачці більш пристойних цигарок?! Знову я не про те… Я хочу сказати, що… Ну, не все ж вирішують гроші, кар’єрні чемпіонати і все таке… Знаєш в чому справа? Все дуже просто! Проблема Нашого Часу полягає в тому, що дуже багато, навіть неприпустимо за-ба-га-то професій стали не-пре-стиж-ни-ми! Нонсенс! Непрестижні професії! Та ніхто не сперечається, що маляр чи сантехнік – це не кінозірка… Так, звісно, столяра Петренка не показують по телебаченню і не завішують кожний куток Міста бігбордами із його мордякою; але справа навіть не в тому! Столяр Петренко заробляє в сотні раз менше, ніж звізда кіно! Це все наслідок культу речей… Кожен хоче червону феррарі. І саме тому Петренко не йде працювати столяром і пиляти-шурувати по дереву, так як він хотів робити у дитинстві – він, прагнучи заробити легких грошенят, у пошуках іде зовсім в іншу галузь! Люди не в’їжджають, що немає поганих професій! Є погані спеціалісти… Хороший майстер завжди буде потрібний. І відповідно оплачуваний. Знову я відволікся… Не треба нам було дружби втрачати, Борь, – дуже серйозно сказав Володя. – Не можна нам було її втрачати. Давай за дружбу, старий…

Випили за дружбу.

– Навіть не знаю хто чи що в тому винне. Ніби і не я… Та і не ти. Ти ж не винуватий, що впав у око секретут… Тобто, Юлі. Пробач. Я-а-а зараз просто п’янюче бидло-о-о-о, – чомусь проспівав Володя. – Можу, знаєш, лишнього бовкнути. На чому я зупини… Ага, хто ж, блять, винен?! Не я, не ти, та і вона зрештою не винна, що схожа… – Володя замовк і почав ретельно жувати свою шедевральну канапку.

– На кого схожа?!

Володя мовчки дожував бутерброд.

– Не треба було мені казати… Не моя то справа. Але раз почав… Коротше кажучи, Бориско, у нашого Директора є донька, як дві краплі води схожа на твою Юлю. Власне тому її і взяли у свій час на роботу без конкурсу! Але суть пабєга не в тому! Дочка Директора змалку має вроджені проблеми зі здоров’ям! Де-Це-Пе! Чув про таке? І вона знаходиться на постійному лікуванні у спецзакладі! Тепер ти розумієш чому Шеф так прислухається до кожного слова твоєї дівчини?!

Звичайно, що Борису було зрозуміло. Директор вбачає у Юлі свою хвору доньку. Пазл склався, все стало очевидним. Не дарма Борис побачив у Юлі золоту жилу для своєї кар’єри.

– Ти тільки лишнього не бовкни ніде, – сказав Володя. – Цю історію знає дуже мало людей. Я підозрюю, що навіть самій Юлі про неї не відомо. Та й чесно кажучи, я не знаю випадку, щоб хтось цим користався… Крім тебе, звісно, ха-ха! Ти ж знаєш, яка вона у спілкуванні з чужими…

– Так, пилка вона ще та… І, мабуть, таки не знає нічого, – Ткачук нервово засміявся. – Я її колись здуру допитував про ці речі, чи вона з ним бува не трахається.

Чоловіки засміялись і випили.

– Так от що я хочу сказати власне, Бориско, – Володя догризав черговий витвір кулінарного мистецтва. – Чого і прийшов, мабуть… Можна я закурю? Ой, дякую… Не хочеться мені друзів втрачати…

Борис мовчки слухав підвипившого Володю. Так, так… Це ти зараз так говориш. Коли остаточно переконався, що тебе комерційним директором призначили. Уявляю собі, як ти мене подумки кляв, коли Юля мене проштовхувала. Нехай… Нехай, нехай, Суперволодя…

До потенційного ворога завжди треба триматися якомога ближче.