МІСТО СОБАЧИХ СНІВ

РОЗДІЛ 7

Дзинь-дзинь.

– Ану, подивимось, хто це до нас прийшов, – донісся з-за дверей Мамин голос.

Двері відчинились. Після тьмяного під’їзду світло передпокою неприємно різануло по очах. Гриня мружачись і посміхаючись ступив до помешкання.

– Гліша! Гліша плийшов! – маленька Юлька кинулася до брата. – Мама, Гліша плийшов!

Мама, що відчиняла двері, відступила вбік і, посміхаючись, дивилась на дітей.

– Привіт, зайка. А що я тобі приніс? – Гриня по-змовницьки присів навпочіпки, дістав з кишені шоколадку і простягнув Сестрі. Юлька радісно схопила подарунок.

Тут Климовському стало соромно. Він пригадав, як десять хвилин тому дивився в продуктовому магазині на дві пожмакані купюри на власній долоні і серйозно вагався чи купувати йому щось для Сестри. Гриня ще раз ніжно обійняв Юльку і підвівся:

– Привіт, Ма. А Батько де?

Світлана Іванівна махнула рукою.

– А, не кажи. Та де може бути? На Фірмі своїй… Ненормований робочий день у них постійно. – І, стенувши плечима, скептично додала: – Приватний сектор хіба зрозумієш?.. Роздягайся, сина. Він скоро прийде, не турбуйся. Добре, що ти прийшов. Заночуєш тут?

Гриня буркнув “угу”, роззувся, завченим рухом повісив куртку на вішак і поплентався за Мамою до кухні. В кухні смачно пахнуло – Світлана Іванівна готувала вечерю. Хлопець примостився на табуретці і огледівся:

– Нові штори? – здивувався Гриня. – Коли це ви встигли?

Мама відірвала погляд від погрозливо шиплячої пательні.

– Так, так, забула тобі сказати. Це Батько з роботи приніс… Білоруси до них під прохідну приходили, продавали. Недорого… Йому сподобалися, от і купив…

Тут до кухні, немов маленький вихор, увірвалася Юлька і вмостилася у Грині на колінах.

– Бачиш, Гліша, – ткнула пальчиком вона у світловолосу ляльку, – це Катя… Катя – моя доця…

– Юля, не набридай Гриші, – не оглядаючись кинула Мама. – Він втомився на роботі.

– Нічого, Ма. Все окей, – Гриня обійняв Сестру. – А скільки Каті років?..

Климовський зачудовано слухав дзвінке дитяче щебетання і чомусь подумав, що в його неповні 23 роки вже багато хто має своїх, отаких круглопиких і великооких. Його приховані батьківські інстинкти розвіяли раптові “дзинь-дзинь-дзинь!”. Юлька зірвалася з Гриніних колін і, з криками “Тато, Тато!”, погнала у коридор. Мама, витираючи руки об фартух, пішла відчиняти. Слідом почвалав Гриня.

– Які люди до нас завітали! – ще з порогу промовив Климовський-старший. – Славетні наукові світила! Найкращі музиканти! Я не вірю своїм очам! – Було помітно, що він радий і в доброму гуморі.

Батько і син обнялися. “Мене так зустрічають, немов я з фронту приїхав, – ненароком подумав Гриня. – А Юлька ондечки скаче, щебече, а на неї не звертають уваги. Типова ситуація повернення блудного сина…”. Він взяв Сестру на руки і поніс до кухні.

Батько швидко переодягнувся і невдовзі з’явився з пляшкою вина у руці. Родина Климовських сіла за стіл вечеряти.

– Щось ти, сина, зовсім від нас відрікся, – наливаючи вино у келихи, сказав Батько. – Тепер кожна твоя поява, немов свято якесь… – Він підняв келих. – Ну, будьмо здорові…

Всі, окрім Юльки, пригубили вино і приступили до вечері.

– Ну, Григорій, як твої справи? – запитав Батько. – Що там з аспірантурою? Беруть тебе чи ні? Група як? Коли ти вже нарешті Батькові автограф дасиш?

Гриня меланхолійно накладав в тарілку салат з капусти.

– Та ніби все окей, – пробурмотів він. – Аспірантура? Кажуть, що беруть… З наступного року. Щоправда, як робити наукові дослідження в умовах, коли 90 відсотків приладів не працюють і навіть не збираються, ніхто не каже. Не додумалися ще, бачте, на цю тему диссертацію захистити… Ма, передай хліб, будь-ласка… Дякую. Знаєш, Тату, іноді банальних речей не вистачає. Бюретки якоїсь чи щось подібне… Смішно.

Але ніхто не засміявся. Юлька поїла, сказала “Дзяпую” і побігла до іграшок. Гриня проводив її порожнім поглядом.

– А Група репетирує… – продовжив він. – Через два тижні на відбірковому турі одного фестивалю в “Гайці” граємо. Придивіться, вже афіші по Місту розклеїли…

– А що це за “Гайка” така? – перебила Мама.

– Це, Ма, клуб такий нічний… Недалеко від центру, на вулиці Даниловича. – Гриня почухав голову. – Що б ще такого сказати… Колись “Гайка” була дуже стильним місцем тусовки хороших музикантів. Зараз, переважно, там крутиться так звана “золота молодь”… Сама розумієш, щоб відпочивати у нічному клубі потрібні гроші. Хоча, музиканти “Гайки” теж не цураються. Та й лише “Гайка” проводить подібні заходи, як от, наприклад, даний рок-фестиваль…

– Ти казав, що це лише відбірковий тур. А, власне, сам фестиваль коли? – запитав Батько.

Гриня махнув рукою.

– Аж весною! На День Міста, на великій сцені в Парку Культури. – Він підчепив на виделку шматок сиру і додав: – Принаймні, так завжди було.

– І які шанси? – серйозно спитав Батько.

– Хто знає, – стенув плечима Гриня. – Тут, мабуть, ситуація “А судді хто?”… Побачимо. А що в тебе на Фірмі?

Тепер настала черга Батька махнути рукою.

– А, не питай. Всі вислужуються перед директором, постійні інтриги, лижуть начальству одне місце… А хто і не одне! Хто вигинається, той і хороший працівник. Є в нас один екземпляр, у відділі маркетингу треться. За якісь півтора року з простого рядового маркетолога став начальником відділу, уявляєш?! Секретарку Директора в коханки взяв, вона його і просунула. Навіть не знаю як… Він свого шефа, який взяв його на Фірму, вижив! Щур порядний… Тепер він такий собі своєрідний “сірий кардинал” Фірми. Маркетинг – це ринок і політика збуту і, відповідно, гроші для Фірми… Одним словом, далеко не останнім чоловіком став. І багатьом вже не важливо яким шляхом. Щось вони там з нашим шефом не поділили і тепер до нашого відділу постачання придирається, директору капає, козел… – Батько затнувся. – Перепрошую… А в цілому все нормально. Зарплату платять, відділ працює, а виродків всюди вистачає… На всіх увагу звертати, чи що?

Батько знову наповнив келихи.

– Найголовніше для мене, щоб ви були здорові, – знову дуже серйозно сказав він. – А все решта якось буде… – І після того як всі випили, звернувся до Грині: – Слухай, малий, а може тебе на Фірму влаштувати? Якщо з аспірантурою такі справи, чого там мучитися? А так хоч грошей заробиш! Та й нам здібні працівники не завадять… Що скажеш?

Тут прибігла Юлька, наробила галасу і знову тицьнула молодшому Климовському під ніс ляльку.

– Гліша, ідемо, будеш Катю спати вкладати! – Сестра безцеремонно і доволі таки відчутно смикала Гриню за рукав.

– Ти що, не бачиш, що я з Татом розмовляю? – гаркнув Гриня. – Що за поспіх? Зараз повечеряємо і будемо бавитись!

Юлька мовчки подивилася на брата великими вологими очима, забрала ляльку і пішла. Мама незадоволено глянула на сина, теж нічого не сказала і пішла за дитиною. За хвилю вони повернулись разом. Юлька вмостилася на колінах у Мами і пригорнулася до неї. Гриня натягнуто посміхнувся.

– Вибач мене, сонечко… – Він простягнув руку і погладив малу по голові. – Я просто на роботі втомився, нерви щось здають… Зараз ми поговоримо і Катя засне… Ми покладемо її в ліжечко…

– Катя тез втомилась, – раптом сказала Юлька і відвернулась.

Гриня вкотре пошкодував про свою нестриманість. “Чого, питається, дитину образив? Все нерви кляті… Що, не міг нормально відповісти? Ну, смикнула за рукав! Ну то й що? Важливу розмову перебила?! Вона ж маленька ще, їй ляльки на першому місці! І Батьки он тепер які незадоволені… Мовчать, бо я теж їх син. Ще й блудний трохи…”. Необхідно було змінити тему.

– Не сердись, маленька… – ще раз перепросив Гриня і одразу жваво спитав: – Так що ти там, Тато, говорив про Фірму?

Батько покинув справи в тарілці і зиркнув на сина.

– Та влаштовуйся на Фірму, кажу, – буркнув він. – Бо твій Інститут і Група ця тебе з розуму зведуть… Подивись на себе: ні грошей, ні задоволення від праці, ні результату її же ж… Ходиш в потертих джинсах, патлатий-волохатий… А тобі, сина, одружуватись невдовзі треба. Принаймні, здалося б… Так що ти подумай над моєю пропозицією.

Гриня на мить замислився.

– Як би це вам пояснити… Дарма ви так про мій спосіб життя. Я мушу спробувати! Інакше це завжди буде переслідувати мене. І років так в п’ятдесят я, дивлячись на власний розкішний автомобіль, “нафаршировану” всілякою всячиною квартиру, зрозумію, що схибив, що звернув не туди… І здивуюсь, і недовірливо скажу собі: “Хіба це все, на що ти виявився здатним?”. Звичайно, одразу ж заперечу, вирішу все налагодити… – Гриня зітхнув. – Але тут виникне звідкілясь таке собі слівце “пізно”… Я мушу спробувати, – тихо закінчив він.

Хлопець відпив вина і скрушно похитав головою.

– Так що на рахунок Фірми – дякую, але наразі… Розумієш, Тату, я зараз в Інституті відпрацював – і вільний. Ніякого понаднормового навантаження, жодної роботи додому… І залишається час на Групу. А як піду на вашу Фірму – ну, ти сам знаєш… Тут в мене зараз два варіанта – творити або заробляти. – Він знову відсьорбнув з келиха. – Хоча, можливо, “творити” – сказано занадто голосно…

Батьки переглянулися.

– Ми знаємо, сина, – сказала Мама. – Ми все знаємо. Не марнуй здібностей. А з грошима ми тобі завжди допоможемо, не турбуйся… – Мама посміхнулась. – Наливай, Батько, за талант вип’ємо!

Родина підняла келихи. Гриня сумно посміхнувся, згадав старий вираз про те, що талант неможливо пропити і випив до дна. Мама понесла задрімавшу Юльку в ліжечко. Гриня з Батьком деякий час сиділи мовчки.

– Ти, Григорій, приїжджай частіше, – врешті порушив тишу Батько. – Я все розумію: молодість, купа планів, дівчата, друзі… При окремому від батьків житлі, певній фінансовій незалежності це просто казка! – Батько посміхнувся. – Знаю, знаю, сам такий був… Та все-одно приїжджай. Сестра за тобою постійно питає, Мама теж переживає “що ти їв і де ти спав”, образно кажучи… Та і я хвилююся, ти ж мій син, як-не-як! Домовилися? – з дивною безнадією запитав він.

Гриня посміхнувся.

– Домовилися, Тату. Нема питань…

Батько теж посміхнувся і Гриня зрозумів, що його слова були надзвичайно важливими.

Надзвичайно.

…Вночі Климовському знову примарився той же сон. Тільки от цього разу маленька золота дівчинка з голосом Маркіти сама підлетіла до Грині, зробила чудернацьке “па” в повітрі і всілася на простягнуту долоню хлопця. Створіння сердито вперлося рученятками в боки.

– Брехло! – дзвінко крикнуло воно.

– Хто? – перепитав здивований Гриня.

– Не наривайся на рифму! – гнівно запищала дівчинка. – Сам знаєш! – І, змахнувши сонячними крильцями, пурхнула вверх, залишивши отеретілого хлопця наодинці з чорним коридором…