МІСТО СОБАЧИХ СНІВ

РОЗДІЛ 17

Зранку Гриня прокинувся невідомо чому у паскудному настрої. У квартирі, незважаючи на опалення, було доволі таки свіжо. Давався взнаки дванадцятиградусний мороз, з яким центральній системі опалення впоратися було нелегко. Климовський довго кашляв і ссякався у ванній, прочищаючи закладений ніс і впівголосу матюкався. Потім неуважно поснідав, попив традиційної кави з сигаретою, натягнув куртку і вийшов, гримнувши дверима.

У дальньому закутку двору, біля сусіднього будинку, було людно. Поруч стояла машина швидкої допомоги та старенький міліцейський „бобик”. З нехорошим передчуттям Гриня підійшов до натовпу.

– Замерз, бідака… Вирішив у підвалі заночувати, а тут серце прихопило… Та ні, то він чимось отруївся… Світлана з третього під’їзду зранку біля входу знайшла… – шепотілися сусіди.

Гриня заціпенів.

Посеред людського кільця лежали носилки з тілом, накритим білим покривалом. Санітари мовчки курили збоку, міліціонери записували свідчення сусідів.

Щось вибухнуло у душі хлопця. Він підійшов до носилок. Один із міліціонерів, високий, із виголеним до синеви підборіддям, зиркнув на хлопця і підійшов, проте нічого не сказав. Другий, товстуватий, продовжив опитувати людей.

Гриня припідняв покривало. На носилках, умиротворенний і розхристаний, лежав Кутузов.

Сльози пішли з очей хлопця. Раптом згадалися всі розмови із старим, на диво докладно, слово в слово… Гриня затулив очі рукою і заплакав. Натовп затих. Ніхто не міг зрозуміти, чому це малий Климовський побивається за старим бомжем. Високий міліціонер нагнувся над юнаком.

– Ти знав його? – запитав він.

Гриня похитав головою.

– Як його звали? – Міліціонер присів біля Климовського.

– Юрій Іванович Кутузов, – тихо сказав Гриня. – Його звали Юрій Іванович Кутузов… Знаєте, він вчора сказав…

Хлопець знову заплакав.

Тут з натовпу виділився Борис і, побрязкуючи ключами від авто, підійшов поближче.

– Ну, сусіде, чого ти так? – нахилившись до Климовського, мовив він. – Це ж просто бомжара якийсь. Алкаш сраний…

Звичайно, Ткачук хотів як краще. Хотів заспокоїти Гриню, чи щось таке… Але в наступну мить отримав важкезним зимовим черевиком Климовського в живіт і кулаком в скроню. Навіть кремезний Борис не втримався і впав. Натовп зойкнув.

Міліціонери, віддамо їм належне, миттю зорієнтувалися в ситуації. Високий підскочив і схопив Ткачука, що підхопився і з риком: „Ах ти, гандон!” ринувся на хлопця. Товстуватий вихопив резиновий кийок і влупив ним Гриню по спині, що теж рвався до Бориса. Хлопець впав, товстий мент вхопив його за комір і, немов цуценя, потягнув і закинув в „бобик”. В машині Гриня трохи оговтався і визирнув у загратоване віконечко.

Товстий кричав на санітарів, щоб ті швидше вантажили тіло в машину. Сусіди злякано спостерігали. Високий штовхав Ткачука в груди:

– Ти, бля, хоч і здоровий лось, але до того малого щоб не ліз, зрозумів?! Я йому зараз сам наваляю так, що мало не буде! І якщо, бля, з ним щось трапиться – я тебе власноруч в камеру до блатних закину! По х.., що ти здоровий, опустять, що два пальці по асфальту! Зрозумів чи ні?!

Гриня дивився як в „швидку” запихають носилки із тілом старого Кутузова. „Прощавай, Іванович… – сумно подумав хлопець. – Пробач, я частенько тебе ображав… Пробач мене. Ти своє Чистилище вже пройшов… Буду вірити, що недаремно… Прощавай…”.

„Швидка” від’їхала. Високий міліціонер ще раз штурхнув Ткачука і сів в машину. Товстий сів за кермо. „Бобик” рушив.

Тепер Гриня задумався над власним становищем. Про „ментуру” говорили багато і, як правило, нічого хорошого. „Зараз вони мені накидають… – сумно подумав хлопець, потираючи забиту спину. – Напевно, мало таки не буде… Хоч би сказали що-небудь. Мовчать, як перед стратою”.

„Бобик” під’їхав до районного відділення міліції. „Ну, зараз почнеться”, – Гриня приготувався до найгіршого.

Високий виліз з машини і відчинив задні дверцята.

– Вилазь, – чітко сказав він.

Гриня зам’явся. Міліціонер це помітив і посміхнувся.

– Не сци, малий, вилазь… Нічого ми тобі не зробимо.

Климовський недовірливо зиркнув на нього і виліз з „бобика”.

– Я тобі нічого не повідбивав? – підходячи, співчутливо спитав товстий. – Сам розумієш, треба було.

– Все окей, – буркнув Гриня, не розуміючи, чому його не замикають у кайданки і не б’ють кийками.

Високий, немов прочитав його думки.

– Іди, малий… Ми теж люди, хоча серед нас справді всяке трапляється… – Він почухав потилицю. – Нам теж не подобається засилля у Місті отаких мордяк, як у того лося… До речі, тримайся від нього подалі – не вселяє така харя довіри. – Високий дістав сигарети і закурив. Те ж зробив і Климовський. Руки у хлопця не слухались, чи то від морозу, чи від переживань. Сигарета була припалена з третього разу. – А що, той старий справді був таким непоганим, як по розповідях?

– Доктор наук, – тихо сказав Гриня. – До речі, від чого… він помер?

Міліціонери переглянулися.

– Серце, скоріше за все… – сказав високий. – Так медики казали… Хоча вони особливо не дивилися. Ну добре, більше не затримуємо. Бувай, – він простягнув руку хлопцю.

Гриня потиснув руки міліціонерам і пішов. Куди він йде і що буде робити – не мало значення. Кутузов мав рацію – ми живемо у перевалочному пункті. Щоб ми не робили, чим би не займалися у цьому Місті, Країні, планеті – ми просто заробляємо очки для власного ж майбутнього… Музика, фігузика, хімія чи ще щось інше – байдуже. Ми просто заробляємо очки.

Ми просто вчимося. І від результатів і успішності нашого навчання залежить випускний диплом. Оцінка, яку нам поставлять на останньому екзамені. От тільки цікаво, який це навчальний заклад? Якщо школа, то, виходить, попереду університет… А якщо це вже ВЗО – нас очікує праця.

В будь-якому випадку, чим далі – тим крутіше…

Гриня закурив. Не вкладалася в голові думка про те, що він більше не зустріне старого. Не побалакає з ним на високі теми і той не поплескає його на прощання по плечу. Климовський завернув в перший зустрічний бар, замовив чарку горілки, мовчки випив її, розрахувався і попрямував в Інститут.

Хоча ні! Ти не правий, Гриня! Не байдуже, чим буде займатися людина! Кожному своє, як-не-як… Кожний мусить займатись Справою відповідно до свого Дару. Який же ж твій Дар, Гриня? Якщо тобі суджено творити – чому ж на шляху стільки перешкод? Чи я повинен заслужити право на свій Дар?

Чи просто зрозуміти те, що без нього Все стає Нічим?!

А яким Даром володів Кутузов? Мистецтвом усвідомлення? Чи прощення? Що ж таке зрозумів цей старий, що, незважаючи ні на що, залишився Людиною?! А я? Я зриваюся на своїх близьких і не приділяю їм достатньої уваги. Ну чого тобі ще треба, хлопче?! Дівчина пішла? Ти ще це пам’ятаєш? Фак її! Двічі фак її! Тричі! Окрема квартира, яка-не-яка робота… І з музикою все буде окей, сам розумієш, що на початках складно… Ще знайдеш ти своє місце під неоновим сонцем, май терпіння! Ти здоровий? Застуда?! Та мине вона дня за три, чого ти нервуєшся… Інтим регулярний? Дівчина кохана? От-от, а ти якусь там згадував. Так які в тебе проблеми, чувак?!

Гриня з розпачем поглянув у насуплене зимове небо.

– Що я повинен зрозуміти?.. Що я роблю не так?!

В цей момент в кишені завібрував мобільник. Гриня дістав телефон, але номер йому нічого не сказав.

– Алло?

Мама. Чому вона плаче?!

– Ма, де ти?!

Юлька хотіла до Батька на Фірму. Мама не мала уроків і повела дитину на екскурсію. І біля Фірми…

Час зупинився.

Батько, звичайно, вийшов їх зустрічати.

Юлька. Маленька Юлька побігла через дорогу… „Тато! Тато!”.

Вона в реанімації…

Гриня підняв голову до неба і з ненавистю сказав:

– За що?! – І побіг по засніженій вулиці, розштовхуючи перехожих.