Місто собачих снів

РОЗДІЛ 5

Юля запросила в гості. І хоч зараз Борис не мав особливого натхнення до спілкування з потенційною жінкомішенню, відмовлятися не став. Він умів брати себе в руки. Тому, докладно розпитавши як добратися, чим доїхати, біля чого виходити і куди йти, Борис поплентався чепуритися.

17.00. Яке щастя, що сьогодні субота. Примусити піднятися о сьомій годині ранку до трудоденного бою хлопця не зміг би навіть каральний загін есесівців.

Чергове вмивання холодною водою після важкого і довгого гоління привело Ткачука на певний час до норми. Борис натягнув джинси, вовняний светр, шкірянку і вирушив до зупинки маршруток. Надворі було близько п’яти градусів морозу, але хлопець не застібав куртку. Холод і три таблетки дешевого аспірину бадьорили.

Друга (чи яка там вже?) хвиля похмілля прийшла в маршрутці. Забитий людьми мікроавтобус був жахливим, немов витончена китайська тортура. Бориса почало нудити через 15 секунд поїздки. Він стояв, затиснутий іншими пасажирами, і думав про одне: як би то не наригати на близстоячого… Вестибулярка болісно відчувала кожний поворот, кожну нерівність на дорозі, кожну зміну швидкості транспорту. Огрядна тітка, що стояла поруч, навмисне пахнула освіжувачем повітря. Несвіжа жуйка віддавала резиною, була занадто солодкою і хімічною; до рота Бориса знову перенесли сміттєзвалище.

Боря, дурень, а чого ти не поїхав на таксі?! А-а-а-а-а!!!

Хлопець спробував порахувати скільки часу він вже їде в цій маршрутці. Виходила рівно Вічність. Бля, чого ж я так пітнію?! Борис із зусиллям нахилився і визирнув у вікно. Здоровенний бігборд закликав вживати черговий шляхетний міцний напій. Щось піднялось з шлунку Ткачука і зупинилось в районі карку. Запотівше скло закрило ненависну картину. Він сковтнув. Ой-я-йой… Це, що, був слимак?! Бориса реально крило. Для непитущого ефект бодуна як мінімум потроювався, організм не звик до подібних катаклізмів. Він спробував заплющити очі, все ніби перевернулось. Ох, димом затягнуло… Шофер закурив чи хто там… Ну звичайно шофер, хто ж іще в маршрутці курить… Запах диму. Черговий приступ блювоти. Ой, мабуть, не стримаюсь…

– Хто там просив біля Універмагу зупинитись? – голос водія донісся з сусідньої галактики. Точно. Саме звідти.

Борис рванув до виходу, як стайер на фінішній прямій. Люди розійшлись, мов по команді, де й взялося це вільне місце для такої святої справи. Він буквально вивалився з маршрутки. Пасажири, що відчули запах і побачили ефект перегару співчутливо (розуміючи, з полегшенням, з презирством – хто як) подивились вслід парубку.

А парубок зарулив за криту автобусну зупинку і добряче проблювався перед купою сірого снігу. Не було соромно перед перехожими, погано, знаєте, людині… З ким не буває. Та і не до сентиментів зараз. І взагалі – пішли всі на хєр! Чого вилупились? Цирк?! Ти, блять, в шапці норковій! Чого вирячився, козел?!

Останню фразу Боря вимовив вголос. Шапка ретирувалась на безпечну відстань.

Після такої екстренної процедури очищення Борису стало набагато легше. Він скинув картуза і хвилин десять простояв, охолоджуючи бідну (і дурну?) свою голову. Потім закинув до рота надцяту за сьогодні жуйку і мужньо увійшов до алкомаркету, що знаходився поруч. Вино, жінки… Ех, вино… Свято вимагає атрибутів.

З порожніми руками в гості до жінки не йшов навіть Борис.

Швидко придбавши дві пляшки чорного мускателю Борис покинув клятий магазин. Ткачук вперто дивився собі під ноги і просто продиктував продавцю необхідне. На питання якої ж фірми, прошу пана, має бути вино, Борис грубо відрубав „любе і швидше”. Підняти погляд на полички з алкоголем бідака так і не наважився.

Продавець, звичайно ж, продав найдорожчу марку. Ну, точно. Стопроцентно. Скотина хітражопа. Треба його запам’ятати і відпіз…

Ткачук з виглядом чумного кілька раз запитав дорогу у перехожих і, нарешті, відшукавши потрібний будинок, зайшов до під’їзду. Ліфт був наскрізь просякнутий стандартним сечовим набором і Бориса знову занудило. Знову десятихвилинна зупинка на сходовій клітині. Нова жуйка. А нічогенькі такі двері у Юлиного помешкання. Просто і зі смаком. Темне полаковане дерево. Дуб, напевно… Хєр поймеш. Дорогезне-е-е-еее, мабуть… Так, все, вперед. Дін-дон.

– Борчику, заходь! – Юля, здавалося, чекала десь під дверима. – Ну, як ти? Коли додому потрапив? Що? Ще на пиво їздили? Ого! Ну ви даєте! Ну, роздягайся, роздягайся, заходи швидше…

Борис дивився на Юлю, механічно роздягався і відповідав на питання. Вся його увага була прикута до відвертого розрізу на спідниці дівчини.

Суппппер.

І тут до Борі прийшло воно – підсвідоме бажання самовідтворення з бодуна. Тобто, Борису так закортіло трахатись, що… Він десь чув, що вищезгадуваний інстинкт особливо гостро відчувається на межі загибелі організму. Алкогольне отруєння було одним із подібних, переконливих для тіла, приводів. Проте хлопець узяв себе в руки і сконцентрувався на бесіді, паралельно роздивляючись квартиру. Однокімнатне помешкання (Борис трохи розчарувався) було невеличким, проте дуже душевним. Лунала притишена музика, щось таке собі ультра, проте повільне і заспокійливе. М’яка світла канапа, рожеві шпалери, волохатий темний килим. Треба буде собі такий колись придбати, подумав Борис. Юля посадила хлопця на канапу і заметушилась, бігаючи туди-сюди, вочевидь, на кухню.

Про вчорашнє ніхто ні слова.

– Ти молодець, що прийшов, – воркотіла Юля, дістаючи келихи з серванту. На журнальному столику затишно розташувалися кілька тарелей з канапками, цукерки, попільничка і три запалені ароматизовані свічечки. Борис мимоволі задивився на танцюючий вогонь. – Видно одразу мужнього чоловіка! Хоч би що після вчорашнього!

„Еге ж, хоч би що”, подумав Ткачук.

Він попросив в Юлі штопор і відкоркував пляшку. Юля вголос одобрила його вибір, темне вино охоче заповнило келихи. Борис виголосив нехитрий тост за прекрасну господиню. Вино виявилось чудовим. Хлопець відчув як кожний новий ковток освіжає і повертає його до життя. Він навіть почав розуміти суть світської награної бесіди і зрідка кидати дотепами, що було для Ткачука абсолютно нехарактерним.

Юля сміялась, кумедно запрокидуючи голову назад, і сором’язливо намагалась не дивитись у вічі. А коли все ж таки їх погляди перетиналися – гляділа Борису, здавалося, простісінько усередину, оминаючи чорний кордон зіниць і душевних коридорів.

А Борис знову п’янів. Вино розійшлося по тілу теплими заспокійливими колами, прилинуло до вух, щік, забрало геть напруження в ногах і висловлюваннях. Юля курила і розповідала історію про літній відпочинок, а хлопець не спускав очей з розрізу Юлиної спідниці: цей розріз магічним чином втягував, всмоктував увагу; неначе космічна чорна діра занурював в себе і манив незвіданною таємницею, недосяжною для простих смертних…

Якщо запросила – чекала. Свічки і решта романтичних прибамбасів – готувалась. Розріз – хотіла.

Рішення було прийняте.

Борис нахилився і поставив келих на столик. Потім обережно, проте впевнено забрав його з рук Юлі. Та затнулась на півслові.

– Борчик, ти що це… – очі дівчини спалахнули від страху сумніву і неминучості. – Борчик, може…

Але Ткачук вже затиснув її у обіймах і покривав цілунками ніжну дівочу шийку. Паралельно він відсунув, не дивлячись, ногою столик з канапками; порожні келихи перекинулись і з глухим стукотом впали на товстий килим.

Але молодим людям було байдуже. Вони судомно стягували одне з одного одяг, прикіпівши в одержимому поцілунку…

Остання ароматизована свічечка догоріла, на мить закоптила маленьким гнотиком і мовчки згасла. Бориса і Юлю закрила вечірня темрява…

* * * * *

– Юля, Юля, – покликав Борис.

– Так, зайка? – струшуючи сигаретний попіл, тихо відгукнулась дівчина.

– Чому ти вчора залишилась? Не пішла з керівництвом? Адже кажуть, що особливої приязні до колективу ти не відчуваєш?

– Дурненький… Просто ти мені сподобався.