МІСТО СОБАЧИХ СНІВ

РОЗДІЛ 12

Климовський неквапом йшов засніженим вечірнім Містом. Було ще не пізно, на вулицях було людно. Гриня курив, розглядав зустрічних перехожих і намагався ні про що не думати. Це йому давалося з потугами, тому хлопець почав подумки наспівувати одну з власних пісень.

– Привіт, малий, – почув хлопець десь посередині другого куплету. – Як справи?

Гриня здивовано повернув голову. Поруч нього крокував бозна звідки узявшийся Кутузов. Климовський скорчив незадоволену фізіономію.

– Хеллоу, дідуля. Все гаразд, я ж казав. Вибачай, але мені зараз не до спілкування.

Гриня зупинився і виразно подивився на бомжа. Той відвів погляд, але нікуди не йшов. Климовський почекав кілька секунд. Ситуація не змінювалась. Хлопець почав злитися. „Що ти хочеш, діду? Йди собі! – роздратовано подумав він. – І без тебе проблем вистачає… Стоп, який же я дурень!”. Гриня порився в кишенях, дістав кілька копійок і простягнув їх старому. Той зацікавлено глянув на хлопцеву долоню.

– Хіба я в тебе щось просив? – запитав Кутузов.

Гриня не знав що й казати. Він стояв, як повний придурок, з копійками на простягнутій долоні перед бомжем, а той не хотів їх брати. „Світ сказився”, – вкотре подумав хлопець.

– Тоді що ти від мене хочеш? – різко спитав він. Гриня починав втрачати терпець.

– Може, поговоримо? – тихо запропонував Кутузов.

Гриня нервово засміявся.

– Про що ми можемо говорити, діду?

Старий глянув хлопцю у вічі і серйозно сказав:

– Для початку познайомимось. Кутузов Юрій Іванович, – представився він і вишукано легенько вклонився. – З ким маю честь?

Гриня ошелешено дивився на манірного бомжа. „Прямо Букінгемський палац якийсь… Зараз ще королева сюди підтягнеться… Скаже: „Пляшчинку не викидай, соколе!”… В нього справді не всі вдома”, – весело подумав хлопець. Хоча, зрештою, кумедний старий таки відволік його від неприємних думок, до того ж Маркіта казала, що він доволі ерудований… І в районі цьому я нещодавно, ніхто мене не знає, тому репутація Григорія Климовського не мала б постраждати від невеличкої бесіди зі старим бомжем. Гриня поправив кофр на плечі і теж вклонився.

– Климовський Григорій Ярославович, – мовив він, стримуючись, щоб не пирснути від сміху. – В народі – Гриня.

– Дуже приємно, – так же серйозно сказав Кутузов.

– Несказанно радий! – розплився у посмішці хлопець.

Вони поволі рушили вздовж зимової вулиці. Гриня уявив, як смішно, напевно, вони виглядають зі сторони: він з гітарою на плечі і бомж з великою брудною торбою. Зоопарк. Де я є, де мої речі?!

– Ну і про що будемо говорити? – нарешті запитав Гриня. – А, Юрій Іванович?

– Просто поговоримо. Про те, про се… – відповів Кутузов. – Мені здалося, що тобі не вистачає спілкування.

Гриня закурив.

– Здається, це тобі його бракує, – скептично зауважив він. – Це ж ти перший підійшов!

– І мені теж, – погодився бомж. – Просто у кожного з нас немає справжніх друзів. У твоєму випадку – бо тебе ніхто не розуміє. Ну, а в моєму… е-е-е… середовищі, скажімо так, колег бути просто не може. Яка може бути дружба з людьми, які за порожню пивну пляшку, ціна якій 10 копійок, ладні тобі голову розтрощити!.. Але не будемо про них погано. Вони теж люди. Тільки комусь пощастило із становищем у суспільстві, а комусь – ні… Ще й нерви не залізні, як-не-як. Хтось витримав, а хтось…

– А чому ти такий впевнений, що в мене немає друзів? – роздратовано перебив його Гриня. – Чому ти гадаєш, що мене ніхто не розуміє?

Кутузов скривився так, неначе Климовський спитав його щось занадто елементарне, на пояснення чого шкода витрачати час.

– Дивись сам, малий. Пів на дев’яту вечора. Ти йдеш з кислою фізіономією, по ній можна зрозуміти, що твоє життя дало тріщину. Жоден пересічний громадянин Країни в таких ситуаціях не біжить до психоаналітика і не платить тому шалені гроші за можливість виговоритися. В Місті кожний при такій справі у двадцять тридцять візьме півлітру горілки і піде… Куди, а? Правильно, до друзів! Там можна пожалітися, обматюкати негідних людей із оточення і владу, видавати з розумним, але ображеним виглядом на „ура” фрази типу: „От якби мені тоді не спішити!”… Але це все можливе лише за однієї умови: якщо це – твої однодумці. Непорозуміння руйнує всі принади такого спілкування. Воно переростає у непотрібні і безглузді суперечки, і людина йде додому із ще більш зіпсованим настроєм. До чого це я вів? – Старий почухав бороду. – Ага! – Він окинув Гриню прискіпливим поглядом. – Ти не схожий на людину, яка йде до друзів пити і спілкуватися. Чи просто до друзів. Ти навіть не схожий на людину, яка взагалі йде пити!..

Гриня дивувався чудернацькому старому. „Що там Маркіта мені наговорила? Який же він божевільний?! Ти ба, як викладає, професор!”.

– А на кого я схожий? – механічно спитав хлопець.

– Ти подібний на людину, яку ніхто не чекає вдома, – беземоційно заявив Кутузов.

Грині страшенно захотілося послати подалі старого бомжа. Ще один геній нації знайшовся, подумав хлопець. Психолог! Аналітик! Ми такі розумні, ми все знаємо! Тьху!..

Кутузов вловив переміну настрою співбесідника.

– Ну, ну, не сердись… – доброзичливо мовив він. – Пробач, якщо зачепив за живе.

– Все окей, – відмахнувся Климовський. Він на хвилю затнувся і невпевнено продовжив: – Можливо, ти і правий… Знаєш, Кутузов, я кожний Божий день прокидаюсь з надією, що Сьогодні все нарешті буде добре. Кожний Божий день. І от цього кожного Сьогодні трапляєься щось таке, що не вписується в схему „Добре”. Слухай, е-е-е… Іванович, якщо ти такий розумний, може, ти мені скажеш що це таке робиться? А, Іванович?

Гриня говорив і водночас дивувався собі. „Я теж, мабуть, збожеволів, – думав він. – Базарю з бомжем про високі матерії! Видно вже добряче наболіло… Тьху, щось я розквасився зовсім”.

Кутузов певний час мовчки крокував поруч хлопця. Потім переклав свою незмінну клітчату сумку у ліву руку і поправив на голові потріпану солдатську шапку-вушанку.

– А ти ніколи не думав про те, що якраз Сьогодні все і є добре? – тихо сказав він.

Гриня стенув плечима. Бомж, вочевидь, його не зрозумів. Кутузов пильно глянув на хлопця:

– Гаразд, облишмо це. Є в мене така думка, Григорій… Ти знаєш, що таке Чистилище?

– Ну, так собі… Сім-вісім… – невпевненно сказав Гриня.

– Тоді я поясню, – продовжив старий. – Чистилище – це такий собі перевалочний пункт між Світлом та пеклом. Місце, де вирішується подальша доля Душі. По справах і вчинках. Вам вгору чи вниз, мсьє? – Бомж знову манірно вклонився, але в одну мить став серйозним. – Так от, юначе, вам не здається, що Чистилище – це наша планета? І звідси наші випробування, негаразди, проблеми?

Климовський був вражений міркуваннями бомжа. „Бля, просто спитав, що в світі робиться, а тут такі теорії… І так голова розривається, ще отаке слухати”. Кутузов подивився на хлопця і сказав:

– Бачу, не зовсім зрозуміло… Давай простіше. Як би це тобі сказати, малий… Ну, так якось вже побудований світ, що деяким людям чомусь не щастить. Як правило, хорошим людям. І з цим нічого не поробиш. В даному випадку музику замовляємо не ми.

Гриня ще більше спохмурнів.

– Про музику можеш мені не казати. Сам знаю. Образливо так, Іванович! – Він закурив. – Такі нездари на Сцену повилазили!.. А ти сиди і дрочи думками про записи, радіо, концерти, фестивалі… Бо нема бабла! Нема? Пацан, ну ти сам все знаєш! Тьху!..

Кутузов знову переклав сумку з руки в руку і тихо-тихо сказав:

– Дозвольте вам дати одну маленьку пораду, юначе. Ви, скоріше за все, освічена людина і маєте знати, що практично будь-який осад розчиняється в етиловому спирті… Тобто в горілці. Спробуй позбутися свого осаду з душі подібним чином. Інколи допомагає. А взагалі-то, ти, Григорій, підняв цікаву тему – проблематику… як би це сказати… банальності причин чи що… Банальності матеріальних причин. Напевно, мій соціальний статус теж визначається цією причиною. Але не в тому ракурсі, в якому це тобі подали. Тобі, можливо, вже розповіли солодку історію про гордого рогоносця… Я сам її вигадав. Щоб відчепились пліткарі. Насправді ж все було не так. – Гриня здивовано глянув на старого. – В свій час я відмовився дати хабар. Банальний хабар. Це призвело до того, що на вченій раді одного Інституту тематику моєї докторської дисертації визнали, м’яко кажучи, неактуальною. Залишатися у цьому ВЗО не мало змісту, йти шукати долі в іншому… Теж сенсу не було. Крім своїх знань я нічого не мав і не вмів – от я й тут. Я все продав і перерахував кошти обласній дитячій лікарні. І я не жалкую, Григорій. Я цього свідомо хотів. Я зрозумів, що не титули і не регалії визначають Людину. Не те, що ти їсиш і де ти спиш, а те, що ти думаєш.

– Слухай, Кутузов, – мовив, здивований почутим, Гриня. – А чому ти все це розповідаєш мені?

Старий серйозно подивився на хлопця.

– Бо воно тебе теж не любить, Григорій. А тим, кого воно не любить інколи потрібна підтримка. Добре слово, уважне вухо, спільний погляд. Ніби-то і небагато, але… – Кутузов замислився. – Григорій, воно просто більше за нас. А думка більшості, зазвичай, сприймається як аксіоматично вірна. Хоча це не зовсім так. Не завжди так. І це треба розуміти.

Але Гриня вже нічого не розумів.

– Іванович, хто „воно”? – спитав він, а сам подумав: „Я теж божевільний. Він мене заразив”.

Бомж обвів рукою засніжену вулицю і просто сказав:

– Воно. Місто.

Гриня примхливо подивився на те, що показав Кутузов. „М-да, ми, як то кажуть, приїхали. Місто, виявляється, мене не любить. Абзац. Що ж мені тепер робити? Ай-яй-яй. А він дійсно не дурний, просто схибнутий на нелюбові купи каміння”.

– Містика, – байдуже-ввічливо сказав хлопець.

Старий різко похитав головою.

– Немає ніякої містики, Григорій. Немає містики у тому, що Місто – жива істота. Ми живі і являємось Його часточкою. Отже, і Воно живе. Тебе влаштовує таке примітивне пояснення? Щоправда, часточки у ньому вороже налаштовані одне до одного… От і живемо ми, неначе оточені з усіх сторін невидимими голками. Чого ж дивуватись? Я навіть скажу більше – не потрібно ніякого культу містики! – Бомж перевів подих. – Містика – це лише визначення того, що ми не спроможні зрозуміти та пояснити. Ти ж не знаєш чому воно живе? Хто його оживив? Ось тобі й вся містика… Є речі, Григорій, які треба просто сприймати, а не пояснювати. Не все нам дозволено, юначе.

Кутузов знову здійснив ритуал перекладання сумки.

– А Місто таки живе. І воно, як і пустеля, не любить нікого відпускати. Чи була в тебе коли-небудь ситуація, коли ти, збираючись… Та байдуже куди – до бабусі в село, на вакації до моря… чи ще там кудись… Чи бувало, що ти в такі моменти довго не міг спіймати маршрутку чи таксі на вокзал? Часто запізнювався на останню електричку? Або перед самісіньким відїздом натикався на купу невирішених повсякденних справ, які чомусь раптово ставали нагальними?

Гриня мовчки слухав старого.

– Фігня це все, – зненацька сказав він.

Старий зупинився.

– Ти, я бачу, мені не віриш, – сумно мовив він. – Чи не розумієш. Це твоє право. Але мені все-одно здається, що наша розмова не була марною. Бувай здоровий, Григорій. І пам’ятай, що я тобі сказав про більшість і про те, що якщо довго розчиняти свій осад в горілці, то існує серйозний ризик, що з часом вона розчинить і тебе. Бувай.

Бомж повернувся і повільно посунув в інший бік. Грині чомусь стало незручно. Ні за що образив старого бомжа. В нього й так проблем вистачає, а тут ще й всякі… Климовський вже неодноразово лаяв себе за подібні штуки.

М-да, важкувато жити із слабкою етикою… Дивно, адже мало би бути навпаки!

Гриня закурив і ще раз обдивився притрушені білим пухом багатоповерхівки. Тоді повернувся і гукнув старому услід:

– А чому воно мене не любить?!

Кутузов повернувся.

– Бо ти не з більшості. Бувай…

* * * * *

Гриня повільно піднімався по сходах. „Якщо життя схоже на кіно, – подумав він, – то біля моїх дверей повинна сидіти незнайома вродлива дівчина і нервово курити в очікуванні мого приходу. Або хоча би Маркіта…”. Він піднявся на останню площадку перед своєю сходовою кліткою і поглянув вверх.

Біля дверей нікого не було.